Джейн з Ліхтарного Пагорба-8

32

Відмітивши березень, Джейн прошепотіла:

— Ще два з половиною місяці.

Життя на Веселій, 60 та у Сент-Агата йшло звичною колією. Настав Великдень і тітка Гертруда, яка впродовж усього Великого Посту утримувалася від споживання цукру, знову собі його дозволила. Бабуся купила для мами чудовий весняний одяг, але здавалося, що мама доволі до нього байдужа. А Джейн щоночі чула поклик Острова.

Одного негожого дощового ранку в кінці квітня прийшов лист. Джейн, яка вже кілька тижнів чекала того листа і починала дещо непокоїтися, віднесла його мамі з виразом обличчя, як

У того, хто отримав добру вість

З вітчизни після довгої розлуки[1].

Взявши того листа, мама зблідла, а бабуся почервоніла.

— Знову лист від Ендрю Стюарта? — спитала бабуся, вимовляючи це ім’я так, наче губи від нього вкривалися пухирями.

— Так, — тихо відповіла мама, — Він… він пише, що Джейн Вікторія мусить повернутися до нього на літо…, якщо хоче. Вона може вибрати сама.

— Тоді, — сказала бабуся, — вона не поїде.

— Звичайно ж, ти не поїдеш, люба?

— Не їхати! Але ж я мушу! Я обіцяла, що повернуся, — скрикнула Джейн.

— Твій… твій батько не вимагає від тебе дотримання обіцянки. Він виразно пише, що ти можеш вибрати, як забажаєш.

— Я ХОЧУ повернутися, — сказала Джейн. — Я повертаюсь.

— Кохана, — благально сказала мама, — не їдь. Минулого літа ти дуже від мене віддалилася. Якщо поїдеш знову, я ще більше тебе втрачу.

Джейн втупилася у килим на підлозі, а її губи щільно стулилися в тонку лінію, що зробило її дивно схожою на бабусю.

Бабуся взяла в мами лист, продивилася його і глянула на Джейн.

— Вікторіє, — сказала вона, доволі лагідно, як для бабусі, — я вважаю, що ти не достатньо обдумала цю справу. Вже не кажу про себе… я ніколи не очікувала подяки… але ж ти повинна рахуватися з бажаннями матері. Вікторіє, — бабусин голос порізкішав, — будь така люб’язна і дивись на мене, коли я з тобою розмовляю.

Джейн глянула на бабусю…, дивилася їй просто в очі, вперто, не здригаючись. Здавалося, бабуся з усіх сил намагається стриматися, що було для неї незвичайним. Як і раніше, говорила лагідним тоном.  

— Я не казала про це раніше, Вікторіє, але якийсь час тому вирішила, що цього літа візьму тебе з мамою до Англії. Ми проведемо там липень і серпень. Я певна, що тобі сподобається. Я вважаю, що вибираючи між літом в Англії та хатчиною в селі на Острові П.Е., навіть ти не вагатимешся.

Джейн і не вагалася.

— Дякую, бабусю. Дуже мило з твого боку запропонувати мені таку прекрасну подорож. Я впевнена, що вам з мамою сподобається. Але я волію Острів.

Навіть місіс Роберт Кеннеді зрозуміла, що вона переможена. Але не могла прийняти поразку з гідністю.

— Ти успадкувала впертість від свого батька, — сказала вона, а її обличчя спотворив гнів. Якусь мить вона виглядала немов дуже сварлива стара відьма. — Ти з кожним днем стаєш все більше схожою на нього…, маєш його підборіддя.

Джейн була задоволена зі своєї впертості, хоч би від кого успадкованої. Тішилася, що виглядала як тато…, тішилася, що мала підборіддя як у нього. Але не хотіла, щоб мама плакала.

— Не марнуй сліз, Робін, — сказала бабуся, зі зневагою відвертаючись від Джейн. — Це в ній пробивається Стюартівський характер…, ти ж не можеш чекати нічого іншого. Якщо вона воліє своїх простацьких друзів, а не тебе, то ти нічим не можеш зарадити. Я сказала все, що мала намір сказати з цього питання.

Мама встала і витерла сльози мережаним носовичком.

— Добре, люба, — промовила вона чітко і твердо. — Ти зробила свій вибір. Я згодна з бабусею, що більше сказати нічого.

Вона вийшла, залишивши Джейн майже з розбитим серцем. Ніколи досі мама не розмовляла з нею таким твердим, а водночас ламким голосом. Почувалася так, наче мама раптом далеко відштовхнула її від себе. Але не жаліла через свій вибір. Насправді вона не мала жодного вибору. Мусила повернутися до тата. Якби ж дійшло до вибору між ним і мамою… Джейн кинулася до своєї кімнати, впала на білу ведмежу шкіру і корчилася у безслізних муках, яких ніколи не повинна переживати жодна дитина.

Минув тиждень, перш ніж Джейн знову стала сама собою, хоча мама, після того гіркого спалаху, була з нею такою ж ніжною і люблячою, як завжди. Коли прийшла побажати їй надобраніч, то сильно і безшелесно притиснула до себе Джейн.

Джейн теж якомога ближче притулилася до мами.

— Я мушу їхати, мамусю…, я мушу…, але я тебе ЛЮБЛЮ.

— Ой, Джейн, я сподіваюся, що так…, але інколи мені здається, що ти так від мене далеко, — як за Сиріусом. Ніколи…, ніколи не дозволяй нікому стати поміж нами. Це все, про що я прошу.

— Ніхто цього не може…, ніхто цього не хоче, мамо.

Джейн спало на думку, що, в якійсь мірі, це не зовсім правда. Вона вже віддавна знала, що бабуся дуже охоче стала б поміж ними, якби могла. Але розуміла, що мамине слово «ніхто» означало тата, і тому її відповідь була правдивою.

В останній день квітня прийшов лист від Поллі…, незмірно щасливої Поллі.

