Мало хто так щиро писав

МАЛО ХТО ТАК ЩИРО ПИСАВ

(Докія Гуменна. 1904—1996)

Не кожна подія і не кожен діяч, а тим паче те предковічне, що ледь мріє на обрії давніх-давен, удостоювались такої честі і визнання. Більше 10 років тому ЮНЕСКО оголосило 1993 рік роком Трипільської культури. Тогорічний перший урок у школах України було присвячено Трипіллю. Вчителі розшукували літературу, наочність, переглядали газети і журнали у пошуках чого-небудь не лише наукового, а й популярного про ту старовинну культуру, до якої навернула нас Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури не випадково, аби всі зрозуміли, що ми на своїй землі не зайди, що наш народ має глибоке коріння, яке губиться у прадавніх товщах благодатного чорнозему. Але пошуки навіть найсумлінніших були не такими вже й плідними. Так, не обминули увагою Трипілля монографії, підручники. Але дітям варто було б розповісти так, щоб вони запам’ятали цей урок якщо не назавжди, то принаймні надовго. Не лише назвати селища, розкопані на Черкащині та Кіровоградщині (Майданецьке, Володимирівка, Тальянки). Навіть мало того, аби проілюструвати свою розповідь малюнками речей, знайдених у протомістах трипільців. Хотілося до всього цього додати яскраву розповідь, уривок з художнього твору. Та де їх узяти? Тоді, напевно, мало хто на Черкащині і в Жашкові знайшов щось подібне. Хоч книги такі вже були, і нараховували не один десяток літ свого існування. Ще у 1952 році побачила світ повість «Велике Цабе», про автора якої професор П. П. Курінний писав:

«Вашим пером Ви довели, що можна насправді створити приємні і чарівні ситуації та образи із звичайних фактів життя» (Лист-рецензія проф. П. П. Курінного//Докія Гуменна. Велике Цабе. — Нью-Йорк, 1952. — С. 149).

Ще з більшим захопленням про автора відгукнувся відомий учений, письменник, археолог В. П. Петров. З характерною для розвідника спостережливістю він помітив дуже важливу рису Докії Гуменної: «Ви щира! Ви входите у вогонь, як саламандра, бо саламандри живуть у вогні. Для Вас ясно і просто те, до чого я особисто — в художньому творові — ніяк не наважувався доторкнутися, бо боявся, що в мене нічого не вийде. Головний мінус — у мене супроти Вас — що я не знав, як підійти до проблеми творчості міту в художньому слові, або ж, спростивши до белетризації міту». (Там само. — С. 146).

Однак, рецензенти «Великого Цабе» не обійшли огріхів автора. Якщо В. Петров скупо згадав про них, то П. Курінний відвів їм чимало місця. Як засвідчили подальші твори Докії Гуменної, жодним із цих зауважень вона не знехтувала. От хоча б і це: «Тому краще ілюструвати Вашу думку, утворюючи ім’я народів від річок». (Там само. — С. 153). І вже в своїй фундаментальній розповіді про Трипілля (Минуле пливе в прийдешнє. —Нью-Йорк, 1978) Докія Гуменна відводить цій проблемі не одну сторінку, вона ставить закономірне питання: «Якщо є налице три компоненти, що з них складається цілісність: назва божества (русалки), назва народу (плем’я Русь) і назва місцевости (Русь, р. Рось), — то з якого часу походить наша стародавня національна назва? Від богині води Русь — Рось, а значить із матріархального часу, вагітного всім майбутнім, чи ж не так?» (Минуле пливе в прийдешнє. — С. 217, 218).

Ідею автохтонності нашого народу, його прадавність Докія Гуменна обстоює не в одній книзі. І хоч це, на її думку, розповіді, казки-есеї, мікроновели, та в них стільки посилань, такі списки використаної літератури, що їх мимоволі зараховуєш до наукових праць. Скажімо, список літератури у «казці» «Благослови, Мати!» нараховує 233 джерела. Не кожна монографія може похвалитися такою кількістю посилань. А чого варті окремі міркування! От хоча б це: «Як це чудово збігається із твердженням багатьох мовознавців, що цей самий терен, Україна — місце, де зародилось індоєвропейське мовне дерево. Масив, окреслений знахідками Господині Мамутів (за виразом Дж. Кампбела) та мовлян індоєвропейської системи в основному збігаються. Тільки ж мовознавці кладуть час «вискакування з індоєвропейської колиски» і «розскакування» у східному і західному напрямках на друге тисячоліття до Р.Х… Мабуть, доведеться відсунути цей час у значно дальші епохи, навіть і не в неоліт». {Гуменна Докія. Благослови, Мати! — К., 1995. — С. 39.)

