Грицько Григоренко. Оповідання-5

 

“Сам зоставсь”

Він, професор ординарний на кафедрі російської історії, найменше всього був схожий на героя — низенький, миршавий, з волоссям наче намазаним на голові, з лицем ізклавшимся у бганки, наче сірувата наволочка на подушці, на котрій хтось довго спав, з якимись зовсім непримітними очками, що ховались поза золотими окулярами, з хрипким, нерозбірним голосом... А між тим, він нічого так не хотів у світі, як бути героєм, щоб слухали його з одкритими ротами, як риби, з витріщеними очима, наче в жаб, з захопленим духом, щоб тиша панувала навколо, щоб слухачів тих було, — як у церкві — повна аудиторія, і на вікнах, і в його в ногах на кафедрі, де б тільки було місце, щоб сісти; повна здоровенна університетська зала актова, щоб і на вулиці товпились, так багато, щоб трудно було й дихать за цим натовпом людської сили, що голови цієї юрби відрізнялись лише, як кринки в кав’ярні, одрізнялись і разом зливались докупи, щоб охопили вони своїми товпами цілу хату, щоб силою його слова, як волшебним (...), люди одвертались, привертались, рівняючись по історичним прикладам, набираючись духу одваги, любові до свого народу, до рідного краю, щоб готові були в огонь та у воду, щоб... та ба, так мріяв він од приват-доцента аж до ординарного професора, та не дано було йому хисту... Здавна вже перестали ходити на його лекції, і давно вже він удовольнявся 3—4 слухачами. Читав ізо дня в день, із году в год, получаючи професорський оклад, мляво, нудно, надокучивши всім тим слухачам, що перепадали йому, і собі, і мстився на тих, що не посіщали його лекцій, тим, що різав на екзамені на датах; у його самого була надзвичайна пам’ять, і він пам’ятав не тільки роки, місяці й дні тих собитій історичних, про які говорив. Так врем’я йшло. Проходили годи... і сивів, і старівсь Бовкун… і нудивсь, не знаходячи своєї аудиторії, хоч щитав себе годним їм бути, був він героєм тільки у сні. Аж ось предложили йому читати лекції на курсах жіночих. Він зрадів, він ожив, нова аудиторія, мій боже, він завоює її… Коли уперше він побачив цюю аудиторію, повну блакитних, рожевих, червоних кольорів та гарних очей — сірих, чорних, голубих, карих, що, здавалось йому, були з ласкою одкриті на його, він аж сп’ятився од щастя того вніманія й тієї поваги до нього, і почав з запалом (оскільки-то він міг зробити той запал) викладати свою найдорожчу гіпотезу про політичну мудрість слов’ян, що проявилась у їх ще в такий ранній вік у факті призвання до князівства варягів — іменно чужесторонніх князів, а далі вже пішла в його, як звичайно, бібліографія: цитировка мненій різних авторів, що трактували спорний вопрос, і дати, і дати, і дати... і їх писаннів, і їх пререканів і т. інше. У грудях йому зробилось гаряче й ясно, наче сонячне сяйво заграло...

Тії сірі, карі, чорні очі дивились увесь час широко, з цікавістю, наче зачаровані, аж він думав про себе з легенькою насмішкою: «Дурненькі, мабуть, що не все тямлять!..» Скінчилась лекція... Так пройшла і друга, і третя при мало не повній аудиторії, і професор радів і казав: «Ні, у їх таки єсть тямка, єсть почуття (...), це не те, що тії студенти, що починають попервах з самої критики, самі ні до чого ще не добравшись».

Та ба! Через тиждень аудиторія була напівповна, а ще через тиждень була вже тільки четверта часть... Професор сердився, часто зі своїми колегами прохажувався на щот «розуму жіночого», «недомислія», і «отсутствія польота мислі» і т. ін., а оскорбленне самолюбство, як миша, денно й нощно гризло його серце, й він придумував усякі засоби вернути свою аудиторію: він пожалівся декану, що не ходять на лекції, і декан з усмішкою шкодування обіщавсь йому нап’ясти слухачок... Не помоглось!.. Прийшло знов стільки, як завжди... Професор натякнув, що на екзаменах він ріже тих, що не бувають на лекціях, бо, не ходячи на лекції, мовляв, не можна знати требованій екзаменатора... Дарма! Прибавилось хіба там 2—3 дівчат. Стій же! Професор придумав!..

