Ганна Монтовт-4

XVI

Другий муж княжни Порицької, володимирський підкоморний[1] Олександр Семашко, належав до типу тих русинів-українців, про яких потім склали в Україні прислів’я, що у них «руська кість обросла лядським м’ясом». Такі перевертні стали у нас заводитись ще до приходу в Україну єзуїтів і задовго до закладу єзуїтських шкіл.

Семашко походив з небагатого і незначного роду волинських панків, пращуром яких був землянин Семашко (Семен) Єлимахович, що жив у XV ст. За литовського князя Казимира вислужив він маєтності Рикани і Добрятин в теперішньому Дубенському повіті. Один з його синів — Михайло Семашкович був уже хорунжим волинським (1524 р.), а діти цього Михайла піднялись ще вище: молодший, Петро, дослужився до уряду старости кременецького (1552—1559 рр.), а старший, Богдан, батько Олександера, увесь вік вірою і правдою служив королеві Боні, жінці короля Сигізмунда І, — змолоду був у неї «дворянином», потім писарем і нарешті старостою в її удільних маєтностях на Волині, в м. Ковелі та інших. Через те й син його Олександер зміг виховуватись при дворі королеви і, здається, учився навіть у Краківській академії. Блискуча освіта та батькова вислуга й без того добре допомогли б молодому Семашкові дослужитись до високих урядів, а він до того й сам запобігав перед усіма, старався догодити королеві, удаючи з себе ревного прихильника його політики. З такого умислу він, між іншим, покинув свою предківську віру і перейшов на католицьку — саме тоді, коли й природні католики-ляхи великими юрбами кидали костьол і переходили в протестантство. Король Сигізмунд-Август і сам був нещирим католиком, але, задумавши злучити Литву і Русь з Польщею, він мусив підохочувати своєю ласкою таких русинів, що не тільки не спротивлялись його політичним замірам, а ще й самі з доброї волі перетворювались в ляхів. Гордиливість Семаш-ка не зосталась без відповідної нагороди: того самого року, як відбулась Люблінська унія, король дав йому уряд володимирського підкоморія. Звідтіль ішла пряма дорога до староства, каштелянства і до сенаторського крісла; це все й не минуло потім Семашка.

Зробившись вельможним паном, Семашко енергійно заходився побільшувати свої достатки, бо вони мало відповідали його визначному становищу. Трапилось так, що його мати, княжна Путята, пішла вдруге за волинського ж князя Андрія Петровича Масальського і, овдовівши, стала володаркою його величезних маєтків. Семашко розважив, що старій матері не личить володіти таким багатством, і спокійненько подав до уря-ду і вписав до актових книг кілька даровизних листів, буцімто виданих йому матір’ю на добру частину маєтків, заповіданих їй небіжчиком, князем Масальським. Стара позвала його до суду за фальшивство, але Семашко зумів так мудро повернути справу, що мати мусила згодитись на єднання і ледве одібрала половину того, що відняв вельможний син. Був і другий подібний до цього випадок. Сестра Семашка по матері, дочка князя Андрія Масальського княжна Марухна, за згодою матері і опікунів була засватана за пана Єловича-Малинського і несла за собою в посаг численні батьківські маєтності. Семашко, самозвано оголосивши себе опікуном молодої, рішуче спротивився цьому сватанню, а настоював, щоб вона йшла за іншого пана, з яким він умовився, що коли Семашко висватає за нього княжну, той йому за те запише певну частину її маєтків. Ця справа доходила навіть «до розсудку правного», і суд признав, що княжна Масальська вільна вийти за кого хоче, аби тільки не проти волі матері й опікунів, а пан Семашко не має жодного права встрявати в цю справу. Молодих зараз же звінчали, справили весілля, і пан Єлович став мужем княжни Марухни. Що ж чинить пан Семашко? Довідавшись через «шпигів», що Єлович кудись виїхав з дому, Семашко робить озброєний напад на його замок, пориває його молоду жінку, свою сестру, саджає її у тяжке «в’язнення», мучить голодом і холодом і нахабно загрожує, що не випустить її доти, поки вона і її муж не запишуть йому третьої частини її батьківщини, бо він не признає слушним її шлюб з Єловичем і властен віддати її за кого схоче; в крайності звелить силою звінчати з своїм слугою, «которий ся не третеї только части, але і всеї отчини отречет». І що ж? Скільки не бігав Єлович по судах та по урядах, нічого не вдіяв; а змучена довгим ув’язненням княжна Марухна, як не опиралась, а мусила-таки видати даровизний лист, якого Семашко вимагав, і мужа ублагала те саме учинити. «Бо Семашко, — жалілась вона потім, — приходячи до мене до ув’язнення, тим страшив: «Я тебе за машталіра (конюха) свого віддам!» А Семашко, випустивши сестру з ув’язнення, мов на глум, звелів їй зараз же в його присутності удруге вінчатись з Єловичем, бо того першого вінчання, учиненого проти його волі, він не признавав за слушне.