— Ми всі дуже тішимося, що ти повернешся цього літа, Джейн. Ой, Джейн, я хотіла б, щоб ти побачила вербові котики у нас на мокрій луці.

Джейн теж цього хотіла. В листі Поллі були також інші цікаві новини. Корова матусі Мін вже підтопталася і матуся Мін збирається завести нову. Поллі посадила квочку на дев’ять яєць…, Джейн побачила, як бігає дев’ятеро справжніх крихітних курчат. Гаразд, цього літа батько обіцяв їй завести кілька курей… Метровий Крок наказав Поллі написати Джейн, що ця весна така буйна, аж півні несуться; малого охрестили, тепер він зветься Вільям Чарлз, всюди крутиться і дуже схуд; пес Великого Доналда отруївся, шість раз брали його судоми, але видужав.

«Ще тільки шість тижнів». Колись були місяці, тепер тижні. Вдома біля Ліхтарного Пагорба красуватимуться дрозди, а з моря приповзатимуть тумани. Джейн відмітила квітень.

 

33

В останньому тижні травня Джейн побачила дім. Якось увечері мама вибралася відвідати приятельку, яка саме переїхала до нового будинку в Озерному районі на березі ріки Гамбер. Вона взяла Джейн із собою, і для Джейн, чиї пересування містом були доволі обмеженими, стало одкровенням, що в Торонто є такі гарні дільниці. От, — виглядало тут як у заміському селищі…, пагорби і яри, зарослі папороттю та орликами, річки і дерева…, зелене полум’я верб, великі хмари дубів, плюмажі сосен і ще поблизу, — синій туман, який був озером Онтаріо.

Місіс Таунлей мешкала на вулиці, що звалася Приозерними Садами. Вона з гордістю показала їм свій новий дім. Він був таким великим та розкішним, що Джейн не надто ним зацікавилася, і через деякий час вислизнула в сутінки, щоб дослідити саму вулицю, залишивши маму з місіс Таунлей розмовляти про стінні шафи та ванні кімнати.  

Джейн вирішила, що їй подобаються Приозерні Сади, особливо тому, що вони були покрученими і звивистими. Це була товариська вулиця. Будинки не задирали носа один перед одним. Навіть найбільші не зазнавалися. Сиділи собі поміж садів, з піною спірей довкола, з тюльпанами та нарцисами біля ніг, і казали: «Маємо багато кімнат…, не мусимо штовхатися ліктями…, можемо дозволити собі бути поблажливими».

Джейн уважно до них приглядалася, але щойно дійшовши майже до кінця вулиці, де вона перетворювалася на дорогу, яка вилася вниз до озера, побачила СВІЙ дім. Джейн подобалося багато будинків, повз які вона проходила, але, як побачила той, то вже з першого погляду знала, що він їй належить,… подібно як це зробив Ліхтарний Пагорб.

Дім був маленьким як на Приозерні Сади, але значно більшим, ніж Ліхтарний Пагорб. Був побудований з сірого каменю і мав створчаті вікна…, деякі з них напрочуд оригінальні…, і ще дах з ґонти, дуже темного відтінку коричневої барви. Його звели просто над яром, так, що видно було вершини дерев, а відразу за будинком росло п’ять великих сосен.

— Яке чудове місце! — зітхнула Джейн.

Був то новий будинок, щойно споруджений, а на його газоні стояв знак «Продається». Джейн обійшла довкола і заглянула крізь усі ромбічно огранені вікна. Була там вітальня, що дійсно стала б ПРИВІТНОЮ, якби її умеблювати, їдальня з дверима, що відкривалися на веранду і найгарніший у світі сніданковий куточок, пофарбований на блідо-жовто, з вбудованими китайськими шафками. Там слід поставити крісла та стіл, теж жовті, а штори на вікнах повинні мати колір, середній між зеленим і золотим, щоб навіть у найтемніший день видавалося, що світить сонце. Так, цей будинок належав їй…, вже уявляла, як вона тут вішає штори, полірує скляні двері, пече тістечка в кухні. Ненавиділа знак «Продається». Навіть подумати про те, що хтось купить цей будинок…, ЇЇ будинок…, було нестерпно.

Кілька раз обійшла дім. Ззаду земельна ділянка спускалася терасами просто до дна яру. Був тут альпійський сад з кущами форзиції, що на початку весни мали виглядати наче блідо-золоті водограї. Три прольоти кам’яних сходів вели до терас, їх ніжно затіняли молоді берези, а збоку за ними ріс гай з юних ломбардських тополь. Їй підморгнув дрізд, милий товстенький кіт вийшов з сусіднього саду. Джейн намагалася його піймати…, але кіт сказав:

— Даруйте. У мене був напружений день, — і пішов собі вниз по сходах.

Врешті Джейн сіла на фронтальних сходах і занурилася в таємничу радість. У просвіті між деревами, на протилежному боці вулиці виднівся далекий пурпурно-сірий пагорб. Над річкою розкинулися туманні блідо-зелені ліси. Ліси довкола Ліхтарного Пагорба теж були туманно-зеленими. Внизу за соснами, на тлі призахідного неба сяяли вогні вечірнього міста. Над рікою біло злітали чайки.

Темніло. В будинках засвітилося. Джейн завжди чарували вогні у вікнах будинків. В домі за нею теж мало б світитися. Вона мала б умикати те світло. Тут вона повинна жити. Тут вона могла б бути щасливою. Тут могла заприятелювати з вітром та дощем: могла полюбити озеро, хоча воно не мало блиску та шуму морської затоки; могла приносити горіхи зухвалим білкам, повісити шпаківню для пернатого народу і годувати фазанів, що, як казала місіс Таунлей, жили в яру.

Раптом понад дубами з’явився тонкий золотий молодий місяць, і світ завмер…, майже так само, як на Березі Королеви тихої літньої ночі, а іскри вогнів довкола озера були наче коштовне намисто на грудях якоїсь смаглявої красуні.

