Блакитний замок-2

РОЗДІЛ IV

— Ти калоші взяла? — закричала кузина Стіклс, коли Валансі виходила.

Крістін Стіклс ніколи не забувала задати це питання, якщо Валансі йшла з дому в сиру погоду.

— Так.

— А фланелеву нижню спідницю? — спитала місіс Фредерік.

— Ні.

— Досс, я тебе не розумію, справді. Чи ж ти хочеш знову смертельно застудитися? — З її голосу можна було здогадатися, що Валансі вже кілька разів помирала від застуди. — Негайно йди нагору і вдягни її!

— Мамо, мені не потрібна фланелева. Моя сатинова достатньо тепла.

— Досс, пам’ятай, що два роки тому в тебе був бронхіт. Йди і роби, що кажуть!

Валансі повернулася, хоча ледь стрималася, щоб не викинути горщик із фікусом за вікно. Вона ненавиділа цю сіру фланелеву нижню спідницю більше, ніж будь-яку свою одежину. Олів ніколи не мусила вдягатися у фланель, вона носила гофрований шовк, батист і мережива. Але батько Олів «одружився з грішми» й Олів ніколи не мала бронхіту. В цьому й річ.

— Чи ти певна, що не залишила мила у воді? — гукнула місіс Фредерік. Але Валансі вже пішла. Вона звернула за ріг і оглянулася на свою потворну, старомодну, респектабельну вулицю. Будинок Стірлінгів був найпотворнішим — більше, ніж інші, схожим на червону цегляну коробку. Надто високий стосовно ширини, він здавався ще вищим через бульбоподібний скляний купол зверху. То був старий, пустельний, безплідний будинок, чиє життя вже проминуло.

Зате відразу ж побіч був дуже гарний дім, з вітражними вікнами і подвійними фронтонами — новий будинок, один з тих, у які закохуєшся з першого погляду. Його вибудував для своєї нареченої Клейтон Маклей. У червні він мав одружитися з Дженні Ллойд. Будиночок, як казали, був уже обставлений від підвалу до горища і готовий прийняти свою господиню.

— Не заздрю Дженні через її чоловіка, — щиро думала Валансі, — Клейтон Маклей не належав до її численних ідеалів, — але заздрю їй через цей дім. Це такий милий юний дімочок! Ах, якби ж я могла мати свій власний дім, хай бідний, хай маленький, але свій! Та що ж, — гірко додала вона, — нічого мріяти про місяць, якщо не можеш здобути навіть лойової свічки.

У мріях Валансі не влаштовувало нічого, крім замку з ніжно-блакитних сапфірів. У реальному житті її цілком задовольнив би невеликий власний будиночок. Сьогодні вона особливо сильно заздрила Дженні Ллойд. Дженні була не надто вродливіша від неї і не набагато молодша. А все ж матиме цей прегарний дім. І ще щонайкращі маленькі веджвудські[1] чайні філіжанки — Валансі їх бачила — і камін, і білизну з монограмами; мережені скатертини і китайські шафи. Чому одним дівчатам дістається все, а іншим — нічого? Це було несправедливо.

Валансі ще раз скипіла від протесту, коли її — малу, старомодну й непоказну, одягнену в пошарпаний дощовик і трилітньої давності капелюх, — оббризкав болотом автомобіль, що проїжджав повз неї з обурливим ревінням. У Дірвуді автомобілі ще були новинкою, хоча в Порт-Лоуренсі було вже їх чимало і більшість літників у Маскока[2] мали машини. У Дірвуді лише найпрогресивніші мешканці їздили автомобілями, — бо й Дірвуд ділився на стани. Були прогресивні, були інтелектуальні, була група старих родин, до яких належали також Стірлінги, було поспільство, а також кілька парій. Жоден із Стірлінгів не знизився б до автівки, хоча Олів надокучала батькові, просячи купити машину. Валансі ще ніколи не їздила автомашиною. Ніколи їй цього не хотілося. Як по правді, то вона боялася автомашин, особливо вночі. Вони видавалися їй великими рикаючими створіннями, спроможними будь-коли обернутися проти неї та розчавити, або ж зробити дикий шалений стрибок. На крутих гірських стежках довкола її Блакитного Замку гордо виступали верхівці у пишній збруї, в реальності Валансі цілком би втішилася колясці, в яку запряжений гарний коник. У такій колясці вона їздила, коли хтось з дядьків чи кузенів згадував про неї та дарував їй таку можливість, — як собаці кістку.

РОЗДІЛ V

Звісно, чай вона мусила купувати у бакалійній крамниці дядька Бенджаміна. Купити його деінде — нічого й гадати, хоча Валансі була ненависна сама думка про те, щоб відвідувати магазин дядька Бенджаміна у її двадцять дев’яті уродини. Хто як хто, а він не забуде!

— Чому, — зловісно спитав дядько Бенджамін, запаковуючи їй чай, — з жінок виходять кепські юристи?

Валансі, згідно з бажанням дядька Бенджаміна, закарбованим у її свідомості, покірно відповіла:

— Не знаю. Чому?

— Тому, — посміхнувся дядько Бенджамін, — що їх цікавлять не стільки свідчення, скільки освідчення[3].

Два продавці, Джо Хаммонд і Клод Бертрам, реготнули, через що неприязнь Валансі до них обох ще трохи збільшилась. Коли Клод Бертрам вперше побачив Валансі у крамниці, вона почула, як він шепнув Джо: — Хто це? — Джо відповів: — Валансі Стірлінг, одна з дірвудських старих панєн. — Клод спитав, хихикнувши: — Є надія на одужання чи зразу в морг? — мабуть, вважаючи це питання страх яким розумним. Цей старий спогад уколов її до болю.

— Двадцять дев’ять, — говорив тим часом дядько Бенджамін. — Люба моя Досс, ось-ось для тебе вже й третій дзвоник задзвонить, а ти ще й досі не думаєш про шлюб. Двадцять дев’ять. Не може бути.

Тоді дядько Бенджамін прорік дуже оригінальну фразу. Він прорік: — Як же той час летить!

Я думаю, що повзе, — запально відповіла Валансі. В уяві дядька Бенджаміна запал був настільки несумісним із Валансі, що він не знав, на яку ступити. Щоб якось виплутатися, він, зав’язуючи їй боби (в останню мить кузина Стіклс наказала ще купити бобів, — вони дешеві й поживні), загадав ще одну загадку.

— Який вік ніколи не проявляється?

І, не чекаючи відповіді Валансі, пояснив:

— Чоло-вік, котрого чекають, а він всьо не появляється[4].

Це вже було занадто.

— Слід казати: все не з’являється, — відрізала Валансі, забираючи свої чай та боби. В цю мить їй було байдуже, викреслить її дядько Бенджамін зі своєї духівниці чи ні. Вона вийшла з крамниці, а дядько Бенджамін видивлявся вслід за нею з роззявленим ротом. Тоді похитав головою

— Бідна Досс, бере це близько до серця.

