Поезія Венеції. II.

 

Одна з тих вузеньких вуличок, що виходять в кінці на Piazza. Обабіч крамниці з багатими виставами: мозольних венеціянських коронок, ріжноманітної біжутерії, мозаїки, шкляних і шкіряних виробів. Якийсь банк, побіч нього цукорня. З крамниці з поживою віє свіжістю росистої городовини. Чепурні головки зелено-фіолєтових карчох, ріжнородна незнана мені горо дивина, червоні, як коралі, морські раки, чорні ланґусти, рожеві чорнильці та інші frutti del mare ваблять до себе.

У деяких годинах прохожих тут тьма! Величка така неширока! Часом її перетинає каямяний лук моста, киненого над котримсь з вузьких каналів. Несподівано – мініятурова площа. Жовтий, як цитрина, канарок співає в клітці на відчиненому вікні; біла квітка сидить вдоволена на поруччі малого, квітами обставленого балькону.

Або вийдеш на якийсь дивно привабливий заулок, де в одному кутку сушиться на шнурку ріжнокольорове білля, в другому міститься мала trattora, а побіч неї рід скромної каварні. З її відчинених дверей іде сильний, розкішний запах чорної кави. З нутра чути жваву розмову, звучні італійські голоси. Сонцем опалені, напів голі діти сміються, бігають. Чужинців тут не видно; молода жінка, загорнена в чорну з довгими шовковими тороками хустину венеціанок, беззвучно кудись поспішає. Молоді парубки курять та жартують. Звідкись доходить бренькання мандоліни й чути уривок пристрасної, повної італійської солоді пісні.

Рух, веселий гамір італійського простолюддя, що метушиться тут у своїй непідробленій простості.

 

S.S. Giovanni i paolo. III

 

З давна-давен домініканський костел. Старинна, готицька будова. Тяжка, без вежі, з червоної цегли. Фасада досі незакінчена. Негармонійна, але незмірно цікава – виражає собою шукання за новим стилем.

У нутрі чудові барви готицького вітражу оживляють містичний пів – сумерк. Суворі лінії струнких колюмн, високе камяне склепіння, гробівці дожів, тиша, в якій, здається, чуєш давно прогомонілі кроки та голоси, дивно непокоюча, порожнеча широкого, замкненого простору, кладуться холодом на зніяковілу душу. А тут перед різьбленою подобою Пречистої Діви квіти, квіти й запах весни: білі нарцизи, гвоздики, перський боз, туліпани.

Коли ми вийшли вже з костела, появився в його воротях священик в однострою свойого чина: білому габіті та чорному плащі. Фігурка ніби вирізьблена з слонової кости та гебанового дерева.

 

Жіноча доля. 1937. XIII. Ч. 5. С. 3–4.