Джейн з Ліхтарного Пагорба-9

37

 

Досі кар’єра Джейн на Ліхтарному Пагорбі не була видовищною. Навіть коли було помічено, що вона босоніж прибиває черепицю на даху сараю, то це стало лише локальною сенсацією і ніхто, окрім місіс Соломон Сновбім, особливо про це не розводився. Натомість місіс Сновбім була шокована і ще раз сказала, що це дівча ніщо не зупинить.

А тоді, зненацька, Джейн втрапила у заголовки газет. Шарлоттаунська преса два дні поспіль віддавала їй першу сторінку, а навіть у торонтських щоденниках з’явилися колонки з фотографіями Джейн і лева…, самого лева…, приборканого лева. Можна собі уявити, що відчували мешканці Веселої, 60. Бабусі було дуже прикро…, «як циркачка»…, а ще сказала, що цього слід було очікувати. Натомість мама подумала, але не сказала, що вона зовсім не очікувала почути, як її донька парадувала по Острові П.Е., ведучи левів за гриву.

Чутки про цього лева кружляли вже кілька днів. До Шарлоттауну приїхав маленький цирк, — і тут пішов поголос, що їхній лев утік. Справді, відвідувачі цирку лева не бачили. Це стало причиною для загальної тривоги. Якось із цирку втекла мавпа, але щоб аж лев? Ніхто достеменно того лева не бачив, але запевняли, що він з’являвся то там, то деінде, у різних місцях, віддалених одне від одного на багато миль. Казали, що щезають телята й поросята. Була вістка, що якась короткозора стара леді з Королівщини погладила його по голові і сказала: «Гарний песик». Але ніяких підтверджень цього не було. Мешканці Королівщини обурено заперечували, щоб якісь леви блукали у них самопасом. Такі поголоски могли зіпсувати курортний сезон.

— Я не маю жодних шансів побачити його, — скорботно сказала місіс Луїза Лайонс[1]. — От що значить бути прикованою до ліжка. Ти все пропускаєш.

Місіс Луїза вже три роки була інвалідом і вважалося, що без сторонньої допомоги вона й кроку ступити не може, але це не означає, наче вона багато пропустила з подій у Куті чи на Березі Королеви, чи в Горішній Гавані.

— А я ні в якого лева не вірю, — сказала Джейн, яка вибралася у Кут на покупки і забігла, щоб побачитися з місіс Лайонс. Місіс Лайонс дуже любила Джейн і лише одне могла їй закинути. Вона ніколи не могла нічого з неї витягнути про її батька, матір чи Ліліан Морроу. І зовсім не через брак спроб.

— Та дівчина, коли хоче цього, замикається, як равлик, — скаржилася місіс Луїза.

— То звідки ж узялася така поголоска? — спитала вона Джейн.

— Багато хто думає, що в цирку взагалі не було лева…, або ж він здох…, і циркачі розпустили цю чутку, щоб глядачі, які прийшли подивитися на лева, не обурювалися і не лютували.

— Але ж вони призначили за нього винагороду.

— Якісь нікчемні двадцять п’ять доларів. Якби вони справді втратили лева, то призначили б куди більше.

— Але ж його БАЧИЛИ.

— Думаю, тільки уявляли, що бачили, — сказала Джейн.

— А я навіть уявити собі його не можу, — бідкалася місіс Луїза. — Та що там, не можу навіть ПРИКИНУТИСЯ, що я його уявляю. Кожен знає, що до моєї кімнати лев по сходах не зайде. Якби я його побачила, то, напевно, моє ім’я потрапило б до газет. Марта Толлінг двічі потрапляла до газет у цьому році. Дехто має щастя.

— Сестра Марти Толлінг минулого тижня померла у Саммерсайді.

— А я що кажу? — агресивним тоном промовила місіс Луїза. — Тепер вона ще й жалобу носитиме. А я ніколи не мала шансів одягнути жалобу. В нашій родині багато років ніхто не помирав. А мені чорне завжди пасувало. Ох, Джейн, у цьому світі мусиш миритися з обставинами, я завжди так кажу. Дякую, що заскочила до мене. Я завжди казала Метью: «Кажи, що хочеш, а мені Джейн Стюарт подобається. Вона не винна, що її батько трохи дивакуватий». Джейн, як будеш спускатися по сходах, то вважай на повороті. Я вже цілий рік не була внизу, але хтось колись там скрутить в’язи.

Це трапилося наступного дня… у золотий серпневий полудень, коли Джейн, Поллі, Дранка, Карвей, Панч, Мін, Дін-дон, Пенні і Малий Джон у повному складі пішли на луку біля Горішньої Гавані збирати буяхи[2], а потім поверталися короткою дорогою через задні пасовища Кутівських ферм. У лісовій долинці, густо порослій золотушником, біля старої стодоли із сіном Мартіна Роббіна, вони віч-на-віч зустрілися з левом.

Стояв просто перед ними, серед золотушника, в тіні ялин. На якусь мить вони всі застигли. Потім, разом закричавши від жаху…— Джейн кричала нарівні з усіма, — вони кинули відра і помчали через золотушник до стодоли. Лев причвалав за ними. Вони закричали голосніше. Не було часу зачинити старі ветхі двері. Злетіли вгору хиткою драбиною, яка поламалася, ледве Малий Джон встиг дістатися до безпечної перекладини, поруч з іншими, які вже там сиділи, — надто задихані, щоб далі кричати.

