Ганна Монтовт-1

ОРЕСТ ЛЕВИЦЬКИЙ

ГАННА МОНТОВТ

Історична повість

 

І

Недалеко від повітового міста Дубна, верст, може, з десять нижче по річці Ікві, на правому її березі, лежить с. Коблин. Тепер Коблин — незначна оселя, в якій навряд чи й знайдеться сот чотири селян. Не таким він був триста років назад. В XVI ст. Коблин звався не селом, як тепер, а містом, мав торги й ярмарки, був захищений добрим замком і ділився на дві частини: «Старе місто» і «Нове». Правда, в ті часи дуже легко було саму незначну оселю перетворити в «місто»: хай би тільки який пан-дідич звернувся до короля з заявою, що для захисту від «поганства татар» має він охоту в такій-то своїй маєтності «власним коштом і накладом замок заложити і збудувати, і місто осадити», то уряд, що дуже дбав про воєнний захист України від кримців (тільки б не державним коштом), охоче дозволяв якесь там село перейменувати в «місто», закликати туди нових поселенців, «купців і ремісників», аби тільки «з людей вольних», а не чужих кріпаків завести там ярмарки й торги, даючи «вільність в тім містечку корчми будувати і усякі трунки — мед, пиво, горілку держати і усякими куплями, як звиклий обичай єсть, шинкувати, продавати й купувати і пожитки усякі собі з того привлащати й примножити». А коли дідич хотів, щоб у новому «місті» існувала своя міська автономія, себто бажав наділити міщан так званим магдебурзьким правом, то й на те легко було здобути королівський привілей. Спокійне життя під захистом замковим і всякі пільги, які звичайно давались новим поселенцям, — це все вабило людей до нової «осади», і коли тільки державець поводився як слід з прихідьками і не дуже обтяжав їх даниною та відбутками після того, як виходили пільгові роки, то колишнє село за короткий час перетворювалось в справжнє місто з численною торговою та промисловою людністю. Таким чином виникли трохи не всі теперішні «містечка» в Україні і більша частина повітових городів. Так же само постало в першій половині XVI ст. й «місто» Коблин через державця пана Монтовта.

Коблинський замок був збудований на невисокій площі над берегами болотної Ікви. Він мав форму многокутника, обнесеного високим земляним валом. По гребеню цього валу стіною йшов «острог», або частокіл із дубових колод; щілини поміж ними були обвальковані глиною. На рогах частоколу де-не-де стриміли високі «вежі», або «башти», збудовані з дубових колод і накриті гонтою. В нижніх коморах цих башт ховали зброю і всякі військові припаси, а з верхніх стріляли в ворога і назирали за його рухами. Навкруги замок був обведений глибоким ровом, в який напускали воду з річки. Один тільки в’їзд у замок був з боку містечка; тут стояла «брама», себто ворота, і перед нею звідний міст через рів. Над ворітьми теж була зроблена «вежа», де жив «воротний»; його повинність була пильнувати, щоб ніхто чужий не забрався в замок. Важка дубова брама рідко коли відчинялась, а до замку входили звичайно через хвіртку, ключ від якої держав у себе воротний.

Замкова зброя була невелика: так звана тоді «стрельба огнистая» складалась усього з чотирьох гармат, 52 рушниць, 20 гаківниць. Крім того було: дві бочки пороху, паль, бард, куль до гаківниць та гармат, бочка селітри і півбочки сірки. Була й січна або ручна зброя: шаблі, мечі, луки з стрілами «п’ятигорськими», рогатини, ощепи (списи) «козацькі, й кошубські», кончірі, чекани, сокири воєнні, а до того ще й така військова зброя: панцирі, бехтірі, «прилбиці» (про які є згадки ще за часів перших київських князів), шишаки козацькі, кіраси і гарчі (щити) полосаті, «червоне по білому».

Отакий був звичайний тип українського замку в XVI ст., вироблений ще, мабуть, за часів бозна колишніх. Тільки в де-яких більш значних містах, як от у Луцьку, Кременці, Острозі, були великі кам’яні замки, збудовані по типу західноєвропейському і з чималим запасом артилерії; решта ж панських і навіть королівських міст і містечок мала такі самі дерев’яні замки, що і в Коблині. А проте й такі невеличкі фортеці ставали у великій пригоді людям, бо татари під час своїх нападів не возили з собою гармат і через те не здатні були дати собі раду і з абияким замочком і звичайно обходили його.

Всередині замку, кругом попід його стінами, були пороблені невеликі прибудовки, так звані «городні», куди люди зносили своє добро й самі ховались під час ворожого нападу. Взагалі треба зазначити, що невелика замкова площа дуже тісно була забудована: окрім головного дому, в якому жив сам господар, тут же стояло кілька домів, де містились слуги й челядь, а далі йшли пекарні і різні господарські будівлі: стайні, «оборо» (для скотини), «шпихліри» (комори), «спіжарні» (харчові комори), возовні, пивниці тощо.

