Райська яблуня 12

V

Страйк!.. Просто з лекції про професійну гігієну Ігнацій заскочив додому по необхідні речі, щоб цієї ще ночі податися до Домброви Гурнічої. Лекція, організована стараннями Громадського товариства, яке очолювала Магдалена, пройшла чудово. Ігнація здивувало, що зібралося стільки людей, які, на перший погляд, не мали нічого спільного з цією проблематикою. Щохвилини при вході в залу лунало:

— А, пан генерал!.. Пане міністр, ви були такі ласкаві завітати!

Ігнацій вийшов, а останні слова, які він чув у гардеробній, були словами Магдалени, яка стояла вгорі над чудовими сходами:

— Мій чоловік пішов з лекції — його послано в Домброву як посередника між профспілками й дирекцією шахт. Нам загрожує страйк шахтарів…

Значення чудового зібрання виросло в його очах, і він з визнанням думав про Магдалену. Цей задум був чимсь новим, і от дивіться: набралося людей, це зацікавило їх.

Сто п’ятдесят і сто двадцять процентів. Звичайно, сто п’ятдесят процентів підвищення платні вимагали робітники. В Ігнація напередодні було дві конференції в міністерстві, два засідання понад свої службові обов’язки, звана вечеря і бридж. Він стомився. Вважав, що надто пізно звернуто увагу на цей конфлікт і пізно визнано роль третейського судді. Потім, у розмовах на місці, старався оберігати слабкі й небезпечні пункти цієї справи, приховувати свою втому і свій неспокій. Вдався до вірного в таких випадках тону.

— Панове,— звернувся до представників робітництва, — страйк? Отут?.. У такий час, коли наше вугілля у Верхній Сілезії забрано до рук німецького капіталу, коли…

Його перебили. Худий, високий робітник втупився в нього невиразними очима, потім відвів їх убік і неприязно сказав:

— Пане начальнику, то не наша справа. То нехай уже там уряд… Тут капітал німецький, тут французький. Все це хитрощі.

Це було наукою для нього. Тримайся, отже, суті конфлікту. Делегат профспілки ховався в тінь, мовчав, скупо виступали делегати робітників копальні. Ігнацій цього разу не почув нічого такого, що міг би назвати «класовою фразою». Ці люди вперто вказували на одне: на зростання прожиткового мінімуму. Ніякий заробіток не покриває фантастичного зростання цін на товари першої необхідності. Вони вважали, що й так пізно вдалися до своєї останньої зброї — оголосили страйк. Коли ж їм ставити свою вимогу, як не тепер? Останні години збіжать, кінчиться кампанія в копальнях, і, бачите, почнуться скорочення.

Дирекції шахт і слухати не хотіли про якісь поступки. Великий зиск промисловості під час війни звучав тепер як велика втрата, розорення, руїна. Сучасному урядові було байдуже до інтересів промисловості. Зростання повинностей, надмірні вимоги профспілок і т. ін., і т. ін. без кінця. Ігнацій, провівши незліченну кількість годин у цілковито безплідній дискусії, надвечір мав телефонну розмову з Варшавою. Йому рекомендували провадити переговори далі й чекати.

Він довго блукав сам по місцевості, яку знав з часів, як подався за кордон. Убозтво цих місць, їхня сірість, нужда й огидність навівали на нього меланхолію. Раптом похмурий краєвид нагадав йому про червону стрічку з рюкзака, і тепер Ігнацій знав: то була Брончина стрічка, якось пов’язана з нею. Коли це було, за яких обставин, цього він уже не міг пригадати. Мабуть, дуже давно.

Блукаючи на безлюдді, він думав про своє життя, про одруження з Магдаленою, яку він стрів серед людей, що боролися за незалежність батьківщини, і заспокоївся. То був лише епізод. Цілий отой період його знайомства з Моссаковськими, кохання до Бронки — то був лише акорд, перехідний етап молодості перед усталенням характеру, перед настанням зрілості і нагромадженням життєвого досвіду. Над усією цією справою, як і над будь-якою романтичністю, залягла тінь смутку, безболісного, позбавленого вже будь-яких емоцій. Ігнацій не думав і не знав, що це було якимсь вкладом — оті Новолипки і Лешно — і мало значення в перебігу й формуванні сучасного його життя. Син ремісника, посередник між керівництвом і селянською та ремісничою молоддю, він одержав посаду саме в міністерстві праці, а для поглинутої проблемами суспільного життя Магдалени його походження було майже тим, що значною мірою й визначало її любов до нього. Чудовому офіцерові, чоловікові, який зацікавив її, не вистачало ще німбу «самотнього торування шляху крізь життя», щоб вона зі своєю поміщицькою родиною могла запекло боротися за нього.

Він повернувся несподівано пополудні й не застав Магдалени вдома. Служниця сказала, що господиня на якомусь засіданні. Помившись, підживившись тим, що йому було подано, він почав розшукувати її по телефону. Знайшов Магдалену у Спілці жінок, вона мала ще затриматися там на якусь годинку.

— Може, заскочиш по мене?

Він не зносив тепер самотності й погодився. Потім довго розшукував правління Спілки в старому кварталі міста, переміряв ногами сходи і ганки, щоб таки знайти нарешті вхід у ніші, за рогом великого муру. Він зайшов до зали із склепінчастою стелею, під якою світло запаленої лампи ледве долало густий морок кутків, арок і ніш. У його блідому кружку, за столом, заваленим паперами, низько посхилявшись, працювали Магдалена і Бронка.

— Ах, це ти! Сядь, любий, і почекай трохи.

Вона так показала йому на місце, що він знову міг зробити необов’язковий уклін звіддалік. Переглядаючи якийсь журнал, він думав над тим, як йому повестися? Чи сказати Магдалені про давнє знайомство? Очевидно, дружина запитає, чому він говорить їй про це тепер. Тоді він відповість, що, бачачи Бронку вперше, він не впізнав її. Раптом Ігнацій усвідомив, що сама Бронка, працюючи а Магдаленою, знала ж напевно, що Магдалена — його дружина, і жодним словом не виказала бажання звернутися до спогадів про своє минуле. І його охопило кумедне і прикре розчарування, а потім — гордість. Авжеж, дівчині неприємно опинитися в такому становищі.

Чи має Магдалена звичку відрекомендовувати його своїм помічницям?

Ні.

Він згадав одну друкарку, яка не раз приходила до них додому. А він навіть не знав її імені.

Сидів і прислухався до Магдалениного голосу, коли вона віддавала Бронці папери.

— Відредагуйте оце, моя золота, ви чудово з цим упораєтесь. А оце перепишіть, моя дорога… А цей лист, люба, я візьму з собою.

Моя дорога, моя золота?.. Невже ситуація змінилася? Він відвів погляд від журналу і, затуляючись ним, подивився на Бронку. Вона була якраз навпроти нього, під лампою, що добре освітлювала її. Як вона змінилась! Обличчя, що було колись таке вразливе, чуле й чисте, мало тепер непроникний вираз і було цілковито замкнуте і не реагувало ані найменшим порухом. Чітко окреслений ніс, і вуста стиснуті так, ніби їм ніколи не промовити й слова. Що ж то за солодке життя, яке так змінило її? При гарному, ясному обличчі Магдалени, вона мала вигляд старий, темний і непоказний. Повіки були опущені. Тільки на лобі, отут десь між бровами чи, власне, у цих приплющених очах, таїлося щось живе й піднесене. Ігнацій пригадав собі Магдаленині слова, що так тоді його розсмішили: «Хоч би вбиралася до ладу!» І його чоловіче знання знайшло солдатське слово для тієї невловної чарівності, яка вабила чоловіків. Він відвів від неї очі.

