Джейн з Ліхтарного Пагорба-7

27

Серпень непомітно перетік у вересень. Джиммі Джон почав літню оранку на зяб свого великого пасовища нижче ставка. Джейн подобався вигляд свіжих червоних борозен. А ще їй подобалася зграя гусей місіс Джиммі Джон, що плавали у ставку. Колись Джейн утримувала зграю білих лебедів на ліловому озері на Місяці, але тепер вона воліла гусей. День у день вівсяні та пшеничні поля ставали все золотішими. Тоді Метровий Крок скосив пшеницю Джиммі Джона. Пітери так розтовстіли, ловлячи польових мишей, позбавлених їхнього дому, що тато порадив Джейн посадити їх на дієту для схуднення.

Літо закінчилося. Велика буря відзначила його кінець, а трапилося це після тижня напрочуд тихої погоди. Метровий Крок хитав головою і казав, що таке йому не подобається. Схоже, назріває щось незвичайне.

Погода всеньке літо поводилася дуже чемно, — сонячні дні перемежалися лагідними дощами. Джейн чула, що на північному узбережжі трапляються шторми і хотіла хоч один побачити. Це її бажання здійснилося у подвоєному розмірі.

Одного дня затока збурилася, змінивши барву з блакитної на сіру. Контури пагорбів стали чіткими та різкими, пророкуючи дощ. Небо на північному сході почорніло, вкрилося темними хмарами, задув кусючий вітер.

— Інтересненька погода наступає…, я в тому не винен, — попередив Метровий Крок, коли Джейн вийшла з дому до Джиммі Джонів. Вітер у прямому сенсі слова підхопив її і, якби на його шляху не було Ліхтарного Пагорба, вона могла б повторити вікопомний подвиг тітусі Ем і перелетіти через Затоку. Увесь світ виглядав дико, дивно, вороже. Навіть дерева напередодні шторму здавалися незнайомими.

— Добре зачини двері і вікна, Джейн, — сказав тато. — Наш дім сміятиметься зі східного вітру.

А тоді гримнула буря, — і тривала два дні. Нічний вітер узагалі звучав не як вітер…, а як рев дикого звіра. Два дні не видно було нічого, окрім вихору сірого дощу над посивілим морем…, не чутно нічого, окрім грізної музики величезних штормових хвиль, що билися об уперті скелі під Берегом Королеви. Коли Джейн звикла, їй сподобалося. Було в цьому щось захопливе. І ще так затишно було сидіти перед каміном, де горіли березові дрова, а на тлі вікна лив дощ, ревів вітер і гула затока.

— В цьому є щось правильне, Джейн, — сказав тато, попихкуючи Старою Неприятелькою, з Пітерами на обох плечах. — Зрештою, чоловік мусить мати своє домашнє вогнище. Життя у надії на чужі печі — холодне життя.

І тоді сповістив Джейн, що має намір залишитися на Ліхтарному Пагорбі.

Джейн зітхнула з радістю і полегшою. Досі все виглядало якось так, що, коли Джейн від’їде, тато замкне Ліхтарний Пагорб і на зиму переїде до міста. Тому Джейн дуже турбували певні речі.

Що буде з її геранню на підвіконнях? Джиммі Джони мали задосить своєї, щоб ще й цю доглядати. Тато віддасть їм Талана, а як буде з Пітерами? І сам дім…, думка про його неосвітлені вікна була нестерпною. Це було так самотньо…, так порожньо.

— Ой, татуську, я так тішуся… Я не могла думати, як дім за нами сумуватиме. Але ти…, а що ти будеш їсти?

— О, та щось там трохи собі зготую, осмілюся сказати.

— Я збираюся навчити тебе підсмажити стейк і зварити картоплю, перш, ніж поїду, — рішуче сказала Джейн. — Ти не можеш голодувати.