Лев підійшов до дверей, хвильку постояв там на сонці, неквапом помахуючи хвостом то вперед, то назад. Як тільки Джейн зуміла себе опанувати, то помітила, що він доволі облізлий та худий, а все ж у вузьких дверях виглядав імпозантно і годі було заперечити, що це й справді лев.

— Він іде сюди, — простогнав Дін-дон.

— Чи леви вміють лазити? — зойкнула Дранка.

— Я.. я… так не думаю, — сказала Поллі, цокотячи зубами.

— Коти лазять…, а леви — великі коти, — сказав Панч.

— Ой, не розмовляйте, — шепнула Мін. — Це може його роззлостити. Може, коли ми будемо сидіти тихо-тихенько, то він піде собі.

Лев, схоже, не мав найменшого наміру піти собі. Він увійшов до стодоли, розглянувся і ліг на зігрітій сонцем латці долівки з виглядом лева, що має силу-силенну вільного часу.

— Не виглядає на лютого, — пробурмотів Дін-дон.

— Може, не голодний, — сказав Малий Джон.

— Не злостіть його, — благала Мін.

— Він зовсім не звертає на нас уваги, — сказала Джейн. — Не треба нам було тікати…, я не вірю, що він би нас зачепив.

— Ти так само втікала, як ми всі, — сказав Пенні Сновбім. — Закладуся, що ти боялася як і всі.

— Певно, що боялася. Це було так несподівано. Малий Джоне, перестань труситися як не знати що. Впадеш із перекладини.

— Я… я… боюся, — не соромлячись, заревів Малий Джон.

— Минулої ночі ти з мене сміявся і казав, що я боюся перейти через капустяне поле, — ущипливо сказала Карвей. — А тепер подивися на себе.

— Знайшла з чим рівняти. Лев то не капуста, — схлипнув Малий Джон.

— Ой, ви його РОЗЗЛОСТИЛИ! — розпачливо заволала Мін.

Лев раптом позіхнув. Диви, — подумала Джейн, — він виглядає точнісінько як веселий старий лев із кіноновин. Джейн заплющила очі.

— Вона що, молиться? — прошепотів Дін-дон.

Джейн думала. Якщо вона збирається приготувати на вечерю улюблену татову печену картоплю, то їй конче необхідно якнайшвидше дістатися додому. Малий Джон зовсім позеленів. Раптом захворів? Вона вирішила, що лев — просто втомлений, нешкідливий старий звір. Циркачі запевняли, що він слухняний, наче ягня. Джейн розплющила очі.

— Я збираюся відвести лева до Кута і замкнути його у порожньому сараї Джорджа Таннера, — сказала вона. — Це якщо ви не злізете разом зі мною і ми всі не заберемося, а його замкнемо тут.

— Ой, Джейн…, ти ж не хочеш…, ти не можеш…

Лев раз чи двічі злегка вдарив хвостом по долівці. Приглушений лемент припинив протести.

— Я пішла, — сказала Джейн. — Кажу вам, він ручний як є. Але ви тут сидіть тихо, доки я його не відведу подалі. І щоб ніхто не писнув.

Вирячивши очі і затамувавши подих, вся компанія слідкувала, як Джейн посувається перекладиною до стіни і вправно злазить на долівку. Вона підійшла до лева та сказала:

— Пішли.

І лев пішов.

П’ять хвилин потому Джейк МакЛін виглянув з дверей своєї кузні і побачив, як Джейн Стюарт йде, ведучи лева за гриву. — Доплюнути можна було! — урочисто запевняв він пізніше. Коли Джейн із левом, — які, здається, дуже добре почувалися разом, — зникли за магазином, Джейк сів на колоді і втер банданою піт із лоба.

— Я знав, що часом мені заходить, але щоб аж так! — сказав він.

Джуліус Еванс виглянув із вітрини свого магазину і не повірив власним очам. Цього не могло бути…, це просто неможливо. Він спить…, або сп’янів…, або збожеволів. Так, так, збожеволів. Хіба ж кузен його батька не втрапив на рік до притулку? Таке передається родичам…, годі перечити. Повірити в це було легше, аніж у те, що він справді побачив, як Джейн Стюарт йде доріжкою повз його крамницю і веде лева.

Метті Лайонс з криком і писком прибігла до маминої кімнати.

— Що трапилося? — спитала місіс Луїза. — Кричиш, як дурна!

— Ой, ма, мамусю, Джейн Стюарт привела сюди лева!

Місіс Луїза встала з ліжка і добігла до вікна саме вчасно, щоб побачити, як левиний хвіст, погойдуючись, зникає за ґанком.

— Я мушу побачити, що вона витіває!

Залишивши спантеличену Метті заламувати руки над ліжком, місіс Луїза вибралася з кімнати і кинулася вниз по сходах із небезпечним поворотом так спритно, як навряд чи їй вдавалося у її кращі дні. Місіс Паркер Кросбі, що мешкала по сусідству і слабувала на серце, ледь не померла від шоку, побачивши, як Луїза пробігає її задній двір.