Він чув, що один з його colleg, що користувався здоровою популярністю, заслужив її головним чином тим, що все збивався на теми злободневні, й він туди ж: раз він сказав, що історія це качелі: — один угорі, а другий унизу, сьогодні Пуришкевич унизу, а Мілюков угорі, а завтра навпаки... Не помоглось! Прибавилось на одну слухачку, а може, вона була й случайно, хто її знає? В другий раз він спробував підпустити романичну нотку (сказано: любов — це справа жіноча), розказуючи про роман Володимира святого із Рогнідою... Наче полегшало трохи... Стали більш учащати... Він одітхнув (...)

Коли це ні з того ні з сього, як упав барометр на бурю, то й не піднімався вже більше...

Уже ніщо не помогло, ще й до того лиця ції були перемінні: сьогодні одні, завтра другі — «мабуть, у їх черга ведеться», догадувався професор, вчаться, ідіотки, у студентів кепкувати з лектури. Так-то ж хоч мужчини а це... сказано розум жіночий, і він став противником, ненависником женської емансипації, і скрізь до ладу й не до ладу почав її дискредитувати, посилаючись на свій досвід на курсах. Щождо лекцій, то він читав їх тим 5—6 слухачкам так нудно, так сонливо, без ніякої охотки, що мало сам не засипав на середині слова, раз десять на хвилину позіхав, закидав догори руки, дививсь щохвилини на дзигарок і витягавсь як на диби од невиразної нудьги, що так облягала все навкруги, — наче і стіни, і стеля, і долівка нудьгували, слухаючи його, наче й мухи падали сонні, як од мухомора, і слухачки заражалися й позіхали хто в кулак, а хто і прямо, розкривши широко рота і псуючи своє гарне обличчя.

Одного дня прийшов він і застав тільки двох. Він, який не був зелений, ще позеленів, постояв трохи, після, сказавши тремтячим голосом: «Ну, що ж «tres collegium faciunt[1]» , почав. І на цей раз він читав трохи жвавіше і краще, менше позіхав, менше тяг слова, як пилу по залізу, бо у його зріло якесь рішення... як ударив дзвоник, він рішуче встав, спалахнув і сказав до слухачів: «Я дуже вдячний вам за ваше усердя, тільки я не з тих професорів, що... от там, мовляв, був один, що міг читати і при одному студентові в аудиторії, а починав, як дивлячись на те, скрізь так: «Милостиві государі...» Я так не можу... я не буду читати при двох, як собі хочете...» І він, гордо закинувши голову, як істинний «герой», вийшов.

Коли він на другий день увійшов до аудиторії, якось так погано склалось, що педель не вспішився його попередити... Там не було нікого! Ні однієї живої душі!.. Професор остовпів... Стіни, стеля, вікна, долівка, парти стояли й уважно дивились на нього, а він... З непримітних очок його видушились сльози й заслали йому окуляри... Мрії про славу, про величну аудиторію, — усе погибло... Так він був героєм...

 

 

 

“Черничка”

Раннім-рано недалеко од станції Нарви, Балтійської залізниці, в наш вагон увійшли дві черниці, що відійшли від гуртка інших черниць, які нагадували своїм невгамованим бринінням, суєтою та чорними шатами мух, шо збились у шклянці.

