Єлена-3

Молодість Александра

На якийсь час пара закоханих сходить зі сцени. Оскільки досі мова була тільки про Єлену, час запитати, як виглядало життя Александра. Іліада майже нічого не каже про його долю. Зате у пізніші часи на цю тему складали оповіді, — що далі, тим барвистіші. Еврипід представив міфи про молодість спокусника Єлени у формі драми. Твір звався Александр. Його поставили в Афінах у 415 році до н.е. Сьогодні ця драма відомо лише з фрагментів та коротких відгуків. Але вони дозволяють бодай у загальних рисах відтворити дію.

Гекаба, дружина Пріама, певної ночі бачила сон, наче вона народжує смолоскип, з якого виривається полум’я і тече кров; усе місто від цього смолоскипу зайнялося вогнем. Віщуни, яким вона розповіла сон, наказали:

— Коли народиш дитину, одразу ж її убий! Інакше на Трою впаде велике лихо.

Однак мати жахалася такого злочину. Народивши сина, за згодою мужа залишила дитя біля підніжжя гори Іди. Це дало їй примарну надію, що маля може вціліти. Існувала ще одна версія: слуги Пріама, що мали умертвити дитину, з милосердя віднесли її до лісу. П’ять днів немовлям опікувалась ведмедиця. Потім його знайшов пастух і заніс додому у своїй торбі для харчів. По-грецьки така торба звалася «пера», тому знайду назвали Парісом. Очевидно, це цілком довільна етимологія; ім’я «Паріс» походить із якоїсь неіндоєвропейської мови. Можливо, це було ім’я місцевого божества або ж княжий титул. Підрісши, Паріс став юнаком, який вродою та силою перевершував усіх своїх ровесників. Були ними пастухи, що пильнували отари і стада царя Пріама на пасовищах Іди. Якось Паріс розгромив банду розбійників, що вбивали людей і крали худобу. На пам’ять про цей хоробрий вчинок пастухи дали йому нове ім’я: Александр, себто Оборонець Мужів.

Тимчасом прийшла звістка, що у Трої відбудуться ігри на честь дитини, яку кільканадцять років тому Пріам та Гекаба, з наказу віщунів, мусили приректи на смерть; тепер батьки оплакують свій вчинок і прагнуть прославити ім’я померлого. Люди з Трої, які принесли цю звістку, вибрали зі стада Александра його улюбленого бика. Погнали тварину до міста, — там бик мав стати нагородою для переможця. Сміливому пастуху спало на думку піти до Трої і стати до змагань! Може, вдасться здобути забрану тварину, щоб стала б відтоді його власністю!

Таке сказав Александр своїм товаришам. Але була ще одна причина його рішення. Ото недавно у загороді Александра з’явилися три богині. Запитала: «Котра з нас є найгарнішою»? Молодий пастух обрав Афродіту. Це вона вела його зараз до Трої, щоб пізніше здобути для нього обіцяну нагороду, — Єлену. Під час ігрищ у місті невідомий пастух з Іди по черзі переміг усіх інших учасників, серед них і синів самого царя. Мав отримати нагороду, але мало не втратив життя. Розлючені через своє приниження царевичі кинулись на Александра. Призвідцею був Деїфоб. З мечем у руці переслідував неозброєного пастуха, а той, не бачивши іншого порятунку, сховався на східцях олтаря Зевса.

Збігся величезний натовп, здійнявся гармидер. Тоді з палацу вийшла Кассандра, донька Пріама та Гекаби. Бог Аполлон дав їй дар ясновидіння, тому вона одразу побачила, ким насправді є отой пастух, притулений до каменів олтаря. Але, замість рятувати його, сама вхопила сокиру! Незважаючи на святість місця, готова була убити брата. Знала-бо, що загрожує місту, якщо Александр залишиться живим.