Місіс Луїза саме встигла, щоб побачити, як Джейн і лев переходять пасовище Джорджа Таннера і прямують до сараю. Стояла і дивилася, як Джейн відчиняє двері…, кличе лева…, заганяє його всередину і зачиняє. Потім місіс Луїза сіла на грядку з румбарбаром і Метті прикликала сусідів, щоб віднести її назад до ліжка.

Повертаючись, Джейн зайшла до магазину і попросила Джуліуса Еванса, — той, усе ще блідий, спирався на колекцію всіяних плямами глечиків на прилавку, — подзвонити до Шарлоттауну і повідомити циркачів, що їхній лев у безпеці, замкнений в сараї містера Таннера. А вдома застала тата на кухні Ліхтарного Пагорба. Вигляд у нього був доволі дивний.

— Джейн, те, що ти бачиш перед собою, — не людина, а її катастрофа, — глухо сказав він.

— Тату…, що трапилося?

— Що трапилося, каже вона твердим голосом. Ти не знаєш…, сподіваюся, ніколи не дізнаєшся, що це таке, — випадково виглянути з вікна кухні, де ви з місіс Гардінер Деві обговорюєте ганебно низьку ціну на яйця, і раптом побачити свою доньку…, свою єдину доньку…, крокуючу вільно, широко й красиво[3] у супроводі лева. Ти вирішуєш, що раптово збожеволів…, питаєш себе, що насправді було у тій склянці малинової настоянки, яку дала тобі випити місіс Гардінер. Бідна місіс Деві! Як вона патетично мені проголосила, це видовище перевернуло їй ребра. Вона зуміла повернути їх правильно, Джейн, але боюся, — вона вже ніколи не буде такою жінкою, як раніше.

— Та ж це тільки ручний старий лев, — нетерпляче промовила Джейн. — Не знаю, чому з цього наробили стільки галасу.

— Джейн, обожнювана моя Джейн, заради нервів твого безталанного батька, не води більше левів селом, все одно, ручних чи ні.

— Але ж, тату, навряд, чи щось таке може трапитися ще раз, — розсудливо сказала Джейн.

— Так, навряд чи, — сказав тато з виразною полегкістю. — Вважаю, що, ймовірно, це не перейде у звичку. А все ж, Джейнелет, якщо ти колись вирішиш завести іхтіозавра як домашню тваринку, то вділи мені маленьке попередження, Джейн. Я вже не такий молодий, як був раніше.

Джейн не могла зрозуміти, яку сенсацію наробила. Ні найменшою мірою не почувалася героїнею.

— Спершу я його злякалася, — сказала вона Джиммі Джонам. — Але це минулося, коли він позіхнув.

— Ти тепер, певно, надто запишаєшся, щоб із нами розмовляти, — тужно сказала Карвей Сновбім, коли фотографія Джейн потрапила в газети. Джейн і сарай, і лев — усі були сфотографовані, кожне окремо. Всі, що їх бачили, стали поважними особами. Місіс Луїза Лайонс не тямилася від збудження. Її фото теж було в газетах, і навіть грядка з румбарбаром теж.

— Тепер я можу померти щасливою, — сказала вона Джейн. — Якби фото місіс Паркер з’явилося в газеті, а моє ні, то я б цього не витримала. Я навіть не знаю, чого вони дали туди її фотографію. Вона ж навіть лева не бачила, а тільки мене. Ну що ж, деякі люди ніколи не бувають задоволеними, якщо вони не в центрі уваги.

Джейн зосталася в історії Берега Королеви як дівчина, котрій нічого не варто прогулятися у компанії лева, — чи й двох.

— Цілком безстрашна дівчина, — казав Метровий Крок, що всюди вихвалявся знайомством з нею.

— Я з першої хвилини зрозумів, що вона суперська, — заявив дядько Гробовик. Місіс Сновбім нагадала всім, як вона казала, що Джейн Стюарт — це дівча, якого ніщо не зупинить.

Коли Дін-дон Белл і Панч Гарланд постаріють, то казатимуть одне одному.

— Пам’ятаєш, як ми з Джейн Стюарт загнали лева до сараю Таннера? Але ж міцні нерви ми мали!

 

38

Злитий сльозами лист від Джоді, що прийшов наприкінці серпня, змусив Джейн провести безсонну ніч. Там було написано, що тепер її насправді віддадуть до сирітського притулку.

«Міс Вест збирається у жовтні продати пансіон і піти на спочинок, — писала Джоді. — Я плакала і плакала, Джейн. Ненавиджу саму думку піти до сиротинця і, Джейн, я вже ніколи більше тебе не побачу, і, Джейн, це неправильно. Я не про міс Вест, а взагалі щось неправильно».

Джейн теж відчувала, що щось неправильно. А ще відчувала, що Весела, 60 без перемовин із Джоді буде ще нестерпнішою, ніж досі. Але це ще було марницею порівняно зі стражданнями бідної Джоді. Джейн подумала, що у притулку Джоді, можливо, буде легше, ніж на Веселій, 58, де вона була безплатною тяжко працюючою служницею, а все ж думка про притулок подобалася їй не більше, ніж Джоді. Джейн виглядала такою засмученою, що Метровий Крок помітив це, коли приніс їй свіжу скумбрію з гавані.

