Ганна Монтовт-2

VI

Далека дорога, сумний похоронний обхід, а найбільш тяжка ураза від пана Носиловського — це все так стомило, захвилювало й знервувало молоду княгиню, що вона почувала себе не в силі зараз же, поховавши мужа, вертатись додому. По дорозі з Києва заїхала вона в м. Черняхів, до приятеля померлого князя пана Йосипа Немирича, щоб якийсь час відпочити у нього в гостині.

Немирич радо привітав дорогу гостю і, щоб їй було веселіше, зараз же розстарався про пристойну їй компанію — запросив до себе з Коростишева свого родича, молодого Івана Олизаровича, сина старости чорнобильського Олизара Вовчковича, пращура теперішніх графів Олизарів, що на Волині. Юнакові дуже сподобалась молода удова; йому недавно оце батько виділив Коростишів, щоб він міг оженитись і мав на чому забезпечити віно своїй нареченій, і от тепер йому прийшло на думку, що як би то було гаразд, коли до цієї маєтності та прилучити ще й ті численні маєтки, які тепер є у принадної удовиці та ще й прибудуть, коли помре її батько. Цю думку Олизарович виявив своєму родичеві Немиричеві. Той зразу згодився з нею і брався усіма способами допомогти йому, щоб ця спасенна думка здійснилась. По змозі обидва взялись за діло. Як і треба було чекати, молода жінка не змогла встояти проти спільної атаки на її слабу голівку і легкодумне серце і зважилась необачно на якусь таку рішучу подію, на підставі якої пан Олизарович потім доходив свого права на княгиню Ганну Любецьку як на свою «малженку» і похвалявся, що має від неї якісь дуже важні записи. Що, власне, трапилось тоді в Черняхові: чи молоді були й звінчані, чи тільки «змовлені» та «заручені» і які саме записи дала молода молодому — про це, на жаль, дуже неясно натякають наші джерела.

А старий Монтовт, сидячи в Коблині, нічого про те не знав і не відав. Він теж турбувався про долю дочки. Йому було видніше, ніж кому іншому, що сімнадцятилітня вдова не зможе сама справитись у своєму новому стані, особливо ж важко їй одній справитись в ролі володарки численних маєтностей, які були розкидані по різних місцях і до яких ще до того чіплялись родичі небіжчика-мужа. Лиха пригода в Хабному виразно довела це на ділі. Видима річ, треба скоріше шукати для дочки жениха, і такий жених був вже у Монтовта напоготові; він хотів тільки виждати законного піврічного терміну, до якого удові не можна було вдруге йти заміж. Новим зятем вибраний був не абиякий пан, а родовитий князь Василь Солтанович Сокольський.

Стародавній волинський рід князів Сокольських коли чим і поступався перед князями Любецькими, то хіба достатками, а ніяк не славетністю свого родоводу. Сокольські були одного коліна з князями Четвертинськими, які теж, либонь, походили з Рюриковичів. Батько Василя, князь Солтан Михайлович Сокольський, не вважаючи на своє чудне ймення, чоловік православний, як і вся його рідня, справляв у 1541—1544 рр. уряд хорунжого волинського. Родовим гніздом князів Сокольських з давніх-давен було місто Соколь з невеличкою волостю, до якої належали села; Божів, Михлин, Тростенець, Холпнів і Острів; тепер ця дідизна, поділена між синами князя Солтана Василем та Марком і їх двоюрідними братами Максимом та Остапом Васильовичами Сокольськими, була вже задля них дуже тісною. Ось через що для князя Василя така наречена, як удова князя Любецького, що відобрала від мужа велику спадщину, а колись відбере ще й чималу батьківську, здавалась коштовним скарбом. З другого боку, й для пана Монтовта князь Василь був бажаним зятем: все ж таки це був нащадок стародавнього, хоч і підупалого, князівського роду, і йому більш личило володіти рукою й маєтками удови князя Любецького, ніж якомусь простому шляхтичеві. Окрім того, князь Василь і сам по собі був путящий, розумний чоловік, ще й до того приходився родичем князям Любецьким: його старша сестра Олена Солтанівна була за князем Іваном Романовичем Любецьким, рідним дядьком небіжчика князя Богуша, і тепер, пробуваючи у вдовиному стані, з недолітком сином жила у Соколі, у своїх братів. Це свояцтво, на думку старого Монтовта, подавало добру надію на те, що коли князь Василь стане його зятем, то йому буде зручніше, ніж кому іншому, погодитися з родичами небіжчика князя Богуша, і заведена ними судова справа про його спадщину якось уладнається.

Так гадав старий Монтовт, а того й не знав, що дочка гадала інакше. Як почув же він, що зробилось у Черняхові, то ця звістка тяжко його вразила і разом страшенно розлютувала. «Як же це так?— міркував він.— Дочка йде заміж, навіть не порадившись із ним?» Так себто його заміри, які він так старанно обміркував, мусять розвіятися по вітру через те тільки, що якийсь-то там Олизарович завертів молодиці дурну голову? Ні, цього не буде, старий батько не допустить. Дочка доручена йому в опіку, і, значить, по всім правам вона не може прийняти шлюб без його дозволу. Як батько й опікун він має подвійне право керувати її долею, і чого б там вона не накоїла у Черняхові, він поставить на своєму й не порушить слова, що дав князеві Сокольському. Тільки б удалось вирвати як-небудь дурну голову з рук Олизаровича! Ну, та це вже справа женихова: кому ж, як не йому, славному лицареві, личить добути свою молоду з рук ворога?

І от у коблинському замку і в Соколі почались негайні військові лаштування, немов виступали проти кримців. Сам князь Василь Сокольський, правду сказати, був не великий вояка, та й літа його були вже не ті, щоб перспектива небезпечної справи змогла приємно хвилювати його прохололу кров; але у нього був молодший брат князь Марко, палкий юнак, що тільки й марив про лицарські події, та й серед служебників Монтовтових, що виправлялись у похід під проводом його нареченого зятя, теж було чимало завзятих зайдиголів, здатних хоч до яких небезпечних справ.

