Ганна Монтовт-3

ХІІ

Казимир Ледницький не їздив на похорон тестя: він і без того знав зміст його тестаменту, бо хваткі опікуни поспішили вписати його до актових книг трохи не в самий день смерті старого Монтовта. Він сидів тепер над Статутом і радився з луцькими правниками. Незабаром він подав до суду «протестацію», в якій доводив, що тестів тестамент і його даровизні записи не мають ніякої правної сили через такі юридичні причини: а) значну частину своїх маєтностей Монтовт давно вже записав дочці своїй Ганні, якій і без того, по Статуту, «вся дідизна і отчизна правом прирожоним спасти міла по його животі»; б) всім відомо, що Монтовт, поки був «добре здоров і зуполний на умислі й розумі», не видавав княжні Порицькій ніяких записів, окрім віновного; а в ті дні, якими датовані його останні записи, він лежав близький смерті, «весь спухлий, і ні розуму, ні смислу зуполного уже не мав», що може посвідчити возний, з яким він одвідував тестя за тиждень до його смерті; в) на тестаменті Монтовта немає його власноручного підпису, а в числі буцімто присутніх при цьому свідків підписані й такі особи, чиїх печатей немає на самому акті, а це знак того, що ці особи не були присутніми при тому, коли тестамент писався нібито з голосу Монтовта. Правду сказати, цих доводів було б цілком досить, щоб правуватися з яким-не-будь простим шляхтичем, а не з такими ясновельможними супротивниками, з якими заводився тепер Ледницький. Ось і зараз чув він у гродській канцелярії, либонь, князь Порицький, брат пані Монтовтової, збирається їхати до Варшави просити короля, щоб той ствердив тестамент Монтовта. Коли це здійсниться, тоді Ледницькому нічого й сподіватись добрих скутків з його протестації.

В тяжкі хвилини життя, коли сум огортав йому душу, Ледницький мав звичай брати собі на поміч добрий поставець оковитої, але на цей раз і оковита мало допомагала: замість сподіваної бадьорості якась невиразна гризота, роз’ятрення й запеклість усе більш і гостріш проймали всю його істоту. І так нікчемний хуторець Липая — ось кінечний скуток трудів, терпіння і надій усього життя його! Навіть оцей дім, у якому він живе і який ще вчора був його власністю, і той не належить йому більше! Нічого сказати, коштовний спадок після багатого тестя! Та коли б він міг уперед знати, що так буде, він двадцять разів поспів би оженитись з якоюсь удовою-русинкою без титулу, але з достатком та й жив би собі паном, як живуть деякі земляки його, а не став би запобігати ласки гоноровитого литвина та вислужуватись перед ним і залицятись до його вельможної дочки. І що він особливе знайшов у неї? Красу чи що? Так і та челядниця Вівдя, яку він викрав колись у пані Тупичевської, теж була неабияка красуня. Про розум, освіту і казати нічого: заядла папістка й більше нічого! До праці недотепна, звички і примхи цілком князівські. Ні, коли ти вбога, так ти й примхи великопанські забувай, а працюй, як проста міщанка. Відтепер не стане він потурати ніяким примхам бувшої княгині і докаже їй, що вона така сама злиденна шляхтянка, як і він.

В цьому роз’ятреному настрої застала мужа Ганна, повернувшись із Коблина. Він немов зрадів, що тепер є на кому зірвати злість, що його душила, і з першого ж слова повів з жінкою розмову в гострому, ущипливому тоні про її батька, мачуху, про спадщину і про свої облудні надії. Іншим часом Ганна може й змовчала б, приймаючи до уваги несамовитий стан і настрій чоловіка, але тепер вона пригадала недавню розмову з родичами в Коблині і враз переконалась, що вони казали їй святу правду, що вона дійсно нещаслива жертва тирана й п’яниці і що вона ненавидить свого мучителя. З шаленою відвагою, тремтячи з обурення, вона все оце виказала йому в вічі. Той в першу хвилину скам’янів з несподіванки: ніколи ще жінка так з ним не говорила!

— А, так це тебе напутили твої ясновельможні родичі? — скрикнув розлютований Ледницький.

І світлиця враз оголосилась несамовитим криком і лементом. Збіглись слуги і навіть сусіди і насилу вирвали зомлілу Ганну з рук осатанілого мужа.

