Грицько Григоренко. Оповідання-2

 

“Ви кажете, тепер нема ідеалізму…”

— Ви кажете, нема тепер ідеалізму, в чистих  формах не зустрічається він, а це що?..

Він — щасливий на велику родину, з якою він живе душа в душу, добре поставлений у своєму департаменті, мающий праці аж по горло — у будень, багато знайомих, товаришів, спослужців, і залежних і незалежних од нього, багато способів насолоди у свята, він залишає все цеє, шо він любить, теє, що його любиш, і їде за тисячу верст одвідати її, маленьку, сіреньку пташину, що живе затвірницьким, тихим, мізерним, узеньким життям бідної вічної класної дами...

Що це?

Бідна, сіренька, непримітна птичка, та з душею солов’їною. Ти не чекала на цеє, ти не чекала на таку добрість, ти звикла, щоб про тебе забувались, ти звикла, щоб на тебе не звертали уваги, ти звикла до самотності, тієї самотності, коли твоє «я» душить і ссе, ссе тебе саму, як мерзенний осьминога, прилипаючи і впиваючись тисячами присосок...

І нема допомоги, нема виходу, крім самогубства… І вабить цяя мара і штовхає в безодню, і шепотить: «кінчай!» Кому ти потрібна? Чи не дівчатам оцим безпечним, жартуючим метеликам, котрі ще не «шукають людини» в людях... Умреш ти — завтра на твоє місце знайдуться сотні, тисячі, і, може, кращі, бо молодші, із жагою до життя, не втомлені, не розбиті… Таких іменно треба!..

І ось він приїхав... Коли він увійшов у кімнату, коли поцілував її по-братерськи, коли взяв її за руку і спитався, дивлячись в очі. «Ну, що ж ви, як ви? Я приїхав бачити вас. Як живете?», вона збилась у грудку, вона задохнулась, вона не могла повірити, що це все їй, що це можливо.

М’якенькі, вже з дрібними зморшками попід очима щоки її на мить спалахнули рум'янцем троянди, і сріблясте од легенькоі сивини волосся розтріпалось з одного боку од несподіваного машинального руху її руки… І хоч серце її заспівало од щастя, вона не повірила іі сказала:

— Ви приїхали ради мене — це неможливо…

— Ми ж друзі од дитячих літ, — сказав він і знов ніжно дивився їй в очі.

— Дак що? — одказала вона.

— І ви одинокі.

— Дак що? — знов обізвалась вона якось занадто сухо.

— У вас душа чистіша од снігу!

— Дак що?— уперто повторяла вона: — ви ж живете так далеко, ви маєте родину, ви так зайняті, у вас стільки друзів, стілько рідних, стілько кревних зв'язків, що звичайно одні тільки зв’язують людей, а других їм не треба...

— І все ж таки я приїхав ради вас і для вас, — сказав він просто й разом урочисто.,

І тут почалось для неї щастя приязні — вона мало-помалу переливала всю душу свою в його душу й усі дрібниці блідого недосконалого існування, всі образи, на котрі не були скупі для неї люди, всі думки, тихі і мляві, як вечірні метелики, шо мучили її в її безпросвітній самоті, найшли в ньому відгук.

Часто, перериваючи саиа себе, вона проводила рукою по очах і, усміхаючись гарним, ясним усміхом, в котрому знать було її душу солов’їну, говорила: «Ні, це казка, це просто казка!..»

А весняна тепла, чиста, зоряна ніч дивилась до них у вікно й шепотіла ніжним, тільки що розпукненим, ще липким листячком: «людина, людина, людина...»

Одно життя було урятовано.

 

 

 

 

“Вона “грамотна”

— Ось, їй-богу, — ха-ха-ха! — що вона у книжку чита, — ха-ха-ха! — Ось, їй-богу, що чита! Ха-ха-ха! Хрест мене побий! Ха-ха-ха!.. — напів з реготом сипала, як намистом, живо та дрібно, — аж злегенька слина з рота бризкала, товстоморденька та червона, як поспіла ягода, Катря Москалівна між гуртом дівчат коло гойдалки в неділю.