В передній частині замкової площі, чолом до брами, стояв дерев’яний одноповерховий дім, в якому жив господар, пан Монтовт. Як і вся будівля в замку, він був обмазаний білою глиною і критий гонтом. У вузьких довгуватих його вікнах блищали «оболони шкляниї», заправлені в оливо, тоді як в інших надвірних будинках здебільшого були «оболони паперовиї». Панський будинок був поставлений на високому фундаменті, змурованому з цегли, а під ним знаходились муровані льохи. Щоб увійти в дім, треба було піднятись по східцях на ганок з виточеними стовпами, що підпирали дах; з ганку вже входили в великі сіни з грубами. Сіни були прохідні й виводили на такий же ганок з противного боку дому. Важкі двері на міцних залізних шпугах із сіней уводили в простору світлицю, де звичайно вітали гостей. В глухому кутку її стояла чимала груба, зложена з полив’яних кахлів, зелених з вишневими розводами. Попід стінами простягались липові лави, накриті «полавочниками» з червоного сукна, і з того ж дерева «услони» замість теперішніх стільців. Підлога уся була вистелена килимами. В кутку під образами стояв великий стіл, накритий дорогим турецьким килимом; в іншому кутку був менший стіл на точених ніжках, зложений з шматочків різних порід дерева, підібраних по кольору так штучно, що він здавався перистим, немов мережаним. Така мебель дорого цінувалась в ті часи і звалась «флядровою» (з німецького Flader), її ніколи не фарбували, тільки злегка полірували. Поруч з світлицею була менша кімната — світличка, майже так само оздоблена, як і перша, тільки в ній замість «услонів» були прості дерев’яні «зикглі» (табурети), які в той час тільки ще починали входити в ужиток в Україні. Тут же на поличках впродовж стін розставлений був коштовний посуд: «ковші черлениї», миси і тарілки срібні, «кубки позолотистиї нюремберзької роботи», глеки і жбани «червониї», чарки, коновочки та інше. За світличкою була знову простора кімната — покой, себто спальня господарів. Тут стіни скрізь були вкриті килимами, а поверх їх розвішана коштовна зброя: шаблі, корди (мечі), чекани, булави — все те в срібній оправі з коштовними самоцвітами; тут же висіла «квинтарна» й «кобза турецькая». Дебеле дубове «ложко» (ліжко) з цілою горою подушок, гаптованих червоним шовком, покрите було «ковдрою одомашки червоної, китайкою вколо обшитою». Тут же стояли оковані залізом скрині з грішми та з іншими коштовними речами і «скриньки з справами», себто з документами, які переховувались тоді з не меншою старанністю, як і гроші. На другій половині дому, через сіни, знаходились: изба великая, що служила робочою і разом їдальною кімнатою, гридня, де містились домові слуги, і нарешті комора — сказати б, гардеробна кімната, в якій стояли скрині з одежею, хустами і ховалось інше домове збіжжя. Пекарня завжди містилась в осібному будинку.

Отака була домашня обстанова волинського пана в XVI ст., навіть такого, що мав свої замки. Не відзначалась вона ні великими розкошами, ні особливим комфортом. Люди того віку жили взагалі непогано: солодко їли, багато пили, розкішно одягались, але в будуванні і в оздобі своїх домівок заховували скромність і простоту, заповідану прадідами. Дещо вже й тоді було перейнято з побуту інших європейських народів, переважно те, що дотикалось військової справи, повозів, уборів, особливо жіночих; але щодо обстанови домашньої, то тут чужоземний вплив і в пізніші часи довго не одержував рішучої перемоги над власними старосвітськими звичаями.

II

Проте час уже нам познайомитися з господарем коблинського замку, паном Яном Монтовтом, і його дочкою.

Рід Монтовтів, або Монтовтовичів, належав до значних литовських родів. Пращуром їх був Монтовт, староста жмудський, що жив у першій половині XV ст. Один з його синів, Михайло Монтовтович, 1463—1475 рр. був старостою луцьким і, хоч сам він скінчив життя у рідній, Литві, на уряді каштеляна троцького, але його нащадки назавжди осілись в Україні і займали тут видатні уряди. То були часи, коли ляхам перед Люблінською унією не було ще ходу в Україну і коли тут порядкували тільки русин та литвин. Старший син Михайлів, Юрій Монтовтович, був попереду намісником, або старостою кременецьким, а в 1507 р. перейшов звідти на вищий уряд — воєводи київського, передавши кременецьке староство молодшому братові — Якубові Михайловичу. Займаючи такі посади, неважко було розжитись і на відповідні маєтності, яких раніше у литовських прихідьків не було в Україні. І ось в 1508 р. Якуб Монтовт одержує від короля Сигізмунда І жалувану грамоту на Млинів (коло Дубна) з цілою волостю; а коли, через сорок літ після того, сини Якуба Андрій та Ян ділились батьківщиною, то на долю одного тільки молодшого брата припали ось які маєтності на Волині: м. Коблин з замком, с. Підгайці, Оршичин, Озліїв, Млинів, Пекалів, Беневщина, Кабаків, Хорупани, Золочів і Липая. Як бачимо, за 40 років добре закруглились грані початкового батьківського майна, Млинівської волості. Яким робом сталось це закруглення, почасти можна догадуватись з того, що молодим Монтовтам пришилось позиватись з матір’ю, у якої вони ніби забрали маєтності, записані їй у віно їх батьком.

