Нариси народного життя-5

 

16. Вітчим та пасербиця

Щойно пройшли перед нами мачуха з пасербицею. Стосунки між ними, як і слід було чекати, вкрай ворожі. Звичайно, міра гостроти цієї ворожості — справа випадкова, але, загалом, мирне, тим паче любовне ставлення мачухи до нерідних дітей — явище таке ж рідкісне, як фіги на вербі чи винні ягоди на липі, про які алегорично говорить Данило Заточник. Чому мачуха не може стати (інколи за всього бажання) доброю матір’ю прийомним дітям — це питання з області біології чи психології, проте аж ніяк не історії. Наша наука може лише констатувати, що несимпатичний тип мачухи у своїх істотних рисах залишається незмінним у всі епохи і у всіх народів. Вплив раси, релігії, навіть культури не має тут майже жодного значення. Як свідчить досвід, освічені жінки часто неспроможні до кінця побороти в собі нікчемне почуття інстинктивної неприязні до пасербів і пасербиць.

На похвалу представників «грубої статі» слід відзначити, що вони мало чи й зовсім не підвладні цій дивній ідіосинкразії. Водночас із тим, що у народних казках, наприклад, «зла мачуха» тільки й робить, що злобно переслідує, а то й зводить зі світу нещасливу пасербицю, вітчим незмінно зображається людиною добродушною і справедливою, що однаково дбає про рідних і нерідних дітей. І в сучасному побуті, не лише серед культурних класів, але й серед простолюду часто можна зустріти вітчимів, що справді по-батьківськи ставляться до прийомних дітей, а вони відповідають йому такою ж любов’ю. Це — важлива перевага чоловіка, яка свідчить про вищість його розуму, почуття справедливості та людяності.

Таким прекрасним вітчимом був і решетилівський козак Пасько Пальонка. Після смерті жінки під його опікою зосталася пасербиця Ївга[1]; він її виростив як рідну доньку і видав заміж за Грицька Семенченка. Зять виявився пияком, «ледащом», часто лупцював жінку, тому вона скоро його покинула і стала жити у вітчима. Як не старався Грицько повернути Ївгу, але не міг цього добитися, бо старий Пальонка не дозволяв забрати її силоміць і як власну доньку захищав від насилля п’яниці-чоловіка. Це доводило до сказу Грицька, і він за співучасті свого шурина, такого ж пияка, Паська Гончаренка, став розпускати чутки, начеб Пальонка тому тримає в себе його дружину, що живе з нею «вшетечно». Не вдовольняючись цим, приятелі шукали нагоди завдати Пальонці ще більших неприємностей. Якось вони застали його в корчмі у стані цілковитого сп’яніння. Гончаренко прилип до нього і у присутності навмисне запрошених приятелів і родичів став докоряти йому, начебто він має злочинний зв’язок із пасербицею. П’яний Пальонка бурмотів щось незрозуміле. Тоді Гончаренко крикнув присутнім:

— Будьте, панове, за свідків! Пальонка сам визнаєт на себе, що чужоложить з Ювгою, і просить мене, аби-м я того не розголошав. Ах ти ж нецното! — і з цими словами Гончаренко завдав п’яному старому кілька ляпасів.

Пальонка, звісно, поскаржився на ці побої та неславу. Гончаренко виправдовувався, що він «поличкував» Пальонку, як явного перлюбника, що відкрито зізнався в огидному злочині, та посилався на свідків, які твердили, начебто чули це зізнання з уст самого Пальонки. Але решетилівський сотенний суд не взяв до уваги цих виправдань і присудив Гончаренка до тюремного ув’язнення і сплати значного грошового штрафу. Тоді Гончаренко і його приятелі вдалися до іншого засобу: за їхньою намовою, п’яний Грицько підстеріг якось свою дружину, силоміць одвів до дому свого родича, піддав жорстоким знущанням, палив розпеченим залізом і навіть погрожував убити, вимагаючи, щоб вона, для «визволенья» з тюрми його шурина, в присутності все тих же заздалегідь наготованих свідків, зізналася, наче чужоложила з вітчимом. Боячись за своє життя, скатована Ївга змушена була звести на себе наклеп. Після цього її відразу ж поволокли до сотника, перед яким вона, звинувачувана чоловіком і його свідками, мала повторити той сам наклеп. З огляду на таке начебто добровільне зізнання, сотник наказав арештувати Ївгу та її вітчима і відправити їх, як тяжких злочинців, до полкового суду.

Розбір цієї справи відбувався на початку серпня 1694-го року. Пасько Пальонка гірко скаржився, що Гончаренко і його свідки брехливо «наводять на нього» тяжкий злочин, і просив у суддів «в такій невинності своїй святої справедливості». Першою допитано було Ївгу, вона «плачливе» так казала:

— Милостивії мої панове! Пасько Гончаренко отчима мого побив, за якеє безчестя отчим мій до суду тамошнього решетилівського його, Гончаренка, був позвав і коп сім грошей на оного наложив, которого Гончаренка тамошній уряд і до вязеня дав. А в тій їх контроверсії муж мій Грицько, прийшовши на господу отчима мого, бив мене тиранско, виговорюючи тоє: «ти, праві, живеш, нецното, з отчимом своїм, пополняючи з ним чужолозтво», а потім, узявши мене за шию наміткою, повів до дядька свого Кіндрата, де і там бив мене нагайкою, а потім, росклавши вогонь і роспаливши желізо, пік мене, од чого і тепер, як бачите, на тілі моїм шванки (ушкодження), і мордовав, так виговорюючи: «Твій, нецного, отчим для того тебе до себе взяв, щоб з тобою такий гріх пополнив, як Пасько Гончаренко, зять (шурин) мій, на отчима твого свідчить і бив його по щоках за тоє, а отчим твій ще його, Паська, і просив, мовячи: «будь ласкав, що було, то було, а нехай тілко тоє Господь Бог відаєт, а ти того не розширяй, змилуйся!» А коли зять мій тоє не хотів утаїти, він зятя мого тепер і самого у біду управив. А тепер, щоб його з тієї біди як визволити, говори на отчима свого, будто він з тобою вшетечне живет». Прото я, терпячи такую біду от мужа мого, що і сокирою ще хотів мені шию утяти, коли б того не казала, мусила-м тоє говорити, будто от Святої неділі[2] живу з отчимом моїм вшетечне. Тоє я і говорила, і так вони, по моїм невиннім ся признатю, принесли тоє і до суду і сюда в полтавскеє вязеня управили мене з отчимом моїм. А уховай Боже, панове, нехай мене Господь Бог скараєт на душі і на тілі, — не чинила я з отчимом моїм того богомерзкого гріха і не відаю. І за теє муж мій мене мордовав і з направи власного зятя Гончаренка пік вогнем: «Бо твій, праві, отчим зятя мого, що його ударив по щоках, з остатньої сорочки вивертить, коли ти на його не скажеш, щоб він з тобою мешкав, як із своєю жоною». Але нехай на мене явниї доводи на тім злим учинку, в якім з давних моїх літ не чуюся, покажет, і всі, хто там на той час був при моїм мордерстві (муках), який довод слушний дадуть».

Свідки Гончаренка одноголосно показали:

— Милостивії панове райці! Любо (хоча) при тому мордерстві єї не били-сьмо, а однак, поневаж Гончаренко, приятель наш же, завід маючи з Пальонкою, посилав нас питати Ювги, чи вона з ним міла сполковання (зв’язок); аже вона і перед нами — правда, вже битая — призналась, що тоє було меж ними; та і давно тая поголоска похóдила, що вони живуть з собою.

Спитаний був як свідок і «господар (чоловік) Ювжин», що дав такі свідчення:

— На тестя мого, панове, за тоє жалую і в подойзреню жону мою маю, що вона, зо мною не живучи, мешкала з ним, отчимом своїм, вкупі, в єдній господі. Та і зять мій Гончаренко на його тоє визнаєт і людей підводить, що з уст єї чув, як вона і перед судом призналася в Решетиловці, що з отчимом своїм жила власне, як би з своїм мужом.

Нарешті черга дійшла до Паська Гончаренка, що в цьому процесі відігравав подвійну роль — разом і позивача і відповідача. З очевидним натхненням і злістю він сказав:

— Панове уряде! Через цілий рік уже тоє слинуло, що якоби Пальонка, взявши до себе Ювгу, жону шурина мого, із нею чужоложив; тілько ж не сміли-сьмо в тім за його взятись. А тепер, коли люде, при нашім заводу, стали шемрати о тім, та і сама Ювга перед урядом призналась, на що єсть у мене свідки, якії з уст єї тоє чули, — тоді і я, жалуючи по тому, що через його, Пальонку, шуринові моєму мешканя немає, і на людскії повісті упавши, так дерзновенно, маючи йому тоє довести, говорилем; і сам Пальонка передо мною признався був до того, що мів з пасербицею своєю злеє сполковання, і просив мене і кланявся, аби-м того його злого учинку нікому не оголошав. А коли він, Пальонка, сват мій, хоче тепер мене в біду приправити, сам будучи в тій злості запалений, що як люде свідомі, та і ми з уст його чули, як він сам на єї і на себе признав той учинок, — того ж і тепер не запираємось і так повідаємо, що він власний тому єсть дійця. Поти моєї повісти.