— Та брееешеш!.. Та не бреши!.. Брехня!.. Та годі! — посипались з усіх боків довгі, короткі, грубі, тонкі голоси, наче дощ по стрісі та деревах задріботів, і чулись тут: і дивовижа, і глум, і незрозуміння, і глузування, і, може, трохи заздрості, й ненависті чорної, як сажа.

Катря почала заприсягатися:

— Щоб мені крізь землю провалитись, щоб мені під вінець не підійти, коли я брешу, щоб мені Василя не побачити… Ха-ха-ха... — Чита, їй-богу, що чита вона у книжку! Ха-ха-ха!...  — і за тими «ха-ха-ха» не можна було, як за голосними дзвіночками, що дзеленчать, добрати кінця її речі.

— Та ти-бо, справді, скрізь брешеш, — виступила суха, як деревце, що не прийнялось, Мокрина Ковалівна, з жовтим, рівним волоссям, що, наче локшина, висіло по обидва боки, висмикнувшись із коси, сказала і скривила так губи, наче чогось гіркого наївшись, — вона ніколи нікому не йняла віри. Катря скипіла та так почервоніла, що аж до волосся, аж віки її стали червоними й затремтіли, і скрикнула: — Брешу? Ну, то ходім!

Вона смикнулась, як обірвана нитка, й побігла, а за нею Мокрина й ще кількось дівчат, кричали:

— Ану-ну!

Вони побігли городами до білої хати старости Конона Короленка, що стояла на краю села; тілько вона одна на все село була з тесовим наметом, і город був обведении кругом дощаним барканом.

Дівчата, що спершу бігли з гуком, з реготом, як жуга, тепер побігли легше, підтанцьовуючи на самих пальцях, тримаючи пучки коло рота, тихенько-тихенько, наче сніг, що м’яко падає і м’яко стеле, а коли добігли до тинка, то зовсім замовкли й усі разом упали і... нічичирк!..

Коло хати був вишневий садок. Вишення вже потроху одцвіталось, і маленька, маленька стежечка проміж деревами, що трава вже хотіла затягти, та ноги людські її раз у раз давили, то вона трохи одсувалась та давала місце широкому блискучому листячку подорожника, — була тепер облямована по обидва боки білими, довгими, пахущими смужечками опалого цвіту; увесь час летіли тії біленькі цяточки, та ще багато їх і на деревах зоставалось, так що вишні стояли, як білі хмариноньки, тілько злегка рожевіли од західнього сонця, що стояло тепер якраз урівень з ними та обливало їх своїм червоним світлом, запалюючи разом і темні стволи їх червоним золотом.

Угорі ж, на небі, діялось чудо: на східній стороні високо знялися-збіглись дуже тоненькі, легенькі, як пір'ячко, вовнясті й матові, блискучі, як срібло, як дрібна луска риб’яча, хмарки — знати, що на погоду буде, — вони ширились, розлягались, розгортались і мінялись щохвилини, набираючись рожевих фарб, коли знизу навскоси приступав до їх вогонь сонця, а ще вище небо голубіло та темнішало... Аж ось на північній стороні неба шугнула зелено-бліда смуга і, змішавшися разом з голубим і червоним, пожовтіла гаряче, як гвоздики-жовтяки, а далі посивіла, як голуб сизокрилий. Коли це хтось почав кидати по всьому небу рожевими милими трояндами; на тім же боці, де сонце ховалось, все держалося червоне світло, і в тому світлі, обведена їм, як золотою каблучкою серед білого вишення, уся, наче кругом у квітах, помаленьку ходила по садку дівчина з сухеньким, довгообразим обличчям, що було низенько похилене над книжкою, старою засмальцьованою книжкою, що листки в ній ледве можна було розліпити, котру вона міцно держала обома руками так низенько, що ясніли тільки її грубі добре помащені коси, міцно зав'язані круг голови, на котру сипались раз у раз біленькі вишневі листочки, та чорні брови на білому круглому чолі.