Замолоду Ян Монтовтович пробував якийсь час у Вільні, при дворі литовського великого князя, набуваючи там двірського «полірування» і шляхетних звичаїв. Колись-то, за часів Гедиміна та Ольгерда, там панувала рущизна: руська віра, руська (білоруська) мова, староруська культура, але з часів Ягайла все те змінилось на користь польщизни, і згодом усе литовське панство, перейшовши на католицьку віру, цілком підпало польській культурі і майже нічим не відрізнялось від властивої польської шляхти. Ян Монтовтович не прийняв тут нічого доброго, окрім шляхетської пихи, сваволі і марнотратства, не вислужив собі навіть ніякого уряду і на увесь вік зостався тільки «господарським дворянином[1]». Не запобіг він собі великої фортуни й через оженення з панною з багатого роду, або з високого коліна. Живучи у Вільні, Ян Монтовт познайомився з дяком великокняжої канцелярії Андрієм Мацкевичем, небагатим православним шляхтичем з Білорусі, у якого була дочка Олена. Хороша на вроду, та ще й до того смирна, несмілива, покірна, вона через те найбільше й уподобалась Монтовтовичу, що являла собою рішучий контраст його палкій, норовистій, свавільній натурі. В 1546 р. він оженився з нею, і коли справляли передшлюбні змовини, то мати молодої (батька не було вже тоді на світі) Богдана Юріївна, жінка досить енергійна і дуже побожна, конче встоювала на тому, щоб діти, які мають народитися від цього шлюбу, були охрещені в грецьку віру матері, а не в латинську батькову. Закоханий молодий не став тому й сперечатись і зараз же згодився вписати цей артикул в так званий тоді змовний лист (передшлюбний запис), а для твердості ще й таке звелів писареві додати, що коли, мов, я в чому-небудь порушу цю нашу угоду, то повинен буду платити заруку противній стороні 500 кіп грошей литовських і господареві його милості теж 500 кіп грошей.

Нещаслива доля судилась молодій Олені за багатим, але норовистим литвином. Безупинна гульня та пиятика з приятелями, свари та позови з сусідами, та ще хіба мисливство — от і все, що заповняло людське життя її чоловіка в коблинському замку. Жінку він начебто любив, але поводився з нею нестатечно, а часом таки й зовсім непорядно: то вихвалявся її вродою перед приятелями і обридав їй надмірним милуванням, то тут же, без усякої причини, поносив її «хлопкою», «схизматичкою», ображав лайкою, а іноді, під п’яну руку, то й биттям і, не криючись від неї, вдавався в бридку розпусту з челядницями. Вона терпеливо все зносила, а її подруги, місцеві пані, волинянки, не могли надивуватись її терпінню та покорі: самі вони нізащо не стали б зносити таку наругу від своїх чоловіків, а зараз би вимагали розлучення.

Аж ось і для бідної страдниці, хоч на короткий час, настали кращі дні: вона почула в собі, що скоро стане матір’ю. Щасливий батько з радощів не чув землі під собою, перестав напиватись, мучився каяттям, що так нечемно з нею поводився, і поклявся перед жінкою, що коли вона тільки народить дитя «у подобенству його[2]» , то він щедро обдарує і її, і дитину. Жадане дитя народилося на світ і надміру вдовольнило батька: воно не тільки походило на нього лицем, а навіть родимки на тілі мало такі самі, які були і в нього. Надміру втішений Монтовт зараз же послав гінця в далеку Білорусь сповістити тещу й шуринів про радісну новину з проханням прибути на хрестини, а сам цілими годинами не відходив від «колибки» (колиски) і не міг надивитись на любу дитину. Тим часом з’їхались на родини родичі та приятелі Монтовтові, переважно його земляки та одновірці, і хоч вони були не дуже-то щирі католики, більш-менш заражені протестантським вільнодумством, яке тоді панувало в Литві і навіть в Польщі, проте захмелені «мальвазією», «рейнським» та «угорським», вони почали на всі лади розсуджувати питання: чи пристало панові Монтовтові, «господарському» дворянинові, онукові троцького каштеляна, хрестити свою дитину в ту віру, яку прадіди його залишили ще за часів короля Ягайла? Під впливом таких речей підпитий господар раптом розпалився, вдарив кулаком по столу і несамовито крикнув:

— Не буде ж так, як хоче теща, стара схизматичка, а буде так, як я хочу!

І зараз же звелів покликати ксьондза.

