Єлена-4

Єлена і Одіссей

Пізніше — але був то все ще той сам десятий рік облоги Трої! — загинув Александр.

Єлена стала дружиною іншого сина Пріама, Деїфоба. Місто далі відбивало усі приступи. Видавалося, що ахейці повернуться на вітчизну з порожніми руками, а під Троєю показуватимуть могили їхніх героїв, серед них і Ахіллеса. Саме тоді Одіссей придумав підступ для здобуття здобуття міста, але спершу вибрався туди на стежі. Через десять років по тому Єлена, знову дружина Менелая, розповідала про це синові Менелая, що відвідав їхній дім у Спарті[1].

Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа. Але от що зумів учинити і що витерпів цей мужній чоловік у троянській землі, де ви, ахейці, стільки горя зазнали! Сам він завдав собі ганебні рани. Напнув на плечі дране лахміття. Виглядав ніби челядник. Так увійшов до ворожого міста. Ніхто його не впізнав, окрім мене. Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла, і одягнула, і клятву велику дала:

— Не раніше я виявлю в нім Одіссея, ніж він повернеться до ахейських бистрих кораблів та наметів! — щойно тоді він розкрив мені задум ахейців. Потім убив багатьох троянців мідним мечем тонколезим і повернувся до ахейців, відомостей досить зібравши.

Троянки здійняли великий лемент, але моє серце раділо, бо я жадала вернутись додому. Жалкувала над тим засліпленням, в яке Афродіта ввергла мене, забравши із любої вітчизни, де я залишила дочку, дім і мужа, що нікому не поступиться ні розумом, ні красою.

Відповів їй русявий Менелай:

— Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала. Мав я нагоду дослідити розум і задуми багатьох героїв. Об’їздив багато дальніх країв. Але ніколи не бачив мужа такого, як Одіссей. От що за подвиг вчинив він у дерев’янім коні! Ми сиділи у ньому, найкращі з аргеїв, готуючи смерть і загибель троянцям. Тоді ти підійшла до коня. Мабуть, якесь вороже до нас божество привело тебе, волівши додати слави троянцям. За тобою йшов Деїфоб боговидий. Тричі кругом обійшовши, ти мацала схованку нашу. Торкала її руками. Викликала визначних данаїв, наслідуючи голоси наших дружин. Я, Діомед і богосвітлий Одіссей сиділи у самій середині. Почувши, як ти гукала, ми двоє вже готові були або вийти, або озватися. Але Одіссей зупинив нас і стримав такі поривання. Решта ахейців поводилась тихо. Тільки Антікл хотів відповісти на твої слова. Але Одіссей міцно затис йому рота. І так урятував усіх ахейців, тримаючи Антікла, доки Афіна Паллада не відвела тебе від нас.

Либонь, у цьому місці жоден читач Одіссеї не стримає здивування.

Менелай цілком спокійно розповідає про поведінку дружини, хоча вона могла погубити всіх мужніх ахейців, схованих у дерев’яному коневі. Єлена знала, що вони там. Зв’язана великою клятвою, принесеною Одіссею, не сміла відверто сказати це троянцям, але зрадливо чинила усе, щоб їх викрити. Отож, Менелай вибачив дружині не лише перелюб і втечу з чужинцем, не тільки багато років кривавої війни, але навіть і те, що вона ще останньої миті прагнула смерті як його самого, так і найхоробріших ахейців. Воістину, такі великодушні чоловіки траплялися лише в героїчну епоху!

Вже древні звернули увагу на психологічну неймовірність таких ситуацій. Це й стало причиною виникнення розповіді, наче Єлена саме наприкінці війни надзвичайно прислужилася ахейцям, увійшовши з ними у змову та допомігши їм здобути Трою.