Вона вголос промовляла з книжки: «З-е-м-л-я наша не рівная, як стіл, а саро-о-образная, як...» Їй дуже трудно було цеє слово вимовити, й вона все зупинялась «саро» — і знов «саро-о...»

Ні, дівчата не могли більше витримати: вони пирскнули од реготу (скільки не вдержувались, роти руками затуляючи) — почулося «шпр-р-р...» як горобці, коли вони цілим рядном знімаються вгору.

Дівчина остовпіла на місці, підвела свої довгі вії і перелякані сірі, дуже здорові очі, що чудно блищали проти сонця; уста її так і зостались напіводкритими, вона вмить порожевіла, як повная рожа, а через хвилину, притуливши свою м'яку книжку до грудей, щезла в хаті.

Дівчата з смішками розбіглись, балакаючи проміж себе, що грамота не «дівоче діло» — хіба їм у москалі йти або в писарчуки, чи що?..

— Га, с-о! Хоче розумнішою од нас бути! — як ножем, різонула Мокрина.

— Яка нудна оця Оксана... Як крейда!.. Так, наче в неї крові нема, — загомоніла напослідок, говорячи тую думку, що у всіх у голові снувалась, наче з ниток полотна наткала, товстоморденька Катря, брикаючи високо босими ногами: — Тут весна, тут пісні,' тут парубки… а вона… книжки... Тьху на тебе! Ану, ви, — хто швидше? наввипередки!..

Побігли всі геть. Парубки теж цуралися Оксани Короленкової, бо була вона якась дика: ні танцювати, ні співати, а щоб поцілувати, то — бо’ храни! Так зараз щільно закриється рукавами сорочки, — тільки гостреньке підборіддя видно та проділ між косами, і тремтить уся, як осичка, цідить крізь зціплені зуби: «Не з-займай, не хочу, не хочу, не хочу»,- а то втече мерщій геть, не підпустить і зблизька до себе... Ще ж до того була вона, на їх думку, дуже бліда й суха, як билинонька в полі, то, щоб сватати, ніхто й не тіяв, бо й руки в неї дуже ніжні — такі довгі та білі-білі, наче шия в гуски, — видать, що нічого не робить; і, справді, єдина дочка, — син був учителем у другому селі, а других дітей не було, — то, звісно, мати балувала, хоч наче і строга була, та до роботи її не дуже неволила, а що ж то вже за жінка, коли не робітниця, на чорта їй грамота й білі руки й ноги?!

— Ми собі й кращу знайдемо, що жижки тремтітимуть, що діло горітиме, що чоловіка любитиме! — казали парубки й минали Оксану, і ніколи під вербою та попід тинком з нею не стояли; стояла ж вона частенько сама тихої, теплої весняної ночі, стояла під тинком, далеко витягши свої, голі по лікті білі руки та дивлячись широкими очима, наче когось виглядаючи, когось дожидаючи.

Зорі писали золотом на темному, наче плисовому небі, помалу з’являючись одна за одною, й Оксана починала слідити їх, і здавалось їй, начебто, справді, золота азбука у книжці, начебто написано Б-«бог», чи Д-«добро», і щось починало робитись із Оксаною: думки її складались усі доладу, так:

 

Ой нічко, нічко темненька,

Чогось заболіло, чогось защеміло моє серденько...

Що стою я тута, стою я саменька...

Ой, зірки, зірки! Ой зорі ви чисті,

Чому ви далеко... Золоте намисто?..

Далеко, далеко та ще й далеченько...

Коли б же ви, зірки, коли б та близенько,

Мо в переболіло й моє серденько!..

І так далі, всяка нісенітниця лізла їй у голову та все до ладу — то про зорі, то про квітки, а її серденько, наче хтось у руці тримав, і воно трохи боліло, трохи раділо, а очі все дивились у темряву, а вуха все слухали соловейка в гаю...