Отака буча почала зчинятись між ними усе частіше. Ледницький став запивати гірш, як перед тим. Він суворо заказав жінці їздити до мачухи, а переселившись до Липаї, він прямо не спускав її з очей, бо звідсіль до Коблина було всього кілька верст. Коли ж Ледницький запримітив, що слуги пані Монтовтової почали чогось никати поблизу Липаї, він зразу догадався, до чого це йдеться, і одвіз жінку до Киселина, де він держав оренду у пана Олизара Кирдія-Мильського. Тут, в цьому глухому лісовому кутку, він лишив її на господарстві, а сам повернувся до Липаї, де у нього заготовлено було чимало хліба, щоб фурами везти до Полісся. Але через кілька тижнів, в січні 1571 р., він одержав неприємну звістку, що слуги пані Монтовтової несподівано приїхали до Киселина і викрали господиню. Ледницький зараз же поїхав до Луцька і подав в суд «плачливую протестацію», в якій, між іншим, писав, що позаяк він недавно позвав до суду пані Монтовтову і її опікунів за тестеву спадщину, то тепер він дуже обавляється (побоюється), коли б вони «о смерть не приправили» його жінку, «аби вона, коли будеть мені привернена, того зо мною, яко з мужем своїм, на них не попирала[1], бо того знаки суть, що служебників моїх двох, з двора моєго гвалтовне взявши, не відомо, чи їх забити, або втопити, або деіндей подіти веліли».

Бідний «малженок» ще не тратив надії, що його «малженка» буде йому «привернена». Гай-гай, тільки він її й бачив!

 

 

XIII

Пані Монтовтова та її опікуни, викрадаючи Ганну, звичайно, і в голові собі того не покладали, щоб її «о смерть приправувати», як наївно боявся Ледницький. Вони любенько привезли її до Луцька і поставили перед гродським урядом. Тут Ганна перш усього учинила формальну заяву, що «за великими утисками» од пана Ледницького, «малженка її бувшого», які від нього «вставичне (постійно) і на кожний день і кожного часу мала», вона мусила залишити його і «в одній шубці, нічого не беручи маєтності», з’їхавши з Киселина, шукати притулку у своєї мачухи. «Він мене примушував, — жалілась вона далі, мабуть, з направи князя пробоща Воронецького, — і часто бив, абим я тую ж віру єретицькую, котру він маєт, держала, уводячи мене од костьолу повшехного (загального, звичайного), на закон і віру мою християнську приналежачого. І того я добре свідома, що пан Ледницький, по смерті вже небіжчика отця мого, листів змишлених немало справив, а меновите (а саме): якоби небіжчик мав якісь листи, або записи, матці моїй, а малженці своїй першій Олені Мацковичовні і дядькам моїм, так же і мені самій, дочці своїй, на імення свої отчизні дати, о чім я ніколи не відала а ні того мені отець мій повідав. І коли я пана Ледницького од того єсми одводила, аби він таких змишленних листів не справував, тогди він мене за те бив, мордував, а інших вчинків його, для встиду перед вашою милістю (урядом), і вимовити на сей час не могу, але часу свого йому самому очевисто повідати хочу».

Ось вона — помста легкодумної жінки! Щоб тільки досолити чоловікові, Ганна одважується признати «змишленим» документ, який забезпечував її ж маєткове право і в автентичності якого не було жодного поводу до сумніву, бо він двічі був стверджений перед урядом і вписаний до актових книг самим її батьком. Але й на тому ще не кійець жіночій помсті.

Того ж дня Ганна видала мачусі і сама «очевисто» ствердила перед урядом кілька листів, в яких формально навіки зреклась на її користь від свого спадкового права на батьківщину і наложила «заруку» в 1000 кіп грошей на себе і на «бувшого свого малженка», і на кожного, хто б тільки зважився позивати пані Монтовтову, буцім вона неправно володіє добром, записаним її мужем. Усі оці листи вона підписала (по-польськи) так: «Ганна Монтовтівна, бувшая Казимирова Ледницька».

«Неначе якась удова Ледницька!» — ущіпливо підкреслив Ледницький в своїй «протестації» з приводу цих «листів».

А Ганні, засліпленій помстою, все ще здавалось, ніби вона мало ще досолила «бувшому малженку». Вона пригадала, що її маєтність Липая лишилась в його руках. Як би його витурити звідтіль? Стала вона про це радитись з мачухою, а її опікун Олександер Вишневецький і порадив Ганні:

— Це справа дуже легка: запиши мені Липаю ніби в заставу, а я вже доберу спосіб, як витурити звідтіль пана Ледницького.

Ганна радо згодилась на це і зараз же поїхала до Луцька, щоб ствердити на уряді запис про те, либонь, вона, «маючи пильную потребу в пенязях, взяла і позичила у його милості князя Олександера Вишневецького тисячу кіп грошей литовських» і в цій сумі «заставила» йому на три роки Липаю.