Після першого дзвінка всі разом і однаково здригнулись й стали раптово хреститися й хрестити одна одну. Посипалось різними голосами: «Спаси Христос!» Потім дві подорожниці почали підійматися по східцях вагона, а тії, що проводжали їх, присунулись щільно до стінки вагона й, задравши голови, почали шукати очима вікно, через яке видно було їх товаришок. Увійшовши у вагон, черниці заметушились, шукаючи місця й не бачачи з поспіху, де є вільне. Я посунувся трохи ближче до вікна й залишив їм край лави. Одна з них, підтоптана вже черниця, з повним обличчям, схожим на так зване воскове налив-яблуко, зовсім білим, але жовтим, вклонилась мені низенько, промовивши стиха: «Спаси Христос», і не сіла, а попрохала мене, щоб я пустив їх до вікна подивитись. Я пропустив їх, а сам одхилився набік, і обидві, розплескавшись, як єгипетські постаті, тулуб en face, а обличчя та ноги у профіль, прикипіли до вікна й продовжували свою розмову з черницями, що стояли внизу, коло вагона.

Я мало прислухався. До мене долітали тільки окремі, нецікаві слова: «На другому подвір’ю, ліворуч... Не забудьте хусточку-от узяти!.. Книжка тамки!.. Як господь допоможе... Годинка-от гарна буде... Ну, з богом, з богом!.. Пождемо, як господь милость пошле... Ви б не «дюже» барились там, а то ніяк невозможно без вас... Та більш збирайте, не лінуйтеся!.. Господь не зоставить, Христос спаситель!..»

Другий, накінець, третій дзвінок, і потяг, помалу колихаючись і рівномірно стукаючи на стиках, почав одходцити.

Здалека чути було верескливі чернечі голоси: «Спаси Христос! Мати божа, заступнице!..» — але за все наростаючим гуркотінням та далечиною вже не можна було розібрати слів.

Мої чернички стояли ще коло вікна, й та, що була до мене спиною, порскаючи од реготу, стала завзято говорити:

— А сестриця-то Марехва, не бійсь, нам і чайничка на дорогу пожалувала, їй-богу, що правда!

— Ні, ось мати Митрохванія, скажи ж ти, мало не луснула, що не її послано збирати, — каже друга, та, що я уступив їй місце коло себе, тільки без реготу, а з серцем і з тріумфом.

— Ну, дарма! Нехай, маненечко в «обителі» посидить, не все ж їм їздити, — сміється знов перша, й обидві обертаються, щоб примоститись уже як слід на лавці.

Одна з їх — підстаркувата жінка, жовтобіла на виду та гладка, яку я вже раніше примітив, а друга... Та як же це я не розглядів її? Мабуть, через те, що я, загалом, дуже мало звертаю на них увагу. Тепер же, глянувши на цюю другу, маленьку черничку, я аж жахнувся в своїм серці.

«Ой боже, чи це річ можлива? Таке личко, таке ніжне, без малюсінької плямки, наче білий первоцвіт проліска; з такими милими ямочками, що то набігають на щічки та на підборіддячко, то знову розбігаються; з такими веселими, безжурними ясними, чудовими очима; такими пластичними формами і — ця чорна одіж, відцурання, забуття, за життя могила! Ні! це не можливо! Це наче пестро-яскравокрилий метелик, що впав у чорнило!..»

Я зараз же попрохав її сісти коло мене й думав завестиі розмову з нею, щоби дізнатись правди про її таємницю, бо я був певний, що в неї є якась таємниця.

Вона, хоч старша черниця й остерігала її пошепки: «Одійди, — мущина це!» — все ж таки просто і якось радісно сіла коло мене.

Я почав: «Ви такі молоденькі (їй з виду було років вісімнадцять), як ви попали, як ви могли попасти в монастир?»

Вона наче не зрозуміла, то пак, не мого питання, власне, а мого дивування, мого жаху, що відбилися в ньому.

— Як-то молода? Та нас там таких-от багато, ціла пташарня! Та й в «обителі» я змалечку. Матінка моя обрікалась — дітей довго бог не давав... Ось, як мною заготіли, дак і оддали мене богу, а після мене ще троє господь послав на втішеніє.

Казала вона все цеє цілком спокійно й рівно, як чистий струмочок біжить, без ніякого роздратовування і без жалю до матері, що, не спитавшись її, замкнула її навіки у клітку, одсунула од життя, од світу.

— Та невже вам не нудно в монастирі?