Може б, і вона заспівала, — тоді б свое серденько розігнала, — та голосу такого не мала, а може й мала, та ніколи не обісмілювалась його здіймати високо, і хотілось їй другий раз пристати до гурту дівчат та парубків, коли вони було співають вночі на вигоні, та... соромилась... соромилась і ховалась, як проліски попід снігом...

Коли ж часом і пристане до них, то наче чужа вона їм: вони почнуть між собою сміятись, дрочитись, глузувати, от. наприклад, що «в Параски ніс довгий, як у буцла», а Оксані не смішно, бо, на її думку, «Параска ж не винувата», почнуть судити ото так, що «Микола, старий сліпець, шматок сала у Коморихи вкрав», а Оксані не хочеться судити, бо знов: «він не винуватий, — бо голоден, холоден, старий сидить, а ніхто ж йому не дає»; почнуть лаяти, хоч би Марусю, що з свекрухою гризеться, як вовк, проти неї зуби щирить, то Оксана думає, що й свекруха й Маруся обидві «і винуваті і праві, бо Марусю діти стягли, а свекруху — життя, і обидві засмикані, обтріпані як конопля,- от і лютують...» І хотілось би Оксані їм помочі дати, та ба! Ніхто її не питає, а вона не знає, на яку їй ступити; от коли ж схоче гуляти, як дівчата, то чи впаде бігши, чи неловко зачепить кого-небудь, чи одстане, то її покинуть, кажуть: «Ну, ти вже, мняло, сиди краще вдома!»

Довго думає Оксана весняної теплої, зоряної ночі про свої негоди, чого воно так, що вона й реготати як слід не вміє, — пильно усміхається тихенько, наче тая квітка, що злегенька вітром листочок завернуло, думає, аж поки мати хопиться, що її нема в хаті, та не почне її кликати з порога переляканим, тихим голосом:

— Оксана, Оксано, а де ти? Йди спати!

— Га? — тихенько обізветься, наче зо сну, Оксана й йде помалу в хату, наче через мед, що липне, бо не хочеться їй, тілько ж була вона слухняна, а мати, чорнява жінка, дуже ще молода з виду, зі зрощеними чорними бровами й чорними, як сливи, очима, була строга.

— Де ти була? Що ти там робила? І з ким говорила? — почне довго і строго розпитувати вона дочку, аж очі у неї блищать: —Ти гляди мені! — Вона тягне її за рукава, хоче придивитись до її лиця: чи поблідла, чи почервоніла?

— Ніде... Там... Коло тинку.. Нічого… Еге, сама… Ні з ким, - несміло одвічає Оксана, і чисті очі її вже наливаються слізьми.

— Дуже ти вже розумна, — каже з серцем мати, і — чудна річ — вона й рада, що її дочка така, як голубонька біла, та й противно їй, що тая така млява: не горить іі не палає, як сире гілля, та не така ж вона була в молодії літа свої — ого-го!

— Та лягай уже спати! — добавляє вже рівним голосом мати, хитаючи головою. — Батько, мабуть, все одно вже не прийде з ярмарку.

Обидві лягають, тілько Оксані довго не спиться — не дрімається, і згадала вона пісню: «Ой, одна я, одна, як билинонька в полі»… а далі знов од себе складає до ладу:

Чи розгориться моє серденько,

Чи так зав’яне, як квітка, ненько?!

Падає зірочка, падає з неба, —

Мабуть, нікому її не треба!..

Сонечко ясне в небі з'явилось, —

Зіроньки красні геть покотились!..

— Мамо, а, мамо, чи ви спите? Гукає тихенько Оксана, спинаючись на лікоть.

Ні, Матір не спить — вона думку думає, що дочка у неї чудна... І навчив же її отой Костянтин (син) на нашу голову грамоти, — зовсім якось дівчину спортив… Хай би краще була вже непокірлива, лінива, лиха абощо… то б за коси одтріпала та й уже! А це що?.. Наче рибонька холодна...