Казка-есей «Благослови, Мати!», яка побачила світ, як і чимало інших книг Докії Гуменної в Нью-Йорку майже тридцять літ тому, врешті-решт перевидана в Україні в 1995 році.

На цю зустріч письменниця чекала півстоліття. І, може, назва цієї книги, що прийшла до українського читача із-за океану, стане символічною. Може, Мати благословить появу в Україні й інших книг нашої землячки. Широкий загал прочитає «Небесного змія», «Прогулянку алеями мільйоноліть», феєрію «Епізод із життя Европи Критської», есей «Родинний альбом», романи «Золотий плуг», «Скарга майбутньому», «Хрещатий Яр», і ми матимем ще більшу можливість краще осягнути історію рідного краю. Виявляється, що вона не менш славна і не менш драматична, ніж історія Шумеру чи Еллади, і крім того, на думку Докії Гуменної, має чимало спільних рис із цими та іншими давніми цивілізаціями, що знайшло своє відображення у звичаях українського народу. От хоча б трипільська спіраль — дорога до того світу, до вирію. «Ця трипільська спіраль, що дожила до наших днів у вигляді гаївок, прикрас на пасці, орнаментальних мотивів на писанках, на посуді, — має вона і супровідну тему, дуже схожу зі змістом мітів про Іштар — Таммуза, Ізіду — Озіріса, Афродиту — Адоніса, Кибелу — Аттіса». (Благослови, Мати. — С. 97).

У предковічні часи авторка могла заглянути не лише завдяки великій кількості літератури, прочитаної нею, а ще й тому, що вона знайомилася і часто спілкувалася з відомими археологами. Про Тетяну Пасек, Неонілу Кордиш, Віктора Петрова, Петра Курінного чимало цікавого знаходимо у спогадах Докії Гуменної. І з них довідуємося, що вона брала безпосередню участь у розкопках Халеп’я (поблизу Трипілля), спостерігала за роботою дослідника Києва, археолога Михайла Каргера. Тож не випадково в ній утверджується прагнення «переводити сухі звіти (археологічні. — С. Г.) на зрозуміле всім літературне образове плетиво. Якщо в західній літературі є такий жанр, то чому й у нас не можна його плекати?» (Дар Евдотеї. —Балтимор — Торонто, 1990. -Т. 2. -С. 273).

У 1940 році Докія Гуменна робить першу спробу реалізувати це прагнення — публікує у журналі «Молодий більшовик (№ 10, П. — С. 135—143) розповідь про Трипілля «З історії сивої давнини», яку веде від імені керівника експедиції, археолога Т. С. Пасек. Це дає можливість авторці викласти суто наукові відомості у літературній формі. Особливою художністю цей твір не відзначався. Одначе за його публікацію Д. Гуменна вимушена була здійснити певне відступництво — разом з М. Рильським, що опублікував до 60-річчя з дня народження Сталіна ораторію «Світле, як сонце, вождеве чоло», додає і свою ложечку єлею у вигляді оповідання «Обіцянка». Воно й правда, що такі, як Марія, головний персонаж твору, були на селі (згадаймо хоча б Марію Демченко чи Марину Гнатенко), але поряд із нею було багато інших людей та обставин, які обминула письменниця. Тому «Обіцянку» з повним правом можна віднести до творів так званого «соціалістичного реалізму», з притаманними для них крайнощами: лакування чи дьогтювання. Але і в цьому випадку Докія Гуменна не вдається до відвертої апології Сталіна, в окремих місцях проглядає іронія, насмішка. Окрім того, їй далеко до тих поетів (імена деяких з них і до сьогодні по праву в хрестоматіях), які писали за делегатів XII з’їзду ЛКСМУ:

«На небі сонце — й те освітлює півсвіта,

А він один у нас — освітлює весь світ».

