Грицько Григоренко. Оповідання-3

 

 

“Машиніста”

Потяг... У вагоні третьої класи меж інших пасажирів сиділо двоє молодих хлопців, що нічим дуже не відрізнялись од усієї тамошньої публіки. Це могли буть і майстерні, і бідолахи-учні без форми, і прикажчики з второсортного магазина, словом, якийсь «пролетаріат». Одягнені вони були в якісь піджачки неясного кольору, потерті, одіті поверх ситцьових сорочок, у одного — синьої, у другого — червоної, та штани на випуск. Один з їх, той, що в синій сорочці та «котелку» на голові, був маленький, сухорлявий, білявий, блідий, із блідними ж таки очима, невеликими настовбурченими вусами й губами, що нервово здригались і що він все покусував, дивлячись пильно у вікно, та, очевидячки, не на тії поля та ліси, що тяглись повз дороги, бо він не переводив свого погляду, а все дививсь й дививсь в одному напрямку. Руки в нього були ніжні з багатьма напруженими синіми жилками; вони (руки) теж трохи тремтіли, пальці то збігались, то розходились, як лапи в кота, що чекає на миші.

Товариш його, в сукняній фуражці без значка, був трохи інший: він був простіше, здоровіше, більш жвавий, ширше в плечах, із чорними, грубими кулаками й лицем, теж наче злегка притрушеним кіптявою, здоровими вилицями, круглим та без усякої рощі на йому; його великі сірі очі дивились дуже добродушно й одверто, він, здається, ні про що не думав і для розривки рипів потрошку чоботом, подригуючи ногою.

Коли кондуктор проходив перевіряти білети, то він, усміхаючись, вищиривши зуби, говорив:

— Ну, нас, значить, не займай — ми «свої», значиться.

А білявий тілько з роздратуванням і не дивлячись махав рукою, і кондуктор проходив далі.

Хтось з публіки зацікавився, через що у їх білетів не питають.

— А ми, значить, недалечко тут, — об’явив сангвінік, — нас, значить, усі знають по лінії... Ми, значить, машиністи... Він, значить (мотнув він головою на білявого) —машиністою, а я — помічник.

Всі подивились мимоволі з цікавістю та повагою на маленького чоловічка, що звичайно ніхто не бачить, як не бачить схованого в годиннику механізму, дивлячись на циферблат, знають лише, почувають, що все посувається наперед, а хто керує тим поступанням? Чи всевидюще око в сяйві трикутника, чи ось такий дрібний чоловічок там десь спереду на паровозі серед нестерпучого жару з одного боку та льодового холоду — з другого, чоловічок, од дотепу та безсонні котрого, од волі котрого залежить життя тисячі людей, на котрім лежить, мо, більша одповідальність, ніж на отамані, що веде тисячі у бій, що під час творить диво хоробрості, не тямлячи того, або робить тяжкі помилки, завдяки дрібним своїм кортячкам.

— Дак ви машиніста? — обернувся до білявого. —  Розкажіть, розкажіть, це дуже цікаво.

— Та що ж розказувати? Справді, нема чого, — обізвався той скривившись та з визначеним польським акцентом.

— Ну, як ви, що ви, чи багато одержуєте платні, ну, все ж таки...

— Од сорока до шестидесяти карбованців на місяць,— сказав білявий і затарабанив пальцями по лавці.

— Де ж ви вчились на машиністу? Ви ж учитесь? Взагалі, що це? Ми якось про це зовсім нічого не знаємо. Розкажіть, пожалуйста, — цікавились уже всі, товплячись коло двох товаришів, соромливо посміхаючись з своєї несвідомості та нав’язливості.

— Та єсть же спеціальні залізничні школи, хіба не знаєте? — і собі посміхнувся маленький.

Більший же весело зареготався, а з натовпу почулося:

— Еге, еге, розуміється, та який курс? Який цена? Загальноосвітній теж?

— Якая мораль? — ні до чого спитався сивий пан в гарному пальті. — Ось що цікаво.

І на обох хлопців дивились, як на звірів у клітці, з цікавістю та якоюсь непевністю.

— Щодо мене, то я був раніше в реальному до шостої класи, після доброхіть покинув і перейшов сюди... Мене це скрізь захоплювало, — добавив білявий.

— А я нічого: просто кочегаром був, — зареготав чорнявий, — вже така обсмалена головешка все життя своє.

