Діти Чумацького шляху - 33

3. «ЯКОБІНСЬКИЙ КЛУБ»

І

Коли Тарас із Серафимом увійшли до марієцького сільбуду, там було страшенно діловито, якщо не сказати затишно.

Хто грав у шашки, хто стояв та співчував і переживав. В кутку деренчала балалайка. Поміж лавами вешталися все молоді хлопці, дівчат було мало, а старших майже й не видно.

Всі знають, що сільські збори почнуться не раніш, як об одинадцятій годині ночі, хоч скликано їх на шосту годину.

Та й потім не які там важливі збори. Збори сільського активу: будуть говорити про міжнародну революцію, потім переобирати членів правління спілки батраків… і таке-сяке…

Але відсидіти треба.

І справді, на одинадцяту годину ночі зала була вже повна! Тільки передні лави були чомусь порожні, хоч там позаду люди стояли.

— Ану, сідайте наперед, чого вшиваетеся? — кинув у залу голова сільради.

— Ану, наперед, наперед, — припрошував Кольобашка-«Совецька власть», який прийшов із Дрижиподя спеціально на ці збори.

— Мусійчук, твоє місце тут, у президії!

— В президію не хочу. Якби там було чим закусити!

— А випити ти не хоч?

— Ну, йди, тебе ж громада просять, — підганяє хтось із зали.

Мусійчук розвальцем іде в президію.

Так і є. Кольобашка, спотикаючись і пропускаючи слова, фрази, читав акт ревізійної комісії. Часом він спинявся в глибокому сумніві — читати чи не читати. Акт цей, а потім звіт нагнали в залу сонного настрою. Ті, що сиділи позаду, вже міцно спали.

Тільки дівчата, сидячи купкою, з чогось собі хихотіли.

Кольобашка про себе читав, позаду спали, і дівчата так розвеселилися, що аж на всю залу пирхнули.

— Тихше, тихше, чого ви тут сміхи розвели?

Дівчата примовкли. Але не надовго.

— Ви на збори прийшли чи на вулицю? — суворо обізвався до них голова. — Не можете якийсь час посидіти тихо?

Проте це впливає лише на якусь хвилину. Дівчата вже ажніяк не можуть втриматися.

— Та що це таке? -обурився, нарешті, Ладько. — Позбиралися самі дівки й не дають робити!

Тарас подумав, що слід було б їм подякувати, бо вже сміються всі — дівки й не дівки. Трохи розвіявся сон у залі.

— Ну чого ви регочете?

— А хіба що? Як будуть поминки, тоді будемо плакати, — цвірінькнула одна з них.

Але затихли.

На задніх лавах панував глибокий сон, він налягав і на передні лави.

Нарешті, снотворне читання закінчилося.

— Давайте вопроси, тільки не всі разом, — припросив голова сільради.

Всі разом… мовчали.

— Давайте так! Щоб аж упрів, поки відповість.

Мовчать.

— Невже таки ніхто не хоче словечка сказати? Від вас вимагається голосу, а ви мовчите, викликав голова сільради.

Члени сільського батрацького комітету також мовчать.

— Може, ви, Іване? Може, ви, Степане?

— Ні, я не маю нічого…

— Все ясно!

— То ви по закутах тільки говорите, а тут як у рот води набрали. Після зборів почнете говорити.

— Ви зараз говоріть, бо загальні збори є кузня нашої організації. Тут треба все розказати, все виговорити, — встав на хвилину Серафим.

— Не стидайтеся! Тут усі свої! -мов у порожнечу кидав голова Сільради.

Мовчанка. Навіть дівчата притихли.

— Хто слово?

Пауза.

— Кому слово?

Пауза.

— Я хочу сказати, -обізвався, нарешті, Серафим.

— Нікому в селі не дано стільки прав, як сільгоспробітникові. Навіть комнезамові. А ви цих прав не вмієте брати. Спілка, професійне об’єднання — школа комунізму. Ленін сказав, що в професійній спілці сільських батраків будуть виховуватися нові кадри для колективних господарств і комун, бо тільки через колективи можна буде дійти до соціалізму. От зараз нам треба переобрати правління. Може, хто має що сказати про роботу старого або хоче висунути кого свого — говоріть! Я закінчив.

— Хто просить слова?

Мертва мовчанка.

— Ну, так давайте свої кандидатури, виберемо правління,— кинув голова. — Хоч тут розворушіться, прокиньтеся… Бо як постелите, так і виспитеся. Кого схочете, того й виберете… Як помре, так і плакати будемо…

Але зала сільбуду, здавалося, спала непробудним сном. Ця ілюзія розвіялася тільки тоді, як почали голосувати. Підносили руки за того, кого висунула президія.