Даремні були жінчині сльози та благання, даремні заходи більш тверезих і розсудливих гостей одмовити його від необачного заміру, нагадуючи про обов’язок в змовному листі; упертий литвин зробив таки по-своєму, охрестив народжену Ганну в латинську віру і справив такі бучні хрестини, що бенкет тягся трохи не тиждень. Осміяна й зневажена в своїх найсвятіших почуттях нещасна мати з смутку захворіла і трохи не заплатила життям за безглуздий вчинок мужа.

А через який тиждень прибули до Коблина теща Монтовтова Богдана Юріївна з сином і привезли, як того вимагав звичай, народженій онуці коштовний повивач. Почувши, що тут скоїлось, вона зняла галас і лемент і накинулась на зятя з докорами.

— Злий і необачний чоловіче, що єси вчинив? Християнську дитину в бісову ляхівку перетворив єси? Мусиш її вдруге в грецьку віру охрестити!

Але її син Василь Андрійович, господарський дворянин і великий правознавець, добре розумів, що мати вимагає неможливого, і промовив:

— Що ся стало, тоє уже не може розстати. Тільки тоє віддай, пане зятю, що тієї заруки, которими ся описан єси в змовному листі: на господаря, його милість, п’ятсот кіп грошей, а на нас, сторону, другі п’ятсот кіп. Маєш заплатити — тоє тебе обминути не може; а до заплачення тієї суми мусиш пустити нам ув’язнення[3] в маєтності твоєї.

Монтовт добре знав свого шурина. Він пам’ятав, що той нещодавно виграв у суді таку його справу, за яку не зважились братись найкращі віденські юристи, вважаючи її за безнадійну: значить, нічого й казати, що такий здійснить свою погрозу. Йому тим легше це зробити, що тут замішані й особисті королівські інтереси: адже ж така сама зарука в змовному листі призначена і «на господаря, його милість», значить, коли справа дійде на королівський розсуд, то невже ж король буде собі ворогом? А заплативши заруку, прийдеться ще платити противній стороні «шкоди й наклади», себто втрати і судові видатки, і платити не по їх дійсній вартості, а «на голое реченье слова» того, хто виграв справу. Хіба зараз йому заплатити б заруку, не доводячи діла до суду? Так треба ж знати, що в ті часи гроші були дорогі й рідкі і сума в тисячу кіп грошей готівкою була таким великим капіталом, який не завжди міг знайтись і в шкатулі більш заможного пана, ніж Монтовт. Банків тоді не було, кредит був важкий і дорогий. Та коли б і вдалось позичити у кого потрібну суму, то треба ж йому уступити в заклад якусь маєтність, котрою той і буде користуватись аж до віддачі боргу, то воно й вийде на те саме, чого вимагає од нього шурин.

Отак поміркувавши сам з собою, Монтовт зрозумів, що немає йому іншого рятунку, як з покорою уклонитись тещі й шуринові і здатись на їх ласку. Ті були не від того, щоб скінчити справу миролюбно, але вимагали від нього важкі речі. Своїм необачним вчинком він, на їх думку, не тільки тяжко окривдив свою дитину, зробивши її «ляхівкою», але не помалу образив тим і жінку, з якою взагалі обходився зовсім не так, як «на стан її пристоїть», і крім того «виступив» проти тещі і синів її, зламавши передшлюбну умову з ними; через те він мусить тепер прилюдно перепросити жінку й тещу і нагородити дочку, відписавши їй половину своїх маєтків, якими до її зросту буде порядкувати теща з синами. Останнє намагання найбільш дошкуляло Монтовтові, і він прохав змінити його хоч так, щоб право порядкування доччиними маєтностями належало йому як натуральному опікунові своєї дитини. Нарешті, після довгих змагань та перекорів справа була порішена так, що Монтовт в «студні» (грудні) 1547 р. «облично» (особисто) ставши перед луцьким градським урядом в присутності пана старости і великого витовпу шляхти, голосно прочитав по карті і подав до запису в актові книги ось який лист:

«Я, Ян Монтовт, визнаю сам на себе тим моїм листом, що з справи Божої та з призріння Духа Святого, як і з поради й дозволення пані матки моєї і інших кревних своїх, поняв я і взяв за себе у стан малженський (подружній) дочку небіжчика Андрія Мацкевича, панну Олену, а хотячи ж ку собі тим охотливішу в милості (любові) малженській учинити, гди ж вона ку мені так ся заховала (поставилася), як на почтивую панну з роду зацного (доброго) пристоїть, а я противно неї так ся не заховав, як на стан її пристоїть, але її тілько разів безвинно, з п’янства свого, о горло мало не приправив (тут: вбив), що вона мені, як цнотливая та повольная (прихильна) малженка, одпустила (простила), а мешкаючи зо мною цнотливо, сплодила і на світ породила мені дитя милоє, панну Ганну, тим йменням охрещену по обичаю римському, которая подлуг (згідно) опису і поставлення мого, яке я учинив при змовинах з єї милостю панею тещою своєю, мала бути охрещена по вірі матки своєї, по обичаю грецькому, і в тім я виступив як проти малженки моєї, так і проти єї милості пані тещі своєї і синів її. А так я, уваживши у себе ті всі поменені (згадані) речі, а найбільш те, що малженка моя вірномилая уродила мені зо мною спложеную дочку, панну Ганну, першую в роді моїм, которая ся у всім тілі своїм, так в лиці, як і в знаках, які у мене єсть, притрафила і уродила; я, маючи на те добрую пам’ять і хотячи малженку мою милую, так і приятелів (тут: родичів) єї, утішити, пристаючи теж до звичаїв зацних панів, пам’ятаючи на те, що цнотливим словом малженці моїй милій обіщав, що коли б ку подобенству моєму дитя мені, так сина або дочку, уродила, тоді тое дитя мало бути від мене добре обдаровано, ніж інші діти, — проте даю, дарую тій дочці моїй милій, ново мені народженій, панні Ганні, маєтності мої: Млинів, Озліїв, Пекалів, Беневщину й половину Оршичина, які я маю й повинен буду перед вижом[4] луцьким поступити і в держання дати тій дочці моїй милій. А коли я тоє учиню, маєт мені еї милість пані теща моя знову всі ті маєтності дочки моєї поступити і в держання подати тілько до живота (смерті) мого, а я вже од того часу тих маєтностей не можу й не маю моці заставляти і іншому записувати і до рук пускати».

Як бачимо, пан Монтовт досить щасливо викрутився з нахаби, в яку вскочив необачно, охрестивши кохану дочку в свою віру: він хоч і мусив записати їй чималу частину своїх маєтностей, але фактично зостався їх володарем до кінця свого живота. Правда, він зрікся права відчужати їх, але ми скоро побачимо, як мало він шанував свій обов’язок.

 

III

Так з’явилась на світ героїня нашого оповідання Ганна Монтовт. Ще вона була немовлятком, як стала формальною володаркою неабиякого майна.

Росла й виховувалась вона серед дуже неприємних обставин. Добра, але занадто слаба мати не мала на неї ніякого впливу — раз через те, що недовго пожила на світі, а ще більше через те, що її становище в сім’ї було занадто вже сумне та прикре. Ми вже бачили, як нечемно Монтовт поводився з нею трохи не зараз же по шлюбі. В міру того, як минали їх молоді роки, все гостріш почувалась поміж ними різниця їх характерів, національних вдач, звичок, а найбільш їх різновірство, і оце все з кожним днем загостряло їх взаємини. Чи п’яний, чи тверезий Монтовт користувався кожним випадком, щоб висловити своє презирство до всього, що було святощами для жінки, до її віри, мови, і старався такі почуття прищепити й малій дитині. Він прилюдно докоряв їй, що вона недотепна дати шляхетне виховання й «цвічення» (освіту) дочці і що вона, чого доброго, виховає з неї таку ж саму «хлопку», як сама, тоді як він дбає про те, щоб з неї вийшла блискуча панна, з якою не стидно було б показатись і в королівському палаці. Під п’яну руку, коли він робився прямо шаленим, Монтовт не соромився навіть мордувати жінку перед очима доньки. Вутла натура нещасної Олени не здоліла довго зносити таке знущання, і Ганні не було ще й семи років, як вона зосталась без матері. Тоді Монтовт привіз із Литви якусь родичку і доручив їй виховання доньки. Нова вчителька й сама посідала невелику науку і змогла навчити Ганну тільки польського письма, трошки «набоженьства» та деяких світських манер та двірських звичаїв. Руського письма Ганна зовсім не уміла і, видаючи потім різні листи, писані руською мовою, завжди підписувала їх по-польськи.

