Правом і лівом-4

 

Волошки. Могили. Єремія Могила і його зяті. Екс-вельможі волоські. Устя і «устянський жовнір». Війна за спадок. Мирон Бернавський Нікоричина. Митрополит Петро Могила.

У вже викладених клопотах воєводихи Софії головну роль відіграють дві волошки — Могилянка і логофетиха. Таку саму роль у клопотах і авантюрах Галицької землі відігравало ціле гроно волошок. Уся родина Могил, в обох своїх лініях — волоській та молдавській, разом із немалим числом своїх прибічників, що спільно з нею перебралися до Польщі, осіла в сусідній галицькій землі. Уся прогенітура Єремії Могили у складі трьох синів та чотирьох дочок, усе потомство його брата Симеона, що залишив п’ять синів, замешкали тут — в Усті, в Лисці, у Великих Очах. Кожна з доньок Єремії Могили вийшла, а, правильніше, виходила завжди за якогось польського пана. Оскільки ж усі вони, за винятком Регіни[1] і Катерини, які мали лише по одному чоловіку, виходили заміж три чи й чотири рази, то сукупно було аж дев’ять польських зятів Єремії Могили. Регіна була за кн. Михайлом Вишневецьким, Катерина за кн. Самійлом Корецьким, Марія мала трьох по черзі мужів: Стефана Потоцького, Миколая Фірлея, кн. Костянтина Вишневецького; Анна, натомість, аж чотирьох: Максимільяна Пшерембського, Яна Сендзивоя Чарнковського, Владислава Мишковського і Станіслава Потоцького.

До всіх цих Могил і Могилянок додалася ще ціла низка волоських достойників, що разом із господарями, яких ледь не щодня виганяли, тікали до Польщі і осідали в галицькій землі: гетьманів, логофетів, чашників, вістерників[2] і подібних вельмож — а майже кожен із них мав доньку, яку видавав за якогось польського шляхтича, або ж залишав удову, що теж виходила за поляка. Логофетиха Єлена Мавроїна, як ми вже знаємо, вийшла за Єжи Дидинського, підчашого галицького, Теодозія Нікоричина за ротмістра Яна Підгорецького, Янкулянка за Войцеха Понетовського і т.д. «Чи я тобі не мовила, не бери волошки[3]», — ця пісенька, цитована Марією Казимирою, тоді ще Замойською, в листі до Собеського, мабуть, виникла у той час, коли так багато поляків побиралися з волошками і стільки з цього виникло децепцій-розчарувань, клопотів, процесів і родинних суперечок. Могили затято сваряться між собою, зяті Могил процесуються і наїжджають одні на одних, усі ці Балики, Уреки, Нікоричі, Строїчі і як ще називалися волоські екс-вельможі, йдуть за їхнім прикладом. Через це виникає нерозв’язна плутанина суперечок, справдешній Rattenkonig[4] процесів і значна частина галицьких актів від 1609 аж до р. 1644 заповнена тією «волощизною».

Невдалі походи Могилиних зятів, влаштовувані на власну руку з метою посадовити шуринів у господарській столиці, легковажна авантюра Стефана Потоцького у році 1612-му, не краща від неї виправа Корецького та Вишневецького у році 1616-му стають причинами катастроф у галицькій землі, є нещастям для спокійних мешканців. Усі ці виправи організовуються в Усті, головній садибі Могил, і, як недавно «самбірський жовнір», вербований Мнішком, так тепер «устянський жовнір» є тяжкою карою цілих околиць. Збираючись на похід в Усті, пригнічує простолюд і шляхту, повертаючись з неї, чекає належної від Могил плати, а оскільки не відразу її дістає, живе грабунком не лише устянської волості, а й усіх сусідніх. Обивателі галицької землі вдаються з проханнями до короля, до гетьманів, до воєводи руського, благаючи допомоги проти того свавільного розбишацького жолдацтва: воєвода Ян Данилович універсалами скликає львівську, перемиську, сяноцьку шляхту, аби вона armata mana[5] поспішала на порятунок галицької землі. Після спустошення краю татарами, — читаємо в одному з таких універсалів, — «понад усе сподівання великі купи людей із різних країв зібравши до Устя, майно коронне і добра людей приватних способом майже неприятельським плюндрують і пустошать». Галицькі обивателі шлють одних послів за іншими, сповіщаючи, що Домна Єлизавета, овдовіла дружина колишнього волоського господаря Єремії Могили, зайнявшись осадженням свого сина Олександра на волоському престолі, ті війська до галицької землі привела, з причини чого не лише страх турецької війни запав, але і від тих людей свавільних зібраних уже майже що останню згубу свого краю бачать. У ще іншому універсалі, датованому 3-ім грудня 1615-го року, воєвода пише про устянських жовнірів, що, входячи до землі волоської, пустошили галицьку землю і тим лише від татар різнилися, що людей в ясир не брали і сіл не палили, але що ж буде, коли ці банди повертатимуться з походу[6]!

