Єлена-2

Єлена у мелодрамі

Як вже було зазначено, Геродот напевне знав Палінодію. По-своєму, словами жерців намагався довести, що Єлена дійсно перебувала в Єгипті. Але справді творчо розвинув цей мотив інший поет. Був ним знаменитий афінський драматург Еврипід. У 412 році до н.е., тобто під час довгої, похмурої та кривавої пелопоннеської війни він поставив драму із назвою Єлена. От її зміст:

Сцена представляє фасад палацу. Поблизу височить гробниця. Жінка, що стоїть перед нею, розповідає історію свого життя:

— Тут, над водами Нілу, на острові Фарос, мав свій палац фараон Єгипту, Протей. Дружина народила йому двійко дітей: сина Теоклімена і доньку Теоною. Я ж-бо, Єлена, походжу зі Спарти, дочка я Тіндарея і Леди. Кажуть однак, що справжнім моїм батьком є сам бог Зевс, що наблизився до Леди у подобі лебедя. Але вже багато літ життя моє — самі лишень страждання. Трапилося колись, що три богині — Афіна, Гера, Афродіта, — вели суперечку, котра з них прекрасніша. На горі Іда стали перед пастухом Александром. Той найпрекраснішою визнав Афродіту, обманутий обітницею, що вона вчинить його мужем найвродливішої жінки. Невдовзі Александр прибув до Спарти, де я жила щасливо, одружена з царем Менелаєм. Гера, розгнівана на Афродіту, придумала тоді такий підступ: послала Александрові з’яву, на мене схожу, але зіткану із повітря! Це з нею царевич поїхав до Трої. А все-таки Зевс вирішив, що війна мусить розгорітися, бо земля перенаселена і треба влегшити її тягар. Отак воювали елліни під мурами Трої, не за мене, за саме моє ім’я, за схожу на мене примару. А де ж тоді була я сама? Викрав мене Гермес і переніс, у хмару сповиту, сюди, до Протея, до Єгипту, на острів Фарос. Під опікою достойного царя жила я усі ці роки, завжди вірна моєму мужеві, Менелаєві. А тим часом скільки ж еллінів, месників мого гаданого викрадення, згинуло під мурами Трої! Усі мене обмовляли: що я зрадила подружжя моє, що стала причиною жорстокої війни. Але багато років тому Гермес провістив мені, що я повернуся до Спарти і житиму там із мужем законним; він мені вибачить, довідавшись, що я ніколи не була у Трої. Наказав також Гермес, щоби я в Єгипті ні за кого не виходила заміж. Поки жив Протей, усе складалося добре, але от помер великий цар і спочив у своїй гробниці. Син же його Теоклімен жадає тепер відверто, щоб я із ним одружилась. Але ж я свого мужа кохаю. Отож стою навколішках біля могили Протея і молюся, щоб змогла я зберегти подружню вірність. Отак я чиню, хоч у Елладі ім’я моє зганьблене навіки.

На сцену виходить Тевкр, один із ахейських князів, що воювали під Троєю. Тепер він пливе на Кіпр, щоб заснувати нове місто. Здивований схожістю стрічної жінки з Єленою, все ж не припускає, що стоїть саме перед справжньою Єленою. Розповідає, як було під Троєю: місто Пріама вже сім літ, як здобуте; Менелай виволік Єлену за волосся; під час дороги морем додому буря розігнала кораблі і багато із них затонуло; серед тих, кого проковтнула безодня, був, здається, корабель самого Менелая. За всі ці звістки Єлена може віддячитись Тевкрові лише пересторогою:

— Тікай якомога швидше, перш ніж побачить тебе Теоклімен! Бо він безжально убиває всіх схоплених чужинців!

