Єзуїтська преподобиця-3

ІІІ

Тепер, щоб краще ознайомитись з Анною-Алоїзою, побуваємо в її палаці, обдивимось її пожиття, побачимо, як вона жила, чим займалась, тішилась, розважалась, як нищила в собі світові спокуси і вправлялась у високі чесноти.

Острозький замок, або, власне, самий дідинець, в якому проживала Анна-Алоїза, містився на доволі високому горбі, що тепер зветься в Острозі Судовою горою, звідки одкривається широкий краєвид на річку Вілію, м. Межиріч і зелену долину р. Горині. З трьох боків той горб обривався дуже круто, а з третьої, з півночі, одрізаний був од міста глибоким ровом, через який перекинуто було звідний міст. Дідинець оточили навкруги високі мури, а на рогах стояли кам’яні башти чудової влоської архітектури, а яких одна, півкругла, увінчана зубчастою короною, добре збереглась і до нашого часу. Там, де був звідний міст, над брамою, де тільки й можна було увійти до замку, теж стояла кам’яна башта, крита гонтою; над нею був зроблений залізний годинник «з цимбалом», який грав щогодини. Се ми говоримо тільки про «вишній замок», або дідинець» а крім його, був ще в Острозі й «окольний замок» з земляними стінами, які оточили ціле місто. В йому теж були кам’яні башти, з них дві ще й досі існують. На замку завжди пильнувала панська, надвірна міліція, а з бійниць його башт грізно виглядала гармати, гаківниці, мушкети й інша огниста стрільба. В самім замку, зараз за брамою, стояла кам’яна Богоявленська церква, а проти неї князівський палац, змурований одночасно з замком ще в половині XV ст. князем Василем Острозьким, що його прозвали Красним. Хоч сей палац не раз потім перебудовували, але ще й за часів Анни-Алоїзи в йому доховалось дещо з старовинної простоти; так, поряд а розкішними покоями, оздобленими дорогими шпалерами, шовковими завісами і т. ін., тут були й кімнати з кафельними печами, «мурованими коминами», з «мальованими» дверима, з «дубовими лавами» попід стінами і т. ін[1]..

Не вважаючи на півчернече життя Анни-Алоїзи, її палац нічого не втратив з попередньої, правдиво княжої пишноти й виставності. Єзуїти пригадують, що коли їх провінціальний візитатор Фабриціус (поважна особа) в перший раз завітав до Анни-Алоїзи, то, проходячи через ряд розкішних покоїв, оздоблених коштовними прикрасами, і вбачаючи поважних, одягнених в дорогі шати слуг, подумав, що то були сенатори, і дуже здивувався, коли помітив, що сі поважні особи пильно слідкують за кожним рухом господарки, угадують її бажання і з низькими уклонами виконують її накази. По звичаю всіх тодішніх магнатів, Анна-Алоїза держала численну юрбу служебників і служебниць, які уважалися потрібними не так для справжніх послуг, як ради пустої пихи або ж задля розваги господарів; напевно, останню послугу правили «два карли і дві карлиці», яких ми надибуємо між челяддю Анни-Алоїзи.

Побожна та богобійна пані дуже пильнувала за моральністю своїх слуг: мужчин вона держала в однім дворі, а женщин в другім; вимагала, щоб усі її слуги були чесні, скромні, побожні, добре знали науку католицької віри, щиро виконували її установи і обряди і, служачи своїй пані, не переставали дбати про своє спасіння. «Двір її (свідчать біографи) більш скидався на жіночий монастир; в йому завжди панували тиша, скромність, згода і пристойність. Сей панський двір завжди був повний жіноцтва: там були і сироти-вихованці, були й діти — жидівські, московські, турецькі і татарські, узяті до двору задля того, щоб навчити їх догматам і правилам св. віри. І ніхто з сих дітей не порожнював: після молитви і вислухання св. мші одні шили, другі пряли, інші ткали килими, гаптували золотом, займались іншим жіночим рукоділлям. А при них були й такі особи, що під час роботи вголос читали про життя святих або які духовні книги, а в інші часи приготовляли новохрещених дітей до прийняття св. таїн і теж по черзі навідували хворих і їм слугували».