— Джейн, бідний буде твій чоловік…, я знаю, що буде. Намагатися навчити мене куховарити — це даремна трата сил і часу. Згадай нашу першу вівсянку. Зважуся припустити, що Джиммі Джони не зможуть дивитися, як я голодую. Я влаштуюся так, щоб раз на день приходити до них і добре поїсти. Так, я залишаюся тут, Джейн. Буду підтримувати серцебиття Ліхтарного Пагорбу, поливатиму герань, і пильнуватиму, щоб Пітери не дістали ревматизму ніг. Але не можу уявити, чим ця місцина стане без тебе…

— Трохи тобі мене БРАКУВАТИМЕ, тату?

— Трохи! Моя Джейн намагається жартувати. Але є одна-єдина потіха: я зможу безперешкодно займатися своїм епосом про Мафусаїла. Не перериватимусь так часто. І зможу буркотіти так, щоб ніхто на мене не дивився кривим оком.

— Можеш собі буркотіти раз на день, — усміхнулася Джейн. — О, я так тішуся, що наварила багато варення. Комора ним заповнена.

Наступного вечора тато показав їй листи. Сидів за своїм столом, а Другий Пітер дрімав біля його ніг, коли Джейн помила посуд після вечері. і зайшла до нього. Схилив голову на руку і Джейн з несподіваним болем подумала, що він виглядає старим та втомленим. Кіт із зеленими плямами та діамантовими очима підморгував йому.

— Звідки в тебе той кіт, татку?

— Це твоя матір мені його дала…, для жарту…, перед тим, як ми побралися. Ми побачили його на вітрині і були вражені його чудернацьким виглядом. А це…, — це листи, які я їй писав, Джейн…, того тижня, коли вони з матір’ю виїхали до Галіфаксу. Я знайшов їх увечері, коли складав у шухляді. Я сміявся сам із себе…, найгіркішим сміхом на світі. Ти теж сміятимешся, Джейн. Слухай… «Сьогодні я спробував написати поему для тебе, Робін, але вона ще не закінчена, бо я не міг знайти достатньо гарних слів, як коханець не може знайти достатньо вишуканого одягу для своєї обраниці. Старі слова, які інші люди використовували, співаючи про свою любов, видаються мені занадто банальними і зношеними, щоб казати їх тобі. Я прагнув нових слів, кришталево чистих або ж забарвлених лише світлом веселки. Не штампованих слів, заплямованих чужими думками»…, що з мене за сентиментальний дурень, Джейн?.. «Цієї ночі я дивився на молодий місяць, Робін. Він досі поєднує нас… Ох, яка ж ти дорога і людська, і дівоча, і царствена…, наполовину свята, а наполовину найжіночніша із жінок… Так солодко робити щось для того, кого ми любимо, навіть якщо це просто розчинити двері, щоб вона могла зайти, або ж подати їй книгу. Ти наче троянда, моя Робін, наче біла чайна троянда при місячному світлі…»

— Цікаво, чи хтось колись порівняє мене з трояндою, — подумала Джейн. Це не здавалося ймовірним. Не могла здумати, на яку квітку вона схожа.

— Вона не дбала про ці листи навіть настільки, щоб забрати їх, Джейн. Коли вона пішла, я знайшов їх у шухляді столика, який їй дав.

— Але ж, тату, вона не знала, що не повернеться.

Другий Пітер рикнув, наче йому наступили на лапу.

— Ні? Я думаю, знала.

— А я певна, що ні, — Джейн була цілковито в цьому впевнена, хоч і не мала жодних підстав. — Дозволь мені їх забрати.

— Ні!— Тато так сильно вдарив рукою в стіл, що забився і скривився. — Я збираюся їх спалити.

— Ой, ні, ні. — Чомусь Джейн не могла думати, що ці листи будуть спалені. — Віддай їх мені, тату. Я не заберу їх до Торонто. Залишу їх у своїй шухляді…, але, будь ласка, не пали їх.

— Добре! — Тато штовхнув до неї листи і взявся за перо, наче відрікаючись і від змісту тих листів, і від неї теж. Джейн повільно пішла, дивлячись на нього. Як вона його любила…, навіть його тінь на стіні…, його прекрасну чітку тінь. Як мама могла його залишити?