Про це згадує також римський поет Вергілій, що жив наприкінці І ст. до н.е. У своїй епопеї «Енеїда» помістив таку сцену[2]:

Еней, чудом урятувавшись із Трої після падіння міста, шукав нової вітчизни. Блукав багатьма морями і країнами. Зійшов навіть до підземного світу, до країни мертвих. зустрів там тіні героїв з далекого і близького минулого. Якоїсь миті зустрів Деїфоба. Ледве його пізнав, бо жорстоко скалічений був він: руки, обличчя і скроні у ранах, вирвані вуха, обрізаний ніс. Примара, тремтячи, намагалася затулити дикі сліди знущання. Еней заговорив першим:

— Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду Тевкра! Хто ж це насмілився так жорстоко тобі помститися? Вістка до мене дійшла, що тієї останньої ночі ти в січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів. Я насипав тобі порожню могилу на узбережжі і тричі голосно покликав твою тінь. Охороняє те місце і назва, і зброя. Бо тебе самого, друже, я не міг знайти і поховати, тікаючи з вітчизни.

Відповів на це син Пріама:

— Ти нічого не занехаяв, друже! Все учинив ти для Деїфоба і безсмертної тіні. Лиш моя доля і злочин лаконки Єлени проклятий в нещастя ввергли мене,— отакий по собі вона спомин лишила. Ти знаєш, що останню ніч у місті ми провели у зрадливій радості. Та що ж розводитися над цими спогадами? Кінь проклятущий ускочив у наш Пергам і у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам. Єлена вдавала тоді, ніби святий хоровод влаштувала вона і водила сповнених шалом вакханським фрігійських жінок. Тримала палаючий факел, ще й закликала данайців з замку високого. Я тоді, зморений, заснув у проклятій шлюбній кімнаті.

Солодка втома мене огорнула, до смерті подібна. Моя ж славетна жінка винесла з кімнати всю зброю, навіть мій вірний меч витягла з-під голови. Прикликала в дім Менелая і двері йому відчинила. Мала надію, що це запорукою буде любові й що таким способом пам'ять провин її давніх зітреться.

Так писав Вергілій. Натомість сам Гомер зазначає, що Єлена знала також чародійські способи гамувати гнів чоловіків. Перед розмовою Менелая з сином Одіссея, Телемахом, що відвідав подружжя у Спарті, додала до вина дивного зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути. Хто його вип'є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши, той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини, хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна, хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина гострою міддю убили й на власні це очі він бачив. Такі-то ліки, цілющі та пожиточні, мала Зевсова донька. Дістала вона їх у Єгипті від Полідамни, дружини Фтона, єгиптянки. Там плодоносна земля розмаїтого родить багато зілля, — і корисного людям, і шкідливого. Кожен там — лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням інших людей.

А коли ж це, згідно з Гомером, Єлена перебувала в Єгипті? Про це розповідає Менелай. Після падіння Трої, поплив із відвойованою дружиною та скарбами назад до вітчизни, до Пелопоннесу. Однак вітри зіпхнули їх з дороги і пригнали до Фаросу, невеликого острова у вічнобурхливому морі. Там боги їм тримали двадцять днів, гніваючись, бо Менелай не приніс їм належної жертви. Врешті зглянулася і порятувала Менелая донька старого Протея, могутнього бога морського, Ейдотея. Вона порадила Менелаєві піймати божистого старця, коли він вийде з води і засне на узбережжі. Наказала цупко держати бога, доки не розповість, як видобутися з Єгипту. Так Менелай і вчинив.

Отож, у Гомера перебування Єлени в Єгипті виглядає зовсім не так, як у Стесіхора, Геродота, Еврипіда. Воно припадає не на час троянської війни, а на відносно короткий період після її закінчення.

Якщо вже зайшла мова про відвідини Одіссеєвим сином Єлени та Менелая у Спарті, насувається певне нескромне питання: скільки років було тоді цій прекрасній жінці? Як уже згадувалося, ці відвідини відбулися на десятий рік після здобуття Трої. Війна тривала десять років, але попередні десять років зайняли переговори і приготування до походу, першого і другого.

Отож, Єлена перебувала у Трої двадцять років. Вийшла заміж за Менелая у віці приблизно п’ятнадцяти літ: у давнину, як, зрештою, взагалі у південних країнах дівчата вступали у подружні зв’язки навіть дванадцятилітніми. Кілька років прожила з Менелаєм, подарувавши йому доньку Герміону. Звідси випливає, що, коли Телемах, син Одіссея, завітав до Спарти, Єлені було вже більше п’ятдесяти років.