— Я вже другий рік їжджу на паровозі, — згорда заявив, не дожидаючи питання, машиніста, очевидячки захоплюючись, — у мене вже локомотив єсть свій... Ось тепер їду (голос його здригнувся, як у закоханого)... новий паровоз дивиться, що після в моє повне орудовання перейде... Ось на тамтій станції майстерні, ту (замість «тут») його і складали, розуміється, багато частин: колеса, арматура, манометр, регулятори, тощо — все з-за кордону... Як то там вони його… — він не докінчив і почав дивитись у вікно; повіки його замиготіли, а між бровами лягла бганка.

— Що ж, дуже утомна ваша служба? — обернулись з питанням до помічника, начебто не бажаючи вже турбувати машиністу.

— Як коли... Інший раз, розуміється, то єсть, воно, значить, тошно... (цей не був красномовцем)... роботина валять — більше суток спати не приходиться: в очах, значить, туман, червоні окола, трясе тебе всього... Ні! Стій і годі! А то, значить, і за охотку проїдеш, не спамши — не отдихавши, бо в нас за кожну верству особлива платня полагається, ну, й наженеш, щоб більше верстов (він перемовчав трохи, потім провадив далі)... Зимою погано їздить: тут тебе холод ниже, а тут вогонь з поцілунками лізе... Ну його ік хріну! Ха-ха-ха! — він голосно й весело зареготався.

— А чи случалось вам коли-небудь у катастрофу впасти?

— Ні, — коротко одповів чорнявий.

А машиніста зовсім тихенько, наче на сповіді, прошепотів, — тільки тії, що були дуже близько, могли розібрати:

— Раз тілько... одного чоловіка... переїхав... і бачив... а переїхав... не міг остановити… — по його лиці перебіг корч, і в очах одбилась особлива туга.

Всі втихли, почувши про це убійство, що ніхто не міг би назвати злодійством.

Мовчанка тяглася доти, поки поїзд не став під’їжджати до станції. Прийшлось проїжджати повз прездорові, червоні камінні повітки під чорними стріхами, із яворовими погратованими вікнами, за котрими бачились локомотиви, що стояли там. Ворота декотрих повіток були широко розкриті й відтіль прокладеними рельсами тихо випливали паровози, що сяли своїми мідними частинами. Вони тут же робили маньоври взад та вперед.

Машиніста стиснув руку свому товаришу, й обидва присунулись до вікна.

— Ось вона, ось моя «Офелія», — схвильовано проказав машиніста, і в його голосі почулась жагуча нота. (Звичайно паровози не називаються найменнями, а значаться під нумерами).

— Де? — спитавсь його помічник.

— Ну, як ти... чорт... Онде широкоголова...

Машиніста розсердився, потім замовк і вже зовсім перестав одповідати на питання товариша: він увесь перейшов у свої очі, дививсь, дививсь і не міг надивитись на свого локомотива, котрий, здається, був для нього, по крайності тепер, найдорогше в світі.

— Гарна, дуже гарна... Ану-но спробуєм, — лише раз промовив він і хруснув кісточками пальців.

Машина була дійсно гарна: одна з широкою трубою, вона замітно відрізнялась серед вузькотрубих новішого фасону, сповита хмарами пари, як молода наміткою, блискаючи, як жінка золотим убором, своєю міддю, ріжучи око червоними шпицями коліс та зеленою яр’ю свого тендера, як селянська красуня, пишаючись своєю чорнявою делікатною головою в кучерях чорного диму на тоненькій шийці; вона посувалась попервах тихенько, плавно, з легким шелестом наче шовкової спідниці, після, коли машиніста, що керував єю, прибавив ходу, зашуміла, швидко замолола колесами, як в стробоскопі, і щезла десь, — тілько машиніста, що сидів у вагоні, й той, що був на паровозі, вспіли привітатись, причому вона обдала своїм гарячим духом стрічний поїзд і наче послала своє привітання страшенним свистом свому майбутньому хазяїну й пану.

— Фу-ти, ну-ти! Розфуфирилась як! — засміявся помічник. — І дивитись не хоче... красуня!

— Нічого, ми її приборкаємо, — буде слухаться, — задоволено усміхнувся машиніста.

Вони говорили про неї, як про живу істоту, як про людину. Та інакше й трудно було б говорити: стільки в ній було життя, сили, тремтіння, що не хотілось вірити, що вона йде не своєю волею, сунеться все вперед і вперед, все перемагаючи й покоряючи на своїй путі, ознаймуючи собою людський поступ, що потребує багато, багато жертв та веде в невідомі й прекрасні країни геть од тих часів, коли люди не знали сили пари, не знали швидкого руху, коли вони заздрили швидкості кінського бігу.