Шторм вичерпав свої сили. Ввечері захід сонця був дико-червоним, а потім задув ще дикіший північно-західний вітер…, вітер гарної погоди. Наступного дня пляж іще був покритий штурмовою піною, а по піску пропливали рвані тіні грізно-чорних хмар, але дощ ущух і між хмарами просвічувало сонце. Збіжжя на полях було мокрим і побитим, землю в саду Джиммі Джона покривали яблука…, і літо закінчилося. Все у якийсь незбагненний спосіб змінилося, а це означало осінь.

 

28

В оті останні дні Джейн навпереміну була то щасливою, то нещасною. Робила багато речей, які любила робити і які не зможе робити аж до наступного літа…, до якого, здавалося, ще сто років чекати. Хіба не смішно? Колись вона не хотіла приїжджати, а тепер не хоче від’їжджати. Всюди прибрала, перемила кожну тарілку, відполірувала все срібло і віддраїла містера Маффета з компанією так, що аж виблискували. Почувалася самотньою і виходила, коли Джиммі Джони і Сновбіми розмовляли про збирання журавлини в жовтні чи коли тато казав: «Я хотів би, щоб ти побачила оті клени, навпроти ялинового пагорба, через два тижні», а вона розуміла, що через два тижні ділитиме їх тисяча миль…, ні, здавалося, що це неможливо витримати.

Одного прекрасного дня прийшла тітка Айрін. Джейн саме шалено чистила дім.

— Чи ти ще не втомилася бавитися у домашню господиню, коханесенька?

Але тепер шпички тітки Айрін не вражали Джейн.

— Я повернуся сюди наступного літа, — урочисто сказала вона.

Тітка Айрін зітхнула.

— Думаю, що це було б мило…, у якомусь сенсі. Але, перш, ніж це станеться, багато чого може трапитися. Поселитися тут цього літа — то була примха твого батька, але ж ми не знаємо, що ще йому спаде на думку. Ну, але завжди можна сподіватися на краще, правда ж, коханесенька?

Настав останній день. Джейн спакувала багаж, не забувши про банку особливого суничного варення, яке вона везла мамі, та ще дві дюжини яблук-цеглівок, що їх Поллі Сновбім принесла для неї та Джоді. Поллі знала усе про Джоді і посилала їй свою любов.

На обід були курчата — Елла близнючка та Джордж близнюк принесли птахів із привітаннями від Міранди, і Джейн питала себе, коли вона знову зможе нарізати грудинку. Після обіду вона самотньо вийшла на берег, — попрощатися з ним. Ледве могла витримати самотність хвиль, що билися об пляж. Звук, запах і велич моря не дозволяли їй просто так піти. Знала, що поля і вітряний золотий берег були часткою її самої. Вона й Острів розуміли одне одного.

— Я сюди належу, — сказала Джейн.

— Швидше повертайся, Острів П.Е. тебе потребує, — сказав Тімоті Салт, простягаючи їй чверть яблука на вістрі ножа. — Повернешся, — сказав він. — Маєш Острів у крові. Ти з його роду.

Джейн із татом сподівалися провести останній вечір тихо і спокійно, — а натомість спіткала їх несподіванка. Прийшли всі друзі Джейн, старі й малі, навіть Мері Мілісент, яка весь вечір просиділа в кутку, дивлячись на Джейн і не кажучи й слова. Прийшов Метровий Крок і Тімоті Салт, і Мін, і матуся Мін, і Дін-дон Белл, і Великий Доналд, і Малий Доналд, а ще люди з Кута, про яких Джейн навіть не знала, що вони її знають.