Піклуючись так про душевне спасіння своїх слуг, побожна пані не менш дбала і про тілесні їхні потреби, особливо ж піклувалась вона про недужих. «Інші пани (кажуть її біографи) більше дбають іноді про своїх собак, ніж про хворих слуг. Вірний слуга втеряє здоров’я на панській службі, а не має ні помочі, ні потіхи в недузі своїй. Підірветься од праці робочий чоловік — і уже за велику честь почитується й те, що її мосць вишле йому чару води або горілки з сіллю. Не так легковажила здоров’ям своїх слуг отся дбайлива пані. Як тільки вона довідувалась, що хтось з її двораків занедужав, зараз приставляла до його прислужника, казала давати йому їсти тільки те, що йому можна, і за порадою лікаря, що його завжди при собі держала, казала видавати з своєї аптеки потрібні ліки. Коли хворий сильно недугував, вона доручала духовникові подбати про спасіння його душі, сама одвідувала його і інших посилала справлятись про стан його здоров’я. А коли недужий був уже близький до смерті, то хоч би то був найнижчий челядник, візник або гайдук, сама приходила прислужувати йому: обтирала піт з його чола, поправляла йому постіль, з своїх рук годувала його, ласкаво вговорювала терпіти, покладаючись на волю божу, потішала його надією блаженної вічності, а коли він починав конати, давала йому в руки свячену свічку і приготовляла його побожними актами до християнської смерті. Дивно було слухати, коли така великовельможна пані,, понижаючи себе до своїх слуг, богословські акти з ними справляла, пригадувала помиравшим молитви й вірші з псалмів, події любові божої, при останнім же конанні вона побожно волала: «Єзус, Єзус, Маріє!» — і всіх присутніх побуджувала до плачу. А якщо ксьондз знаходився коло помиравшого, то вона вже не вмішувалась в оту духовну прислугу, а доручала се йому. Які вона похорони своїм слугам справляла, як багато св. мшів за душі їх заказувала — про се відали усі,, хто служив у її княжому дворі. Усі вони хотіли жити, служити й помирати в неї».

Остільки ж добра й милосердна була (по свідоцтву біографів) Анна-Алоїза й до своїх підданців. «З п’яти польських гріхів найзвичайніші були: утиск підданців і проїзд по дорогах з потолоченням людських хлібів. В сих гріхах не повинна була ося побожна пані. Підданці її були під таким захистом, що ніхто не смів чинити їм найменшої кривди. Старостам і підстаростам вона суворо наказувала, щоб вони не накладали на людей ніяких нових відбутків. Під час подорожі, як тільки вона з карети вбачала, що її дворяни топтали кіньми чужий хліб, що ріс при дорозі, вона зараз же посилала сказати, щоб сього не робили». Вона не була горда, а була приступна до всіх, дуже ласкава і до всіх справедлива. Задля спасіння душ своїх підданців Анна-Алоїза збудувала, крім єзуїцького костьолу в Острозі, ще п’ять костьолів в своїх маєтностях, а власне: в Звягелі, Хлапотині, Берездові, Острожку і в Турові, і при них шпиталі, забезпечивши їх десятинами, ординаріями і грошовими сумами. В сі шпиталі вона наказувала приймати всіх калік і старців з її підданців і не терпіла, щоб старці лишалися без догляду і волочились по вулицях. Часто вона й сама одвідувала шпиталі, доглядалась до того, як содержувались убогі, і подавала їм щедру милостиню. В голодні роки, наприклад в 1638 році, коли люди трохи не скрізь на Волині помирали з голоду, вона в своїх селах казала щодня роздавати хліб не тільки своїм підданцям, а й іншим, хто його потребував. Часто вона платила довги за неспроможних і давала гроші на окуп бранців з татарської або турецької неволі.

У своїм домашнім пожитті Анна-Алоїза жила, як справжня черниця, і єдиною втіхою для неї було проводити дні і ночі в побожних працях. Пустих світових розмов вона не терпіла і, коли траплялося часом, що, сидячи, за обідом, хто-небудь з гостей починав звичайну світову балачку, побожна господарка поривалась вийти з-за столу або ж прохала своїх духовних завести розмову про що-небудь божественне. Кожного дня слухала вона мшу і присвячувала цілу годину на молитву, кожного місяця присвячувала три дні на духовні розмисли і раз в рік присвячувала на се аж десять днів. В сі дні вона тільки й думала, що про бога, і виконувала духовні вправи, які вигадав Лойола для єзуїтів. Вона часто говіла і кожного разу перед причастям клала на вівтар не менш як п’ять червонців, а в день свого народження клала їх стільки, скільки їй було років. Вкупі з єзуїтами вона кожного місяця через жеребок вибирала собі патрона з лічби місячних святих і шанувала його особливо: казала правити службу тому святому, уважно читала про його життя і старалась в своїх учинках бути подібною до його. Щоб умертвити свою плоть, вона часто бичувала себе до крові гострими канчуками або дряпала залізною щіткою і завжди носила на тілі пояски з дроту, а на руках залізні наручні. В страсні дні Анна-Алоїза морила себе до останньої міри. В чистий четвер вона скликала старців, мила їм ноги не водою тільки, а й сльозами своїми, потім частувала їх обідом і сама прислужувала їм так щиро й покірно, як би самого Христа мала своїм гостем. В страсну п’ятницю цілий день пробувала в молитвах, боса обходила по костьолах гроби господні, довго лежала крижем на молитві і обливала сльозами помости костьольні… За свою праведність Анна-Алоїза, як свідчать її біографи, часом сподоблялася бачити таке, чого звичайна людина не може побачити; так, одного разу зайшла вона в садок якогось острозького обивателя і звернула увагу на дерево з яблуками, які здались їй чогось незвичайними; і справді, коли почали розрізувати сі яблука, то в кожному знайшлись штучно зроблені розп’яття.