— Магдалено, ще довго?

А потім, відчуваючи, що чинить безглуздо, встав, мружачись від світла, підійшов до столу і почув:

— Ігнацію, це наша неоціненна секретарка, панна Моссаковська…

Він узяв Брончину руку в свою, мить почекав, а що Бронка мовчала, з подивом сказав:

— Але ж ми, здається, знайомі?

Ледь усміхнувшись, вона відповіла:

— Знайомі.

Але одразу ж у спосіб, якого він не сподівався від тієї давньої Бронки, що завжди вагалася, вона ухилилась від подальшої розмови.

— Я буду ще вам потрібна?

Склавши папери, вона попрощалася й пішла, забравши з собою своє складне існування, свої незрозумілі й непевні справи, своє, не відоме нікому, життя.

— Неприваблива вона, правда? — мовила Магдалена. — Звідки ти її знаєш?

 

 

VI

Про дружину повітового старости казали, що вона походить з простої родини і не має ніякої освіти. Хто знає, звідки пішла така балачка між людей, бо зовні ця жінка не здавалась такою. Коли, спершись на чоловікову руку, заходила до бальної зали, коли сиділа в перших рядах на святкових виставах і урочистих зібраннях, коли головувала на зборах,— робила все це вільно і впевнено. Ставна й звабливо-жіночна, вона обдаровувала всіх щирим поглядом своїх глибоких блакитних очей. Дозволяла собі деякі дивацтва, на які в малому місті можуть зважитися тільки люди дуже значні: тримала на своїх руках перед хрестинами всіх нешлюбних дітей і підкидьків у повіті,— таке вже мала дивацтво. Якщо котрась з дівчат потрапляла в скрутне становище, вона йшла до містечка й простувала до кухонних сходів їхньої садиби. Куховарка Теодозія квапливо відчиняла двері й іронічно віталася:

— А, здрастуй, здрастуй!..

От тільки якби вона сама не давала приводів для таких натяків, якби сама не розпалювала цікавості людської!,.

Жінки якось зібралися в лікаря та його дружини й сиділи у вітальні коло вікон, що виходили на головну вулицю містечка. У церкві дзвонили. Вулицею рухався весільний поїзд. Всі присутні почали згадувати про свої шлюби, одруження й весільні кортежі. Дружина повітового старости сказала зі сміхом:

— Щодо мене, то я вилетіла з вікна родинного дому і потрапила прямо в обійми своєму чоловікові.

Жіноче товариство, здивоване цим повідомленням, почало розпитувати:

— Як це? Як це? Ви, мабуть, жартуєте, говорите переносно?

Вона похитала головою.

— Ні, так було насправді.

Вона відразу ж змінила тему розмови. Але дала привід, щоб люди зацікавилися її життям.

Один товстий полковник, що проїздом був у їхньому містечку, довго придивлявся до дружини повітового ста рости на званому обіді й нарешті спитав:

— Шановна пані, дозвольте запитати, з якого ви краю?

Вона відповіла:

— З Варшави.

А її чоловік, який полюбляв часом блиснути перед людьми словом так, як виблискував гербовий перстень у нього на пальці, додав:

— Моя дружина з роду Рачинських.

Тоді полковник поцікавився:

— А з яких саме Рачинських?

Але, перш ніж повітовий староста розтулив вуста, дружина випередила його:

— З тих… шановних.

У цю хвилину вона була чарівна — обличчя її сяяло усміхом, очі блищали. А яка гарна вона була під час урочистої відправи хрещення в церкві чи в костьолі,— вбрана в пухнасте хутро, з пальцями, внизаними перснями, так наче хотіла вділити своєї пишноти й багатства нещасному байстрюкові, розплаканому згорточку, який вона тримала в руках. І в той час, як рідна мати плакала з жалю й сорому, стоячи біля порога ризниці, а батька взагалі в очі не бачили, дружина старости своїм дзвінким голосом давала дітям імена, народженим у гріху, дітям, які ніколи не знатимуть імен своїх невідомих батьків: Марія, Зоф’я, Тетяна, Ольга — згідно з вірою матері. Вона вміла так вибрати хрещеного батька, щоб це було корисно для новонародженого. То був або відомий своєю щедрістю, або відомий своєю добротою й відданістю повітовий лікар, або багатий нотаріус, чи високого чину офіцер. Уміла кинути свій подарунок новонародженому таким жестом і в таку хвилину, щоб спонукати чоловіка до ще більшого.

А щодо її освіти, то секретар повітового староства був свідком, коли вона, зайшовши якось до чоловікового кабінету, поглянула мимохідь на якийсь папір, що лежав на письмовому столі, зойкнула:

— Ой!

Чоловік запитав:

— Що сталося?

Вона відповіла:

— Цей підпис… Боже мій, чи це не колишня моя вчителька?..

Папір надійшов з гімназії, з сусіднього воєводського міста, тож повітовий староста відповів:

— Цілком можливо.

Він хотів був зараз же з’єднатися з тією гімназією телефоном, але дружина, зніяковіла й схвильована, поклала долоню на трубку:

— Ні, ні, так не можна; я повинна до неї написати, а може ж, то зовсім не вона.

Отже, коли в неї була вчителька, до того ж із гімназії, то вона повинна була здобути якусь освіту.

Куховарка Теодозія, яка служила перед цим в останнього губернатора, знизувала на всілякі людські балачки плечима: її теперішня господиня має такі ж самі химери, які і губернаторова дружина.

Дім стояв посеред великого саду, збудований напередодні війни багатим міщанином, що закупив грунт у кінці вулиці, бажаючи побавитися землевласництвом. Дерев’яний, невисокий і просторий будинок від фасаду неодмінно мав ганок, засклений кольоровими шибками, прикрашений аж до даху ажурним дерев’яним різьбленням. Ряд каштанів затуляв будинок від дороги, а високі, якоїсь нетутешньої породи, буйні мальви сягали до середини вікон. Вечорами, коли дім світився теплим і золотавим світлом гасових ламп, з вулиці можна було побачити над світлими стінами темні дерев’яні стелі. Від фасаду йшли покої: кабінет, салон і вітальня, з боку саду містилися переважно житлові кімнати. Просторі приміщення були повні меблів, що залишились після втікачів. Ними нова адміністрація обдаровувала своїх урядовців, які часто прибували до міста з однією валізкою в руках. Це надавало помешканню вигляду тимчасовості. Але дружина старости дібрала меблі якнайстаранніше, а дріб’язок, яким жінки залюбки вимощують свої родинні гнізда; надав кімнатам неповторного родинного затишку. Салон освітлювався лише свічками, стіни кабінету були оздоблені орнаментом із давніх ілюстрацій, без оправи, знайдених у старій єврейській книгарні. В їдальні були спеціально зроблені полиці з темного дерева, на яких лежали яблука, кружала соняшників і навіть невеличкі дині.