— На твій завтрашній обід, Джейн.

— Завтра день капусти зі шкварками, — враженим голосом сказала Джейн. — Риба буде на післязавтра. Саме на п’ятницю. Дякую, Метровий Кроку.

— Щось тебе турбує, міс-приборкувачко-лева?

І Джейн відкрила йому серце.

— Ти просто не знаєш, яким було життя бідної Джоді, — підсумувала вона.

Метровий Крок кивнув.

— Та знаю. Візьми те, принеси це, зроби оте. І так цілий день як білка в колесі. Бідна мала.

— І ніхто, крім мене, її не любить. А як піде до притулку, то я вже її ніколи не побачу.

— Ну, ні, — Метровий Крок задумливо почухав голову. — Одна голова добре, а дві ліпше, Джейн, будемо думати разом, то щось придумаємо.

Від думання Джейн не було жодного ефекту, а от роздуми Метрового Крока виявилися більш плідними.

— Я тут надумав, — сказав він Джейн наступного дня, — як шкода, що леді Тайтус не можуть взяти Джоді собі. Вони вже цілий рік збираються когось всиновити, але ніяк не домовляться, яку дитину хочуть. Джастіна хоче дівчинку, Вайолет хлопчика, але обидві воліли би близнят, все одно якої статі. Але з годящими близнюками, яким шукають батьків, у нас трудно, то вони вже від тої думки відмовилися. Вайолет хоче темноволосу дитину з карими очима, а Джастіна біляву і синьооку. Вайолет хоче десятилітню, Джастіна семилітню. А скільки Джоді?

— Дванадцять, як мені.

Метровий Крок спохмурнів.

— Ну, не знаю. Ніби для них завелика. Але не пошкодить, коли попробувати. Ніколи не знати, що ті дві дівиці зроблять.

— Піду до них відразу ж після вечері, — вирішила Джейн.

Так хвилювалася, що посолила яблучний соус і ніхто не міг його їсти. Як тільки помила посуд після вечері…, — у той вечір вона не надто завзято його мила, — одразу ж вирушила.

Над гаванню розкішно заходило сонце і кусючий вітер дочервона націлував щоки Джейн, доки вона дісталася вузької пахучої алеї леді Тайтус, де здавалося, що дерева намагаються тебе торкнутися. Далі був дружелюбний старий гостинний будинок, що виглядав так, немовби просяк сонцем сотні літ. Леді Тайтус сиділи в кухні, перед палаючим у печі вогнем. Джастіна гачкувала, а Вайолет довгим срібним дротом нарізала іриски-тоффі. Ті іриски готувалися за рецептом, який Джейн давно намагалася випросити, однак даремно.

— Заходь, люба. Ми дуже раді тебе бачити, — сказала Джастіна. Голос її був щирим і приязним, хоча вона з певною осторогою заглядала через плече Джейн, наче побоюючись, що там у сутінку може ховатися лев. — Вечір такий прохолодний, що ми запалили вогонь. Сідай, люба. Вайолет, дай їй тоффі. Вона виросте дуже високою, правда?

— І вродливою, — відповіла Вайолет. — Гарні в неї очі, правда, сестро?

Леді Тайтус мали дивну звичку обговорювати зовнішність Джейн так, наче її при тому не було. Джейн не заперечувала…, хоча не все сказане було компліментом.

— Ти ж знаєш, що я волію блакитні, — сказала Джастіна, — але в неї гарне волосся.

— Як на мій смак, недостатньо темне, — відповіла Вайолет. — Я завжди захоплювалася чорним волоссям.

— Насправді гарним є лише червонясто-золоте волосся, — сказала Джастіна. — У неї надто виступають вилиці, зате які чудові стопи з високим підйомом.

— Дуже засмагла, — зітхнула Вайолет. — Але кажуть, що тепер це модно. Ми дуже пильнували свою церу[4], як були дівчатками. Пам’ятаєш, мама завжди змушувала нас одягати капелюшки від сонця щоразу, як ми виходили з дому…, рожеві капелюшки.

— Рожеві капелюшки! Не рожеві, а блакитні, — сказала Джастіна.

— Рожеві, — впевнено заперечила Вайолет.

Хвилин десять вони сперечалися про колір капелюшків. Коли Джейн помітила, що вони вже достатньо розпалилися, то зауважила, що Міранда Гарланд збирається вийти заміж через два тижні. Розхвилювавшись, леді Тайтус забули про капелюшки.

— Два тижні? Дуже несподівано, правда? Звісно, за Неда Мітчелла. Я чула, що вони заручилися…, я ще вважала, що дуже поспіхом, вони ж тільки шість місяців до того зустрічалися…., але й гадки не мала, що вони так скоро мають побратися, — сказала Вайолет.

— Видно, вона не хоче ризикувати, — ану ж він захопиться худішою дівчиною, — сказала Джастіна.

— Вони прискорили дату весілля, щоб я могла бути дружкою, — гордо пояснила Джейн.

— Таж їй лише сімнадцять, — несхвально сказала Джастіна.