Нарешті, домучили першу частину зборів.

Тепер на порядку денному доповідь товариша Вергуна про план хлібоздачі в нашому селі.

Вергун почав здалека, з міжнародного стану й капіталістичного оточення. Народні маси в капіталістичних країнах гинуть від безробіття й голоду, а лише Радянський Союз стоїть, мов скеля, на сторожі прав трудящих. Але робітник потребує хліба, червоноармієць, що захищає революцію, не повинен бути голодним…

Тези доповіді були надіслані з центру, отже, тут помилятися й ухилятися не доводиться, ба, навіть було б небезпечно. Тяжче було далі, саме тоді, коли пішла мова про директиву — посилити хлібоздачу, і про те, що село має виконати доведений до цього план, а тому…

— Товариші, давайте свої пропозиції, як це зробити…

Доповідач закінчив.

Щоб не повторювати марного «SOS»у, як після першої доповіді, голова запитав:

— Так ніхто не думає виступити? Це ж цікаво побалакати!

— Тяжкі на підйом, — долинуло звідкілясь із глибокого кутка.

Але спритне око голови вже виловило того, хто подав репліку.

— Подзарей, я бачу, ти хочеш щось сказати?

— Це я бабам кажу, щоб вони…

— От ви сидите тут і мовчите, а це наша найбільша болячка. Це опір. Ви повинні сказати своє слово.

— Як ніхто не хоче, то я скажу кілька слів, устав із свого місця демобілізований недавно Терешко. Ви чули, що з центру пишуть, треба посилити хлібозаготівлю. В нас у селі вона хромає аж по саме нікуди. Це звесно, що в бідняка нема, але чортів куркуль має, та з нас сміється. Мені оце довелося ходити до нього. Скільки не говори, не проси, не вмовляй, — хоч кілка йому на голові теши! Він ще й сміється: «Чого ви торбів не почіпляєте, то я б дав кусень хліба…»

Терешко раптом розсердився і підніс голос.

— То він ці слова свої буде пам’ятати, поки не здохне! Це вчора так було — ходиш, ходиш, а він і через губу плюнути не хоче, ще й дверима грюкне перед носом у тебе. А жінка замкнеться й каже: «Нема чоловіка.» Сьогодні…

Терешко зробив паузу.

— Сьогодні ми вже з ним не балакаємо і не будемо просити. Раз хліба не хватає, то куркулеві треба дати по носі.

— Хто просить слова? — запитав голова, обводячи поглядом залу.

Після паузи, коли вже простояла досить довга мовчанка, Терешко, мов згадав, що не закінчив. Він знов устав.

— Треба вам не сидіти і не мовчати. Раз хліба не хватає, то хто повинен дати? Куркуль! Головне — бідняк більше здавати не буде, середняк чесний теж ні…

— Еге! Хороший, хороший та й дай і ти трохи! — обізвався якийсь, певно, чесний середняк.

— Але як зберемо державі, то почнемо збирати й бідноті.

Терешко закінчив свою промову остаточно. Так було умовлено, що він виступить, як не хоче говорити маса, то знайдуться наперед заготовлені промовці. Все ж він своє зробив, може після цих слів останніх розв’яжуться язики.

Нехай не думають, що…

Але збори, як сиділи мовчки, принишкло, так і сидять.

Не взяло.

— Ну, хто хоче сказати слово?

— Щось ані мур-мур! — обізвався про себе якийсь жіночий голос.

— Ну, ето никуда не годіться! Ето на дванадцятім році революції!? -обурився вголос Терешко.

— Мені аж губа труситься говорити, та не вмію, обізвалася Каленичка.

— Дайте, я скажу, — рішучо стріпнув головою Ладько.

— По-моєму з куркулями мова має бути коротка. Сказати: «Здай хліб, а то не маєш права в селі жиги». Коли він дає біднякові якийсь пуд, щоб той їв, а щоб потім із нього шкуру здерти…

— Ти так і звик підлизуватися до совєцької власті! — зовсім ясно пролунало в залі. А січкарню де діли? А коні продали й самі в комуну моститесь?

Ладько й не почув цього. Він полемізував із якоюсь уявною, злісною куркулихою:

— Вона каже: «Мої діти не люблять їсти житнього, а як твої люблять гречане, яшне, то хай їдять»! От, що вона каже! То бідняк не знає, за що свої руки зачепити, а куркуль, який злупить із нас гроші, спить спокійненько. Він каже й не боїться: «Нехай здохнуть, а хліба їм не дам! А що мені совсцька власть зробить? З мужика мене не скине! В комору не загляне, а я на ярмарок краще вивезу.» Не може бути! Щоб куркуль нами владав? То нас треба в Чорне море за це!