— Де ти була весь вечір, люба? — спитала мама, коли вони їхали додому.

— Я вибирала дім, щоб його купити, — мрійливо сказала Джейн. — Я хотіла б, щоб ми мешкали тут, а не на Веселій, 60, мамочко.

Якусь мить мама мовчала.

— Ти не дуже любиш Веселу, 60, зіронько?

— Ні, — сказала Джейн, а потім, на свій подив, додала: — А ти?

Вона ще більше здивувалася, коли мама швидко й рішуче відповіла:

— Я її ненавиджу!

Того вечора Джейн відмітила травень. Залишилося всього десять днів. Тепер були дні, як раніше тижні. Ох, а якби вона занедужала і не могла їхати? Але ні! Бог не буде, не може!…

 

34

Бабуся холодно сказала мамі, що вона може купити одяг, ЯКЩО ТІЛЬКИ Джейн чогось потребує. Джейн з мамою весело провели день, ходячи по магазинах і купуючи. Джейн вибирала свої власні речі…., речі, які б годилися для Ліхтарного Пагорба і літнього Острова. Мама наполягла на кількох святкових плетених светриках і гарненькій сукенці з рожевого органді, обшитій усілякими витребеньками. Джейн не знала, чи зуміє її одягнути…, для маленької південної церкви вона була надміру пишною, але дозволила мамі купити ту сукню, щоб її не образити. А ще мама придбала їй стильний зелений купальник.

— Лишень подумати, — щасливо міркувала Джейн, — через тиждень я вже буду на Березі Королеви. Сподіваюся, вода не надто холодна для купання.

— Можливо, у серпні ми приїдемо на Острів, — сказала Філіс. — Тато каже, — він так давно не був на морі, що хотів би провести там відпустку. Якщо приїдемо, то зупинимося в Готелі Горішньої Гавані, а це недалеко від Берега Королеви. Швидше за все, ми з тобою побачимося.

Джейн сама не знала, чи сподобалася їй така ідея. Вона не хотіла, щоб Філіс протекційно поставилася до Острова…, задирала носа на сховок для взуття чи величалася перед Сновбімами.

Цього року Джейн їхала до Мерітайму з Рандольфами, а вони вибрали ранковий поїзд замість вечірнього. День видався хмарним і понурим, але Джейн була такою щасливою, аж щастя променіло з неї, наче сонячне сяйво. Думка місіс Рендольф про Джейн була повною протилежністю думці місіс Стенлі. Місіс Рендольф думала, що вона ніколи не зустрічала чарівнішої дитини, яка б так усім цікавилася, у всьому вміла знайти красу, навіть у безконечних прогонах уздовж вирубаних на папір чи спиляних на дошки лісів Нью-Брансвіку. Джейн вивчила розклад руху і вітала кожну станцію, наче друга, — особливо ж ті, з химерними, вишуканими назвами… Червона Сосна, Бортне Болото, Пані Бараняча Кухня. А потім Саквілл, де вони покинули головну колію і перейшли на маленьку бічну лінію до Кейп Торментайна. Як Джейн жаліла всіх, хто не вибирався на Острів!

Кейп Торментайн…, пором…, очікування на червоні скелі Острова…, от і вони…, вона справді забула, наскільки вони червоні…, а за ними туманні зелені пагорби. Знову падав дощ, ну то й що? Все на Острові було правильним. Якщо Острів воліє дощ…, гаразд, Джейн теж вибирає дощ.

Виїхавши із Торонто ранковим потягом, вони вже в середині дня були у Шарлоттауні. Щойно вийшовши з поїзда, Джейн побачила тата…, він посміхнувся і сказав:

— Даруйте, але ваше обличчя чимось мені знайоме. Ви часом не…?

Але Джейн кинулася до нього. Вони ніколи не розлучалися, вона насправді нікуди й не виїжджала. Знову була Джейн.

— О, тату, тату!

Вона боялася, що буде там тітка Айрін…, а, можливо, Ліліан Морроу теж. Але, як виявилося, тітка Айрін поїхала з візитом аж до Бостону, прихопивши також Ліліан Морроу. Джейн таємно сподівалася, — тітка так гарно розважатиметься в Бостоні, що дуже довго не захоче з ним розлучатися.

— Авто знову показує характер, — сказав тато. — Я мусив залишити його в майстерні у Куті та взяти в Метрового Крока коня і бричку. Ти не заперечуєш?

Заперечувати? Джейн була в захваті. Хотіла, щоб дорога до Ліхтарного Пагорба була настільки повільною, щоб вона могла упиватися нею. І ще любила сидіти одразу ж позаду коня. З конем можна було розмовляти, не те що з машиною. Та навіть якби тато сказав, що їм доведеться йти до Ліхтарного Пагорбу пішки, то для Джейн це було б дрібницею.

Сильними худими руками тато підхопив її під пахви і всадив у бричку.

— Почнемо з того місця, де ми зупинилися. Ти з минулого літа виросла, моя Джейн.

— На цілий дюйм, — гордо відповіла Джейн..

Дощ перестав. З’явилося сонце. Там, унизу, білі гребені хвиль, що спадали на гавань, сміялися до неї…, махали до неї руками.

— Поїхали у верхнє місто, Джейн, і купимо кілька подарунків для нашого дому.

— Подвійну пароварку, щоб не текла, татусю. Чобіток трохи протікає. А ще друшляк…, можемо ми купити друшляк, тату?

Тато вирішив, що їхнього бюджету вистачить на друшляк.

Все було чудово, геть усе. Але Джейн аж засяяла, коли вони покинули місто і поїхали додому, до всіх тих речей, які любили.

— Їдь повільніше, тату. Я не хочу нічого пропустити.