Всі принесли їй прощальні подарунки. Сновбіми скинулися і придбали для неї білу гіпсову плакетку, щоб повісити на стіну в спальні. Плакетка коштувала двадцять п’ять центів і зображала Мойсея та Аарона у синіх тюрбанах і червоних шатах… Джейн уявила, як бабуся на це гляне! Тітуся Ем не змогла прийти, але написала Джейн Стюарт, що збере для неї насіння мальв. Вечір вийшов дуже веселий, хоча, як проспівали: «Вона такий славний хлопець[1]», то усі дівчатка заплакали. Дранка Сновбім так дуже плакала у кухонний рушник, допомагаючи Поллі витирати посуд, що Джейн мусила принести сухий.

Джейн не плакала, однак думала: «Це остання добра мить перед віками. І всі були такі милі зі мною».

— Ти не знаєш, Джейн, що я тут відчуваю, просто в серці, — сказав Метровий Крок, погладжуючи живіт.

Тато з Джейн ще трохи посиділи, коли всі уже розійшлися.

— Вони тебе люблять, Джейн.

— Поллі, Дранка і Мін збираються писати мені щотижня, — сказала Джейн.

— То отримуватимеш новини з Пагорба і Кута, — ніжно відповів тато. — Ти ж знаєш, я не можу тобі писати, Джейн…, доки ти мешкатимеш у тому домі.

— І мені бабуся не дозволить писати до тебе, — сумно сказала Джейн.

— Але доки ти знатимеш, що в тебе є тато, це не буде надто важливим, правда? Я вестиму щоденника, Джейн, і ти зможеш його прочитати, коли приїдеш сюди наступного літа. Це так само, як отримати пачку листів одразу. А поки що ми будемо часто думати одне про одного. Давай виберемо конкретний час для цього. Сьома вечора тут, шоста в Торонто. Точно о сьомій щосуботи ввечері я думатиму про тебе, а ти думатимеш про мене о шостій.

Тільки тато міг таке придумати.

— І, татку, ти б не посіяв для мене насіння квітів наступної весни? Я не приїду у такий час, коли це робиться. Настурції, космея, флокси та нагідки… ой, та місіс Джиммі Джон скаже тобі, де їх узяти, а ще я хотіла б латку овочів.

— Вважай, що це вже зроблено, королево Джейн.

— А можу я тримати кілька курей наступного року?

— Ці кури вже вилупилися, — відповів тато.

Він стиснув її долоню.

— Добре нам було разом, правда, Джейн?

— Ми так багато разом СМІЯЛИСЯ, — сказала Джейн, думаючи про Веселу, 60, де сміху не було. — Тату, ти не забудеш послати по мене наступної весни?

— Ні, — ото й усе, що сказав тато. Іноді «ні» буває жахливим словом, а іноді чудовим.

Вони мусили встати рано-вранці, бо тато збирався відвезти Джейн до міста, щоб піймати пором і зустрітися з певною місіс Візлі, яка вибиралася до Торонто. Джейн вважала, що чудово доїхала б і сама, але цього разу тато був непохитним.

Вранішнє небо було червоним, а крони дерев на його тлі виглядали чорними. Над березами Пагорба Великого Доналда видно було старий місяць, який, однак, виглядав наче молодик, тільки повернутий не в той бік. У долинах ще був туман. Джейн попрощалася з усіма кімнатами і, перш ніж вони вийшли, тато зупинив годинник.

— Запустимо його знову, як ти повернешся, Джейнкін. Взимку я обходитимусь своїм наручним годинником.

Пітери попрощалися мурканням, а Талан поїхав з ними. На вокзалі була тітка Айрін, а ще Ліліан Морроу, ця остання — у хмарах парфум та хвилях кучерів. Тато, здавалося, радий був її бачити; прогулювався з нею по платформі. Вона називала його ’Дрю. Майже чути було той перший апостроф — як воркування або поцілунок. Джейн цілком обійшлася б без її товариства.

Тітка Айрін двічі її поцілувала і заплакала.

— Завжди пам’ятай, що маєш у МЕНІ друга, коханесенька, — … наче думала, що Джейн не має нікого іншого.

— Не дивися так похмуро, люба, — усміхнулася Ліліан Морроу. — Пам’ятай, що ти вирушаєш додому.