— Ну-у-удно? — протягла вона. — Чого? Ні, як же можна? Ми все шиємо, ковдри стебнуємо. В нас «дуже прехороше» роблять — (в слові «прехороше» вузеньке, чисто новгородське «о» вимовляла вона дуже мило, скорчивши ротика). Ось шили ми недавно виправу для однієї купецької дочки... Батист, кажу вам, тоненький, наче павутиння... Лиштвою все ми шили. Мережали трояндочки-пуп’яночки та люби-мене... А воздухи, а образи, золоті-прехороші, — як шиємо, мати, пресвятая богородице! Інший раз шиєм, шиєм золотцем-от, аж в очах сяє, — ніяк не одстанеш, од зорі до зорі, і не хочеться залишити!.. Як личко преподобної, як «власи», як все-от з-під руки виходить, як живе, тільки що вустонька не заговорять... Ах!

Вона зітхнула, усміхнулась і сплеснула своїми руками в узеньких, коло кисті застебнутих рукавах. Руки ції були надзвичайно гарні: з рожевими, наприкінці вузенькими пучками, як виноградні ягоди.

Я теж зітхнув собі, але з другої причини.

Вона ж говорила далі більш стримано та врочистим тоном:

— Я ще в закон не постриглась... та швидко, швидко благодать божу прийму... Удостоюся... Мати Свидонія (вона показала на стару черницю) обіцяли мені...

Вона не доказала мені, наче їй дух захопило: очі її стали ще більші та кращі й трохи непритомні, наче заволочені якоюсь легенькою курявою.

Я хотів, я готов був кричати, лементувати, як кричав би, коли б на вулиці серед біла-дня кого-небудь різали, мордували...

Вона говорила голосом, що ставав щораз більше нечулим і тихшим:

— Як у нас у «храмі» хороше-от, боже мій, господи мій! Ви б подивились! Образи старовинні, темні, тільки очі на їх і знать та золото сяє... Віконця вузенькі — ви-и-и-соко, ви-и-и-соко понад головою... Як наші сестриці співають — послухати треба!.. Наче янголи божі літають над тобою й торкаються тебе перстами, здається тобі, коли вони співають... Ох!..

Вона замислилась.

«Блажен, хто вірує...» згадав я.

У цю хвилину потяг переїжджав через Нарву. Усі пасажири, які тільки не спали, кинулись прожогом до вікон.

З насипу залізниці видно було тільки один край водоспаду. Та й той не одкривався у всій своїй красі; тільки те, що видно було, було надзвичайно чудово! Уявіть собі мережки, найтендітніші серпанки з великої сили дрібних, як курява, водяних крапель; вони підіймаються вгору, в повітря й раптом спадають униз; цілі водяні тканини підіймаються вгору, тримаються там хвилину в дивному напруженні й знову спадають униз; до всього цього добавте рожеве проміння сонця на сході, що просочується крізь воду, робить її рожевою, облямовує її по краях гарячим золотом, і... ви зрозумієте, яка це була краса...

На що я вже, завзятий хвалебник мистецтва, і я був зворушений тим видом; я, котрий ставлю мистецтво вище від природи. Бо й що ж казать про природу, коли ви навіть музики, чудової музики не знайдете в природі, якщо не приймете за музику дві основних мелодії: щебетання соловейка та гуркотіння грому... Навіть у царині промисловості ці чудові шовкові серпанки, тюль, гази, що їх фабриканти масами постачають на жіноче убрання, до чого їх прирівняти в природі? Правда, природа дає крила пестрим метеликам, пелюстки білим лілеям, але як мало того всього, щоби вона стала вищою від мистецтва! Так, навіть я, хвалебник мистецтва, був на хвилину все ж таки захоплений цим видом, а про мою черничку й казати нічого: вона попала в екстаз.

Дива господні! — тільки й шептала вона, хрестилась і, забувшись про те, шо я мущина, смикала мене за рукава, примушуючи дивитись на гарний краєвид. Потім вона підбігла до якогось кучерявого хлопчика, що все кричав: «Мамо, мамо, дивись, чого він плигає? Хто його підіймає?», обняла його, зненацька поцілувала, сказавши: «Дитинко моя, це боженька!»