Отакими способами Семашко за недовгий час зібрав собі чималий маєток. Тепер він прибільшив його трохи не вдвоє, оженившися з багатою удовою. Чоловік крутого, властолюбного норову, він зараз же взяв у свої міцні руки й жінку, і її маєток, зменшив штат служебників і служебниць, а також завів в жінчиних маєтностях строгий порядок. Ганні Монтовт він, не церемонячись, натякнув, що їй пристойніше було б жити в своєму маєтку і пильнувати коло господарства, а не байдикувати на чужому хлібі. Коли ж Ганна несміливо нагадала про те, що пані мачуха обіцяла уділити їй якусь частину з батьківської спадщини, Семашко запалився таким гнівом, що хотів зараз же потурити її з замку, і, тільки улягаючи сильному жінчиному проханню, згодився на те, щоб вона дала Ганні відступного триста кіп грошей і дещо з рухомості, але при цьому суворо наказав їй, щоб вона навіки пам’ятала, що немає в неї більш ніякого права на батьківську спадщину, бо вона сама з доброї волі зреклася з нього, а тепер мачуха ще й відкупилась від неї.

Оселившись у Липаї, Ганна задумала завести й тут у себе таке ж веселе життя, яке так їй подобалось у коблинському замку. А потрібне задля цього товариство зараз же знайшлось: деякі з давніх її приятелів і приятельок, що раніше служили у Коблині, тепер перейшли до неї на службу або ж просто на мешкання. З’явились і родичі — двоюрідні Ганнині брати Ян і Андрій Мон-товти, правдиві зайдиголови, що вславились на цілу Волинь через своє гультяйство і самоволю. Уже на що їх вітчим, відомий московський приходень князь Андрій Курбський, був чоловік сміливої, не боязкої вдачі, але й він інколи пасував перед ними і, бувало, по тижневі й більш опасувався виткнути й носа з ковельського замку, як тільки доходили до нього звістки, що пасинки похваляються, «голову йому одрубавши, до князя великого московського у тайстрі (торбі) в подарунок одіслати». Прогайнувавши наполовину свою батьківщину, Монтовти промишляли усякими гешефтами, не бридячись і фальшуванням документів. Прочувши, що їх сестричка відібрала від мачухи чималі гроші і провадить веселе життя, вони почали усе частіше одвідувати її і приводили з собою якихось непевних людей, видаючи їх то за інтересних женихів, то за таких «досконалих» правників, що вони легко зуміють виправити Ганні усю її батьківщину. Незабаром Ганна зовсім підпала під вплив братів і готова була покірливо слухатись їх ради.

Стали й до Коблина доходити чутки, що в Липаї твориться щось неподібне. По цілому повіті заговорили, що там ідуть бе-зупинні оргії, що всякі пройдисвіти безсовісно оббирають і об’їдають необачну удову і що їй незабаром загрожує цілковите знищення. Ходила лиха слава і про особисте поводження самої Ганни. Дехто жалкував легкодумну, необачну молоду вдову, позбавлену добрих порадників та опікунів, через що й зводять її з пуття лихі люди. Семашко не поділяв оцих жалощів.

 — Нехай злий много не живет на світі! — звичайно твердив він, коли при ньому велись такі розмови. Взагалі його мало обходила доля жінчиної пасербиці.

Але одного разу він відібрав про Ганну таку новину, яка раптом привела його до великого роз’ятрення. Семашкові донесли, що Ганна їздила до Луцька і там на уряді формально «скасувала і уморила» свої попередні записи, в яких вона зреклась своєї батьківщини на користь мачусі, пояснюючи, що ті записи видала вона «не добровільно, але будучи примушена» до того мачухою і її тодішніми опікунами і що вона тільки себе визнає за правну наслідницю батьківського добра і хоче належним порядком доходити свого «прирожоного» права.

Семашко наважився люто покарати зрадливе створіння і, довідавшись, що Ганна ще й досі бавиться в Луцьку у якихось приятелів, звелів розставити по дорозі шпигів, які повинні були звістити, коли вона їхатиме в Липаю. Другого чи третього дня, коли Ганна з кількома слугами верталась з міста, враз з лісу вирвалась чимала юрба озброєних вершників і, кричачи «Галла! Галла!», кинулась до неї. Слуги вмить розбіглись, а її, напівмертву з переляку, один розбишака положив до себе впоперек сідла, і вся ватага швидко побігла вбік з дороги і зникла в лісі. Ганна ледве тямила себе. Їй мріялась уже Кафа, невільничий базар, кайдани, червона таволга і усякі страховища положення татарської бранки. Опам’ятавшись, вона розібрала, що лежить у якійсь комірці, в якій було холодно і напівтемно, бо на поставці ледве блимав каганець. У Ганни горіла голова; її мучила страшенна жага, і їй хотілось знати, де вона і що з нею діється, але ніхто до неї не приходив. Нарешті їй почулось, мабуть, хтось іде, і справді в комірку увійшла якась жінка, і вона, дивуючись, пізнала, що то була знайома їй Доротка, служебниця мачухи. Тут тільки Ганна дізналась, що знаходиться у коблинському замку, хоч Доротка й сама не відала, нащо її сюди завезли. Незабаром і це вияснилось: ранком її одвідав сам пан Семашко. Палаючи з гніву, він накинувся на Ганну з ганебною лайкою, «соромотив її ущипливими словами», прикро дорікав за невдячність і зраду і нарешті звелів, щоб вона зараз же їхала з ним до уряду і там без жодного змагання виконала все, що він їй накаже. Ганна, пам’ятаючи намову братів, відмовила йому в цьому. Той так і спалахнув вогнем.