Вона тішила очі всім, — одягненими в ялини пагорбами, притуленими де-не-де клаптиками садів, сповненими неоспіваної краси, проблисками моря, блакитними річками…, невже минулого літа ці річки дійсно були такими блакитними? Весна в цьому році була ранньою і все уже відцвіло. Джейн це засмутило. Питала себе, чи зможе колись приїхати на Острів настільки рано, щоб побачити знамениту вишневу алею леді Тайтус у розповні весняного цвітіння.

Вони на якийсь час зупинилися, щоб побачитися з місіс Мід, яка поцілувала Джейн і перепросила за містера Міда, який не може до неї вийти, — він лежить у ліжку, бо має азбест[2] у вусі. Вона дала їм пакунок з бутербродами і шинкою, щоб утишити живіт, якщо раптом зголодніли в дорозі.

Океан вони почули раніше, аніж його побачили. Джейн подобався цей звук. Неначе дух моря звертався до неї. А тоді перший повів солі у повітрі…, був там один пагорб, де найраніше відчувався смак моря. І з цього ж пагорба вони помітили перший далекий проблиск Ліхтарного Пагорба. Чудово було бачити власний дім так здалека…, відчувати, що кожен крок коня наближає вас до нього.

Відтепер Джейн була на своїй власній, задокументованій землі. Цікаво було розпізнавати всі плями вздовж дороги…, зелені лісові стежки, старі улюблені ферми, які простягали до неї руки. Рівні ряди ялин, що підіймалися на пагорб Малого Доналда. Дюни… і рибальські човни, що впливали у пристань…, і маленький блакитний ставок сміється до неї…, і Ліхтарний Пагорб. Вона повернулася з вигнання! Вдома!

Хтось, — пізніше Джейн довідалася, що то були Сновбіми, — білими камінцями написав на доріжці «Вітаємо!». Талан чекав їх на подвір’ї і ледь не з’їв Джейн живцем. Булька, новий пес-товстун, сидів віддалік і поглядав на неї, але він був таким милим, що Джейн одразу вибачила йому те, що він Булька.

Насамперед вона мусила відвідати кожну кімнату і кожна кімната її привітала. Нічого не змінилося. Вона оглянула весь дім, щоб бути певною, чи все гаразд. Бронзовий солдатик все ще сидів на бронзовому коні, а зелений кіт пильнував та охороняв татів стіл. Але срібло слід було начистити, герань обрізати, а коли востаннє мили підлогу на кухні?

Вона дев’ять місяців не була у Ліхтарному Пагорбі, але в цю мить їй здавалося, що вона взагалі його не покидала. Насправді вона завжди тут жила. Це був дім її духу.

Виявилося чимало маленьких несподіванок…, приємних несподіванок. У них з’явилося шість курей, — нижче саду був збудований невеличкий курятник…, над скляними дверима ганку звели гостроверхий дах…, а ще тато встановив телефон.

Коли Джейн спустилася, Перший Пітер сидів на порозі, тримаючи в зубах велику мишу, і дуже пишався своїми мисливськими талантами. Джейн кинулася до нього, не зважаючи на мишу, а потім оглянулася довкола, шукаючи Другого Пітера. Де Другий Пітер?

Тато міцно обійняв Джейн.

— Другий Пітер помер минулого тижня, Джейн. Я не знаю, що з ним трапилося…, захворів. Я відвіз його до ветеринара, але він нічого не міг зробити.

Джейн запекло в очах. Вона не заплаче, але їй здушило горло.

— Я… я… думала — все, що я люблю, не може померти, — прошепотіла вона в плече татові.

— Ох, Джейн, любов не боронить від смерті. Його життя було щасливим, хоча й коротким…., ми поховали його в саду. Піди й подивися на сад, Джейн…, він розцвів, як тільки почув, що ти приїжджаєш.

Вітер пробіг через сад, коли вони увійшли. Видавалося, що кожна квітка і кожен кущ кивали їм головою або махали рукою. Тато показав кут, де рівними рядами вишикувалися овочі, а ще там були нові грядки однорічних квітів.

— Міранда роздобула все насіння, яке ти хотіла… Думаю, що ти знайдеш тут усе, навіть скабіозу. Чого ти хотіла скабіозу, Джейн? Це огидне ім’я. Звучить як хвороба.

— Але її квіти такі гарні, тату. І вона має багато кращих імен… подушечка леді або наречена в траурі. Хіба ж братчики не милі? Я так тішуся, що посіяла їх торік у серпні.

— Ти сама як квітка братчиків, Джейн…, така червоно-коричнева із золотими очима.

Джейн згадала, як то вона задумувалася, чи хтось колись порівняє її з квіткою. Незважаючи на невеличку купку каміння під бузком…, Малий Джон насипав її над могилою Другого Пітера…, вона була щасливою. Все було прекрасним. Навіть прання місіс Великий Доналд, кокетливо розвішане на тлі ясного неба на її вершині пагорбу, було чарівним. А внизу, біля Сторожової Вежі, прибій вихлюпувався на пісок. Джейн хотілося опинитися у цьому вируванні хвиль. Але з цим доведеться почекати до ранку. А тепер слід зайнятися вечерею.

— Як весело бути знову в кухні, — думала Джейн, оперізуючись фартушком.

— Тішуся, що повернулася моя куховарка, — сказав тато. — Я практично всю зиму прожив на соленій трісці. Її найлегше готувати. Але не стану заперечувати, — сусіди допомагали мені у продовольчому забезпеченні. І без кінця присилали щось для нашої спільної вечері.

Джейн виявила, що комора заповнена подарунками. Холодне курча від Джиммі Джонів, шматок масла від місіс Великий Доналд, гладущик вершків від місіс Малий Доналд, трохи сиру від місіс Сновбім, пучок рожево-червоної ранньої редиски від матусі Мін, пиріг від місіс Белл.

— Вона казала, що знає, — ти печеш пироги не згірше від неї, але цей заповнить порожнечу, перш ніж ти встигнеш напекти своїх. Ще зосталося трохи варення і майже всі соління.