Відібравши урядову копію з цього документа і взявши з собою возного, князь Вишневецький зараз же повернувся до Коблина, щоб приготуватись як слід завтра ж вступити у володіння новою заставою.

 

 

XIV

Нічого цього не знав і не відав Казимир Ледницький. Він цілий день був заклопотаний тим, як би на завтра вирядити кілька десятків фур з хлібом у Дубровицю, на Полісся, і ліг, затурбований думкою, що з вечора почалась відволога, то коли б вона назавтра не попсувала дороги.

Ранком, трохи не вдосвіта, розбудили його потривожені слуги:

— Вставай, пане! їде на нас якесь військо!

Вибіг Ледницький на двір і бачить: з противного берега річки Стиру просто до його двору прямує озброєний люд в кількасот чоловік кінних і піших. Там були слуги князів Олександера і Костянтина Вишневецьких і слуги Варвари Монтовтової і її брата князя Порицького, і слуги князя пробоща Якуба Воронецького і його брата князя Матуша, і «сестринець» небіжчика Монтовта пан Богдан Гесинський, і превелика юрба селян, озброєних кіллям. На чолі цього «війська» їхав сам князь Олександер Вишневецький і рядом з ним возний. Ледве встигли слуги Ледницького затарасувати ворота, як сюди під’їхав возний і, махаючи якимсь «листом», став викрикувати, що ось то він прибув ув’язувати[2] його милість князя Вишневецького у заставну його маєтність Липаю, і загадував, щоб його було впущено до двору.

— Возні не їздять на ув’язання з розбишацьким «гуфом» (загоном), а тільки з шляхтою, людьми добрими[3], — одказав йому Ледницький.— То, певно, ти не возний, а якийсь розбишака. Їдь собі геть!

Тільки що возний вернувся до свого патрона, як звідтіль почали з гаківниць і з рушниць стріляти. Ледницький не знав, що й чинити: з ним у дворі було всього кілька слуг та з півсотні фурщиків, озброєних оглоблями. Аж тут враз йому доносять, що і з іншого боку, від шляху, кількасот збройного люду дорогу заступили.

— Бий-забий такого а овакого сина! — почулася враз за ворітьми гучна команда князя Вишневецького.

Постріли зачастили. Кулі попадають у вікна панського будинку, і скляні оболони з дзеньканням розсипаються в дріб’язок. Бачить Ледницький, що про опір нічого й думати: коли б хоч «горло (тут: життя) своє урятувати». За одну хвилину він переодягається у «хлопську» одіж і, криючись поза стогами, тікає до лісу. А там уже повно було його підданців, які, почувши стріляння на панському дворі, чимдуж кинулись урозтіч, ховаючись у лісовій гущавині.

Через кілька хвилин облога була скінчена. Тріумфуючий переможець вступив у володіння завойованою маєтністю і страшенно лютував, що ворог випорснув з його рук. Звісно, Вишневецькому потрібне було не «горло» Ледницького: він хотів тільки вимогти хоч би й силою од нього формений «квит» у тому, що той начебто поступив йому Липаю «добровільно» і не матиме до нього ніяких претензій. Тоді справа обійшлась би чисто, шляхетно, без отого «правування», все-таки неприємного й клопітного хоч би й для вельможного князя.

А таке «правування» зараз же й почалось, бо Ледницький, вибравшись із пущі, прямо-таки подався до Луцька і заніс «плачливу» скаргу самому панові старості. Через шість тижнів прийшов термін до судової розправи по цій скарзі. Ледницький завчасу прибув до Луцька і, почувши, що тут уже й князі Вишневецькі, боявся й носа показати з господи. Ті якось провідали про нього і прислали запитати, чи не згодиться він помиритись, не доводячи до «розсудку правного». Ледницький переказав, що згоден на єднання, коли тільки буде «привернена» йому жінка і маєтність Липая з його добром, але йти до князів на розмову по цій справі обавляється, бо знає, що з ними прибуло до міста багато збройних слуг, а запрошує їх милість «для чинення угоди і єднання» до замку королівського. Через яку годину прийшов до Ледницького пан суддя городський Тит Хом’як і почав його вмовляти, щоб він нічого лихого не обавлявся і йшов би зараз з ним і з своїми приятелями до господи князів Вишневецьких.

— Княжата, їх милість, мені тоє прирекли і шлюбовали (обіцяли) шляхетним словом своїм, иж ти, пане Ледницький, з приятелями твоїми спокійно і безпечно прийти і одійти од них маєш, і руку на те мені дали, — вмовляв Хом’як.