— Дев’ятнадцять, сестро, — заперечила Вайолет.

— Сімнадцять, — сказала Джастіна.

— Дев’ятнадцять, — сказала Вайолет.

Джейн урвала суперечку про вік Міранди, яка заповідалася на другі десять хвилин, запевнивши, що Міранді вісімнадцять років.

— Та що там, шлюб то не штука, — сказала Джастіна. — Але, схоже, у наш час штука — зберегти шлюб.

Джейн здригнулася. Вона знала, що Джастіна не хотіла її вразити. Але її батьки не зберегли свого шлюбу.

— Я думаю, — примирливо сказала Вайолет, — що Острів П.Е. в цьому сенсі має дуже добру репутацію. Всього два розлучення після Конфедерації[5]…, за шістдесят п’ять років.

— Справжніх лише два, — згодилася Джастіна. — Але досить багато…, щонайменше з півдюжини…, тих несправжніх…, їдуть до Штатів і там розлучаються. І, з усього судячи, буде такого більше.

Вайолет кинула на Джастіна застережливий погляд, який Джейн, на щастя для свого душевного спокою, не встигла перехопити. Джейн вирішила, що вона повинна пояснити причину своїх відвідин тепер, якщо вона взагалі збирається це зробити. Нема сенсу чекати нагоди…, нагоду потрібно створити.

— Я чула, ви збираєтесь усиновити дитину, — сказала вона, не тягнучи кота за хвіст.

Сестри знову обмінялися поглядами.

— Ми вже кілька років це обмірковуємо, — визнала Джастіна.

— Ми врешті погодилися, що візьмемо дівчинку, — сказала Вайолет, зітхнувши. — Я б хотіла хлопчика…, але, як зауважила Джастіна, жодна з нас нічого не знає про те, як одягати хлопчика. Веселіше було б одягати дівчинку.

— Маленьку дівчинку близько семи років, з блакитними очима і білявими кучерями, а ротиком як пуп’янок троянди, — твердо сказала Джастіна.

 — Маленьку десятилітню дівчинку з терново-чорними очима й волоссям, а личком кольору вершків, — так само твердо сказала Вайолет. — Сестро, я з тобою згодилася щодо статі дитини. Тепер твоя черга згодитися щодо віку та вигляду.

— Може, віку, але не вигляду.

— Я знаю дівчинку, що дуже вам підійде, — зухвало сказала Джейн. — Це моя приятелька з Торонто, Джоді Тернер. Я знаю, що ви її полюбите. Дозвольте, я вам про неї розповім.

Джейн їм розповіла. Не проминула жодної обставини, яка могла б їх прихилити до Джоді. Сказавши все, що хотіла, вона замовкла. Джейн завжди знала, коли замовкати.

Леді Тайтус теж мовчали. Джастіна далі гачкувала, а Вайолет, закінчивши нарізати тоффі, плела на спицях. Вони підвели очі, перезирнулися і знову опустили погляд. Вогонь дружелюбно потріскував.

— А вона гарненька? — врешті спитала Джастіна. — Ми б не хотіли поганулі.

— Буде дуже гарненькою, коли виросте, — поважно запевнила Джейн. — Має найгарніші у світі очі. Але зараз вона дуже худенька…, і зовсім не має гарного одягу.

— А вона не надто галаслива? — сказала Вайолет. — Мені не подобаються галасливі дівчатка.

— Вона зовсім не галаслива, — запевнила Джейн. Але це виявилося помилкою, бо…

— А я трохи галасливих люблю, — сказала Джастіна.

— А вона брюки не вдягатиме? — спитала Вайолет. — Бо тепер багато дівчат їх носить.

— Я певна, що Джоді не вдягне нічого, що б вам не подобалося, — відповіла Джейн.

— Та я не проти, нехай собі вдягає, лиш би їх так не називала — огидне слово! — сказала Джастіна. — Але не піжаму… ні, жодних піжам.

— Звичайно, жодних піжам, — підтримала Вайолет.

— Якщо ми її візьмемо і не полюбимо, що тоді? — сказала Джастіна.

— Ви не зможете не полюбити Джоді, — тепло сказала Джейн. — Вона солодка.

— Я думаю, — вагалася Джастіна, — вона не…, немає небезпеки…, вона не має… якихсь бридких комах?

— Та що ви, — вражено сказала Джейн. — Вона ж мешкає на Веселій.

Вперше в житті Джейн стала на захист вулиці Веселої. Але навіть вулиця Весела заслужила на справедливість. Джейн була цілком певна, що на вулиці Веселій не може бути жодних бридких комах.

— Та якщо навіть…, якщо має…, то існує така річ, як густий гребінець, — героїчно сказала Вайолет.

Джастіна звела докупи свої чорні брови.

— У нашій родині ніколи не було потреби в такому артикулі, Вайолет.

Вони знову гачкували, плели і перезиралися. Врешті Джастіна сказала:

— Ні.

— Ні, — сказала Вайолет.

— Надто чорнява, — сказала Джастіна.

— Надто велика, — сказала Вайолет.

— А тепер, коли все вирішено, можливо, Джейн скоштує девоншірський крем, який я сьогодні зробила, — сказала Джастіна.