У ту мить, коли здавалося, що ніщо вже не порятує ідайського пастуха, десь високо з’явилася сама Афродіта. З її уст всі довідалися, що це Александр був дитиною, віднесеною колись до гірського лісу. Порівняно зі словами богині та загальною радістю бідкання Кассандри нічого не значили. Александр повернувся до палацу, до своїх батьків та братів, що мало не стали його вбивцями. Невдовзі, знову підучений Афродітою, рушив у далеке плавання за море, до Спарти. Ніщо вже не могло відвернути присуду долі: віщий сон Гекаби мусив сповнитися!

Цікава річ: драма Еврипіда, здається, не містила жодної згадки про романтичне кохання Александра в часи, коли він ще був пастухом; це кохання навіть завершилося його шлюбом із гірською німфою Еноною. Еврипід напевне знав цю легенду, бо її згадує один із письменників — його сучасників. Але можна зрозуміти, чому драматург волів не чіпати цієї теми. Нова нитка сюжету надміру розширила б рамки твору, де й так не бракло усіляких чудес і зворушливих подій. Натомість пізніші творці часто оспівували кохання Александра й Енони. Один із найславетніших римських поетів, Овідій, склав навіть вигаданий лист німфи до свого коханого. Фрагменти цього листа найкраще розкажуть нам про зміст міфу. А одночасно покажуть, як вишукане римське товариство в епоху імперії уявляло собі пастушу ідилію доби троянської війни.

 

Александр і Енона

Ким же був ти тоді, коли я тебе мужем своїм обрала, я, безсмертна німфа, донька річкового бога? Тепер ти син Пріама, але тоді, не соромся правди, — був ти невільником; заради тебе я теж невільницею стала.

Скільки разів посеред стад ми тішилися солодким дозвіллям у затінку дерев! Трава, встелена листям, нашим ложем була. Скільки разів, спочиваючи на соломі чи закопавшись у сіно, ми радісно сміялись з білого інею, від якого нас боронила убога хатина? Згадай. Чи ж не я шукала стежки серед диких хащів? Чи не я показувала тобі звірячі нори під скелями? Скільки разів ми ставили сильці на дичину! Скільки разів схилами гір я вела смич собак! Лісові буки носять на корі ім’я моє, вирізане твоїм ножем, ім’я Енона. Буки вгору ростуть і одночасно підіймають вгору ім’я моє. Вище, все вище ростіть, любі дерева мої, здіймайте мою славу! Згадала я одну тополю, що росла над берегом ріки. Твердий її стовбур зберіг спогад про нас. Довго живи, тополе моя, що носиш на собі вірші: «В день, коли Паріс, із Еноною розлучившись, не розлучиться з життям, Скамандр зупинить свої хвилі і потече назад».

Течи назад, Скамандре! Паріс покинув Енону — і живе.

О дню нещасливий! Ти початок мого безталання. Я через тебе щастя згубила. Ти прикликав до мене зиму кохання. Гера разом із Афродітою, а ще та, що грудям її більш обладунок збройний пасує, Афіна, шати здійнявши, стали перед тобою, щоби ти присуд прорік. Коли ти все це мені розповів, серце завмерло моє, дрощі холодні пронизали тіло. Перелякана, я попросила поради у жінок і літніх людей.

Усі казали: «Злочин мусить звершитися!»

Падають сосни; скрегоче пила; кораблі ладнаються в дорогу. Вже корабель мореплавний у сині води ввійшов.

Надходить година розлуки, у тебе сльози в очах. Не заперечуй, не соромся цих сліз. Якщо ти вже мусиш соромитися, то нового кохання соромся.

Гірський хребет споглядає на море широке; чоло підставляє розгойданим хвилям. Звідти, з вершини, я з першого погляду розпізнала парус твого корабля. Мусила всі свої сили зібрати, щоби не кинутись в море. Чекаю… Бачу, над чорним бортом незнаний пурпур блищить. Тривога мене охопила, не був-бо це колір твій.

