Грицько Григоренко. Оповідання-4

 

Ось яка “сторія”

 

Ясного осіннього дня молотять на селі. Молотить і старий Микита з сином Миколою. Микола маха ціпом широко, тяжко, підніма його високо, а старий дрібненько, частенько вибива, наче голуб, як зерно збирає, дзьобом стукотить.

— Може, спочити б? Засапався я трошечки. Хай люльку запалю,— сказав Микита, зітхаючи й проводячи рукою по своїй мокрій срібній чуприні.

Це був гарненький дідок, цей Микита: весь білий — і чуприна, й борода, й вуси, маленький, мов зайча, бистрий, швидкий.

— Еге, чого ж то вже спочивати? — здивувався Микола, не перестаючи махати ціпом: — Ось доб’ємо копу, тоді можна буде й оддихати.

Він не любив, як мало зроблено, що нема на що дивитись. Добре йому було так казати, як він — мало не в косовий сажень — здоровий чоловік. Старий узявся знов до роботи, й знов застукотіли ціпи. Аж ось щось загуркотіло коло Микитиної хати. Старий Сірко, чи не такий старий, як сам Микита, забрехав і перескочив через тинок на вулицю.

— Що це там за чорт? — сказав Микола й пішов дивитись.

Микита бачив з клуні, як син із кимсь, що сидів на возі, запряженому парою, балакав. Коли син вернувся до молочі, батько спитався:

— Хто то був такий?

— А чорт його батька знає, якийсь панок, — одвітив Микола, — розпитувався про дорогу на Дубовий Гай...

— Е, не кажи так, синку, — сказав Микита, — як були ми ото панські, то про ніщо не треба нам дбати: є в тебе корова чи коняка, то жени їх без ніякого скисненія на панську толоку… Та що — коні! Тоді воли були — волами орали, та ще й які воли — круторогі! Тепер і за сотню таких не купиш… А пропав віл, — пан мусить тобі другого купити. Завалилась хата — йди бери з панського лісу, що треба, щоб полагодити рахубу. Нема хліба, то в дворі одпустять... Та й хліб тоді був — а! золото: по 25 кіп на десятину становили, а пуд 10 копійок продавали! — Тепер усе купи, про все сам старайся, клопочись, думай, гадай: подушне плати... штрахи за потраву плати… салдатчину відбувай... і ніхто за тебе не порадіє, не порятує, ні! Сам вивертайсь, як знаєш!

— Що правда, то правда, — понуро мовив Микола, й далі сказав з серцем: — Годі вже балакати! — й узявся знов за ціпа; старий і собі.

— Тату, тату, а йдіть обідати! — розлягся по дворі тоненький голосок. Скоро до клуні надбіг чималий хлопчик, чорнявий, з гарними карими очима. Микола поставив ціпа, зложив доміста правні кулі й пішов за хлопцем; за ним й старий потяг.

Всі троє увійшли в хату, де білява молодиця витягла горщик із печі, не перестаючи лаятись.

— А щоб же з тебе душа вийшла, як ти мені вже остигло! Цить! Бо як я тебе… то побачиш!..

Знати, цяя лайка її була до дитини, що лежала в колисці й, мабуть, дуже слаба, бо мала жовту, наче з воску або з весняного снігу, зліплену пичку, витріщені через силу, малі, мутні оченята, кричала не  впиняючись увесь час. Більше нікого не було в хаті. Молодиця ця — жінка Миколина, Онилька, а слаба дитинка в колисці — її хлопець; Андрійко, що бігав кликати молотників обідати, — її діти. Та й надокучили ж їй тії діти: було їх аж десятеро! Всі перемерли, окрім цих двох, та ось малий Захарко не сьогодні-завтра теж умре, а поки що вимотає всю душу отак-о своїм вищанням! Вже тепер якби старший хлопець живий, то й женити пора, поміч була б, а цей — на що здався?

— Ну, що йому казати в світі? Щоб тебе вхопило! — скрикнула Онилька з серцем, покинула горщик, брязнула брачкою об долівку й пішла до дитини.

— На, та мовчи, осьо-сьо цицька, ну ж бо, берися! — сказала вона виймаючи дитину з колиски й пригортаючи її до грудей.

— Та що це, Онилько, то кликала обідати, а тепер сама воловодишся? Давай же, чи що, так їсти хочу, що аж шкура болить! — обернувся до жінки Микола, що вже успів сісти за стіл разом із старим Микитою й Андрійком, і застукав ложкою по столі. Старий сидів мовчки, пригладжуючи вуси, а Андрійко швиденько доїдав шматок хліба й, загортаючи рукою кришки з столу, сипав їх у рот. Онилька на крик чоловіка кинула Захарка й, метнувшись до печі, витягла відтіль борщ, насипала в миску, поставила на стіл, взяла свою ложку, і всі почали їсти мовчки, помалу підносячи ложки до рота й обтираючи їх шматочком хліба.

Було тихо в хаті; раз тільки Микола пробурчав:

— Треба було б вистудити, щоб прохолов, а то так налила... печись тепер, — та слаба дитина в колисці усе скиглила, дарма, — тепер ніхто не звертав на неї уваги, начеб воно й не мішало.

Як поїли борщ і Ониля пішла насипати галушки, Микола почав казати:

— Що ж, тату, що ви собі думаєте?

— Га? Про що ти? — спитав старий, наче зо сну збуджений.

Він сидів досі мовчки та все про щось думав, їв борщ так, наче й не їв, мабуть, чи не спогади з давніх літ, за панських правів, з його довгого життя приходили йому в його стару, срібну голову.

— Ви вже й забулись! А про город? Доки ж цей лодар Іванька, ледащо, волоцюга, буде їм пользоватись, доки? — сказав Микола.

— Еге, еге! — схопився дід Микита.— Про город я пам’ятаю... як же, про город... це б справді треба теє... ну, а як часом не виграємо діла? — додав з переляком.

— От такої! Зачім не виграємо? — здивувався Микола.— Ви ж самі, тату, слава богу, живі, то ваша воля ділити город між синами, чи на рівні, чи не на рівні часті, якеє ж тут діло?

— Та, бач, я через те кажу, що я ж вже раз ділив вас, тебе й Івана, так як же вдруге? — несміло рік батько.