Суд визнав, що Гончаренко і його свідки брехливо звинуватили Паська Пальонку і його пасербицю, «жадних в том ясних доводов і певних знаков не маючи, а ні на учинку їх не заставши, і людей не маючи такових, якіє б міли бути при застатю, з ким би вони міли тоє присягою довести», а гадане признання Ївги не має значення, «поневаж за срокгостю мордерства, поносячогося от мужа єї, мусила Ювга зезнавати на себе такую невиность». Тому, «маючи тих всіх за неправдивії свідки, що вони, контроверсію за бой з Пальонкою маючи, такую на його невинность злосливе зложили і з своїми приятелями на оного у суду того доводили», суд, «подлуг права Майдебурского, в «Порядку» полском, на листу 17 описаного», постановив, щоб звинувачена сторона, тобто Пальонка і його пасербиця, «в той своєй невинності присягою одвелися», по чому, згідно зі Статутом (розд. 4, арт. 76), «менениї свідки, поневаж дознані суть свідками неправдивими, мают всі биті карані, чим міли ближнім своїм ушкодити», тобто покарані тою ж карою, яка за їхньою обмовою загрожувала Пальонці та Ївзі. Згідно закону, цим останнім загрожувала страта як кровозмісникам. Як саме були покарані їхні звинувачувачі з лжесвідками, — не знаємо, бо судовий протокол глухо говорить про це в таких виразах, що вони, «той же вині подлеглими зоставши і карность належную понесши, яко правнії виклади (судові витрати) стороні поводовій, так і безчестя нагородити повинні, при заплаченю вини панскої і врядової».

 

17. Тесть і зять

У березні року 1689-го убогий полтавський міщанин Панас Тесля прийшов судитися зі своїм сватом Леськом Матієнком, на прізвисько Виноградним (бо він на своєму приміському хуторі розводив виноград), а в якості доказу звинувачення привіз мертве тіло сина свого Федора. Ставши перед полковим судом, він так жалівся на свата:

— Панове! Речений сват мій Лесько сина мого рідного а зятя свого з неужитого серця, тілко в посварі за хустину, як вдарив засовом по голові, то і о смерть приправив: в суботу у вечір вдарив, і с того вдару небожчик і не говорив, а на завтрашній день, у неділю, і Богу свій дух предав, слова жадного не промовивши. Прошу милостей ваших скутечної справедливости, нехай той труп сина мого ведле звичаю христіянского похован будет, а що річ білша — небожчик людем різним задолжився много, що мні, убогому, а ні жоні його нічим тих довгів платити, которих довгів всіх цілком сорок золотих без золотого і без трох чехів.

Судді спитали Леська Виноградного: «Для якої би то причини Хведора, сина Панасового а зятя свого, так ганебне вдаривши, о смерть приправив?»

Лесько з пригніченим виглядом відповів:

— А що ж, панове, гріх мій тяжкий, смертельний. В нас і гніву не було, тілко в посварі за хустку подлую, за дяволскім наущенієм, вдарив я зятя свого засовом по голові раз тілко. Моя в тім вина: вільно вам, панове, зо мною що хотіти чинити. Моє то неужитоє серце забойство справило, чого не можу оджаловати.

Судді оглянули труп убитого, побачили рану на голові та стали «радитися», як покарати вбивцю. Глянули в Статут — там (розд. 12, арт. 1 і 2) сказано: якщо шляхтич уб’є чоловіка «простого стану», то платить лише головщину; якщо ж і вбивця виявиться «чоловіком простого стану», то підлягає страті та сплаті головщини з його майна. Подивилися ще «в Саксон прав Майдебурских» — там категорично сказано (в 38 артик.): «мужеубойца маєт биті стят». Керуючись цими статтями закону, судді винесли вирок: «Поневаж то Лесько дав місце неужитому серцю своєму і приятеля (родича) свого о смерть приправив, маєт бути, ведле права, горлом каран, а головщина з маєтності єго рухомої ведле стану його заплачена бути маєт». Але тут «наступили прозьби людскії» про помилування ненавмисного вбивці, і суд негайно ж декрет: «даровавши його смертельною карностью, наказуєм, аби Лесько той труп зятний ведле звичаїв христіянських поховав, з нанятими сорокоустами, во всем слушне, як того звичай вказуєт, при заплаченю поголовщини, тут же і вини панскої і врядової».

Лесько з однаковою байдужістю вислухав обидва декрети; довго він стояв замислений, чимось стурбований, врешті сказав:

— А що ж, панове, не мію чим того платити, аж хіба грунтики кому спродам, котріє маю: хуторець под городом із виноградом і особиво лісок за Ворсклом, над Коломаком.

Тоді звернувся до голови суду, полковника Федора Жученка:

— Добродію мій, зарятуй мя грішми, а я тобі за тиї гроші вічисте (навіки) пущаю той мій хуторець з виноградом.

Полковник згодився на цю пропозицію і тут же, в судовому приміщенні, було складено формальний «реєстр» з точним визначенням, що саме буде ним сплачено за Леська як ціна за «хуторець виноградний»: отцю протопопу за похорон і за сорокоуст полковник «поступил коня доброго», ціною в сорок золотих «і на заплаченя долгов небожчиковских дал готових грошей сорок золотих без золотого і без трох чехов», що ж стосується сплати «головщини» і «вини врядової», то полковник заявив, що він «в том датку за Леська не заступуєт». Головщина за людину «простого стану», згідно зі Статутом, дорівнювала 25-ти копам литовським; у скільки цінувалася «вина врядовая» — невідомо, але очевидно, обидві ці сплати перевищували вартість належного звинуваченому «ліска під Коломаком», тому полковник відмовився від його придбання.

 

18. Нехворощанський сотник Федір Сухомлин

Двісті років тому (рахуючи від часу написання – 1901 р.) у Нехворощі сотникував пан Федір Сухомлин, про якого місцеві козаки та міщани одноголосно твердили, що такого «благого» сотника у них ще на уряді не було. Прийдуть, бува, до нього люди судитися, а він і скарги до кінця не дослухає — і вже постановив декрета: «киньте к нечистому свари і годьтесь, а то обох звелю забити в колоду». Позивач і позваний порозмовляють між собою, і глянь — йдуть до писаря записати умови досягнутої між ними «згоди», а сотник наказує ще покласти і грошову «заруку на нарушителя угоди і мирного постановеня». Доброї душі був пан сотник і не любив ні сварок, ні позовів, а любив, щоб всі навколо нього були задоволені та веселі. Ніхто не міг докорити йому, щоб він несправедливо присвоїв чийсь «грунтик», лісок чи худобу, як чинили тоді повсюдно інші старшини. Правда, Сухомлин був чоловіком далеко не вбогим: йому належали прекрасні водяні млини на Орелі з шістьма «колами» — чотири мукомельні і два «ступних з фалюшами», винарня з трьома казанами, броварня, «шинковний двор і комора в ринку», а довкола Нехворощі розкидані були його хутори, левади, ліси, нивки і сіножаті; але всі ці добра пан сотник купив у колишнього полтавського полковника Павла Герцика після того, як року 1696-го татари дощенту спустошили передмістя Нехворощі і спалили новозбудований монастир. Герцик тоді через старість склав із себе полковничий уряд і радий був хоч за дешеву ціну збути спустошені добра. Пан сотник майже заново «рекуперував» зруйновані млини, винницю і броварню та завів на своїх хуторах велике господарство, яким, щоправда, більше займалася його господиня (дружина). Сам же він не надто господарював і дня не міг провести без товариства добрих людей: то сам у когось в гостях, то до себе гостей накличе. А бувало, де весілля чи хрестини — там уже пан сотник неодмінний гість. Змолоду був він майстром випити, але під старість став дуже стриманим, а тільки любив дивитися, як люди веселяться. А ще любив він церковні служби, добрий київський спів і бесіди з духовними людьми на богословські теми. Бувало, увійде до церкви, стане на передньому місці, перед намісним образом, і ледь тільки зіб’ється дяк на крилосі — не той прокимен заспіває чи стіхіру не на той глас затягне, — вже пан сотник неодмінно його поправить і змусить пекти раків перед усією парахвією. А священники яку шанобу йому виявляли! При переносі св. дарів чи на єктенії пом’яне чи ні панотець ясновельможного гетьмана, а вже «благородного і боголюбивого пана сотника» так відкарбує, щоб і в опасанні кожне слово чутно було, а в кінці обідні неодмінно сам винесе йому проскуру.

Дивлячись на добродушне, завжди привітне і задоволене обличчя пана сотника, чужий чоловік подумав би, що він знав у житті самі тільки радості та удачі; а тим часом вся Нехвороща тямила, як сотник тужив, ховаючи одне за одним малих дітей, а потім і єдиного дорослого сина, бравого козака, убитого під Казикерменом. Під старість зі всієї родини, крім жінки, зосталася йому на втіху лише дівчинка-підліток, яку він безтямно любив. І як же няньчився старий сотник зі своєю одиначкою! Щоб із нею не розлучатися, став він ухилятися від походів під приводом недуг, від яких Бог усе життя його оберігав, і справи по уряду запустив, а врешті заговорив про те, щоб і зовсім відмовитися від сотникування.

— Нащо мені тії турботи! — твердив він кожному, хто відмовляв його від цього кроку. — Послав би Господь зятя, доброго чоловіка, то я і господарство покину, усе віддам дітям та й буду на печі лежати та унуків гойдати.

І от доля, здавалося, вволила його палке бажання. З’явився у Нехворощі захожий козак на ім’я Данило Дроб’язка. Ніхто не знав, ким він був і як сюди забився; але коли у найближчу неділю з’явився у церкві, то своєю ставною постаттю, молодечим видом і багатим одягом притяг загальну увагу. Помітив його і пан сотник та й покликав до себе, разом з іншим значним товариством, на бесіду. Гість тримався дуже пристойно і в кожному слові та поведінці виявляв риси доброго тону та виховання. Був він буцімто шляхтичем з-за Дніпра, навчався у Києві, бував у Батурині, при гетьманському дворі, і на Січі, а тепер прямував до Слобідської України, де мав якусь знатну рідню. Багато він бачив і зазнав на своєму віку, а його розповіді про це виявилися такими цікавими, що гості під час обіду і ложки опустили, і чарки погано спорожняли; коли ж він, після варенухи, зняв зі стіни бандуру і виявив велику майстерність у грі й танці, у молодої сотниківни оченята заіскрилися неначе зорі і ніжний рум’янець залив щічки та шийку. Словом сказати, до кінця учти всі присутні були цілком зачаровані цікавим приходнем, а гостинний господар прямо заявив, що не буде він сотником, якщо не втримає у себе якомога довше такого милого гостя.