Жінки, приходячи до них, знизували плечима:, вони звикли ховати свої запаси в комору. Але швидко вловили мету цього позірного безладу: спостерегли декораційний ефект цих барвистих плодів землі. Поки що цього ніхто не робив, дружина старости керувалася інстинктом: вона клала на полиці речі, які їй подобалися, досить незначні, щоб мати якусь ціну. В’язки сухої материнки, довгі жмутики колосків, листя, пагінців — усе, що росло в придорожних канавах, розвішувалося по стінах, коливалося, виблискувало сріблом, половіючи, поширювало якісь неймовірно дикі й різкі пахощі. Чоловік часто натрапляв у своїх шухлядах на купки висохлого зілля, покладеного дружиною, і посміхався: вона була, мов сорока, що зносила до свого дупла крадені скарби. Він ламав сухі стебла, і їхній слабкий запах нагадував йому пахощі її кіс, її рук, її пліч і тієї ночі, коли він зустрів її в Алеях, де вона блукала, просякнута такими ж пахощами. Він хапав свого службового кашкета, вибігав з канцелярії і «заскакував на хвилину» додому. Шукав її. А вона в цей час була в саду — схилилась над грядкою, на руках налипла земля, а на лобі виступили крапельки поту. Ухилялася від пестощів.

— Хочеш їсти? Скажи Теодозії. Мені треба це закінчити.

Він вибухав сміхом у припливі гарного настрою. Хіба міг він собі уявити, що дівчина, з якою познайомився колись у кабінеті зубного лікаря і яка йому так сподобалась, яку зустрів у бурхливі часи війни і взяв собі просто за коханку, стане запопадливою господинею, дружиною і матір’ю? Він сміявся без злості: ось які коники викидає чоловікові доля. Досить було, щоб це потривало трохи довше, щоб відчути під ногами трохи незабрукованої землі, вона вже й пустила коріння.

А може, він сам заклав цьому початок? В його оповідях мотив проданої перед революцією, «втраченої» землі, а також проданого за кордоном дому звучав тим красивіше, тим смутніше, що він був вільний від гіркоти й матеріальної втрати. «В нас удома,— казав він, — у нас в горóді, в нас у саду. Моя мати так казала, так робила, так роамірковувала». Вона слухала уважно: жінка створювала домашнім затишок. А вона ж хотіла колись, щоб це робив чоловік, вона надавала чоловікові владу опікуна, а сама була така голублива, віддана, серцем припала до нього. Тож почала вчитися швидко і по-своєму: ставала з робітницями до роботи в городі й на крок не відступала від садівника, підглядала секрети їхньої праці, їхніх способів і ніколи ні про що не розпитувала, щоб не виказати своєї необізнаності. Тим часом, як чоловік досить таки похапцем і невміло займався налагодженням порядків у великому повіті. Полишена на саму себе, вона будувала свій дім на здорових і міцних підвалинах своєї праці. Навіть вагітність і війна двадцятого року не перервали її занять: коли війська відступали з далеких позицій, її, вагітну, що могла от-от родити, ще бачили в садку, як вона збирала в кошики ранні яблука. А перше, що вона зробила, повернувшись після пологів, поки ще землю не скували морози, викопала кущі агрусу: того року на них напала іржа.

Добробут сім’ї зростав швидко: подружжя мало своїх корів, свої овочі і фрукти, домашню птицю, копчення. Взяли в оренду луки за домом на випас; а потім — прилеглу з боку поля землю під картоплю. Видатки для прийомів, бенкетів, пригощань проїжджих сановників, на що вони так нарікали спочатку, їм уже не були заважкі. Для них, як і для всього містечка, наставав період спокою, обживання, достатку і спочинку. Укомплектовано було потрібні управління, люди перестали відчувати себе перелітними птахами. Сади й городи квітли й приносили врожаї, з лісів долинав цюкіт сокир. Нічого іншого й не треба було в цьому низинному й сонному, пласкому й паруючому вологою та імлою краю. Нічого, крім погляду, спрямованого до землі, нічого, як тільки ходити коло неї.

 

 

VII

Дитя. Ось воно. Лежить і відпочиває. Спочатку — нічого, сама розкіш від його існування. Мало завдає клопоту, спить, перебуває в якомусь іншому світі, спить і росте, розвивається, мов рослина, сплячи, нагромаджує в собі сили.

Прокидається і пхикає: треба його нагодувати або переповити. Потім воно знову засинає. Мати лягає на ліжку поруч, ненаситно дивиться на нього. Билиночка. Але коли воно лежить отак збоку коло її тіла… Вона дивується: хіба це можливо, щоб зовсім недавно було воно в ній?.. Яке воно вже велике! І треба ж, щоб з твого тіла, з твоєї крові, з тебе самої утворилась нова форма! Так, це воно. Мати лежить з дитятком під боком, і не хочеться їй вставати і займатися іншими справами. Обоє набираються сил. У тиші й спокої.

Дитя потребує тиші. О, як воно здригається на кожен гук світу, на кожен порух життя. Воно ще перебуває у своєму таємному бутті. Його очі найчастіше ховаються під чутливий, тремтячий захисток повік, мале відчуває тепло грудей і навіть сосок шукає навпомацки. Тихо, тихо і ще раз тихо!..

— Не будіть мені дитяти,— каже мати,— воно спить.

І вона навчає всіх додержувати тиші, накладає печать мовчання на дім.

Спочатку це ще нічого: приносить саму втіху. А якогось дня народжується усмішка — дитина спить і всміхається уві сні: про що вона думає, яка блакить проникла під заплющені повіки? Небо, ангели, небесна музика — нічого земного немає в цій усмішці. Джерело її йде не з цього світу… Потім очі залишаються відкритими на довший час. Мати — тут же, лежить поруч, підтримує голівку рукою і дивиться, нахилена. Дитя підносить погляд угору, шукає. Очі їхні стрічаються і завмирають.

— Це ти?

— Так, це я…

— Це ти?

— То я, мамо. Мамо!

Очі дивляться одні в одні безтрепетно, потопають одні в одних. Скільки в цих поглядах взаєморозуміння, яка це розмова без слів, яке це таємниче пізнання одне одного! Триває це довго, зав’язується ще одна нитка зв’язку, міцніша за тілесні узи.

Досі була лише ти — ти, одна людина. І хоч би що ти вчинила, хоч би які були твої думки, твої вчинки, це стосувалося тільки тебе. Але тепер вас двоє, взаємозв’язаних між собою, неподільних. І подібно до того, як пожива, яку ти споживеш, проникне в нього і викличе перші хвороби і збурення, так само твій плач і терпіння псує і затримує їжу; хіба не так само і з твоїми думками, з усім, що в тобі є? Стережися, стережися, пильнуйся безустанно.

Але коли вже дійшло до цієї думки, не можна було затриматись, не було межі. Весь час щось поширювалося — поширювалося й проникало. Захворіли праччині діти, тож треба було заборонити тій жінці заходити на кухню. Хай так, але ж вони проходять повз її хату, доводилось ступати по вилитій за дверима воді, а до того ж, чи можливо було впильнувати Теодозію, яка приятелювала з прачкою? То могла бути скарлатина, то міг бути тиф,— тоді поширений був саме тиф. І вона негайно зажадала лікаря, послала по ліки, кінець кінцем, перелякана й розгублена, стала на порозі хати. Тільки на порозі, опинившись між страхом можливості зараження своєї дитини і палким прагненням знищити хворобу в зародку. Але все це ні до чого: ці люди незугарні були дати собі раду, тож не годилося стояти здалеку й дивитися на невмілі кроки прачки. Вона поборола боязнь і ввійшла. В ім’я дитини! Задля дитини! Заради своєї дитини! Потім, коли жінки вихваляли її, коли щось схоже на німб зависло над її головою, вона відчула сором. О так, вона ж могла це зробити простіше. Для них самих, для матерів і для тих таки дітей.