Єлена оплакує свого мужа, вірність якому зберігала стільки літ. Плаче і над собою, невинною, а так зненавидженою усіма еллінами. Адже Гермес викрав її і переніс у єгипетську землю, коли вона рожі збирала, щоб принести їх у храм Афіни! І нема для неї вороття, немає жодної надії. У рідному краї всі зачинять брами перед Єленою, бо вбачають у ній винуватицю безлічі лих.

Звісно ж, Менелай міг би розпізнати дружину зі знаків, їм обом відомих. Але, якщо нема його серед живих, то їй теж лише смерть зостається!

З цим рішенням Єлена відходить.

Одразу ж після цього перед палацом стає Менелай, чудом врятований із кораблетрощі, одягнений у лахміття, жебрак, позбавлений всього. Своїх товаришів і дружину Єлену залишив у гроті біля берега, сам же прибув до палацу, щоб тут шукати допомоги. Стукає в браму. Відкриває йому старенька воротарниця. Від неї довідується Менелай про речі злі та недобрі: мусить негайно звідси тікати, бо з волі царя смерть загрожує усім чужинцям; Теоклімен забороняє їм підступити до Єлени, що вже багато років у цьому палаці живе!

Ця розмова зі старенькою приготувала Менелая до незвичайної зустрічі. Бо до гробниці Протея знову підходить Єлена! Подружжя однаково здивоване. Єлена прагне переконати мужа, що це вона, лиш вона є його справжньою дружиною, а та, котру він залишив у гроті і за яку стільки літ змагалися при Трої — тільки примара й омана. Але тяжко дивуватися Менелаєві, який не діймає віри цим словам. В ході розмови прибігає гонець. Товариші Менелая, які перебували у печері, послали його, щоб він передав цареві неймовірну вістку: Єлена знялася вгору, мов хмара, і зникла десь у небі, промовивши спершу:

— Це заради мене ви гинули під Троєю, вірячи, що я захоплена Александром, — але все було інакше! Час мені повертатись на небо, звідки я багато років тому прибула. Так, це через мене, але теж внаслідок підступів Гери донька Тіндарея втратила добру славу, хоча нічим не провинилася.

Але от гонець помічає Єлену поруч із Менелаєм. Скрикує, щиро здивований:

— Тут тебе бачу, а саме ж я мав сповістити, що ти десь серед зірок перебуваєш! Звідки ж бо знати мені, що ти маєш крила, як птиця?

Врешті Менелай може повністю повірити розповіді дружини. Обоє радісно кидаються в обійми, наново в’яжучись присягами кохання та вірності. Ще обоє оплакують безліч нещасть, що впали на троянців і еллінів через облудну примару, але ж це сталося з волі богів.

Посланець теж тішиться:

— Великі страждання обоє ви знесли, ти й Менелай. Він на війні, ти — через наклепи. Хоча обоє ви мали заміри якнайкращі, хоч як намагалися, але нічого не могли здобути! Щастя приходить саме, — тепер, коли здавалося, що все пропало. Я добре пам’ятаю, Єлено, день твого весілля. Я тоді був у батька твого слугою і біг із палаючим смолоскипом перед четвіркою коней, коли ти батьківський дім покидала.

Але тут старому спала інша думка:

— Яка ж то марна річ, усі ці пророцтва! Пусті вони і брехливі, чи з жертв, чи з польоту птахів. Коли ми рушали в похід під Трою, великий ворожбит Калхас ані словом нас не перестеріг, хоча знав, напевне, на яку небезпеку ми наражаємся заради примари з повітря! Хтось міг би сказати: пророки мовчали, бо їм боги забронили відкрити правду. Добре. але тоді нащо вони взагалі? Усе ворожбитство — це вигадка для зиску! Працьовитість і здоровий глузд — лиш вони насправді допомагають людині!

Але тепер перед подружжям, так щасливо воз’єднаним після довголітньої розлуки, постає нова небезпека: як їм вибратися з Єгипту, якщо володар краю, Теоклімен, прагне здобути Єлену, а всім чужинцям погрожує смертю?