Приятелі Джейн делікатно почекали, доки вона насолодиться першим захватом, і прийшли до неї ввечері…, засмаглі, рум’яні Джиммі Джони і Сновбіми, і Мін, і Дін-дон. Всі вони були раді бачити її. Берег Королеви прийняв Джейн у своє серце. Так чудово знову бути КИМОСЬ…, чудово сміятися, коли захочеш, і це нікого не вражало…, чудово знову бути серед щасливих людей. Тепер Джейн зрозуміла, що на Веселій, 60 ніхто не був щасливим…, окрім, можливо, Мері та Френка. Ні бабуся…, ні тітка Гертруда…, ні мама.

Метровий Крок шепнув їй, що привіз тачку овечого гною для її саду.

— Знайдеш його за хвірткою… Нема ліпше для саду, як перепрілий овечий гній.

Дін-дон приніс кошеня, щоб замінити Другого Пітера..., зараз малюк був завбільшки як лапка його матері, але у майбутньому він мав вирости на розкішного кота, чорного з білими лапами. Джейн і тато перепробували на ньому всеможливі імена, перш ніж пішли спати, і врешті домовилися на Срібняку, — через круглу білу пляму між його вухами.

Як добре було зайти до своєї любої кімнати, просто у вікно якої простягала руку юна біла берізка, що росла на узбіччі пагорба…, почути вночі шум моря…, прокинутися вранці і подумати, що весь день вона буде з татом. Одягнувшись, Джейн проспівала пісню поранніх зір і пішла снідати.

Перше, що зробила Джейн після сніданку, — наввипередки з вітром побігла на берег і там радісно занурилася у бурхливі хвилі. Уся віддалася пестощам і обіймам моря.

А ще це був ранок полірування срібла і миття вікон. Насправді нічого не змінилося. хоча були деякі поверхневі зміни. Метровий Крок відростив бороду через клопоти з горлом…, Великий Доналд перефарбував свій будинок…, торішні телята підросли…, Малий Доналд розвів на пасовищі свого пагорба ялинник. Як добре бути вдома!

— Тату, наступної суботи Тімоті Салт збирається взяти мене ловити тріску.

35

У липні дядько Девід, тітка Сильвія та Філіс приїхали до Готелю Горішньої Гавані, але тільки на тиждень. Після обіду вони привезли Філіс до Ліхтарного Пагорба і залишили її там, доки самі вони гостюватимуть у їхніх міських друзів.

— Повернемось за нею десь близько дев’ятої, — сказала тітка Сильвія, нажахано дивлячись на Джейн, яка щойно повернулася із Королівської Річечки, де писала для Джо Готьє любовний лист до його подруги у Бостоні. Схоже, не було жодних правил, які Джейн остерігалася б порушити. Все ще мала на собі комбінезон кольору хакі, у якому до обіду звозила сіно в сарай Джиммі Джона. Комбінезон був старим, облізлим, а величезна зелена пляма, що відповідала певній частині анатомії Джейн, не надто його прикрашала. Одного дня Джейн пофарбувала стару лавку в саду на зелено і сіла на неї, перш ніж фарба висохла.

Тато був далеко, отож ніхто не міг їй допомогти зняти гостроту питання Філіс, яка сьогодні поводилася ще більш протекційно, ніж раніше.

— Твій садок ДОВОЛІ милий, — сказала вона.

Джейн видала звук, дуже схожий на пирхання. Доволі милий! Адже всі одностайно визнавали, що це найкращий сад на Березі Королеви, окрім хіба що саду леді Тайтус. Невже Філіс не помічає тих чудових бризок настурцій, найгарніших на все графство? Хіба вона не розуміє, що ці молоденькі червоні бурячки і сортова золота морква на два тижні обганяють усі інші в радіусі двох миль? Може, не знає, що про рожеві півонії Джейн, щедро удобрені овечим гноєм від Метрового Крока, розмовляла вся громада? Але цей день так чи сяк вийшов для Джейн перекуйовдженим. Попереднього дня тітка Айрін та міс Морроу відвідали їх, повернувшись із Бостону, і, як завжди, тітка Айрін була солодкою та поблажливою, і, теж як завжди, дратувала Джейн, гладячи її проти шерсті.

— Я так тішуся, що твій батько встановив собі телефон… Сподіваюся, що це завдяки тій невеликій пораді, яку я йому дала.

— Я телефону не хотіла, — похмуро сказала Джейн.

— Але ж, коханесенька, мусиш його мати, — ти так часто зостаєшся сама. Якби щось трапилося…

— А що може трапитися, тітко Айрін?

— Може загорітися будинок…

— Торік загорівся, а я погасила вогонь.

— Або ж під час плавання можуть у тебе початися судоми. Я ніколи не думала, що…

— Якби почалися, то навряд чи я б тоді зуміла зателефонувати з води, — відповіла Джейн.

— Або надійдуть якісь волоцюги…

— Цього літа був лише один і Талан вкусив його за ногу. Мені було дуже жаль бідолаху. Я змазала йому ногу йодом і дала повечеряти.

— Золотесенька, ти ніколи не змовчиш, — завжди останнє слово мусить бути за тобою. Точнісінько як твоя бабка Кеннеді.

Джейн не дуже подобалося, що її порівняли з бабусею Кеннеді. Ще менше їй подобалося, що після вечері тато і міс Морроу разом пішли прогулятися на березі. Тітка Айрін промовисто глянула їм вслід.

— У них так багато спільного…, шкода…

Джейн не запитала, чого їй шкода. Але вночі довго не могла заснути і ще не зовсім оговталася, коли приїхала Філіс, зволивши похвалити її сад. Однак господиня має певні зобов’язання і Джейн не збиралася знижувати стандарти Ліхтарного Пагорба, хоча робила незвичні міни до своїх каструль та сковорідок. Вечеря, яку вона подала Філіс, була такою, що мадемуазель широко розплющила очі.

— Вікторіє, ти ж не сама це все наготувала?