— Дак що, що ділили! Ну, ділили раз, а тепер хочете розділити інакше, — на все ваша воля, таточку! — одразу заторохкотіла Онилька, — Іван такий неслухняний, такий недобрий син: батька рідного лає, батька рідного проганяє, не хоче годувати, не хоче зодівати, не хоче годити! Ми ж нас харчимо, ми вам раді, ми вас почитаємо... От і люди дивуються, кажуть: — що це старий Микита Бугай синаі, Миколу, нічим не подарує? Він же його поважає, він його зодягає, він його хлібом годує, він його до самої смерті догодує, а ще хто його знає, скільки йому літ жити зосталося, а той Іван, звісно, син непокірливий.

Микола сидів, радий слухати цвіркотіння своєї жінки.

— Мо, скажуть опісля, що Йвана обидив, коли я вам увесь город одпишу? — сказав стиха Микита.

— Що це ви, тату! — забелькотала знов Онилька. — Та люди все кажуть — їй-богу, сама чула — кажуть: — чому це старий Бугай Миколі увесь город не оддасть? Всі так кажуть, всі чисто.

— Брешеш!

— Їй же богу, не брешу! А що б же мені руки поодсихали, щоб мені губи повигнивали, щоб я дитини своєї не побачила, коли я брешу! — присяглась Онилька.

— Як би й на Йвана не обидно, — сказав ще раз старий, озираючись по хаті, начеб його хтось з кутка слухав.

— Чого на його обидно? — вмішався Микола, — ось у мене два сини росте, а у його тільки дівчата — велика штука! Та ще скільки він загрібає ото там по людях та по панах! Він собі через свою каліку достане скрізь і огірків, і картоплі, скільки завгодно, всякої всячини по миру надають! Ви думаєте, він грошенят не має? Овва! Він тільки приставляється нещасним, щоб батька на свої гроші йому не содержувати й не ховати, ні поминок, ні дев’ятин, ні сороковин не справляти й горілки не купувати, щоб то на мою шию усе накинути, — ось що!

— Так, так, — трохи помовчавши, сказав старий, — а ти мені обіщався добру домовину зробити, пам’ятай же, з тих дощок,що я сам у литвина купував, пам’ятай же! А город ти вже ввесь забери собі, тільки якби не судили?

— Та де нам судить! Усяке похвалить, усяке… — вмішалась Онилька, — чи не хочете, тату, ще галушечок гарячих? Я всиплю, — перебила вона сама себе. Старий не став більше їсти.

— Тільки ось що, батьку, треба вам буде розписку написати яку-таку, — сказав Микола.

— Е, ні! — злякався дід. — Ви вже як-небудь самі собі судіться, а мене не чіпайте, я обох синів однаково жалую.

— Як? — скрикнув Микола. — Як ви сторона? Це що за дурниця?

— Та, бачиш, синку, Іван теж мій рідний, він до мене добрий; он і Параска Божкова говорила, він все каже: — як би я татку годив, якби вони в мене жили, тільки вони самі не хочуть у мене жити через те, що хазяйки не маю (та таки й правда, що старий тим більше в Івана не жив, що не міг спокійно бачить того безладдя та безголов’я: він сам любив усюди порядок, щоб і коні, й корови були, й хліба багато — от, як у Миколи, шоб хазяйство було, одно слово!); то що, що не маю? Я б сам їм і борщу наварив, і сорочку виправ, і...

— Ага, он як, — крізь зуби пробуркотів Микола.

Онилька аж руками сплеснула:

— Так оце ви, таточку, й повірили? Брехня, чистісінька брехня! Хіба ви не знаєте Параски Божкової? Це таке зілля, така язичниця, що... ось спитайте краще хлопця, що Йван про вас казав, ось спитайте лишень! — вона мотнула головою на хлопця, що сидів і обома вухами слухав розмову старих:

— Що дядько Йван вчора про діда казав? — спитала його Онилька. — Лаяв його?

— Еге, лаяв, — одвітив малий, дивлячись спідлоба своїми гарними карими очима.

— Ти чув, як саме лаяв? — спитала знов мати.

— Еге, чув!—одказав Андрійко. Тільки не можна було добрать діла, чи він справді чув що-небудь, чи він брехав сам, як почав розказувати:

— Я вчора йшов і теє... еге, йшов і бачу: дядько Йван стоять і балакають із тим... як його?.. та з тим... ай, господи!

— Із Павлом Рудяком? — догадалася Онилька.

— Еге ж, з Павлом Рудяком, — провадив далі Андрійко, — та й кажуть... ні, Павло їх питає: а що як там... ваш батько, чи ще живий? — А як же, кажуть, живі, бодай здохли, ще хочуть город від мене одібрати та Миколі оддати! Хай я їм покажу, кажуть, я їх, кажуть, задушу! А щоб же їх, кажуть, черви поточили!..

— Годі! — сказав, підводячись з місця, дід. — Годі! Як він такий с... с..., так про батька казати!! Не буде йому городу ні латки! Ні!

— Ходім, тату, до шкаликів, там і розписку напишемо, — промовив Микола, теж встаючи.

— А може, це брехня? Кажи мені, с... с..., зараз! Невже б таки рідний син одважився от таке на батька сказати? — став дід серед хати.

— Ну, буде вам ще хлопець брехати: адже ж він чув, — огризнулась Онилька.

— Ходім до шкаликів, — уперто повторив Микола, — ходімте!

— Ідіть, ідіть з богом, — сказала Онилька, випроводжаючи чоловіків з хати.

І Микола, і Онилька добре знали, що треба кувати залізо, поки воно гаряче; що там тая молоча (можна й зоставити на час) проти такого діла, що увесь город може їм перейти. Одного тютюну на тій половині, що тепер Іван владіє, буде пудів 20, а то й більш! Дак що там молоча — успіється ще! А це якраз батька настроїли, то треба діло кінчати, бо він, як той млинок дитячий, то туди, то сюди крутиться. Він би, мо, й тепер у Йвана жив і з Іваном ладив, якби Микола та Онилька не такі розумні! Іван дуже до його підлащувався, та ба, не буде по його!

— Онилько, причини клуню, —вернувся Микола в хату.

— Добре, добре, знаю, —обізвалась тая, — ідіть, я причиню.