Якась дівчина сіла на сходах до кухні й плаче. Хто вона така? Чого плаче? Куховарка Теодозія суворо насупила брови і сказала:

— Согрішила, то й плаче.

Але то ж вона сама, колишня Цехна,сидить на тих сходах і плаче. Плаче й чекає допомоги, по черзі покладає надії то на Квірину, то на матір, то на Генрика. Ніхто їй не допоміг, всі змовилися проти неї; та й сама вона повинна була усвідомити, що мати дитину в тих умовах було божевіллям. Скрізь труднощі, нічого не вдієш. Потім упевнилась, що можна перебороти свою долю, що можна володіти собою, як багато можна зробити, коли мати для цього волю, коли є за що зачепитися рукам і серцю. Вона вийшла на ганок знайшла потрібні слова:

— Не плач, дурненька. Хочеш мати дитину? Я тобі допоможу.

Яка ж сліпота! Материнство не гріх. Туга за місцем на плечі мужчини, за заглибиною, де б спочивала голова, ця постійна чутливість, невичерпне, незасихаюче джерело, переродилася в тріумфальне почуття сили, в творення життя. Це повинно бути незалежним від будь-якої дурості в світі, це повинно мати свій вихід.

Криниця на подвір’ї замулилася, хто дбав про криниці час війни? Коней поїли з відра, а подорожні запаленими губами припадали до його країв. Криниця? Очиститься. Прийшли люди і зробили своє. Але ж поруч, на всіх оцих порослих травою подвір’ячках, біля всіх оцих запалих у землю і турботливо побілених халуп криниці багато літ не чищені. І в неї виникає підозра, що, подібно до справ земних, там, у глибині, тягнуться якісь проходи і по них взаємодіють під поверхнею грунту свої течії. Ніщо не залишається осторонь, ніщо не триває окремо, ні від чого не можна цілковито відгородитися.

— Слухай, Владеку, як з отими криницями?..

— 3 криницями? — запитує здивований чоловік. Він саме зайнятий організацією самоуправління, йому не до таких другорядних справ.

— Кому вони підпорядковані? Може, лікареві, санітарному управлінню?

Дружина старости ходить, розпитує, зі своєю необізнаністю та запалом розшукує, кого треба. Це вже не коханка, ладна впасти в обійми на кожен поклик, ненаситна до пестощів. Чоловік відчуває це і навіть переймається певною пошаною до неї. Але де є пошана, там вмирає жадання, — та не говорім про це.

Усі ці покинуті й збезчещені матері, усі оці вбиті в зародку малі життя, всі оті, що живуть, але голодують, обскубані пташата з тонкими шийками, з великими, хиткими головами, вигнутими ніжками; безволосі, землисті… Цехні здавалося, що вона пронизана тисячами уболівань і тисячами радостей. Відчувала, як її серце розширялося — до болю, до такої великої любові, що дім і дитяча кімната зникали в неї з очей. Вона на довгі години йшла з дому, і час цей збігав невтримно. Занепокоєна, вона поверталася, щоб схопити малу в обійми. Дорікала собі: залишаю її, занедбую свою дитину. Але хіба не робила вона все для дитини, заради дитини, в ім’я дитини?..

Дивно, але під кінець, поза цими всіма клопотами про її здоров’я, добро й вигоду, найвищу радість і піднесення вона знаходила в очах, звернених на неї, глибоко втонулих в її очах.

— Це ти?

— Так, це я.

— Це ти? Це ти?

— Так, це я, мамо, мамо.

 

 

VIII

Пролунав пронизливий крик господині:

— Няню! Няню!

Куховарка Теодозія перша вбігла до кімнати. Фурман Івась, який саме підживлявся на кухні, зі скибкою хліба поспішив слідом за нею. Няня прибігла з подвір’я з мокрою білизною на плечі. Всі побачили дитину з простягненими вперед руками — вона дибала через кімнату, тим часом як перелякана мати, здавалося, тремтіла і страхалась за кожен крок малої. Нянька з роззявленим ротом вдивлялася в мале створіння, яке вона ще хвилину тому носила на руках: ходить! Ніхто не помітив, коли мала встигла опанувати це вміння, і зараз усі дивувалися хором:

— Що ж це за дитина така! Чи хто бачив коли? Не повзала, а відразу пішла! Рачкувати навіть і не пробувала!..

— Коли ж ти, коли навчилася, га?

Всі поприсідали навпочіпки і кликали її до себе:

— До мене, до мене!

— Сюди, сюди, сюди!..

— Ось я тобі дам цукерочку!

Але мала не зважила на простягнуті руки й потьопала собі далі. Здобувала собі сама кімнату за кімнатою в просторому домі. Тримаючись за одвірок, вона переступала через поріг, а ніжки столів надовго стали її надійними друзями, які вона хапала в обійми, коли крок ставав хисткий.

Тепер, коли дитина вже не лежала весь час коло матері, вона стала належати ширшому колу людей. Скінчилась таємна розмова очей, найближче порозуміння. Мала все більше спілкувалася з людьми, в ній прокинулася злість, а коли вона почала ранити, передусім поранила матір.

Цехна зазнала подвійного болю. Фізичне відчуття сплелося з невиразними душевними передчуттями, вона не могла отак відразу охопити цієї справи. Якогось дня мала куснула матір за грудь схованим у десні зубом, який тільки-но прорізався. Мати скрикнула від болю. Мала випустила з рота сосок, поглянула уважно вже свідомим поглядом і засміялася. Це було щось незбагненне. Все тривало якусь хвилину, перш ніж переміг здоровий глузд. Он воно що! З’являються зуби! Гострий материн крик і її скривлене від болю обличчя й викликали цей ефект сміху. Однак, про всяк випадок, Цехна ляснула малу по рожевій попці й постарала ся запастися коренем фіалки.

Але й пізніше дитя поверталось до свого. Часто по обличчях дорослих спостерігало ефект від своїх вчинків. Коли її годували кашею, тарілка, дзенькнувши, падала на підлогу, а круглі оченятка зі спокійною цікавістю дивилися на старших. Що вони скажуть? Поява гніву доводила дитя до щирого сміху. Воно так само вибухало сміхом, коли хтось спіткнеться і впаде, заб’ється чи скалічиться. Крик болю викликав у малої сміх. Мати з остовпінням стежила за цим: у цьому рожевому тільці, в цьому ангелятку, в цих чистих очах уже зародився зачаток зла, і він уже розвивався, зростав і міцнішав… Вона хапала малу в обійми, й одразу ж наставала єдність, ніби тільки тілá мали здатність вгамовувати незгоди, здатність залагоджувати розбіжності. Але мала злазила з колін, уже бігала, вже відходила від матері. Мати мала перед собою незнаний терен, на якому не вміла ще рухатися, то не був город, то не була земля, яку вона так швидко опанувала. Це не була рослина, як не раз казали, на яку досить було хукати й дмухати, яку досить було плекати й милувати. Вже тоді мати почала капітулювати перед силами, які подавали голос швидше, ніж можна було їх охопити і їм запобігти, придумати якісь методи поведінки. Дитя одразу ж відкинуло геть повивачі й ковдру, відпихало ногами все, що стискало, гріло й охороняло голе тільце. Так само пізніше мала кинула ложку. Ложка служила малій для того, щоб стукати по столі, лупити по тарілці, збивати фонтан з розхлюпуваного супу, нарешті, у хвилину гніву, щоб луснути нею няньку по голові. Ложка годилась для всього, тільки не для того, щоб нею їсти. Мале хотіло їсти пальцями, затискало вуста перед ложкою, відвертало голову, блювало. Кожне годування закінчувалося плачем, криками і тим, що дитя залишалось голодним. Починалася боротьба; ох, подолати б цей опір, перемогти б його, і все пішло б легше! Але мала так змарніла від злості й недоїдання, що мати дійшла до того моменту, коли вже говориться:

— Мені байдуже, хай їсть пальцями, ножем, долонею, аби тільки їло.