— Звичайно, сама. Це так просто, як оком змигнути.

Потім заявився дехто із Джиммі Джонів та Сновбімів, і Філіс, чию зверхність дещо похитнула вечеря, була з ними зовсім нормальною. Всі разом пішли до моря скупатися, але Філіс боялася високих хвиль, отож сиділа на березі, доки море на неї хлюпало, а всі інші пустували, наче нереїди.

— Я й не знала. Вікторіє, що ти так добре плаваєш.

— Ти ще мене не бачила на спокійній воді, — відповіла Джейн.

Усе-таки Джейн полегшено зітхнула, як надійшов час, коли дядько Девід і тітка Сильвія мали приїхати за Філіс. Однак задзвонив телефон, — це дядько Девід повідомляв, що вони затрималися, бо поламався їм автомобіль, і, швидше за все, не зможуть вчасно добратися. Може, хтось із мешканців Ліхтарного Пагорба допоможе Філіс дістатися готелю? Джейн запевнила їх, що — о так, безперечно.

— Тато до півночі не повернеться, то доведеться нам йти пішки, — сказала вона Філіс. — Я піду з тобою…

— Але ж до Горішньої Гавані чотири милі, — зітхнула Філіс.

— Навпростець через поля лише дві милі. Я добре знаю дорогу.

— Але ж темно.

— Хіба ти боїшся темряви?

Філіс не сказала. чи боїться вона темряви. Глянула на комбінезон Джейн.

— Невже ти підеш у ЦЬОМУ?

— Ні, я його тільки коло дому зодягаю, — терпляче пояснила Джейн. — Я весь ранок звозила сіно. Містер Джиммі Джон далеко, а в Панча болить нога. Я миттю перевдягнуся, — і ми підемо.

Джейн прослизнула у спідничку та один зі своїх гарних светрів і пригладила гребенем каштанове волосся. Люди починали задивлятися на волосся Джейн, — хто глянув раз, не міг стриматися, щоб не глянути вдруге. Філіс глянула більше, ніж двічі. Волосся Джейн було напрочуд гарним. Взагалі, що сталося з тією Вікторією…, Вікторією, яку Філіс завжди вважала занудою? Ця висока дівчинка з довгими руками й ногами якимсь дивом перестала бути незграбною, попри довгі руки й ноги. І вже запевне вона не була занудою. Філіс легенько зітхнула, і, хоча жодна з них цього не зрозуміла, їхні стосунки змінилися на протилежні. Філіс, що досі ставилася до Джейн зверхньо, тепер дивилася на неї знизу догори.

Коли вони вийшли з дому, прохолодне вечірнє повітря обважніло від роси. У темних долинах згорнувся вітер. У кутках пасовищ на горбах пахли папороті. Було так тихо, що долинали до них найслабші і найдальші звуки… — деренчання воза, що з’їжджав із пагорба Старого Купера, приглушений сміх у Голодній Бухті…, перегукування сов на пагорбах Великого Доналда і Малого Доналда. Але ставало все темніше. Філіс притиснулася до Джейн.

— Ой, Вікторіє, це, мабуть, найтемніша ніч, яка тільки була!

— Ні, не дуже. Я виходила в темніші.

Джейн нітрішки не боялася, і Філіс була цим вражена. Джейн відчула, що Філіс вражена…, знала, що Філіс налякана…, Філіс почала їй подобатися.

Їм треба було перелізти через огорожу. Філіс впала з неї, розірвала сукню і обдерла коліно. — Та вона навіть через паркан не перелізе! — думала Джейн, але думала ласкаво, опікунчо.

— Що це? — Філіс  ухопилася за Джейн.

— Нічого, просто корови.

— Ой, Вікторіє, я так боюся корів… я не пройду повз них… не можу, а як вони надумають…

— Кого хвилює, що думає корова? — гордо сказала Джейн. Забула, як колись переймалася коровами і їхньою думкою про неї.

А Філіс заплакала. У цю мить вся колишня неприязнь Джейн до Філіс безслідно щезла. Філіс, ідеальна й бездоганна в Торонто, дуже відрізнялася від переляканої Філіс посеред пасовища на Острові.

Джейн обняла її.

— Давай, солоденька. Корови на тебе й не глянуть. Всі корови Малого Доналда — мої друзі. А тоді ще трішки лісом — і ми вже в готелі.

— Чи ти… ти підеш між мною і коровами? — ридала Філіс.

Філіс, міцно тримаючись Джейн, благополучно проминула корів. Далі була лісова стежина, страшенно темна, але коротка, а в її кінці сяяли вогні готелю

— Тепер йди просто туди. Я не піду, — сказала Джейн. — Мушу поспішати додому, щоб приготувати татові щось на вечерю. Люблю бути вдома, коли він повертається.

— Вікторіє! Чи ти підеш САМА?

— Звичайно. А як ще?

— Якби ти захотіла почекати…, батько напевно б відвіз тебе додому…

Джейн розсміялася.

— Через півгодини я буду в Ліхтарному Пагорбі. Я люблю прогулянки.

— Вікторіє, ти найвідважніша дівчина, яку я бачила, — щиро сказала Філіс. В її тоні не було навіть сліду протекційності. І вже ніколи пізніше не з’явився.

Джейн дуже тішилася, йдучи додому. Пригорнула її люба ніч. Пташки поховалися у своїх хатках-гніздах, але лісове життя тривало. Вона чула далеке дзявкання лисиці…, тупання крихітних ніжок у папоротях…, бачила бліде мерехтіння нічних метеликів і вела дружню нараду із зірками. Зорі майже співали, наче одна перегукувалася з іншою у безконечній гармонії. Джейн усі їх знала. Тато все літо давав їй уроки астрономії, довідавшись, що досі вона вміє розпізнати лише Велику Ведмедицю.