 

 

“Майстерний чоловік”

У душному вагоні третьої класи, набитому ущерть пасажирами, сиділа на лавці в куточку молода дівчина з сумним сухеньким обличчям у темному старому пальті і старенькому капелюшку. Мабуть, яка-небудь учителька а чи гувернантка, що прямує на перший поклик, надрукований в газеті про посаду, не підозріваючи, що доля, мо, закине її в темне царство лиха й неправди людської, відкіля нема вороття... У вагоні трудно було дихати: вдавалось, повітря зовсім нема: його змінив дим, цю носився густими хмарами попід стелею, та гострим духом часнику, та диханням півсотні збившихся докупи людей; гірше всього те, що не можна навіть одчинити вікна, щоб трохи провітрити: подвійні рами щільно забиті. За винятком молодої дівчини та майстерного чоловіка, що сидів проти неї з двома своїми дітьми, всі пасажири, що наповняли вагон, були жиди. Одні з них бурмотіли молитви, надівши своє строкате «богомілля» — укріпивши «заповіді» на чолі, причому щохвилини мусолили палець правої руки, перегортаючи сторінки брудних молитовників, розчісуючи лівою свої густі бороди; другі їли щось сіре, розминаючи його межі пальцями та заїдаючи його булкою, наконець, треті курили та балакали межи собою, і чулось увесь час теє характерне їхнє герготання.

— Так-то, мамку поховали, от їдемо тепер, — зненацька звернувся майстерний до своєї vis-à-vis, киваючи на двох дітей, що крутились коло його.

Одно з їх — хлопець літ семи, в рожевій сорочці та смушевій шапці, стояв коло вікна та, притулившись чолом до холодної шибки, ні на мить не одступався од його.          

Друге, це — дволітня дитина з великою блідою пичкою, з задраною попід самі пахви сорочиною, лежала долі серед недокурків.

— Ну, що мені з ними, із цими дітьми? Куди я з ними? Горе одно! Умерла мамка, умерла! — знов завів майстерний після короткої мовчанки, звертаючись до своєї сусідки.

Тая мовчала, не то із жахом, не то із співчуттям дивлячись на цього чоловіка.

— Гей, Ванька, — не отримавши од неї одповіді, звернувся той до меншого з своїх хлопців, котрий жвоктав шматок булки, що саме знайшов на долівці:—Хоч бублика? Хоч?..

Дитина потяглась до нього.

— Ось стій-но, приїдемо до станції, — куплю тобі бублика... Ех-ма, діло сирітське! Сии-и-роти ж ви мої! — протяг він. — Та вже ж звісне діло, панночко ви моя, та ви ж, мабуть, теж сир-і-і-точка ви моя… — він якось-то мимохідь заточився у той бік, де сиділа молода дівчина.

Вона здригнулась, зблідла, тілько знов-таки перемовчала: їй цей чоловік із своїм горем тепер уже зовсім не подобався.

Станція

— Поїзд стоїть десять мінут, — учулося за вікном.

Майстерний вийшов. Коли після другого дзвоника він знову вернувся у вагон, то нетвердо стояв на ногах і похитувався то в один, то в другий бік.

Ванька, побачивши батька, простяг до нього рученята й заскиглив:

— Тату, тату!

— Нема, брат, тобі бублика, нема! — сказав той.         

Дитинча заплакало.

—Ну, ну, чого ж ти? Б-бу-б-блик, — заплітаючись язиком, говорив батько, взяв його на руки, після ліг на лаву й посадив його собі на груди.

Ванька почав термосувати батьківську бороду, куйовдити йому волосся, реготався, — він уже забувся був про бублика. Майстерний усміхався лагідно п’яним посміхом і дуже голосно плескав рукою по голій спині хлопця. Та ось він одразу заснув і захропів.          

Дитина ізлізла знов долі.

«Бідні діти, нещасні діти, — думала між тим молода дівчина: — мати вмерла, батько — п’яниця».