Менелай, хоч майже беззбройний, готовий битися, захищаючи свою дружину. Порятунок приходить від Теоної, царської сестри; вона, бувши віщункою, знає задуми богів. Єлена і Менелай благають у неї милосердя; зрештою, вона і сама пам’ятає, як її батько, Протей, великодушно опікувався викраденою жінкою. Теоноя обіцяє, що затаїть від брата прибуття еллінів; але вибратися звідси вони повинні самі. Єлена придумує таке: сповістить царя, що отримала звістку про смерть мужа у морській безодні; прагне принести покійному жертву і тому просить корабля, на якому могла б відплисти далеко від берега; потім готова буде укласти новий подружній зв’язок.

Теоклімен повірив словам Єлени. Дав їй фінікійський корабель, зброю, жертовних тварин, — все для того, щоб вона могла заспокоїти тінь мужа.

Невдовзі після відходу Єлени гонець повідомляє царя:

— Лиш тільки Єлена зійшла на корабель, вскочили туди люди, що досі ховалися у прибережному гроті! Тепер вийшли у відкрите море, пливуть на північ!

Теоклімен добуває меча, щоб смертю скарати сестру, яка його не перестерегла, хоча мусила знати про все, майбутнє не має від неї таємниць.

Але в цю мить над палацом з’являються брати Єлени, Діоскури, що вже багато літ входять до числа богів. Сповіщають цареві. що все сталося згідно з волею небожителів:

— Долею Єлени було жити в Єгипті аж до сьогодні. Нині ж, коли роки проминули від зруйнування стін Трої, наша сестра мусить відновити свій давній шлюб. Повернеться на батьківщину, щоб жити там разом із мужем. Коли ж закінчить свої дні, стане богинею, а народ їй нестиме жертви належні.

 

 

Єлена у Трої

Впродовж віків цілі покоління еллінів виховувалися на поемах, авторство яких приписувано Гомеру, — на Іліаді та Одіссеї. Але й пізніше, коли стародавній світ закінчився, Гомерова візія троянської війни була — і залишається досі — превалюючою. Вона була натхненням славних творів літератури, живопису і скульптури.

Вона здобула постійне місце у всіх нарисах міфології. Хто ж сьогодні пам’ятає, як єгипетські жерці переконували Геродота, що Єлена взагалі не дісталася Трої, бо фараон затримав її в себе, над Нілом? Хто — крім учених-філологів, — знає про здогад Стесіхора, наче бої під високими мурами Іліону точилися лише за привид гарної жінки? Навіть драма Еврипіда не належить до тих, що мають багатьох читачів. Бо треба відверто зізнатися, що Єлена не є особливо вдалим твором мистецтва. Надто багато тут недоладних сюжетних ходів, надмір чудес і неочікуваних зустрічей. Натомість кожен середньо освічений європеєць принаймні у загальних рисах знає, що каже Гомер про Єлену і війну, яка розгорілася через неї. Гомерова картина подій є простою та ясною.

Александр забрав Єлену зі Спарти та прибув із нею до Трої. Пізніше рушили туди ахейці під проводом Агамемнона. Місто здобуто після десятилітньої облоги, себто через багато років після викрадення Єлени. Менелай разом із дружиною повернувся до Спарти, де обоє ще довго жили у ладі та згоді; цю родинну ідилію представляють деякі епізоди Одіссеї. Читач поем Гомера не має навіть тіні сумніву: Єлена пішла з Александром добровільно, хоч не без допомоги з боку Афродіти. У Трої, безперечно, перебувала не примара, зіткана з імли та повітря, а жива жінка, яка болісно переживала свою трагедію. Про це переконливо свідчать слова Іліади.

От сцена з третьої книги цієї епопеї[1].