— Так не годиться, Джейн. Ти мусиш знати зірки. Не те, щоб я тебе звинувачував через недосконале з ними знайомство. Люди у великих, яскраво освітлених містах відрізані від зірок. А у селах так до них звикли, що не помічають їх дивовижності. Емерсон десь колись сказав, що ми вважали б їх найчудовішим видовищем на світі, якби бачили раз на тисячу років.

Отож у безмісячні ночі вони брали татову підзорну трубу і йшли полювати на зірки. Джейн здобувала знання у науці далеких сонць.

— Яку зірку ми відвідаємо цієї ночі, Джейнлет? Антарес…, Фомальгаут…, Сиріус?

Джейн любила ті уроки. Так чудово було сидіти з татом на пагорбі, у темряві, в чудовій самотності, доки величезні світи рухалися по своїх усталених орбітах. Полярна Зірка, Вега, Капела, Альтаїр, — вона їх усіх знала. Знала, де шукати Кассіопею на троні її коштовного крісла, де Молоко Ведмедиці спливало на ясний південний захід, де великий Орел безконечно летів Чумацьким Шляхом, і де золотий серп жав небесний урожай.

— Коли щось тебе турбує, Джейн, дивися на зірки, — казав їй тато. — Вони тебе заспокоять…, утішать…, повернуть душевну рівновагу. Якби ж я умів на них дивитися… багато років тому… , але я надто пізно вивчив цей урок.

36

 

— Тітка Елмайра знову помирає, — бадьоро сказав Дін-дон.

Джейн допомагала Дін-донові покривати черепицею сарайчик його батька. Йшло їм добре і вони діставали чимале задоволення. Так приємно бути високо в повітрі, під веселими хмарами, бачити все, що діється довкола, і спостерігати за сусідами.

— А що, цього разу їй дуже зле? — спитала Джейн, старанно забиваючи черепиці.

Джейн знала усе про тітку Елмайру та її періодичні умирання. Щоразу вона довго це тягнула і дуже цим мучила родину. Тітка Елмайра завжди вибирала найменш підходящий момент для того, щоб помирати. Як тільки мала відбутися якась важлива подія, тітка Елмайра вирішувала померти й інколи бувала настільки до цього близька, що Белли затамовували подих. Бо тітка Елмайра справді мала хворе серце, незалежно від своїх звичок, і хто знає, може, цього разу вона дійсно помирала?

— А Белли не хочуть, щоб вона померла, — казав Джейн Метровий Крок. — Потребують тої плати за утримання, що вона їм дає…, її пенсія помре разом з нею. І є кому припильнувати хату, доки Белли десь тиняються. Не буду казати, але вони правда її люблять. Як Елмайра не вмирає, то з неї добрий старий скаут.

Джейн це знала. Вони з тіткою Елмайрою були щирими друзями. Але Джейн ніколи не бачила її під час помирань. Як тоді запевняла тітка Елмайра, вона надто слабка, щоб з кимось бачитися, тож Белли боялися ризикувати. Джейн, з її звичайною нещадною проникливістю, мала власну думку щодо цієї звички тітки Елмайри. Не могла це пояснити з використанням психологічних термінів, але якось сказала татові, що тітка Елмайра таким способом намагається звести з кимось порахунки, хоча й сама про це не знає. Джейн швидше відчула, аніж зрозуміла, що тітка Елмайра любила бути в центрі уваги, а в міру того, як старіла, все більше обурювалася тим фактом, що час м’яко, але невблаганно витісняв її звідти. Близька смерть була способом повернутися на сцену, хай і тимчасово. Не те, щоб тітка Елмайра свідомо прикидалася. Вона завжди щиро думала, що помирає, і дуже через це сумувала. Тітка Елмайра взагалі не була готовою відмовитися від захопливих житейських справ.

— Дуже зле, — відповів Дін-дон. — Мама каже, що тітці гірше, ніж вона коли-небудь бачила. Доктор Еббот каже, що вона втратила волю до життя. Ти знаєш, що це означає?

— До якоїсь міри, — обережно зізналася Джейн.

— Ми намагаємося її розрухати, але вона вже зовсім посиніла. Їсти не хоче, лікарств не хоче, а ма вже й руки опустила. Ми ж планували Брендин шлюб, а тепер не знати, що робити.

— Вона й раніше часто помирала, але ще ні разу не померла, — потішила його Джейн.

— Але вже кілька тижнів відлежала в ліжку і казала, що кожен день може бути для неї останнім, — задумливо сказав Дін-дон. — Вже сім разів просила мене на останнє прощання. Як хтось може справляти бучне весілля, коли йому помирає тітка? А Бренда хоче великої паради. Заміж виходить між Кейсів і каже, що Кейси такого очікують.

Місіс Белл запросила Джейн пообідати з ними, і Джейн залишилася, бо тата весь день не було вдома. Придивлялася, як Бренда готує тацю з їжею для тітки Елмайри.

— Боюся, що тітка знову не з’їсть ні шматочка, — тривожно сказала місіс Белл. То була втомлена миловидна жінка з добрими вицвілими очима, яка дуже всім переймалася. — Не знаю, чим вона й живе. Зовсім занепала духом. Після приступу так звичайно і буває. Каже, що занадто втомлена, щоб намагатися одужати, бідолашна. Це все через її серце, знаєш. Ми намагаємося її розвеселити і не кажемо нічого, що могло б її схвилювати. Брендо, пильнуйся, щоб не сказати їй, що біла корова задушилася цього ранку, а як запитає, що казав лікар вчора ввечері, то кажи, — він думає, що вона пішла на поправку. Мій батько завжди казав, що хворим людям треба говорити всю правду, але ж ми мусимо підбадьорити тітку Елмайру.

Після обіду Джейн не приєдналася до Дін-дона. З таємничим виглядом чекала, доки Бренда зійшла вниз, повідомивши, що тітка Елмайра ні крихітки не взяла до рота. Потім Бренда покликала свою матір, щоб вирішити питання про кількість вовни, яку треба віддати на чесання. Тоді Джейн поспішила догори.