Після Ладькового виступу почали говорити деякі вчителі, ті, що працювали на хлібозаготівлях. Щось сказав Кольобашка, кілька слів. Все це було в одному дусі, як і належало йому бути після закритої партійно-комсомольської наради.

Після всіх аж узяв слово голова сільради.

— Ми не допустимо, щоб бідняків, на яких опирається радянська держава, підпору радянської влади, хазяїв села, щоб бідняків тримав під своїм впливом куркуль! — стукав голова по столі кулаком.

Від нас залежить сказати лише слово, щоб довести, що бідняк стався хазяїном села. І ми хліб зберемо! Ми наступимо на горло куркулеві — от що на сьогодні вимагається від бідняка. І коли візьмемо куркуля за карк, то хліб зразу знайдеться. Як Лозового дряпнули, то він зразу двісті пудів знайшов і привіз.

— А як хто вже продав? — запитав хтось із місця.

— Продав, то нехай купить, чорт із ним! Куркуль об’явив бойкот бідноті… Ні, не ти нам бойкот, а ми тобі і ти будеш танцювати під нашу дудку! Не діжде він, як жде, щоб продати весною по десять карбованців пуд. От що! І біднота мусить не спати, не відбутися тим, що посидить тут, покуняє на ослоні. Біднота мусить доказати, що вона хазяїн села.

Голова сільради вже впрів. Але справжнього виступу від сільської бідноти, що сиділа в залі, він так і не добився. Те, що говорилося тут, було заздалегідь умовлене. Кожному з активу, хто сьогодні виступав, було сказано, що мусить виступити, як має говорити.

Спробував і Серафим Кармаліта сказати слово, але в нього вийшло якось пережовано, блідо. Вже й так ясно було, що…

… План хлібозаготівлі треба виконати, напружений момент, труднощі, голодні округи, міжнародний капітал, робітник і армія… Вже ясно, що бідняки й свідомі середняки здали, а куркуль саботує. Сміється, лоботрясом називає.

Сьогодні пора вже покласти край цьому.

— Сьогодні ми з них шкуру здеремо, — потряс він куликом у повітрі. — Від вас вимагаються ваше слово, як хазяїв села і опори пролетарської держави.

Тарас відчув, то йому сидіти мовчки більше не можна. Хоч він і чужий тут, але тим більше мусить виступити. Він, власне, сидів тут, щоб почути хоч один виступ із маси. Але в цю мить встав тихенько і вислизнув надвір.

Була вже друга година ночі.

Він ішов, радіючи чистому повітрю, що чисті зорі не чули нього всього, не задихнулися від… Від якоїсь штучності, брехні чи фальшу, чи що?

Чого ж дядьки й тітки мовчали? Крути з них, що хоч, будуть мовчати?

Чи це Серафим серйозно казав, чи блазнював? Його ніколи не вгадаєш, коли він жартує, а коли серйозний. Як входили до сільбуду, він промовив:

— Тут у нас клуб діяльний, як у якобінців!

Ну, й діяльний!

Цікаво, яку ж то резолюцію ухвалюють зараз там? Як це будуть розправлятися з куркулями?

 

 

ІІ

Зборами активу сільської бідноти відкрито, власне, було сезон, Щовечора по всіх селах Дрижипільщини закладалися на цілу ніч бесіди, куткові збори. Агітаторів і «представників» було обмаль, не у всіх селах навіть були свої, то приїжджали, приходили дрижипільські комсомольці. Всі учителі були мобілізовані, а також і Тарас.

Все, що існувало в районі, поставлено було на ноги.

Районна партійна організація повинна була в найкоротший термін піднести класову свідомість батрацьких шарів, викликати й загострити зненависть бідняка до свого класового ворога куркуля й підготувати грунт.

До чого ще поки що не казали, але по селах ходили найрізноманітніші чутки. Одні казали, що ось скоро всіх зженуть у комуну, другі, що старих усіх будуть переробляти на мило, інші ж запевняли, що не на мило, а на суперфосфат. Ходило по руках таємне послання від папи римського.

«Папа римський повідомляє громадян села Марійки, що церква, яку відібрали під клуб, скоро буде відкрита. Нехай баби не плачуть та заготовляють крашанки для попа.»

Об’явився у районі якийсь Дука. Звався він ще Рожева нога, а ще Зарєжу. Багато говорили про нього, але ніхто не бачив.