Наближається корабель, вітром гнаний, причалює до берега. Серце в мені затремтіло, я побачила жіноче обличчя. Що більше, — але ж яке божевілля не дало мені рушити з місця? — твоя безсоромна коханка пригортається тобі до грудей. Шати я розірвала, груди подряпала до крові, нігті втопила у щоки, мокрі від сліз, лементом скарги наповнила святі гаї Іди, в мороку печери тугу свою заховала.

Якби ж так страждала Єлена! Якби такими сльозами оплакувала свою втечу від мужа! Хай би упало на неї нещастя, яким вона накликала на мене!

Милі тобі ті жінки, що залишають ложницю подружню, щоб разом з тобою по морі широкім блукати. Ах, коли жив ти убого, коли пас худобу, тоді бідний пастир одну лиш Енону подругою звав. Не потрібні мені твої скарби, не спокушає мене палац, я не хочу помножити собою число невісток Пріама. Та й не відмовились би ні Пріам, ні Гекаба від німфи-невістки.

Ой леле! Не знаю я зілля, яке б гоїло рани любовні. Цариці чарів власні її чари не допомагають. Не порятують мене зелені діти полів, не порятує і бог, ти лише зміг би дати спасіння мені!

Отакі слова вклав римський поет у вуста німфи, що жила за дванадцять століть перед його часами[1]. Скарги Енони на те, що зілля не може їй допомогти, мають свій глибокий сенс. Адже німфа, перш ніж покохати Александра, пережила одну пригоду: мусила скоритися самому Аполлонові. В подяку за це бог навчив її мистецтву лікування. Дізналася про чудодійні властивості рослин. Александр добре знав це.

Останній акт кохання сина Пріама та лісової німфи розігрався на десятому році троянської війни. Квінт Смірнський, грецький поет з IV н.е., так представив зустріч їх обох після багатолітньої розлуки[2]:

Александр був поранений стрілою Філоктета, насиченою отрутою лернейської гідри. Царевича, який страшенно стогнав, негайно ж обступили лікарі. Занесли його до міста. До самого світанку хворий не міг склепити очей. Жодні ліки не допомагали. Призначено було, що від смерті врятує його лише Енона, — якщо забажає. Александр знав це. Отож зранку вирушив до першої дружини, хоча робив це проти волі. А коли йшов, зловорожі птахи з’являлися, каркаючи то спереду, то зліва, він же то страх відчував, то переконував себе, що птаство літає без причини.

Коли дівчата Енони побачили царевича, жахнулися, як і сама їхня пані. Він упав їй до ніг, а спливала з нього чорная кров. Отрута вже досягла кісткового мозку. Зболілий і виснажений Александр благав у першої дружини порятунку. Але зустрів тільки глум:

— Ти наді мною не змилосердився! Був глухим до моїх скарг і плачу. А тепер я хотіла б, мов дикий звір, шарпати тіло твоє і кров висисати! Куди ж поділася твоя опікунка, щедра на усміхи Афродіта? А твій тесть, сам Зевс, чом не допоможе у такій притузі? Геть мені з очей! Йди до своєї Єлени! Лементуй і плач біля неї вдень і вночі. Може, вона зуміє врятувати тебе від страшної отрути!

Пішов Александр назад через вершини лісистої Іди. З кожним кроком все більше заточувався, все частіше умлівав, — поки не сконав. Почали плач над ним німфи гірські. Тужно згадували, що колись, багато років тому, пас він тут стада свої.

А коли звістка про смерть Паріса дісталася Трої, перша залилася слізьми Гекаба; цей-бо із синів її був після Гектора найлюбішим. Мати знала, що не його провиною було те лихо, що впало на місто, сталося так з волі безсмертних богів. Цар Пріам вже не довідався про загибель Александра, бо безнастанно оплакував смерть Гектора, сидячи при його могилі. Те, що діялося довкола, майже не досягало його свідомості. Єлена, навпаки, вдавала велику жалобу і при людях ревно голосила. Але в глибині душі таїла інший жаль:

— Загинув ти марно, мій мужу, а мені судилися відтепер тільки сум і скорбота. Отепер упадуть на мене нещастя! Чому ж мене гарпії не розшарпали, перш ніж я разом із тобою покинула Спарту? Тут я всіма зненавиджена. І куди ж мені вдатись? У таборі ахейців чекають на мене лайка і пута. А тут? Троянки мене розірвуть! Навіть не присиплють останків моїх, псам і птахам на поживу зоставлять!

