Єлена-1

Книга третя

Єлена

Геродот розмовляє зі жерцями

У V столітті  до н.е. жив у Елладі чоловік, якого потомки часто називали «батьком історії». І не без причини. Адже найстарший повністю збережений історичний твір нашого культурного кругу вийшов саме з-під його пера (оскільки ж йдеться про давнину, то радше з-під його стилоса чи пензлика). Звався він Геродотом. Був купцем і мандрівником.

Відвідав половину тогочасного світу, — частково через торгові інтереси, але головним чином для збирання з перших рук матеріалів для своїх учених книг. Бо в кожному краю Геродот до всього пильно придивлявся і прислухався, особливо ж цікавило його те, що в’язалося з минулим.

До Єгипту Геродот завітав близько 450 року  до н.е. Побачене над Нілом справило на нього враження сильніше, ніж усе, знайоме раніше. Це зрозуміло. Адже він прибував із країни хоч гарної, але вбогої, та був сином молодого народу.

А тут побачив чудеса архітектури та мистецтва, величезні святині й колосальні статуї, таємниче письмо, дивовижні релігійні культи, несамовитих божеств зі звірячими мордами, піраміди, сфінксів, лабіринти. Якою ж скромною і щойно народженою видавалася історія еллінів! Тлом єгипетської історії були туманні прірви правіків.

Місцеві жерці не жаліли зусиль, щоб похвалитися перед чужинцем своєю давньою мудрістю. Прагнули вразити його записаною у книгах пам’яттю про події багатотисячолітньої давнини. Які ж найстарші події елліни могли протиставити десяткам віків неперервної єгипетської традиції?

Очевидно, тільки розповіді про своїх міфічних героїв. Себто про Геракла, про похід сімох проти Фів, про троянську війну. Але в якому часі розмістити ці випадки? Коли вони відбувалися? І чи взагалі можна трактувати їх як дійсні? Переважна більшість еллінів завжди прихилялася до погляду, що старі оповіді містять історичну правду. Отож намагалися полічити, коли палали ті міфічні війни. Однак у Елладі не було жодних хронік чи записів із тих часів. Були тільки легенди, увічнені в поемах. Але кмітливі елліни все-таки знайшли спосіб, щоб збудувати хронологічне риштування для поетичних міфів.

Багато аристократичних еллінських родин вело своє походження від прадавніх героїв. У домашній традиції цих родин із покоління в покоління дбайливо переказували довгі списки предків. Їх можна було поєднувати з іншими опорними пунктами, наприклад, із добре засвідченою датою першої Олімпіади (згідно з теперішнім способом літочислення, вона відбулася у 776 році  до н.е.). Найчастішим остаточним висновком було те, що епоха героїв припадала на період, який — очевидно, згідно з нашим датуванням, більш-менш заповнював XVI-XII віки до н.е. Це саме той період, який носить назву мікенського. Але у деталях ці грецькі обчислення розбігалися між собою. Тому троянську війну поміщали у різних століттях: від XIV до початку XII. Ні тоді, ні пізніше майже ніхто в Елладі не сумнівався, що ця війна була історичним фактом. Стару, велику поезію надзвичайно шанували. Адже троянську війну славив не лише Гомер, а й покоління інших творців. Виник цілий цикл епопей, що снувалися довкола цієї події.

Навіть суперечки про те, кому приписати авторство окремих поем, нічим не зменшує чару легенд, у яких вбачали віддзеркалення реальних випадків. Але можна було задуматися, наскільки точним образом вони є. Адже поети завжди мали право вільно перетворювати історичну матерію.

До кого ж треба було звернутися з питанням, наскільки правдивими є троянські оповіді? Очевидно, до народу, що у своїй пам’яті зберіг якісь дані про ту епоху. Єгиптяни були єдиними сусідами еллінів, чия пам’ять і культура сягали аж так далеко. Елліни міркували так: раз єгипетська культура багата старими хроніками, то мусить у них знайтися спогад про війну, яка сколихнула стільки народів!

Сторожею минулого у країні над Нілом були жерці. Лише вони знали таємниче ієрогліфічне письмо. Тому елліни, що цікавились власною історією, вдавалися до них. Одним із еллінів, які дискутували зі жерцями, був Геродот. Ось зміст його розмови.