У білораменної Єлени з’являється богиня Іріда, вона прибрала подобу Єлениної зовиці Лаодіки, найгарнішої з дочок Пріама. Застала Єлену в мегароні, при тканні великого подвійного пурпурового плаща. Гаптувала на ньому бойові змагання поміж троян конеборних і міднохітонних ахейців. Прудконога Іріда підійшла до Єлени і мовила таке:

— Вийди-но, люба красуне! Поглянь, як дивно чинять конеборні троянці та міднохітонні ахейці! Бо перед тим цілили одні в одних на рівнині, жадаючи згубної битви, а зараз мовчки стоять, війна поміж них припинилась. Сперлись усі на щити, списи повтикали у землю. Лиш Александр з Менелаєм змагатися будуть за тебе. Хто переможе, тому ти дружиною станеш

Мовила так. А у серці Єлени одразу ж прокинувся солодкий сум за першим мужем, за рідним містом та батьками. Вийшла зі світлиці.

Напнула сріблисто-біле тонке покривало, а з очей її полилися рясні сльози. За господинею поспішили дві служниці: Еттра, Піттеєва донька[2], і велеока Клімена. Незабаром добігли до Скейської брами.

Сидів там цар Пріам і товариші його. Надто старі вони були, щоби воювати, зате красномовці, неначе цикади, що в лісі зеленім, сидячи в вітті дерев, виспівують солодкозвучно. Щойно уздрівши Єлену, що доходила вежі, стиха перекинулись крилатими словами:

— Не дивно, що троянці та ахейці довгий час терплять злигодні за таку жінку. Це ж-бо справді богиня безсмертна! Але нехай би вона зі своєю красою відпливла на кораблях, щоб не чинити нещасть ані нам, ні потомкам.

Так вони говорили. А Пріам покликав:

— Йди сюди, люба дитино, сядь біля мене! Побачиш звідси свого першого мужа, а ще рідних і приятелів. Я тебе не винувачу, винні вічні богове, це вони спричинили многослізну війну із ахейцями. А тепер скажи мені, що то за ахеєць такий високий та могутній? Є там і вищі від нього, але ще мої очі не бачили такого прекрасного і гідного виглядом мужа. Мабуть, це хтось із царів!

І відповіла йому богосвітла Єлена:

— Шаную тебе, любий тестю, і лякаюсь тебе. Ох, краще б мене смерть обняла, коли я йшла сюди за твоїм сином, коли покинула рідний дім, братів, донечку і улюблених подруг. Але не сталося так, от я й слізьми заливаюсь. А тепер скажу тобі, про що питаєш: муж цей — широковладний Атрід Агамемнон, добрий він цар і воїн славний. Дівером колись він був мені, псовиді[3]!

Старець, дивуючись, мовив:

— Щасливий сину Атрея! І доля йому сприяє, і боги! Як же багато ахейців у владі його пробуває! Був я колись у Фрігії, виноградними лозами славній. Бачив численні загони бистрокінних фрігян. То піддані Отрея і богоподібного Мігдона. Їхні війська стояли тоді вздовж узбережжя ріки Сангарія, а я прибув із допомогою, бо на них ішли ненависниці мужів — амазонки. Але їх там було менше, аніж отут бистрооких ахейців.

І знову запитав старець:

— Скажи іще, люба дитино, хто цей муж, на голову нижчий від Агамемнона, зате ширший плечима? Зброя його лежить на землі многоплідній, а сам він як овен шереги війська обходить. Справді-бо, схожий він на густорунного барана, що проходить крізь отару білих овець.

Відповіла Єлена, Зевсова донька:

— Це син Лаерта, Одіссей велемудрий. Він зріс між народом Ітаки, хоча земля там скалиста. В хитрощах знається всяких і тямить в порадах розумних.