В той вік найголовнішою засадою в справі виховання була віра. Ганна не пізнала на собі цього доброго впливу і виросла без твердих релігійних засад, бо батько перед її очима завжди знущався над вірою матері, а мати до смерті боліла душею з того, що її люба донька — католичка. А що стосується добрих моральних засад, то молодій дівчині теж ні в кого було їх перейняти. Ні сам батько, ні ті люди, з якими він знався й товаришував і які завжди гостювали в його домі, не годні були дати їй добрий моральний приклад. То були переважно його земляки, спольщені литвини, або й природні ляхи, серед яких немало знаходилось усяких авантюристів, а часом і потайних «інфамисів» та «баннітів», себто відсуджених від часті і за лихі вчинки декретованих на вигнання. Марно прогайнувавши у себе дома останні злидні, вони йшли в Україну з думкою, чи не послужить їм тут фортуна. Удаючи з себе людей тямущих, освічених, а деякі й справді посідаючи невелику шкільну освіту, оці приходні, вільні від жодних моральних засад, охоче брались за все, що тільки пахло доброю поживою: наймались на службу до багатих панів, брались вести по судах їх справи, причому не зарікались, коли було треба, фальшувати документи, продавати своїх вірителів і взагалі відважувались на такі сміливі дії в адвокатській практиці, які й на думку не спадали місцевим юристам. Брали в оренду панські маєтності, з якими часом траплялось таке диво, що вони якимсь робом ставали власністю орендарів. Інші удавали з себе фахових майстрів і підіймались заводити в панських пущах лісові промисли, як от гонка дьогтю, випал поташу, вироб тертиць, клепок тощо, і весною на «ком’ягах[5]» сплавляти ці вироби Бугом та Віслою у портове місто Гданськ на продаж. Ці нові ще тоді у нас промисли були дуже пожиточні, бо таких пущ, як на Волині, не було вже тоді ні в Польщі, ні в Німеччині, а проте часто-густо виходило так, що бариші доставались майстрові, а властитель пущі терпів шкоду. Взагалі сказати, не було краю їх шахрайству і вигадкам, як добути собі легкого хліба. Але головною метою, заради якої мандрували в Україну усі оці приходні, було розшукування заможних наречених. У цій справі безперечно ставав їм у велику поміч їх поверховий полір, що надавав їм вигляду на-чебто людей вищої культури, їх знання світських манер та «дво-рянських» звичаїв, шляхетська упадливість, хист у справі залицяння тощо. Цс все дуже вабило до їх серця деяких українок, особливо підстаркуватих удовиць, яким здавалось, що таких принадних кавалерів не можна й рівняти з місцевими молодиками, що не вміли точити ляси, чинити зальоти й не знали, як то треба поводитись «по-дворському». Звичайна річ, що такому нерозважному заміжжю перечили родичі та опікуни молодої і не давали дозволу на шлюб. У такому разі інколи завзятий молодий, по змові з коханкою, викрадав її й вінчався крадькома, де траплялось: чи в церкві, чи то й у костьолі. Нічого й казати, що з таких «хватаних» (як тоді казали) шлюбів не можна було й сподіватись добрих наслідків: коханий малженок доти удавав з себе закоханого, поки не переводив на себе жінчиного добра, а тоді або проганяв її з двору, або сам тікав од неї. Проте такі лихі випадки не йшли в науку іншим, і довго ще й потім в Україні не переводились такі легкодухі, що притьмом квапились заміж за ляшків-пройдисвітів і потім кляли свою гірку долю.

Отаких-то людей найчастіше бачила Ганна в батьківському замку, де вони трохи не щодня бенкетували з паном Монтовтом, а деякі з них були навіть у нього в службі. Що доброго змогла б вона од них перейняти? Звичайно, батько мусив держати її, підлітка, оддаль від свого розпотвореного товариства, й вона навряд чи була свідком тієї мерзоти, яка творилась під час шалених оргій, а все-таки дещо й до неї доходило, і вона, ще бувши дитиною, чула й бачила багато дечого такого, що їй зовсім не пристало знати. Взагалі батькові ніколи було занадто піклуватись донькою, поки вона була ще не на виданні. Родичів близьких не було або хоч і були, так далеко, десь у Литві. Бабуся Богдана, здається, вмерла, принаймні про неї нема вже чуток по наших джерелах. І росло нещасне дівча в самотині, хоч і оточене юрбою служебниць, без материнської ласки й догляду. Ніхто Ганнусю щиро й чуло не любив, не пестував, і вона нікого не любила. В її серці, як на тій ниві, що позбавлена сонячного тепла, добре насіння спало й ниділо, а натомість коренився бур’ян та кропива. Не знати, що б з неї вийшло, коли б природа наділила її дужим, енергійним характером, але Ганна наслідувала м’яку, пасивну натуру матері, і з неї виросла безхарактерна, легкодумна, недалека панночка, позбавлена й знаку якоїсь витривалості, завзятості, ініціативи і здатна на те тільки, щоб покірливо йти, куди поведе її дужа рука.

Але вона була дуже гарна й багата, бо була в батька одна, і на неї мало колись спасти усе його добро. Це була така принада, що не встигла Ганна ще й на ноги сп’ястись, як уже її стали й сватати. Скоро за Ганну посватався жених такий значний та багатий, що батько, боячись упустити вигідну партію, не став чекати на її повні літа і на п’ятнадцятому році життя віддав її заміж. Тим женихом був волинський князь Богуш Дмитрович Любецький.

 