І обіцяла сама собі: потім, коли підбільшає, потім, коли зрозуміє...

Тим часом, зі свого боку, мала опанувала мистецтво оборони й мистецтво терзання — дряпалася й кусалася. Хтозна-звідки вона дізналася, що таке право власності, і стерегла від своїх ровесників лопатки, відерця, малюнки. Не руш, це моє, моє, моє! Так само зазнала й ревнощів. Мати не могла поцілувати чужої дитини, щоб не викликати неймовірного спротиву у своєї дитини.

Якогось дня маля зникло, і півмістечка було піднято на ноги, щоб розшукати його. Треба було вийти аж за останній будинок, щоб побачити на далекій стежці посеред заболоченої луки малу рухливу цятку. Коли мала почула, що її гукають і наздоганяють, вона відвернулася і кинулася бігти, бігти щодуху далі. Тікала й тікала. Лише пізніше, лежачи з матір’ю на широкій канапі, невдоволено зізналася: вона пішла нарвати гарних квітів для неї, для матері.

— Ти мене любиш?

О, ті сварки й примирення, під час яких любов творила чудеса, перероджувалася, виникала заново, з самого початку!.. Цехна водила малу в дитячий будинок, до сиріт, і веліла їй ділитися з ними своїм підвечірком і ласощами. Мала одержувала молоко і натомість щедрою рукою роздавала все, що вони приносили з собою. Але це тривало лише до тієї хвилини, як треба було йти додому. Тоді мала подивилась на свої порожні руки й швидко кинулася до дверей, щоб відібрати назад усе, що принесла. Мати, засоромлена її поведінкою, силкувалася стримати її. Потім, крадькома, приготувала другий пакуночок.

— На, це твоє.

Крок уперед, два кроки назад,— ось що чинила.

Якось восени Цехна роздобула в місті буквар Фальського, і почалися чудові, пополудні. В їдальні у каміні тріщав огонь; можна було вмоститися долі на грубому підляському килимку й читати. Що то був за буквар! Мати захопилася його легкістю, мелодійністю текстів, поєднанням слів, які одразу давали цілісність картини. То не було втомливе бубоніння — бе, ве, ге, є-е… Цехна читала голосно:

— «Оля. Оля і Ала. Це ліс. Оля і Ала пішли в ліс».

Мала слухала уважно, лежачи на животику, з очима, втупленими в буквар. Коли втомлена мати зупинялась на хвилину, вона вимагала:

— Читай! Читай далі!

Няня пробувала виручити господиню, але не вміла читати, а мала не дала себе ошукати.

— Не так, не так!

Мелодія й чергування слів запам’ятовувались так жваво, що найменша фальш викликала вибух обурення. Няня хитро запитувала:

— Ну, то як? То скажи, коли знаєш… — І мала сердито хапалася за буквар, щоб безпомилково продекламувати всі щойно почуті пояснення.

Коли вона навчилась ходити? Коли навчилась читати? Неймовірно, але все сталося само по собі. Мати не показала їй, власне, жодної літери. І впевнювалася: скоро вона почне відрізняти зло від добра і вибере добро.

Чоловік, батько дитини, тримався досі збоку, але тепер і він прилучився до виховання. Сприймав усі її вади за переваги, і це йому сподобалось!..

— Не піддавайся, доню. Ого, ти справді молодець, твоя правда: що твоє, то твоє.

Вона розважала його. А коли голосно кричала, коли набридала, він відчиняв двері і просто виганяв її:

— Забирайся!

Цехна стежила за ним, дивилась, коли йшов з малою, і серце її калатало швидко і гучно. Той самий порух руки, та сама хода, той самий тембр голосу. Який же він, який же він поза поцілунками, поза тим усім, що їх з’єднало? Нагла, пронизлива думка, що отут, в оцій дитині, зростає їх двоє, з’єднаних в одно… «Щось від мене, щось від тебе взяла вона у спадок».

 

 

IX

Амелька пройшла коридором, що вів до ризниці, навшпиньки, таку мала звичку змалку, діти тоді завжди приходили навшпиньки з поваги до прилеглого просвітерія, щоб не порушити тиші кроками, що лунали під гарною, склепінчастою стелею. Прошмигнула попід стінами, на яких, з одного боку, чорніли пожовклі портрети фундаторів і благодійників, ясніли блідим золотом літери надгробних написів, з другого — із розміщеного високо вгорі загратованого вікна навскоси падало сонячне проміння, і безлисті гілки деревець із сусіднього саду стукотіли в шибки. Тут панувала прохолода. Вийшовши з пропахлої ліками аптеки, Амелька захлинулася лагідним повітрям, яке ввірвалося в неї через розтулені вуста і трепетом пробігло по тілу. Була справжня весна.

Її минув паламар Лапко, зігнувшись шанобливо, прошепотів:

— Слава Йсусу Христу.

Амелія схилила голову, губи в неї затремтіли словами нечутної відповіді. Лапко обернувся раптом, зніяковілий:

— Скажіть, будьте ласкаві, чи відбудеться засідання комітету? Парафіяльний священик нічого не сказав мені, зала нагорі ще не прибрана.

Амелія заспокоїла його. її тільки запрошено на розмову з парафіяльним священиком.

Вона звернула ліворуч, піднялася під заскленим дахом сходами, що з’єднували парафіяльний дім з ризницею. З глибини того дому долинали притишені звуки — глухі й глибокі акорди фісгармонії. Амелька завагалася: чи личить їй заходити до квартири ксьондза? Уперше її спіткала така честь,— її запрошено окремо від комітету, і вона так пишалася цим… Природно, треба заходити до квартири! Почула позаду себе квапливі кроки. То, захекавшись, чалапав Лапко.

— Священик просить пробачення. Його затримали в канцелярії. Він просить, щоб ви почекали його в залі зібрань.

Отже, таки ні. Амелія приховала розчарування, подякувала паламареві й стала коло вікна, що виходило в сад. Лапко зник. Видно було скопану грядку, кинута лопата блищала на сонці. Малі сірі фруктові деревця, здавалося, набрякали від соків і росли на очах у теплі сонячного проміння. Амелька підвела голову вгору. Сонце відразу ж припекло її. Вона стояла, вся блискуча в своєму коричневому костюмі, багато обшитому хутром з рудої лисиці, ніби пойнята теплим вогнем від ніг, узутих у черевички з коричневої замші, до золотих кіс під рудим фетром капелюшка. Дихала легко. Губи в неї розчервонілися. З самого ранку, тільки-но прокинулась, вона відчула в собі щось пломеніюче й віднесла це на карб по-справжньому весняного дня, хоча була лише середина лютого. Повіки не можуть стерпіти сонця й раз по раз здригаються, 3 жалем відірвалася від вікна. Звуки фісгармонії гучнішали, це органіст так люто тирликає свої набожні вправи. Амелія штовхнула двері.

То був не органіст.