Через тиждень виправа була скінчена. Князь Сокольський щасливо повернувся до Коблина й привіз батькові заблудну дочку. Ніхто з його ватаги не був убитий, хоч було чимало поранених; зате в королівському суді проти князя Василя Сокольського розпочато було справу «о гвалтовном взятиї жони Йвана Олизаровича і забраної всеї маєтности єго». Як саме й де відбулось це гвалтовне поривання — в Черняхові, Коростишеві чи деінде, а особливо як поводилась у цій пригоді сама княгиня Ганна, — про це, на жаль, не можна дізнатись по наших актах, бо скарга Олизаровича занесена була не в місцевому суді, а в королівському.

 

 

VII

При таких лихих обставинах, коли того й гляди, що прибуде з королівським листом Олизарович відбирати «свою малженку», нічого було чекати законного терміну для шлюбу, а треба було зараз же в’язати молодим руки. Так і було зроблено. Відбули весілля, а потім ще виконали ось яку формальність: 26 жовтня 1564 р. старий Монтовт прибув з дочкою в луцький замок і ознайомив перед гродським урядом, що «з ласки і призріння Божого змовив він свою дочку Ганну в малженство за князя Василя Солтановича Сокольського», а потім прохав, щоб уряд формально запитав її, чи не давала вона «з намови або поради чиєї, або з милості своєї кому іншому обітниці віддатись за нього або вже за кого ся не оддала?» І стоячи перед урядом, Ганна мовила так: «Я нікогди ні за кого в малженство піти не пошлюбовала, а ні ся ні за кого не оддавала, одно ж тепер то собі вмислила і позволяю з правого умислу серця мого мати собі за малженка його милість князя Василя Солтановича Сокольського, з котрим і живіт свій хочу доконати, яко ж єсми і перед Паном Богом то його милості пошлюбовала його за малженка собі мати»[1]. І просив Монтовт пана старосту, щоб ця заява його дочки «од слова до слова» була записана в актові книги, що й було учинено. Легко зрозуміти, що оця декларація, по Статуту зовсім не обов’язкова задля молодої, робилась, власне, для одпору претензіям шлюбним з боку пана Олизаровича; але що, як у нього окрім словесних обітниць знайдуться й писані, які-небудь записи, стверджені ім’яною печаткою неодносталої красуні і по своєму змісту, може, якраз суперечні її теперішній декларації? Щоб запобігти й цьому лихові, Ганна, намовлена батьком, в той же день і перед тим же урядом занесла ось яку «плачливую» скаргу: коли пан Носиловський вигнав її з Хабного, то, «не маючи, где ся подіти», вона приїхала до пана Немирича, «сподіваючися на заховання, котороє мав з ним небіжчик», муж її князь Богуш Любецький, «і будучи мені в тім дому його, пан Немирич, невідомо з якої причини, сам через себе і через інших людей добрих почав намовляти а праве примушати мене до того, аби я заручена була за пана Івана Олизаровича; на що я, не позволяючи, зараз, яко могучи, ледве з дому Немиричового виїхала[2], оставивши там скриньку з листами і печать мою сребренную з гербом. Постерегаючи, аби з того листи якії не показали ся, а хоч би ся в кого і показали, аби жадної моци і віри міти не могли», Ганна просила уряд записати в книги й цю її заяву, щоб вона змогла, коли того буде треба, на неї покликатись.

Отакими фортелями сяк-так забезпечивши себе з боку Олизаровича, наші молодожони, однак, не зовсім спокійно провели свій медовий місяць, бо окрім справи з Олизаровичем щодня треба було обавлятись якоїсь прикрості з боку родичів князя Богуша Любецького.

Раз якось, скоро після весілля, князь Василь Сокольський запросив до себе у Соколь на учту значних гостей: нареченого владику луцького пана Марка Жоравницького, архімандрита жидичинського отця Іону, суддю луцького Василя Бокія, хорунжого волинського Михайла Сербина, писаря замкового луцького Федора Русина та свого двоюрідного брата князя Остапа Васильовича Сокольського. Старого Монтовта не було тоді на Волині, він їздив до короля по якійсь справі. За обідом, між іншим, зайшла річ про Олизаровича; дехто сміявся, що як то він себе тепер почуває в стані того мужа-невдахи, про якого й пісня зложена, як він «оженився, потратився, а жінки немає». Тут пан хорунжий примовив, що, бувши недавно у Варшаві, бачив там Олизаровича, який хвалився, либонь, він має якісь записи на Любецьку маєтність. Ця звістка збентежила господарів, і гості почали їх заспокоювати. Тут хтось подав таку раду, щоб молода княгиня записала Любецьку маєтність в подарунок своєму мужу, тоді Олизаровичеві важче буде добути її з других рук. Присутні юристи похвалили таку раду. Спитали, як думає про це сама княгиня? Вона несміливо зауважила, що краще б відкласти цю справу, поки повернеться додому батько; але їй стали доводити, що чекати небезпечно, треба поспішатись, і вона покірливо згодилась на все. Замковий писар Русин зараз же написав текст «даровизного листа», всі присутні ствердили його своїми підписами й печатями, а другого дня цей лист був уже «облятований» (занесений) в актові книги Луцького земського суду. «Я, Ганна Монтовтівна, — стояло в тому листі, — княгиня Василевая Солтановича Сокольська, чиню відомо: узнавши ку собі вірную милість і велике добродійство, і учтивеє захованнє малженка мого князя Василя Солтановича Сокольського і хотячи ще собі у його милості склоннішую милість, ласку і приязнь большую наперед мати, а з особливої милості своєї, которую к нему, малженку моєму милому, маю, даю, дарую на вічні часи і зараз в моц і в держання подаю йому все імення моє Любецьке, що з ласки і милості небіжчика князя Богуша Любецького, першого малженка мого, за почтиві і вірнії служби мала. А коли б Пан Бог, з ласки своєї святої, мені з малженком моїм милим, князем Василем, потомство сплодити дати рачив, тогди його милість од того потомства тих іменій Любецьких оддаляти а ні записувати не маєт».