Єлена в Єгипті[1]

Розповідали мені жерці, коли я їх запитав, що справа з Єленою була такою: Александр викрав Єлену із Спарти і відплив до своєї вітчизни, до Трої. Але, коли він доплив до Егейського моря, супротивний вітер відкинув його далеко на південь, до узбережжя Єгипту. Оскільки вітри не вщухали, він вплив до одного з рукавів Нілу. Кинув якір біля міста Таріхея, де тепер є Канобське гирло Нілу. На березі було, а воно і тепер ще існує, святилище Геракла, і якщо туди прибіжить раб, що належить комусь, і зробить на своєму тілі святі позначки, стає власністю бога. Колишній господар не може вже його забрати. Цей звичай продовжує існувати так само і в мій час, як існував він і перед тим. Коли слуги Александра довідалися про привілей святилища, одразу ж туди втекли і сіли там як благальники перед богом і обвинуватили Александра, щоб пошкодити йому, і розповіли про всю історію, що сталося з Єленою, і про образу, якої зазнав Менелай. Ці обвинувачення вони переказали жерцям і сторожеві цього гирла, на ім'я Тоніс.

Той, натомість, сповістив фараона Протея, що перебував тоді у своїй столиці, у місті Мемфісі.

— Прибув сюди іноземець. За походженням він тевкр, із краю троянців. Допустився в Елладі негідного вчинку, спокусивши жінку людини, яка його пригостила. Приїхав сюди разом із тією жінкою та великими скарбами. Вітри пригнали його до твоєї, о царю, землі. Отже питаю, що нам робити тепер? Чи відпустити його, щоб він цілим і неушкодженим від'їхав, чи відібрати від нього те, що він привіз із собою?

Фараон Протей відповів:

— Цього чоловіка, хоч ким би він був, що вчинив такий безчесний учинок на шкоду тому, хто його пригостив, візьміть і приведіть перед мої вічі, щоб я довідався, що він може сказати.

Вислухавши цей наказ, Тоніс затримав Александра та його кораблі і потім привів його самого до Протея в Мемфіс, а також і Єлену із скарбами і разом із ними тих невільників, що сховалися у святилищі Геракла. Коли всі вони опинилися в столиці, фараон спитав Александра:

— Хто ти? З якого ти краю приплив?

А він на це:

— Звуть мене Александром або ж Парісом. Я походжу із Трої, міста багатого та могутнього. Розміщене воно в Азії і стереже протоку до далекого північного моря. Батько мій, Пріам, у місті цьому царює. Тепер прибуваю з Еллади, поспішаю до рідного краю.

— Звідки цю жінку везеш? — далі питав фараон.

На це питання Александр не міг дати ясної відповіді. Плутався і не казав правди.

Отож його слуги легко довели, що він бреше і докладно переказали, що вчинив їхній пан у Спарті. Розглянувши всю справу, Протей прийняв таке рішення:

— Коли б не те, що я свято постановив собі не вбивати жодного чужинця з тих, яких затягли вітри і вони прибули в мою країну, то суворо б тебе покарав, Александре; а вчинив би це від імені того елліна, з яким ти так негідно повівся, зблизившись із його жоною. Але й цього тобі було замало, ти закрутив їй голову і забрав її з собою. А на додачу ти ще обідрав дім господаря! Однак я, повторю, аж ніяк не бажаю вбивати чужинців на цій землі. Тому така моя воля: жінка і скарби зостануться в мене, чекатимуть на того елліна, доки сам не з’явиться і не забере своєї власності. Що ж до тебе і до твоїх товаришів, я неодмінно наказую вам за три дні покинути мою країну і податися до іншої, до якої захочеш, а як не вчините цього, розправлюся з вами, як із ворогами!

В силу цього наказу Тоніс затримав Александра і відібрав його скарби.

Так сказали мені жерці, а Єлена прибула до Протея. Здається мені, що і Гомер чув цю історію, але відкинув її, бо не відповідала потребам його поеми так добре, як інша, котру він використав: а саме та, що Єлена справді прибула до Трої з Парісом. На чому ж я опираю своє твердження, що Гомер знав про перебування Єлени над Нілом?