Ще не дійшовши до наступного провулку, Валансі пожаліла через сказане. Ну чому вона не стерпіла? Дядько Бенджамін образиться, можливо, скаже її матері, що Валансі повелася з ним зухвало – з ним! — а мати тиждень читатиме їй нотації.

— Я двадцять років змовчувала, — думала Валансі. — І не було змовчати цього разу?

А так, — відмітила вона, — вже двадцять років тому зауважили її «непарність». Валансі й досі пам’ятала цю гірку мить. Їй було всього дев’ять і вона стояла сама на шкільному подвір’ї тоді, як інші дівчатка з її класу бавилися в гру, в якій треба було, щоб хлопчик обрав тебе своєю партнеркою. Ніхто не обирав Валансі, малу, бліду чорняву Валансі у старомодному фартушку з довгими рукавами та з дивними скісними очима.

— Ох, — сказала їй гарненька дівчинка, — як мені тебе жаль. Не маєш хлопця.

Валансі гордо відповіла:

— Мені хлопець не потрібен!

І двадцять років повторювала це, але сьогодні пополудні не зуміла так сказати.

— Мушу бути чесною з собою, — похмуро думала вона. — Загадки дядька Бенджаміна разять мене, бо вони правдиві. Я хочу вийти заміж. Хочу мати власний дім, і власного чоловіка, і власне любе пухкеньке малятко.

Раптом Валансі зупинилася, вражена власною необережністю. Вона була певна, що Пр. д-р.[5] Столлінг, який саме проходив повз неї, прочитав її думки і суворо їх засудив. Валансі боялася доктора Столлінга ще з тої неділі двадцять три роки тому, коли він уперше з’явився в Сент-Олбенсі. Того дня вона запізнилася до недільної школи, отож пішла до церкви і там тихенько сиділа в їхній лавці. У церкві не було нікого, крім неї і нового ректора, д-ра Столлінга. Д-р Столлінг став перед дверима, що вели на хори, і кивнув на неї:

— Хлопчику, ходи сюди!

Валансі оглянулася довкола. Ніякого хлопчика не було — взагалі нікого не було у величезній церкві, окрім неї самої. Не міг же цей дивний чоловік у синіх окулярах кликати її? Вона не була хлопчиком.

— Хлопчику, — повторив доктор Столлінг ще суворіше, киваючи на неї пальцем, — негайно йди сюди.

Валансі встала, немов загіпнотизована, і пішла проходом між лавками. Вона занадто злякалася, щоб робити щось інше. Яка жахлива річ з нею трапилася? Чи ж вона справді перетворилася на хлопця? Вона зупинилася перед доктором Столлінгом.

Доктор Столлінг покивав перед нею вказівним пальцем, — довгим вузлуватим пальцем, — і наказав:

— Хлопчику, зніми капелюха.

Валансі зняла капелюшок. Ззаду їй звисала маленька тоненька кіска, але доктор Столлінг був короткозорим і не помітив цього.

— Хлопчику, повертайся, і запам’ятай, що у церкві слід завжди знімати головний убір.

Валансі пішла, як автомат, затиснувши в руках капелюшок. Тут саме увійшла мати.

— Досс, — сказала місіс Фредерік, — ти чого зняла капелюшок? Негайно одягни!

Валансі негайно одягла. Вона застигла від страху, що д-р Столлінг знову прикличе її. І, звісно, доведеться йти, — не може ж вона не послухатись священника, а в церкві було вже повно людей. Що ж вона робитиме, коли цей страшний вказівний палець знову кивне на неї перед усіма? Така нажахана, Валансі просиділа всю відправу, а потім тиждень хворіла. Ніхто не знав причини, — місіс Фредерік нарікала, що має таку слабовиту дитину.

Пізніше доктор Столлінг виявив свою помилку і, у присутності Валансі, сміявся з цієї пригоди. Але Валансі не сміялася. Вона так і не перестала його боятися, а тут ледь не зіткнулася з ним, — заглиблена в такі думки!

Валансі дістала свою книжку Джона Фостера — «Магію крил». «Це його остання, — уся про птахів», — сказала міс Кларксон. Валансі майже вирішила повернутися додому, а не йти до доктора Трента. Відвага зрадила її. Вона боялася образити дядька Джеймса, боялася роздратувати матір, боялася шорсткого, кущобрового старого доктора Трента. Мабуть, він скаже їй те ж саме, що й кузині Гледіс, — що її недуга уявна, а слабує вона лише тому, що це їй подобається. Ні, вона не піде, а, краще, придбає флакон Лілових Пігулок Редферна. Лілові Пігулки Редферна були звичними ліками родини Стірлінгів. Чи ж вони не вилікували сестру у других Джеральдін, коли п’ятеро лікарів од неї відмовилися? Валансі завжди дуже скептично ставилася до цілющої сили Лілових Пігулок, але щось у них могло бути; та й легше було зажити їх, аніж постати самій перед доктором Трентом. Вона лише на хвильку загляне в журнали у читальному залі та й піде собі додому.

Валансі намагалася прочитати якесь оповідання, але воно її розлютило. На кожній сторінці була ілюстрація, що зображала героїню в оточенні поклонників. А у неї, Валансі Стірлінг, жодного нема! Валансі різко закрила журнал і розгорнула «Магію крил». Її погляд упав на абзац, що змінив її життя.

«Страх — це первородний гріх», — писав Джон Фостер. — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться. Страх — це холодна слизька змія, яка обвивається довкола вас. Жити боячись — жахливо і надзвичайно принизливо».

Валансі закрила «Магію крил» і підвелася. Вона піде до доктора Трента.

РОЗДІЛ VI

Зрештою, випробування виявилося не таким вже й страшним. Доктор Трент був, як завжди, похмурим та грубуватим, але не назвав її хворобу вдаваною. Він вислухав її розповідь про симптоми, задав кілька запитань і швидко оглянув, а тоді якийсь час сидів, пильно до неї придивляючись. Валансі здалося, що він виглядає так, наче б жалів її. На мить їй перехопило подих. Чи ж вона поважно хвора? Не може бути, адже вона не страждала так сильно, тільки останнім часом стало трішки гірше.

Доктор Трент розкрив рота, але, перш ніж щось устиг сказати, телефон біля його ліктя різко задзвонив. Він узяв слухавку. Спостерігаючи за ним, Валансі помітила, як раптом змінилося його обличчя. «Алло—так—так—що?—так—так», а тоді, після короткої паузи: «Боже мій!».

Доктор Трент кинув слухавку, вибіг із кімнати й помчав вгору по сходах, навіть не глянувши на Валансі. Вона чула, як він у шаленому поспіху збирається, щось комусь різко викрикуючи, — мабуть, господині. Потім пронісся вниз із валізою в руках, вхопив із вішалки пальто та капелюх, відчинив двері на вулицю і помчав у напрямку станції.