— Ось що, Онилько, — знов сказав той, — ти краще замкни клуню, а то я піду, а який-небудь злодій, чорти б його душу...

— Та добре, добре, йди вже, я замкну, — перебила його жінка.

Микола пішов. Він страх не любив, щоб у його хоч зерно пропало, і все боявся злодіїв; він був хазяїн на всю губу; він усе було викручує так, щоб більше та більш придбати, й все йому мало! То крейди, то солі десь купить дешево, а продасть з вигодою, то цибулею торгує і знов з вигодою; раніш за всіх він сіяв, умів і виорати так, що у других місцями поганий хліб, а в нього скрізь рівний, здається, що йому сам бог помагав: всі плачуться, що дощу немає, а в нього все росте, якби й при дощу; кажуть, він і проти мишей таке слово знав, що миші його хліба ніколи не займали, — одне слово — розумний хазяїн!

Як чоловіки вийшли, Онилька кілька разів провела рукою по шорсткому чорнявому волоссю Андрійка й спитала:

— Хоч їсти? Галушок хоч?

— Ні, — сказав хлопець і хтів іти.

— Постій, пожди, — сказала мати й вийшла в хижу; скоро вернулась вона, несучи окрайчик хліба, добре намазаний медом, і подала хлопцю, приказуючи: — Їж, їж, серце, їж!

Той став похапки їсти, навіть не розжовуючи добре. Мати стала й усміхаючись дивилась на його ловку вроду, на його карі очі з тонкими рівними бровенятами, далі полізла на піч, дістала трошки сушених грушок і, засипавши їх Андрійкові за пазуху, випровадила його з хати гуляти.

Хлопець побіг з шматочком солодкого хліба в руці хвастати перед дітьми на вулиці. Онилька зосталась одна; зібравши з столу миски й ложки на лаву, вона підійшла до колиски. Малий Захарко, натомившись кричати, заснув так, що ніхто не замітив, і лежав тепер з заплющеними очками; попід очима виступали довгі чорні смуги; пичка й рученята його здавалися ще жовтіші, такі жовті, наче він лежав вже неживий, та ні, він жив ще: він спав і тяжко дихав крізь сон.

«Ну, то й добре, що заснув таки, — подумала Онилька, — ось поперемиваю миски та побіжу на час до Явдохи: треба довідатись, що там таке вчора коїлося? Степан Шкарупило, здається, жінку побив, чи що? О, бач, казали: тихий, тихий, аж воно ось як: кажуть, ледве жива зосталася, так одлупив! І як це я нічого, нічогісінько не знала, не чула й не знала, моя година! Ось, хоч би швидше попоратись! Мо, я таки тепер побіжу на час, а миски після перемию? А й справді!»

Ониля схопилась і побігла до сусідки.

 

 

— Ну, що ваш старий, як? —- спитала Явдоха Куциха Онильку, тільки що побачила.

— То сюди, то он куди хилиться, як гілля од вітру, хіба не знаєш? Ну, дарма! Аби тепер прикрутити, а там вже нехай що хоч роблять, — не поможеться, або нехай умирають собі: нажились вже на світі! Оце зараз Микола уламав: пішли до жида розписку писати, щоб то од Івана город...

— Ось як, — сказала Явдоха й якось гостро подивилась на Онильку.

Онилька зараз же почала наче відмовлятись:

— А нащо ж йому, Івану, той город? Все їдно людей наймає і орати і убирати: самі ж не вспішаться за роз’їздами по ярмарках та по миру, то нащо ж йому? Еге, так! А в нас сім’я, еге, так?..

— Ось як, — повторила знов Явдоха, так само строго дивлячись на сусідку.

— А як же, серденько, — залопотіла тая, — у нас же два хлопці, то на їх города треба чимало, а як поженяться, то яка здорова сім’я й знов буде! Там же дівчата самі, що я кажу: дівчата? одне дівча, а та друга — калїка, нащо ж їй та латка городу: заміж не піде, дітей не буде, кому достанеться? Задарма пропаде!

Онилька вже й не рада була, що з дурного розуму розпустила язика — все Явдосі розказала про діло, так її збаламутив той гострий погляд Явдошин: мо, ще невість-що наплете на їх, на неї, поязичить перед людьми? Треба було краще помовчати, та язик вже такий проклятий: сам дзвонить! Онилька вже не знала, що б їй тепер сказати, щоб вийшло так, наче вона Явдосі нічого не сказала раніше, коли сама Явдоха сказала:

— Що правда, то правда: на чорта такому ледащу, як Іван, город? А Микола твій уміє порядок в хазяйстві дати.

Онилька зраділа: вона подумала, що Явдоха її вірна приятелька й що нічого, що вона їй все чисто розказала.

Балачка перейшла до сільських новин.

Та не одну ж новину взнала Онилька від Явдохи й про сварку у Шкарупила добре розпитала: і як бились, й за що, й чим? Цебто за те, що, як прийшли зборщики за подушне грабити, то Шкарупилиха оддала їм чоловікові чоботи, а своє добро — юпки, карсети, кожушанки, — все поховала. Як прийшов же чоловік додому, як справив крик: нащо його чоботи оддала, з серця сокирою в жінку цілив, та якось промахнувся; тепер вона його покинула з малою дитиною, сама пішла до батька жити, хоче на суд подавати.

А то ще Явдоха розказала про те, що вже виявилось, хто у Пешенкової в неділю сир та масло з хижі покрав,

— Як, як виявилось? — нетерпляче розпитувала Онилька.

— Та, бач, стара Мосиха учора хвалилась між жінками: так і так... учора ото празничок якийсь був, не знаю який, дак позбирались ми собі, сидимо, а вона й хвалиться: «Я, каже, знаю, хто в Пешенкової сир та масло з хижі забрав». «А хто?» питаємо. «Не скажу», каже. «Та хто ж?» Ну, як почали підбивати, як почали клястись, що то нікому не розкажемо, то й призналась, що то її син, Мартин, забрав. Стара Мосиха дуже таки на сина лиха, бо й у неї (здається... разом з тестем, де він живе) два мішки сьогорічного жита покрав, тим-то вона й проговорилась.

— Он що! — скрикнула Онилька. — Господи! — й чого це я там не була? Нічого, нічогісінько не знаю, не чула!

— А чому ж ти вчора не виходила? — спитала Явдоха.