Чогось ні з сього ні з того почали люди різати корови, колоти свині — все одно в комуну зженуть, то хоч погуляємо.

Тим, що всім доповідачам роздали були однакові тези, на всіх куткових зборах можна було почути одне н те ж.

Агітатори не були винахідливі, та цього й непотрібно було, це, може, навіть і шкідливо. Як на те пішло, то Кольобашка «Совецька власть», був у десять раз цінніший за Тараса, бо він говорив виразною класовою мовою.

А мова та, звичайно, була про куркуля.

Після давньої зустрічі над річкою Торч у дядька Геменя, Тарас із Кольобашкою зустрівся ще раз випадково в Києво-Печерській лаврі на екскурсії. Кольобашка приїхав тоді з екскурсією наймитських курсів, що були в той час у Дрижиполі.

В антирелігійному музеї в лаврі лежала книга вражень і Кольобашка розписався в ній так:

«Екскурсія наймитських курсів одержала багато історичних речовин а також існування релігії було побудоване на задуренні широких історичних мас населення печери з мощами, в яких були звичайні люди але з дворянського прислів’я.

Зауваження: вищезазначена екскурсія вважає необхідним розповсюдити екскурсії серед наймитства та селянських мас.

Керівник екскурсії Кольобашка."

Він закрутисто підписався, був дуже задоволений своїм записом і навіть показав Тарасові.

Тарас щиро посміявся і порадив поставити ще число й адресу. Цим було вичерпано той інцидент, що назрівав був над річкою Торч.

Коли зустрічалися десь на куткових зборах, Тарас був спокійний, бо знав, що йому не треба вже витягати із себе жили, щоб допровадити збори до якогось кінця. Кольобашка любив говорити..

Червона армія, плоть працюючих мас, буржуазія скалить зуби, аби задушити Радянський Союз. Щодень, щогодини нам угрожає воєнна небезпека. Отсюда третє питання: чи потрібне переведення хлібозаготовок. Сознательні вже давно уявили собі значення хлібозаготівлі, привилося до бідняка й свідомого середняка, а от несознательні ще й досі ухиляються… — шпарив Кольобашка на куткових зборах, як добре вишколена папуга.

— … Коли він, себто куркуль, повинен добросовісно здати свої лишки, сто пудів, то він спокійненько дає тільки п’ять-десять пудів. До такого ніякі моральні заходи не впливають. Не дай йому в кооперації соли, об’яви йому бойкот, йому, як мертвому кадило. Він каже: «Вішайте мене догори ногами, бойкотуйте, скільки хочете, а з мужика мене не скинете!» Його вже й сіль не бере! Чорт його мас, чим він солить! Він каже: «Як я ворог совецької власті, то чого ж ви до мене по хліб прийшли?»

Очевидно, вважаючи цю «накачку» недостатньою, Кольобашка раптом нагнав ще дві атмосфери.

А це посходяться кнурі на сільські збори й мучаться, то єсть, виноват, не вони мучаться, а ми… Він набере околот смердючого тютюну і буде курити, поки весь тютюн не викурить. В нього серце крепке, в нього жолудок крепкий, він дихає з усіх боків, аби порозкурювати людей.

Побачивши вогники зацікавленості в очах у слухачів (про кого це йде мова?), Кольобашка на хвилину замовкав, немов би милуючись із створеного ефекту. Нарешті, він намилувався.

— Мабуть той, хто затримав лишки, хоче стати кнуром, хай собі кнурує! Паразит, інакше його не можна назвати, бо він уже перевершив свиню. Він.хоче розперти пузо. Це наш гад куркуль!

Довга пауза.

— Чи довго ми з ним будемо паскудитися? Чи ми, нарешті, вирішимо по-своєму, чи він прийде ще й сюди насміхатися?

І сам собі відповів:

— Кольки!!! Він думає: «Хай там на кутку подрімають, а я собі тим часом повезу хліб на ярмарок». Кнур, свиня, паразит паршивий. Він ставить радянську владу на старця…

Він собі так міркуй: «Борони Боже, один пуд здати, бо тоді й сто один прийдеться. Він хоче нас опутати, як гидкий павук, то треба його так одклеїти, щоб та павутина розірвалася. В нас більше сили, ми можемо так придушити, що потече, але не з того боку…

— Го-го-го! Хі-хі-хі! — раптом розвеселилися куткові збори, потішені мальовничістю Кольобащиної доповіді.

Це наддало Кольобашці духу.