Валансі сиділа сама в маленькому кабінеті, почуваючись так незручно, як ніколи в житті. Незручно — і принижено. Ото й усе, що вийшло з її героїчного рішення жити згідно з приписами Джона Фостера та перебороти страх. Вона погана родичка, не була ні коханою, ні подругою, але, виявляється, нічого не значить навіть у ролі пацієнтки! Діставши повідомлення по телефону, яке його схвилювало, доктор Трент забув про її присутність. Вона нічого не здобула, проігнорувавши дядька Джеймса і зневаживши сімейні традиції.

Якусь мить вона боялася, що от-от розплачеться. Це все було так, так кумедно. Потім вона почула, як господиня доктора Трента спускається по сходах. Валансі встала і підійшла до дверей кабінету.

— Доктор зовсім про мене забув, — сказала вона з вимушеною усмішкою.

— Так, це недобре, — співчутливо відповіла місіс Паттерсон. — Але не дивуйтеся йому, бідоласі. Він одержав телефонограму з Порт-Лоуренса. Його син потрапив у автокатастрофу в Монреалі й дуже постраждав. Доктор мав лише десять хвилин, щоб встигнути на поїзд. Я навіть не знаю, що ж він робитиме, коли щось трапиться з Недом, він надзвичайно прив’язаний до хлопця. Вам доведеться прийти знову, міс Стірлінг. Сподіваюся, що у вас немає нічого серйозного?

— Ні, ні, нічого серйозного, — підтвердила Валансі. Їй трішки відлягло від серця. Нічого дивного, що доктор Трент забув про неї в таку мить. Утім, вона вийшла на вулицю дуже розгубленою і спантеличеною.

Валансі пішла додому навпростець — Доріжкою Закоханих. Вона не часто нею ходила, але наближався час вечері, а вона не могла запізнитися.

Доріжка Закоханих бігла, звиваючись, околицею селища, попід крислатими в’язами та кленами. Її назва була заслуженою. Там завжди можна було зустріти чи то ніжну пару закоханих, чи то двійко молодих дівчат, що йшли, взявшись за руки і ділячись одна з одною своїми таємницями. Валансі не знала, при якій з таких зустрічей вона більше соромилася і почувалася більш незручно.

Цього вечора на її долю випали і ті, й інші. Спершу вона натрапила на Конні Гейл та Кейт Бейлі, у нових рожевих сукнях із органзи, з квітами, які були кокетливо увіткнуті в їхнє блискуче неприкрите волосся. Валансі ніколи не мала рожевої сукні, ніколи не втикала квіти у волосся. Пізніше мусила пройти повз незнайому їй юну парочку — хлопця й дівчину, що блукали, нікого не помічаючи, поглинуті одне одним. Рука юнака без найменшого сорому обвивала дівочий стан. Валансі ніколи не прогулювалася з юнаками, ніколи ніхто її не обіймав за талію. Вона мала б почутися шокованою — могли ж вони хоч до сутінків почекати, — але чомусь жодного шоку не відчула. Натомість, як зізналася собі у черговому спалаху відчайдушної щирості, відчула заздрість. Їй здалося, що ті, повз кого вона проходила, сміялися з неї та жаліли її. От іде маленька стара панна, Валансі Стірлінг. Кажуть, що за все її життя ніхто до неї не залицявся!

Валансі майже бігла, щоб швидше минути Доріжку Закоханих. Ніколи ще вона не видавалася собі такою безбарвною, дрібною та жалюгідною.

Там, де Доріжка Закоханих вливалася у вулицю, був припаркований старий автомобіль. Валансі добре знала цей автомобіль, хоча б через ревіння, яке він видавав. Всі у Дірвуді його знали. Тоді ще вираз «бляшана Ліззі[6]» не ввійшов у вжиток, принаймні, у Дірвуді. А якби він був відомим, то цей автомобіль став би найбляшанішою Ліззі — хоча це був навіть не форд, а старий грей слоссон[7]. Складно було уявити собі щось більш побите і менш солідне.

Була то власність Барні Снайта, а сам Барні у вишмаруваному комбінезоні якраз вибирався з-під машини. Валансі крадькома зиркнула на нього, квапливо пробігаючи повз автівку. Оце вдруге вона побачила горезвісного Барні Снайта, хоча багато наслухалася про нього, відколи він п’ять років тому поселився у «чагарнику» в Маскока.

Вперше ж таке трапилося торік, на дорозі до Маскока. Тоді він теж вилазив з-під автомобіля, а вона йшла вулицею. Він весело до неї усміхнувся, — легенькою химерною усмішкою, що надала йому вигляду задоволеного життям гнома. Не здавався злою людиною, — не вірила, щоб він був злим, попри ті дикі чутки, які кружляли довкола нього. Звісно, він із шаленим гуркотом носився у своєму страховинному грей слоссоні Дірвудом, — в ту годину, коли всі порядні люди вже спали у своїх постелях; часто ще й у компанії старого «Галасливого Абеля», чиї крик та лайка перетворювали нічний відпочинок на нічний кошмар; — «і обидва п’янезні, моя люба». Всі до одного знали, що він був збіглим каторжником, колишнім банківським клерком-розтратником, вбивцею, що переховувався від поліції, безбожником, сином-байстрюком старого Галасливого Абеля Гая і батьком внука-байстрюка того ж Абеля, а також фальшивомонетником, шахраєм та невідь-ким іще. Але Валансі не вірила, що він був злою людиною. Ніхто з такою посмішкою не міг бути злою людиною, хоч би що він скоїв.

Тієї ночі князь Блакитного Замку змінив подобу — із чоловіка з твердо окресленою щелепою і легкою передчасною сивиною він перетворився на гульвісу, його волосся стало надто довгим, каштановим з яскраво-рудими іскрами, очі — темно-карими, вуха — дещо відстовбурченими, але не такими, як вітрила. Лише обрис щелепи не втратив деякої твердості.

Зараз Барні Снайт виглядав ще скандальніше, ніж зазвичай. Видно було, що він кілька днів не голився, а його долоні, кисті та передпліччя були у мазуті. Але він так радісно посвистував сам до себе і видавався таким щасливим, що Валансі відчула заздрість до нього. Вона заздрила його безтурботності, безвідповідальності, таємничій хатині на острові посеред озера Міставіс — а навіть його старому гуркотливому грей слоссону. Ні він, ні його автівка не були респектабельними і не шанували традицій. Коли він через кілька хвилин, хвацько розсівшись на сидінні своєї Ліззі, з гуркотом проїхав повз неї, — його неприкрите довге волосся віяло на вітрі, а стара чорна люлька в зубах довершувала образ розбійника, — вона знову йому позаздрила. Без сумніву, все найкраще у житті дістається чоловікам. Ким би не був цей відщепенець, він був щасливим. Натомість вона, Валансі Стірлінг, респектабельна і добропорядна так, що більше й не можна, була нещасною і завжди буде нещасною. Знай своє місце.