В думці вона жаліла їх, та коли Ванька підповз до її ніг і схопився ручкою за подол її спідниці, певне, бажаючи встати на рівні ноги, — вона тихенько визволила край свого плаття й посунулась далі…

 

 

 

 

“Один мент”

 

I

Сиділи куми біля столу у жида Мошка на кватирі, бо їм було там зручніше пити. Коло їх стояла четверть монопольки вже напівпорожня, а рядом на тарілці огірки солоні та окраєць хліба. У куточку вгорі горіла маленька бляшана лампка, неначе зірочка далека блимала. Сиділи смішно так, — один проти одного за вузьким і брудним столом і так, обіпершися обома ліктями на стіл, близенько насунулись один на одного, що мало не торкались носами... Тарілка, пляшка, хліб та чарки стояли по обидва боки коло їх праворуч і ліворуч, і щохвилини один одного частували:

— Ну ж! Ну, куме, ще чарочку одненьку, ще чарочку миленьку, ще чарочку гарненьку…

І такі ж ті речі були ніжні та солодкі, і такі були в них усмішки милі, неначе не було щасливіших од їх людей...

Аж ось повз хату перебігло жиденя й гукнуло:

— Гей, п’янички! Забирайтесь звідси! Казали тато, вже нерано,— ось уже Новий рік настав.

І справді, щось десь у другій хаті на стіні сердито зашкварчало, неначе сало на сковородці, і прошкварчало аж 12 раз.

— Ми зараз, голубе, ми зараз, — одповів кум Хома, пикатий чолов’яга, без бороди та з довгим вусом, а голова була аж срібна, така сива, обголена, неначе в москаля; одповів голосом щонайприємнішим своїм:

— І справді, куме Ахванасію, оце ж, кажуть, Новий рік настав, — чи питимеш іще?

— Атож, — аж здивувався той, старий. Другий, увесь кучерявий, бо й голова, й борода були соломи й пір’я повні, як куделя, де костриці багато, сухорлявий, маленький дідок, з’їдений життям, як коса іржею.

— Ну, то з Новим же роком поздоровляю! — раптом мовив цей, Хома; налив собі й кумові й потягся цілуватись.

— Дарма, хоч новий, хоч старий, — обізвався Ахванасій.

Поцілувались, випили усмак та огірками посолонцювали. Гикнули... помовчали. Замислився Хома.

— Згадав, — каже, — як у денщиках у полковника був, дак... Новий рік справляли... Ох, матінко, що то там був за бал!.. Гостей, гостей — сила... Пили вино те, що з шумом, що грає так... раділи ото, що Новий рік настав, одно одного поздравляли із Новим роком, із Новим роком, із новим щастям...

— Дарма! Хоч би й новий, то що? — не зрозумів наш Ахванасій: — А пиймо ще!

І випив знов.

— Який-бо ти чудний, — почав йому Хома докладно та делікатно так виясняти, що новий, не старий, а що старий, то не новий!

— Ну?

— Ну, то значить, бач ти, кращий!

— Кращий, як-то?

— Ну, то значить, що буде кращий од того, що вже був: така вже, бач, надія,— того й радіють, поздравляють усіх.

— Із чим?

— Та з чим? Із новим же, кажу, роком.

— Ану, Хомо, налий-но ще по чарці!

Випили ще.

Язик в Ахванасія не дуже вже був слухняний, або горілка, може, не давала йому балакати й думати так швидко, як умів Хома, а через те почав він потроху курликати собі:

— Так, так... то Новий рік. Як же може він бути кращий від того, що осьо-сьо минув... Старе старіється, а діти більшають, більше їсти хотять... Земля ж щороку менше родить і... ділиться та ділиться все на дрібніші частки... От узять би хоч і мене... Наш батько городець мали сажнів з двадцять косових, а нас було аж четверо братів... то по скільки ж на душу впало? Адже ж по п’ять, так?.. Тепер у мене взять знов четверо синів, то… по скільки прийдеться уже тепер?

Ахванасій не міг вже сам і зрахувати, а кум Хома теж замислився, чи не про пана полковника згадав часом, як саме раз під Новий рік попобив його за те, що начебто він погано чоботи почистив, а гості вже на вечерю зібралися, а хата аж горіла від свічок...

Ахванасій же курликав собі помаленьку:

— Тобі добре, куме, — ти ж бурлака.

— Еге, еге, я — одинака, — похмурився Хома...

— Ані землі, ані семні не знаєш... Померли всі твої, покіль у москалях служив... То п’єш — ніхто тобі ні слова... Добро... А я... Ой, лається вона, ой лається, що п’ю... А як же мені й не пити? Що я тепер зроблю? Що старші діти то померли, — сама дрібнота зосталась... А хіба я нагодую досхочу тії діти голодні?.. Хіба я їм землі вроджу? — похнюпився старий.— Дарма! Що новий рік, що старий. Однакова скрута. На чортового батька він мені здався?.. Так-то так, горілочка моя!

Заплакали обоє, п’яними слізьми вмились. Заплакали обоє й обнялись і поцілувались.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.