Отож в «Іліаді» лише одне місце згадує про те, як блукав Александр, викравши Єлену, і як дістався Сідону в Фінікії; а цей край, як відомо, лежить поблизу Єгипту.

Ця згадка в «Іліаді» доводить ще щось, а саме те, що не Гомер є автором твору «Кіпрії», що зображає початок троянської війни. Бо в цій поемі виразно сказано, що Александр із Спарти за три дні прибув до Іліона разом із Єленою, що вітер для нього був ходовий, а море було спокійне, але в «Іліаді» сказано, що, коли він її відвозив, довелося йому поблукати тут і там. Але тепер залишимо осторонь і Гомера і Кіпрський епос, повернемось до розповіді єгипетських жерців! Вислухавши їхні слова, я спитав навпростець:

— Чи ж те, що елліни розповідають про троянську війну, є легкодумною вигадкою?

Вони, однак, заперечили:

— Ні, ця війна велася насправді! Наші предки століття тому довідалися про це від самого Менелая. Це все було так:

Після викрадення Єлени прибуло до країни тевкрів численне військо еллінів на допомогу Менелаєві. Це військо висадилося на суходіл, розбило там табір і послало вісників до Трої, або, як звучить друга назва міста, до Іліону, а разом із ними пішов і сам Менелай. Ввійшли у міські мури і зажадали повернення Єлени та скарбів, що з ними утік Александр, а також відшкодування за кривди. Але троянці тоді та пізніше повторювали ті самі слова і запевняли під присягою і без присяги:

— Нема в нас ані Єлени, ані скарбів, усе залишилось у Єгипті. Не можемо відшкодувати те, чим нині володіє фараон Протей!

Елліни гадали, що з них глузують, і через це, звичайно, почали облогу і, нарешті, здобули місто. Проте коли і після здобуття міста не було знайдено Єлени, а від троянців вони чули ті самі слова, як і перед тим, тоді, нарешті, елліни повірили першим їхнім словам і послали самого Менелая до Протея.

Ставши у Мемфісі, розповів Менелай про усі ці події. Одержав від Протея багаті дари, дістав і Єлену незайману і всі скарби, що йому належали. Але, коли він уже мав це в руках, то повівся несправедливо перед єгиптянами. Оскільки довго не міг виплисти із Єгипту через супротивні вітри, вигадав річ, богам огидну: викрав двох дітей і убив їх як жертву. Коли потім його викрили в цьому негідному вчинку, він, викликавши до себе ненависть, переслідуваний, якомога швидше утік із своїми кораблями до Лівії. А куди він звідти вирядився, того ми не знаємо.

Жерці сказали, що про першу частину їхнього оповідання вони одержали відомості, але про те, що сталося в їхній країні, вони цілком певні.

Я схильний повірити в те, що єгипетські жерці розповідали про Єлену.

Бо так міркую:

Коли б Єлена була в Іліоні, то її віддали б еллінам, чи хотів би це Александр, чи не хотів. Бо, звичайно, не могли бути настільки безглуздими Пріам та інші його родичі, щоб вони бажали наражати на небезпеку своє життя і життя своїх дітей і саме існування свого міста, або Александр міг жити з Єленою! Припустімо, однак, що спершу вони думали інакше. Але ж розпочалися бої, гинуло багато троянців, не було б такої битви, щоб двоє чи троє, чи ще більше з синів самого Пріама не було б убито — якщо можна вірити епічним поетам. За таких умов, я гадаю, що навіть якби сам Пріам жив із Єленою, то він повернув би її ахейцям, щоб тільки врятуватися від цих страждань.

Зважмо й на те, що не Александр був спадкоємцем престолу, а Гектор, як старший віком і мужніший, став би царювати після Пріама; а Гектору навіть не випадало потурати братові, який допустився неправедного вчинку і з вини якого такі лиха спадали на всю людність.

Висновок звідси такий: троянці не мали Єлени, отож не могли її повернути. А чому ж їм не повірили елліни? Думаю, що божество саме так усе це визначило, щоб повна загибель троянців показала людям, що за великими злочинами йдуть і великі кари від богів.

 

Оборона честі Єлени

Годі тепер встановити, що Геродот насправді чув од єгипетських жерців, а що просто вклав їм в уста, щоб зробити правдоподібнішою милу його серцю розповідь.