Але, поставши перед гостями, засліплює їх своєю вродою. Поет каже:

З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена,

Мовби сама Артеміда з'явилася золотострільна.

Невблаганний і всевладний час не зумів затьмарити блиску божественної краси.

 

Єлена добра і ласкава

Геродот розповідає, що приблизно за сто років до його часів, себто близько 550 року до н.е. трапилося таке[3].

У одній заможній спартанській родині на світ прийшла дівчинка така бридка, що соромилися її власні батьки. Не хотіли нікому показувати дитину і суворо наказали годувальниці, щоб щільно її загортала, виходячи з дому.

За якісь дві години дороги від Спарти, на лівому березі ріки Евроту, лежала маленька місцевість Терапна. Там була святиня Аполлона, а вище, на стрімкому узгір’ї, — храм Єлени і могила її мужа, Менелая. Годувальниця щодня переміряла дорогу зі Спарти до Терапни, тримаючи на руках закутану дитину. Там клала маля перед статуєю Єлени і ревно молилася, щоб вона, донька Зевса, колись найпрекрасніша зі смертних жінок, зволила змилуватися над бридкою дитиною. Одного разу, коли годувальниця поверталася з святилища, кажуть, що перед нею з’явилася якась достойна жінка і спитала:

— Що це за згорток ти несеш на руках?

— Дитину, — відповіла годувальниця.

— То чого так щільно її загортаєш? Дозволь, я гляну на малятко!

Але годувальниця, пам’ятаючи про суворий наказ батьків дівчинки, оборонялася, як могла. Оскільки ж незнайомка вперто і рішуче наполягала, неохоче розгорнула голівку дівчинки. Жінка схилилася над нею і, ніжно погладивши, сказала:

— Дівчина справді дуже бридка. Але не мине багато років, як вона стане найкрасивішою з усіх спартанок!

Невдовзі пророцтво здійснилося. Щоправда, життя цієї красуні склалося доволі дивно. Вийшла заміж за славного Агета, сина Аклейда; був він щирим приятелем одного з двох тогочасних спартанських царів (бо в цій країні завжди правило двоє царів), Арістона. Той, побачивши Агетову дружину, безтямно у неї закохався, хоча сам був уже двічі жонатий. Щоб здобути її, вигадав таке: запропонував Агетові — наче щоб зміцнити приязнь між ними, — що обидва обміняються дарунками, які кожен сам собі вибере. Агет вибрав собі одну з дорогоцінних речей із царської скарбниці, Арістон, натомість — дружину приятеля[4].

З усієї цієї казкової та романтичної історії для нас найзнаменнішим є те, що у місцевості Терапна поблизу Спарти була святиня Єлени поруч могили її чоловіка. Зрештою, це відомо не лише з оповіді Геродота, але й з інших, в тому числі далеко пізніших джерел. Спираючись на них, кількадесят років тому в Терапні провели археологічні розкопки.

При цьому відкрито рештки споруд та різноманітні докази релігійного культу. Найдавнішими були черепки глиняного посуду, що походили приблизно з XIV століття до н.е. З того часу безперервно, століття за століттям, помітні сліди віддавання комусь глибоких почестей. Особливо цікавими є маленькі фігурки з олова та випаленої глини. Вони переважно представляють якусь жіночу постать і дуже нагадують статуетки, знайдені в інших місцевостях цієї країни, де спартанці приносили вотивні дарунки богиням, особливо ж Артеміді. Один грецький письменник, що жив у IV ст. до н.е. недвозначно твердив: у Терапні спартанці жертвують дарунки Єлені та її мужеві, причому саме  такі, які заведено приносити не міфологічним героям, а богам.

У самій Спарті містився другий храм Єлени. Він був збудований у дільниці Платаніск, де відбувалися вправи молоді. Щороку відзначалося свято на її честь, зване Єленофорією. Під час нього процесійно носили кошик зі святими предметами. Цей кошик звався «гелене».

З іменем та особою Єлени були зв’язані певні культи священних дерев.

Знаменитий автор «буколік», поет Теокріт, що жив у ІІІ ст. до н.е., в одному зі своїх творів представляє одруження Єлени і наказує спартанським дівчатам співати:

Вперше із лотосу вінки заплетені

Ми принесемо під крону явора,

Вперше пролиємо біля явора

Зі срібної пляшки краплі густого вина.