(Молодий більшовик. —1940, — № 10, П. — С. 14).

 

Напевне, цей «грішок» варто вибачити їй хоча б за те, що Д. Гуменна відкрила новий, своєрідний жанр в українській літературі, зуміла відтворити давнину в численних творах. У цьому їй допомагало, окрім усього згаданого, феноменальне знання народних звичаїв. На всі запитання, що ставить минуле, на думку Докії Гуменної, ми знаходимо яскраву відповідь. «Вона заховалася у народному побуті і дійшла до XX століття, тільки її не розуміють, а злочинне народовбивство намагається геть усе витерти, щоб і сліду від минулого не залишилося… Маємо на увазі українське обрядове весілля і ті звичаї, що не зважаючи на неуявну давність, стійко трималися у весільній драмі» (Минуле пливе в прийдешнє. — С. 141). Далі йде детальний аналіз весільного дійства, що допомагає зрозуміти бій матріархального роду із патріархальним. У художній формі ця ідея знайшла відображення у творі «Велике Цабе». Але там і там — сила-силенна пісень. Не обійшлася без них книга мікроновел «Прогулянки алеями мільйоноліть» (Нью-Йорк — Балтимор, 1987) та фантастична повість на тлі праісторії «Небесний змій» (Нью-Йорк, 1982).

Трипілля, українські народні звичаї, українське весілля і раптом — Нью-Йорк, Балтимор, Торонто. Чи, може, не зовсім раптом, а є певна логіка, що українська письменниця Докія Гуменна аж до 1996 р. жила і працювала в США і лише подумки та в снах відвідувала свій рідний Жашків, де й народилася 7 березня (23 лютого за старим стилем) 1904 року на Першій Дачі (так звали частину селища).

Нині у райцентрі ще є люди, які пам’ятають Другу і Першу Дачу. Та, на жаль, не знайшлося нікого, хто б показав на Першій Дачі місце хати, де в сім’ї Кузьми і Дарії (дівоче прізвище Кравченко) Гуменних народилася дівчинка, яку назвали Докія, а по-вуличному Явдоня, Явдошка. Сама Докія хати, в якій народилася, навіть не бачила, а запам’ятала себе «в містечку на белебні без деревини біля хати, з пропахлим пилюкою повітрям, з непролазним болотом восени й весною» (Дар Евдотеї // Балтимор — Торонто, 1990. Т. І — С. 23). А її так вабила розкішна природа. Це напевне від мами, що найбільшу втіху знаходила, сапаючи город понад річечкою Торч чи гостюючи на хуторі Кравченків. Ні від тієї гарної хутірської хати, ні від того вишневого садка і сліду не лишилося. Можна лише уявити їх десь між Леміщихою і Литвинівкою і оживити ті уявлення, читаючи роман «Діти Чумацького шляху» чи перший том іспиту пам’яті «Дар Евдотеї». В ньому вона пише: «Кожен куточок у цьому хуторі я любила, як рідне щось, до чого я невід’ємно належу. Не до того містечкового в Жашкові». (Дар Евдотеї. Т. І. —С. 37). З того іспиту довідуємося і про дещо інше, що формувало образне мислення і художній талант майбутньої письменниці. З одного боку це пісні, казки і приказки — те, що називається фольклором і яким, на думку Докії Гуменної, «насичене дитинство української дитини» (Дар Евдотеї. Т. 1, — С. 27 ). Напевне не до всіх сучасних українських дітей ця характеристика годиться, що ж до дитинства Докії, то вона зрозуміла й прийнятна. Всіх вона просила розказувати казки.! через цей голод на казки дуже скоро навчилась читати букваря.