— Ну, чого тобі? — з серцем обзивається вона.

— Чи ви знаєте, мамо, що... що... (вона наче чи боялась, чи не обісмілювалась сказати, бо дуже грубим здався голос материн, і вона присунулась ближче до неї по полу, де вони разом спали, й налапапа суху материну руку своєю теж сухенькою, тілько м'якою гарячою рукою).

— Ну, ну скажи, що там таке, — обізвалась уже без серця матір.

— Та чи ви знаєте, що... що земля наша не рівна, як стіл, а… а… кругла, як... як... що?.. Як яблуко, як картоплина, і крутиться, крутиться вона, як веретено, кругом сонця і круг себе, —разом якось вигукнула Оксана й підвелась на ліжку.

Вона не могла вдержати в собі цієї новини, що дізналась, як не може сніг навесні не піти за водою. Якби було ясно в хаті, то було б видно, які в неї стали гарячі очі при цих словах.

Стара Катерина розсердилась:

_ Що ти брешеш? Хто крутиться? Яка там картоплина земля? Відкіля це? Ти вже знов за своє, а я тобі що казала? Покинь і покинь свою науку, бо ніхто не свататиме! Добре бути розумним, тільки ти вже така розумна, що аж дурна!.. Ось візьму і спалю твою книжку в печі... — вона одвернулась до стіни, коли почула, що Оксана плаче, тоді вона притягла її до себе і пригорнула до своїх теплих грудей, як колись було малу...

Оксана нишком плакала, сорочка в матері стала мокра, й вона сказала:

— Ну, вже годі, годі! Тілько нікому не хвались, що ти там знаєш, моя розумна…

Оксані од сліз полегшало, і вона заснула, обкрутившись коло матері, як ціпка березка з рожевими квіточками, кругом дерева.

 

***

Ви думаєте, батько Оксану хвалив за те, що вчена? Не дуже-то! Тілько був він чоловік тихий і рідко коли гомонів; коли ж з нього сміялися люди, що, мовляв, дочка йому «бамагу» прочитає, бо сам неграмотний, то він казав, трохи червоніючи на виду (хоч воно і не пристало до старостиної «мікделі» та його сивої бороди червоніти), казав, як скрізь, мигтячи сірими добрими очима:

— Та, знаєте, братця, вона, тая штука, — читати, не вредна, ні, не вредна, тілько, розуміється, як воно — дівча, дак... йому воно не зовсім.. Еге! Тілько, братця, он же у Петрівці вже й дівчаток учити почали!..

— Еге-ге! Дурні, то й вчать, — гегекав хто-небудь з громади. — Куди бабі наука? Її діло діти, а не що!.. От нізащо не оженив би свого парубка із такою «книжкою»!..

— Воно, звісно, — зараз лякався Конон, — цеє їм не до речі, що й казать! Тільки, бачте, Костянтин схотів навчити сестру, —  дак і схотів, дак і теє...

Конон скрізь і скрізь тикав свого Костянтина, що був дуже грамотний, учителював у другому селі й получав двадцять п’ять рублів на місяць, він же його любив і слухав, і поважав, начебто не він йому батько, а навппки.

Люди реготались.

Староста ішов додому, чухаючи в потилиці, і, справді, заставляв Оксану читати собі «бамагу», щоб нескістенно знати, що там написано, бо був він боязкий і справний чолов’яга.

А Оксана така рада, така рада, що батькові в пригоді стала, починала тремтячим голосом читати, дивуючись сама на себе, що мало з того, що читала, розбере: «вміняється у обов’язок сільському старості села Гречаная Гребля неукоснітельно слідить за санітарним состоянієм і чистотою дворів»… — і таке інше.