Майже чотири роки свавільний устянський жовнір розбишакує і пустошить околиці. Чекаючи плати, ці купи організуються, творять конфедерації, вибирають своїм маршалком Криштофа Фаленського і з бунтівничою зухвалістю зневажають воєводині універсали. Теребовлянська і коломийська шляхта, видана на грабіж цих жовнірських банд, влаштовує збройне чергування в повітах, але надто вона слабка, щоб оборонитися проти насилля, вдається за допомогою до всіх інстанцій та станів Речі Посполитої. Єдиний рятунок несе їй гетьман Жолкевський, остання надія пригнічених. Мав я ту надію, — каже Жолкевський у своєму універсалі від дня 7-го листопада року 1615-го, — що якийсь час могли б ми перепочити в мирі, але з допуску Божого за гріхи наші новий запал здійнявся через Домну Єлизавету, Єронімову колись жону, та інших, що при її заходах помагають. Почувши-бо про замішання, які свіжо з’явилися у волоській землі, почала старатися, щоб Олександра, сина свого десяти чи одинадцяти років дитину, на господарство впровадити, вербуючи на це як сама, так через приятелів, свої купи немалії, людей свавільних зібрала. Вже добре відчули подільські краї тих свавільників; чого неприятель не поруйнував, те ції купи свавільнії до останку людям понищили, бо хіба що не палять і голів не рубають, але коней, худобу і що лиш знайти можуть, беручи це за службу до Устя, звичаєм неприятельським вимели, а, прийшовши, в галицькій країні і на Покутті свавільництвом живляться. Жолкевський кличе на допомогу проти цих опришків три воєводства: руське, белзьке і подільське. Львів’яни мають зібратися під Львовом, перемишельці та сяночани під Болозовим, галичани — в Галичі[7]. Коли нарешті вигнано ті купи свавільнії — устянські маєтки і вся їх околиця являли собою злиденну руїну. Полічено, що устянська конфедерація відібрали у шляхти, орендарів та селян близько 4500 волів і 6000 овець. Понищено всі пасіки — близько 4000 вуликів вибито[8].

Але навіть у періоди, коли не готувався жоден похід до тієї нещасливої Колхіди, якою була Волощина для польських Язонів, зятів Могили, навіть у винятково спокійні часи, коли не було претендентів, бо турки всіх їх захопили в полон, Устя, резиденція Домни Єлизавети, вдови Єремії Могили, є для сусідніх околиць незгасним вогнищем насилля і кривавих сутичок, невичерпним джерелом неспокою і небезпеки. Там по черзі розбишакує кожен із господаревичів, аж доки в ході виправи за господарством не втрапить у турецькі пута, розбишакують чоловіки Могилянок, розбишакує рідний брат Домни Єлизавети, Василь Лозинський, розбишакує Ян Ханьський, войовничий довголітній ротмістр на службі в Могил, який у перервах між походами веде криваві біятики з тим самим Лозинським, аж доки їх не мирить або сама Домна Єлизавета, або ж управитель її маєтків і бурграф її замку, Туркул. Господаровичі даються взнаки сусідам Устя, особливо ж найстарший із них, Костянтин, доки ще перебуває в Усті, весь час воюючи з найближчою шляхтою — Белзецькими, Маковецькими, а особливо з Бартоломеєм Поляновським, на якого року 1609 із загоном у 300 жовнірів наїжджає в Кончаках і Красейові. Зяті Могили, Потоцькі, Корецькі, Вишневецькі та Пшерембські, б’ються і судяться між собою за володіння устянськими маєтками, що один із них там усадовить, те інший невдовзі вижене.