— Так не вийдеш же ти звідси, — скрикнув Семашко, — аж ся умислу моєму досить стане[2], иж мусиш мені листи такії на себе подавати, яких од тебе потребую! — і вийшов, грюкнувши дверима.

Два дні нічого не давали Ганні, крім води й хліба; вона все не здавалась. На третій день знову прийшов Семашко і став Ганну завіряти, що він її упертість у всякому разі переможе, а ні — то й без неї обійдеться: звелить Доротці назватись її йменням, і справі кінець; а їй відомо, що в Кремінці старостою князь Збаразький, родич його жінки, який запевне не дуже буде доскіпатись, яка перед ним стоятиме на уряді Ганна Монтовт — справжня чи облудна. Зате з нею він тоді розквитається так, як тільки уміє квитатися з своїми ворогами пан Семашко.

Ганна подумала — і сказала, що поїде з ним до Кремінця.

Там вона, перш усього, з голосу Семашкового «скасувала і уморила» останню свою заяву, зроблену перед Луцьким урядом, пояснивши, буцім вона «тоє учинила з намови а праве з приму-шення злих людей», братів Монтовтів; потім Ганна ще раз ствердила попереднє своє зречення права спадщини на користь мачухи, «бо (поясняла вона) їх милості (себто мачуха і її муж) з ласки і доброти своєї рачили (обіцяли) дати» їй за те більш восьми тисяч кіп грошей, яку суму вона, «вдячне прийнявши, на потребу свою обернула»; далі Ганна видала Семашкові запродажний запис на свій останній притулок — маєтність Липаю за 4000 кіп грошей, йкі вона буцімто вже всі й відібрала; нарешті вписала до актових книг протестацію проти розголошених якимись «злими людьми прожних, змишлению і неправдивих поголосок, якоби його милість пан Семашко і малженка його милості мала її, Ганну, у якомусь в’язеню держати і до записов якихсь поневольно примушувати», тоді як насправді вона не зазнала од їх жодної шкоди і «не тілько од їх милостей ніколи жадного примушення або зневолення ні в чом не міла», а на-впаки — «завжди великої ласки, добротливості, ратунку і вспо-моження по всі прошлиї і теперешнії часи од їх милостей уживала і тепер уживаєт».

Так співала пташка у кицькиних лапках.

 

 

XVII

Позбавлена власного притулку Ганна знову оселилась в коблинському замку, але вже не як гостя і близька родичка господині, а як безхатня приживалка, яку терплять навіть не з милості, а з обави (побоювання), коли б вона, як вигнати її з двору, не накоїла господарям якого клопоту. Тут уже ніхто й не згадував про колишнє веселе та розкішне життя, а хоч Семашко й справляв інколи задля своїх приятелів «учти» і «бесіди», то Ганна вже не брала в них участі. Жила вона вкупі з служебницями, з ними й товаришувала і зарівно ж із ними не сміла сісти в присутності «вельможного панства», бо пан Семашко завів у себе суворий етикет і в душі ненавидів стародавні патріархальні звичаї своїх батьків. Де в чому навіть становище Ганни в домі було далеко гіршим від слуг, бо над нею завжди тривав невсипущий догляд, так що навіть вийти за ворота вона не сміла без дозволу.

Так минуло з півроку. Ганна потроху стала вже звикати до своєї неволі, бо не сподівалась нізвідки визволу.

Аж ось раз по якійсь справі приїхав до Семашка возний «з шляхтою, людьми добрими», як того вимагало право. Одним з такої «шляхти» був Свеховський, служебник Яна Монтовта, умисне підісланий до Ганни таким хитрим способом. Йому пощастило якось побачитися з Ганною на самоті, і він їй розказав, що пани Монтовти спершу думали, либонь її узяли в полон татари, як про це ходила чутка, і тільки недавно провідали, де вона і що з нею діється; вони вже й спосіб вибрали, як визволити її з неволі, і хочуть тільки дізнатись, чи вона згоджується на це. Нічого про те й казати, що Ганна відповіла на це сльозами вдячності й пильним проханням, щоб любі брати не забували про неї і чинили усе, що признають за потрібне для її визволу: нехай жаліються королеві або ж хай поможуть їй утекти звідсіль — вона згодна на все. Через якийсь час Свеховському пощастило і вдруге прокрастися до замку і побачитися з Ганною, але за третім разом його піймали, привели перед самого Семашка, і він, злякавшись «мук», якими страхав його Семашко, признався, задля чого він бував у замку. При ньому знайшли «цидулу фальшивую» — текст формального запису, зложений Монтов-тами і присланий Ганні задля підпису. В тій «цидулі» було написано, немов Ганна ще тоді, як була за князем Богушем Любецьким, «за радою і намовою небіжчика, отця свого», зреклась права спадщини на м. Млинів і інші батьківські маєтності «і то все на пана Яна і пана Андрія Монтовтов влила і їм те дарувала і на вічность записала». Брати запевняли Ганну, що коли вона підпише оцю «цидулу», то вже запевне мусить сподіватись, що вони конче допоможуть їй вирватись з тяжкої неволі.