— От якби мені отакий зять! — простодушно висловився він, а підпилі гості одностайно повторили, що кращого гостя пану сотнику і шукати не треба.

Гість із кожним днем здобував усе більше довіри та прихильності господарів і оволодівав серцем доньки. Він виявився тямущим і «на все здатним» чоловіком, часто заміняв сотника у господарстві, а навіть у посадових його справах, а через місяць-другий вся Нехвороща бенкетувала на весіллі панни сотниківни. Бенкет удався на славу і тривав більше тижня. Старий сотник не тямився від радощів і не міг нахвалитися перед гостями своїм «богоданим» зятем. Після весілля він негайно вийшов у «абшид» (відставку) і передав сотництво вибраному на його місце Василеві Ганджі. Вирішено було, що молодята житимуть разом зі старими; їм виділили невелике власне господарство з тим, що по смерті тесті з тещею дістанеться їм усе майно.

Але Данилові Дроб’язці видалося нудним не знати скільки чекати спадку, і він став розпоряджатися тестевим добром наче власним. Попервах Сухомлин мовчки терпів це, але скоро впевнився, що його благодушне ставлення до починань зятя лише заохочує жадібність і свавільство цього останнього, та зважився дати йому відпір. Тут Дроб’язка відразу скинув із себе маску смирення та покірності і показав своє справжнє обличчя: виявився він людиною грубого та зухвалого норову, впертим, злопам’ятним і непомірно жадібним. Від тої пори мирний досі дім колишнього сотника перетворився на пекло; дня не проходило без сварок, докорів, а то й бійок, і нарешті дійшло до того, що зять і тесть ухопилися за шаблі, так що тесть вийшов з цієї сутички із пораненою рукою.

У середині вересня року 1701-го в полтавському полковому суді, за присутності численної місцевої і приїжджої (з нагоди ярмарку) публіки, колишній нехворощанський сотник так «плачливе ускаржився» на свого зятя:

— Не відаю, панове, чого по мені Данило, зять мій, хочет. Я ж усе тоє, що йому обіцяв, видаючи дочку мою йому в малженство, при шлюбі дав, іменно: камень млиновий на ріці Орелі, чотири воли, коров дві з телятами, овець десять маток, свиней частку і всього сьоголітнього засівку половину і підварок (фільварок, приміський хутір); але він, тим не будучи благодарен, ще в мене усиловне (силоміць) двоє коней взявши, безпрестанне мя ганить і безчестить, ста талярів віна доправляється і зо всеї осідлости мене гонить. А прошлої неділі, прийшовши я з церкви, з служби Божої, і єще не зажив просфори, скоро прийшов зять мій Данило з міста і не відаю, для яких причин, без жадної уваги порвав мене за груди, турмосовав і як хотів вексовав (мучив) мя. Любо ж (хоча) там обидва-сьмо вадили і я його подолів (переміг), але він, як молодшій, випручавшися з-під мене, скочив у хату і порвавши шаблю, ширмовав (фехтував) коло мене з шаблею. А же і я, теж добувши в присінках шаблі, до нього оказався, боронячи свого здоровья, тоді він, побігши знову в хату, вибіг з ручницею і кілька разів наводячи оную, хотів мене забити. Я тоді, одваживши своє здоровья, кинувся до нього і ручницю в його викрутив. Він, знову порвавши шаблю, натирав (наступав) на мене, а коли я ручницею на голові закладався, порубав і ручницю, і руку мені, як бачите, обтяв. Я вже йому і тії сто талярів дати не стою (не відмовляюся), і двір би йому купити не одмовив, коли б мені хоч мало належитої почести виражалося. Але мені тоє барзо прикро єсть, що не тілко жадної почести не маю, але і на здоровью моїм од його, небачного чоловіка, шванкую (терплю шкоду), і з світа мене похваляється зогнати. В тім себе остерігаючи, о справедливость святую прошу.

Вислухавши це прохання, судді спитали звинуваченого:

— Для яких ти причин так неслушниї над добродієм своїм чиниш викрути і безчестиш оного неналежне, і б’єш, і рани задаєш кривавії?

Але Дроб’язка «і перед судом оказав себе не упокоренним» і замість виправдань продовжував «неслушниї похвалки (погрози) з запамяталости своєї строїти на тестя». Суд, з огляду на відсутність того дня[3] полковника і судді, відклав закінчення цієї «справи до прийдучого пятка», а «запамяталого» Дроб’язку звелів дати «до вязеня туремного».

Коли призначеного дня, 19 вересня, суд приступив до закінчення цієї справи, п. Федір Сухомлин «жалосне повторную злость зятя своєго Данила об’явил тими словами»:

— Приїхавши з Полтави до дому, найшов сакви, повні натоптаного плаття білоголовського, у одрині[4] спрятаного, і плахот у жупан уверчених і увязаних, а що єсть тому причина — того не відаю, він сам маєт відати.

Привели «з секвестру» (з в’язниці) Данила Дроб’язку і спитали:

— Для яких причин в сакви плаття поховав і у жупан плахти?

— Для того я, — відповів Данило, — тоє окромо от тестевого держав, що то моє власноє єсть, бо то мені на весіллю надаровано, а я тестевого нічого не хочу, і в двір його не буватиму.

Приступили до складання декрету. «Видячи такую Дробязжину неправость і противенство неупокоримоє против отца своєго, которий його, ні в чім не відаючи якого він роду, і відкіль, і що за чоловік, а ні теж жадних маєтностій в його не видячи, за сина дому своєму і в доживотноє приятство приняв, поручивши йому власную свою дщерь милую в малженство, а такії од його укоризни і збитки утерпіваєт, суд, вглянувши в право», зупинився на 16 арт. 11-го розд. Статуту, де сказано: хто навмисне «з гніву і з запамяталости сердца злого» уб’є шляхтича, того належить четвертувати, а як не уб’є, а тільки поранить, то «будеть лі шляхтич а шляхтичеві тоє учинить, за шляхтичево ображеня», відрубуванням руки буде покараний. «А поневаж (додали судді) тая карность» призначена за поранення «обцого (чужого) чоловіка, а не за кревного, то Дроб’язка Данило маєт і найбарзій (тим паче) так скаран биті».

Коли оголосили цього суворого декрета, тут тільки затятий Дроб’язка, «змякчившися», попросив змилування, клятвенно запевняючи, що він «до живота своєго вгодне з паном тестем жити і вшелякую йому почтивость, яко добродієви своєму, виражати маєт». Всі чекали, що скаже п. Сухомлин, який стояв, замислившись. Тут деякі з присутніх почали вмовляти його виявити батьківське милосердя над провинним зятем. Сухомлин не довго вагався і, своєю чергою, став прохати суд помилувати його непутящого зятя. Суд, «спустившись на єго волю», негайно скасував попереднього декрета і відпустив Дроб’язка «без карности», але помилував його, так би мовити, умовно, з попередженням, що коли б він, Дроб’язка, в майбутньому «важився до якої незгоди против тестя своєго прийти, то не тілько подлуг нинішнього декрету будет скаран, але і от права малженского, яко неприятель, будет отчужден».

Для історика звичаєвого права останні слова декрету повинні бути вельми цікавими. Якщо це не пуста погроза з розряду тих, на які звичайно щедрі батьки, коли хочуть перестерегти чи врозумити непутящих дітей, то слід прийти до висновку, що світський суд в Україні вважав себе вправі розривати законні шлюби не лише у випадках вчинення одним із подружжя ганебного злочину (про що вже йшлося раніше), але навіть і в такому випадку, коли зять не хотів мирно жити з батьками своєї дружини.

 

* * *

Як і слід було сподіватися, складена Дроб’язком на суді клятвенна обітниця жити з тестем у добрій згоді та виявляти йому належну шанобу, зосталася невиконаною. Не таким був цей затятий характер, щоб міг його зламати страх судової кари. Впевнившись у цьому, Сухомлин вирішив, за словами Писання, ухилитися від зла і назавжди покинути місто і край, де він чверть віку прожив у достатку та пошані, але де тепер чекали його самі гризоти.

Слід пам’ятати, що Нехвороща, як і всі інші містечка та села Орельських сотень, була у тодішній Гетьманщині недавнім поселенням. Виникла вона всього лиш року 1674-го, коли населення Правобережної України, яке розоряли та винищували поляки, турки і татари, а полки гетьмана Самойловича зганяли силоміць, змушене було знятися зі своїх місць і разом, величезними масами, перейти на лівий берег Дніпра, де для них відведена була незаселена степова смуга між ріками Ворсклою та Ореллю і де відразу ж виникло п’ять нових сотень: Нехворщанська, Маяцька, Царичанська, Китайгородська і Орлицька. Коли потім турки року 1678-го розорили останні міста західної України: Чигирин, Черкаси, Канів, і коли вся країна між Дніпром і Дністром обернулася на пустку, вціліле від погрому населення теж рушило на схід і осіло у різних полках Гетьманщини, а переважно в Полтавському, в Орельських сотнях. Хоч як би зручно не влаштувалися тут мимовільні переселенці, не могли вони забути своїх старих місць, де природа була багатшою, земля родючішою, угіддя привільнішими і де в них зосталися прадідівські сади та пасіки. Доки тривала воєнна гроза, багато з них лише таємно, крадькома могли навідуватися на рідні попелища, але при першій можливості, при першій гарантії спокою в зруйнованому краю, всі вони готові були повернутися на давню батьківщину.