Першим опановує Устя Самійло, князь Корецький, чоловік Катерини Могилянки. Року 1616, посилаючись на борговий запис у 80 000 зл., який виписала йому Домна Єлизавета, напевне, як складову частину посагу доньки, займає він Устя із замком та приналежні до нього волості, обіймає у володіння Межигір’я із замком, Луку, Тумир, Тростянець, Кремидів із замком, Стриганці, Рошнів, Лисець, Горохолину, Довге, Стебник і Тисовичі[9]. Року 1620-го Максиміліан Пшерембський, каштелян серадзький, уже вдовець по князівні Ельжбеті Заславській, у першому шлюбі Щесновій Гербуртовій, побирається з Анною Могилянкою і теж набуває прав на Устянські добра[10], а Стефан Потоцький, у той час кам’янецький староста, спільно з ним і за допомогою Миколая Потоцького, воєводича брацлавського, теж одруженого з волошкою, дочкою відомої нам логофетихи Мавроїни, Катериною, збирає збройний відділ з 300 чоловік, нападає на устянські маєтки, силоміць викидає звідти урядників князів Корецьких і обіймає у володіння певну частину маєтності, тим часом як в іншій частині переможно обороняються Корецькі. Недовго, однак, витримують вони штурми Потоцького і Пшерембського, котрі, зібравши, як твердить у своїй протестації слуга Корецьких Пйотр Хамець, близько 700 покутських опришків (collectis ex oris Pokuciae latronibus vulgari idiomate dictis opryszki) «з гарматами, іншою вогнепальною зброєю, луками і з піднятими прапорами» вриваються через ліси з Лядського на територію Устя, до села Луки і Межигір’я, відганяють селян від польових робіт, забирають волів і плуги, коней і худобу[11]. Але Корецькі не так легко піддаються, раз побиті, швидко готують відсіч і ще того ж року насилають 200 козаків і татар на Лядське, забирають у Пшерембських 300 голів худоби і женуть її до Устя, де молодий Кароль Корецький розділяє її між козаками.

Лише року 1623-го доходить до згоди між Пшерембським та овдовілою Анною Корецькою; Пшерембський бере половину міста і твердині Устя й 14 волостей, Корецька другу половину Устя і твердині, два містечка — Лядське та Хоростятин, і 7 волостей. Але втрутилася третя Могилянка, Михайлова Вишневецька, як скривджена, скасовує угоду, виграє процес, а її діти — Анна, Ярема і Михайло — намагаються інтромітувати в устянських маєтностях. Року 1628-го сторони укладають угоду; Пшерембські платять Вишневецьким і втримуються у своїй половині Устя, але того ж року Пшерембські та Корецькі продають свої устянські половини. молдавському господарю Мирону Бернавському. Пшерембські беруть за свою половину 160 000 зл., з чого б випливало, що весь устянський ключ з приблизно 20-ма селами і містечками перейшов у руки господаря Мирона за суму 320 000 зл. Читаємо в інтерцизі з Корецьким, що до частини князя Йогомосці припала частина устянського замку від башти, званої Курячою Ногою, до покоїв, які свіжо погоріли. А пивниця мурована під скарбом навпіл має належати обом сторонам, у місті ж — нова поперечниця від замку меншого і т.д. Року 1633-го Мирон Бернавський помирає, а король Владислав IV вже наступного року надає гетьманові Станіславові Конецпольському всі маєтки рухомі й нерухомі, що в Польщі зосталися від померлого господаря і iure caduco припали королівській скарбниці, як вічну та невідворотну донацію, з умовою однак, щоб гетьман належно врахував спадкові права вдови і сестри Бернавського.

Але перш, ніж король розпорядився маєтком Бернавського, можливо навіть перш, ніж довідався про його кончину, в устянському замку вже почалося розграбування багатих рухомостей господаря. На першу звістку про смерть Бернавського Пшерембський і Ярема Вишневецький, перший під претекстом, що Бернавський не повністю виконав умову купівлі, а другий з невідомої нам причини, збройно ввірвалися до тої частини замку, що була власністю покійного, порозбивали двері, потовкли скрині і позабирали з них готівку, золото, коштовності та дуже багатий гардероб. Сестра Бернавського, права якої король Владислав розпорядився врахувати у своєму донаційному акті Конецпольському, Теодозія Нікоричина, вдова волоського гетьмана, звинувачує Пшерембського і Вишневецького, що ті дощенту розграбували всю скарбницю її брата, а навіть привласнили худобу з його фільварків. У дуже довгому реєстрі, доданому до позовів, Нікоричина перелічує пограбовані коштовності незвичайної ціни: шкатулку срібну позолочену, у якій був хрест із діамантом та 50 цівок тягненого золота вартістю 1000 дукатів, кілька шабель чудово оправлених, шкатулку срібну з реліквіями, булави золотом оправлені, упряж багато каменями дорогими саджену, чапраки, гаптовані золотом, срібні стремена, годинники, сагайдаки, 50 дорогих килимів аджарських, гардероб із безліччю хутр, ферезій, гермаків, доломанів, бавовен кошлатих, фот, сакевських поясів, соболевих кучм і т.д. Ще забрано із замку всю зброю, 8 бочок пороху, 6 цетнарів олова, карети, ридвани, 30 турецьких коней, 1000 овець, 3000 голів худоби і т.п[12].