Семашко так несамовито розлютувався, що власними руками трохи не скалічив Ганну, і звелів посадити її «до вежі». Два дні не виходив він з покоїв та все думав, що йому чинити з цією гадиною? Залишити її в попередньому становищі не можна: звір зостанеться звіром і все буде дивитись у ліс, та й Монтовти не перестануть спокушувати її на лихе. Хіба зовсім її з світу згладити? Що ж, він і на це зважився б. Так тоді оті Монтовти зчинять страшенний гвалт, стануть жалітись самому королеві, випросять, щоб він виправив від свого боку надзвичайних комісарів на розслід справи. А король Стефан неохочий до того, щоб потурати шляхетській сваволі, і за подібний учинок не подарує й першому магнатові, а не тільки панові підкоморію. Хіба от що: віддати її заміж, тільки б за чоловіка надійного і йому цілком вірного. Це було найкраще. Муж — то найпильніший сторож своєї жінки, її природний опікун, без волі якого і згоди вона, по Статуту, не має права видавати жодних записів, значить, і «фальшивих цидул» тоді вже не буде. Треба тільки знайти таку надійну людину.

На третій день Ганну випустили з вежі і звеліли убратись в найкращу одежу. Вона не розуміла, що хотять з нею чинити.

—  Підеш до шлюбу! — говорили їй служебниці її мачухи.

Ганна думала, що вони жартують.

Але ж ось увели її в панську світлицю. Там уже зійшлась уся двірня і стояв ксьондз у ризах. У Ганни похололо в грудях. Аж тут підійшов до неї Семашко, узяв за руку і підвів до аналою. В ту ж хвилю хтось виступив з натовпу і став поруч з нею.

«Невже справді жених?» — промайнуло у Ганни. Вона підвела очі… і світлиця враз оголосилась несамовитим криком: поруч з нею стояв «машталір» пана Семашка, старий, миршавий і придуркуватий «пан» Згличинський. Він звав себе шляхтичем звідкілясь з Малої Польщі, здавна запобіг великої ласки у пана і сам з душею віддався панові як вірний раб, але слуги ненавиділи його за дурну, недоладну пиху, дражнили його «панським шпигом» і немилосердно глузували з нього. І оцей огидний блазень стояв тепер на рушнику поруч з молодою красунею, що колись була двічі княгинею!..

Ганна кричала, що не хоче цього шлюбу, падала на землю, рвалась геть, але її тримали міцні руки. Почалось вінчання, але Ганна не хотіла одмовляти на запитання ксьондза. Семашко сам проказував за неї формулу шлюбної присяги і гонив ксьондза, щоб той скоріше правив, бо молода робилась непритомною. Нарешті прочитана була остання молитва, і зомлілу Ганну винесли з світлиці.

Семашко справив весільний бенкет, сам визвався бути весільним батьком молодого і, коли настав час дарувати мо-лодих, поклав на тарілку сто кіп грошей і сказав, що дарує їм фольварк з усім господарським начинням.

Скоро відбули весілля, пан Згличинський зараз же об’їздив усі сусідні гродські уряди, Луцький, Кременецький і Во-лодимирський, і записав до актових книг, що він як муж і правний опікун своєї жінки цілком зміцняє і стверджує усі попередні записи, які вона з доброї волі і з власного умислу видала раніше панові Семашкові і малженці його милості.

 

 

XVIII

3 того часу минуло п’ять років.

Був червень 1580 р. В Луцьку відбувались «рочки земські», себто сесія земського суду, по якій причині у місті був великий наїзд панства і шляхти.

За тих часів суд відбувався привселюдно, і кімнати судових засідань завжди бували повні народу: інші чекали своєї черги, а більшість сходилася сюди, щоб послухати кращих адвокатів, а то й просто для того, щоб почути, хто з ким і за віщо позивається. Це не була пуста цікавість. В той вік за саму насущну потребу і разом за ознаку просвіти почиталось перш усього вивчення краєвих законів, знання Статуту, і той, хто був «не свідомий права посполитого і обичаїв правних», вважався за неука. Цього вимагали й обставини тодішнього громадського життя. Кожний шляхтич міг бути вибраний на уряд судді до земського, гродського, каптурового і навіть трибунальського суду; ще частіше траплялось, що його запрошувано було у «приятельські», або полюбовні, судді; дома у себе він по праву дідича або державця повинен був творити суд над своїми підданими; нарешті, при загальній охоті тодішньої шляхти до правування і при занадто вже частому легковаженню чужого права і інтересів самий справедливий і тихомирний чоловік не міг уникнути від того, щоб коли-не-коли не виступати у суді чи «поводовою», чи «одпорною стороною». Задля цього усього треба було хоч трохи знати право і форми та порядки правні. Корисною практичною школою задля того й були прилюдні судові засідання. Роль публіки в цих засіданнях не була пасивною в такій мірі, як за наших часів. Часто траплялось, що коли між публікою були присутні особливо поважні і «свідомі права посполитого» особи, то судді запрошували їх прийняти участь в «розсудку правному», і вони мали дорадчий голос при постанові декрету, крім того, кожний з присутніх на суді, коли що знав дотичне справи, міг про це заявити суддям, хоч і не числився між свідками.