Валансі встигла саме на вечерю. Сонце затягло хмарами і знову зарядив похмурий дрібний дощ. У кузини Стіклс була невралгія. Валансі мусила зайнятися штопанням для всієї сім’ї, так що зовсім не мала часу на «Магію крил».

— Чи штопання не почекає до завтра? — просила вона.

— Завтрашній день принесе свої обов’язки, — невблаганно відповіла місіс Фредерік.

Валансі цілісінький вечір штопала, слухаючи, як місіс Фредерік та кузина переповідають вічні дріб’язкові родинні плітки та монотонно плели на спицях безконечні чорні панчохи. Вони обговорювали всі подробиці майбутнього шлюбу сестри у других Ліліан. Загалом, вони схвалили її вибір — сестра у других Ліліан зробила добру партію.

— Хоча вона й не поспішала, — відмітила кузина Стіклс. — Їй має бути вже двадцять п’ять.

— На щастя, по нашій лінії маємо небагато старих панн, — гірко зауважила місіс Фредерік.

Валансі здригнулася і вколола палець штопальною голкою.

Брата у третіх, Аарона Грея, колись подряпала кішка, — і через це трапилося йому запалення крові в пальці.

— Коти — небезпечні тварини, — промовила місіс Фредерік. — Я ніколи не стала б тримати вдома кота.

Вона значуще зиркнула на Валансі крізь свої жахливі окуляри. Колись, п’ять років тому, Валансі просила дозволити їй завести кота. Пізніше вона вже ніколи про це не просила, але місіс Фредерік все ще підозрівала, що в глибині її душі таяться злочинні сподівання.

Тут Валансі чхнула. Згідно з етикетом Стірлінгів, не годилося прилюдно чхати.

— Щоб стриматися від чхання, слід притиснути пальцем нижню губу, — докірливо сказала місіс Фредерік.

Пів на дев’яту, і, як казав містер Піпс[8], час у постіль. Але спершу треба було розтерти маззю Редферна невралгічну спину кузини Стіклс. Це мала зробити Валансі. Вона завжди це робила. Валансі ненавиділа запах мазі Редферна — ненавиділа самовдоволене, сяюче, округле двобакенбардне, двоокулярне обличчя доктора Редферна, зображене на флаконі. Її пальці навіть у ліжку жахливо смерділи маззю, хоч як би старанно вона їх відмивала.

Доленосний день Валансі прийшов і проминув. Вона у сльозах його зустріла, плачучи з ним попрощалася.

РОЗДІЛ VII

На невеличкому газоні перед домом Стірлінгів, одразу ж біля брами ріс трояндовий кущ, званий «кущем Досс». П’ять років тому його подарувала Валансі тітонька Джорджіана — і Валансі радісно його посадила. Вона любила троянди. Але — звісно — кущ ніколи не зацвів. Не з її щастям. Валансі робила все, що могла, все, що їй радили родичі, але кущ і не думав цвісти. Він гарно і пишно розрісся, його покриті густим листям гілки не знали ні хвороб, ні шкідників, але жоден пуп’янок так на ньому і не з’явився. Через два дні після її уродин Валансі глянула на нього — і відчула раптову непереможну ненависть. Раз ти не цвітеш, то я тебе обріжу.

Вона пішла до комірчини зі знаряддями, озброїлася садовими ножицями і злісно взялася за трояндовий кущ. Кількома хвилинами пізніше місіс Фредерік вийшла на веранду і з жахом побачила, як її донька палашує кущ, обтинаючи гілки. Половина їх вже лежала на доріжці. Кущ виглядав жалюгідно.

— Досс, отямся, що ти робиш? Ти з глузду з’їхала?

— Ні, — відповіла Валансі. Вона хотіла промовити це з викликом, але звичка виявилася сильнішою від неї. Отож, її слова прозвучали як нарікання. — Я — я просто вирішила його обрізати. З ним щось негаразд. Він ніколи не цвіте — ніколи не зацвіте.

— Це ще не причина нищити його, — суворо сказала місіс Фредерік. — То був гарний декоративний кущ. А через тебе жаль на нього дивитися.

— Троянди повинні цвісти, — з легкою впертістю відповіла Валансі.

— Не супереч мені, Досс. Прибери весь цей безлад і облиш куща. Просто не знаю, що скаже Джорджіана, побачивши, як ти його покавальцювала. Ти мене справді приголомшила, і нащо ти це зробила, не порадившись зі мною?

— Це мій кущ, — пробурмотіла Валансі.

— Що таке? Що ти сказала, Досс?

— Я тільки сказала, що це мій кущ, — смиренно повторила Валансі.

Місіс Фредерік обернулася, на кажучи ні слова, і пішла додому. Зло сталося. Валансі знала, що мати глибоко образилася і тепер не озиватиметься до неї два чи й три дні, вдаючи, що зовсім не помічає доньки. Кузина Стіклс займеться вихованням Валансі, але місіс Фредерік зберігатиме кам’яне мовчання зневаженого маєстату.

Валансі зітхнула, віднесла садові ножиці до комірчини, повісивши їх на той самий цвях, де вони висіли й раніше. Тоді прибрала галузки і змела листя. Її губи затремтіли, коли вона глянула на обскубаний кущ. Тепер він став дивовижно схожим на його дарувальницю, тремтячу, малу й кістляву тітоньку Джорджіану.

— Я й справді зробила з нього страховище, — подумала Валансі.

Але вона не відчувала розкаяння, шкодувала лише, що образила матір. Доки вона не заслужить прощення, вдома буде дуже неприємно. Місіс Фредерік належала до тих жінок, які вміли зробити свій гнів помітним для всього оточення. Ні стіни, ні двері від нього не захищали.

— Краще піди до міста і принеси пошту, — сказала кузина Стіклс, коли Валансі увійшла. — Я не можу, така я слаба і так мене кольки беруть цієї весни. Зайди до аптеки і купи мені флящину Гіркоти Редферна. Нема, як Гіркота Редферна для підкріплення. Кузен Джеймс каже, що Лілові Пігулки ліпші, але я краще знаю. Мій бідний небіжчик-муж щодня заживав Гіркоту, аж доки не помер. Не плати їм більше ніж дев’ядесят центів. За такі гроші можна його дістати в Порті. А тепер скажи, що ти наговорила бідній матері? Ти колись застановилася, Досс, що ти маєш тільки одну матір?

— Та й тої досить, — нешанобливо подумала Валансі і пішла до міста.