Зала для зібрань; тут стільці й лави підсунуто під стіни. А коло дверей складено щітки, ганчірки для миття підлоги і наготовлено цебро з водою. Вікна широко відчинені. У кутку коло фісгармонії примостився, ніби на хвилинку, юнак у пальті і в студентській шапці на голові. Портфель і згорток бристолю лежали на підлозі. Зніяковіла, Амелька тихо пройшла в глиб зали, промайнула безшелесно, щоб зайняти місце коло вікна, у кріслі. Дивилась на схилені хлопцеві плечі, бачила білі долоні й довгі пальці, які пересувались неквапливо, але з несподіваною силою притискали клавіші. Коли звуки фісгармонії стихли, стало чути воркування голубів під дахом і голоси людей, що працювали в саду. Легкий вітерець приніс якийсь приємний запах. На лавах коло теплиці, вздовж доріжки, поставлено вряд горщики з розквітлими гіацинтами. Вони були ще низькі, ще не встигли вирости і, тримаючись рівненько, ховалися між зеленого, схожого на списики, листя. Паламар Лапко, нахилившись над квітами, зрізав їх.

— Оці білі — на вівтар. Шість штук.

Паламареве обличчя, бліде і брезкле, неприємно виділялося на тлі свіжих квітів. Призвичаєні до твердої костьольної кам’яної підлоги ноги, здавалося, гнулись на м’якій землі.

— А оці рожеві — на квартиру до парафіяльного священика.

З’явився на видному місці Гончик, зі своїм товаром для богомільних — брошури і книги, які він розпродував перед костьолом після служби божої. Тепер він поклав їх для збереження в будиночку садівника. Його кошлата борода стирчала вперед, з-під козирка спортивного кашкета вибивалася буйна, трохи посивіла чуприна. Старі, зачовгані черевики ковзали по розгрузлій стежці, а пальто, з тюленевим коміром, біліло крізь дірки клаптями вати.

— Пане Лапко, а таки гріє, еге ж?

Амелька розстебнула хутряний комір, і пальці її з насолодою доторкнулись до шовкової блузки. Відчували огиду, коли доторкалась до неприємного матеріалу: в неї починали цокотіти зуби, і руки покривалися сиротами. Восени, коли вона шила з бумазеї сукенки для убогих дітей їхньої парафії, це для неї була справжня мука, але вона переборола себе. Тільки-но закінчила ту роботу, як треба вже думати про літні сукенки. На, щастя, перкаль не такий для неї неприємний.

Скільки ж оцього буде потрібно? Вона тихо вийняла з сумочки блокнот. Десять сукенок — то дрібниця! Щоб встигнути пошити їх до великодня, не рахуючи фартушків, хустинок і білизни, вона муситиме також запрягти до роботи менших сестер. І Амелька уявила собі кімнату, де вони збиратимуться вечорами, щоб шити й ділитися всіма новинами та снувати плани.

Залунав хор ледь чутних голосів, фісгармонія грала тепер притишено. Амелька, здавалося, от-от засне, заколисана. Зіперлася плечима на спинку крісла й перестала дивитися й розмірковувати. Вітер шелестів у смужечках покраяного цигаркового паперу, якими прикрашено вікна і облямовано картини. Коли вихор звуків переповнював повітря, наставав спад їх, і затихали вони так відчутно, що вона застигала в прохолоді проникливої чистоти тонів. І Амелька не дивилася в той бік, звідки линула музика, а спрямувала погляд у небо. їй ввижалося, що вона — молодесенька дівчина. Нічого не було до цього: ані того хлопця, який переметнувся до Квірини, ані Міхаловського, ані жодних спритних ходів, щоб якось улаштуватися в житті. Вона сиділа у променях сонця, вловлюючи ніздрями ледь відчутний запах гіацинтів, і мугикала собі під ніс, під звуки фісгармонії, пісню. Хто ж він такий, цей юнак? Вона хотіла, щоб він не був ні новим кандидатом в органісти, ні побожним вихованцем ксьондза з молодіжного товариства. Грюкнули двері…

— Це мій небіж,— сказав парафіяльний ксьондз від порога.

Амелька підвелася з опущеними повіками, бліда і гарна, вся — мов темна іскра, в ореолі рудого волосся.

«Як зона змінилася!» — подумав ксьондз. І пояснив це зміною вбрання.

 

 

 X

В Амелії весь час боліла голова, тож аптекар, після двох доз порошку власного виробу, приписав їй більше рухатись на свіжому повітрі. То чому б їй і не скористатися з прогулянок у прикостьольному саду? Рачинська, сподіваючись на можливий приїзд Цехни з дитиною, пішла до садівника, щоб купити кілька горщиків з квітами. Її меткі очі побачили в повітці серед різного реманенту плетене крісло, а стіна будиночка, що захищала од вітру, обернута до сонця, здалася їй зручною для любого відпочинку. Тож Амелька не потребувала пі про що клопотатися.

— Іди, Амельцю, посидь собі й походи; одне тільки заважає, що в парафіяльному домі хтось управляється на фісгармонії, то я вже й не знаю, чи не зашкодить це твоїй голові.

Амелька зійшла вниз, одягнена в тепле темно-синє пальто й запнута легкою газовою хусткою. Вона взяла з собою шитво, але від землі ще тягло холодом і сидіти довго не можна було. Вона вставала й ходила доріжками, уздовж; яких тяглися блідо-зелені пасма трави. Дерева, коли дивитись на них зблизька, були все ще сірі. А здалеку, з другого кінця саду, вже видно було на них зелену смугу, легкий серпанок весни. Перекопана лопатою земля, здавалося, парувала. Грудки самі розпадалися, кришилися, ніби аж ворушилися, піддаючись якимсь струсам і таємному по велінню. Звівши брови, Амелька вдивлялася в це. Відчувала в собі, в своєму тілі, в розпухлому горлі спазматичний крик. Пішла швидше.

Звуки линули з розчинених вікон парафіяльного дому. Амелька не могла опиратися бажанню прогулюватись саме в цій частині саду, коло будинку. Раптом звуки змовкли. Анджей, ксьондзів небіж, побачив її й зійшов униз. Виніс подушки — ними він і вимостив плетене крісло. Запитав:

— Як ви себе почуваєте, голова все ще болить?

Вона в цю хвилину почувала себе чудово, очі в неї сяяли, руки стали пружними. Вона почала шити. Анджей присів на низенькій колоді, на якій рубали дрова, знайшов дощечку й поклав її так, щоб Амелька могла поставити на неї ногу. Удома треба було запобігати перед чоловіком, крутитися біля нього й слугувати йому. Він ніколи не робив Амельці таких дрібних послуг, і тепер вона сприймала це як щось виняткове, як щось надзвичайне. Коли зайшли до будинку, Анджей допоміг їй зняти пальто, підсунув стілець, пригостив чаєм, булочками з маслом, був дуже уважний до неї. Відчувалась велика різниця між ним і аптекарем, якого їй треба було обслуговувати, якого їй треба було слухати. Амелька відчувала себе тепер вартою чогось більшого, вищою, гарнішою і водночас слабшою.

Вони мовчали. За стіною, в будиночку садівника, бряжчали дверцята грубки, і блакитна цівка диму вилася з комина. Глухо воркотіли голуби. її білі пальці витягували з тканини довгу нитку. Раптом вона, подумавши, сказала:

— А чого не кольорові?

— Про що ви?

Вона думала про сукенки, які шила. Вони були сірі, в чорні цяточки й квадратики, смутні.

— Чи бідні діти неодмінно мають ходити в такому вбранні, щоб кожен одразу розпізнав, що це -— діти, яким комітет зробив подарунок?