Звичайно судові засідання відбувались в осібному будинку, що містився в замку, але тепер, через літню спеку і занадто великий натовп, судді засіли надворі, під притвором кафедральної церкви св. Івана Богослова, що стояла в замку, поруч судового будинку. На помості церковного ганку, в холодку піддашшя, був поставлений стіл, на якому лежав Статут, а за столом сиділи суддя, підсудок, писар і поважні сторонні особи; публіка товпилась навколо ганку. На початку кожної справи возний викликав поводову й одпорну сторони, і ті разом зі своїми «прокураторами» (повіреними) сходили на ганок і ставали праворуч і ліворуч столу.

Було вже опівдня. Затінок під церквою помітно вкоротився. Сонце стояло трохи не серед неба і пекло немилосердно. Розбиралась якась маловажна справа, і з публіки деякі порозходились, а інші розбрелись круг церкви, криючись у холодку.

В той час у замковій брамі показався пан подкоморій Семашко в супроводі кількох слуг; між ними була якась жінка, вся в чорному вбранні, з довгим покриттям на голові, з-під якого не видно було гаразд обличчя. Ні з ким не вітаючись, він ступив на ганок і став про щось шептатися з суддею. В ту ж хвилину серед публіки заметушились «прокуратори», які вже провідали, що зараз почнеться цікава справа. Зачувши те, панські слуги прожогом побігли на місто сповістити своїх панів.

Із сусіднього з церквою старостинського дому вийшло кілька, судячи по їх ознаках, високоповажних осіб, оточених блискучим гроном слуг. Попереду виступав повагом, спираючись на ціпок, невисокого зросту літній пан з розумним, гарним на вроду обличчям і з круглою сідуватою бородою. Тільки що надійшов він до церкви, як суддя й підсудок зараз же встали з-за столу, зійшли йому назустріч, звели його на ганок і посадили на почесному місці за столом. З такою ж пошаною були запрошені до судейського столу і його товариші. Цей пан був славнозвісний князь Костянтин Костянтинович Острозький, воєвода київський і маршалок Волинської землі, а його товариші — князь Андрій Іванович Вишневецький, волинський воєвода, і Олександер Жоравницький, луцький староста. Тим часом до замку все більше прибувало шляхетства, і не далі як за чверть години великий натовп густою стіною обліг церковний ганок, забувши про обід і не звертаючи уваги на південну спеку.

Семашко подав знак, і на ганок зійшов низенький остаркуватий чоловік в убранні польського «дворянина»: це був знайомий уже нам машталір пана Семашка, шляхтич Згличинський. Уклонившись суддям, він боязким голосом, заїкуючись, повідав, що прийшов скаржитись на жінку, але не вміючи добре говорити «руською мовою», він не здолає висловити свою скаргу, а просить прийняти від нього «цидулу, польським письмом писаную», і вписати її до судових книг. Суддя передав цю «цидулу» писареві і звелів прочитати її уголос. Серед присутніх враз запанувала мертва тиша, яку порушувало тільки неугавне цвірінькання голодних гороб’ят у гніздах під церковним дахом.

Ось що стояло в «цидулі» пана Згличинського.

«Милостиві панове! Відомо вже, мабуть, цілій Волині, а не тільки вашим милостям, що моя жінка Ганна Монтовтівна трохи не ціле життя своє поводиться вшетечно (непристойно) й розпутно, не так, як слід поводитись чесній жінці. Ще недавнього часу ось до чого довела вона мене через свою вшетечність і розпусту: одібравши гроші, які був винен нам його милість пан підкоморій володимирський і жона його милості, вона поїхала з тими грішми до Соколя на ярмарок і там злигалась з якимсь жовніром Миколаєм Ковнацьким, якому й віддала всі гроші, коней і все, що було при ній, і сама, забувши страх Божий і сором, зосталась з Ковнацьким. Про це я мав з Ковнацьким справу перед королем, його милістю. Потім, коли Ковнацький вернув мені її, жінку мою, то я, з намови їх милостей пана подкоморія і його жони, пробачив їй те, щоб тільки вона, родовита шляхтянка, неславила мене більш. Але вона, розпусниця й вшетечниця (прошу ваших милостей, вибачте мені на цьому слові!), теперішнього 1580 року, після Великодня, на провідному тижні, з понеділка на вівторок, коли я не був дома, знову втекла з «виростком» (молодиком) Андрійком Меньком, слугою пана підкоморія, забравши останні мої пожитки. Повернувшись додому, я кинувся наздогін і догнав її у селі Сенині. Прошу вас, моїх милостивих панів, допитайтесь у неї, через що вона втікала і зраджувала мене. Прошу також осудити по закону оцю вшетечну й розпусну жінку, яка була моєю жоною, поки не зрадила мене і не учинила чужолозтва. Нехай вона прийме кару по заслузі!»