Вона придбала флакончик Гіркоти для кузини Стіклс, а тоді пішла на пошту і спитала на видачі, чи нема чого для них. Мати не тримала поштової скриньки. Надто мало пошти до них приходило, щоб клопотатися цим. Валансі не розраховувала на жодну пошту, окрім Christian Times, єдиної газети, яку вони передплачували. Листи вони діставали вкрай рідко. Але Валансі любила стояти в поштовій конторі і приглядатися, як старий містер Карев, сивобородий, схожий на Санта-Клауса працівник пошти вручав листи щасливим людям, які їх отримували. Він робив це так байдуже, зверхньо, по-олімпійському, наче йому було абсолютно все одно, що принесуть ці листи адресатам — божественну радість чи пекельне нещастя. Можливо, листи тому її так захоплювали, що були у її житті нечастими. У своєму Блакитному Замку вона отримувала численні послання, обв’язані шовком і запечатані пурпуром, а вручали їх пажі у золото-блакитних лівреях. Та в реальності їй діставалися лише випадкові клаптики від кревних або ж рекламні проспекти.

Отож, вона неабияк здивувалася, коли містер Карев, що виглядав ще більш по-олімпійському, ніж зазвичай, подав їй листа. Так, лист був адресований саме їй, твердим чорним письмом: «Міс Валансі Стірлінг, вулиця В’язів, Дірвуд» — і монреальський штемпель. Коли Валансі взяла його, їй аж дихання прискорилося. Монреаль! Це, мабуть, від доктора Трента. То він, попри все, не забув про неї.

Повертаючись додому, Валансі зустріла дядька Бенджаміна і втішилася, що лист безпечно лежав у її сумці.

— Яка різниця, — спитав дядько Бенджамін, — між ослом та листом?

— Не знаю. Яка? — покірно спитала Валансі.

— Обох треба припечатати, щоб вони рушилися, але листа штемпелем, а осла — палицею[9]. Ха, ха!

Дядько Бенджамін пішов, надзвичайно з себе задоволений.

Кузина Стіклс ухопила Times, як тільки Валансі повернулася додому, але не спитала про листи. Місіс Фредерік спитала б, але її уста були запечатані. Валансі втішилася цим. Якби мати спитала, чи були якісь листи, Валансі довелося б зізнатися. Тоді мусила б віддати лист, матір і кузина Стіклс прочитали б його, — і її таємниця розкрилася б.

Її серце дивно стукотіло, коли вона піднімалася нагору, отож мусила кілька хвилин посидіти біля вікна, перш ніж розпечатала листа. Почувалася винною та обманщицею. Досі вона не затаїла жодного листа перед матір’ю. Місіс Фредерік читала кожен лист, який вона писала чи отримувала. Валансі було байдуже — вона не мала чого приховувати. А тепер – має. Не можна дозволити, щоб хтось бачив цього листа. Але, коли вона відкривала листа, її пальці тремтіли, від усвідомлення власної гріховної та недочірньої поведінки, а ще, може, трішки й від страху. Вона цілком певна, що з її серцем нічого серйозного, та як знати…

Лист від доктора Трента був схожий на свого автора — без прикрас, шорсткий, відвертий і небагатослівний. Доктор Трент ніколи не вдавався до натяків. «Люба міс Стерлінг, — а потім сторінка чіткого твердого письма. Валансі здалося, що вона прочитала його, тільки глянувши. Лист впав їй на коліна, вона зблідла, наче примара.

Доктор Трент повідомляв їй, що у неї дуже небезпечне тяжке захворювання серця, — стенокардія, вочевидь, ускладнена аневризмою — що це таке? — причому на останній стадії. Він недвозначно пояснив, що нічого зробити не можна. Якщо вона буде дуже турбуватися про себе, то зможе прожити ще рік, але кожної миті може й померти — доктор Трент не завдавав собі праці, вживаючи евфемізми. Їй слід бути обережною, уникати будь-яких хвилювань і будь-яких фізичних зусиль. Їсти й пити помірковано, не бігати, уникати підйомів вгору хоч би по сходах. Будь-яке раптове потрясіння або шок можуть бути смертельно небезпечними. До листа додавався рецепт — їй треба було купити ліки і вживати їх під час нападу. Щиро ваш Г.Б.Трент.

Валансі довго сиділа біля вікна. Світ надворі потопав у сяйві весняного пополудня, — небо чарівно-синє, вільний вітерець приносив пахощі, там, де закінчувалися вулиці, здіймалася м’яка мила імла. На залізничній станції гурток молоденьких дівчат чекав на поїзд, вона почула їх веселий сміх, коли вони щебетали і жартували. Поїзд загудів, прибуваючи, тоді ще раз — від’їжджаючи. Але все це було неістотним. Істотне тільки одне: їй залишився рік життя.

Втомившись сидіти біля вікна, Валансі лягла на ліжко, втупившись у тріщини на вицвілій стелі. Дивне оніміння, наче наслідок страшного удару, охопило її. Вона не відчувала нічого, окрім безмежного подиву та недовіри, — хоча не мала сумніву, що доктор Трент знає свою справу і що вона, Валансі Стірлінг, яка ніколи не жила, невдовзі помре.

Коли вдарив гонг, кличучи до вечері, Валансі встала і механічно, за звичкою, пішла вниз. Вона дивувалася, що їй так довго вдалося пробути наодинці. Але, звісно, зараз мати не звертала на неї уваги — Валансі була їй за це вдячна. Вона подумала, що сварка через трояндовий кущ була, як висловилась би сама місіс Фредерік, дарунком Провидіння. Їсти Валансі не могла, але місіс Фредерік і кузина Стіклс вважали це проявом слушного розкаяння, тому ніяк не коментували такий брак апетиту. Валансі змусила себе проковтнути горнятко чаю, а потім сиділа й дивилася, як їдять інші, з дивним відчуттям, наче з того часу, як вони спільно сиділи за обіднім столом, проминули довгі роки. Внутрішньо вона усміхалася, подумавши, що за гармидер могла б влаштувати, якби захотіла. Досить було просто сказати їм про зміст листа доктора Трента — і здійнялася б така метушня, наче — гірко подумала Валансі — вони справді хоч дрібку переймаються мною.

— Нині докторова Трентова господиня дістала від нього листа, — озвалася кузина Стіклс так раптово, що Валансі аж підскочила. Чи ж справді думки носяться в повітрі? — Містер Джадд говорив з нею в місті. Кажуть, що його син вийде з того, але доктор Трент писав, що поїде з ним за границю, як лишень він встане, і пробудуть там не менше року.

— А що нам до того, — велично сказала місіс Фредерік. — Це не наш лікар. Я, — Валансі здалося, що мати бачить її наскрізь, — не довірила б йому лікувати хворого кота.

— Можна, я піду нагору й ляжу? — слабо сказала Валансі. — Мені… голова мені болить.

— Звідки це в тебе головна біль? — спитала кузина Стіклс, оскільки місіс Фредерік поставила себе поза розмовою. А питання мусило впасти. Валансі не дозволено було страждати на головний біль от так собі, без перешкод.