— Та все ж оця проклята дитина не дає мені ні дихати, ні що... ну, далі, далі, серденько! Так Мосиха призналась, що то її син, Мартин, ну!

— Еге ж, стара Мосиха призналася, — розказувала далі Явдоха, — коли це йде до нас із своєї хати Пешенкова. Ми й роти позамикали. Сіла вона й знов почала, наче казку про білого бичка, про свій сир і масло: скільки то вона тижнів його збирала, та хто це покрав, щоб йому добра не було! та аж плаче, слізьми розливається так само, як при старості, коли кликали його трусить. А ми собі мовчимо, дивимось, і Мосиха між нас сидить — мовчить.

— Та чого ж вам було вже й не сказати, що Мосиха розказувала? — обізвалась Онилька.

— Диво! — одвітила Явдоха. — От таке, не знать що верзеш! Як би то можна було б сказати? Щоб ще Мартин щось нам поробив: він же такий уредний, хіба не знаєш? Через те я, як мене Пешенкова не розпитувала, кажу: — їй-богу, не знаю та й годі. А то б таки Мартина підводити? А то б таки їй усю правду сказати? Ми ж йому, тому Мартину, ще й гроші винуваті.

— Хіба, що гроші винуваті, — згодилась Онилька.— А проте я б таки сказала Пешенковій, я б не втерпіла: у мене вже такий язик, — додала після.

— Дурна ти! — розсердилась Явдоха, щоб пожежу пустив! Он же Кудряші мокли раз, а від чого? То-то!

— От же піду й докажу, що ти знаєш, хто в Пешенкової сир і масло покрав, докажу, докажу, — дрочилась Онилька.

— А щоб же ти вечора не діждала! — почала лаятись Явдоха.

Онилька й собі стала матеркатись. Так і розійшлись дві сусідки лаючись. Онилька вже була коло своєї хати, а Явдоха їй услід кричала, що розкаже в зборні, як то Микола з жінкою старого батька підпоїли й приневолили розписку написати, щоб город од Івана одібрати. Як почула теє Онилька, аж зомліла од страху, хотіла зараз вернутись: Явдоху перепросити, та ні, де ж таки, першій просити? Ні в світі! Та не скаже Явдоха в зборні: побоїться Миколи, а тимчасом город уже буде їх, і свекор нічого не зробить! Нехай собі кричить! Тільки як би Миколи її за коси не одтаскав, як дізнається, що вона все Явдосі розказала, розтарабанила... Та дарма! Не первина..

Коли Онилька вернулась додому, то застала вже Миколу й старого. Микола спав, а старий сидів на лаві коло столу й спустив голову так низенько, що мало не торкався чолом стола. Малий Захарко, прокинувшись, знов плакав у колисці.

— Ну, цей дід вредний, хоч би дитину забавив, сидить, як сова, — надулась! — буркнула про себе Онилька, взяла дитину з колиски, погодувала, а далі ткнула Микиті, сказавши:

— Ідіть, тату, от там на призьбі з дитиною посидьте, може, перестане кричати... хоч би вже чи вмирало, чи що, бо остигло мені!

Старий послухався: узяв дитину на руки й пішоз з хати нахиляючись то на один, то на другий бік. Сівши на призьбі, почав старий дитину тішити: «Моє ти серденятко, моє ти голуб’ятко, мій любенький, ніхто тебе не жалує, всяке тебе зобижає».

Воно, мале, задивилось на діда й втихло: чи то йому трохи одпустило, не знаю, тільки воно замовкло й приглядалось до свого діда із срібним волоссям.

Дід його розважав далі: «Бідне ти моє, слабеньке, сухеньке, маленьке, бідні ми з тобою, Захарко, обоє, бо що старе, що мале — все їдно: люди обижають!»

Дід так розжалобився над собою й над Захарком, що трохи заплакав, а потім, сидячи на призьбі, й заснув, не розводячи рук, тримавших увесь час Захарка. Велика головка хлопчика переважувала тільце, як здорове яблуко на гілляці, та він все ж таки держався в діда на руках і навіть заснув проти ясного сонечка, що нагріло йому щічки, аж почервоніли.

Як той Захарко не скотився додолу з рук п’яненького діда — «господь його святий знає!»

 

 

Іван Бугай із своїми дочками, Веклою й Одаркою, сіли обідати; тільки вони не так обідали, як оце скрізь звикли обідати, що там борщ, каша, або галушки, вареники, ні, в них і піч не топилась, як не було холодно, й горшки з печі не виймались, тільки Векла, проворна дівчина, літ дванадцяти, з розчухраним білим волоссям по самі очі, витягла з великої торби разну разницю, викладала все на стіл для обіду. Тут були: й оселедець, мокрий, пахучий, і шматок старого, жовтого сала, й сиру трохи, й яблучка-кислиці, й сливок, мо, десятків зо два, а більш усього хліба — різні шматки: здорові, маленькі, довгі, куці, черствого, свіжого, сухі, м’які, темні, білі. Поки Векла спорожняла торбу, Іван, її батько, сидів понурячи голову, наче думав, та без ніякої думки в своїх буцім шкляних очах. Коло нього сиділа й друга дочка, Одарка-каліка. Це була вже справжня дівка (їй бралося до двадцяти літ), тільки вона здавалась зовсім малою дитиною, бо з-за столу було видно тільки її блідну маленьку пичку й руки, що вона простягала кожний раз до хліба, що викладала Векла з торбини; вони були з маленькими пучками, як у дитини, тільки дуже довгі, наче граблі, й такі ж, як ті, тверді, наче дерев’яні, наче сама кістка. Одарка, коли їй минуло літ 15, якось упала з горища, дістаючи голубенята, од того часу в неї заболіли ноги, вона вся зробилась тоненька, слабенька, як билинонька (вона, положим, і раніше слабувала), а далі почав горб робитись — спереду і ззаду, її наче каменюкою придушило, й вона, як квітка, що на неї впав тяжкий камінь, перестала рости й красуватись. Перше Одарка й ногами не владіла, аж три довгих роки просиділа вона на печі під стелею, не могла здвинутись, навіть протягти ноги, щоб лягти, підвестись, просиділа три роки, страшних роки, упершись горбом у стелю й обхопивши руками коліна. Це було не життя й не смерть! Як їй хотілося тоді побачити світу божого, от так, як Векла, поскакати, вийти на вулицю, хоч посидіти. Вона й робити нічого не могла, і їй було просто завидно, як Векла пряла, або, крутячись по хаті, замітала її. Боже, боже, що б то вона дала, щоб і їй можна було хоч раз замести хату, хоч раз тільки підмести хату! А проклята Векла ще було й дрочиться із нею — дає їй віника: «на мети», каже. Тільки й радості їй було, як батько часом візьме її на руки, як малу дитину, винесе надвір, посадить коло хати. Вона сидить, сидить, дивиться на небо, дума: чого воно таке синє, синє? Дивиться на сонце, дума: чого воно таке золоте та блискуче, що й дивитись не можна? — й радіє. Йдуть люде й минають, а їй би хотілося із кожним побалакати, кожного зачепити, та ба, навіщо вона їм? Одарка закличе яку-небудь дівчинку, посадить її коло себе й дивиться ми неї, так дивиться, балака так собі то те, то се:

— Де твій батько? Де твоя мама? Як тебе звать? Чи є сестри та брати? — а сама дивиться, наче зроду не бачила.

Дівчинка спершу одвічає, а далі злякається того довгого погляду та обридне їй на місці сидіти, то вона й втече і вже не хутко вернеться до Одарки, хіба яблуком або сахаром підманить. І розуміє Одарка тую дівчину, добре розуміє, бо саме краще, як бігати вільно, вільно ходити, плигати, танцювати — ото щастя!.. Одарка почина ненавидіти тую дівчинку, що має теє щастя, — біга, скакає, що може від неї втекти; вона почина ненавидіти усіх людей, що ходять за плугом, що ходять із косою, що ходять за возом, що ходять, пасинкуючи тютюн, загрібаючи кулі по полю, що ходять до церкви, що танцюють на весіллі, на гулянках, що ходять повз неї по вулиці, що скрізь ходять та й ходять; вона проклина свою долю нещасливу, вона з серцем дивиться проти сонця, проти синього неба, наче вони її обидили, і здається їй, що вона сама найнещасна в світі й що ніколи не було того дня, як вона була здорова, як пасинкувала разом з дівчатами в пана тютюн, ходила на досвітки, ні, не було цього ніколи! Де тії подруги? «От там скачуть собі, щоб вони повиздихали!» кляне Одарка й з серцем кида ломачкою в рябу курку, що крутиться коло неї близенько. Батько деколи возив її в маленькому дерев’яному возику, що сам на собі тягав (у їх не було коняки) по дворах (панських), та по людях, а то й на ярмарок у містечко; тоді їй бувало весело: вона бачила там усяких людей, чула гомін людський, їй було навіть цікаво слухати самі прості речі, як: «А, здоров, куме, що купив або продав?..», «Жінко, дивись, корова одв’язалася...», «Ну, що ж, чи не пополуднуємо, щось їсти хочеться...», «Цигани, цигани, а що за кобилу?..», «Почому, дядьку, цибулю продаєш?..», «А дорого, бодай тобі...», «Та провалися... ну, й кавуни солодкі!..», «Туди ік бісу, забувся дьогтю купити!..»

Ну, що тут мудрого або чудного? А Одарка прислухалась та, наче гроші, збирала в себе тії слова та повторяла їх нищечком, бо давно не чула й не бачила людей; ще краще їй, як заспівають лірники, або старці, або музика заграє, — так ловко, що боже! Часто приходилось їй тоді куштувати солоденького — давали людці — й вона хрумала його швиденько своїми дрібними, наче мишачими, зубами. Тоді вона була спокійніша й не бажала нічого, і забувала трохи про те, що люде ходять, а їй не можна.

Аж ось у Одарки горби виробились, а ноги перестали боліти так, як перше, так що їй стало вільно спочатку самій здвигнутись з місця, а далі й злізти з печі, і переступати потроху. Чи то болість перейшла у горб, чи то їй тая масть помогла, що лікар із города дав, хто його знає, тільки стала Одарка потроху ходити. Ото була радість! Одарка знов навчилась сміятись та голосно й довго реготатись, а вона вже думала, що не вміє.

Тепер Одарка сиділа за столом і стежила очима за руками Векли. Ось вона схопила своїми рученятами окрайчик хліба, та не почала його їсти, а так перше потримала, зціпивши в пучках, потім положила коло себе, взяла другий, теж подержала в руці й поклала коло себе, далі третій... Тимчасом Векла витягла з торбини половину чималого пирога з сливками, що дала сусідська пані. Одарка простягла до його руки.

— Е, ні, брешеш, — сказала Векла й не випустила пирога.

— Дай, дай! — скрикнула каліка.— Тату! Нехай вона мені дасть пирога!

Одарка дуже любила все солодке. Іван, що якраз тепер різав оселедця на шматочки тупим скіском, кинув на дочок своїми шкляними очима й сказав:

—  Еге, дай справді їй... теє... того... треба по половинці... Векло, дай уже їй!

Векла сіла на лаву, дригала босими ногами й крутила перед очима Одарки пиріг, що вспішилась від неї одняти; тільки що тая простягала за ним руку, вона швидко скакувала з лави, бігла геть далі й кожного разу кусала від пирога.

— Векло, дай же їй! — повторив батько.

— Мовчіть ви! — крикнула на нього Векла.

І — чудна річ — батько зразу ж замовк. У Одарки и очах почали крутитись сльози.

— Це на мене дають — на каліку, — заскиглила вона, — а вона мені не дає! Тату, скажіть, щоб вона мені дала пирога!

А Векла все їла пиріг, аж ось вона вкусила ще раз і кинула на стіл останній недоїдок, сказавши: «Ото проклята, як мало пирога дала». Одарка взяла Веклині з’їдини й стала їсти потроху, а кінчивши, перейшла до оселедця й хліба з салом, що тепер їли батько й Векла.

Після обіду Одарка вилізла на вулицю, сіла на призьбі й почала лузати насіння, що набрала за пазуху. А Векла убралась гарненько, наділа панноччину білу спідницю, чулки й золотом шиті, дуже поношені черевички, теж панноччині, тільки карсет та сорочка зостались на ній ті самі грубі, старі, із здоровими латками. От так Векла убралась і пішла на вулицю, де побачила, що сестра її, сидячи коло хати, лузає насіння; вона підскочила й вдарила Одарку рукою по лиці:

— Не їж, не їж мого насіння, що я припахала, — й вибила насіння їй з рук.