А чого варті були розповіді діда Герасима, якого ніхто не міг перебалакати. Саме він і став прообразом того столипінського господаря в романі «Діти Чумацького шляху», який розжився з одного моргу фунту. А ще маленька Докійка постійно чула приказки з уст своєї мами, якими «можна геть-чисто все окреслити, весь кодекс етики Й моралі» (Дар Евдотеї. Т. 1. — С. 26). Що вже казати про пісню, яка теж була атрибутом селянського життя. Співали часто. Та й як не заспівати, коли збирався за столом чумацький рід. Чумаків у цих краях було чимало. Тож не випадково, що Жашків був торговим містечком із славетною кінською торговицею перед хатою Кузьми Гуменного. І хоч Кузьма вже не чумакував, але спогади про прадіда, який ходив у

Крим, збереглися, як збереглися і чумацькі пісні. Особливо ця, що була своєрідним чумацьким гімном: «Було літо, було літо та й стала зима…» Вона та багато інших пісень назавжди закарбувалися у пам’яті Докії. Та ще весілля, кожною деталлю якого вона впивалася. Тож не випадково, що цей обряд яскраво описаний у багатьох творах Д. Гуменної. Але, щоб зрозуміти цей обряд, проаналізувати, описати, потрібно було пройти чималий тернистий шлях. Пройти його допомогли не лише запозичені у матері любов до природи, пісні, а наполеглива жадоба до книжки і музики, які так шанував батько. «Кобзар» був у хаті читаний і перечитаний ще до мого усвідомлення себе. «Катерину», — згадує далі Докія Гуменна, — батько вголос читав мамі. Я завжди в «Кобзареві» шпорталася. Шевченків портрет висів у хаті, і я не раз задумувалась, чому це Шевченко так подібний до нашого тата» (Дар Евдотеї. Т. 1. — С. 76). І хоч Докія вважала його грубим за натурою, але «Дар Евдотеї» присвятила з поклоном батькові. Можливо, ще й за те, що він, попри все, прагнув дати освіту своїм дітям і чи не один з перших відвіз старшу дочку Ганну, а потім і Докію, до Звенигородської гімназії.

Роки навчання в гімназії припали на революцію, «красный террор», «военный коммунизм». Ще ближчою для Докії стала революція, коли вона повернулася до Жашкова. Поділ землі і добра леміщиського пана Підгорського, грандіозна пожежа гуральні в Ставищах. Гасло «Грабуй награбоване» припало до вподоби селянам, вони старанно втілювали його в життя. На її очах потрошили єврейське гетто і розвозили по селах і хуторах награбоване добро. А далі ціла круговерть військових частин, з’єднань і загонів пройшла повз дівчинку-підлітка, для якої батьків піджак служив за пальто, але яка саме в цей час захопилася творами Лесі Українки «Касандра», «Оргія», «У пущі».

Жадоба знань привела Докію до Ставищенської педагогічної школи. Хоч і нелегко було переконати батьків, які, подібно до героїні етюду «Покинута баба», вважали, що годі вже вчитися. Та Докія не хотіла «весь вік у піч заглядати», а «хотіла побачити, як люди живуть». (Покинута баба // Плуг. — 1928. — № 2. — С. 27). Справді, ставищенські розкоші відкрили перед юнкою нові обшири. Вона знайшла тут своє оточення, жила серед розкішної природи, здобувала освіту, мала необмежене поле для своєї гри — «… бути трохи збоку й підглядати людей» (Дар Евдотеї. — Т. 1. — С. 140), кожен раз пізнавала щось нове, знайшла собі товаришку і купалася в піснях.

«Колосальне враження», за словами Докії Гуменної, на неї справив Віталій Михайлович Самійленко, директор і душа школи. Як і раніше, виховує її пісня. Цього разу не лише народна, а й кантати на слова Т. Шевченка, романси, гімн «Ще не вмерла України». Ще одним чинником у її духовному розвитку стало навчання у поета Дмитра Загула, який «заховався» від більшовиків у Ставищах. На той час припадає знайомство з Петром Товстолужським, райпродкомісаром, а в подальшому і першим секретарем районної партійної організації. «Невеликий молодий хлопчина», хоч і породичався з Гуменними, але з пролетарською принциповістю поставив у списку нетрудових елементів на перше місце Кузьму Гуменного. Для самої ж Докії це знайомство стало не зайвим. Бо ж чи не він був тим доброчинцем, що кожного разу підтверджував «комнезамство» Гуменної перед багаторазовими чистками в Київському інституті народної освіти, де вона навчалася з 1922 року.

Молода дівчина з провінційного містечка впивається наукою, мистецтвом, що їх дарує Київ. А скільки знайомств, скільки роздумів. От хоча б і такі «Я глибоко прийняла до серця з більшовицької програми ідею знищення експлуатації людини людиною. Ця ідея стала на довгі роки предметом обдумування в різних варіаціях» (Дар Евдотеї. — Т. 1. — С. 193).

