Поезії Віслави Шимборської

 

Віслава Шимборська. Поезії

Переклади Марини Грицької-Анненкової

 

Може це все

Може це все

відбувається в лабораторії

Під єдиною лампою вдень,

Мільярдами уночі?

 

Можливо ми – пробні покоління?

Що пересипаються з пробірки в пробірку,

струшуються в ретортах.

нас спостерігає щось більше за око,

Кожного з нас

окремо беруть обережно пінцетом?

 

Можливо інакше:

жодних втручань?

зміни приходять самі

згідно плану?

Голкою самописця малюються помалу

передбачені зигзаги?

 

Може, як і раніше нічого в нас цікавого?

Контрольні монітори увімкнені рідко?

Тільки коли війна і то, коли – світова.

Деякі польоти над крихтою Землі,

чи мандри на показ з пункту А до Б?

 

Можливо навпаки:

смакують там власне лише в епізодах?

От мале дівча на екрані великім

пришиває собі до рукава ґудзичка.

 

Датчики попискують,

Персонал збігається.

Ах, що ж це за створіннячко

З сердечком, що так б’ється всередині!

Що за несамовита повага

у засилянні нитки!

Хтось кричить у захопленні:

Хай-но покличуть шефа,

Прийде і подивиться сам!

 

Może to wszystko

(оригінал)

Może to wszystko

dzieje się w laboratorium?

Pod jedną lampą w dzień

i miliardami w nocy?

 

Może jesteśmy pokolenia próbne?

Przesypywani z naczynia w naczynie.

potrząsani w retortach.

obserwowani czymś więcej niż okiem.

każdy z osobna

brany na koniec w szczypczyki?

 

Może inaczej:

żadnych interwencji?

Zmiany zachodzą same

zgodnie z planem?

Igła wykresu rysuje pomału

przewidziane zygzaki?

 

Może jak dotąd nic w nas ciekawego?

Monitory kontrolne włączane są rzadko?

Tylko gdy wojna i to raczej duża.

niektóre wzloty ponad grudkę Ziemi,

czy pokaźne wędrówki z punktu A do B?

 

Może przeciwnie:

gustują tam wyłącznie w epizodach?

Oto mała dziewczynka na wielkim ekranie

przyszywa sobie guzik do rękawa.

 

Czujniki pogwizdują,

personel się zbiega.

Ach cóż to za istotka

z bijącym w środku serduszkiem!

Jaka wdzięcza powaga

w przewlekaniu nitki!

Ktoś woła w uniesieniu:

Zawiadomić szefa,

niech przyjdzie i sam popatrzy!

 

Монолог для Касандри

Це я, Касандра.

А це моє місто під шаром попелу.

А це мій посох і стрічки пророчиці.

А це моя голова, що повна сумнівів.

 

Це правда, тріумфує.

Моя правда луною вдарила в небо.

Тільки пророки, котрим не ймуть віри

Мають візії такі.

Тільки ті, що зле почали,

І все могло справдитись так швидко,

якби їх взагалі не було.

 

Зараз ясно пригадую,

Як люди, бачачи мене, уривали розмову в півслова,

Стиралася усмішка,

Розмикалися руки.

Діти бігли до матері.

Навіть не знала їхніх мінливих імен.

А пісенька та про зелений листочок –

ніхто її при мені не доспівав.

 

Любила їх.

Але любила згори.

Понад життя.

З будучини. Де завжди – пустеля

і де найлегше заняття – побачити смерть.

 

О, жаль мені, голос твердів!

Дивіться на себе із зір – кричала –

дивіться на себе із зір!

Слухали і опускали очі.

 

Жили в житті.

Підбиті великим вітром,

Перебільшені.

Від народження у погребальних тілах.

 

Але жевріла в них якась волога надія,

ґнотик, що живиться блиманням власним

Вони знали, що таке мить,

О, хоч одна,

Поки не сталось по-моєму.

 

Тільки з цього нічого не буде.

 

А це – моя шмата, попалена вогнем.

А це – моє пророцьке лахміття.

А це – моє викривлене лице.

Лице, яке не знало, що може бути красивим.

Monolog dla Kasandry

(оригінал)

To ja, Kasandra.

A to jest moje miasto pod popiołem.

A to jest moja laska i wstążki prorockie.

A to jest moja głowa pełna wątpliwości.

 

To prawda, tryumfuję.

Moja racja aż łuną uderzyła w niebo.

Tylko prorocy, którym się nie wierzy,

mają takie widoki.

Tylko ci, którzy źle zabrali się do rzeczy,

i wszystko mogło spełnić się tak szybko,

jakby nie było ich wcale.

 

Wyraźnie teraz przypominam sobie,

jak ludzie, widząc mnie, milkli wpół słowa.

Rwał się śmiech.

Rozpalały się ręce.

Dzieci biegły do matki.

Nawet nie znałam ich nietrwałych imion.

A ta piosenka o zielonym listku —

nikt jej nie kończył przy mnie.

 

Kochałam ich.

Ale kochałam z wy­soka.

Sponad życia.

Z przyszłości. Gdzie zawsze jest pusto

i skąd cóż łatwiejszego jak zobaczyć śmierć.

Żałuję, że mój głos był twardy.

Spójrzcie na siebie z gwiazd — wołałam —

spójrzcie na siebie z gwiazd.

Słyszeli i spuszczali oczy.

 

Żyli w życiu.

Podszyci wielkim wiatrem.

Przesądzeni.

Od urodzenia w pożegnalnych ciałach.

Ale była w nich jakaś wilgotna nadzieja,

własną migotliwością sycący się płomyk.

Oni wiedzieli, co to takiego jest chwila,

och bodaj jedna jakakolwiek

zanim —

Wyszło na moje.

tylko że z tego nie wynika nic.

A to jest moja szmatka ogniem osmalona.

A to są moje prorockie rupiecie.

A to jest moja wykrzywiona twarz.

Twarz, która nie wiedziała, że mogła być piękna.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.