І така мить невдовзі наступила. У Польщі царствував король-воїн, славетний переможець турків під стінами Відня, Ян Собеський. Відданий одній ідеї — боротьбі з мусульманами, — цей войовничий король задумав за всяку ціну відновити в Україні козацьке військо, бойові якості якого він добре знав і високо цінував. Але для цього слід було спершу привабити населення до спустошеного краю і гарантувати його права. З огляду на це Собеський року 1684-го видав особливий маніфест, згідно з яким віддавав козакам для поселення розлогу територію між Тясмином, Тікичем і границями київського Полісся, підтверджуючи при цьому всі права і вольності, даровані їм його попередниками. Багато з’явилося і шляхтичів, і простих козаків, що запропонували королю свої послуги та дістали від нього особливі повноваження для формування козацьких полків, але невдовзі між ними виділилася талановита і приваблива особливість, яка швидко здобула народну довіру та проявила незвичайні колонізаційні здібності: був то знаменитий білоцерківський полковник Семен Палій, борзенський виходець, а за ним стояли його найближчі співробітники, полковники новоствореного козацького війська: Іскра, Самусь, Семашко і Абазин. Завдяки їхньому вмінню й енергії, впродовж найкоротшого часу закладено було основи успішної колонізації краю та організовано п’ять козацьких полків: Чигиринський, Корсуньський, Богуславський, Білоцерківський і Брацлавський. Під їхнім захистом, наче за змахом чарівної палички, піднялися з руїн старі міста й села і знову наповнилися мешканцями. Безперервною хвилею тяглися сюди нові поселенці зі всіх навколишніх сторін: з Волині, київського Полісся, навіть з Молдавії, але найбільше з Лівобережної України. Даремно гетьман Самойлович розсилав по всіх полках суворі універсали із заборонами, навіть розставляв уздовж Дніпровського берега прикордонну сторожу з наказом не допускати переправи через ріку: втікачі або таємно пробиралися через кордон, або рушали до запорозьких степів, переправлялися через Дніпро де-небудь південніше ріки Орелі і з ризиком потрапити у татарський полон тяглися в обітований край, до берегів Тясмину, Росі чи Бугу.

Як і слід було чекати, цей еміграційний рух з найбільшою силою проявився серед мешканців Орельських сотень. Минуло тільки десять років, відколи їх поселено було тут, на самому кордоні Гетьманщини, де найкращі угіддя зайняли вже козаки Ворсклянських сотень і де їм щороку доводилося приймати у себе недобрих гостей — татар. Безліса приорельська рівнина і близько не могла дорівнятися до розкішних закутків Уманщини та Брацлавщини — їхньої давньої батьківщини, і мимовільні поселенці все ще вважали своєю власністю покинуті там прадідівські землі, сади та пасіки та кожного літа навідувалися туди, як на свої хутори. І от тепер довідалися вони, що польський король знову повернув козакам Україну, що «козацький батько» Палій скликає її давніх поселенців, що на його заклик валом валить народ із різних місць, і легко може трапитися, що чужі люди займуть їхню предківську займанщину. Під враженням цих звісток, багато козаків Орельських сотень стали відкрито емігрувати на батьківщину, забираючи сім’ї та рухоме майно, а місцеві старшини, незважаючи на гетьманські накази, і не думали їх стримувати та дивилися крізь пальці, як втікачі з різних місць Гетьманщини, минувши кордон, юрбами проходили через Орельські городки, прямуючи обхідним шляхом туди ж, в Україну. Коли довідався про це Самойлович, то у гніві на таке «своєвольство» наказав змінити всіх Орельських сотників і на їхні місця «з інших городов добрих і справних молодцов понасилати». Цей захід не лише не заспокоїв, а ще більше роздратував місцеве козацтво: від Орельських сотнян гетьман одержав «супліки» з попередженням, що коли присланих сотників не буде негайно ж усунуто, то всі вони намірилися знятися разом і повернутися на давню батьківщину. Гетьман, видно, злякався цієї погрози і у квітні року 1686 наказав полтавському полковнику нових сотників «познімати, а товариству сотень Орельських» дозволити за давніми звичаями і вольностями кого вони хочуть «з-поміж себе сотниками починити», тільки б на майбутнє вони «неподвижно на місцах своїх при вірности і статечности мешкали». Ця поступка заспокоїла орельчан, і вони відмовилися від свого наміру, хоча часткова еміграція тривала і потому[5].

Федір Сухомлин був таким же мимовільним вихідцем з-за Дніпра, як інше «товариство» Нехворощанської сотні. Здається, родом він був із Жаботина, зруйнованого турками одночасно з Чигирином та іншими придніпровськими містами. Він входив до числа тих сотників, які року 1685-го зазнали гетьманської опали, а потім знову були вибрані на ті самі уряди, і цілковито розумів почуття, яке змушувало його сотнян зніматися з насидженого місця та з ризиком пробиратися на Україну. Доки він був зайнятий службою, господарськими та сімейними інтересами, йому і на думку не спадало, що і його мучитиме колись туга за батьківщиною; але тепер, зоставшись без діла і остаточно впевнившись, що спільне життя із зятем принесе йому самі тільки гризоти, Сухомлин раптом почув, що ніщо вже його не зв’язує з Нехворощею, що він тут людина зайва і непотрібна. І захотілося йому дожити вік на вітчизні, у Жаботині, де минула його молодість і куди, чувати, повернулися з розсіяння багато його родичів та давніх товаришів. Досить було незначного приводу — звичайної суперечки із зятем, щоб це бажання швидко перетворилося на незламне рішення. І от у жовтні того ж 1701-го року п. Сухомлин продавав уже свої маєтності.

Купців не забракло. Жила у Полтаві багата міщанка Павлиха Видричка, яка займалася тим, що вигодовувала великі гурти рогатої худоби, а потім збувала їх за кордон, до Польщі і Шльонська (Сілезії). Трапилося їй бути у Нехворощі на ярмарку саме в ту пору, коли Сухомлин шукав покупця, і вона з двох слів приторгувала всю його «осілность», а саме: дім, де він жив, двори шинкові, броварню, винницю, солодовню, хутори, поля, ліси, сіножаті і греблю на Орелі з млинами — і все це за недорогу ціну 1200 золотих. Вручивши йому на завдаток десять золотих, Видричка негайно зігнала на його землі куплену нею на ярмарку худобу, а сама поїхала до Полтави, щоб запастися грішми і вже тоді укласти з Сухомлином формальний акт про продаж. Все це відбулося за відсутності п. Дроб’язки, який виїжджав кудись із Нехворощі. Коли ж він повернувся і довідався, що тесть запродав свою маєтність, притому геть усю, знесамовитів, лаяв тестя і докоряв йому, погрожував, що не допустить цього продажу, врешті заявив, що він сам бажає купити тестеву маєтність за ту саму ціну і пропонував у завдаток п’ятсот золотих. Сухомлин згоджувався на це, але «доправлявся разом» сплати всієї суми, а таких грошей у Дроб’язка не було. Тоді Дроб’язка поїхав до Полтави та запропонував сину колишнього полковника Григорію Павловичу Герцикові, чи не хоче він за недорогу ціну відкупити батьківську маєтність. Той з радістю прийняв цю пропозицію і негайно склав у полковому уряді формальну заяву, що він має намір скористатися належним йому за Статутом переважним правом на викуп батьківського маєтку, а потім приїхав до Нехворощі та поклав перед Сухомлином готівкою 1300 золотих, заявивши ще при цьому, що він відмовляється на користь. п. Дроб’язки від садиби з домом, у якому жив Сухомлин. Сам Сухомлин нічого не міг заперечити проти угоди, прийняв од Герцика гроші, повернув йому продажний запис його батька і дозволив йому негайно, не чекаючи укладення формального акту про продаж, вступити у володіння купленим маєтком.

Тим часом прибула з грішми Павлиха Видричка і трапила в домі Сухомлина якраз на ту пору, коли там пили могорич з нагоди укладення угоди з Герциком. Довідавшись, у чому справа, вона підняла несамовитий ґвалт, не хотіла брати від Сухомлина свого завдатку, погрожувала йому судом за порушення договору, лаяла і пана Герцика за те, що він таємно перекупив запроданий їй маєток, і, наробивши чимало галасу, пішла з погрозами. Сухомлин вже й нерадий був, що вплутався у таку немилу справу. Коли криклива гостя забралася, він випадково помітив, що в його хоромах насипані в різних місцях купки чистого піску. Це його здивувало. Після розпитування домашніх виявилося, що ніхто з них цього піску не сипав і його не було до приходу Видрички. Тоді Сухомлинові спало на думку, що піску насипано з якимсь злим заміром, і він, як цього вимагали судові звичаї, одразу ж формально «обвів тоє» добрими людьми, які перебували у його домі, звернувши при цьому їхню увагу і на те, що не тільки в його дворі «і в інших дворах, але і по всім гóроді — чорнóземля», а чистий пісок хіба що «при річном берегу мог би ся где оказати».

— Це ж вража Видричка якіїсь волшби мені починила! — відверто висловив він свою підозру.

Про це негайно сповістили Видричці, і вона одразу ж рушила до місцевого сотенного уряду та занесла «протестацію» про те, що п. Сухомлин «наволікаєт» на неї безчестя, брехливо звинувачуючи її у «волшбі», але що вона, «хотячи з того мниманья (підозри) вивестися», має намір позвати його до суду.