— Ми зібрали ці збори, щоб руба сказати: чи й далі ми будемо потурати їм, посилати старчоводів, куняти по кутках, чи час уже вибрати комісію, яка не буде лінуватися, не буде канючити пожертвування в куркуля, а візьме реальний хліб? Час уже не сидіти по кутках, а час уже на сьогодні сказати: «Куркуль паскудний, не хоче віддати хліба.»

Вже до нього приходили язикаті й горлаті, але гада-куркуля не проймеш. Мовчить, як пень, аби хліба не дати.

Дражнить! Вже пора сміховисько, тютюн залишити у куркуля, а візьмемося використовувати нашу владу на селі, Я гадаю, що прийдеться…

— Прийдеться тут ночувати, — муркнув один дядько і взявся за картуза.

Кольобашка на нього напався.

— А ви, дядьку Матвію, не вшивайтеся! Він кашкета на вуха напнув, та й більш нічого його не торкається. От через таких ми й топчемося на місці, кланяємося, ходимо до куркулів. Всякий боїться встати й сказати: «Он той не здав лишків, мусить здати…»

— Краще б він ним подавився, — невизначено бовкнув дядько Матвій і зняв кашкета.

— А то що? До них ходити, просити, кланятися? Не просити треба в них, а взяти силою хліб! Трохи вже втишилися собаки, — чи завтра знову почнемо їх дражнити? Ти до нього хоч губку прикладай, він хліба не хоче здати, а як чує про куткові збори, то геть із села тікає. Інакше, як негодяєм, його назвати не можна. До куркуля не ходити, не просити треба, а зробити так, щоб він до нас пішов… до комісії… Та просив нас! Согласні?

— Согласні! —відповіло кілька поморених голосів.

— Ну, то, може, в кого є яке запитання? Я скінчив.

— Чи це правда, що почнеться контрактація дівчат? Котра важить більше, як чотири пуди, — контрактуватимуть і одсилатимуть до Китаю? — запитала баба Самсониха.

— Але хто це вам, бабо, сказав? — скипів Кольобашка.

— Наші всі дівчата ходять заплакані й мертві. Пріся ходила вже до сільради й заявляла, що не хоче…

— То це вам куркулі навмисне наговорюють, а ви й вірите…

— Еге, і за комуну казали, що брехня, а тепер самі бачимо…

«А що за комуну? Совсцька власть хоче добро зробити, підняти на вищу ступінь наше сільське господарство.

— Нам і так було добре. Хай би було по-старому!

— Царський уряд дбав тільки за бали та маскаради, а про нас не дбали.

— А проте за Миколки нам було краще. Було в що вдягнутися, було що й з’їсти…

— Бліже к делу! — перебив її Кольобашка.

— Та годі вам уже балакати, — перебили Самсониху й інші. — Хай-но ще хтось скаже. А то ви так, як молотник: перемолотив, перемолотив, розтрусив — та й нема нічого.

— Ну, щось ви мали запитати, давайте, — милостиво дав слово Кольобашка Самсонишиному сусідові.

— Не секрет, що як тільки почули за контрактацію свиней і корів, так усе й порізали. Ну, а тепер як? — глибокодумно запитав чоловік.

— Чом же ви не роз’ясували? — підхопила друга. — Ви хотіли краще для себе, а нас обидили…

— Отак ви, товариші-граждани, не зрозуміли, а тепер зосталися без свиней, —звисока сказав Кольобашка.

— А як друга собача душа іде та грабить! — знову устояла Самсониха. — Нащо ж ти мене в шістдесят років грабиш? Уб’ю чортову душу. Мені вже он смерть за плечима, як сонце над заходом…

— То котра людина характерно твердіша, то та не дасть…

— Бліже к делу! — незадоволено сказав Кольобашка.

Та кінчайте вже, скоро треті півні заспівають, люди й ніч розберуть, — змолився дід Самсон.

— Ну, то я зачитаю резолюцію наших зборів, з полегшенням вхопився Кольобашка.

Резолюція починалася так:

«З метою розвитку сільського господарства та пролетарської культури, куткові збори села Марійки постановили вибрати комісію з п’яти чоловік для успішного проведення хлібозаготівлі, а саме…»

Прізвища були звичайні, тих самих, що вже ходили по хатах, і люди не перечили. Хтось же однаково буде ходити… А якби й перечили, то що?

Але Кольобашка хотів, щоб неодмінно проголосували.

— Бо то кажуть «согласні», а як до діла дійде, то «ми рук не підіймали»… Давайте голоснемо й напишемо в протоколі, щоб видко було, що ми дійсно вільно голосуємо.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.