Знайде напис дорійський на корі перехожий:

«Я Єленине дерево! Гідно мене вшануй».

 

Але поклонялися Єлені не лише у Спарті. Далеко від Лакедемону, на острові Родос біля узбережжя Малої Азії, теж показували могилу, в якій начебто спочивали останки славетної красуні. Мешканці цього острова розповідали так. Після смерті Менелая Єлену вигнали зі Спарти. Тоді вона виїхала на Родос, до своєї родички на ім’я Поліксо. Але чоловік цієї Поліксо, Тлеполем, загинув під Троєю, б’ючись у війську ахейців. Тому вдова вирішила покарати жінку, яка стала причиною стількох лих. Вдавала, що гостинно приймає свою родичку, а сама таємно готувала жорстоку помсту. Якось, коли Єлена приймала купіль, наказала своїм служницям напасти на неї; одягнула їх в чорне, щоб здавалося, наче це Еринії, богині помсти. Дівчата вхопили Єлену і повісили її на найближчому дереві. Вчинено було злочин, що домагався якогось відшкодування. Отож мешканці Родосу, намагаючись затерти похмуру пам’ять цього випадку, збудували пізніше величний храм Єлени. Поклонялися в ньому дружині Менелая як богині, називаючи її «Єлена Дендрітіда», себто Деревна.

Перше викрадення Єлени

Не лише у Спарті, не лише у Трої та на острові Родос збереглася пам’ять про Єлену.

Легенди розповідали, що якийсь час вона перебувала в країні афінян, у Аттиці. Діялося це так:

Цар Афін Тесей і його приятель Пейрітой вирішили, що одружаться лише з такими дівчатами, батьком яких є сам Зевс. Поклялися, що допоможуть один одному їх здобути. Спершу обидва рушили до Спарти.

Там підростала Єлена, — всі твердили, що вона донька Леди і Зевса.

Леда була дружиною Тіндарея і вже народила йому дітей, але Зевс знайшов можливість наблизитись до гарної і вірної своєму чоловікові жінки: прибрав подобу лебедя. Плодом цього позашлюбного зв’язку стала прекрасна Єлена, а ще два її брати, близнюки, Діоскури: Кастор і Полідевк. Щоправда, відома була також цілком інша розповідь про зачаття Єлени. Її матір’ю начебто була богиня Немезида. Тікаючи від Зевса, перетворилася на гуску. Натомість Зевс став тоді лебедем. Пізніше Немезида знесла яйце. Його знайшов якийсь пастух і віддав Леді. З цього яйця вийшла на світ Єлена, а Леда виховала її як рідну доньку. У пізніші часи намагалися узгодити ці дві суперечливі розповіді: вважалося, що Леда народила яйце, в якому перебувала Єлена.

Але всі згоджувались, що Єлена — донька самого Зевса. Лише це було важливим для Тесея і його приятеля. Викрали дівчинку, коли вона разом із ровесницями танцювала і співала на лісовій поляні, вшановуючи богиню Артеміду.

Зуміли втекти від погоні і ще в дорозі кинули жереб, чиєю дружиною стане викрадена. Жереб випав Тесеєві. Але Єлена була надто молодою. Отож Тесей відіслав її до містечка Афідни, за кілька годин дороги на північ від Афін. Сам же, вірний присязі, рушив із Пейрітоєм у новий похід, щоб здобути другу Зевсову доньку. Обидва вирішили, що найвідповіднішою кандидаткою є Персефона, донька богині Деметри, викрадена колись владикою царства мертвих, Аїдом.

Отож треба було зійти аж до підземного світу, до похмурої країни вічного мороку і смерті. Хоча замір видавався шаленим, спершу все йшло добре. Приятелі знайшли вхід, подолали перешкоди та хитромудрі пастки, які чигали на них звідусіль, дісталися аж до оселі бога та богині. Аїд прийняв їх несподівано доброзичливо, можна навіть сказати — гостинно. Запросив обох на учту…, але встати з-за столу вони не змогли. Стали бранцями грізного владики, як здавалося, — навічно.