Як тільки писар прочитав скаргу, з натовпу вийшла жінка в чорному убранні, та сама, що прибула до замку разом з паном Семашком. Усі присутні давно знали, що то була одпорна сторона, Ганна Монтовт. Важко було признати в ній молоду (бо їй було всього тридцять два роки) жінку — так вона постаріла й осунулась. Нетвердою ходою, спотикаючись на східцях, зійшла вона на ганок і теж подала суддям «цидулу», писану по-польськи.

— То єсть власне рукописання моє, — промовила вона ледве чутним, здавленим голосом. — Що в тій цидулі написано єсть, до того ся всего знаю (признаюсь) і прошу ваших милостей, аби тая цидула була вичитана і до книг уписана.

Помітивши, що Ганна хитається і ледве держиться на ногах, суддя велів подати їй стілець. Писар знову почав уголос читати:

«Милостиві панове! В чому муж мій, пан Згличинський, оскаржує мене перед вашими милостями, у всьому тому я признаю себе винною. Винюсь йому у всьому: в тому, що спочатку втекла з жовніром Ковнацьким і стратила пожитки, в тому, що недавнього часу тікала з Андрійком Меньком. Усе це я чинила з намови і підговору злих людей, пана Яна і Андрія Монтовтів, братів моїх, які призвели мене до того частими листами і намовами. Уже минуло тому немало часу, як Ян Монтовт присилав до мене слугу свого Свеховського з листом і повідомляв, що він доручив йому на словах переказати мені, що треба. Свеховський від свого пана підмовляв мене, щоб я намовила свого мужа їхати до Яна Монтовта, обіцяючи, що той ласкаво нас прийме. Він підмовляв теж, щоб я зреклась записів на Коблин, Млинів і Липаю, які я видала панові підкоморію і жоні його милості. Казав мені теж Свеховський, що пани Монтовти написали на своє ймення якісь записи і хочуть, щоб я признала, буцім видала їх раніше, ніж які інші, і буцімто мій отець з їх отцем мав якусь угоду. Пан Згличинський зараз же пішов і віддав панові підкоморію листи, які привіз Свеховський, і не згодився на запрошення моїх братів, коли я підмовляла його на це, а відмовив: «Я не хочу зрадити пана підкоморія, бо ти відібрала від нього гроші». Після того Андрій Монтовт безперестанно підсилав до мене, умовляючи мене покинути мужа і приїхати до нього з ким-небудь. Задля того я й пристала до Ковнацького, але Ковнацький держав мене за пильною сторожею, як тільки почув, що пан Згличинський скаржився на нього. Потім уже, як пан Згличинський відібрав мене від Ковнацького, Ян і Андрій Монтовти, сприятелювавшись з Андрійком Меньком, з яким я й давніше мала зв’язок, противний Богові і обітниці малженській, намовили мене через того ж Андрійка Менька, щоб я панові підкоморію і його жоні дала отруту. І той Менько сам приніс мені чорну ящірку, яку ми в мішечку й приправили і за поміччю Янка, що був на той час старшим у пекарні, подали панам на вечерю в рибі, в лящі, у понеділок, на Великоднім тижні. І того ляща їли усі, хто сидів тоді за столом, а я своїми руками подала панові Згличинському, і він їв; а Андрійко, крім того, дав отруту панові підкоморію в питві, а Доротка подала пані підкомориній в глеку з медом. Того ж дня пан Ян та Андрій Монтовти сподівались через того ж Янка добути записи, що видав моїй мачусі небіжчик отець мій, і ті, що я видала на батьківські маєтності, і листи, які дав мені небіжчик отець на ті ж маєтності. Монтовти намовили мене через того ж Менька дати згоду на те, щоб були викрадені усі оті записи і щоб ті листи, які я видала панові підкоморію і його жоні, я мерщій скасувала — попереду перед Пінським урядом, а потім і перед іншими, а признала б слушними тільки ті, які вони змислили на свою користь. За це вони обіцяли подарувати мені маєтність у Литві. А коли вже Менько вивіз мене до Сеніна, там я чекала від братів своїх, панів Монтовтів, коней і слуг, які повинні були допровадити мене до Поляної, а звідти до Дубровиці; а сам Менько зостався, щоб викрасти записи, змовившись з Ядвігою та Дороткою, які мусили тієї ж ночі подати скриньку з листами у вікно, через ганок. Але не відаю, як Бог виявив лихий замір, мабуть, за добродійство їх милостей, що вони дарували мені немало пожитків. Усі оті пожитки я змарнувала, слухаючи лихих порад Яна та Андрія Монтовтів. Тепер я прошу вас, милостивих панів, для Пана Бога, рачте ваша милость бути моїми причинцями (заступниками) перед паном Згличинським, щоб не дістатись мені до рук ката. Нехай він пустить мене до кляштора (монастиря), де я буду спокутувати гріхи свої і молитись за пана Згличинського, щоб нагородив його Пан Бог за те, що не дав мене до катівських рук. А тим лихим людям, братам моїм Монтовтам, нехай Пан Бог заплатить за те, що вони довели мене до такого злочинства».