Справді, це Векла соняшники й сіяла, й полола, й вибивала, й сушила, й насіння смажила.

Одарка зложила свого маленького кулачка, встала з призьби й хотіла теж битись, та Векла вже була далеко: як блискавка, зникла вона.

Саме разом з Веклою вискочив і Андрійко Миколин з своєї хати; побачивши цюю, він, як скрізь, почав приставляти й приспівувати перед нею:

—  Векла, Векла, перепічки пекла!

Вона все одверталася од нього то на той, то на другий бік і приказувала: «Та одчепись, бо очі видеру!»

Аж ось Андрійко став, наче остовпілий, довго дивився на Веклині золотом шиті черевики й чулки (він ще їх не бачив ніколи) й зареготався, як дурний.

— Ой, ой, ох, ох, можна вмерти од сміху, їй-богу, можна, бо це вже не наша Векла, це пані, еге, «безгородня» пані! (він почав танцювати кругом неї), бо у вас не буде вже городу, не буде, не буде, «безгородня» ти пані! (Звідки він зліпив цеє слово, хто його знає).

Векла аж очі витріщила й рота розкрила.

— Що? Що ти брешеш про город? — спитала вона.

— А ти й не знала? Настояща пані, — потішався Андрій, — мій же батько із дідом ходили до жида розписку писати на ваш город, їй-богу! Однімемо од вас город, їй-богу, — ось як! Ага! Ага! А що? Не буде у вас города, не буде! Тю-тю-у-у-у!

— Я піду дідові пожаліюсь, що ти мене чіпаєш, що ти все брешеш, — мало не плачучи, сказала Векла, побачивши, що дід іде до них.

— Жалійся, пані, — спокійно сказав Андрій: він добре розбирав, що дід ніякої волі не має, що він тільки так живе, «поки умре»; скільки разів чув він, як батько-мати казали: «Якби бог поміг до смерті діда город од Івана забрати, а там нехай собі вмирають, старі вже стали: зажили чужого віку». Андрійко добре знав і те, що «вони» діда годують, зодівають і труну йому зроблять, як помре, і на свої гроші поминки справлять, за те дід повинен хоч города латку від Івана одібрати і «їм» подарувати; він все це добре знав і через це діда не боявся, ось чого, коли Векла побігла до діда й дід нагримав на нього, притупуючи ногами, Андрійко тільки язика виставив і задав драла по вулиці.

Векла побігла розказувати батькові свому за город, хоч дід і завіряв, що «Андрійко все, серденько ти моє, бреше», та вона чогось дідові не повірила й подумала: «Чи не дід то часом бреше?»

Іван, батько Веклин, був чудний чоловік: скрізь мовчить було, тільки дивиться своїми шкляними очима, а ледащо було, ліниве та таке, що страх! йому все було тяжко робити: хата його зовсім валилась, він же замість того, щоб заплести її хворостом, що міг начухрати з верб своїх на болоті, чи як підоперти кілками, тільки дивився на неї та бідкався, а й лісу по людях собі випросив наче для того, щоб хату поправити, — так той ліс і досі лежить, гниє! Він, здається, справді ніколи нічого не робив, так тільки покрутиться по дворі, по хаті, кинеться туди-сюди й знов сидить або лежить, широко розкривши свої шкляні очі; поле йому люди за гроші орали, знімали хліб й в його стару-престару клуньку складали, а він було й молотити лінувався: змолотить копу за два-три дні, одвезе у млин; як з’їдять (Векла одно-двоє хлібенят глевких спече), то знов трохи підмолотить, а то просто попродає свій хліб весь, що нема чого молотити, а сам ходить з Одаркою по миру, назбира шматків хліба доволі, тії і їсть із дочками своїми, а після знов іде збирати. Ледащо був! Його й у зборні ніколи не бачили, ні на обчеських роботах; так він жив, наче не в селі між людей, а сам однією душею. Правду сказавши, не красна доля була в Івана: одібрала вона в нього жінку, добру робітницю, що за нього й за себе робила, дала вона йому дитину-каліку. Дуже, дуже йому спершу жалько було, серце боліло, на Одарку дивлячись, а ось тепер він би вже не хотів, щоб вона була зовсім здорова, бо прийшлось би тоді тяжко робити, а так — то всяке на каліцтво подасть, ось і проживуть як-небудь!

 

 

Веклу дуже вразила тая новина, що дядько Микола одніматиме од їх город: вона собі на городі скрізь квітки сіяла, й виростали такі повні, повні гвоздики жовті, червоний мак і любисток, і ще якісь квіточки у неї були щовесни, тільки вона не знала, як вони звуться; вона їх не сіяла й не садила, — самі собі росли й цвіли й пахли так, що господи! і самі квітки дрібненькі, синенькі чи темненькі, просто поганенькі, а Векла їх дуже любила, їми втішалась... А ще ж у самому кутку на городі були кущики бузку — страх ловкі! А соняшники де вони будуть сіяти?

Іван довго не міг розібрати, що то Векла йому торочить, як вона стала казати:

— Це вони, тату, й бузок заберуть? Хоч бузок до вікон пересадимо, чуєте, тату? Бузок заберемо. А тії синенькі квітки, невже й вони їм дістануться? Е ні, я так не хочу, так не буде! (Вона все сильніше тягла батька за рукава сірої сорочки). Тату, тату, чуєте? Вони од нас город одбирають! Ну, цибулі, картоплі, огірків — це ми собі випросимо, нехай! А синенькі квітки, мої квітки? Не дам! Не дам!

Насилу второпав Іван базікання дочки й аж поблід: страшно йому стало за своє добро, та він не міг зрозуміти, хто і як може у нього взяти його добро? Брат Микола? Дак вони ж із ним уже поділені! Батько — нащо ж їм? На всі речі Веклині він повторяв:

— Це не може бути.

— Слухайте, — сказала Векла надумавшись, — ідіть зараз до діда й скажіть їм, що город наш, уже давно наш, і ми його не дамо... бідні мої квітки, — додала нищечком Векла.

Іван устав і пішов. Дід Микита сидів на призьбі. Срібне волосся його блищало, як сніг на сонці. Він тішив Захарка, гойдаючи його на колінах.