Анджей з цікавістю спитав:

— Чого саме це вам спало на думку?

Амелька перекусила нитку, як то роблять прості швачки, і відповіла, усміхаючись:

— Коли я була мала, то не раз плакала, як у мене була негарна сукенка.

Анджей злегка ляснув її по руці, коли вона підносила її до вуст.

— Хіба можна так робити?.. Чого у вас немає ножичок?

Амелька почервоніла, і Анджей схопив її руку, поцілував і попросив пробачення:

— Мабуть, вам боляче? Пробачте мені, пробачте, я вдарив надто сильно.

Це був його звичний жест, так він цілував руку своїй матері та іншим жінкам їхньої родини, і вони тільки усміхалися. Тепер він завважив, що цей його жест справив на Амелію зовсім інше враження. Анджей, на перший погляд вільний у поводженні, був, по суті, несміливий і зніяковів. Та й жінки в його родині, в їхньому занедбаному домі, не носили таких прозорих, шовкових панчіх, які були на струнких ногах аптекаревої дружини. Вони були перед очима в Анджея, і Амелія швидким порухом обсмикнула сукенку.

— Заселіть мені нитку в голку.

Долоні їхні знову зіткнулися, і Анджей не міг утриматись, Його нездоланно тягло доторкнутися до її рук, байдуже під яким приводом.

Які у вас гарні пальці. Ви не вкололися? Ні? Просто втомлені? Може, досить вже цієї роботи?..

Він не міг знати, що це були слова, яких вона вже давно не чула, що, можливо, ніхто їй цього не казав, ніхто досі так до неї не звертався, що це були слова, які позбавляли її волі. Амелька відсмикувала руку, щоб за мить знову знайти прнвід для зближення. Потім їх брали лінощі, вони, наче крізь імлу, бачили садівника, що працював у садку, і продавця газет та богомільних видань, що тинявся без діла, відпочиваючи. Амелька пробувала ще розмовляти.

— Як там з вашими клопотами?

Анджей, який приїхав до столиці, щоб уладнати пов’язані з виїздом на навчання формальності, недбало махнув рукою.

— А, мені все одно! Маю ще час!

Амелька зітхнула.

— Шкода, що ви поїдете.

Анджей, зрадівши її словам, висловив надію, що це, певно, затягнеться до безконечності. В установах не квапляться. А до того ж іще невідомо, чи не захоче мати, щоб він перебув літо на селі, у своєму краї.

Амелька, зажурено втопила погляд у простір, потім сказала:

— Мабуть, це чудово їхати у світ, куди хочеш.

Анджей підхопив:

— А ви хіба не можете?

Амелька споважніла й мовила:

— Що я! В мене обов’язки, є менші сестри, які ще вчаться, дім. Нема про що мріяти!

Вони знов усміхнулись одне до одного. У саду Гончик значущо примружив око й сказав садівникові:

— Здається, з цього щось буде.

Так само і ксьондзова економка, як тільки звуки фісгармонії замовкли, не могла всидіти на кухні, метушилась по кімнатах і врешті стала біля відчиненого вікна. Помітила, що на канапі бракує подушок. Онде ті подушки! Ввійшла до покою, де працював ксьондз, і сказала:

— Отче, наш Анджей галантний, так запобігає перед аптекаревою дружиною — подушки їй виніс. Люди ще бозна-що подумають.

Занепокоєний ксьондз підійшов до вікна і гукнув:

— Анджею!

 

 

XI

На другий день замрячило, а надвечір дощові краплини обернулися на сніжинки. А потім ще один день, сповнений тиші й білизни, збігали один за одним глухі дні. Амелька ходила від вікна до вікна, зупинялася й дивилась у принишклий світ. Їй здавалось, що вона смертельно хвора, позбавлена свободи рухів, ув’язнена. Якогось, однак, вечора вона старанно повісила свій коричневий костюм на тремпель у шафі, а вийняла шубу. Костюм приготовлений був для виходу; на її думку, всі труднощі полягали саме в тому, щоб змінити костюм на шубу. Квапилася неймовірно. Сходячи, зазирнула до аптеки, щоб, як колись матір, повідомити чоловіка:

— Філіпе, я йду на часинку до парафіяльного священика.

— Тільки ж швидко повертайся.

— Чому?

— Бо в мене вільний вечір і я не хочу сидіти дома сам.

Амелька вже збиралася сказати:

— Адже є мама,

Проте завагалася й вийшла, грюкнувши дверима. Що це за неволя, що це за неволя в неї! Але вона й не подумає зважити на це побажання, якось дасть собі раду: скаже,що її затримали за чашкою чаю.

Проте повернулась одразу ж.

Ксьондза не було дома. Двері відчинила економка. Амелька хотіла була спитати:

— А Анджей?

Та перше, ніж вона розкрила вуста, економка зачинила двері просто перед її носом. Амелька постояла якусь хвилину, силкуючись пригадати, хто ж це так само рішуче зачинив колись перед нею двері? А, Квіринина горбата тітка, Вона так само зайшла тоді до Квірини лише для того, щоб побачити одного знайомого хлопця, — Романа.

Раптом страшенно розгнівалась сама на себе і швидко збігла вниз. Невже вона весь час повертатиметься думками в минуле? Порівнюватиме? Згадуватиме? Тепер зовсім, інший випадок, вона має свій дім, становище, чоловіка і не потребує журитися про завтрашній день. Чого вона шукає серед людей, по чужих домах? Тож швидко повернулась і забігла до аптеки саме в ту хвилину, коди аптекар передавав решту рецептів своїй помічниці.

— Я вже прийшла!

Вона сама приготувала вечерю і навіть не потребувала присутності матері й сестер. Поставила на столі біля столових приборів білий і рожевий гіацинти, а тоді на мить щезла, щоб з’явитися в халаті, обшитому мереживами, з блискучим атласовим бантом на грудях. Вона й служниці дала гарненький фартушок і чепець. Аптекар, помивши руки, зайшов і ахнув: що це за бенкет!

Потім, вже після вечері, вони перейшли до спальні, і аптекар сів у крісло з неодмінною газетою в руках, а Амелька стелила ліжка. Раптом вона зупинилась на півдорозі, повернувшись, усілася чоловікові на колінах. Він відклав газету. Вона сховала обличчя в нього на грудях, він відчув живе тепло її щік і почув прискорений віддих. Поплескав її злегка по плечах.

— Ну, ну, старенька, що ти мені скажеш?

Якусь хвилину він очікував на відповідь, так ніби й справді була потрібна відповідь, але Амелька мовчала. Він терпляче й пестливо гладив її по лискучих і пухнастих косах, по руках, по плечах; відчув трепет, що пробіг по її тілу, і безперервними доторками заспокоював її, так як монотонними словами присипляють неспокійну дитину. Було йому блаженно і приємно на душі. Запала тиша. Гадав, Амелька заснула, і він боявся поворухнутися. Лампа, накрита блакитним абажуром, лагідно освітлювала кімнату. Тут же, поруч, на канапці, лежала кинута сукня дружини, рожевий атласний пояс із підв’язками і прозорий мереживний ліфчик. Запах парфум, здавалося, струмував із цього шмаття. «Я повинен сказати їй, щоб вона не напахчувалась так, коли йде в парафію».

Почув легеньке зітхання. Амелька встала, сказавши:

— Лягаймо, Філіпе. Мама, певно, вже не прийде.