На лихо, великодушний дарунок закоханої малженки не вартий був того паперу, на якому був написаний: через коротку годину той же самий Мальхер Войтехович Носиловський, що прогнав колись княгиню Ганну з Хабного, озброєною рукою відобрав і любецькі маєтності, за що, звичайно, князь Василь з жінкою позвали його до суду.

 

 

VIII

Чого обавлялись Сокольські, те й сталось. Не минуло й двох місяців після їх шлюбу, як до них прибув у Соколь королівський дворянин Богуш Васильович Древинський і привіз князеві Василеві: а) «мандат», себто позов до королівського суду в справі «о гвалтовном взятьї жони пана Олизаровича і о забраньї всеї маєтности його», б) королівський «заручний лист» з приказом не наступати надалі на життя й здоров’я пана Олизаровича й його слуг під «зарукою» 10 000 кіп грошей.

В ті часи урядників, що розвозили подібні листи, звичайно приймали як непроханих гостей: люди зухвалі й жорстокі зустрічали їх прямо як ворогів і чинили над ними усякі прикрості й мордування, щоб примусити їх відібрати назад позви[3]; люди ж менш сміливі й малодушні звичайно ховались перед ними. Князь Василь Сокольський належав до останнього гурту: побачивши, що у двір до нього заїхав королівський дворянин з возним і свідками, він заметушився по кімнатах і хотів дати чосу, але дворянин обізвався до нього, коли він перебігав сіни, і засоромленому господареві нічого не лишалось, як запросити гостей до світлиці. Вислухавши з належною пошаною королівські листи і відібравши з них копії, князь Василь промовив, що виконає «господарську» волю і на призначений йому термін сам «очевисто» (тут: віч-на-віч, особисто) стане і жону «поставить» на суд його королівської милості.

Але це так тільки говорилось, а на ділі було не те. В ті часи «сторона одпорна»[4] звичайно не «ставала» на перший позов і усякими способами силкувалась якомога затягти справу, щоб примусити «сторону поводову» до вигідного поєднання. Так учинив і князь Сокольський. Коли прийшов призначений йому термін, він не поїхав до короля, а послав повідомлення, що його княгиня захворіла «обложною хворобою»[5]. Мабуть, «поводова сторона», що даремно проїздилась до Вільни, зложила на суді якийсь певний довід, що хвороба княгині — пуста «вимовка», бо король, призначивши для справи інший термін, звелів своєму дворянинові їхати до Соколя і самому освідчити стан здоров’я княгині Сокольської. З цього приводу трапився доволі комічний епізод, який ми перекажемо, якнайближче держачись мови й виразів документа.

Це було в січні 1565 р. Королівський дворянин Яким Любецький приїхав до Соколя і подав князеві одвертий «господарський» лист, в якому було пояснено, по що його послано. Князь Василь, видимо підготовлений до цього візиту, чемно привітав гостя, з пошаною відібрав од нього лист і, прочитавши, промовив:

— Я волі й розказанню його королівської милості противен бути не хочу. Твоя милість до малженки моєї, до світлички тої, де вона хвора лежить, пойди і розказанню господарському досить чини[6].

Дворянин в супроводі вижа й свідків пішов за князем до указаної йому світлички і знайшов там княгиню, «на ложку лежачую і стогнучую». В кімнаті була якась таємнича півтемрява,так що не можна було добре роздивитись, бо віконниці знадвору були трохи причинені. Не приступаючи до експертизи, неймовірний у радник перш усього загадав, щоб одчинили зовсім віконниці. Коли це було зроблено, він підійшов до княгині і почав придивлятись до її лиця, а потім, звертаючись до вижа й понятих, промовив:

— Єсть княгиня Василевая Сокольська, шафраном на обличчю натерта. Потреба, хустку змочивши водою, по тварі (обличчю) єї потерти, досвідаючи, чи єсть на ній шафран.

Почувши це, князь запалився і став енергійно збивати закид дворянина, але присутня тут сестра його Олена, удова князя Івана Любецького, призналась:

— Правда, иж ми єї, невістку нашу, княгиню Ганну, змивши з оцтом, шафраном твар і руки їй намазали, але тоє учинили єсмо для млости єї.

— Я пак сам не відаю, що їй тут за раду давали, — пробурчав засмучений князь.

Але дворянин все ж таки вимагав води, щоб обмити лице княгині, відмовляючись без цього приступити до дальшої експертизи. Тоді князь разом з сестрами заходився сам експертувати хвору при очах урядників: брав її за пульс, «до уха єї ся прихиляв». Ніщо не помагало: упертий дворянин не переставав вимагати води й хустки.

— Ти, пане дворянине, большей ся не домишляй[7]! — скрикнув роздратований князь і послав зачинити віконниці. Королівський урядник знявся з місця і вийшов з хати. Господар схаменувся, що зробив зле, догнав його у сінях і став упрошу-вати:

— Вернись, пане дворянине! Жона моя буде омита.

Той не хотів нічого й слухати.

— Вернись і принаймній поїж у мене хліба!

Дворянин подумав і не зважився образити гостинного господаря, цураючись його хліба-солі. А проте й вставши з-за столу, він не схотів оглядати княгиню, може, через те, що вже вечоріло, і пішов ночувати на село, «до господи».

Ранком другого дня дворянин заїхав до двору князя Сокольського тільки за тим, щоб узяти з собою вижа, що тут ночував. Князь сам вийшов до нього і почав умовляти, щоб зайшов до недужої:

— Малженка моя вже єсть омита, яко повідав учора: шафраном натерта; ино твоя милість піди і подивись.