— Тату, — сказав Іван, підійшовши до батька й упираючи в його свої очі, — це не може бути!

Дід наче злякався, перестав гойдати дитину, встав і спитав хутенько:

— Що? Що, синку, що ти кажеш!

— Це не може бути, адже ж ви нас уже розділили, а тепер ізнов... цього не буде!

Старий одразу вгадав, про що йде річ, тільки так спитався, ніби не розібрав.

— Добре, добре. Правду ти кажеш, що цього не може бути, я теє...

Дід усе одступав, далі й сховався в Миколину хату, а Іван пішов додому спокійний і на розпитування Векли одвітив, що город зостанеться їм і що «цього ніколи не може бути, щоб його одібрали від них!»

 

 

 

Малий Захарко вмер. Добре, що ції поминки підскочили, бо на той день саме в село приїхав засідатель із писарем з волості, то в Миколи готова горілка була; він закликав їх до себе на поминки (вони й раніш були із ним приятелі), частував, угощав і разом вони заставили старого Микиту «бамагу» підписати, що він Іванову половину города дарує своєму «любезному» сину Миколі у «вічне владєніє», чи то пак, не підписувався дід, а тільки хрестика на папері його рукою поставили. Та нащо ж та друга «бамага», адже ж «білий дідок» (так його Векла звала) вже одну розписку у жида дав? Еге! хіба не знаєте? Дід же тую розписку знищив, украв у Миколи з малої скриньки, з-за образа й подер на дрібні шматочки. Еге ж, украв і знищив. Отож написав він тую розписку, а після того, що Іван його винуватить, що він його обижае, як сказав йому Іван сам: «Цього не може бути», то й старий зрозумів, що таки ж «цього не може бути», що це вже не по правді буде: обидно буде на Івана й знов почав упиратися. А тут Явдоха Куциха, наче сорока на хвості, рознесла, що Микола із жінкою присилували старого розписку написати (розуміється, вона в зборні не обісмілилась нічого сказати, а так між бабів балакали собі), що він би сам нізащо Івана не обидив, бо він такий «гарний чоловік».

От дід і почав провадити: «Що він тоді був п’яний, нічого не пам’ятає, що то жид той підлий його підвів «хрестика» поставити й що він тепер не хоче і не «желає», нехай усе буде по-старому; Іван нехай владіє своїм городом, а в Миколи свій єсть, то то його буде».

Ну, та й розтелесувався ж Микола — не дай боже! Якби міг, живцем би батька в землю заховав!

Він батькові прямо сказав, як не плюнув між очі, що він може собі йти к бісу, що він йому непотрібний, що в нього є на теє розписка й що город, хоч що хоч роби, буде все ж таки його!

Дід одразу замовк і замовк, і став жити собі тихенько-тихенько, як миша в хижі, все тільки було робить та й робить: то молотить, то віє, то оре, та все без шапки, розпустивши по вітру свою срібну чуприну, крутиться по дворі.

Микола вже збирався орати Іванів город, коли ось одного ранку не стало розписки за образами. Микола, дізнавшись про теє, так І скипів і присікався до діда, а дід:

— Знать не знаю, відать не відаю.

Пожалів Микола, що раніше не почав орати Іванового города, та все думав: «Кончу свою оранку під жито та підмолочусь, а після — вспіється ще», — аж ось вийшло! Нічого було робити: тра було чекати, тра було із дідом знов ладити, поки вибереться час, щоб його знов піддурити й виманити нову «бамагу» на город. Тільки «білий дідок» вже не давався, як горобець на полову, навіть до шинку ніколи не ходив разом із сином, як той його не припрохував, як він сам не любив горілки, а оце на поминках всі пили, то й він забувся й пропустим скількись чарок, задурив свою стару голову, ось і поставив того хрестика, а як одумався, хотів щось казати, Микола узяв його попід руки, одвів і посадив у куточку.

Людей було багато в хаті. Дух був тяжкий: пахло тютюном, добрим дьогтем, чадом, горілкою, кожухом, стравою, потом. Гомін стояв такий, що господи! У «білого дідка» почала голова крутитись, та одна думка все снувалася, як чорна нитка: «Не по правді зробили», й хотілося йому встати й на все горло кричати: «Не по правді», — та сили йому одбирало, й сидів він усе на одному місці й наче дрімав, задивився на блискучий гвіздок, де висів рушник, і справді задрімав маленький дідок із срібним волоссям, і вже у сні йому здавалося, що він і кричить, і ногами тупає, а Микола на колінах просить його, а всі люди з переляку тікають з хати.

В хаті справили такий крик, що трудно було добрати діла, хто що говорив і до чого?

— З чого це залізо робиться? — допитувався низенький чоловічок із цапиною рудуватою борідкою.

Ніхто його не слухав і не чув. Він почав ще дужче питати, так що мало не криком кричав:

— З чого це залізо робиться?

Низенький чоловічок схопив свого сусіда, що сидів коло його, за комір сорочки і крикнув йому в саме вухо: «З чого це залізо робиться?»

— З хабрики, хіба не знаєш! — як гаркне той, аж низенький чоловічок одсунувся.

— Слухайте, хлопці! — підхопив теє другий, якийсь чорнявий, сухий, наче дерево зимою, чоловік, бо йому теж дуже захотілось знати, з чого залізо робиться, — з чого ж справді залізо робиться?

Та ніхто цього не знав; один казав: «залізо з заліза», другий — «залізо з вугілля», третій — «залізо з глини робиться», а з чого, власне, залізо робиться, ніхто не знав.

Проміж бабів ішли свої балачки, балакали більше все про пристріт та про болість. Розказували разну разницю: які хто очі має, що буває так, що тільки гляне і вже зурочить — зараз нападе на людину пропасниця: так і труситься, так і колотиться! Онилька жалілася, що то й її бідного Захарка хтось зурочив, і почала плакати.