Здібність до захвату, каже Рескін, є найвищий талант; у йому радість, у йому сила життя, в йому таємниця, задаток, порука щастя... Еге, коли є можливість вільного розвитку, а тут...

У Нарві обидві черниці вийшли.

Молода швиденько й ловко позбирала якісь клунки, зав’язані у крамних хусточках, і, вклонившись мені: «Спаси Христос!», — побігла з вагона, підштовхуючи старшу та хитро й бадьоро дивлячись своїми чорними, веселими очима, говорила:

— Ну, ось нап’ємось чайку-от, паніматко моя, чайку... о, о, о, ох! із проскурками, із свіженькими! Вона була, мати Марехва-от, чарствих підсунула, та я не дурна була... Ха-ха-ха! Обмінила!..

Дивлячись услід їм, я зостався зо своїми думками, зо своїми питаннями:

«Невже вона витримає? Невже не скоїться ніякої катастрофи? Коли ж засохне вона, наче квітка, положена в книжку, і згубить свій дух, як доля її буде схожа на долю того дорогоцінного персня, що його даремно скинули в море!

Божевілля й жорстокість!!!»

 

 

 

 

“Чом, чом, чорнобров, чом до мене не прийшов?”

— Чом ти вчора не прийшов? — питалась вона, добре приглядаючись до нього.

— Так, — одвічав він, як скрізь, тихо і мляво.

Вони стояли обоє під вербою в сирому затінку, що давала та верба і хата за нею: далі кругом лежало срібло од місяця, — вони ж, наче обрізані тими тіньми, — великою, довгою од хати і круглою, малою од верби.

— Чого так? — скипіла дівчина; круглі очі її розширились, червоне кругловиде лице її зробилось ще червонішим, червоні уста розтяглись з серця, сказала і замовкла, зціпивши їх одразу.

— Так, бо голова боліла, — одказав він і, зачепивши плечем по вербі, якось осунувсь униз, наче лист в засуху.

— Бідненький ти, Іване! — промовила вже тихенько, тілько з усміхом Марта, наче їй трохи сором стало і себе і його при тих словах, та разом обняла його за шию своїми сильними руками і приложила до його щоки свої уста, вогкі, як квітки вночі, а тремтячі, як метелики, і вся вона тремтіла, як лампадка в церкві перед богом,

Проте Іван не загорівся: він трохи одсторонився і зітхнув: «О-хо!»

Його гарні, довгі очі були сумні і дивились вперед, наче нічого не бачили.

— Коли б ти знала, як боліла, боже ти мій милий! — сказав він і схопився руками за свою чорняву голову і похитав єю кілько раз: — Коли б ти знала! Наче там щось змішалось, як в бовтуні жовток із білком, чи...

— Бідний, бідний, — знов озвалась, як іволга, Марта і ще дужче притулилась до нього так, що круглі, твердуваті груди її, теплі й крізь сорочку, причавились і розійшлись на обидва боки.

— І коли… — провадив він далі,— хто... чи мати брачкою сунуть по печі, чи батько молотком по чоботу застукають, набиваючи гвіздки, то... так і рве, і рве душу... в голові — стук, стук, стук... безперестанно... ох! — жах відбився в його очах, як вогонь у шклі: — Ледве не збожеволів... щось тя-а-агне, тя-а-агне та й тя-а-гне вгору, наче я на шибениці вишу, чи що... ох!.. — він зовсім опав і сів на землю, склавшись увесь так, як косу складають, хоч був він дуже високий...

— Господи, який ти прехороший, — скрикнула Марта, сідаючи рядом з ним, гаряче дихаючи, наче пара од борщу, йому в саме вухо, та знов обкручуючись коло нього, як хмелина. Він подався і загорівся накінець, як сире дерево, що довго тліє, вона ж, як сосна суха, живо спалахнула.

 

* * *

— Чому ти вчора не прийшов? — знов питала Марта у Івана вночі під вербою.