Знову всі пішли до тієї ж світлички. Там не було вже учорашньої темряви, але княгиня, як і вчора, лежала в ліжку і стогнала. Лице її не було таким жовтим, як учора, але всі помітили, що вона була «барзо бліда і на обличчю спала».

Дворянин запитав її:

— Повідай мі, госпоже княгине, на що би твоя милість хвора бути мала і на яку хворобу?

— Болшей ніжлі шости неділь не могу (нездужаю) і в постелі лежу; а тоє ся стало мі за збиттєм з воза і вибиттєм ребра, аж і до того часу єстем обложною хоробою вся хвора, — безсилим голосом відповіла княгиня.

Помітивши, що справа йде на гаразд, князь Василь, щоб ще більш переконати експертів, звернувся до жінки з таким покликом:

— Прошу, аби ти, не оглядаючи на жадную боязнь, ані мені фолкгуючи (догоджаючи), одно справедливе повідала тому посланцю господарському, которий на то єсть висланий: чи єсь правдиве хора і на той рок[8], ку його королівській милості до Петрокова чи можеш їхати?

Княгиня одмовила:

— Як перво пану дворянину повідала, так і тепер те повідаю, иж єсть з призріння Божого правдиве хора, і бих здорова була, не мала бих ся кого в тім бояти і вистерегати. Не толко їхати, зле і з ложка рушити ся не могу.

На тому експертиза й закінчилась.

Дворянин залишився обідати. Він поїхав, переконаний, що княгиня дійсно хвора, і не знав тільки, що гадати про пригоду з шафраном. Бувший з ним виж того ж дня подав луцькому урядові докладну реляцію про все, що чув і бачив.

На цей раз Сокольським вдалося сяк-так уникнути від неприємної подорожі до Петрокова, але зовсім визволитись від неї вони не могли. Прийшов новий термін, і князь Василь з жінкою мусили-таки поїхати туди, пробули там кільканадцять тижнів, витратили «на справу і на інші потреби» кількасот кіп грошей і нарешті, втративши надію на виграння справи, помирилися з паном Олизаровичем, учинивши з ним таку «добровольну угоду», що заплатили йому 1200 кіп грошей, а він зрікся своїх якоби «малженських» прав на особу княгині Ганни.

Також нещасливо для Сокольських скінчилась і справа їх з п. Носиловським за любецькі маєтності і взагалі за спадщину князя Богуша Любецького. Ця справа з юридичного погляду була настільки безнадійна, що вони самі просили Носиловського, не доводячи її до розсудку королівського, здати на суд «єднальний», себто полюбовний, складений з приятелів, запрошених обома сторонами. Але й полюбовні судді зложили вирок не на користь Сокольських. Вони присудили так, що небіжчик князь Богуш Любецький неслушно записав бездітній удові свою батьківщину й материзну і ця спадщина по праву мусить перейти його рідній сестрі Фенні Носиловській, яка повинна виплатити княгині Ганні тільки її віно з привінком, всього 2700 кіп грошей. Сокольські раді-не раді мусили скоритись цьому вирокові; та їм так уже обридло «правуватись», що вони згодні були на все, аби тільки здихатись судової тяганини, якій не видно було кінця й краю.

 

 

IX

Минуло ще два роки.

Княгиня Ганна тільки ще відсвяткувала свою двадцяту весну, а вже мусила удруге одягти жалобне вбрання і оплакати свого мужа, князя Василя Солтановича Сокольського. Добрий, чулий, хоч, може, й занадто м’який, він заслуговував на її сльози, бо був їй за рідного батька і жалів її, як малу дитину, і коли Ганна, може, й не зовсім була задоволена своїм життям у Соколі, особливо в останні часи, то вже ніяк не через чоловіка, а хіба через його матір та сестер. Свекруха Ганнина, княгиня Олена Сокольська, була людина старосвітська. Вона ревно стерегла стародавні заповіти свого роду, була дуже побожна, шанувала як святощі свої українські звичаї, не вміла й слова мовити по-польськи, і зовсім природно, що така людина не могла бути щиро прихильною до невістки уже через те, що ця була «ляхівка»; так же само відносились до Ганни і її зовиці, виховані в почуттях матері. Ще спочатку вони сяк-так пробачали їй чужовірство і «лядські звичаї», пам’ятаючи про великий маєток, який вона внесла в їх родину; але коли з цього маєтку вийшло пусте марево, що тільки даремно наробило стільки клопоту, турбот і прикрощів всій родині, їм ні на що вже було таїти в собі природну антипатію до невістки, як до людини чужої віри, чужого коліна, чужого виховання. Крім того, вона, на їх думку, не варта була їх поваги й прихильності ще й через те, що не виконала провіденціального призначення жінки — не дала плоду чоловікові, а це, по їх розумінню, було ясною ознакою божої немилості до такого малженства.

Знаючи про такі відносини до його дружини, князь Василь перед смертю заповів молодшому братові Маркові опікуватись його удовою, щоб ніхто не чинив їй будь-якої кривди, не перешкоджати їй, поки не вийде заміж, користуватись третьою частиною його маєтків, на яку записане їй віно, а коли схоче йти заміж, виплатити їй тисячу кіп грошей віна і повернути весь посаг.