— А ти, пане суддя, чи даєш мені при возному і при моїх людях добрих поруку на те, иж мене нічого злого не спіткає там, у княжат, їх милостей? — запитав обережний Ледницький.

Пан Хом’як радо згодився на те і, коли прибув запрошений возний з свідками, в присутності їх подав руку Ледницькому, запевняючи, що він ручиться своїм «горлом» за його безпечність.

Коли Ледницький в супроводі Хом’яка і трьох чоловік, своїх приятелів, прийшов до князівської господи, до нього зараз же вийшов князь Костянтин Вишневецький і категорично загадав, щоб він перш усього взяв назад свій позов, яким позвав до суду князя Олександера, а за те, що насмілився позвати, сів би «добровільно» до замкової в’язниці на чотири тижні і, відсидівши своє, прилюдно на уряді «перепросив би його милість» за образу, заподіяну йому тим «неслушним» позовом, а тоді вже просив би і о «єднаннє», і коли їх милості схочуть, то і єднання з ним учинять. Судячи по тону, яким князь усе це загадував, Ледницькому легко було зрозуміти, що йому нічого вповати на князівське «шляхетне слово й приречення», а треба думати про те, як би одійти звідсіль живим та здоровим. Нічого не кажучи проти того, що загадав князь, він просив, щоб дали йому якийсь час на зміркування і дозволили повернутись до господи своєї порадитися з приятелями. Князі згодились на це. Але тільки що Ледницький вийшов з двору, вони огляділись, що необачно випустили лисицю з рук, і зараз же послали кілька слуг, щоб завернути його. Ті догнали Ледницького аж коло воріт його господи і, «не мовлячи доброго слова», почали його бити й тягти назад. Ледницькому якось удалось вирватись і вскочити в замок. Слуги Вишневецьких кинулись за ним і туди, і коли б воротний не поспішився швидко звести взвод (міст), вони вдерлись би і в замок, не вважаючи на те, що закон тяжко карав кожного, хто під час судових «рочків» (сесій) важився входити у замок в зброї. Тут їм на поміч наспіла друга юрба князівських слуг, і всі вони притьмом почали допинатись, щоб їх впущено було до замку; а коли воротний їх не послухав, тоді вони, «з тилу хвірткою увошедши і дірами влізши до замку», почали скрізь шукати втікача і, довідавшись, що він сховався в домі архімандрита Жидичинського монастиря, одбили й порубали двері, шукаючи по коморах свою жертву.

Другого дня возний оглядав Ледницького і знайшов у нього на голові три рани рубані, на губі рану криваву, на руці рану колоту і на боці — биту й синю. Він, хворий, лежав у ліжку, і «бальвір» (лікар) натирав його якимись олійками.

Ледницький розпочав нову справу в суді проти Вишне-вецьких, але, не довівши її, як і попередню, до якогось скутку, поїхав до Польщі і там помер незабаром, про що Ганна не скоро й довідалась.

 

 

XV

З того часу, як Ганну було «викрадено» з Киселина і вона оселилась у Коблині, їй здавалось, немов вона вдруге на світ народилась. Мачуха була така ласкава до неї, часто наділяла її дарунками; досить приязно поводились з нею і опікуни княжни Порицької. Коли Ганна послухалась їх ради і формально зреклась свого спадкового права на батьківщину, її запевнили, що це не що інше, як пуста формальність, дуже неприємна для Ледницького, але для неї зовсім не шкідлива, бо княжна Порицька, пам’ятаючи про «добродійство» небіжчика-мужа, її батька, і в нагороду за її зичливість однаково хоче «з доброї волі і ласки своєї» поділитися з нею його добром.

Ганна діймала віри цим обіцянкам і не допитувалась, коли ж вони здійсняться, та її мало це й обходило, бо не знала вона нужди ні в чому. Маєтність Липаю їй повернули з усім, що там було зібрано її чоловіком. Забажала вона, щоб її розвели з Ледницьким, і вельможні родичі зараз же почали клопотатись про це в духовному суді і хоч скоро забули й думати про цю справу, але Ганна й сама не дуже про те побивалась, упевнившись, що Ледницькому однаково не вирвати вже її з цього міцного захисту. А скоро Ледницький зник, Ганна зараз же й зовсім викинула його з пам’яті. Безжурне, розкішне життя в старому батьківському замку так яскраво їй нагадувало давнє минуле, коли вона була малою дівчиною і переживала тут своє дитяче щастя. Іноді Ганні здавалось, немов вона ніколи й не кидала цього теплого, рідного гнізда, і все, що пережила вона за останні десять років, неначе їй марилось або ж то був сон, який не залишив у пам’яті нічого, окрім якоїсь нісенітниці. Не згадуючи минулого, не гадаючи й про будучину, жила вона тільки теперішнім часом. Ганні йшов усього двадцять п’ятий рік, і вона з пожадливістю людини, яка не зазнала щастя, хапалась покористуватись усім, що їй посилала невірна доля.