У звичайному порядку тодішнього судового процесу далі мусили бути контроверсії (обмін думками, дискусія) між сторонами або їх прокураторами; але які контроверсії були можливі в теперішній справі, де позвана сторона не тільки щиро винилась у всьому, а ще з доброї волі признавалась і в інших злочинствах, про які не було й мови з боку сторони поводової. Зоставалось тільки підвести відповідні артикули Статуту і поставити декрет, але суддя чогось гаявся. Він запитав Згличинського, чи не згодився б він пробачити жінці її вину.

— Проше, жеби ведлуг заслуги свей (по заслузі) караннє взяла, — одмовив той.

Всі звернули очі в бік «позваної». Бліда, змучена, вона сиділа з понурим лицем і, здавалось, не помічала нічого, що було коло неї. Коли суддя запитав її, чи не має вона яких доводів, щоб себе виправдати, Ганна не зараз одповіла: видно було, що пересохлі губи й язик утруднювали їй річ.

— Рачтеся, ваша милість, — ледве прошепотіла вона, — примовити до пана Згличинського, аби від нього з малженства була вільна, нехай би пішла до кляштора, спокутувала за гріхи свої і за нього Пана Бога просила, же не дав мене в катівські руки за мої проступки.

Тепер тільки Ганна немов очуняла і почала стиха плакати.

Все змовкло. Судді завагались. Кожному мимоволі прийшло на пам’ять минуле життя позваної, таке недовге, а таке змінливе, коловротне і таке багате на нещастя. Було справді щось трагічне в незвичайній долі цієї молодиці, колись-то вельможної княгині, а тепер нужденної, осоромленої жінки панського машталіра, який огидливо зрікається признавати її надалі за свою малженку. І що ж довело її до такого прикрого становища? Чи одна ж її легкодумна нерозважність та необачність, а чи не далеко більше — несита зажерливість та жорстокість людей, що все ласились на її добро? На її життєвому шляху, спочатку такому широкому та гладенькому, скоро почали виникати та все більш зростати такі завади та перешкоди, що подолати їх змогла б хіба людина з великим розумом і надзвичайною енергією, а вже ніяк не вона — вутлий човник, без стерна і без вітрила спущений в бурхливе море. Чи вже ж винити її за те, що лиха доля не наділила її вдачами, які були так потрібні в її житті?

— Хто серед вас без гріха, нехай перший кине в неї каменем, — почулося враз серед загальної тиші. Це проказав, гадаючи уголос, князь Острозький, низько схиливши сиву голову.

Всі мовби прокинулись.

— Правду мовить його милість князь, воєвода київський! — почулось з рядів публіки.

Палке, красномовне слово талановитого прокуратора навряд чи змогло б ураз викликати серед присутніх такий одностайний, прихильний до позваної настрій, як це учинили ті кілька слів, що так до речі проказав побожний князь. Вони яскраво нагадали кожному зрушаючу євангельську сцену, яка тепер немов удруге відбувалась перед очима присутніх. Під палкими, ще більш пекучими проміннями південного сонця, в притворі храму, [зібрався великий натовп, а серед нього бліда й трепетна стояла ;блудниця і з смертельним страхом чекала на себе вироку. І немав |щоб довершити подібність, в ту ж хвилину пан Семашко, пошеп-гтавшись з суддею і видимо чимсь незадоволений, знявся з свого місця й покинув зібрання; за ним услід вийшли й його слуги. «Фарисеї же ізидоша єдин по єдиному»… — мимоволі пригадалось кожному. А схилена постать старого князя зоставалась усе в тому ж положенні, і кожний неначе сподівавсь, що ось він почує й остаточне слово: «Іди і к тому не согрішай!»

Це слово зараз же й почулось, хоч і в іншій формі. Суддя оголосив декрет:

«Ми, суд, видячи тоє, иж тая справа не нашому судові належить, але духовному, одсилаємо єсми те до суду належного, духовного».

Це значило, що суд не знайшов у справі злочинства, за яке годилось би карати, а спостеріг тільки, що сторони поставили себе в такі неможливі взаємини, при яких їх шлюбний зв’язок не міг довше тривати; а що розв’язання шлюбу переходило за край компетенції світського суду, то він і постановив одіслати справу до суду духовного.

Можна гадати, що милосердні судді, видимо жаліючи Ганну і всіма способами ухиляючись від її карання, скористувались тим, що в тодішньому праві (2-м Статуті) не було й згадки про лихий учинок чужолозтва і про те, чим його карати. Тільки в 3-м Статуті (1588 р.) було приточено до XIV розділу новий артикул: «Запобігаючи між іншими і тій злості (лиху), аби ся в панствах наших християнських не множила, то єсть чужолозтво, яким непомалу Пан Бог буває ображений, уставуєм… карання горлом за цей учинок». Тим-то й можлива була така річ, що хоч Ганна й сама призналась перед урядом, що чужоложила з Ковнацьким і з Андрійком Меньком, а проте суд не покарав її. А про Ганнин замір отруїти мужа й пана Семашка суд не мав права навіть і формально входити «в розсудок правний», бо про це він чув тільки від самої Ганни, а по Статуту треба було, щоб покривджена сторона скаржилась на неї за цей учинок; тим часом пан Згличинський позивав її тільки за зраду й чужолозтво. Через те і в декреті судовому не було й мови про завдання отрути.