За кого ж у третій раз піде заміж двадцятилітня удовиця після двох князів? Певна річ, що така красуня не зостанеться без женихів, та тільки тепер вони будуть, як кажуть ляхи, підлішого гатунку в порівнянні з попередніми; бо хоч краса її не змарніла, так достатки були далеко не ті, що після першого мужа. Правда, батько записав їй чималий маєток, як вона тільки на світ народилась, так він же їй достанеться аж тоді, коли помре батько; а коли те буде? Та ще чи й достанеться хоч коли-небудь? Річ у тому, що старий Монтовт недавно оженився і взяв за себе молоду жінку, і не абикого, а княжну Варвару Олександрівну Порицьку, хоч і підупалого, а все ж стародавнього князівського роду, одноколінного з князями Збаразькими, Вишневецькими й Воронецькими. Ну що, як молода княжна окрутить старого так, що він запише їй все, що має! Вже ж не з кохання вона йшла за нього! З чим тоді зостанеться молода вдова двох князів, що вродилась «у всіх подобенствах» свого батька? Тепер у неї тільки й було статків, що деяка рухомість, подарована князем Богушем, та віно, записане обома чоловіками. Певна річ, що й з таким посагом можна б зробити добру партію, та тільки хорошого жениха і за тих часів треба було пошукати, а шукати було нікому. Перших обох мужів розшукав їй батько, але тепер йому було не до того: старий Монтовт таким без міри щасливим почував себе з молодою жінкою, що йому й памороки забило, і він навряд чи й пам’ятав, що в нього є дочка. Коли вона вдруге завдовіла, він навіть не взяв її до свого дому, як це зробив після смерті першого її мужа, а залишив у Соколі, в домі свекрухи, де їй не дуже були раді. Правда, її дівер, князь Марко Сокольський, дуже чемно й прихильно поводився з нею; він, мабуть, не відмовився б пошукати їй доброго жениха, коли б вона його попросила, так Ганна певна була в тому, що він вибере для неї свого одновірця — русина, а вона тепер добре дізнала, як то неприємно жити в «схизматицькій» родині, додержувати деякі «хлопські» звичаї й слухати повсякчасні докори щодо її «ляхівства». Ні, краще вже вона сама вибере собі мужа по своєму «умислу», і доконче ляха або литвина, тільки не русина!

Такий жених скоро й сам знайшовся.

То був пан Казимир Ледницький, шляхтич з Сірадзького воєводства, типовий представник того гурту польських приходнів, з яким ми вже раніше познайомили читача. Вперше ми знаходимо пана Ледницького на Волині в 1565 р. в стані «служебника» пана Хвальчевського, родича луцького біскупа. Потім він стає «урядником» в одному маєтку того ж таки пана і зараз же заводиться з сусідніми власниками, псує їм межі, б’є й грабує їх підданих, за що один з таких сусідів, пан Петро Борзобагатий, похваляється вбити його, «як пса», а другий, князь Дмитро Козіка, обзиває його «нечистого ложа сином», не признає його за шляхтича і теж погрожує йому «шибеницею». В 1567 р. Ледницький злигався з таким самим авантурником, з паном Станіславом Граєвським, і той відступив йому заставне право на хутір Любин, маєтність пана Федора Білинського, якого вони сукупно одурили. Тільки що Ледницький поселився в цьому хуторі, як сусідня пані Раїна Тупичевська стала його позивати за те, що він згвалтував її челядницю, дівку Вівдю, а потім викрав її і зробив своєю наложницею. Брався не раз Ледницький і за орендування панських маєтностей, але й тут не обходилось без скарг. Так, піддані с. Бруховичів скаржились на нього, що він, полишаючи оренду в їх селі, на прощання пограбував їх до останку. Окрім служби у панів і орендування їх маєтків Ледницький інколи займався й адвокатством і навіть на якийсь час був королівським мірчим (землеміром) на Волині, з чого можна догадуватись, що, може, колись Ледницький вчився й по школах. Про деяку його освіченість може свідчити ще й те, що він належав до протестантської віри5, яка знаходила тоді в Польщі неофітів переважно серед людей більш-менш освічених.

Старий Монтовт з того часу, як оженився, чогось став зовсім байдужий до дочки, і його мало обходила справа сватання за неї Ледницького, хоч він їй у цьому й не перечив, зате родина князів Сокольських вживала усяких способів, щоб одмовити її від цього шлюбу. Вони добре знали легкодумну натуру своєї невістки, і жалко їм було попустити, щоб вона так необачно занапастила свій молодий вік. Але вона й слухати нікого не хотіла і поривалась зараз же залишити їх дім і справити весілля у якогось «приятеля» свого жениха. Тут стара княгиня Олена, обурена такою нечемною невдячністю, згорда дала зрозуміти завзятій «ляхівці», що честь старожитного дому князів Сокольських потребує того, щоб вони свою невістку вирядили з належною шанобою й справили їй пристойне весілля. Ганна заплакала, чи то з сорому, чи з якогось порушення, і скорилась волі свекрухи.

Весілля призначено було в неділю, 20 лютого 1569 р. Вінчались молоді в домі, бо в Соколі, та й скрізь поблизу, не було костьолу. З’їхалось багато гостей, тільки старий Монтовт не прибув через хворобу, а прислав замість себе свого «слу-жебника». І ось в ту хвилину, коли молода мала підійти до аналою, її спинив князь Марко Сокольський, закликав з другої кімнати урядового возного і голосно звернувся до неї з такою річчю:

— Госпожа княгиня, невістко! Прошу твою милість, ознаймуй (засвідчи) перед возним і перед всіми приятелями моїми й твоїми: чи твоя милість ідеш заміж за пана Ледницького за намовою моєю або за примушенням яким?

Між присутніми, серед яких більшість були родичі та приятелі князів Сокольських, почулось потакування словам князя Марка. Вони знали, як скоїлось це сватання, і всі признавали таке урочисте запитання за річ потрібну.

Молода так вся й запалилась при словах Марка і, згорда піднявши голову, відказала роз’ятрено:

— Коли я тепер іду в малженство за пана Ледницького, то не за жодним примушенням, а ні за намовою вашої милості, княже діверю, одно по добрій волі своїй і за позволенням отця мого. Ведже, хотя бись мене ваша милість хотів у тому гамувати, тоді мене ваша милість, княже діверю, вгамувати не можеш, бо мені отець мій на те позволив. А коли ж то бочку меду або хліб, що тут його з’їдять на той час приятелі пана мого, котрий мені маєт бути малженком, — його могу індей где в приятеля мого достати.