— Таж тобі ніколи голова не боліла. Чей це не свинка? От, візьми ложку оцту.

— Дурниці! — грубо сказала Валансі, встаючи з-за столу. Зараз вона не переймалася тим, грубо це було чи ні. Вона й так усе життя була чемною.

Якби це було можливим, кузина Стіклс зблідла б. А так — лише зжовкла.

— Чи в тебе не горячка, Досс? Виглядає, що так. Ти йди і просто лягай до ліжка, — промовила кузина Стіклс, виразно стривожена, — а я потім прийду й розітру тобі чоло і карк маззю Редферна.

Валансі обернулася від дверей.

— Ніякої мазі Редферна! — сказала вона.

Кузина Стіклс глянула і зойкнула.

— Що — що ти кажеш?

— Я сказала, що не натиратимусь маззю Редферна, — повторила Валансі. — Огидна липка мастика. Смердить ще гірше, ніж інші мазі. І зовсім не допомагає. Мені треба побути в спокої на самоті, ото й усе.

Валансі вийшла, зоставивши нажахану кузину Стіклс.

— В неї горячка, — це мусить бути горячка, — вигукнула кузина Стіклс.

Місіс Фредерік незворушно вечеряла. Неістотно, є у Валансі гарячка чи ні. Валансі провинилася, повівшись зухвало з нею.

 

РОЗДІЛ VIII

Тієї ночі Валансі не склепила очей. Лежала у темряві без сну, година за годиною, і думала, думала, думала. Відкриття, яке зробила Валансі, її вразило: вона, та, що боялася майже всього у житті, не боялася померти. Смерть зовсім її не лякала. Зате тепер вона вже не мусить боятися нічого іншого. Бо що досі викликало в неї страх? Винятково життя. Боялася дядька Бенджаміна — бо загрожувало їй убозтво на старість. Але ж тепер вона ніколи не буде старою, яку терплять з милості. Боялася так і зостатися старою панною. Але тепер вона дуже недовго буде старою панною. Боялася матері та всіх рідних, бо мусила жити між ними, а злагода була б неможливою, якби постійно їм не підкорялася. Тепер потреби в цьому немає. Валансі відчула дивовижну свободу.

Одне лиш її лякало — метушня, що її зняли б родичі, якби все відкрилося. На саму думку про це Валансі здригнулася. Вона б цього не витримала. Ох, вона добре знала, як би це було. Спершу — обурення, так, обурення дядька Джеймса через те, що вона звернулася до лікаря — все одного, якого, — не порадившись з ним. Обурення матері через те, що вона така потайна і нещира — «з рідною матір’ю, Досс!» Обурення всієї рідні через те, що вона не пішла до доктора Марча.

Тоді її почнуть посилено опікати. Доктор Марч її огляне, а, коли діагноз доктора Трента підтвердиться, повезуть її до фахівців у Торонто та Монреалі. Дядько Бенджамін зробить широкий жест і все оплатить, у рамках опіки над вдовою та сиротою. А потім оповідатиме про непристойно високі гонорари, яких вимагають ці фахівці лише за те, що роблять мудру міну і кажуть, що нічим не можна зарадити. Коли ж фахівці запевнять у цьому, то дядько Джеймс наполяже, щоб вона вживала Лілові Пігулки. «Я знаю випадки, коли вони зцілили, як вже всі лікарі втратили надію», — а мати наполягатиме на Гіркоті Редферна, кузина Стіклс щовечора розтиратиме їй груди біля серця Маззю Редферна, бо це може допомогти і вже напевно не зашкодить, а всі інші з усіх сил пропонуватимуть їй свої улюблені медикаменти. Прийде до неї доктор Столлінг і урочисто проголосить: «Ти дуже хвора. Чи готова ти до того, перед чим можеш постати?» — наче покиває на неї пальцем, який з віком не став ні коротшим, ні менш вузлуватим. Пильнуватимуть її як малу дитину, не дозволять їй нічого робити й нікуди піти без супроводу. Можливо, навіть не дозволять спати самій, щоб вона не померла уві сні. Мати й кузина Стіклс налягатимуть на тому, щоб ділити з нею кімнату й ліжко. Так, безсумнівно.

Ця остання думка найсильніше вплинула на рішення Валансі. Вона не могла змиритися з таким — і не буде. Коли годинник внизу вибив північ, Валансі раптово й остаточно постановила, що нікому нічого не розповість. Відколи вона себе пам’ятала, їй казали, що не слід виявляти свої почуття. «Це не пасує леді». Так колись повчала її кузина Стіклс. Ну що ж, тепер вона приховуватиме ці почуття подвійно.

Але, не боячись смерті, Валансі не сприймала її байдуже, — виявила, що відчуває обурення. Несправедливо, що вона повинна вмерти, так ніколи й не живши. У темну нічну годину в її душі спалахнув бунт, не тому, що вона не мала майбутнього, а тому, що й минулого у неї не було.

— Я бідна, негарна, безталанна і скоро помру, — думала вона. Внутрішнім зором вона наче побачила свій власний некролог, надрукований у дірвудському тижневику, копія відправлена в газету Порт-Лоуренса. «Весь Дірвуд у глибокій жалобі і т.д»., «Сумують численні друзі й осиротіла родина і т.д». Брехня, все брехня! Глибока жалоба, якраз! Ніхто за нею не жалітиме, ніхто не перейматиметься її смертю ні на мідний гріш. Навіть мати її не любила, Валансі її розчарувала, не народившись хлопчиком чи бодай вродливою дівчинкою.

Від півночі і до раннього весняного світанку Валансі пригадувала все своє життя. Це було дуже сіре буденне існування, але час від часу маячили пригоди, які мали для неї вагу, непропорційну до їхнього реального значення. Всі ці пригоди були неприємними. Нічого приємного з Валансі не траплялося.

— У моєму житті не було щасливої години, — жодної, — думала вона. — Я безбарвна нікчема. Пам’ятаю, колись я це читала, у житті жінки може трапитися настільки щаслива година, що заступить собою всю решту життя. Але я так і не знайшла своєї години, ніколи, ніколи. А тепер і не знайду ніколи. Якби ж я мала ту годину, то ладна б за неї померти.

Ті прикрі пригоди зринали у її пам’яті, наче непрохані привиди, — хаотично, не тримаючись жодної послідовності часу чи місця. Наприклад, у шістнадцять вона вкинула забагато синьки, перучи білизну. А у вісім «вкрала» малинове варення з комори тітки Веллінгтон. Валансі й досі вислуховувала зауваги про ті два свої злочини. На кожному родинному зібранні їх жартома згадували. Дядько Бенджамін навряд чи коли пропускав нагоди згадати про малинове варення — це він її колись застав з обличчям, вишмаруваним малиновими пасмугами.