Мудрий Антенор на це їй:

— Слушно ти мовила, жоно. Бо свого часу був у нас Одіссей богорівний. Послував у твоїй справі разом із Менелаєм, Ареєві любим. Обох я гостинно приймав у своєму домі, тоді-бо пізнав їхню вдачу та мудрість на радах. Коли були вони поруч троянців, то серед стоячих пліч шириною Менелай вирізнявся. Але, коли сиділи всі, Одіссей видавався достойнішим. Коли викладали загалу слова свої й ради, то Менелай говорив хоч і швидко й недовго, але дуже ясно. Не велемовний-бо він, хоча віком молодший. А як підводився з місця свого Одіссей хитромудрий, то в землю дивився, берлом не рухав ані вперед, ні назад, тримав його непохитно, наче незвиклий. Можна сказати, що він неотеса чи навіть безумний. Але як видобув він із грудей своїх голос могутній, а слова падали наче сніг у хуртовину, то жоден зі смертних не зважився б мірятись із Одіссеєм! Не дивувались і ми вже, який він був доти на вигляд.

Про третього мужа запитався старець:

— Хто ж цей ахеєць величавий і могутній? Всіх перевершує він і зростом, і пліч шириною.

Відповіла Єлена у довгих шатах, жона богосвітла:

— То Еант, оплот і опора ахейців. А там, з другого боку, Ідоменей наче бог серед воїнів крітських. Часто його Менелай пригощав, Ареєві любий, в нашому домі, коли приїздив він із острова Кріту.

Потім додала Єлена:

— Бачу я й інших усіх бистрооких ахейців. Легко могла б їх пізнати і назвати на ім’я. Але двох княжичів тільки уздріти не можу: Кастора, коней впокірника, й п'ястю бійця Полідевка. Браття то рідні мої, одна нас мати родила. Може, вони на війну і не рушали із Лакедемону? А, може, допливли на кораблях мореплавних, але не хочуть до битви ставати, глуму й зневаг боячись, що на долю мені випадають.

Так мовила Єлена. Не знала, що обох їх прикрила земля життєдайна, там, у Лакедемоні, у любому рідному краї.

 

Єлена, Александр, Афродіта

Коли так розмовляли біля Скейської брами, став перед ними окличник Ідей. Гектор вислав його до міста по ягнят і вино, по келихи золотоплавні та кратер осяйний. А також для того, щоб привів царя Пріама на рівнину. Там він мав скласти разом із Агамемноном таку присягу:

— Хай стануть на поєдинок Александр і Менелай! Хто з них переможе, тому дістануться жінка і скарби. Троянці ж із ахейцями укладуть вічний мир і договір про дружбу. Перші спокійно житимуть у широкоскибій Трої, другі ж повернуться до Аргосу, де коні пасуться, і до Ахеї, жінками вродливими славної.

Пріам сів на колісницю і разом з Антенором виїхав перед троянські мури. Став між рядами обох військ. Там разом із Агамемноном приніс присягу.

Слухав, як цар ахейців прикликає як свідків присяги Зевса, Сонце, Ріки, Землю, підземних божеств. Відразу однак, щойно зарізали ягнят і вилили вино із жбанів, Пріам повернувся до міста. Батьківське серце не дозволяло йому дивитися на смертельний бій коханого сина. І слушно вчинив, бо Александр, хоч хоробрий воїн, не міг рівнятися з Менелаєм ні силою, ні вправністю.

Жереб вказав, що першим має метнути списа Александр. Кинув і влучив, ба вцілив противника у щит, на всі сторони рівний. Але вістря списове зігнулось у броні щита. Натомість спис Менелая пробив і щит, і панцир Александра. Роздер навіть хітона, який він носив під обладунком. Але син Пріама крутнувся і так уникнув чорної смерті. Тоді Менелай добув меча і з усієї сили рубнув у шолом ворога — меч розбився на уламки і з рук йому випав! Ухопив тоді Менелай обіруч за шолом довгогривий Паріса і поволік до своїх.

Був би його затягнув, бо ремінь узорний здавлював шию. Але в цю мить Афродіта так учинила, що ремінь раптово порвався! Тільки шолом порожній зостався в руці Менелая.