Князь Марко цілком був задоволений з одповіді невістки і тільки запрохав возного й свідків добре запам’ятати те, що зараз чули. Так, тепер він міг би загадати, щоб принесли води, і як той Пілат перед усіма умити руки. Відтепер хай буде, що буде! Принаймні ніхто не зможе дорікати князям Сокольським, буцім вони байдужливо попустили своїй молодій невістці занапастити вік за пройдисвітом або навіть, ще гірше, самі призвели її до цього.

В ту ж хвилину бувша княгиня втретє чи, може, вчетверте поновила шлюбні обітниці і відтепер стала зватись просто панею Казимировою Ледницькою.

 

 

X

По весіллі молоді поїхали в Коблин до тестя. Старий Монтовт прийняв їх приязно; зате його жінка привітала досить сухо пасербицю, свою ровесницю, а щодо її чоловіка, то горда княжна ледве зносила його присутність за одним столом. З поводу, либонь, якоїсь хвороби старого малженка вона так пильно за ним доглядала, що дочка й зять могли з ним бачитись тільки в її присутності.

Погостювавши кілька днів, Ледницький якось завів річ з тестем про те, що йому з жінкою ні з чого жити, і став просити, щоб тесть уступив своїй дочці принаймні ті маєтності, на яких записане віно її матері. Монтовт сухо відказав, що після його смерті дочка наслідує майже все його майно, а до кінця свого живота він хоче зоставатись цілковитим державцем своєї батьківщини; а коли зять став скаржитись, що їм ніде навіть притулитись, бо ні в нього, ні в Ганни немає власної оселі, тесть згодився подарувати дочці дім в Луцьку, але з такою умовою, що Ледницький буде вести по судах його справи, за що одбиратиме й особливу нагороду.

1 ось наші молодожони оселились у Луцьку в своїй домівці. Звісно, задля Ганни тут життя було вже не те, що колись у Любчу або в Соколі, зате вона почувала себе самостійною господаркою, та й приятелі мужа, що до них учащали, були такі штяхетні та упадливі до неї, і взагалі нове життя здавалось Ганні вільнішим і веселішим, ніж у Соколі під суворим дозором свекрухи й зовиць. Ледницький поки що поводився з нею чемно, принаймні як був тверезий; під п’яну руку інколи й їй перепадало, але вона терпеливо те зносила. Не подобалось їй тільки те, що він дуже вже завзято заводився з міщанами; живучи під міським правом, він не хотів і знати магістратських урядників, сварився з ними, чинив їм усякі прикрощі. Раз якось цілий магістрат Луцький — війт, бурмістри і радці — жалівся старості, що Ледницький важиться на їх особи і чинить похвалки віку їм збавити.

Трапилось якось Ледницькому по справах тестя побувати у Вільні. Там він розшукав дядьків своєї жінки, панів Мацковичів, і добув у них автентичний запис Яна Монтовта дочці своїй Ганні на маєтності, виданий ще в 1547 р., коли вона на світ народилась. Скористувавшись приїздом тестя до Луцька, він упросив його ствердити цей запис і вдруге вписати його до актових книг. Старий приїхав сам, без жінки, занадто вже ласкаво був прийнятий дочкою й зятем і мусив здатись на їх прохання. Ледницького це дуже заспокоїло, але ненадовго.

Восени 1570 р. пройшла чутка, що старий Монтовт тяжко занедужав, трохи не смертельно, і що він записав жінці все своє добро. Стривожений Ледницький зараз же послав Ганну на розвідку, що робиться у Коблині. Та скоро повернулась і повідомила, щодо Коблина наїхало багато родичів мачухи: князі Порицькі, Вишневецькі, Воронецькі, Збаразькі та інші, що батько дійсно недужий, але вона його не бачила, бо її туди не пустили, буцім щоб не тривожити хворого, і що вона питала мачуху про записи, але та їй одповіла, ніби вона про те нічого не відає. Їде сам Ледницький на розвідку до замку — аж там князь Олександер Вишневецький записує до актових книг цілу купу документів: а) даровизний запис Яна Монтовта малженці своїй княжні Варварі Порицькій на маєтності: Млинів, Хорупан, Кобаківщину, Пекалів, Озлів, Ужинець і Беневщину у вічну власність, устороняючи дочку свою Ганну від права спадщини на ті маєтності і накладаючи на неї «заруку» в 6000 кіп грошей, коли б вона посміла входити в якесь змагання про силу цього запису; б) даровизний запис їй же на право «доживоття», себто володіння до кінця її живота іншими його маєтностями: Коблином з замком і с. Підгайцями й Оршичином, на яких Монтовт раніше записав їй віно з привінком в сумі 4000 кіп грошей; в) даровизний запис їй же на все рухоме добро і г) даровизний запис Варвари Монтовтової, княжни Порицької, в якому вона пише, «що, маючи увагу на особливую ласку і милость з боку мужа до неї, жони і служебниці своєї», і хотячи йому по змозі за те «оддячити», вона теж дарує йому своє віно і всі ті маєтності, «речі рухомі», які він тільки що записав їй у «вічність», але як дарує? «Єсли би Пан Бог на мене первей смерть допустити рачив, иж бих я первей, ніжлі он, з цього світу зошла», у такому тільки разі «милий малженок» мав би право унаслідувати й ті маєтності, і все віно, і внесення її. Маємо на увазі, що це пише молода, здорова жінка про старого діда, що лежить на смертельній постелі! Це рідкий приклад документального лицемірства XVI ст.

Як побачив Ледницький оці записи, так йому аж в очах стемніло. Він просить у старости, щоб дав йому возного, бере з собою жінку, свідків і чимдуж поспішає до Коблина. Йому здається, що тут діється якесь шахрайство з боку княжни Порицької або ж її родичів, що старий Монтовт, певне, нічого й не відає про ці записи, так от же він виведе це бридке шахрайство на чисту воду.