Незважаючи на девоншірський крем і велику китицю братчиків, — Вайолет наполягла, щоб Джейн узяла їх, — Джейн йшла додому зі свинцевим тягарем розчарування на серці. Здивувалася, виявивши, що Метровий Крок цілком задоволений.

— От якби вони сказали, що її візьмуть, то, швидше про все, вже назавтра прислали б звістку, що передумали. А тепер буде навпаки.

Втім, Джейн була вкрай здивована, отримавши назавтра від леді Тайтус записку, де значилося, що вони передумали, вирішили вдочерити Джоді, тож нехай вона зайде і допоможе їм вирішити, до яких заходів слід удатися з цього приводу.

— Ми дійшли висновку, що вона не надто велика, — сказала Вайолет

— І не надто чорнява, — сказала Джастіна.

— Я знаю, що ви її полюбите, — сказала щаслива Джейн.

— Ми прагнемо стати для неї найкращими і найдобрішими батьками, — сказала Джастіна. — Звичайно, віддамо її на уроки музики. Ти не знаєш, Джейн, вона музикальна?

— Дуже музикальна, — запевнила Джейн, згадавши Джоді та фортепіано на Веселій, 58.

— На Різдво діставатиме повнісіньку панчоху подарунків, — сказала Вайолет.

— Слід завести корову, — сказала Джастіна. — Вона повинна випивати склянку теплого молока щовечора перед сном.

— Ми мусимо приготувати для неї маленьку південно-західну кімнату, — сказала Вайолет. — Я думаю, сестро, туди підійшов би блідо-синій килим.

— Вона не повинна очікувати, що знайде тут божевільне сучасне сум’яття, — урочисто промовила Джастіна, — але ми спробуємо згадати, що молодь потребує спілкування і здорових розваг.

— Чи ж не чудово буде плести для неї светри? — сказала Вайолет.

— Треба б знайти дерев’яні качечки, які вирізав нам дядько, коли ми були малими, — сказала Джастіна.

— Приємно буде любити когось юного, — сказала Вайолет. — От тільки жаль, що вона не близнята.

— Після зрілого обмірковування, — сказала Джастіна, — я певна, що ти згодишся, — мудро буде впевнитися, чи ми впораємося з однією дитиною, перш ніж розпочати з двома.

— А дозволите їй тримати кота? — спитала Джейн. — Вона любить котів.

— Я не думаю, щоб ми заперечували проти кота-хлопчика, — обережно сказала Джастіна.

Зрештою було вирішено, що, повернувшись до Торонто, Джейн знайде когось, хто їхатиме на Острів і зможе привезти з собою Джоді. Джастіна урочисто відрахувала і віддала Джейн на зберігання суму, яка була достатньою для оплати подорожі Джоді та потрібний їй для такої подорожі одяг.

— Я одразу ж напишу міс Вест, але попрошу її, щоб вона нічого не казала Джоді, доки я не повернуся. Я б хотіла сама їй все розповісти…, побачити її очі.

— Ми дуже вдячні тобі, Джейн, — сказала Джастіна. — Завдяки тобі сповниться наше найзаповітніше бажання.

— Повністю сповниться, — сказала Вайолет.

 

39

— Якби ж ми тільки могли зробити літо довшим, — зітхнула Джейн.

Але це було неможливим. Настав вересень і вона знову мала заховати Джейн, витягнувши Вікторію. Але не раніше, як видасть заміж Міранду Джиммі Джон. Джейн така була зайнята, допомагаючи Джиммі Джонам готуватися до весілля, що Ліхтарний Пагорб тільки тоді її бачив, коли вона забігала щось приготувати для тата. Як дружка, вона мала змогу вдягнути чудову сукню з рожевої органді з синіми та білими вишиваними вставками, куплену для неї мамою.

Але, коли весілля відбулося, Джейн знову мусила попрощатися з Ліхтарним Пагорбом…, срібно-вітряною затокою…, ставком…, стежкою через гай Великого Доналда…, на жаль, той гай збиралися вирубати та розорати…, садом, що, хоча й був її садом, то все ж вона ніколи не знала його зимового, а бачилася з ним лише влітку…, з вітром, що співав між ялинами…, з чайками, що біло злітали над гаванню…, з Булькою, Таланом, Першим Пітером та Срібняком. І з татом. Але хоч як вона сумувала за ними, то все ж не відчувала такого розпачу, який торік переповнював її серце. Наступного літа вона повернеться, — тепер у цьому не було жодного сумніву. Знову зустріне маму, думка про повернення до Сент-Агата не викликала в неї спротиву, а ще треба було подивитися на захоплення щасливої Джоді, а ще тато мав її супроводжувати до Монреалю.

За день до від’їзду Джейн у Ліхтарному Пагорбі з’явилася тітка Айрін. Здавалося, що вона хоче щось сказати, але не може підібрати слів. Перед відходом торкнулася руки Джейн і дуже багатозначно зиркнула на неї.

— Якщо ти почуєш якісь новини перед наступною весною, любесенька…

— Які новини я маю почути? — спитала Джейн із тою жахливою відвертістю, що завжди дратувала тітку Айрін.

— Ах…, ніхто не може сказати напевно…, хто знає, які зміни можуть трапитися?