— Так, — сказав він і ліг, зараз же витягтись довгою білою смугою по скрізь темній, бо місяця не було, — землі.

— Знов голова боліла? — спитала ще дівчина, сідаючи коло нього, підобгавши ноги, і положила йому свою руку на голову, дивлячись, не одриваючись, на його довгообразе бліде лице, що і в тьмі біліло, як сніг.

— Ні, — одповів він і тяг слова, наче борону по мокрому полю, — не прийшов я... через те, бо... лінь... було...

— Як? — здивувалась Марта, не добираючи діла.

— Так... що... еге... знаєш... це на мене часом... (він її зітхнув глибоко і довго)... находить... еге... ось нічого не хочу робити... та і вже! Ані-ні!

— Як це? — здвигнула плечима Марта і не вдержалась — поцілувала його в гарні очі.

Він знов зітхнув: — Оце вчора... ліг... думаю... піти?.. буде виглядати... Еге... як ліг, то... не з місця... не можу встати й годі! Ні рука, ні нога не йде, наче прикипіли (він аж сам усміхнувся).

— Що це? Що ж з тебе буде, як хазяїном станеш? Хто робити буде, коли поберемось? — закидала його, як горохом, Марта; вона вже і лякалась і сердилась на його і на себе.

— Не знаю, — одвітив він зовсім просто і прямо і витяг руки поза головою.

— Ну, це дарма, це пройде, — мотнула вона байдуже головою і знов нахилилась до нього, і притулилась, і приложила до його серця своє серденько, щоб бились обоє разом рівненько, йому хоч трохи ще нудно було і не хотілось нічого, тільки він підвів руку і почав лапати її кругленьку, кріпку, як стебло, шию і маленькі вуха, що горіли, і грубі коси на голові, після провів по лицю, ніжному, як молоденьке листячко на березі... Вона притягла його за пазуху сорочки, і вони обнялись і замовкли, дивлячись на зорі.

Ніченька була тепла, тепла, наче хтось налив сиродою, і темна, темна така, що мало-мало що було видно.

 

* * *

— Ну, чого ж ти знов вчора не прийшов? — сердито стріла Марта свого Івана.

Він мовчав і, важко ступаючи, підходив до неї.

— Не чуєш, чи що? — різонула вона і почула сама, як поблідла.

— Не схотів, — одрізав і той як залізом.

— Га, — заскрипіла якось чудно дівчина, аж зубами скригнула, — через що? Другу сватаєш?.. Розлюбив?.. Покинеш?.. Радий, що вродливий!

— Ні, — тихо, зовсім тихо, як очерет шелестить, сказав він, — не кляни, не плач... не через те... а… — він замовк і спустив низько свою голову.

— Ну? — знов спитала вона, повна надій та цікавості, як колос зернят.

— Спротивилось мені все, — глухо обізвався він, наче дзвін розбитий, і хруснув пучками, далеко закинувши руки за голову, і казав далі (він став балакливим): — Спротивився я сам собі, і люди мені спротивились, і батько, і мати... Ой, гріх це великий! (Застогнав сам, як голуб).

— І робота мені спротивилась... Нащо? Для чого? Для чого?.. Спротивилось все, все чисто... Наче смерть десь коло мене ходить, хоч і здоров’я і сила єсть (він зложив жилясту руку і зціпив кріпко кулак)... а жити зовсім не хочеться... ось мати бажають мене окрутити з Мокриною, мені ж наче байдужки: хіба не все їдно?.. Спротивилось...— губи його спустились і він похнюпився.

— Тьху на тебе! — тілько плюнула Марта, повернулась так, що аж спідниця обкрутилась кругом ніг, і пішла геть..

Він хотів кинутись, хотів догнати, хотів вернути, хотів поцілувати, та... не зробив того, тільки махнув рукою і зостався стояти на одному місці серед тьми, чорної, як дьоготь, що скрізь обгортала все, бо цієї ночі і зірок не було; поховались поза хмарини...

 

 

 


[1] Троє становлять зібрання (лат.)

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.