 

 

XIX

Якби нан Згличинський і його малженка належали до православної парафії, то духовний суд, певно, не вагаючись розв’язав би їх шлюб, як він робив це звичайно, коли обидві сторони цього жадали. Зовсім інакше поводилась в таких справах католицька ієрархія, яка завжди прикро докоряла православним владикам, що вони легковажать тайну малженства і нерозсудливо дають розводи, що навіть прості попи у них важаться через абияку легку причину розв’язувати шлюбні зв’язки. Католицькі богослови твердо стояли на канонічній засаді, що малженство повинно бути довічним нерозривним зв’язком, і тоді, як православні українці та білорусини усяких станів в XVI ст. досить вільно розлучались, коли їм того хотілось, поміж католиків такі випадки траплялись дуже рідко. Через те й справа Згличинського хоч і була одіслана до Луцької капітули, але застряла там надовго і не мала жодного наслідку.

А тим часом пан Згличинський, не знаючи, як йому позбутись осоружної жінки, просто повернув її за невільницю і заходився вибивати з неї баглаї тим самим методом, яким звик у себе в стайні боркати норовистих коней; а щоб вона не тікала з дому, запирав її в тісну комірку; коли ж і це не помогло, він просто поперебивав їй ноги. Так він знущався над нею кільканадцять років, поки нарешті Ганна таки втекла від нього за поміччю якогось родича Яна Галчинського.

Наприкінці 1594 р. прибула вона до Луцька і, минаючи капітулу, впала в ноги самому біскупові, заклинаючи його Христом Богом визволити її з тяжкої неволі, розвести з мужем, який став задля неї гіршим від ката, і прийняти її до кляштора. З ревним плачем жалілась вона на те, в якому тяжкому ув’язненні тримав її пан Згличинський, «почавши од року тисяча п’ятсот восьмидесятого аж до року тисяча п’ятсот дев’ятдесят четвертого», як він люто катував її, позбавив здоров’я, «охромив на члонку» (перебив їй ноги), пограбував усі її пожитки. Зворушений біскуп чуло слухав жалібне оповідання нещасної, убогої жінки, колись княгині, і не міг собі уявити, що перед ним та сама молода та вродлива Ганна, яку він бачив на погребі її батька, старого Монтовта. Правда, їй і тепер не було ще й півсотні років, але на вигляд вона здавалась столітньою бабою, та ще й калікою, бо ходила на милиці. Він ласкаво заспокоїв її, зараз же звелів написати позов до пана Згличинського і сказав, що сам розсудить їх справу.

В січні 1595 р. стали вони обоє перед судом біскупа. Згличинський не таївся з тим, про що обмовляла його Ганна: ув’язнення, «неслушне карання і охромлення єї на члонку» — все те він признав і одного тільки пильно «домовлявся» — роз-воду; про те саме благала біскупа й Ганна. Але біскуп розводу їм не дав, а вирік такий декрет: «Повинен пан Згличинський перепросити малженку свою, а перепросивши, обручити трьома шляхтичами, що вже від того часу має він в малженстві з малженкою своєю добре мешкати».

Через кілька днів після того Згличинський перед гродським Луцьким урядом признав і видав Ганні особливий «лист», у якому писав: «Чинячи досить декретові його милості ксьондза біскупа луцького, оную малженку перепросивши, трьох шляхтичів (отаких-то) способивши, в поруці за себе дав, которі за мене рукойму (заруку) врядовую учинили, і я тим листом, записом моїм, облігую (зобов’язуюсь), що з помененою малженкою моєю в малженстві маю мешкати і у всьому водле декрету ксьондза біскупа заховати маю». А Ганна теж, певно, з намови біскупської видала мужу «добровольну квитанцію», в якій писала, що, «взявши певну угоду з малженком», вона його «квитує» з усіх своїх «протестацій» і дарує йому все лихе, що він учинив їй.

Не знати, які були дійсні наслідки цього малженського єднання з чужого наказу. Навряд, щоб пан Згличинський і після біскупської покути змінив свою вовчу натуру, та навряд щоб і Ганна щиро пробачила йому свою тяжку наругу та каліцтво. Але що з ними далі діялось, нам невідомо, бо з цього часу назавжди зникають про них навіть спогади в актових книгах, звідкіля ми цілком узяли не тільки фактичний матеріал щодо фабули нашого оповідання, але й найдрібніші риси тодішнього побуту, старанно дбаючи про те, щоб не збочити з твердого грунту документальних фактів на привабний, але непевний манівець вигадок.

 


[1] Відав розмежуванням маєтків і грунтів.

[2] Аж буде по-моєму

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.