Джейн кілька секунд почувалася незручно, а потім знизала плечима. Тітка Айрін завжди кидала якісь таємничі натяки, вплітаючи у них пасма інсинуацій, що чіплялися, наче павутина. Джейн навчилася ніколи не сперечатися з тіткою Айрін.

— Я справді не мала змоги зробити для цієї дитини всього, що хотіла, — жалілася тітка Айрін певній своїй приятельці. — Вона завжди тримала мене на відстані витягнутої руки. Всі Кеннеді мають складний характер…, от хоча б її матір…, хто на неї гляне, думає, що це троянда, вершки і мед. Але всередині, моя люба…, тверда як скеля. Вона зруйнувала життя мого брата і зробила все…, я маю на увазі, ГЕТЬ УСЕ, щоб настроїти проти нього його дитину.

— Але схоже, що зараз Джейн дуже любить свого батька, — сказала приятелька.

— О, напевно, що так…, наскільки вона може когось любити. Але Ендрю — дуже самотня людина. Я не знаю, чи так і зостанеться надалі. Останнім часом я задавала собі питання…

— Питання, чи він урешті розлучиться в Штатах та одружиться з Ліліан Морроу, — відкритим текстом сказала приятелька. Вона мала великий досвід у заповненні та розшифруванні недомовок Айрін.

Тітка Айрін виглядала на особу, вражену такою простомовністю.

— О, я не мала на увазі, що… я не хотіла сказати…, просто не знаю…, але, звісно, Ліліан — та дівчина, з якою він мав побратися, а не з Робін Кеннеді. У них так багато спільного. І хоча зазвичай я не схвалюю розлучень…, вважаю їх шокуючими…, але ж…, трапляються особливі обставини….

Поїздка Джейн із татом до Монреалю була чудовою.

— Приємно думати, що ми помолодшали на годину, — сказав тато, перевівши у Кемпбелтоні[6] свій годинник на годину назад. Він казав такі речі впродовж усієї дороги.

На станції у Монреалі Джейн притиснулася до тата.

— Татусю, коханий…, але ж я повернуся наступного літа. Ти ж знаєш.

— Звичайно, — сказав тато. А тоді додав:

— Джейн, от трішки грошей для тебе. Думаю, ти на Веселій, 60 не дістаєш аж надто багато кишенькових?

— Зовсім їх не дістаю… Але як ти їх наскладав, тату? — Джейн глянула на банкноту, які він вклав їй в долоню. — П’ятдесят доларів? Тату, це ж дуже багато.

— Цей рік видався у мене вдалим, Джейн. Редактори були щедрими. І взагалі…, коли ти зі мною, я пишу більше…, відчуваю, що деякі мої старі амбіції за минулий рік воскресли.

Джейн, яка всю свою левину нагороду витратила на речі для Ліхтарного Пагорба і гостинці для знайомих дітлахів, сховала гроші до торбинки, вирішивши, що вони їй придадуться на Різдво.

— Життя, будь до неї милосердним…, хай любов ніколи її не покине, — сказав Ендрю Стюарт, дивлячись услід поїзду, що від’їжджав до Торонто.

Джейн виявила, що бабуся наново обставила її кімнату. Зайшовши туди, вона побачила пишноту рожевого та сірого кольорів замість давньої тьмяності. Сріблястий килим…, мерехтливі завіси…, крісла, наново оббиті жакардом…, меблі кремового кольору…,  рожеве шовкове покривало на ліжку. Стара ведмежа шкура, — єдина річ, що їй насправді подобалася. — зникла. Так само, як колиска. Велике дзеркало було замінене іншим, круглим і без оправи.

— Як тобі це подобається? — насторожено спитала бабуся.

Джейн згадала свою кімнатку на Ліхтарному Пагорбі, з голою підлогою і старосвітським білим ліжком, покритим клаптиковою ковдрою.

— Дуже гарно, бабусю. Дуже дякую

— На щастя, — сказала бабуся, — я й не очікувала надмірного ентузіазму.

Коли бабуся вийшла, Джейн повернулася спиною до усієї тієї розкоші і підійшла до вікна. Єдиним, що єднало її з домом, були зорі. Питала себе, чи дивиться на них тато…, ні, звичайно, він ще не встиг повернутися додому. Але там вони всі на своїх місцях…, Полярна зірка над Сторожовою Вежею, іскристий Оріон над пагорбом Великого Доналда.

І Джейн зрозуміла, що відтепер вона вже ніколи не лякатиметься бабусі.

 — Ой, Джейн! — сказала Джоді. — Ой, Джейн!

— Я певна, Джоді, що ти будеш щасливою з леді Тайтус. Вони трохи старомодні, але такі добрі…, а ще у них чудовий сад. Більше тобі не доведеться робити сад із зів’ялих квітів. Побачиш, як цвіте їхня знаменита вишнева алея…, я ніколи цього не бачила.

— Це як прекрасний сон, — сказала Джоді. — Але, Джейн, мені ненависна наша розлука.

— Ми будемо проводити разом літо замість зими. Тільки й усього, Джоді. І це значно приємніше. Будемо купатися… Я навчу тебе плавати кролем. Мама каже, що її подруга, місіс Ньютон, візьме тебе з собою аж до Саквілла, а там тебе зустріне міс Джастіна Тайтус. Ще мама вибере тобі одяг.