З розмахом кинув герой його до ахейців і знову зі списом в руках кинувся до Александра — та на полі бою не було вже нікого!

Богиня оповила Александра імлою і перенесла до Трої, до пахучої й гарно вивершеної палати. Сама ж Афродіта прибрала подобу сивої жінки старої, прялі, яка для Єлени, іще в Лакедемоні живши, вовну їй пряла чудову, — і пішла на високу вежу. Там Єлена все ще стояла у натовпі троянок. Тихо смикнула її за пахуче одіння.

— Александр просить, щоб ти повернулась додому. Чекає в кімнаті на тонко обточенім ложі. Вродою аж промениться і одягом гарним. Наче із танців іде або на танці зібрався.

На ці слова серце Єлени скипіло гнівом. Але, помітивши прекрасну шию богині, її чудові груди та сяючі очі, здивувалася і так мовила:

— О безпощадна богине, чом ти спокусить мене хочеш? Може, мене заведеш до інших людних міст, до Фрігії чи Меонії? Може, і там мешкає хтось тобі милий зі смертних? Стоїш переді мною і знову лихо куєш, — а це тому, що Менелай переміг світлого Александра та хоче додому забрати негідну дружину! Йди ж ти сама і сядь там при ньому! Хай вже ніколи стопи твої не торкнуться Олімпу! Терпи від Александра і ніжно про нього турбуйся. Може, прийме тебе як дружину, — чи як невільницю. Я туди не піду. Сором мені і ганьба, — не буду ділити з ним ложа. Троянки мене засміють. Горе мені і без того.

Розгнівалася богиня Афродіта і так відповіла:

— Не дратуй мене, невдячнице! Бо, як розгніваєш, кину, і зостанешся тут сама. Зненавиджу тебе так, як раніше любила. Видам тебе на помсту і тим, і іншим. Так щезнеш марною смертю!

Мовила так, і злякалася Зевсова донька Єлена. Мовчки пішла, покрившись срібно-білим покривалом. Ніхто із троянців її не побачив, бо йшла вона вслід божеству. Коли ж опинились у прегарному домі Александра, дівчата-служниці відразу взялися до роботи, вона ж, богосвітла жона, ввійшла до кімнати з високим склепінням. Щедра на усміхи Афродіта поставила її крісло навпроти Александра. Сіла Єлена, Зевсова донька, й, очі убік одвернувши, корить почала свого мужа:

— З бою вернувся? Бодай би краще там і загинув, здоланий мужем могутнім, колишнім моїм чоловіком! Так вихвалявся раніше, що кращий ти від Менелая, любого Ареєві. Казав, що сильніший ти і списом вправніше владаєш. Йди ж тепер, виклич його на поєдинок! Або ні, дам тобі раду мудрішу, втримайся і не ставай ніколи до бою з русявим Менелаєм, бо одразу поляжеш, списом пробитий!

Відповів на теє Александра.

— Жінко, не гніти мені душу докорами! Цього разу переміг Менелай завдяки Афіні. Завтра я переможу, бо і з нами боги є. Ну, а тепер у постелі зажиймо розкошів кохання! Ще-бо мій розум ніколи таке не мутило бажання, навіть тоді, коли ми утікали з розкішного Лакедемону. Пливли ми на кораблях мореплавних, а на острові Кранаї уперше з’єднались. Весь я коханням горю і солодкого повен жадання!

 


[1] Далі використоано переклад «Іліади» Бориса Тена.

[2] Мати Тесея. Потрапила в полон, коли Діоскури відбивали Єлену,  викрадену Тесеєм.

[3] Колоритний епітет «псовида», яким відтворене оригінальне «кюнопіс», дослівно «з собачими очима», запозичений з перекладу (переспіву) «Іліади», здійсненого Ст. Руданським.

«Він і цар могутній, і боєць хоробрий,

І мені, псовиді, приходиться дівер».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.