Здавалося, що ніхто вже не вирве з сильної долоні Пшерембських ні устянського замку, ні спадщини Бернавського, а вже найменше можна було цього сподіватися від сестри колишнього господаря, Теодозії Нікоричиної. Але молода і вродлива волошка знайшла захисника. На подільському кордоні стояли кварцяні хоругви, а командував ними ротмістр Єжи Крусінський. Чи то обітницями щедрої нагороди, чи то своїми привабами Нікоричина привернула до себе Крусінського, який вирішив надати їй збройну допомогу проти Пшерембським. Вирушив на чолі сильного відділу кварцяного війська до Устя, штурмом здобув браму, звану Замковою, прорвався до містечка і так щільно обложив замок, що ніхто не міг до нього дістатися чи з нього вийти. Обоє Пшерембських опинилися наче в ув’язненні. Штурму не боялися, бо замок був добре укріплений, але не могли витримати довгої облоги, бо не мали запасів харчів. Крусінський зовсім їх не атакував, чекав, доки виголодніють і будуть змушені капітулювати. І невдовзі це трапилося — Пшерембські віддали замок і тільки просили, щоб їх вільно випустили. Нікоричина згодилася і тріумфально в’їхала до замку. Зайнявши замок, зайняла також усі волості, що належали її братові, прийняла від підданих присягу послугу і господарювала в Усті як удільна пані, аж доки не була змушена поступитися гетьманову Конецпольському.

Пшерембський не тямився з гніву, що він, каштелян, магнат, який переможно мірявся силами зі своїми шуринами, такими можновладцями, як Вишневецькі і Корецькі, мусив з ганьбою поступитися жінці, до того ж чужоземці, авантюристці, волошці темного походження. Поки що нічого не можна було зробити нічого іншого, крім як дати волю своєму гнівові в ядовитих позовах. Посипалися вони на голову спритної волошки, наче град каміння. Пшерембський позиває Крусінського і Нікоричину звинувачуючи їх у збройному нападі, насиллі і грабунку, Нікоричину .ж додатково у привласненні шляхетства, на яке вона, plebeia et ignobilis extranea, народжена у ворожій державі, вдова чоловіка, що був підданим турецького цісаря і воював проти Речі Посполитої, не має жодного права, що має бути засуджена на конфіскацію майна та інфамію. Щоб помститися не тільки позовом, Пшерембський, довідавшись, що Нікоричина зберігає своє столове срібло у Снятині, у якогось міщанина, посилає туди своїх людей і силоміць забирає те срібло. Підтримуючи всім своїм впливом процес проти ненависної волошки, Пшерембський врешті здобуває проти неї трибунальський декрет, щоправда, заочний, але дуже суворий, адже він прирікав Нікоричину на інфамію та страту. Тим часом Нікоричина виходить заміж за ротмістра Яна Підгорецького і вже як Підгорецька легко здобуває королівський глейт проти декрету трибуналу. Року 1635-го Конецпольський, вдовольняючи королівську волю, дає їй з устянських маєтків три села: Довге, Стриганці і Рожнів, отож для спритної волошки все закінчується добре.