Мов шалений, силоміць вривається він у світлицю, де лежав хворий, і тремтячим голосом звертається до старого:

— Пане тестю! Скажи перед возним і перед шляхтою, людьми добрими: чи то за волею й відомістю твоєї милості діється великая кривда дочці твоєї милості, а малженці моїй?

І він коротко розказав, які записи від його особи «облятовані» вже в Луцькому гродському уряді, пригадав йому й той запис, який він сам двадцять три роки назад видав своїй дочці і недавно ще ствердив його перед урядом, закликав його в боже ім’я пам’ятати, що ця дочка, його єдиний «потомок», по всіх божих і людських правах повинна бути єдиною наслідницею його добра, «дідизни й отчизни своєї».

Недужий, увесь спухлий (він слабував на водянку), лежав з заплющеними очима і, здавалось, мало й чув палку промову зятя і голосіння дочки. Але через хвилину він блимнув очима і ледве чутно промовив:

— Якщо котрі записи учинив, вони покажуть, коли тепер з цього світу зійду, — і знов заплющив очі.

Тут вбігла до покою пані Монтовтова з слугами і трохи не силоміць випхнула з хати Ледницького й інших присутніх. Так він і поїхав, не второпавши гаразд, як треба розуміти невиразну одповідь тестя; але на всякий випадок прохав возного, щоб той записав до актових книг ретельну «реляцію» про все, що чув і бачив.

Через тиждень після того помер старий Монтовт, а ще через два тижні відбувся його похорон. Тоді у великих панів довго, інколи по місяцю й більше, не ховали мерців, бо про смерть конче оповіщали усіх родичів і мусили чекати, поки вони з’їдуться з близьких і далеких країв; а щоб мрець зовсім не зотлів, його в труні заливали розтопленим воском.

До Коблина з’їхалась сила вельможного панства, родичів і приятелів небіжчика, а ще більше його жінки. Приїхали князі Вишневецькі: Андрій Іванович, каштелян волинський, і Костянтин Іванович, рідні брати славетного Дмитра Байди, що незадовго перед цим загинув у Царгороді, і двоюрідний брат їх, князь Олександер Олександрович Вишневецький. Приїхав князь Миколай Андрійович Збаразький, староста кременецький, з сином Янушом. Прибули князі Воронецькі: Якуб Юрійович, пробощ[9] скерневицький, що був потім біскупом київським, і його двоюрідний брат, князь Матуш Войнович Воронецький; приїхав брат пані Монтовтової, князь Олександер Олександрович Порицький з матір’ю. Тут же був князь Роман Федорович Сангушко, славетний гетьман литовський, князі Гольшанські-Дубровицькі і багато іншого панства.

Похорон правив біскуп луцький Ян Андрушевич з цілою капітулою[10]. Перед тим, як треба вже було спустити труну до склепу, по тодішньому звичаю був прочитаний уголос «тестамент» небіжчика:

«Во ім’я святої і живоначальної Тройці станься, амінь. Я, Ян Якубович Монтовт, ознаймую і чиню явно усім посполито, кому того потреба буде відати, що ж з навіженя Божого будучи мені хворим і розуміючи те, що кожний чоловік єсть смертний, которий ся на світ народив, той і умрет, — і чуючи те, що з тої хвороби жив не могу бути, а будучи єще в добрій пам’яті, цілому і зуполному розумі, хочу ознаймити останню волю свою не на словах тілько, що часом з пам’яті людської спливаєт, але на письмі. Напервей душу свою поручаю і даю в руки Богу Сотворителю, в Тройці єдиному, а тіло маєт малженка моя милая Варвара Олександрівна княжна Порицькая якнайрихлей (найскоріше) на Старому місті, в Коблині, костьол збудувавши, погребести зо всіми церемоніями ведлуг закону римського[11]». Опікунами удові призначались князі Костянтин і Олександер Вишневецькі. Далі в тестаменті йшло ствердження усіх даровизних і доживотних записів, які небіжчик видав жінці перед смертю. Їй же дарувались усі «речі рухомі» і навіть дім у Луцьку, той самий, що недавно був подарований дочці й зятеві і в якому вони жили тепер. Не забув Монтовт і про своїх родичів: «братаничам його», себто братовим синам, Андрієві та Янові Монтовтам давалось право сплатити удові віно в сумі 4000 кіп грошей і відібрати собі маєтності, на яких це віно їй записано; якомусь Андрієві Гесинському, «сестренцеві» (синові сестри), Монтовт дарував маєтність Золочів. Про всіх пам’ятав старий, помираючи; не забув і про рідну дочку: їй призначив вбоге сільце Липаю, та й то з умовою: «єсли би діти мала» — на вічність, а ні — тільки до живота.

Після того як прочитали «тестамент», не забули й про другий обряд, який звичайно справлявся тоді на похоронах. Возний узяв з рук удови іменну печать небіжчика, показав її присутнім, щоб вони посвідчили, що то, власне, його герб на ній, потім «збив» її молотком (вона була з м’якого золота), так що нарису не стало й сліду, і тоді повернув її вдові. Це робилося для того, щоб ніхто не міг користуватись печаттю померлого для фальшування яких листів під його йменням. Потім уже труну (яка робилась тоді з видовбаної лубової колоди, розрізаної вподовж) закрили навіки, залили смолою, обтягли залізними обручами і тоді вже спустили в кам’яний склеп, над яким мав бути збудований костьол.