Другого дня Видричка, що мала у Нехворощі «господу» (житло) в домі монастирського шинкаря Олексія, послала його до дому Сухомлина з листом до п. Григорія Герцика, «просячи його, щоб дозволив товару (худобі) єї до якого часу на отавах здержатись». Посланець вернувся і сповістив:

— Григорія вже не застав, бо од’їхав до Полтави, а Сухомлин не тілко і малого времені не велить там статку (худобі) бути, але ще й тебе лярвою і волшебницею називаєт, не знати про що.

Цього не могла вже покірно витримати не те що багата міщанка, а й остання наймичка, тому Павлиха Видричка, прибувши до Полтави, позвала Сухомлина до полкового суду.

На суді єдиним свідком з боку позивачки був згадуваний шинкар Олексій. Він уперто стояв на своєму і в очі викривав Сухомлина: «Звалесь Павлиху лярвою і волшебницею», — але «болш на тоє жадного другого на довод свідка не поставил». А Сухомлин, з огляду на бездоказовість звинувачення, вимагав, щоб йому дозволено було, згідно зі Статутем, «присягою одвестися», і коли суд це дозволив, він тут же «сумленнем своїм перед животворящим хрестом Христовим одвілся», що не називав Видричку ніякими лайливими словами; хоча Олексій шинкар твердить протилежне, але він робить це зі злоби, маючи з ним судовий процес, на доказ чого Сухомлин представив суду засвідчену копію своєї «протестації», занесеної в уряді Нехворощанськім на Олексія, що він його лаяв «перед людьми злим і недобрим чоловіком».

— С того своєго ренкору на мене оний запамяталий чоловік ще й з зацною невістою своїм ябедництвом мене звів, — підсумував відповідач.

Судді спитали Олексія: чи правда, що він лаяв пана Сухомлина?

— А що ж, панове, — зізнався він, — не можу того запритися (заперечити): стоячи я у службі Божій недільного дня на криласі, говорив тоє і назвав Сухомлина недобрим, бо він зацную невісту звів своєю продажею.

При цих словах Сухомлин схопився з місця і схвильовано сказав:

— Панове! Яко годний і нікóли на честі своїй ненарушоний чоловік, неотступне і жалосне прошу судової в тим уваги: нехай Олексій мені такої примовки доводить скутечне!

— Як же я маю тоє доводити, що єсть всім відомо? — байдуже відповів Олексій. — Нехай уже я буду винний.

Судді визнали, що справу достатньо з’ясовано, і приступили до складання вироку. Сухомлина виправдали, а шинкар Олексій визнаний винним у тому, що він звів наклеп на «зацную персону», і, згідно зі Статутом (розд. 3, арт. 28) мусив «во всем перепросити зелженого» ним п. Сухомлина, заплатити йому «правниє наклади і навязку» (плату за безчестя) в сумі сорока кіп грошей, «а тую примовку зараз перед судом отмовити тими словами: «Що я на тебе говорив, якобись ти був недобрий чоловік, то я на тебе брехав як пес». Коли Олексій виконав цю ганебну церемонію, йому оголосили, що він, понад те, має ще бути підданий «туремному вязеню за тоє, що так годних людей звів». А п. Сухомлину «на защит» його бездоганної чесності постановлено видати засвідчену копію даного декрету.

Місяцем пізніше Сухомлин здійснив у полтавському полковому суді формальний акт про продаж Герцику свого майна та відразу ж перебрався з дружиною за Дніпро. Восени 1705 р. він приїжджав до Нехворощі, щоб зібрати борги з колишніх своїх шинкарів, і на одному документі підписався так: «Хведор Сухомлин, бившій житель Нехворощанский, а теперішній Жаботинский».

Невідомо, чи дожив він до тієї злощасної пори, коли, згідно з умовами Прутського договору, козацтво Правобережної України було остаточно знищено, її мешканці силоміць переселені за Дніпро, і цей розкішний, але багатостраждальний край знову був приречений на спустіння.

 

19. Господар і наймичка

У Новому Санжарові проживав «славетний» міщанин Сенько (Семен) Шапочник. Був він одружений з донькою багатого полтавського купця Куща, мав достаток добрий, водив компанію з місцевою старшиною і духовенством та вважався у своєму місті «зацною персоною». Можливо, тому був він бундючним, пихатим і самовпевненим, а оскільки в ринку була в нього «комора» з продажем пива, меду і горілки, то тяжко йому було зоставатися тверезим. А як нап’ється, бувало, Сенько Шапочник, то йому і гетьман не страшний, не те що сотник — його кум і горілчаний брат. І впав Сенько з пияцтва та гультяйства у превеликий гріх.

Діялося те на свята, зимою року 1687-го. Повернувся Сенько від обідні не додому, а до комори, де шинкувала його дружина, і привів з собою приятелів із числа тих, що, як і він, вистоявши довгу празникову службу, більше були спраглі, ніж голодні. Вгамувавши цю спрагу медами та оковитою, приятелі розійшлися по домівках їсти пироги. Захотів їсти й Сенько та став кликати додому жінку, але в неї, з нагоди свята, так жваво йшла торгівля, що вона не зважилася залишити комору на челядників і порадила чоловікові самому йти додому, де наймичка Пазька (Пелагія, Палажка) добре його нагодує. Сенько не сперечався. Не надто певними ногами добрів він до господи і застав на столі гарячі пироги та улюблену запіканку. Нікого, крім Пазьки, вдома не було, бо вся челядь зосталася на ринку допомагати господині. Занудьгував Сенько сам сидіти за столом і надумав він частувати Пазьку, що йому прислуговувала, але дівчина соромливо відмовилася пити. Схопив за руку — Пазька вирвалася і втекла зі світлиці. Роздратований і захмелілий господар погнався за нею до пекарні і все закінчилося грубим зґвалтуванням.

Пазька була простою дівчиною, сиротою, але їй відома була вимога «права посполитого», що в таких випадках потерпіла мусила негайно «оповідать свій гвалт стороннім людям, які на суді засвідчили б слушність її скарги. Але до кого ж вона мала звернутися, коли садиба Сенька містилася далеко від сусідів і їй не можна було нікуди відлучитися? Лише ввечері, коли господар, проспавшись, послав її по пиво, забігла вона до тітки й діда і зі слізьми «оповістила» їм про своє нещастя, «оказавши і знаки на кошулі» (сорочці). Ті негайно прикликали сусіда, шановного чоловіка, Якима Бірлютенка, і він, за їхньою просьбою, того ж вечора рушив до Сенька і відкрито звинуватив його у ганебному злочині. Можна собі уявити, що тут почалося, коли про новину довідалася Сенькова жінка. Але Сенько нітрохи не збентежився: він обізвав Бірлютенка дурнем, який довірливо слухає бабські плітки, а Пазьці погрозив, що вона не уникне катівських рук за те, що посміла навести ганебний наклеп на такого «зацного» чоловіка, як він.

І справді, випереджаючи внесення Пазькою скарги, Сенько наступного ж дня запросив до себе на обід пана сотника та іншу старшину, а заодно отця протопопа і всіх місцевих ієреїв, пригостив їх гаразд і тут же, з виглядом оббреханої невинності, пожалівся гостям, які він терпить наклепи і неславу від навісної наймички, що її він, з обов’язку людинолюбства, прийняв, як сироту, в своєму домі, і котра тепер, не інакше, як з намови його ворогів, так зухвало і безсоромно клепле на його добре ім’я. Гості одностайно озвалися, що слід бути цілковитим дурнем, аби дати віру обмові дурної наймички, а отець протопоп, потішаючи господаря, пригадав Йосифа Прекрасного та інших благочестивих мужів, безвинно оббреханих. Врешті збори погодилися — не можна допустити, щоб безумна Пазька безкарно ганьбила таку поважну і достойну особу, інакше, за її прикладом, інші наймички теж надумають вигадувати казна-що на своїх господарів. Вирішено було спершу піддати її духовним умовлянням, щоб вона «опам’ятовалась», згадала Бога і зізналася, що звела наклеп на господаря.

Але Пазька виявилася дуже впертою: скільки з нею не мучилися — спершу приходський священник, а потім і сам протопоп, — вона трималася свого. Тоді передано її було в розпорядження сотенного уряду. Що не день, то збираються, бувало, сотник, старшина і духовні отці, відкривають щось типу спільного засідання духовного і світського суду та й беруться за Пазьку, а вже Сенько Шапочник клопочеться, щоб судді були ситими і п’яними. Пущені були в дію не самі тільки умовляння, а й погрози, саджання в холодну і навіть побої. Але Пазька і тут проявила дивовижну для її віку стійкість: як її не терзали, вона незмінно твердила, що пан господар справді «збавив єї панянства» шляхом грубого зґвалтування.

Так тривало тижнів зо два. Нарешті Пазька якось утекла від своїх мучителів до Полтави і внесла скаргу на господаря до полкового суду. 7 грудня того ж 1687-го року призначено було розгляд її справи і до цього дня викликали до Полтави звинуваченого та свідків.

Чи ця справа була цікавою сама по собі, чи зіграла свою роль та обставина, що звинувачений — багатий міщанин з численною ріднею між знатним полтавським міщанством і купецтвом, — тільки до розгляду справи прибуло стільки народу, що приміщення ратуша далеко не могло помістити всіх охочих. Навіть склад суддів був повнішим, ніж зазвичай. На місці голови сидів полковник Федір Жученко, поруч із ним — присланий на той час до Полтави гетьманський ревізор п. Захарій Шийкевич, далі — полковий суддя Петро Буцький і городовий отаман Іван Красноперич; «з уряду же мійского» присутні були: війт Максим Петрович Попенко і бурмістри Процик Дмитрович та Гаврило Прокопович. Понад те, в ратуші було «много зацних персон так значного товариства (козаків), яко теж і панов міщан полтавских і посполитих людей».