А потім, у ліжку вже, спитала:

— Цікаво, чи завтра випогодиться? — Аптекар не розчув, що вона сказала, і про всяк випадок пробурмотів:

— Угу.

Вранці за вікном лежали білі замети, а дерева в прикостьольнім садку стояли пухнасті від снігу. Амельку розбудив скрегіт — скрізь чистили тротуари: пішли в хід лопати, але однаково панували якась глуха тиша й безгоміння. Рачинська ввійшла до кімнати, розчервоніла від холоду, зі словами:

— Що тільки діється на цьому світі! Тільки-но було сонце, і от маєш — сніг і холод. Вставай, Амельцю, Філіп от-от забіжить снідати, а він не любить сам сидіти за столом. Ти ж уже не спиш, а все вилежуєшся.

Материн голос хоч і негучний, та нудні, завжди одні і ті ж слова зробили своє. Амелька встала. Поснідали втрьох. Рачинська навіть «мала апетит», бо вже вдосвіта, натщесерце, сходила й до костьолу. Причастилася.

— Філіпе, може б, ти з’їв щось поживніше?

О так, аптекар вважав цю пораду слушною, бо в обід він буде зайнятий роботою в аптеці, тож не зашкодить підживитися як слід уже тепер. А що саме він з’їв би? Може, біфштекс? Аптекар погодився. І, як завжди, почав казати, який має бути той біфштекс. Кров’янистий, зверху добре зрізаний, з цибулькою і щоб жиру було вдосталь. Рачинська, хоч і знала все це напам’ять, неодмінно кивала головою за кожним зятевим словом. Амельця дивилася на червоне, добре вмите й поголене чоловікове обличчя. Його тьмяні очі зоставались нерухомі й невиразні, хоч він і говорив жваво про їжу, до якої охочий і яку треба було б ввести до меню, щоб урізноманітнити сімейне харчування. Мати з цікавістю слухала, вставляючи свої зауваження щодо при прав. Власне, аптекар був би вимріяним чоловіком для матері, чого йому ще треба?..

Господи, яка нудьга! Амелька зневажливо подумала: «Весь час говорить про те, що має жерти, тільки про це. Тільки-но закінчить оце довге снідання, як уже треба лаштувати йому тацю з обідом і нести вниз, в аптеку».

— А ти, Амельцю, що б із’їла?

— Нічого не треба. Дякую.

Вона встала з-за столу. Треба ж було ще цмокнути чоловіка в щоку. І вона це зробила.

День минав. Як вона примудрялася, що досі дні збігали невідомо для чого,— невже ж було добре? Вона натрапила в шафі на сувій перкалю: сукенки для сиріт недокінчені й закинуті! Як вона могла забути про це, адже кожен стібок зближав її з парафією! Знайшла привід, щоб піти туди. Сердито взялась до роботи. Швацька машина гучно цокотіла. Перкаль пересувався в руках по блискучій стільниці. Ця робота неодмінно вимагала співу, і Амелія заспівала давню пісеньку Марії Моссаковської:

Коханець мене кинув, —

Багато збігло літ,—

У розпачі поїхав

Він у чужі краї,

В незнаний рушив світ,

В незнаний рушив світ!..

Слова пасували до її стану, а мелодія вторувала неспокійному смуткові, настирливим запитанням. Що він про неї думає? Скільки йому років? Певно, двадцять. А їй же аж двадцять вісім!.. Її охопило здивування, озирнулась позад себе, ніби хотіла побачити збіглі літа, і квапливо почала пригадувати, коли ж ті літа збігли? Взяла олівець, яким креслила форми для крою, і на маленькому клаптику паперу зробила підрахунок, бо ж їй здалося, що це не можливо, що вона помиляється!.. Все зійшлося.

Раптом їй перехотілося ходити з візитами до парафіяльного дому. Скінчила роботу, запакувала сукенки й відіслала з Катажиною.

— Будьте ласкаві, скажіть, кому я маю їх віддати?

Господиня терпляче відповіла:

— Байдуже, кому.

Рачинська ввійшла до кімнати, позбирала обрізки тканини й похвалила дочку за те, що та пошила сукенки.

— Що ж це я хотіла сказати?.. Уяви собі, що малі хочуть грати в теніс…

Амелька не виявила до цього ніякого інтересу, і Рачинська змушена була провадити далі. Школа школою, а справжні стосунки зав’язуються поза школою, саме тоді, коли дівчатка розважаються. Але ж на це потрібні гроші.

— Такого, Амельцю, я не зможу заощадити на щоденних грошах, бо це надто велика сума. Може, попросиш у Філіпа?

Амелька сіла навпочіпки коло груби, в якій саме топилося, і відчинила дверцята.

— Що з тобою? — спитала мати. — Зачини, бо швидко вигорить і вихолоне. Що з тобою?..

Амелька прошепотіла:

— Ні, нічого,— І раптом, скулившись, заплакала.

Рачинська перелякалася. З незапам’ятних часів вона не бачила, щоб донька плакала. Все ж так чудово склалося!..

— Слухай, Амельцю, якщо ти почуваєш себе погано, піди до лікаря, бо немає нічого гіршого для чоловіка, як хвора жінка вдома. Філіп так чудово тримається, а ти почнеш стогнати, і квоктати, і зіпсуєш йому життя. Адже я бачу, що з певного часу ти ледве тримаєшся на ногах.

Амелька байдуже погодилася з матір’ю. Але коли ввійшла до кабінету лікаря на Кармелітській, розсердилась на матір. Вона не знала, що їй докучає, що болить. Що вона скаже? І лікар змушений був узяти це на себе.

Він заклопотано дивився на неї, а потім втратив терпіння, бо ж змушений був говорити цій пацієнтці таке:

— Зніміть блузку, зсуньте бретельки сорочки. — Потім пригадав побожну пані Рачинську і ті кола, з яких походить аптекарева дружина, і вирішив, що буде до неї поблажливіший.

— Лікаря не треба соромитись. Адже я повинен вас вислухати і вистукати. Скільки вам років, скільки було дітей, чи був викидень?

— Ні, ні і ні,— Амелька поважно заперечувала. Як то добре, що такого не видно, що це не залишає жодного сліду в організмі. Глибоко вдихала й кашляла. Коли лікарева трубка затрималася довше з лівого боку грудей, вона зрозуміла, що тут може ховатися хвороба, і серце в неї закалатало дужче. Лікар відкинув трубку і голим вухом припав до тіла. Оскільки вона тремтіла, лікар міцніше обняв її рукою за плечі.

Випроставшись, лікар весело кинув:

— А як ваші подружні справи?

Вона почервоніла. Ця жінка залилась рум’янцем. Їй двадцять вісім років!.. Ображена, вона гнівно запитала:

— А яке це має значення?

 Потім швидко, тремтячими пальцями застібаючи блузку під саму шию, пояснила, що відчуває біль з лівого боку, там, де серце. Всі жінки вказували на серце як на джерело своїх хвороб. Потішений цим, лікар відвернув голову до вікна і сказав:

— Чи чули ви коли-небудь про так званий симпатичний нерв?

Зависло зловороже мовчання. І він сказав з повагою:

— Попросіть чоловіка, щоб він якось зайшов до мене ввечері.

Повертаючись додому, Амелька з ненавистю думала про лікаря. Хитрун. Вдає, ніби все знає, але жодні ліки не можуть запобігти тому, щоб не вибухати плачем і не тремтіти від холоду, навіть якби й сіла вона коло розчинених дверцят затопленої груби. Дурень. 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.