Але шляхетні ідеї часто-густо в житті оберталися на протилежне. Правда, цей конфлікт ще не був таким помітним у двадцяті роки, особливо, у письменницькому середовищі, куди залюбки входить молода студентка. Згодом вона починає писати, і в журналі «Плуг» друкують її першу новелу «Сосна чекає чуда».

 

Хоч дебют Д. Гуменної відбувся ще у 1924 р., коли, з подачі С. Пилипенка, у п’ятому числі «Сільськогосподарського пролетаря» було видруковано її нарис «У степу». Аби підохотити полохливу дівчину до літературної праці, її нарис обговорили у столичному об’єднанні письменників «Плуг», дали високу оцінку, про що й повідомили на сторінках свого часопису.

Так голова письменницької організації Сергій Пилипенко вводив Докію Гуменну в літературу, де на неї чекали не лаври, а терни. Хоч і не відразу. Початок був досить гарний. Друкувався цикл нарисів «Листи із степової України». Писала авторка щиро, правдиво, про все, що бачила. Та писати так у 1928 році хоч ще і можна було, але вже не бажано. Тож і не дивно, що сам генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор «похрестив» Гуменну на XIV окружній партійній конференції. Йому не сподобалось, що на 11 році революції письменниця побачила привид голоду на порозі села.

Одначе закид, зроблений Косіором, був неправомірний. Навряд чи він читав «Листи із степової України». Більше всього, що хтось із літературного середовища, в якому точилися безперервні чвари між різними утрупуваннями, подав у ЦК КП(б)У довідку, в якій процитував рядки, вирвавши їх із тексту. Це відразу ж давало можливість обвинуватити голову літературного об’єднання «Плуг» С. Пилипенка в тому, що він ллє воду на млин «класового ворога». Тож не дивно, що він відразу ж відповів критикам статтею «У чім помилка Д. Гуменної?» (Плуг. — 1929. — № 1), в якій переконував, що привид голоду на селі виведено зумисне, щоб довести переваги комуни. Дійсно, її зображено неначе іншу країну. В ній «хліба повні тарілі стоять. Їж, скільки забагнеться» (Д. Гуменна. Листи… // Плуг. — 1928. — N9 10. — С. 44). Молода письменниця писала те, що побачила і пережила навіть після нещадної критики від високопартійних достойників і їхніх відданих посіпак. І хоч чергового листа, що вийшов у світ після деякої перерви, вона розпочинає із каяття: «Пам’ятаєш, у першому листі, я писала про загибіль села?… тепер я бачу, як сліпо помилялася» (Плуг. —1929. — № З, — С. 55). Це не заважає їй і далі знайомити читачів із тим, що в комунах «розікрадено, розтягнено все» (Там само. — С. 71), що їх слід розігнати, оскільки «тільки гроші на них дурно витрачаються» (Там само. — С. 55).

У тогочасних творах Д. Гуменної заледве не з кожної сторінки виглядає привид голоду, руїни. До голодомору ще кілька років, а вона вже бачить, що «людність тут у паніці, невідрадісна. Хліб вимерз, погорів… Усяке готується до голоду» (Плуг. —1928. — № 10. — С. 40).

Олексія Жупиноса із повісті «Кампанія» жахає картина руїни цілих селищ. Йому здавалося, що пройшла цим краєм якась згубна війна, набоями з літаків поваляла села, газами отруйними винищила людей, так мертво визирає краєвид. Тільки рівний зелений килим пшениці облямовує мертві села. Аж моторошно!» (Кампанія. — Харків — Київ, 1931. — С. 21).

Читаєш і неначе бачиш у великій труні «замордоване, зацьковане, озадачене селянство. Таке воно не лише в Україні, а й на Кубані, де жило чимало українців. Там теж скрізь нахабно зазирає у вічі руїна» (Ех, Кубань ти, Кубань, хлібородная!.. // Червоний шлях. —1929. — № 5, 6. — С. 105).