Дотримуючись звичайного процесуального порядку, судді насамперед запропонували постраждалій викласти перед усіма свою скаргу. Соромлячись і заливаючись слізьми, Пазька почала:

— Панове! Господар мій, маючи собі жону, — а я в нього служила-м цнотливо, — Бога не боячись, згвалтив мя, панянства позбавивши, усиловне, по своїй волі.

— Якого ж часу і на якім містцю Сенько той гріх пополнив? — спитали судді.

— Теперішнього филипового посту, на день празника Воведенія, вийшовши з церкви, з служби Божої, господар подпивав на коморі горілкою, бо і господиня моя на коморі була, горілкою шинкуючи, а за тим сам прийшов до дому, а в світлиці нікого не було. Він, порвавши мене під піччю, усиловне гріх той тілесний пополнив. Трудно мені було зараз втікати або ким кгвалт мій оповідати, бо дом його оподаль от людей зостаєт; терпіла-м через кілька годин; аж коли у вечір послали мене по пиво, тоді зараз і оповістила-м той мій кгвалт тітці моїй Матвіїсі Ткачисі і дідусеві моєму і знак на кошулі їм оказала.

Потім виступили дід і тітка потерпілої та пред’явили суду «лице», себто речовий доказ злочину, а саме сорочку своєї родички зі знаками «позбулого панянства», і самі сказали:

— Панове! Готові-сьмо сумленям нашим підняти (присягнути), що того ж дня, у вечір, прибігла до нас Пазька, приятелька (родичка) наша, і кгвалт свій нам ознаймила. І зараз послали-сьмо до Сенька Шапочника зацного чоловіка Якима Бірлютенка, аби той гріх і гвалт в позбитю панянства перед очі йому предложити. Він, те легце собі поважаючи над бідною сиротою, а хотячи гріх свій покрити, запобіг собі духовенство, щоб йому помощними були в тій справі. А ми у милостей ваших просимо скутечної справедливости.

Врешті судді звернулися до звинуваченого:

— Як то ти, незбожнику, міючи собі жону, важився, оставивши боязнь Божую, гріх той вшетечний пополнити?

Але Семен Шапочник «того таївся», тобто не хотів зізнаватися.

До того часу закінчено було судову експертизу: «зацні» жінки, можливо, з числа присутніх серед публіки або навмисне запрошених, уважно оглянули «лице», себто сорочку потерпілої, і заявили суду, що наявні на ній знаки — справді «знаки позбитя панянства».

На цьому закінчилося судове слідство. Суд визнав, що Семен Шапочник «жадного виводу о собі не дав, а тілко таївся», і тому «став переконаний правом»; а його колишня «служебниця» Пазька і «кгвалт» своєчасно оповістила, і «лице» на суд «презентовала», а особливо ще й тим довела свою правоту, що її, «бідную сироту, в Новому-Санжарові перед духовенством і перед старшиною нещадно бито, а вона все волала, же (що) паненства позбула кгвалтовне от своєго господаря». Звірившись зі Статутом (розд. 11, артикул 12) і з Правом Майдебурским (книга «Порядок», лист 8) і «прихиляючись до ради товариської і до суду приналежних персон», суд виніс вирок: Семен Шапочник за свій «незбожний» злочин має бути «скараний на горло».

Та ледве це рішення оголосили, як звідусіль почулися плач, лемент і скарги. Насамперед розридався засуджений і став гаряче благати «над собою змилованя, чи не мог би он бути волним от смертельної карності». За ним виступили з таким же проханням «многіє зацниє персони, мещане і купці полтавскіє»: Леонтій Григорович, титар Пречистський, Ярема Краснокутський, Грицько Кущ, тесть засудженого і багато інших. Нарешті і жінка Сенькова стала з плачем просити помилування для свого непутящого мужа. Суд не зміг встояти перед цими слізними благаннями і «уволнил» засудженого від «смертелної карности», але наказав сплатити Пазьці «навязку ведле єї стану» в сумі 20 кіп грошей та винагородити худобою, одягом та іншими «рупесками» (дрібними речами).

 

* * *

Такий самісінький гріх трапився у червні року 1684-му також із іншим новосанжарівським обивателем, козаком Іваном Божком, на якого так жалілася його «служебниця» Мар’я Луциківна полковому суду:

— Мої ласкавії панове! Несподівано позбулам панянства от господаря мого Божка, которий, міючи челядника Яцка, і мені велів за собою іти задля ульєв двоїх в пасіку. По росказаню його, принесла-м тиї ульї на пасіку, за Ворскло, і положивши в катразі, пошла-м була до дому. Господар мій спитав: «куди ти йдеш?» Я-м отповідала: «к дому йду». На то господар сказав: «позгоди, обручів первій зрубаю». А Яцко, наймит, подалі рувні рубав. Обручів же нарубавши тілко, кілко б могла-м к дому принести, і лик зодравши і зв’язавши тиї обручі, положив долі на землю. Зараз же мені, бідній сироті, усильне гвалт справивши, панянства мене позбавив. Я тиї обручі, по росказаню єго, понесла-м до дому і, не міючи ким освідчити, мусила-м терпіти, іж напотім сказал-м господині моїй.

Суд негайно наказав «содомчика оного Івана Божка до вязеня дати», а справу відклав до здійснення слідства, дорученого місцевій сотенній старшині. Через місяць із лишком новосанжарівський сотник доніс полкововму урядові, що він посилав свого хорунжого і двох чоловік із «товариства» за Ворскло, на Божкову пасіку, де вони, за вказівкою потерпілої Мар’ї, бачили в траві «потолоку» і сліди, де Божко рубав обручі і драв липу, та прийшли до висновку, що «самая істота в нецнотливих поступках на Івану Божку слушне ся показала». Та й сам звинувачений не заперечував своєї провини; благав лише милосердя:

— Панове, змилуйтеся надо мною! Я уже і сповіді святої вислухалем. Гріх то мене споткав, що я, міючи жону, того-м ся гріху смертелного допустив.

Суд, «вглянувши в право Майдебурскоє», а саме в книгу «Порядок», визнав, що «той збродень Іван Божко, по сповіді, маєт на горлі скаран биті зтятьєм шиї; а поневаж усиловне просил нас Божко над собою змилованья, даровавши єго смертелною карностью, приказуєм, аби Мар’ї нагородил слушне за збавеньє панянства єї, з нагороженем вини панскої і нам, врядові, належної.

До декрету додано було точний реєстр «заплати», яку мала отримати «дівчина Мар’я» від Івана Божка: «корова єдна, якую сама сподобаєт; овець пятеро; курта шиптуховая, барашками подшитая; ложник (перина) і подушка; плахта єдна, сорочок жоночих три, наміток дві; чоботи червониї; пояс штучковий; хліба на Божкових нивах сама собі нажнет; а що рок служила, за тоє особливо платити повинен».

Так порівняно недорого поплатився Божко за свій «смертельний» гріх.

 

* * *

Ще дешевшим коштом визволив із біди козак м. Соколки Процик Гончаренко свого сина, що впав у той самий гріх «вшетеченства» з його «служебкою» Вовдотією Сідаківною. Ця жвава та енергійна, але недостатньо суворих звичаїв молода удовичка, ставши року 1683-го перед сотенним Сокольським судом, занесла таку скаргу:

— Мої ласкавії панове! Мешкала-м в Процика Гончаренка робою в дому його — жона його взяла мене прясти в дом; мешкала-м час немалий і робила-м, до чого ся умовила. Аже чого ткнулось! Процик Гончаренко з самою (тобто з дружиною) к Петру святому до Голтви на ярмарок поїхав, а нас з Семеном і з малими дітьми на господарстві покинули. Теди Семен, син Проциків, став зо мною гратися і жартовати, а далій так мене підвів, що і гріх ізо мною, як із жоною, до приїзду старих строїв. Уже й старі приїхали, а він того не перестав: старі ся поп’ют і не чуют, а він до мене в ночі прийдет і зо мною, так як із жоною, блуд чинячи, мешкаєт, — праві мене юж за жону полецаєт. Я йому во всем до сих час повольна була, та уже старі постерегли і мене од себе отогнали. А я уже і непорожня зостаю: чую, що і дитина зачала, уже і ручками і ніжками ся в животі шамотаєт; а він мене, сироту, з ума звівши, нічим одбуваєт. Я тілько Богу і вам оповіщаю, а як дитину приведу, Процикові в хату хоч вікном вкину.

Сотенний суддя м. Соколки на перший раз обмежився лише тим, що звелів записати скаргу потерпілої «до снаднійшої уваги, нім слушний довод станет». В чому полягав цей доказ — невідомо. Зрештою, справа надійшла на розгляд полковника Герцика, про вирок якого довідуємося з такої лаконічної записки в актовій книзі: «За тоє чужелозтво сам Процик Гончаренко, визволяючи сина своєго Семена, привіл коня і отдал до двору полковничого». Про винагороду потерпілій не мовиться ні слова. Дуже ймовірно, що Вовдя і взагалі не була визнана потерпілою стороною, але в цьому випадку вона, як співучасниця злочину, мала бути покарана нарівні з її спокусником.