Тітка Елмайра лежала в ліжку, — маленьке скоцюрблене створіння з ельфійськими пасмами сивого волосся довкола поморщеного обличчя. Таця з їжею стояла на столі неторкана.

— Невже це Джейн Стюарт? — слабким голосом сказала тітка Елмайра. — Я рада, що хтось про мене не забув. Ти прийшла востаннє мене побачити, Джейн?

Джейн не заперечувала. Сіла на стілець і дуже сумно глянула на тітку Елмайру, що змахнула над тацею долонею, схожою на клешню.

— Нітрішки не маю апетиту, Джейн. Та й добре…, ах, справді добре. Відчуваю, що вони мені жалують кожного кусника.

— Ну, — відповіла Джейн, — ви ж знаєте, що часи важкі, заробітки впали.

Тітка Елмайра зовсім цього не сподівалася. У її дивних маленьких бурштинових очах зблисла іскра.

— Я за своє утримання плачý, — сказала вона, — а раніше роками тяжко працювала, доки не розхорувалася. Та що ж, зараз я для них нічого не значу, Джейн. Як хто хворий, то він уже ніщо.

— Певно, що так, — згодилася Джейн.

— О, я добре знаю, що я для всіх тягар. Але це триватиме недовго, Джейн, недовго. Смерть простягла по мене руку. Я це розумію, а вони всі ні.

— Я думаю, що розуміють, — потішила її Джейн. — Спішать, щоб перекрити черепицею дах сараю до похорону.

Іскра в очах тітки Елмайри розгорілася.

— Бачу, вони все спланували, ні? — сказала вона.

— Ну, я чула, як містер Белл говорив щось про те, де викопає могилу. Але, може, він мав на думці могилу білої корови. Я певна, що це він про корову. Вона нині вранці задушилася, ви ж знаєте. А ще казав, що мусить помалювати на біло південні ворота, аніж… щось станеться…, але я не розчула, що.

— На біло? Ще чого! Ці ворота завжди були червоними. Але чого я маю перейматися? Мої рахунки зі всім скінчені. Не хвилюватимешся земськими речами, почувши ходу смерті, Джейн. Сарай черепицею, так? А я думаю, чого такий грюкіт. Цей сарай черепиці не потребує. Але Сайлас завжди тринькає гроші, коли його не припильнувати.

— Та то лише черепиця щось коштує. Робота не коштує нічого, — ми це робимо разом із Дін-доном.

— То от чого ти в комбінезоні. У мої часи ніхто б не дозволив дівчині на комбінезон. Але що то тепер значить? Тільки боса не ходи, Джейн. Можеш проколоти ногу іржавим цвяхом.

— На даху легше втриматися без взуття. Малий Сід проколов ногу іржавим цвяхом, хоча був узутим.

— Вони мені нічого не сказали! Осмілюся сказати, як мене коло них не буде, щоб їх пильнувати, то доведуть дитину до зараження крові. А він же мій улюбленець. Та що ж…, добре. що це недовго триватиме…, вони знають, де я хочу бути похованою…, але могли б почекати, доки я помру, а щойно тоді розмовляти про копання могили.

— Та я певна, що то було про корову, — сказала Джейн. — І ще я певна, що вам влаштують чудовий похорон. Тато напише гарний некролог, коли я його попрошу.

— Ну, гаразд, гаразд. Годі про це. Не треба мене ховати, доки я ще жива. Нетті дала тобі щось смачне на обід? Нетті добра, але кухарка з неї не найліпша. От я була хорошою кухаркою. Ах, Джейн, що я тільки не виварювала свого часу…, що тільки не готувала!

Джейн пропустила чудову можливість запевнити тітку Елмайру, що вона ще багато чого наварить.

— Обід був дуже смачним, тітко Елмайро, ми всі дуже тішилися. Дін-дон виголосив застільну промову, ми так насміялися.

— Вони можуть сміятися, коли я помираю! — гірко сказала тітка Елмайра. — А тут крутяться на котячих лапах, день попри день, і вдають, як дуже жалують. Що то за шум я чула до полудня, наче хтось щось перетягував?

— Місіс Белл із Брендою пересували меблі у вітальні. Сподіваюся, що встигнуть її прибрати до весілля.

— Весілля? Кажеш про весілля? Що за весілля?

— Та ж Брендине. Вона виходить за Джима Кейса. Я думала, ви знаєте.

— Звичайно, я знала, що вони збираються поженитися…, але ж не тоді, коли я помираю. То ти хочеш сказати, що вони справляють весілля ото вже?

— Ви ж знаєте, що відкладання шлюбу приносить нещастя. Та вас ніхто не потурбує, тітко Елмайро. Ви тут собі будете самісінька за кілометр від усього і…

Тітка Елмайра сіла на ліжку.

— Дай мені мої зуби, — сказала вона. — Вони там, на столику. Я маю намір з’їсти свій обід, а потім маю намір встати, хоч би це мене убило. Хай не думають, що сховають від мене весілля. Не обходить мене, що там каже доктор. Нізащо не повірю, що я хоч наполовину така хвора, як він хоче мені вмовити. Половина цінної худоби здише, у дітей запалення крові, а червоні ворота малюють на біло. Час уже, щоб хтось показав їм, як має бути!

 


[1] Thou hast the air of one

To whom glad news is sent,

From the far country of his home

After long banishment.

Строфа з твору Барбари Міллер Макендрю «Ілія та інші поеми». Цю поему часто поміщають до рубрики «Забуті книжки», але схоже, що її авторка забута ще більше. Практично все, що вдалося про неї знайти, — це те, що вона справді автор «Ілії», «Єзекіла» «та інших поем», і що Л.М.Монтгомері її цитувала.

[2] Місіс Мід, згідно зі своєю звичкою, переплутала азбест і абсцес (в оригіналі abyss — безодня і abscess — абцес, нарив) 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.