Так оплакувала свою долю Єлена. Натомість Енона тужила насправді.

Все згадувала давні хвилини кохання і щастя. Вночі таємно вибралася зі свого дому. Через гори й ліси помчала в долину, де німфи разом із пастухами вже підпалювали погребальне кострище Александра. Затулила очі плащем і стрибнула у вогонь.

Описуючи долю Александра, ми забігли далеко вперед. Час повернутися до того дня, коли він, чудом порятувавшись у поєдинку з Менелаєм, замкнувся разом із Єленою у своїй подружній світлиці.

Єлена і Гектор[3]

А тим часом на рівнині та під мурами міста не втихала ще січа троянців та ахейців. То ці, то інші були горою. Найвідважніший із Пріамових синів, Гектор, ненадовго вирвався із виру битви. Поспішив до міста, щоб наказати принести благальні жертви богині Афіні. Спершу зустрів свою матір Гекабу. Сказав їй, що мають чинити троянки у святині, а потім зайшов до Александра додому. Сам будував дім цей для брата разом із теслями, кращими між теслярами у буйнородючій країні троянській. Стояв він у верхньому місті поряд із домами Пріама та Гектора.

Зевсові любий ввійшов туди Гектор. Тримав у руці він спис в одинадцять ліктів завдовжки; мідяне вістря довкруг золоте обіймало очільце. Знайшов брата у спочивальні. Александр саме оглядав свою зброю гарно обладнану, — щит, і панцир, і луки дугасті. Єлена сиділа поміж служебних жінок і роботу їм призначала. Гектор одразу ж почав гостро докоряти брату:

— О божевільний! Не гоже цей гнів тобі в серці носити! Люди гинуть в бою довкола міста і стрімких мурів, а це ж через тебе ота звада воєнна! Коли б ти сам побачив, що хтось уникає жахливого бою, лаяв би його. Вставай, поки згубним вогнем не охоплено місто!

Відповідаючи, мовив йому Александр боговидий:

— Слушно докоряєш мені Гекторе. справедливі твої слова. Отож так тобі відповім, а ти вислухай і розміркуй: не через гнів на троянців я у кімнаті сиджу! Я хотів лише смутку своєму віддатись. Але дружина лагідними словами намовляла мене у бій вирушати. І мені самому видається, що так буде слушно. Бо перемога мінлива. Почекай мене, доки надіну я зброю! Або ж іди, а я тебе дожену. Незабаром зустрінемось!

Гектор нічого на це відповів. Єлена натомість звернулася до гостя, кажучи ґречно:

— Діверю мій, препоганої суки й причинниці лиха! Якби ж тої днини, коли я на світ прийшла, злий вихор мене підхопив і кинув на скелі чи в хвилі бурхливого моря! Краще б утонула я, аніж мало статися все це.

Але, раз вже боги спричинили нещастя, то повинна б я дістатися хоробрішому мужу; що відчував би хоч сором ганьби і людського докору. Цей же й тепер не має розуму і ніколи не матиме. Поплатиться за це! Увійди, прошу, і сядь на цьому кріслі. Твоє серце найбільше турбується через ту сучу провину мою і вину Александра. Зевс обом нам сумну визначив долю, знеславлять нас всі людські покоління!