Ганна Ледницька теж була на похороні, і трохи не одна вона щиро оплакала батька. Коли читали тестамент і як спом’янули її ймення, вона з несамовитим голосінням припала до труни та так і заклякла, ревно плачучи. Їй не те завдало пекучого жалю, що батько так не по правді обійшовся з нею, — вона навіть добре й недочула, що там, власне, читали про неї з тестаменту, — а вона була занадто вже порушена і сумним обходом, і згадками про минуле, і коли несподівано почула своє ймення, їй здалося, немов сам батько з труни промовив до неї, і всю її враз пройняв нестерпучий жаль і за батька, і за себе, і за те, що було колись, та й не буде. Серед присутніх трохи не всі мимохіть уболівали над нею: занадто вже вражало всіх, як страшенно окривджено бідну сироту. Звідусіль виявляли до неї ознаки щирого співчуття. Навіть мачуха була так ласкава до Ганни, як ніколи: у неї в серці й справді заворушились неначе гризоти сумління і мимовільний жаль до бідної, ограбованої дочки багатого батька. А та в одповідь на перше ласкаве слово з уст мачухи з плачем так і припала до її грудей, забувши про все минуле. Княжна Порицька і дехто з її рідні були приємно цим порушені. В родинній розмові за поминальним обідом Ганні дали зрозуміти, що її не залишать без кревного піклування про її добробут, що добросердна княжна, пам’ятаючи «добродійство й ласку» небіжчика-мужа, не попустить, щоб його дочка терпіла через нестатки, і згодом, може, не відмовиться навіть нагородити її дечим з батьківського добра. Правду кажучи, батько таки трохи скупенько наділив її, але хто ж тому винен? Хіба так було б, коли б у Ганни був не такий муж? Це він своїми лихими вчинками, пияцтвом, непокірливістю, грубіянством, настирливістю, а найбільше через отой нахабний, п’яницький галас, який він зчинив над ліжком конаючого тестя, так безмірно образив небіжчика, що той хотів був покарати й дочку, яка була при тому галасі, усторонивши її від усякої спадщини, і тільки ревні просьби та благання мачухи примусили його хоч трохи змилуватись над своєю дитиною. Уже нічого казати, покарав її Господь лихим чоловіком! П’є вона гірку від нього! Занапастила вона свій молодий вік за п’яницею!

— Це її Господь карає, — промовив двоюрідний брат Порицької, князь Якуб Воронецький, пробощ, — за те, що вона, будучи доброю католичкою, насмілилась піти за бридкого єретика, лютого ворога святого римського костьолу й його голови, Христового намісника. Нечестиві не мають наслідія купно з вірними ні на небі, ні на землі.

Ганна тільки плакала, слухаючи оці речі. Їй було дивно і якось радісно почувати, що люди, до цього часу чужі для неї, трохи не вороги, враз стали в її очах такими близькими, рідними, що вони такі щирі, прихильні до неї, так побиваються про її гірку долю. Їй захотілось відкрити перед ними свою душу. Так, ніде правди діти: вона не зазнала щастя за своїм чоловіком. Він марно перевів її гроші, а тепер вона мусить терпіти такі злидні, яких не знала ніколи в житті. Чи так вона жила за попередніми чоловіками? Була й розкіш, була й пошана. А цей злидень поводиться з нею, немов з якою хлопкою або з своєю челядницею. Завжди докоряє їй, що вона старчиха, що батько її одурив його, ревнує її до кожного, слідкує за нею, неначе вона яка лиходійка, прискіпується до всього, лається бридкими словами, а інколи — нічого критись — як заллє очі, то й поб’є. Ох, тепер вона й сама бачить, що затопила свою голову за лихим чоловіком, та хіба ж він був таким, коли сватався за неї?

Ця гірка сповідь, що так несподівано вилилась з наболілої душі Ганни, страшенно обурила вельможних слухачів. Як то? Невже ж цей нікчемний злидень, людина темного походження, що не зможе навіть довести свого шляхетства, осмілюється піднімати руку на неї, дочку пана Монтовта, бувшу княгиню Любецьку й Сокольську? Чом же вона раніше не пожалілась їм про це? О, вона повинна пам’ятати, що у неї є могутні родичі: князі Порицькі, князі Воронецькі, Вишневецькі, Збаразькі, які не можуть попустити, щоб вона терпеливо зносила таку образу і зневагу. Можна ж нарешті й розвести її з негідним чоловіком.

— Особливо, — додав князь пробощ, — коли довести перед духовним урядом, що він приневолює її до своєї єретичної віри і в її присутності насмілюється ганьбити святий католицький костьол і його гідних усякої поваги пастирів, божих служебників.

Хай же Ганна знає, що в коблинському замку, в домі її мачухи княжни Порицької, завжди знайдеться для неї теплий притулок і захист від окрутника-мужа; а коли вона хоче бути вдячною, то нехай уважно наглядає за його вчинками і про все зараз повідомляє мачуху, бо то такий лихий чоловік, що напевне й тепер загадує щось недобре проти її добродійки.

Обласкана, заспокоєна і навіть дечим обдарована, поїхала Ганна з батьківського дому з рішучою відвагою — не коритись більше осоружному чоловікові, який один причинен тому, що вона нещасна.

 

 


[1] Виходить, що Ганна була звінчана з князем Сокольським, коли минуло тільки два місяці од смерті першого мужа.

[2] По Статуту, коли удова йшла заміж, «не висидівши по смерті мужа шести місяців, то єсть півроку», то це почитувалось за «свавольство, запомненьє боязни Божої й права посполитого а встиду своєго», і за такий учинок вона могла бути відсуджена віна, яке заповів їй померлий муж.

[3] Особливо доставалось возним, як вони розвозили позви: їх цькували собаками, били киями, примушуючи узяти позов назад; бувало й так, що позов втикали возному в рот і з києм в руках присилували його з’їсти. Через те возні рідко насмілювались подавати позви в руки відомим забіякам, а втикали їх у ворота, самі ж утікали.

[4] По тодішній судовій термінології «сторона поводова» — позивач, а «сторона одпорна» — відповідач.

[5] «Обложна хвороба» — коли хворий не встає з ліжка.

[6] Досить чинити чому — задовольнити чому, виконати що.

[7] Себто; не вигадуй пустого.

[8] Термін судовий.

[9] Отець благочинний чи настоятель соборний.

[10] Духовенство соборної церкви, кафедри.

[11] За обрядом католицьким.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.