Батько ж добре добирав діла, бо вже привик чути, як начальство говорить,— він тілько посміхавсь, тер собі долоні й думав з утіхою: «Таки ж читає, їй-богу, що читає... Скажіть на милость! Ще й таке розумне читає...» і хотілось йому щоякнайближче приступити до дочки і приголубити її, як колись-то, коли була вона зовсім маленька,— та не смів: стидався і жінки, і її самої, і себе, і стін... Він тілько вився біля неї голубом сизокрилим, підскакуючи на вспинячках коло стола, де вона сиділа, витягуючи кумедно далеко вперед свою жилясту, худу, темну шию та зиркаючи в «бамагу», що він і бачив, і наче не бачив, бо не міг прочитати, і замість того, щоб, як був хотів, Оксану до неба піднести, казав, хоч тихо, та твердо:

— Ну, Оксанко, помалу, помалу, ти мені бамаги тієї не зіпсуй, бо, знаєш, я тобі!!! — він не кончав і ховався до стіни, щоб його не видно було, а коли читання скінчалось, то він суворо казав:

— Ну, буде вже того читання, годі! — начебто й ненужне воно йому було, і можна було б і зовсім не читати.

Оксану скрізь ції батькові слова за серце брали, а що ж у нього в серці його старому жило, вона того не знала.

Еге, так радів Конон про себе, втішався часом, на свою дочку дивлячись, як той сліпець, що йому про сонце розказують, яке воно є, хоч і не бачить, то чує,— а проте ніяково йому було, що в усіх людей дівки, як дівки, тільки у нього чорна троянда розцвілася. І частюка було заведе Конон таку річ: «Та й що дівці з тієї грамоти? Ні до чого». А другий раз наче й гримне: «Ну, ти вже, грамотійко!» Казав би він раніше, щоб Костянтин її не вчив, дак якось не вспішився.

А й кумедно було дивитись попервах, як Оксана, наче той грак, широко одкриваючи червоного рота (у неї були дуже червоні губи), повторяла за братом: «а, бе, ве»...

Костянтин же її вчив для штуки вже тоді, як сам школу скінчив; раніше вона сама брала якусь з його книжок і, ще нічого не добираючи, довго мовчки дивилась у неї, все приглядаючись до тих буков, а то й крейдою на лаві або паличкою на піску виводила тії букви, що їх вона ще не знала, наче якісь узори мережила, чи що. Коли ж Костянтин її навчив читати, а сам поїхав, покинувшиі їй свої книжки, то вона вже од їх не одставала, як мати не сердилась і батько не казав: «Гм! Гм! Щось ти вже, теє... дуже берешся!»

Тоді почала вона крадькома читати по куточках та добре ховати книжки, що так до серця їй припали, а читала вона так: од начала до кінця і знов починала так само, поки аж усно всю чисто не вивчить, тоді тільки за другу береться...

— От було б її в тютюн змалечку меж дівчат оддати, — гірко казала Конониха чоловіку, — а то пожалували — ось і заморочила собі свою голову, що аж невесела стала, чисто як ледина ходить — тьху! — Біль проймав матір при тих словах, біль та жаль, як желізо гостре, аж сердито робилося, і кричала вона в той час Оксані, коли тая підверталась:

— Не займай! Одійди!

Тая зараз у сльози, бо була дуже дотиклива, як кульбаба, — тілько дмухни — так і осиплеться. Мати хоч І кривдила її, а другим ні в світі не дозволила б її пучкою доторкнути:

— Я тому, сукиному синові, очі видряпаю, хто про Оксану що скаже, — казала Катерина, і всяке вірило, що так воно й буде, бо, справді, вона могла не жартами очі видряпати, бо була схожа, із своїм гакуватим носом та вугляними очима, на коршака.

 

***

Не сватали Оксану в своєму селі — та дарма! Щоб то Конониха собі зятя не знайшла? Еге! Знайшла та ще й якого вродливого, та якого багатиря: шість десятин, сам одинак і свекрухи нема! Бачив він Оксану із матір’ю в церкві (на храм приїздив у їхнє село), припала вона йому до ока, а тут случилось йому ще дешево у батька Оксаниного кулів на укрівлю купити — та й став сватати.