Порятунок з’явився через багато років. До країни мертвих увірвався Геракл.

Але він зумів визволити лише Тесея. З вироку богів, Пейрітой, що зважився жадати владарку підземного світу, мусив залишатися у вічній неволі в її мужа.

Коли Тесей мучився у путах Аїда і в туманному мороці смерті, до його країни, до землі афінян, вторглися Єленині брати, Кастор і Полідевк. Відколи чужинець викрав їхню сестру з танцювального кола, постійно її шукали. Зажадали від афінян повернення Єлени, вони, натомість, присягли, — так і справді було, — що не знають, де вона. Юнаки вже готувалися до бою проти всього міста, — і, напевне, здобули б перемогу, такими сильними і відважними були. Але в останню хвилину з’явився чоловік на ім’я Академ. Він випадково довідався, де знаходиться Єлена, і повів її братів просто до Афідн.

Діоскури повернулися з дівчиною до своєї вітчизни, до Спарти. Від того часу афіняни щороку приносили жертви і їм, і Єлені.

Нагородили також Академа, що врятував країну від згубної війни. Його могилу в гарному гаю на передмісті Афін шанували впродовж всіх наступних віків. Пізніше на цьому місці встановив свою школу Платон, тому її назвали академією.

І це тому аж досьогодні дуже вчені інституції звуться академіями, хоча, мабуть, небагато достойних членів найславетніших академій усвідомлюють, що з цієї назви до них лукаво посміхається гарна дівчина, вона-бо, — як то жінки, — любила, щоб її викрадали.

 

Божественна Єлена

У попередніх розділах ми познайомилися з багатьма розповідями про Єлену, численними зв’язаними з нею міфами і культам. Настав час запитати, якою є їхня спільна основа.

Ким насправді була ця Єлена, — гарна, таємнича, одночасно і ласкава, і грізна? Хоча дані видаються загадковими, а навіть суперечливими, сучасні релігієзнавці одностайно відповідають на це питання: Єлена — це прадавня богиня, яка, щоправда, в поезії перестала бути безсмертною, натомість деінде здобула німб вищої істоти, причому на багато, багато століть.

Ім’я «Єлена» негрецьке. Воно походить із часів, коли різні передгрецькі народи заселяли узбережжя Егейського моря. Центри високої культури існували тут вже у третьому тисячолітті до н.е., особливо на Криті та Пелопоннесі, а ще у пізнішій центральній Елладі, в Беотії та Аттиці.

Завдяки численним вказівкам, можна цілком впевнено стверджувати, що ці народи поклонялися великій богині, символу рослинного світу, яка щороку завмирала і знову поверталась до життя.

Міф тлумачить це явище образно: ту, що дарує красу деревам, квітам і зіллю, викрадає зухвалий ворог, що жадає здобути її вроду; однак відважні герої знаходять прекрасну дівчину і повертають її до рідного краю, а після її прибуття земля знову розцвітає. Велику богиню вшановували, відправляючи танцювальні, можливо, оргіастичні обряди. Вони представляли драматичні сцени викрадення, смуток осиротілих, радість повернення. А одночасно міф лучив цю богиню з підземним світом, до якого мусить зійти все живе, щоб воскреснути. Отож це була могутня господиня як життя, так і смерті.

Не треба бути великим знавцем міфології, щоб усвідомити, як схожими за своєю суттю є розповіді про Єлену, доньку Зевса, викрадену спершу Тесеєм, а потім Александром; про Персефону, доньку Деметри і Зевса, викрадену Аїдом; про Аріадну, доньку критського царя, Міноса, яку Тесей спокусив, а потім покинув на острові Наксос. Так, це той сам базисний міф, який впродовж століть у різних частинах Греції прибрав дещо відмінних форм. Його героїня завжди така сама, а доля її схожа. Велике число імен найлегше пояснити тим, що йдеться про різні епітети богині; вони окреслювали її риси і властивості згідно зі зразком, стосованим, наприклад, у пізніших християнських літаніях. Всі ці імена, — Аріадна, Персефона, Єлена, — негрецькі і незрозумілі нам. Грецькі, тобто еллінські племена почали напливати до басейну Егейського моря лише на початку другого тисячоліття  до н.е. Ці племена були ще напівварварськими, пастушими, кочовими. Лише тут, на півдні, прибульці познайомились із багатьма здобутками порівняно високорозвинутої цивілізації. Дуже багато запозичили у місцевого населення, яке поступово поневолювали або асимілювали. Не лише уміння вирощувати різні рослини і не лише ремесла, але й певні вірування та релігійні культи. Очевидно, в процесі запозичення ці автохтонні божества, міфи та обряди піддавалися різноманітним змінам. Вони виникали почасти через звичайні мовні труднощі та через нерозуміння змісту прадавніх розповідей та ритуалів, а почасти через те, що місцеві егейські культи великої богині мусили пристосуватися до віри греків у чоловічі войовничі божества, що жили серед хмар і гірських вершин.