Отакий образ своєї горливої добродійки змалювали на віковічну пам’ять про неї вдячні отці єзуїти. Звичайно, на повну безсторонність їх не можна дуже покладатись. Взагалі, можна вірити всьому, що вони оповідають про сердешну добрість побожної Анни-Алоїзц, про її щирість, справедливість, християнське милосердя до убогих, немощних, нещасних і т. ін., але треба пам’ятати, що всі оті чесноти мали занадто тісний круг приложення, не переходячи за межі конфесіональної виключності та прозелітизму. Річ звичайна, що побожна пані була й добра, й милосердна до своїх одновірців-католиків та ще хіба до тих чужовірців, що по волі чи по неволі виявляли згоду перейти в її віру, але чи така вона була милосердна й до людей іншої віри, а особливо до маси підвладного їй православного люду? Можна сміливо ручитись, що коли б хто з православних письменників того часу зложив життєпис Анни-Алоїзи, то в ньому образ єзуїтської преподобниці був би змальований зовсім іншими фарбами На жаль, в українській літературі XVII в існує тільки одна слабенька проба в такому роді, про яку згадаємо потім; зате в судових актах того віку можна вишукати кілька документів, що яскраво свідчать про те, яким шкодливим, жорстоким ворогом була побожна Анна-Алоїза до людей тієї віри, якої споконвіку твердо держались і за яку горою стояли її славетні предки та й сам її рідний батько. Тут уже не проявлялось у. неї ніякої справедливості або милосердя.

Треба знати, що інші нащадки князя Костянтина Острозького, хоч самі й належали вже до католицької віри, але, знати, з пошани до його славної пам’яті, ні в чім не порушали прав і свободи віри і церкви православної і виявляли до неї повну коректність, а іноді й доброзичливість. Так, ми вбачаємо, що надрукований в Острозькій друкарні в 1612 р. «Часослов» був виданий «повелінієм» князя Януша Острозького, який хоч сам був католиком, але, ради пам’яті батька, по-давньому спомагав усі його просвітні й милосердні заклади: школи, церкви, монастирі, друкарню, шпиталі і т. ін. Так само поводився й його братанець, молодий князь Януш (Іван) Олександрович, рідний брат Анни-Алоїзи, про якого православні, заносячи скаргу на його сестру, писали, що він «святоє пам’яти ясноосвецоное кнежа, нічого прав і фундушей продков своїх не нарушал і кривд добрам церковним не чинил». Навіть сама Анна-Алоїза, ставши (в 1621 р.) володаркою князівства Острозького, первісно теж остерігалась чинити такі кривди, тільки недовго: так, ми вже згадували, що, напустивши до Острога єзуїтів і дарувавши їм виключне право на заклад тут публічних шкіл, вона тим самим цілком знищила славетну Острозьку академію і інші православні школи, фундовані славним її дідом, а за тим почалось систематичне нищення або усиловне відібрання у православних церков, монастирів, шпиталів і т. ін. Була тоді в Острозі мурована церква св. Тройці, а при ній великий шпиталь, в якому знаходило собі притулок і догляд багато «уломних, хорих і убогих розного стану і кондиції»; обидва сі заклади ще за давніх часів були фундовані теж прадідами Анни-Алоїзи і гойно забезпечені цілими маєтностями: м. Суражем (що тепер село в Кременецькім повіті) і с. Андрушівкою, з яким ішло на церкву та шпиталь щорічного приходу більш 3 000 злотих польських. Сі маєтності побожна Анна-Алоїза негайно відібрала і разом з церквою віддала єзуїтам, шпиталь «опустила» (зробила пусткою), а замість його фундувала в Острозі латинський шпиталь св. Франціска-Ксаверія, а на його утримання записала щорічний дохід з Острозької папірні, яка була заведена колись її дідом задля потреб православної друкарні. Крім того, православні скаржились, що Анна-Алоїза майже цілком обібрала кафедральну Богоявленську церкву, в якій було поховано її батька й діда, «і барзо веле з неї охендозств і апаратов церковних, ліхтаров і інших речей побрала і на пожиток свой (чи, може, костьольний) обернула». Потім, коли за нового короля Владислава IV православні доправились того, що їм дозволено було вибрати й поставити собі митрополита і п’ять єпископів, після чого волинці зараз же одноголосно вибрали владикою Луцької й Острозької кафедри князя Олександра (в чернецтві Афанасія) Пузину, то онука князя Острозького, наперекір державним правам, без усякої власної потреби, на одну прикрість православним, з намови єзуїтів, заказала своїм підданцям, мирянам і духовенству, признавати нового владику своїм пастирем, звертатись до його в церковних справах і віддавати йому належну слухняність; а коли сам о. Пузина прибув до Острога, як до своєї кафедри, то «з жалем сердечним» довідався, що замкова кафедральна церква з наказу Анни-Алоїзи була запечатана шістю печатями, а замок обсаджений численною сторожею. Спробував владика навідатись до інших міських церков, але усюди знайшов запечатані двері і грізну сторожу[2].

 


[1] Усі ці подробиці маємо з «Інвентаря 1620 р.», про який раніш згадували (прим. автора).

[2] Архив Юго-Зап. России, ч. І, т. 6, № ССLХХІІ і ССLХХІІІ (прим, автора).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.