Хоч кляла вона того Захарка, як живий був, кляла-проклинала, а як умер, то й жалько зробилося й голосила Онилька по Захарові дуже:

«І голубе мій, і маленький мій, і янголятко моє, нащо ж ги мене, свою рідну неньку, кидаєш, нащо покидаєш? Ой боже мій, боже мій, ой боже ж мій, боже! кого ж я буду тепер груддю годувати? кого до грудей пригортати, що ти, моє біленькеє, мій горобчичок, мій малюсінкьий, мене сиротою покидаєш? Що було в мене два сини, як орли, а тепер один зостався! Ой дитино моя, ой долечко моя, ой, хто ж для мене буде виростати, жити, ой, хто мені буде робити? Ой боже мій, боже мій, ой боже мій, боже!..»

Явдоха, її вірна приятелька (бо Онилька вже із нею помирилась за діда: сама розказала про те, що Явдоха знає, хто сир та масло покрав, і довелося Явдосі першій її попросити, щоб про Мартина мовчала, так і помирились: стала Явдоха про діда та Івана мовчати), розважала її й казала:

— Що б то було, якби діти не вмирали? Хоч би твоїх десятеро, та всі живі! Оце було б нещастя: нікуди було б людям жити: одно одного заїло б, так тісно б стало!

 

 

Та й сміху ж було, як Микола одбирав город од свого брата, Йвана! Він виїхав із малим Андрійком його орати. Векла носилася, як кіт із салом, з своїми синенькими квіточками, що «хто його знає, як називаються, а цвітуть і пахнуть навесні так, що господи!» Тепер, восени, це були не синенькі квітки, а тільки маленькії купки круглого листячка: їх Векла довго розшукувала в траві під березами, в кінці города й з грудками сирої землі носила по одній попід свою хату: вона хотіла їх пересадити.

Андрійко все дивився на Веклу: він не міг зрозуміти, що з того буде? Він загавронився, аж батько строго крикнув на нього:

— Ну, чого став, с-о?

Микола ще більш розсердився сам на себе, бо й сам трози загавронився: почав думати, що вже осьо-сьо скоро в нього набереться стільки грошей в скриньці, закопаній під долівкою, що можна буде до цього городу ще й поля латку прикупити — ото добре буде! Оце засіє він тут тютюн та продасть, та приложить до тих грошей, — якраз йому тоді стане купити теє поле, що він давно облюбував, що тепер продавалось. «Овва, як ловко!» так думав Микола, а коні потягли тимчасом геть з борозни, криво повели; як він це прикметив, розсердився на себе за свої думки й загримав на хлопця, чого він не поганя як слід. Андрійко обернувся до коней.

— Гей, гей, ну! а куди? Ну-у-у! — він став знов поганяти й твердо ступати по сирій ріллі «свого» городу, не звертаючи більше уваги на Веклу і її квітки.

Батько Веклин в цей самий час сидів у хаті й, дивлячись поперед себе не знать на що, шепотів:

— Це не може бути!

Чудне діло: він і досі зовсім-таки не вірив, що то вже не його город, бачив, що брат Микола оре, — й не вірив, чув балачки людські, що тепер город вже Миколин, — і не вірив, і все думав: «Цього не може бути!» Якби хто проворніший од Івана, то може б і повернув як-небудь діло, на суд подався, чи що, а він і боявся Миколи, і не знав, як узятись, до кого йти, що робити, сидів і тільки думав: «Це не може бути!»

Микола був дуже радий. Він орав город і, хоч лице його було, як скрізь, строге, та все ж таки він раз чи два усміхнувся: йому й за себе й за саму землю радісно робилося, що ось же вона діждалася доброї оранки, а досі просто пропадала, як пустир який-небудь! Аж жаль брав дивитись.

— Отаке-о добро! Ач, яка чорна та сита, як масло за ножем, за плугом лізе!

Ще веселіша од Миколи була його жінка, що ніяк не могла всидіти на місці: вискакувала з хати без усякого діла, стояла хвилину, другу, дивилась на орачів, на свого гарного Андрійка з карими очима, далі ляскала себе по боках: згадувала, що, мо, борщ збіг у печі, бігла до печі й знов вибігала надвір.

Старий Микита сидів теж, як і Йван, у хаті, він нізащо б тепер не хотів бачити Йвана, він наче боявся й стидився, він і до самої смерті своєї тікав від нього, ховався від нього, аж малий Андрійко прикметив цеє й бувало дрочиться з старим:

— Діду, оно-но дядько Йван ідуть!

Дід зараз або в хату, або за хату, або в повітку зайде й пересидить там, поки не подума, що вже Йван пройшов, або поки не добере діла, що Андрійко його дурить; раз старий аж у саж сховався, як побачив здалеку свого сина; він тепер нічого не міг би для Івана зробити, хоч би й хотів, бо «бамага на город» була в Миколи справжня: за всіма печатями, «завірена у волості», і ховав він її добре.

Не довго бідному малому дідові з срібним волоссям прийшлося ховатись: годів через два його поховали. Послав Микола батька очерет на болоті косити, а негідь була така, не осінь і не зима, снігу намело багато й вода стояла велика поверх льоду — по коліна старому доходила — та холодна, як гостре залізо; од тих пір Микита як заслаб, то й не злазив більше з печі: ноги почали пухнути й — умер.

Микола, як обіщався, так і зробив: домовину справив з тих самих дощок, що Микита просив, і поховав його — все, як слід, тільки горілки на поминках по старому було мало, бо Микола не любив пити на свої гроші без поводу.

 

 

Менш усіх за городом жалкувала Одарка-каліка: вона знала, що їсти випросить і собі, й батькові, й Веклі, а крім того в неї зовсім інші були думки. Ще за тих три роки, що вона просиділа під стелею на печі, вона привикла думати, й тепер часто думки тії не давали їй покою, мучили, налітали, як мухи літом, як комарі, жалили її:

«Нащо то їй жити? Нащо це люди живуть? І доки цеє все буде? Що після смерті із людиною буде? Чи треба дівці непремінно заміж іти? А вона ж як буде? Її ніхто не посвата? Чого це є бідні й багаті, лихі й добрі люди?»

І ріжні, ріжні такі думки приходили в голову Одарці.

Ет, дурниця! Якби попоробила отак-о в жнива, як люде роблять, то не думала б ні про що!

 

 

Поза тинками та нишком люде таки судили Миколу за брата, вголос же ніхто не обісмілився нічого сказати, бо Микола був чоловік строгий і багатий, якби хто й роззявив рота, то він би знав, що йому зробити: недарма й старшина, і писарчук, і староста — все були свої люде.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.