Цей процес зростання розмаїтих культів і поглядів насправді ніколи не був доведений до кінця впродовж усієї історії стародавньої Греції. І це стало одним із джерел багатства і барвистості еллінських міфів, вони неначе віддзеркалюють два сплетені одне з одним світи.

Зрозуміло, що все це мусило сприяти також розщепленню могутньої догрецької богині природи на різні постаті. Відтоді вони виступають, між іншим, як Персефона, Аріадна, Єлена. А коли, врешті, урвалася нитка, яка їх зв’язувала, і затерлося усвідомлення того, що йдеться про те саме божество, у міфах і культах доля цих постатей склалася по-різному. Персефона стала богинею світу мертвих і ніколи не втратила німбу божественності. Аріадна лише частково є звичайною дівчиною, адже пізніше міф чинить її дружиною бога Діоніса. Врешті, Єлена, навіть у епопеї, що описує її як смертну жінку, завжди називається донькою Зевса; у деяких краях, особливо у Спарті, а ще на Родосі і в Аттиці, дістає своє місце культу, а її ім’я оточують поклонінням і шанобою.

Саме тепер слід пригадати факт, про який вже йшлося в одному з попередніх розділів. Стесіхор присвятив свій твір, Палінодію, відкликанню звинувачень, висунутих проти Єлени у своїй попередній поемі. Легенда твердить, що причиною цього було суворе покарання, що впало на нього з волі ображеної красуні. Але справжня причина написання Палінодії більш прозаїчна. Лихослів’я Стесіхора на адресу Єлени викликало обурення у Спарті. В той час, себто близько 600 року до н.е., її культ у цьому краї був напрочуд живим; у Терапні багато фігурок походить саме з цього періоду, а ще півстоліттям пізніше, близько 550 року до н.е., туди, як знаємо завдяки Геродотові, приносили маленьких дівчаток, щоб виблагати для них вроду. Отож Єлена була для спартанців майже всенародною святістю; вибачали Гомерові, що він відгукувався про неї без належної шаноби, бо представив цю жінку як знаряддя волі богів, а всі нещастя війни, що через  неї спалахнула, — як здійснення задумів Зевса. Однак не мали жодної причини поблажливо ставитись до поета, який лише заради жарту перелічив у своєму творі найрізноманітніші негідності, які лише можна було подумати про володарку притулку в Терапні. Стесіхор мешкав на Сицилії, але міста цього острова завжди поєднували сильні зв’язки зі Спартою. Отож знайшлися способи схилити поета до зміни поглядів на божественну красуню сперед віків і до написання Палінодії.

Отак у цьому розділі ми дійшли до того, ким насправді була Єлена. Залишається, однак, інше питання, саме те, з яким Геродот звертався до єгипетських жерців: як було з троянською війною? Відбувалася вона насправді? А якщо так, то коли? І чого? Невже справді через жінку?

Однак не шукатимемо відповіді в Єгипті. Рушимо просто до Трої!

 


[1] У «Одіссеї», пісня 4-а. Переклад Бориса Тена.

[2] Вергілій, «Енеїда», книга шоста. Переклад М.Білика.

[3] Геродот, «Історія», книга шоста «Ерато», 61-63.

[4] У цієї дивної пари народився син, Демарат, який вписав своє ім’я в історію греко-перських воєн. Щоправда, формальний його батько (цар Арістон) довго підозрював, що справжнім батьком Демарата є так тяжко скривджений ним Агет.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.