IV

Князі Любецькі походили з стародавнього князівського роду Друцьких, правдивих нащадків Рюриковичів. Наприкінці XV ст. вони переселились на Волинь і стали прозиватись Любецькими від своєї маєтності, містечка Любча, яке їм подарувала їх родичка пані Федька, удова луцького старости Олізара Шиловича. Першими власниками Любча були дід Богуша, князь Роман Васильович, і його брат Богдан. У Богдана не було дітей, зате у Романа було аж п’ять синів. Старший з них — князь Дмитро разом забагатів, оженившися з Фенною Полозівною, дочкою пана Сенька Федоровича Полозовича, ключника київського і потім королівського намісника овруцького й річицького, і взявши за нею чимало маєтностей в повітах Київському, Овруцькому і Житомирському: м. Хабне з замком, с. Ставки, Гладковичі, Деречин, Гостомель та інші. По його животі усе це добро досталося його синові Богушеві, мужеві Ганни Монтовтівни. На жаль, про цього князя не знаходимо в наших джерелах аж нічого, що б давало можливість уявити його живу постать. Він не ніс на собі ніяких урядів і не брав помітної участі в громадських чи політичних справах, а коли судити про нього по тих особах, з якими він товаришував, то можна гадати, що князь Богуш належав до стану тих українців середини XVI ст., які, зостаючись ще вірними своїй предківській вірі й національності, не цуралися й чужої культури і більш-менш могли вважатися за людей поступових. У дворі князя Богуша знаходимо якогось шляхтича Закревського, який був у нього на посаді «органіста»; видно, що князь любив музику і завів у себе модний в ті часи в Європі музичний інструмент — орган.

Гучно відбулось у коблинському замку весілля молодої Ганни. Старий Монтовт не пожалів коштів і дав за дочкою чималий посаг: тисячу кіп грошей литовських готівкою і на таку саму суму виправу, себто властиве придане, яке по тодішньому звичаю складалося з різних коштовних речей — золотих і срібних, перлів та інших «клейнодів[6]» , мідного й цинкового посуду задля столу, хустів, суконь і всякого домового убрання тощо. Уся ця виправа звичайно виставлялась на показ весільним гостям і при особливому реєстрі подавалась до рук женихові, який відповідно звичаєві і навіть тодішньому праву зараз же повинен записати своїй облюблениці «віно» з «привінком», себто грошову суму, вдвоє більшу над посаг і виправу, забезпечивши її на третій частині своїх маєтків.

Весілля відбулось по стародавньому звичаю, з боярами й дружками, свашками й світилками, з весільними піснями й обрядами, себто так, як воно й досі відбувається у селян в Україні. У неділю вранці, перед початком «весільного акту», приїхав жених з «боярами» й привіз молодій перловий вінець, а вона пов’язала його шовковою хусткою, гаптованою сріблом та золотом. Ранком другого дня, як тільки молода з почервонілим личком і з пучком калини в руках показалась гостям, жених покрив їй голову білим газовим «завиттям» (серпанком) і надів на шию золотий ланцюжок: цим він прилюдно освідчував її дівочу чесноту, після чого гості поздоровляли молодих «по добрій ночі» й підносили їм дарунки. Окрім цього, князь Богуш в той же день видав Ганні й другий запис, так званий тоді «обрадовий лист», в якому писав, що, «взнавши по малженці своїй милій княгині Ганні Монтовні доброє, вірноє і цнотливоє в єї панянстві (дівоцтві) захованнє ку собі (збереження себе), иж (що) вона, яко зацного отця і почтивої матки своєї дочка, вийшла, ні в чім стану і особи панянства свого не нарушила, але все те, що добрій і цнотливій панянці належало, мені в стан святобливий мал-женський принесла і оказала; а так я, познавши по ній, малженці моїй милій княгині Ганні, такую вірність і учтивое заховання ку собі, а будучи тому вдячен непомалу, і з тої вдячності моєї отцю єї великеє подяковання вчинив, а їй, малженці моїй милій, дарую і записую двісті золотих угорських».

Це була не тільки подяка молодій за панянство, а разом і документальне посвідчення молодого на вічну пам’ять про її дівочу чесноту, що чинили велику честь і пошану і їй самій, і її роду й плоду. Такі «обрадовані листи» зараз же вписувалися в урядові актові книги і віками переховувались в родинах як дорога пам’ятка.

 

V

«За хорошим чоловіком жінка молодіє», — говориться в пісні. Вже хоч, власне, й не молодіє, то певне, що й сама робиться подібною до нього. Отак і наша Ганна, коли б прожила свій вік за князем Богушем, то, може, під його добрим впливом і приводом з неї й вийшла б порядна й статечна людина, бо згадаймо ж, якою молодою вона йшла за його. Та не судилась їй така доля, бо князь Богуш Любецький прожив з нею тільки два роки, і в липні 1564 р. сімнадцятилітня княгиня зосталась удовою.