— За своє життя я так мало поганого зробила, що вони ніяк не забудуть тих старих дрібниць, — думала Валансі. — Я ж навіть ніколи ні з ким не сварилася. Та я й ворогів не мала. Якою ж нікчемою треба бути, щоб не мати бодай одного ворога.

Або отой випадок з купкою піску в школі, коли їй було сім років. Валансі завжди про нього згадувала, коли чула, як доктор Столлінг тлумачить текст: «Бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, заберуть і те, що має[10]«. Хтось інший міг би ламати над цим голову, та не Валансі. Всі відносини між нею й Олів були наче коментар до цієї цитати.

Вона вже провчилася цілий рік, коли Олів, роком молодша, щойно прийшла до школи і відразу ж викликала загальний захват як «нова» і напрочуд гарна дівчинка. Якось у часі перерви всі дівчатка, малі й великі, вийшли на подвір’я перед школою робити купки піску. Кожна намагалася насипати якомога більшу купку. Валансі була доброю будівничою піщаних купок і таємно сподівалася на лідерство. Але Олів, яка працювала здаля від інших, насипала більшу купку. Валансі не заздрила — її власна купка була достатньо великою, щоб її задовольнити. Але раптом одну зі старших дівчаток осяяло натхнення:

— Давайте пересиплемо всі наші купки на купку Олів, щоб була одна величезна, — закликала вона.

Здавалося, дівчаток охопив шал. Вони з відерцями та лопатками накинулися на піщані купки — і невдовзі купка Олів стала справжньою пірамідою. Даремно Валансі, простягаючи худі ручки, намагалася захистити свою. Її безжалісно відштовхнули, а пісок з купки пересипали до Олів. Валансі рішуче відвернулася і почала насипати нову купку. Але знову більша дівчинка накинулася на неї. Валансі стояла перед нею, почервоніла, обурена, розчепіривши рученята.

— Не чіпай її, — просила вона, — будь ласка, не чіпай її.

— Але чому? — спитала старша дівчинка. — Чому ти не хочеш допомогти будувати більшу купку для Олів?

— Я хочу мати свою маленьку власну купку, — жалібно сказала Валансі.

Ніхто не почув її благання. Доки вона просилася в одної дівчинки, інша згребла її купку. Валансі відвернулася, її серце стиснулося, очі зайшли слізьми.

— Завидюща! Ти завидюща! — глузували з неї.

— Ти повелася як самолюбка, — сухо сказала їй мати, коли вона ввечері розповіла їй все. Це було вперше і востаннє. Більше Валансі з матір’ю своїми проблемами не ділилася.

Валансі не була ні завидюща, ні самолюбна. Вона лише хотіла мати власну купку піску, байдуже, малу чи велику. Кінна упряжка проїхала вулицею і зруйнувала кучугуру Олів, пролунав дзвоник, дівчатка юрбою кинулися до школи і забули про все, ще й не добігши до своїх парт. Лише Валансі не забула. В глибині душі вона й досі страждала через це. Бо хіба ж це не було символом усього її життя.

— Я ніколи не мала власної купки піску, — подумала Валансі.

Якось восени, коли їй було шість років, вона побачила над кінцем вулиці незвично великий червоний місяць. Вона так злякалася, що аж застигла від жаху. Так близько від неї! Такий величезний! Тремтячи, прибігла до матері, а мати посміялася з неї. Вона сховалася в ліжку, закривши обличчя ковдрою, — боялася глянути у вікно, бо крізь нього її міг побачити той моторошний місяць.

Хлопчик, що спробував поцілувати її на вечірці, коли їй було п’ятнадцять. Вона цього не дозволила, ухилилася і втекла. Був то єдиний хлопець, який намагався її поцілувати. Тепер, через чотирнадцять років, Валансі зрозуміла, що хотіла дозволити йому той поцілунок.

Колись її змусили перепросити Олів через те, чого вона не робила. Олів сказала, що Валансі навмисне штовхнула її в болото, де вона замастила свої нові мештики. Але Валансі не завинила. То був нещасний випадок і зовсім не через неї, але ніхто їй не повірив. Вона мусила попросити пробачення — і поцілувати Олів, щоб «звернути шкоду». Несправедливість того присуду досі пекла її душу.

Або те літо, коли Олів мала найгарніший у світі капелюшок, оздоблений кремово-жовтим мереживом, з віночком червоних троянд і маленькими стрічками, зав’язаними під підборіддям. Валансі над усе хотіла такий капелюшок. Вона благала, але її висміяли і все літо вона мусила носити огидний коричневий моряцький бриль з гумкою, яка різала їй за вухами. Жодна дівчинка не хотіла гуляти з нею, — так убого вона виглядала. Жодна, окрім Олів. Тому Олів називали ласкавою і благородною.

— Я була для неї ідеальним фоном, — думала Валансі. — Вона й тоді це знала.

Одного разу Валансі намагалася здобути нагороду за відвідування недільної школи. Але перемогла Олів. Валансі надто багато неділь пропустила через свої застуди. Якось вона намагалася «сказати віршик» пополудні в п’ятницю, але збилася. Олів була хорошою декламаторкою і ніколи не збивалася.

Чи та гостина у тітки Ізабель в Порт-Лоуренсі, коли їй було десять років. Ще там був Байрон Стірлінг із Монреалю, дванадцятилітній, пихатий розумака. Під час сімейної молитви Байрон дотягнувся до її худенької руки і так сильно ущипнув, що вона аж скрикнула від болю. Після молитви її прикликали до тітки на суд. Але, коли вона розповіла, що це Байрон її ущипнув, той усе заперечив. Він запевнив, що Валансі закричала, бо її подряпало кошеня, з яким вона гралася, замість слухати молитви дядька Девіда. Йому повірили. В родині Стірлінгів хлопцям завжди довіряли більше, аніж дівчаткам. Валансі з ганьбою відправили додому через її негідну поведінку під час сімейної молитви, і потім тітка Ізабель дуже довго її не запрошувала.

Шлюб кузини Бетті Стірлінг. Валансі якимсь дивом довідалася, що Бетті збирається попросити її за дружку. Валансі навіть не зізнавалася, як її це втішило. І, звичайно ж, вона матиме нову сукню, гарну нову сукню, рожеву. Бетті хотіла, щоб її дружки були одягнені в рожеве.

Але Бетті так її й не запросила. Валансі гадки не мала, чому. І лише тоді, як її таємні сльози розчарування вже висохли, Олів розповіла: Бетті, після довгого обдумування, вирішила, що Валансі надто непоказна і зіпсує все враження. Проминуло дев’ять років, але й цієї ночі давній біль колов Валансі і забивав їй подих.