 

* * *

Взагалі можна зауважити, що випадки насильницького співжиття господарів з їхніми «челядницями» були за тих часів такими частими, що корисливіші полковники навіть не вважали за потрібне формально їх розбирати в полковому суді, а прямо наказували складати опис майна винуватців і потім більшу частку цього майна брали собі як судову «вину», а решту ділили між старшиною і дітьми винуватця. Частіше за інших чинив так полковник Павло Герцик. Року 1684-го йому прислано було таке повідомлення з Кереберди, від тамтешнього сотенного уряду:

«Мосці пане полковнику, наш милостивий пане і добродію! Приточилась справа Богу мерзкая в тій мірі: житель наш іменем Дмитро, невісту нанявши на рік, яко своїй челядниці із собою на пашню казав їхати; в которій дорозі, запомнивши боязні Божої і встиду людского, міючи жону свою, з челядницею в полю усиловне гріх тілесний пополнив. Тоді тая невіста, ставши перед нас, мовила, що того ж часу хотіла свою зневагу оповістити, але Дмитро їй мовив: «як оповістиш, я худобою одбуду, а ти собою одбудеш», і так не отпускаючи тієї невісти, три місяці з нею чужоложив і такими словами ту невісту потішав: «мала б єси в собі од мене зачати, надаривши тебе, в інший город одвезу, або сам з дому од’їду». Зачим ми, чуючи їх Богу мерзкоє діло, казали-сьмо їх до вязеня дати, і того чужоложника переписавши всю худобу, реєстр до вашої панскої милости посилаєм і о науку вашмості, нашого пана і добродія, просим: що мієм з тим чужоложником поступити?»

Герцик дав таку науку: «за проступство помененого Дмитра, з реєстру худоби оного, за вину, маєт бути прислано до двору полковничого: волов п’ять, лошак і ручниця з рогом (порохівницею); сотникові Керебердянському зо всім тамошнім врядом позволяєм взяти: биков два, овець двадцять і два і жупан синій, а остаток худоби оного проступці зоставляєм його дітям». Про винагородження потерпілої челядниці у цій резолюції не згадується.

 

* * *

Зрідка траплялося, що наймички, з корисливих чи інших міркувань, зводили наклепи на своїх господарів. Тодішнє законодавство, караючи смертю за зґвалтування дівчини чи жінки, зобов’язувало, однак, суддів точно впевнитися у факті злочину. Згідно з Литовським Статутом жертва зґвалтування зобов’язана була неодмінно «волати», тобто голосно кликати на допомогу, і коли б люди збіглися на її крик, вона мусила «оказати пред ними знаки гвалту», а потім на суді, у присутності цих свідків підкріпити клятвою істинність свого звинувачення; якщо ж потерпіла не волала, хоча злочин відбувався у такому місці, де люди могли б почути її крики, то її скарга мала вважатися необґрунтованою. Магдебурзьке право, очевидно, ще недовірливіше ставилося до скарг про зґвалтування. Воно теж вимагало «воланія» і свідків злочину, але хоча б потерпіла «з розпущеним волоссям, у порваній сукні» прийшла на уряд, скаржачись на зґвалтування і зобов’язуючись довести це показами свідків, що чули її «воланіє», а звинувачений з’явився на уряд раніше за неї, і при тому з’явився добровільно, не зв’язаний і не пійманий, бажаючи довести свою невинуватість, то з огляду на такий добровільний прихід йому надавалося переважне право «отвестити» присягою при шести свідках від висунутого проти нього звинувачення. Козацькі суди не були настільки педантичними в оцінці доказів у таких справах, але й вони вдавалися до всіх заходів, аби впевнитися, чи справді вчинене було зґвалтування, а у випадку хоч якогось сумніву визнавали скаргу брехливою, наклепницькою, і самих наклепниць нерідко карали.

Таких наклепів зазнав року 1700 певний Кузьма, полтавський мешканець, від своєї «служебки» Оришки. Вона з’явилася до суду у супроводі своєї тітки, пред’явила «знаки гвалту на кошулі» і занесла скаргу, начебто Кузьма вночі переніс її сонну на постіль і силоміць «позбавил панянства». Другого дня ввечері вона сповістила це своїй господині, але Кузьмиха пообіцяла винагородити її грішми, лишень би вона «того нікому не ясила». Прочекавши кілька днів обіцяної нагороди і впевнившись, що господарі її «нічим одбувають», Оришка вирішила вдатися до судового захисту.

Проти цієї скарги звинувачений Кузьма так «вимірявся» (виправдовувався).

— Панове, невиннії річі на мене Оришка наносить. А то так було. Прийшовши я з поля пізно до господи, не застав господині (жінки) в дому, тилько дівку та хлопців два, і повечерявши, велів Оришці постіль послати на полу[6]. Оришка зась, пославши і ходячи по хаті, говорить: «От біда, нігде мені лягти спати!» Я ж пішов у сіни тютюну тягти, а хлопці в хаті, під привалком к печі, на землі полягали спати. А я, потягши тютюну, увійшов у хату, і лігши на своїй постелі на полу, мацнув к стіні, ажно дівка лежить; і я, тілко за живіт єї пощупавши, сказав: «Чого ти тут лягла? Коли б так кому молодому підлізла під бік, то не здорова бись пошла!» і так єї з полу зігнав, і вона, вставши, пішла і лягла на лаві. А щоб я їй що чинив, неправду вона говорить. Бог би мене скарав! Невинен я, панове, тому учинку, що вона на мене складаєт.

Для експертизи запрошені були «стариї невісти (жінки), добре на том знаючиїся», які, уважно оглянувши пред’явлену скаржницею «кошулю», одностайно заявили:

— Не єсть то, панове, слушниї знаки гвалту, бо і не на тім містці, де б належало, і крові немає.

Після цього суд оголосив декрет: «поневаж Оришка гвалту не волала, і жадних знаков певних не показала, і свідків не поставила, і перед людьми таїлась, і вже по трьох днях, коли їй нагороди не дано, тогді до суду з злості об’явила за побудкою тітки своєї», то, керуючись 12 арт. 11 розд. Статуту, суд у даній справі не визнав жодного гвалту і за брехливе звинувачення «тую дівку Оришку скарати канчуками» звелів. «А помовлений (згаданий) Кузьма от гвалту любо (хоча) і волен зостав, однак не згола (не цілком), але маєт за тоє, як сам признався, що тую дівку за живот пощупав, виною звиклою скаран бути», тобто сплатити звичайний судейський дохід.

Бідному Кузьмі залишалося лише нарікати на себе за надмірну відвертість.

 

20. Легковажна Любка

Козак і житель сотенного міста Кереберди Павло Набоченко у червні 1698-го року вирушив до Голтви на ярмарок, а вдома зосталася молода дружина Любка з його сестрою-підлітком. Довго Павло ярмаркував, а, повернувшись додому, відразу помітив, що з Любкою трапилося щось недобре: не зустріла вона його звичайним привітанням, не дивиться йому в очі, бентежиться, приймаючи його пестощі, і без видимої причини плаче. Довго Павло марно розпитував жінку, чи не скривдив її хто, чи не трапилося з нею якогось лиха; вона плакала і хвилювалася, але запевняла, що нічого з нею не трапилося. Врешті Павло почув од дружини таке жахливе зізнання, що краще б і не чути: виявилося, що за його відсутності злий чоловік проник до його дому і зганьбив його навіки. Як запевняла Любка, приходив до неї Олексій Яковенко і, скориставшись тим, що вона зоставалася вдома сама, вчинив над нею насилля.

Олексій Яковенко був відомим на всю Кереберду гулякою і джиґуном, тип того вдовиченка, про якого і в пісні співають:

Нема впину вдовиному сину,

Що звів з ума дівку-сиротину.

Він і справді був сином вдови значного козака, що мала чималий достаток і безтямно любила свого одинчика. Йому вже за тридцять перейшло, а він усе ще парубкував, не бажаючи розлучитися з волею і безтурботністю молодецького життя.

Пішов Павло Набоченко до свого тестя Прокопа Дзикгавого, розповів про їхнє горе і став радитися, як йому вчинити із кривдником.

— А що ж, сину, будемо позивати вражого сина до права: може ж таки Бог нам поможе довести, що сей шибеник побуває і в катівських руках.

Попри те, що був празник Петра і Павла, сотенний суд відкрив засідання. З урядників учасниками його були тільки сотник і городовий отаман, і то обидва наказні, зате багато було «товариства» і міщан, все людей «зацних і віри годин». Поміж ними «згоди́вся» і міщанин київський Грицько Гапоненко, що приїхав за осетрами, якими і тоді вже славилася Кереберда, і був запрошений на судове засідання, як член славного магістрату Київського. Сюди ж з’явився Прокіп Дзикгавий зі своїм зятем і склав скаргу на Яковенка, «мовячи в такії слова»:

— Наші ласкавиї панове вряде! Трапилося бути зятеві моєму зі своєю маткою на ярмарку в Говтві, а Олексій Яковенко дочку мою зкгвалтив.

Як почули уряд і товариство таке «неужитоє слово», то жахнулися. Містечко Кереберда було невеликим, із патріархальними звичаями. Траплялося, що молоді парубки погулювали з удовицями та з покритками; але щоб хто з молодиків «зкгвалтив мужнюю жону» — про такий ганебний злочин ще й не чувано.

Судді негайно ж приступили до здійснення «інквізиції». Насамперед викликали потерпілу Любку Павлиху і спитали:

— Повідай нам, небого, як тоє Богу мерзкоє діло учинилось?