— Мені здається, що це як потрапити до раю, — сказала Джоді, затамувавши подих.

Джейн дуже сумувала за Джоді, коли вона поїхала, але життя тривало далі. Тепер їй подобалося у Сент-Агата. Вона полюбила Філіс, а тітка Сильвія сказала, що ніколи не бачила такого соціального розквіту дитини, як у Вікторії. Тепер дядько Вільям не міг її збити з пантелику, питаючи про столиці. Дядько Вільям почав думати, що Вікторія має якусь Божу іскру, а Джейн виявила, що дядько Вільям їй доволі симпатичний. Що ж стосується бабусі…, то Мері сказала, що їй аж на серці добре робиться, коли вона бачить, як міс Вікторія протиставляється старій леді.

— Не те, щоб вона вступала з нею в суперечку. Але мадам не може так настояти на своєму, як вона звикла. Ніщо з того, що вона каже, вже не коле міс Вікторію. І вона через це шаліє! Я сама бачила, як вона зі злості аж збіліла, коли сказала щось направду їдке, а міс Вікторія цілком чемно їй натякнула, тільки вголос не сказала, що більше вона не переймається криком нікого з Кеннеді, хай би що вони казали.

— Я б хотів, щоб міс Робін вивчилася такої штуки, — сказав Френк.

Мері похитала головою.

— Для неї вже запізно. Вона надто довго була під п’ятою старої леді. Ніколи за все своє життя не пішла проти неї, окрім того одного разу, за який і досі кається. Ну, так вони кажуть. А взагалі вона кішка іншої породи, аніж міс Вікторія.

Одного листопадового вечора мама вибралася до Приозерних Садів у гості до приятельки і взяла Джейн з собою. Джейн дуже тішилася з того, що побачить свій будинок. Чи він уже проданий? Неймовірно, але ні. Джейн одлягло від серця. Вона так боялася цього. Не могла зрозуміти, як це такий любий їй будинок нікому іншому не сподобався. Не знала, що будівельна фірма вирішила, — було помилкою зводити невеликий дім у Приозерних Садах. Ті, що могли мешкати в цьому районі міста, воліли великі будинки.

Хоча Джейн аж до кінчиків пальців втішилася тим, що її будинок не продано, то все ж непослідовно образилася, бо не було в ньому ні освітлення, ні опалення. Через будинок ненавиділа близьку зиму. Тоді його серце муситиме боліти від холоду. Вона сиділа на сходах, дивилася на вогні, що загорялися у Садах і хотіла, щоб вони засяяли в її будинку. Як мертве буре листя, все ще учеплене за дубове гілля, шелестіло у вітряну ніч! Як вогні на березі озера мерехтіли крізь крони дерев у яру! І як вона ненавиділа, так, справді ненавиділа того, що мав купити цей будинок.

— Це несправедливо, — сказала Джейн. — Ніхто не любитиме його так, як я. Він насправді належить мені.

За тиждень до Різдва Джейн за гроші, які дав їй тато, купила все потрібне для фруктового кекса і приготувала його на кухні. Потім відіслала кекс татові. Вона ні в кого не просила дозволу, просто взяла і зробила. Мері тримала язик за зубами і бабуся ні про що не довідалася. Але, якби й довідалася, Джейн однаково вчинила б так само.

Ще одна подія зробила тогорічне Різдво пам’ятним для Джейн. Відразу ж після сніданку Френк прийшов сказати, що хтось викликає міс Вікторію по далекому міжміському зв’язку. Джейн здивовано пішла до коридору, — хто, з Божої ласки, міг їй телефонувати по міжміському зв’язку? Підняла слухавку і піднесла до вуха.

— Ліхтарний Пагорб викликає суперську Джейн. Щасливого Різдва і дякую за кекс! — сказав татів голос так виразно, наче б він був зовсім поруч.

— Тату! — ахнула Джейн. — Де ти?

— Тут, на Ліхтарному Пагорбі. Це мій різдвяний подарунок тобі, Джейнелет. Три хвилини понад тисячу миль.

Напевно, жодні інші двійко людей не мали таких наповнених трьох хвилин. Коли Джейн повернулася, її щоки були малиновими, а очі світилися, наче коштовні камені.

— Хто це дзвонив до тебе, Вікторіє? — спитала бабуся.

— Тато, — сказала Джейн.

Мама здушено скрикнула. Бабуся люто до неї обернулася.

— Можливо, — крижаним тоном сказала вона, — ти вважаєш, що він повинен подзвонити тобі.

— Повинен, — відповіла Джейн.

 


[1] Гра слів. Прізвище місіс Луїзи Лайонс і за походженням, і за звучанням схоже на слово leon – лев.

[2] Вони ж лохина. Американська родичка чорниці.

[3] stepping high, wide and handsome  — крилатий вислів, вживається в США.

[4] Цера — шкіра обличчя (діал.)

[5] Острів Принца Едварда увійшов до складу Канадської Конфедерації у 1873 році.

[6] Кемпбелтон (Campbellton) — місто у Нью-Брансвіку.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.