Бо версію про те, що Єлени взагалі не було у Трої, Геродот напевне чув деінде і від когось іншого, не в Єгипті і не від тамтешніх жерців.

Вона здалася йому переконливою, бо не міг погодитися з думкою, що троянці пролили стільки крові заради однієї жінки, хоч би й найпрекраснішої; якби вони справді мали її в себе, одразу ж віддали б предмет суперечки законним власникам і троянської війни просто не було б.

Тепер варто представити автора, який, наскільки відомо, першим вигадав історію, що, коли під мурами Іліону лилася кров ахейців та троянців, сама Єлена спокійно і достойно жила в Єгипті.

Звали його Стесіхором. Жив близько 600 року до н.е., отож, за півтора століття до Геродота. Його вітчизною була не сама Еллада, а одне з грецьких міст у південній Італії чи на Сицилії. Ще багатьма століттями пізніше показували могилу Стесіхора в Катаньї, біля підніжжя гори Етни, що дише вогнем і димом. Був він поетом.

Творив переважно хоральні пісні, виконувані під час релігійних урочистостей. Темами пісень найчастіше були старі міфи про богів та героїв. Одна з поезій оспівувала зруйнування Трої, інша — пригоди воїнів, що поверталися з-під цього міста до рідного краю. Але нам найцікавіші два твори Стесіхора, що, як усі його поеми, відомі лише із назв та змісту кількох фрагментів. Перша звалася просто «Єлена». Був то перелік усього злого, що тільки можна було вигадати і сказати про цю вродливу жінку, звану: розпусною, невдячною, пихатою, невірною, підступною. Натомість друга поема носила титул Палінодія, себто Відкликання. І справді, спростовувала та відкликував усі ті звинувачення.

Чому? Як відбулася ця зміна? Уже в давнину міркували про це і придумали гарну виховну розповідь.

Єлена була донькою Зевса[2]. Зрозуміло, що навіть після своєї фізичної смерті існувала як дуже могутня богиня. Довідавшись про першу поему Стесіхора, суворо його покарала, відібравши зір.

Але одночасно повчила поета, що він зможе знову бачити сонячне проміння, якщо дасть правдиве свідчення, себто представить її, Єлену, так, як належить: доброю, цнотливою, зразковою дружиною. Слухняний Стесіхор породив Палінодію і дійсно відразу ж прозрів.

Пишучи Відкликання, поет справді постав перед надзвичайно складною проблемою.

Як пояснити, що Єлена справді була найдостойнішою дружиною, якщо Гомер поміщає її в Трої як причину кривавої війни і недвозначно пояснює, що вона насолоджувалась любов’ю зі своїм коханцем, Александром-Парісом? Але поет з божої ласки ніколи не страждає браком вигадливості! Стесіхор усунув суперечність таким чином:

У Трої була лише подоба і примара Єлени, постала вона з волі богів, які прагнули погубити троянців. За цю примару герої воювали десять літ! А тим часом Єлена перебувала в Єгипті, затримана там фараоном.

Очевидно, це все можна було визнати дотепною вигадкою, поетичною розвагою. І після Стесіхора багато стародавніх авторів жартома писали іронічні Похвали Єлени. Але існують певні докази, які змушують припускати, що Палінодія виникла через глибші причини. Звісно ж, не йшлося про гадану втрату зору та бажання виблагати прощення у прекрасної й мстивої Зевсової доньки. Ні.

Стесіхор написав Палінодію і прославляв Єлену — всупереч стародавній традиції, всупереч самому Гомерові, — через причини, так би мовити, політично-релігійні. Це може видатися дивним: що поетичний міф про невірну дружину має спільного з державними справами? А все-таки певний зв’язок існував!

Поки що ця річ нехай залишиться загадкою, яка буде розв’язана у належному місці. Ми, натомість, займемося дальшою долею ідеї Стесіхора.

 


[1] Див. Геродот,  «Історія», книга друга «Евтерпа» («Єгипетський логос»), 112-116.

[2] До слова, єдиною його смертною донькою. Взагалі смертні доньки богів (народжені від смертних жінок) — вкрай рідко згадуються у грецьких міфах. Окрім Єлени, є ще Іпполіта — донька бога Ареса.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.