Любка дещо завагалася і почала розповідати:

— А тоє було так, панове. Трапилося бути мужові моєму із маткою в Говтві на ярмарку, а дівчина, моя зовиця, одійшла по червець[7], аж тут Олексій Яковенко рано в неділю, перед Божою службою, прийшов з Микитою Клименком і запитали мене, чи єсть дома Павло. Я їм одказала: «нема дома, на ярмарку». А вони, наклавши люльку, тягли (палили) обидва. Клименко ж Микита скоро пішов іс хати, а Яковенко зараз мене під плечі, поніс у хижу і на кровать кинув. В той же час я ізійшла пам’яті (втратила свідомість), а Олексій Яковенко вчинив мені кгвалтом гріх тілесний. Маючи такую жалость, пішла я до свого отця і плакала вельми. Питали мене панотець: «для чого ти плачеш?», а я для такого встиду не признавалася до приїзду мужевого. По обіді прийшла я додому, тілко подала курятам їсти і зараз вийшла з хати і на дворі на колодках лягла спати, бо вже в сінях боялася, щоб мене іще теє не нагабало. І зараз же той Яковенко з дяком од міста, через тин перелізши, прийшли до хати, — а я не спала, — і так говорить дяк: «Чи справді ж Павла нема?», а Яковенко каже: «нема, ми напившись, мовить, і підемо зараз». І війшли у хату. Кликав Яковенко мене кілька разів по йменю, а я будто і не чую, а потім вийшов с хати, знайшов мене на колодках і мовить так «іди в сіни». А я йому одмовила: «Якої ти чортової матері сюда ходиш, або то до удовиці?» А він мені мовить: «одже гірше тобі буде, коли я силою тебе візьму», і пішов у сіни. Дяка вже справді не було. А я, що постилала мішок, покинула і лаючи з двору пішла; і він незабаром пішов. Третім разом того ж дня у вечір, доїла я корову, а Микита Клименко прийшов до воріт і питається дівчини: «чи ще нема Павла з ярмарку», а вона одказала «нема». І як присмеркло гаразд, призвала я на ніч дівчину, сестру Лук’янову, і облягли спати. І зараз почула я, що коло хати і коло сіней і хижі щось тупає, а далій прийшов до сінних дверей, торгав вельми, і що ми були підперли двері лопатою, то він поламав, і вшедши в хату, говорив з дівчатами пóночі, мовячи «добривечір». Одказано йому: «здоров». А він питає: «Чи дома Павло». Одказано: «Нема». — «Я ж, мовить, возьму на люльку вогню і пійду». Аж дівчата кажуть: «Ні, не для вогню ти, але для Любки ходиш». А він: «Пійду ж я од вас». І як вийшов з хати, то не йшов з двору, але став під сіньми, і пождавши, нім (доки) поснуть дівчата, продрав стріху і друком колотив у хижу, а я йому лаяла. Він похвалився: «Ну постій же! тілько тобі на світі жити!» Поти моєї мови. Прошу вас, панове вряде, в тім святої справедливости.

Спитали й дівчину, Лук’янову сестру, що ночувала у Павлихи, але чомусь не покликали її на засідання, а послали до неї «з уряду людей зацних»: Івана Вареника й Івана Зозулишиного брата, для допиту вдома. Дівчина засвідчила таке:

— Перше, завидна, приходив на вивідки Микита Клименко, питався: чи дома Павло? А ми одказали: «нема». Потім прийшов Олексій Яковенко, одбив двері і поламав підпори; а ми, полаявши його, вигнали. Тоді він, вийшовши с хати, під хижею притаївся, і скоро ми поснули, продрав стріху і колотив в хижу друком. І впять одогнали його з двора ласкою. Поти мого признатя.

Тоді судді звернулися до звинуваченого Яковенка і сказали йому:

— Скажи, чоловіче, по істинній самій правді: що там було меж вами?

Яковенко відповів:

— Що ж, панове уряде, як перше духовному отцеві росказав, так і вам мовлю. Рано, в неділю, прийшов я з Клименком до Павлової хати тютюну тягти, і потягнувши Клименко вийшов с хати і стояв на воротах, а я Любку до того приводив, і вона мені повинилась, вчинив їй на постелі гріх тілесний, тілько ж не кгвалтом: сама вона пішла до хижі. А Клименко того не відає. По істинній самій правді мовлю. А що вдень і вночі приходив, і тому єсть правда, бо сама вона мені приходити казала.

Судді, нічого не розуміючи, переглянулися і тоді спитали знову Павлиху:

— Чому ж ти по тім кгвалті людям не оповідала?

— Що ж, панове, — відповіла Любка, — по істинній самій правді, в той час не стямилася — єдно із страху, вдруге — що беремінна, а втретьє за встид; аж за приїздом, мужеві своєму сказала.

Цим і обмежилося попереднє слідство. Потім судді постановили: «Не маючи ми способу такий судити суд, тілко іспитаніє од обох сторін записалисьмо і одсилаєм справу до високого панского (тобто полковничого) суду».

А в полковому суді вирішили справу дуже швидко. «По вичитаню всім в слух інквізиції, на уряді Керебердяском виведеної», та уважному її «вирозуміню», суд не знайшов у справі ознак якого-небудь «кгвалту», оскільки Любка «кгвалтом не волала, і сталося єй тоє вдень, а не вночі, до того ж у місті, «межи людьми», які могли б почути її «воланьє», — а визнав лише «самоє їх обох порубство (перелюб) і самоволноє призволенеся», а тому постановив: «аби ониє вшетечники Яковенко і Павлиха були виною піняжою (грошовою) скарані і вязеням долгим принужені — що ся і стало», додає писар, що вписав декрета в актову книгу.

Так була порівняно м’яко, ймовірно, через поблажливість до її молодості, покарана необачна Любка, яка легковажно взялася зіграти роль скривдженої невинності.

 

21. Нестатечна жона

Полтавський житель Яків Семененко взяв собі за жінку молоду вдову з дітьми, Ганну Горбанівну, спокусившись її значним маєтком: ґрунтами, худобою і чималим господарством. Шлюб виявився геть невдалим. Ймовірно, частково завинив у цьому й чоловік; принаймні, Ганна мала якісь причини неодноразово скаржитися на нього полтавському протопопові, о. Луці Симеоновичу, і той двічі накладав на Якова кару — замикав його у церковну комірку, куди потрапляли переважно чужоложники та перелюбники, якщо на них скаржилися не світському, а духовному чи братському суду. Але потім і сама Ганна перестала статкувати, зовсім відбилася від рук і почала відкрито рвати подружній зв’язок із чоловіком. Вона не раз покидала сім’ю, довго тинялася десь «на Водолагах», тобто у південній частині Слобідської України, і розпродувала свою худобу. Яків Семененко, очевидячки, вже змирився з думкою, що Ганна більше йому не дружина; але та обставина, що вона легковажно тринькала успадковане від першого чоловіка майно, дуже його турбувала: підростуть її діти і від нього ж, як від чоловіка їхньої матері і їхнього природного опікуна, вимагатимуть рахунку, куди поділася їхня бáтьківщина. Щоб забезпечитися від цієї відповідальності, Семененко у жовтні року 1693-го позвав свою жінку на полковий суд і так скаржився на неї:

— Панове! Поняв я собі в стан малженскій Ганну Горбанівну Проциху, невістку Сорокового, і що було єї нанесеня (приданого), тоє в опатрности міл-єм. Аже тепер, з якогось наущенія бісовского, подвакротне оная жона моя, уступуючи закону, стану малженского, тулялася од мене по Водолагах і не вім де, а тії свої добра міючи за внесеня, розним людям попродавала, і товару рогатого коров дві, і кгрунта розниї, яко то і Пархоменкові Ісаєві за п’ятдесят золотих продала, о чім я не відаю. А що білше, терпів я, за єї опачним вданям (за наклепом) от отца Луки Семеновича вязеня подвакротне в коморці, а то її власне неряд (її розпуста). Прошу в тім, панове, рачте (звольте) милость ваша, моїх скарг вислухавши, аби я не був турбований од потомків жони моєї Ганни.

Невідомо, що говорила на захист своєї «нестатечності» присутня тут же Ганна, але вона не таїлася, що «добра свої сама на свій пожиток обернула».

Хоча сторони і не просили про розірвання їхнього шлюбного зв’язку, але суддям мимоволі спало на думку, що цій парі найпристойніше було б розлучитися по-доброму. Проте саме тому, що просьба про розлучення жодною зі сторін не була заявлена, без чого світський суд не міг розривати законних шлюбів, судді постановили декрет: «Не міючи власті на роспуст свіцкій (тобто, на здійснення розлучення, минаючи духовний суд), велілисьмо Якову і Ганні статечне в стані малженскім похристіянску жити; а видячи, що Яків внесеням жони своєї абинамній (ні найменше) не завладів і не стеряв нічого, тілко сама реченая Ганна Горбанівна на свій пожиток обернула і потомкам своїм утратила, оного Якова от внесеня Ганниного в тім вольного чинимо і в потомние часи, іж (що) не мієт узнати от потомків Ганниних, Проценків, жадних турбацій, под уложеням вини суду духовному талярів сорок, на пана полковника талярів сорок, а на вряд міській полтавскій талярів двадцать».

Не зовсім зрозуміло, чому грошова «зарука» за порушення даного декрету була покладена, між іншим, і на користь духовного суду. Звичайно так чинилося лише у тих випадках, коли особа, якої це могло стосуватися, або ж сама справа підлягала компетенції духовного суду; але позови про спадщину не відносилися до компетенції цього суду.

 


[1] Тобто Євгенія. В оригінальному акті це ім’я, згідно з тодішньою вимовою, пишеться Ювга.

[2] Так називалася неділя П’ятидесятниці або Трійці.

[3] Справа відбувалася 14 вересня, на свято Воздвиження, що припало тоді на неділю. Це один із багатьох випадків, які свідчать про те, що козацькі суди функціонували в неділі та навіть у великі свята.

[4] Одрина — навіс для сіна. Це слово з таким самим значенням зустрічається ще у 2-му Лит. Статуті (розд. 10, арт. 3).

[5] Літопис Величка, т. ІІ, стр. 554-557.

[6] Мається на увазі відомий настил із дощок в українській хаті, який досі зветься «полом» і служить постіллю для сім’ї.

[7] Червець — особлива комаха (coccus polonicus), з якого добували кармазинову фарбу для забарвлення тканин. У старовину збирання та обробка червецю були поширеним в Україні промислом.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.