Коли їй було одинадцять, мати доти чіплялася до неї, доки вона не зізналася в тому, чого насправді не робила. Валансі довго заперечувала, але врешті, заради святого спокою, мусила визнати свою провину. Місіс Фредерік завжди заганяла людей у таке положення, що вони мусили брехати. Тоді мати звеліла їй уклякнути на підлозі у салонику, перед матір’ю та кузиною Стіклс, і сказати: «Господи, прости мене за те, що я говорила неправду». Валансі сказала це, але, встаючи, прошепотіла: «Все ж, Боже, Ти знаєш, що я говорила правду». Валансі тоді ще не чула про Галілея, але їх долі були схожими. А покарали її так само суворо, наче вона не зізнавалася і не молилася.

Та зима, коли вона ходила на уроки танців. Так постановив дядько Джеймс та ще й заплатив за уроки. З яким нетерпінням вона на них чекала! І як вона потім їх зненавиділа! Ніколи її добровільно не брали за партнерку. Учитель завжди мусив наказувати якомусь хлопцеві танцювати з нею, — і хлопець завжди супився через це. А Валансі була доброю танцюристкою, легенькою, як пушинка. Олів, якій ніколи не бракувало партнерів, танцювала важко.

Або пригода з ґудзичною ниткою, коли їй було десять. Всі дівчатка в школі мали ґудзичні нитки. Нитка Олів була дуже довгою, а ґудзики на ній — дуже гарними. Валансі теж мала свою. Більшість її ґудзиків були звичайними, але вона мала шість прегарних, зрізаних із весільної сукні бабусі Стірлінг — блискучі ґудзики зі золотого скла, куди гарніші, ніж будь-який ґудзик Олів. Володіння цим скарбом було для Валансі свого роду відзнакою. Вона знала, що всі дівчатка зі школи заздрять їй через ті чудові ґудзики. Коли Олів побачила її ґудзичну нитку, то пильно до неї приглянулася, але нічого не сказала — тоді. Другого дня тітка Веллінгтон прийшла на вулицю В’язів і заявила місіс Фредерік — вона думає, Олів теж повинна мати кілька тих ґудзиків. Адже бабуся Стірлінг — така ж мати Веллінгтона, як і Фредеріка. Мати, звісно, люб’язно погодилася. Вона не могла собі дозволити суперечку з тіткою Веллінгтон, тим паче, через таку дрібницю. Тітка Веллінгтон забрала чотири ґудзики, щедро залишивши Валансі два. Валансі відірвала ті ґудзики і кинула на підлогу. Тоді вона ще не знала, що не годиться показувати почуття. За кару її відправили до ліжка без вечері.

Вечірка у Маргарет Блант. Скільки зусиль вона приклала, щоб гарно виглядати, — і з якими плачевними наслідками! Мав туди прийти Роб Волкер, а дві ночі тому, на залитій місячним сяйвом веранді котеджу дядька Герберта над озером Міставіс, їй видалося, що Роб зацікавився нею. Але на вечірці Маргарет Роб жодного разу не запросив її до танцю — взагалі її не помітив. Вона, як звичайно, підпирала стіни. Це, звісно, було кілька років тому — її давно вже перестали запрошувати на вечірки з танцями. Обличчя її пашіло у темряві, коли вона згадувала, як сиділа зі своїм жалюгідно накучерявленим тонким волоссям і щоками, що їх вона цілу годину щипала, аби зробити червоними. Але найбільше приниження та розчарування ще було попереду. Через ті нащипані щоки виникла дика плітка, начебто Валансі Стірлінг нарум’янилася, ідучи на вечірку Маргарет Блант. Тоді у Дірвуді цього було достатньо, щоб навіки зруйнувати чиюсь репутацію. Але не Валансі — всі знали, що вона не могла б стати кокеткою, навіть якби захотіла. З неї лише глузували.

— Нічого в мене не було — лише третій сорт і брак, — вирішила Валансі. — Всі великі життєві емоції пройшли повз мене. І справжнього горя я теж не зазнала. Чи ж я хоч когось любила? От матір я дійсно люблю? Ні. Це правда, хоч як би ганебно вона звучала. Я не люблю її — ніколи не любила. Що гірше — вона мені неприємна. Та я взагалі нічого не знаю про жодну любов. Моє життя було порожнім — порожнім. Нема нічого гіршого за порожнечу. Нічого! — Валансі вголос скрикнула останнє «нічого». Тоді застогнала і якийсь час не могла думати ні про що. Почався один з її нападів болю.

Коли ж він проминув, то щось трапилося з Валансі, — можливо, то був кульмінаційний пункт процесу, який розпочався у її свідомості, коли вона прочитала листа доктора Трента. Це була третя година ранку — наймудріша і найпроклятіша година в добі. Але інколи вона робить нас вільними.

— Все життя я даремно намагалася догодити іншим, — думала Валансі. — Відтепер я догоджатиму самій собі. Перестану вдавати й прикидатися. Я так надихалася тих брехень та вивертів за своє життя. Яка це розкіш, коли можеш говорити правду! Можливо, я не зроблю багато з того, чого хочу, але не робитиму нічого того, чого не хочу. Мати може гніватися цілими днями — я цим не перейматимуся. Відчай дарує свободу, а надія — рабство.

Валансі встала і одягнулася, переповнена п’янким відчуттям свободи. Причесавшись, вона відчинила вікно і шпурнула банку з potpourri на сусіднє подвір’я. Влучила якраз у рекламу вигляду дівчинки-школярки на старому пересувному магазині.

— Мене млоїть від запаху мертвих речей! — сказала Валансі.

 


[1] Веджвуд — відома фабрика фарфорових та фаянсових виробів.

[2] Muskoka — Маскока, Мускока, курортна місцевість в Онтаріо.

[3] Are young ladies like bad grammarians? Because they can't decline matrimony. Чому з жінок кепські граматики? Бо вони не можуть провідміняти шлюбну пропозицію. Дотеп полягає на грі слів провідміняти-відхилити.

[4] What two ages are apt to prove illusory?  Mir-age and marri-age. Дотеп ґрунтується на тому, що слово age-вік є частиною слів «міраж» та «мар’яж».

[5] Преподобний доктор, титул священника, вживаний у англіканській церкві.

[6] Tin Lizzie — модель Форда.

[7] Grey Slosson. Схоже, що ця модель автомобіля вигадана авторкою.

[8] Семюел Піпс (англ. Samuel Pepys, 23 лютого 1633, Лондон — 26 травня 1703, Клепхем, на південь від Лондона) — англійський чиновник морського відомства, автор знаменитого щоденника про повсякденне життя лондонців періоду Стюартівської реставрації.

[9] What is the difference between a donkey and a postage-stamp? One you lick with a stick and the other you stick with a lick — яка різниця між ослом і поштовою маркою? Осла треба вдарити палицею,а марку — приклеїти. Дотеп полягає в тому, що слово lick означає і лизати, і вдарити, а слово stick — і палиця, і приклеювати.

[10] Євангеліє від Матфея, 13:12. переклад Хоменка. У перекладі Ів.Огієнка ця строфа виглядає так: «Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має.»

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.