«Густі, непролазні й на аршин заввишки бур’яни поросли по комуні, на плодючому чорноземові. Тільки де-не-де попротоптувані доріжки… Здається, опинившись серед цих бур’янів, що це місце давно закинули люди» (Там само. — С. 106).

Стисло, вражаюче відтворила письменниця «великий перелом» у нарисі «Стрілка коливається», що побачив світ у 1930 р. (Харків — Київ, 1930. — С. 31). Дійсно, стрілку уявного соціального сейсмографа лихоманило. Розбурхане, очманіле від хлібовикачок, податків селянство не знало, що діяти і як порятуватися. Нещодавно його заганяли у колгоспи, витягували все, що можна було з нього витягнути, а вже після статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» вони неначе можуть і вийти з колгоспу. Але чи віддадуть хліб? Саме про нього найбільше розмов і розмірковувань. Голова сільради метикує чи «віддавати насіння тим, що «одскочили» від колгоспу?» (С. 8). Бабуся нарікає: «Забрали вісім пуд вівса, вивезли з хати» (С. 9). Про це ж випитують так званого «представника» (С. 13). Через це непокоять «ЦК» колгоспу. А члени правління колгоспу втішають відвідувачів майбутнім урожаєм. Та з цього видно, що при такій веремії, такій руїні надіятися на урожай не доводиться. Голод вже заніс іржаву косу над українським селом. Це зрозуміла авторка твору, але цього не захотіли навіть помітити ті, від кого залежала доля селянства. Тож і не дивно, що Д. Гуменна зазнає постійної критики, хоч, за словами С. Пилипенка, «мало хто так щиро напише».

Саме щирість і навіть наївність так і не дали Докії Гуменні стати радянською письменницею. Ніяк вона не могла догодити ні партійним критикам, ні ідейно-витриманим літераторам. Що б не написала Докія Гуменна, чи то «Ех, Кубань ти, Кубань, хлібородная», чи «Стрілка коливається», повісті «Кампанія» — все потрапляє під голобельну критику. Авторку називають не інакше як «тьотя Хівря» і пише вона «лживые повести».

Гірка чаша репресій, енкаведистських катівень і тортур її обминули. Їй лише не давали розпросторити письменницькі крила. Простодушна молода письменниця ніяк не могла догодити партійним функціонерам, вплив яких зростав скрізь і всюди. Не могла зрозуміти тієї хвилі абсурду, що заполонила всю «широкую страну». Вона була схожа на свою героїню із роману «Скарга майбутньому», яка, коли почали «апльодувати словам «Хай живе наш мудрий вождь…», так забулася де вона, що схопилася і почала хреститися… Добре, що Слава потягла її за рукав.

— Що з тобою?

— Я думала, що я в церкві, — почала вона виправдовуватися й хутенько вийшла на свіже повітря» (Скарга майбутньому. — Нью-Йорк, 1964. — С. 39).

Письменниці дійсно бракувало «свіжого повітря». Не додала його, звісно, і окупаційна влада. Д. Гуменна, подібно до Мар’яни із «Хрещатого Яру», «й не надіється, що фашизм принесе щастя». (Хрещатий Яр (Київ 1941—43). — Нью-Йорк, 1956. — С. 31). За свідченням Аркадія Любченка, її, як і раніше, турбує: «що буде з Україною?» {Любченко Аркадій. Щоденник. —Торонто, 1951. — Кн. 1. — С. 96). І в цих умовах вона не стає конформістом і не пише на замовлення. Ні, вона не здатна прислужувати, догоджати.

Тож і не дивно, що лише коли Докія по війні опинилася на Заході, вона неначе спалахує цілим феєрверком творів. Серед них тетралогія «Діти Чумацького шляху» — твір, який сучасний критик Микола Мушинка поставив в один ряд із «Сагою про Форсайтів» та «Війною і миром». А далі були великий роман-хроніка «Хрещатий Яр», романи «Скарга майбутньому», «Золотий плуг».