З усього видно, що князь Богуш добре шанував її як вірну дружину і, покидаючи цей світ, вельми турбувався про її долю. В переддень смерті небіжчик, «милуючи (як він писав) малженку свою милую і хотячи за вірниї і цнотливиї послуги єї в стані малженськім ласкою малженською її нагородити і в усьому од приятелів і кревних убезпечити, ажби їй, малженці моїй милій, по животі моїм якої трудности не чинили», він записав їй: половину містечка й замку Любча, села — Рудку, Красну-Волю, Солов’їко, Став, Залісці, Мильсько, Невольне, Левковичі, половину Лопатина і всю рухомість; крім того, записав їй у заставу за борг в 2000 кіп грошей (звісно, фіктивний) свою материзну: м. Хабне з замком і волостю, с. Біговичі, Гладковичі і двір в Овручі; словом сказати, за винятком маєтностей: Лешниці, Загороддя, Остроглядовичів і грунтів у Овручі, що пішли у посаг сестрі Богуша, княжні Фенні, як вона йшла заміж за пана Мальхера Носиловського, усе Богушеве майно мусило перейти до рук його вдови. В самий день смерті князь Богуш підписав свій «тестамент» (заповіт) і в присутності свідків і возного сам подав його «до рук малженки своєї, аби вона не була ні в чому порушена, як в тих (попередніх) записах, так і в потверженню їх тим тестаментом». По силі цього заповіту молода удовиця разом з записаною їй багатою спадщиною була доручена в опіку своєму батькові Яну Якубовичу Монтовту. Постерігаючи по тому, як цей останній поспішився на другий же день після смерті зятя заявити в луцькому замковому уряді і вписати до актових книг його тестамент й інші записи, які той справив перед смертю, можна гадати, що в них не все було писано «з доброго умислу і власної волі» небіжчика, а багато дечого і з волі тестя. Так, власне, й твердили родичі князя Богуша, правуючись з його удовою за спадщину.

Князь Богуш, помираючи, наказав, щоб його поховали в одному із київських монастирів. Такий був святобливий звичай у тодішнього українського панства, і церковні склепи і навіть цвинтарі Печерської лаври та інших київських монастирів у XVI—XVII ст. були прямо переповнені кістками побожних князів, панів і навіть «славетних» міщан, останки яких іноді перевозилися сюди з далеких країв. Вволяючи останню волю мужа, молода княгиня в супроводі чималого гурту служебників небіжчика мусила рушити з дорогим тліном у важку й далеку дорогу, до міста його вічного покою.

Не швидко посувався вперед смутний поїзд по північній частині Волинського полісся, де й тепер немає доброго шляху, опріч зимою, коли позамерзають річки й болота, а це було наприкінці літа. Дорога без перерви тяглась густим лісом, де без помочі місцевих провідників легко було й заблудитись. Лихі перешкоди стрівали трохи не на кожному кроці: то зламане бурею дерево загороджувало шлях, то враз неждано з’являлось на дорозі чимале провалля, розмите недавнім дощем. Ще вдень сяк-так посувались уперед, а коли смеркалося, ставали табором і всю ніч палили вогнище, бо в лісовій гущавині раз у раз страшенно вили вовки, ревіли ведмеді й хрюкали дикі свині. Села траплялись дуже рідко; бувало інколи, що проїжджали сотню верст, не зустрічаючи живої душі в цих віковічних пущах, а коли іноді й попадався на очі який бродячий мисливець або бортник, то, побачивши чималий гурт озброєних вершників, з ляку зникав в гущавині. Інколи бори переривались, і на десятки верст тяглись болота й нетрі, що поросли дрібним лозняком, — не пересихали навіть літньої пекучої доби. Тут їзда була ще важча: коні грузли в багні, а люта мошка й комарі хмарами носились над людьми й скотиною і не давали їм покою. Аж ось нарешті Горинь, а за нею Случ і ціла низка менших річок, що перетинали путь нашим подорожнім. Тут наставали для них нові турботи: в іншому селі не знаходилось ні порома, ні навіть путніх човнів, щоб на них переправитися з великим обозом. Приходилося зупинятись і чекати по кілька днів, поки рубали ліс і ладнали пліт, на якому й переправлялись.

Але ось поїзд вступив в країну Овруцького повіту. Тут лісів та боліт стало трохи менше, села попадались частіше, а найважніше було те, що дальший шлях лежав через села, що належали до маєтностей небіжчика князя Любецького. В кожному такому селі люди з хрестами виходили зустрічати домовину свого дідича, якого не приходилось ні разу й бачити їм за його життя, і з пошаною приймали його удову, нову дідичку. Так прибули нарешті до м. Хабного, що його теж, як ми знаємо, записав небіжчик жінці у заставу. Тут княгиня Ганна сподівалась відпочити кілька днів та разом з тим і «ув’язатись» (вступити у володіння) у свою заставу. Але тільки що вона отаборилась своїм обозом у хабенському замку, як сюди приїхав пан Мальхер Носиловський, зять князя Богуша, і притьмом загадав, щоб княгиня зараз же покинула замок і містечко, бо інакше він її випровадить силою. У княгині не було під рукою стільки озброєного люду, щоб він міг помірятись силами з великою юрбою, яку привів з собою пан Носиловський, і сумний кортеж потягся далі, простуючи до Києва.

 


[1] Господар — це був звичайний титул литовського великого князя, як от на Москві государ. В Литві господарський (або королівський) дворянин — це було не що інше, як придворне звання, хоч такі дворяни іноді одержували від короля тимчасові доручення в біжучих справах

[2] Схоже на нього

[3] Вступ до володіння

[4] Виж (а потім возний) — це був тоді урядник, трохи подібний до нашого судового пристава.

[5] Барка, баржа для перевезення хліба, лісу тощо.

[6] Дорогоцінних прикрас, намист.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.