Відповів їй Гектор шоломосяйний:

— Не проси, Єлено, мене сісти. Хоч яка ти ласкава, — не впросиш. Серце мене пориває до бою, мушу допомогти троянцям, дуже вони там мене виглядають. Ти ж спонукай Александра. Нехай він поспішає, щоб догнати мене ще у місті. Я ж до власного дому піду. Хочу побачити любу дружину і маленького сина. Невідомо, чи ще колись до них повернуся, чи загину від рук ахейців.

Але ще не була йому суджена смерть. Того ж дня, щойно вийшовши з міста, Гектор змірився з Еантом, сином Теламона. Виявилося, що обидва рівні силами та вправністю. Оскільки вже сутеніло, перервали битву. Ахейці відійшли до наметів на берег моря, троянці повернулись до міста. Тут, в іліонськім акрополі, близько від дому Пріама, відбулося бурхливе зібрання старшини і народу. Першим промовив розсудливий Антенор:

— Слухайте мене, троянці, дарданці та союзники! Скажу, що серце каже мені у грудях. Вернімо Атрідам Єлену аргейську разом зі скарбом її. Тепер ми воюємо всупереч святій клятві. Нічого доброго із цього я не сподіваюсь!

Так він промовив і сів. Встав тоді Александр боговидий, чоловік пишноволосої Єлени, і мовив слово крилате:

— Антеноре, не до вподоби мені те, що ти мовиш! Ти б міг нам дати кращу пораду! Якщо ж ти це казав не жартуючи, то, мабуть, боги в тебе розум відняли. Я ж-бо троянцям прямо скажу: дружини не віддам, але ті скарби, що я їх привіз із Аргосу, нехай забирають! Я ще зі свого доложу.

Так промовив і сів. Підвівся тоді Пріам, до безсмертних подібний порадник. Прагнув їм допомогти і таке він нарадив:

— Слухайте мене, троянці, дарданці та союзники! Скажу, що серце каже мені у грудях. Йдіть і споживайте вечерю у місті, як завжди. Та не забудьте про варту. Хай кожен пильнує! До кораблів крутобоких хай піде Ідей на світанку. Скаже Атрея синам, Агамемнонові та Менелаєві, що говорив Александр, від якого і розбрат почався. Хай ще таке розумне слово додасть: чи не схотіли б перепочить од війни злошумливої, поки ми не спалимо трупів? Потім знову будемо змагатися, доки божество нас не розніме, комусь дарувавши звитягу.

Отож на світанку Ідай пішов до кораблів. Але, коли повторив ахейцям слова Александра й Пріама, всі прийняли їх мовчки. Врешті так промовив Діомед гучномовний:

— Нам не годиться тепер ні скарб Александрів приймати, ані Єлену саму! Нерозумній дитині й то ясно, що для троянців уже злої загибелі сіті готові!

Згодилися тільки на перемир’я, щоб зібрати і поховати трупи. Потім знову щодня точилися криваві бої, зі змінним успіхом. Бо, всупереч нахвалянням Діомеда, ще не наступив день знищення Трої.

Врешті Гектор загинув від руки Ахіллеса. Гірко оплакував його народ Пріама.

Єлена ж так жалілася над останками:

— Гекторе, серцю моєму із діверів ти найлюбіший! Став мені мужем тепер Александр боговидий, що привіз мене до Трої, але краще б мені загинути ще перед тим, як це сталось. Двадцятий рік минає, відколи я прибула сюди, покинувши рідну країну, але ніколи не чула від тебе лихого чи прикрого слова. Навіть якщо хтось в домі мені починав докоряти, — дівер якийсь, хтось із зовиць чи невісток, або свекруха, - сам свекор був завжди як батько ласкавий, — ти, Гекторе, зупиняв і стримував їх лагідним словом. Тим-то тепер я і за тобою, і за собою сумую. Бо у всій Трої розлогій нема тепер у мене друга такого, як ти був. Зі зневагою всі позирають на мене.

 


[1] Овідій, «Героїди», «Енона — Парісу»

[2] У поемі «Постгомеріка».

[3] «Іліада», Пісня шоста і сьома.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.