Докії Гуменній «доводилося самій за зароблені кошти оплачувати друкарню, самій і поширювати тираж (це було найприкріше), себто витягати на собі весь видавничий процес» (Із листа працівникові жашківського історичного музею Оксані Бондаровій від 20 квітня 1995 р., Нью-Йорк). Літературний критик Остап Тарнавський підтверджує ці слова. Він вважає, «що всі свої видання письменниця випустила у світ власними засобами, заробляючи на життя на фабричній роботі» (Слово. Збірник. — Нью-Йорк, 1990. — Ч. 12. — С. 186). У згадуваному листі письменниця відкриває найсуттєвіше для своєї творчості періоду зарубіжжя «І ніхто мені не наказував, що я хочу писати та друкувати, ніхто не вимагав, що і як писати, себто якоїсь «ідеології»… Я думала й писала, то була моя, моя внутрішня потреба, аж ніяк не на замовлення, словом — те, що було заборонене і замуроване на рідній землі». (Там само).

Це була «заплата», — як писала Д. Гуменна ще в одному листі до цієї ж адресатки, — що не виконувала наказу «партії й уряду», а завжди дотримувалася принципу: «Птиці в лісі співають, як хочуть. Ет, нікого не слухай, а пиши так,  як тобі любо! Інакше — ні! То вже не творчість» (Золотий плуг. — Нью-Йорк, 1968. -С. 39).

Так, Гуменна за свою волю, право бути незалежною, стояти поза ідеологією, писати те, що лягло на душу, заплатила так, як і багато інших митців.

Зокрема, Іван Багряний, що свого часу дебютував разом з Докією у журналі «Плуг», а пізніше, можливо, не випадково намалював з неї портрета, репродукція з якого була опублікована у романі «Золотий плуг». Його він малював ще у 1944 р. у Львові.

З того часу доля все більше віддаляла письменницю від рідного краю, поряд з книгами, переповненими любов’ю до нього, з’являються репортажі про нову землю, що надала їй притулок: «Вічні вогні Альберти», «Багато неба», нью-йоркська мозаїка «Серед хмаросягів».

На думку вже згаданого Остапа Тарнавського, «самий перелік виданих творів Д. Гуменної показує її найпліднішою з українських письменників на еміграції» (Слово. — С. 186). Не за кількістю, а за якістю оцінює її творчість Григорій Костюк. Вона «реаліст за своїм мистецьким наставлениям, психолог і літописець свого часу, … мала відвагу вирватися з нашої доби, поринути на три-чотири тисячоліття в минуле і там, шляхом дослідника, психолога й візіонера, пошукати вічних джерел нашого національного буття. Це грандіозна романтична візія в реалістичному спрямуванні авторки» (Костюк Григорій. З літопису літературного життя в діяспорі. Відбитка з ж-лу «Сучасність». — Чч. 9, 10 (С. 129—130). — Мюнхен, 1971. — С. 21). Звідси ж ми довідуємось про організаторську роботу Д. Гуменної. Разом з іншими вона гуртує українських письменників діаспори в об’єднання «Слово», бере участь у з’їздах ОУП, де її обирають до Президії. Та саме головне, що вона продовжує писати.

Але і ці твори про українців, про тих, «що зовсім недавно прибули з Європи, з таборів, ще навіть і валізок усіх не розпакували, не розклалися як слід» (Гепі // Серед хмаросягів. — Нью-Йорк, 1962. — С. 22), про тих кому багато років підряд сниться: «… І йду вулицями Києва, і всі на мене озираються та й відразу ховають зір, не хочуть бачити. (Лілеї і ряса // Там само. — С. 159).

Так, письменниця до свого останнього дня палко любила свій рідний край, вивчала його і оспівувала. І відійшла у вічність 4 квітня 1996 на дев’яносто третьому році життя з великою любов’ю до нього.

Вже після смерті письменниці, у 1998 р., Український центр духовної культури видав роман «Діти Чумацького шляху», а в Жашкові, на вулиці, де вона проживала, встановлено меморіальну дошку.

 

Степан Горошко, кандидат історичних наук, голова Історико-культурологічного товариства імені Докії Гуменної

 

 

КНИГИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ

Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная. Нариси» 1931.

Стрілка коливається. Нариси, 1931.

Кампанія. Повість. 1931.

Діти Чумацького шляху. Роман в 4-х томах, 1948—1951, 1983. Друге видання. К.: Український Центр духовної культури, 1998.

Мана. Повість. 1952.

Велике Цабе— Нью-Йорк, 1952.

Багато неба. — Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1954.

Хрещатий Яр. Роман-хроніка, 1956.