Дім! «Дім там, де серце». Джейн чула або читала цю фразу. І знала, що залишає своє серце на Острові, з татом, — вона саме з ним прощалася, а в її голосі звучали муки усіх сказаних нею прощань.

З порому Джейн дивилася на червоні береги Острова, аж доки вони не стали лише темно-синьою лінією на тлі неба. Тепер вона знову стала Вікторією!

Вийшовши з Торонтського вокзалу, вона почула сміх, який розпізнала б де завгодно. Був лише один такий сміх на світі. То була мама у прекрасній новій накидці з малинового оксамиту з білим хутряним коміром поверх сукні з білого шифону, обшитої намистинами. Джейн знала, що це означає, — мама збирається на вечерю…, а бабуся не дозволить мамі відмовитися від запрошення заради того, щоб провести разом із Джейн її перший вечір удома. Але мама, що пахла фіалками, міцно її обняла, сміючись і плачучи.

— Моя найдорожча…, моя-премоя дівчинко. Ти знову вдома. Ой, зіронько, як я за тобою скучала… Як я без тебе скучила.

Джейн пристрасно обняла маму. Мама була гарною, як ніколи, очі її були синіми, як ніколи. Хоча, як одразу помітила Джейн, мама була трохи тоншою, ніж у червні.

— Ти рада, що повернулася, серденько?

— Я така рада, що я з тобою, мамусю, — сказала Джейн.

— Ти виросла…, ой, квіточко, вже мені по плече…, і так гарно засмагла. Але я вже тебе не відпущу… ніколи.

Джейн стрималася від того, щоб висловити власну думку з цього приводу. Ідучи разом із мамою через велику, яскраво освітлену станцію, почувалася дивно дорослою і певною себе. Френк чекав їх у лімузині, і вони поїхали додому, гамірними і людними вулицями, — до Веселої, 60. Весела, 60 не була ні гамірною, ні людною. Дзвякання залізних воріт позаду неї прозвучало як траурний дзвін. Знову її ув’язнили. Великий, холодний і безмовний будинок змусив її подумки здригнутися. Мама поїхала на вечерю, а бабуся і тітка Гертруда зустріли Джейн. Вона поцілували вузьке біле обличчя тітки Гертруди і м’яке зморшкувате обличчя бабусі.

— Ти виросла, Вікторіє, — крижаним тоном сказала бабуся. Їй не подобалося, що тепер Джейн може нарівні дивитися їй в очі. А ще вона з першого погляду зрозуміла — Джейн якимсь дивом дізналася, що робити з руками і ногами, та, як виглядало, вміла панувати над собою і зробилася впевненішою. — Будь ласка, не усміхайся зі стуленими губами. Я ніколи не могла зрозуміти привабливості «Джоконди».

Вони пообідали. Була рівно шоста. Там, удома, — сьома. Тато буде… Джейн відчувала, що не може проковтнути ні шматочка.

— Чи будеш ти такою ласкавою, Вікторіє, і звернеш увагу, що я з тобою розмовляю?

— Вибачте, бабусю.

— Я запитала, що ти одягала влітку. Я переглянула твій багаж. Схоже, ти не вдягала нічого з того, що брала з собою.

— Лише зелений джемпер, — відповіла Джейн. — Я вдягала його до церкви, а ще як продавала морозиво у Народному Домі. Вдома я носила бавовняні сукні. Я ж вела батьків дім, бабусю.

Бабуся вишукано втерла губи серветкою. Здавалося, вона хоче витерти якийсь неприємний присмак.

— Я не питала про твою сільську діяльність… — Джейн побачила, що бабуся дивиться їй на руки. — З твого боку найрозумнішим було б про неї забути.

— Але ж наступного літа я повернуся, бабусю.

— Будь такою люб’язною, Вікторіє, і не перебивай мене. Ти, мабуть, стомилася після подорожі, то я порадила б тобі одразу йти спати. Мері підготувала для тебе ванну. Думаю, ти з приємністю скупаєшся у справжній ванні.