А в коблинському замку жилось тоді дуже весело. Пані Монтовтова, молода удова, не дуже журилась за старим «малженком» і зараз же завела тут таке розкішне та веселе життя, якого не було за старого Монтовта. Гості ніколи не переводились. Численна рідня господарки трохи не безвиїзно проживала у Коблині, а коли минув «пристойне звиклий» жалобний термін, почали навідуватись й женихи. А проте й без гостей у замку не знали нудьги. По звичаю багатих панів того віку княжна Порицька держала в себе численний гурт так званих «служебників», або, як звали їх у Польщі, «дворян». Це не були слуги в нашому розумінні. Переважно то були молоді незаможні шляхтичі, які складали з себе гоноровий почет при особі пана: ходили з ним на війну або на полювання, супроводили його при виїздах, обороняли його від сусіднього нападу або ж самі з ним укупі нападали на його ворога, а дома справляли усякі його доручення, господарські й інші, і розважали від нудьги. По тодішньому розумінню це була не стільки служба, скільки школа, в якій молодь практично привчалась до лицарської науки, до господарської справи, до шляхетного поводження, світських манер і взагалі, як тоді мовляли, «набиралась польору і добрих звичаїв». Певна річ, що на ділі тут все залежало від того, який був пан; у іншого служебники навчились тільки пиячити та грати в карти чи в кості або призвичаювались до ледарства. Старі русини, виховані в предківських заповітах, вороже ставились до цього перейнятого з Польщі звичаю тримати чималу юрбу слуг-ледарів, особливо не терпіли вони слуг-ляхів, на яких була тоді в Україні мода. В одній сеймовій розмові 1589 року[4] (яка так подобалась багатьом, що ходила по руках і списувалась як літературний твір) вказувалось на цей звичай як на поважну громадську шкоду задля Білорусі і України: «І то, милостиві панове, не малая шкода, що слуги ховаєм (тримаємо) ляхи. Давай йому сукню фалендишовую[5], корми ж його тлусто (жирно), а служби з його не питай, бо тільки, убравшись, на високих каблуках до дівок дибле та з великого кубка трубит (тут: п’є). Ти, пане, за стіл, а слуга й собі за стіл; ти за борщик, а слуга за пукатую (велику) штуку м’яса; ти за пляшку, а він за другую, а коли слабко держиш, то він і ту з рук вирве. Тільки й пильнує: скоро пан з дому, то він мовчки приласкається до жінки… А коло дівок, як жеребець ірже. Найми ж до нього двох литвинів на сторожу, бо й сам дідько не упильнує!»

Такі служебники хоч і не завжди були здатні до поважних справ, але там, де від них вимагалась тільки потіха, забавки і всякі «крутофилі», там уже ніхто їх не переміг би й не сказав, що вони даремно переводять панський хліб. Багато між ними було таких, що добре грали на кобзі або на «квинтарі», усі хвацько танцювали, інші уміли смішно казати усякі теревені, плести небилиці, залицятись до паній і панночок тощо.

Серед такого веселого товариства, в безпутній гульні з усякими втіхами й забавками Ганна скоро зовсім заморочила собі голову. Чи здатна ж була вона, з природи легкодумна й необачна, статечно побороти всі спокуси, які її оточували, й не перейти краю? «Дворські звичаї» не відзначались моральністю, а ота невиразність Ганниного стану — чи вона заміжня, чи розвідка — ще більше осмілювала молодих гультяїв поводитись з нею не дуже-то чемно.

Хто знає, до чого б нарешті довело Ганну таке життя, коли б її мачуха незабаром не пішла заміж, що зразу і круто змінило й Ганнине становище.

 

 


[1] Себто справа про спадщину.

[2] Вводити в володіння.

[3] По Статуту, коли возний їхав до кого з позвами чи по якій іншій справі, то повинен був мати при собі свідками двох шляхтичів, які іменувались «шляхтою, людьми добрими».

[4] Йдеться про так звану промову Івана Мелешка на Варшавському сеймі 1589 р., що розглядається деякими фахівцями як політичний памфлет.

[5] Голландського сукна.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.