Обидві лінії Могил, волоська й молдавська, себто обидві родини двох братів — Єремії та Симеона, осілі в Польщі, не дають спокою одні одним, завзято судяться, а чи тут входить до рахуби східне пербільшення, чи справді так було, — завше йдеться про казково великі претензії, про величезні суми. Року 1614-го ще жива матір обох господарів, Марія, яку звуть старою Домною, а мешкає у своєї внучки у Вишнівці, де її інші Могили перслідують позовами. З п’яти синів Симеона двоє теж замешкують у Польщі: Мойсей після короткого господарства осідає у Великих Очах, Петро, пізніший митрополит київський, якийсь час мешкає при матері Маргіті у Львові або у гетьмана Жолкевського в Жовкві. Волоські та мультянські достойники, усі ті пугарники, вістерники, постельничі, дворники, логофети, камераші і як вони ще називалися, вигнані разом зі своїми господарями, здобувають польські індегенати і поєднуються шлюбами з польськими родинами, — це Балики, Строїчові, Уреки, Перешкули, Бічкови, Мавроїни. Згідно позовів, які їм посилають устянські Могили, кожен із них — великий злодій, кожен допустився здирств і розтрат на високі суми, проти кожного ведеться процес. Домна Єлизавета і її сини, Олександр і Богдан, позивають вдову Симеона, Маргіту і її синів за 95 000 дукатів і 200 000 талярів, які цей Симеон заборгував Єремії Могилі, позивають Нестора Уреку через золото, срібло, коштовності, гроші, вино, меди, що зосталися від Ісаака Балики, волоського гетьмана, їхнього двоюрідного брата, позивають доньку Уреки Настасію, яка, орендуючи від гетьмана Жолкевського рогатинське староство, начебто переховує в Рогатинському замку вкрадені скарби, позивають Нікору Першкула, вістерника, себто підскарбія, і Костянтина Бічку, колись пугарника волоської землі за величезні суми (600 000 дукатів), які вони покрали під час своєї чотирьохлітньої адміністрації з прибутків тієї землі і так далі без кінця.

Найцікавіший, найвидатніший з польських Могил, Петро, син Симеона, року 1631-го вже київський архімандрит, найрідше виступає в актах. Ще у молодому віці має сутичку у Львові з вірменином Івашком Миколайовичом, якому довірив був на переховування securitatis causa депозит у скрині і сепеті з ключами і печатями, реєстри, що в чому було, там же позамикавши. Тепер, коли я упімнувся за цим депозитом, — жаліється Петро Могила перед гродським урядом, — вони (Івашко і Миколай, син його), чуючи за собою, що недобре повелися, довго розмаїто зволікали, аж насилу, коли я на них authoritate багатьох зацних людей наслав, видати мені те дозволив, але, коли прийшло до відібрання, я депозит знайшов порушеним, бо зі скрині та сепету печаті поздирали, до скрині ключі собі зробити дали, а силою речі побравши, не знати як обернули. Бракувало «шаблі булатної, цілком литої позолотою» і срібла, а сакви з грішми були порушені. Вірменин Миколайович з великим обуренням відкидає це звинувачення і намагається довести з допомогою свідків, що депозиту не чіпав, а Могилі закидає, що протестацію свою вчинив на ославу і шкоду нашу, псуючи купецьким людям кредит. Печатки Могила сам повідривав, сакви перерізав і 1000 золотих червінців вийняв, а з немалим вояцьким загоном мене, в домі моєму напавши, до поневільного віддання залишку тих речей змусив.

Вже як київський архімандрит, Петро Могила виступає проти Криштофа Васічинського, який ad małe narrata здобув безпотомний спадок — кадук — Василя і Лукаша Строїчів, тим часом як він, Петро, є законним спадкоємцем і найближчим їхнім родичем. За одним із цих Строїчів була замужем сестра Васічинського, Анна, отож Васічинському легко було здобути кадук на їхні маєтки. Однак помер, не встигнувши увійти у володіння цією донацією; у своєму заповіті, призначаючи опікунами своїх дітей кревних своїх близьких, людей зацних Яна Миколая Даниловича, підскарбія королівського, Бартоша Белзецького, підконюшого белзького, Якуба Собеського, крайчого королівського, жаліється, «що конферований був мені кадук по Строїчах від короля Йогомосці, котрого я по закону вже й дійшов, але отож турбує мене невинно і неслушно на сеймі Йогомосць пан Серадзький (Пшерембський) через якусь Строїчівну, про котру я ніколи нічого не чув». Пан каштелян серадзький стає тут кумедною постаттю, цей чоловік начебто вважав себе генеральним спадкоємцем усієї Молдавії та Волощини.

 


[1] Вона ж Раїна.

[2] Титул, який відповідає скарбнику.

[3] В оригінальному тексті ця цитата приведена українською мовою.

[4] Щурячий король, переносно – затята війна.

[5] Збройною рукою (лат.)

[6] Агр. Сяноцькі, т. 144,  ст. 402-403, 426-428.

[7] Агр. Теребовлянські, т. 112,  963-966.

[8] Агр. Теребовлянські, т. 113, ст. 370-374.

[9] Агр. Галицькі, т. 119, ст. 1648.

[10] Агр. Теребовлянські, т. 122, ст. 897.

[11] Агр. Галицькі, т. 120, ст. 790, 792-795.

[12] Агр. Галицькі, т. 129, 1207-1210.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.