Що ж було Оксані робити, чи йти, чи не йти? Авжеж, що йти: одно те, що батько-ненька благословили. друге те, що треба ж колись іти, а третє те, що сподобався їй Іван: він уперся в неї одразу своїми чорними, трохи наперед висуненими очима з-під низько, до бровей, стриженого волосся на круглій голові та й не одводив їх уже нікуди вбік, то вона спершу закрилась рукавом, після одкрилась, — все дивиться, наче місяць з ясного неба; спустила сама очі й голову низенько, підвели знов,— все дивиться; зайшла за піч, знов вийшла,— все дивиться на те саме місце, де вона стояла; пішла геть із хати, вернулась,— все так само дивиться на неї, не одводячи очей, і мовчить...

У неї наче вугілля в грудях затлілось, і самі собою почали навертатись у голові, як нитка на веретено, слова до ладу:

Ой голубе мій ти милий,

Мій любий соколе!

Якби ж то я із тобою, —

Не треба б і волі…

І вона платки подавала.

 

***

Довго жили Іван з Оксаною тихо та мирно, бо вона була тиха й покірлива, тілько діла гаразд не вміла робити, та більше все сама собі шкоду яку робить: то руку окропом спече, то ножем уріжеться, коли ж горщик розіб’є або ріденько діжу вчинить, то зараз плаче, та так гірко, що не приходиться її ні бити, ні лаяти...

Ну, що ж, потроху привчилась до хазяйства, привикла й до чоловіка, що попервах все лякалася: тілько він до неї, — зараз вона й заскиглить, як чаєчка на болоті, і хоч дається й покоряється, та жахається, — привикла й до сина, що в неї знайшовся, що попервах зовсім не знала, що йому в світі робити, привикла, та вже ж йому було із год, вже ж воно почало дибки робити, такий самий прехороший, на Оксанину думку, як батько його: з здоровими очима, як у жабенятка, червоновидий, як гарбузик... Привикла, устодолилась, обжилася і... стало їй нудно, і закортіло до книжки.

І ось одного дня (у неділю), коли ні свекра, ні чоловіка вдома не було, а хлопець спав у колисці, зціпивши міцно ручки в кулачки і злегенька так солодко чмокаючи у сні мокрими губоньками, у хаті було прибрано чепурненько, обід стояв готовий у печі, а кругом була таки тиша, що чутно було, як муха пролетить, — Оксана полізла потихеньку, наче од когось крадькома, в скриню й на самому дні її добула одну з своїх любимих книжок, що була завірчена в бумагу і схована так добре під юпками та карсетками, що ніхто, мо, не міг би її одшукати, дістала й присіла коло стола якось скраєчку, як птиця на гілляці, читати теє про землю, що земля наша не рівна, хоч усе цеє вона знала добре й усно.

Коли це надійшов чоловік; увійшов, побачив, і руки розставив, і остовпів:

— Оксано, що це? — тілько й міг він вимовити.

Вона ж застигла, як крапля води од морозу, після почала плутати:

— Це я... Це ти... Нудно мені трошки... Тілько трошечки зробилося... Я ж усе вже поробила... Я обід уже зварила...

Вона схилилась на стіл головою, — вона думала, що Іван і бозна-як розсердиться, — він же поклав їй руку на голову та так і стояв мовчки; вона теж мовчала під його рукою, ледве дух переводила; після він промовив:

— Ну, то що? Це ж добре, це дуже добре!.. Ось колись і його навчиш (мотнув він головою на колиску), бо я ж неграмотний: якось не вивчивсь, хоч і вчили, — трудно воно мені дуже теє, еге...

— Ні, ні,— почала завіряти Оксана, наче в неї лотоки одкрились, — це не трудно, це не... це... Ох, як ловко!.. А ти ж голоден, Іване! Що ж це я?!.

Вона мерщій кинулась до печі й почала витягати борщ, а Йван так і застиг над книжкою і дививсь, дививсь в неї, не одводячи очей, так, як колись-то дивився він на Оксану, як сватав…

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.