Епізод із життя Европи Критської. Феєрія. — Нью-Йорк, 1957.

Вічні вогні Альберти. — Едмонтон, Альберта: видано заходом Петра А. Пауша, 1959.

Жадоба — Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1959.

Серед хмаросягів. Новелі й оповідання. — Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1962.

Скарга майбутньому. Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1964.

Благослови, Мати! Казка-есей, 1966, — Друге видання. К.: Видавничий дім «КМ Академія», 1995.

Золотий плуг. Роман. — Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1969.

Чотири сонця. Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1969.

Родинний альбом. Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1971.

Минуле пливе в прийдешнє. — Нью-Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1978.

Внуки столітнього запорожця. Українські новели американського походження — Торонто: «Добра книжка». Ч. 218, 1981.

Небесний змій. Фантастична повість на тлі праісторії. — Нью-Йорк: Науково-Дослідне Товариство Української Термінології, 1982.

Прогулянка алеями мільйоноліть. Мікроновелі, 1987.

Дар Евдотеї. У двох томах. — Торонто — Балтимор: Смолоскип, 1990.

 

 

 

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

Докія Гуменна 2

Докія Гуменна з матір’ю. Середина 20-х років 170

Докія Гуменна. 1925 р. 170

Докія Гуменна. Середина 20-х років 170

Письменник Сергій Пилипенко, голова письменницької

організації «Плуг», який увів у літературу Докію Гуменну 190

Письменник Дмитро Загул, учитель Докії Гуменної 190

Докія Гуменна зі своїми подругами. Зліва направо:

Докія Гуменна, Ніна Орел, Василина Ставниста,

Тося Прокопович. Середина 20-х років 197

Докія Гуменна з групою письменників об’єднання «Плуг».

Сидять (зліва): Д. Гуменна, Я. Качура. С. Щупак,

А Шмигельський, В. Нечаївська. Стоять (зліва):

Б. Коваленко, Д. Фальківський, Е. Брасюк, Г. Косяченко,

Ю. Будяк. 1924 р. 197

Докія Гуменна з товаришкою, письменницею Варварою Чередниченко. На зворотньому боці фото автограф

В. Чередниченко: «Збережім пошану друзівства з ранку до вечора наших відносин, дорога товаришко.

Харків, 19. VI. 1929 року». 278

Докія Гуменна. 1930 р. 278

Докія Гуменна біля Капітолію у Вашингтоні 507

Докія Гуменна у колі друзів. Зліва направо: Докія Гуменна,

Володимир Процик, Людмила Волянська, письменник Ярослав Дзира, Ірина Чабан, професор Анна Процик.

Нью-Йорк, 1991р. 510

Могила Докії Гуменної 513

Меморіальна дошка на вулиці де жила Докія Гуменна

у м. Жашків Черкаської області. 2004 р 514

 

 

ЗМІСТ

Воскресіння Докії Гуменної. Вадим Пепа 5

Книга перша. КИЇВСЬКІ КРУЧІ

Частина перша

ЖАШКІВСЬКІ ЧЕТВЕРГИ 20

Частина друга

СТАВИЩАНСЬКА РОЗКІШ 89

Частина третя

МРІЯ, ЩО ЗВЕТЬСЯ КИЇВ 145

Книга друга. ЖАР / КРИГА

Частина перша

МРІЯ, ЩО ЗВЕТЬСЯ ЛІТЕРАТУРА 256

Частина друга

ХАРКІВСЬКІ ВІТРЮГИ 313

Частина третя

МОЇ ПРИМІТИВНІ РОДИЧІ 405

Мало хто так щиро писав. Степан Горошко 505

Докія Гуменна ДАР ЕВДОТЕЇ

Іспит пам’яті

 

До видання ввійшли дві книги спогадів відомої поза Україною але невідомої на рідній землі письменниці, яка розповідає про свої дитячі та юнацькі роки, що пройшли в провінційному містечку на півдні Київщини, навчання в гімназії та Київському інституті народної освіти.

Талановита письменниця щиро і цікаво розповідає про літературний рух київського об’єднання «Плуг», а згодом Спілки письменників України. Зі сторінок книги постає тогочасне життя, дух і звичаї київського студентського і літературного середовища.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.