Усе літо її ванною була ціла затока!

— Я спершу мушу піти й побачити Джоді, — сказала Джейн… і пішла. Вона не могла так швидко відмовитися від новоздобутої свободи. Бабуся глянула на неї, стиснувши губи. Можливо, зрозуміла, що ніколи не зробить Джейн покірною і боязкою Вікторією давніх днів. Вона підросла духом, не лише тілом.

Джейн і Джоді були захоплені зустріччю. Джоді теж підросла. Стала тоншою й вищою, а її очі були смутнішими, ніж раніше.

— Ой, Джейн, я така рада, що ти повернулася. Це було так довго.

— Я так тішуся, що ти ще тут. Я боялася, чи міс Вест не відіслала часом тебе до притулку.

— Вона все каже, що відішле… певно, колись так і зробить. Тобі дійсно сподобалося на Острові, Джейн?

— Я його просто полюбила, — сказала Джейн, рада, що тут є принаймні одна людина, з якою вона зможе вільно розмовляти про свій Острів та свого батька.

Підіймаючись до спальні по сходах, покритих м’яким килимом, Джейн страшенно сумувала за домом. Якби ж вона могла опинитися на голих, фарбованих сходах Ліхтарного Пагорбу! Її давня кімната не стала дружелюбнішою. Вона підбігла до вікна, відчинила його і глянула…, — але не побачила ні зоряних пагорбів, ні місяця над лісами. Їй вдарив у вуха шум із Блур-стріт. Величезні старі дерева поблизу Веселої, 60 були самодостатніми… то не її приязні берези та ялини. Вітер намагався віяти…, Джейн було його жаль…, спробував тут, рвонувся там. Але віяв від заходу. Чи він долетить до Острова…, до оксамитно-чорної зоряної ночі з вогнями гавані навпроти Ліхтарного Пагорба? Джейн вихилилася з вікна і послала повітряний поцілунок татові на ньому.

— А тепер, — зазначила Джейн Вікторії, — нам залишилося витримати лише дев’ять місяців

 

29

 — Дуже скоро вона зовсім забуде про Ліхтарний Пагорб, — сказала бабуся.

Мама не була так цього певна. Вона, як і всі інші, зауважила зміни у Джейн. Сім’я дядька Девіда вирішила, що Джейн «дуже змінилася на краще». Тітка Сильвія сказала, що тепер Вікторія може перейти через кімнату без небезпеки для меблів. І Філіс стала трішки менш протекційною, хоча в цьому сенсі їй ще було куди рости.

— Я чула, що там ти ходила босоніж, — з цікавістю мовила вона.

— Звичайно, — відповіла Джейн. — Як усі діти влітку.

— Вікторія стала справжньою остров’янкою, — зауважила бабуся з іронічною напівусмішкою, так, наче мала сказати: «Вікторія стала справжньою дикункою». Бабуся вже виробила нову манеру дошкуляти Джейн. Досить було підпустити якусь шпильку на адресу Острова. І бабуся безжально з цього користала. Відчувала, що Джейн вислизає з-під її влади і ніяким способом її не вразити. І хоча кольоровий світ все ще вицвітав для Джейн у присутності бабусі, то все ж вона не поверталася до давньої слабохарактерності. Адже вона все літо було кастелянкою Ліхтарного Пагорба і спілкувалася з гострим зрілим інтелектом. Новий дух виглядав з її горіхових очей…, щось вільне і далеке…, щось таке, чого бабуся не мала сил ні приборкати, ні завдати йому болю. Вся отрута її укусів, здається, не могла зашкодити тій новій Джейн…, окрім випадків, коли йшлося про Острів.

І це тому, що Джейн насправді ще жила на Острові. Це допомогло їй впродовж перших двох тижнів пом’якшити нестерпну тугу за батьківщиною. Граючи гами, вслухалася у гуркіт прибою на Березі Королеви; коли їла, чекала, що ось-ось повернеться тато із одної зі своїх далеких прогулянок, з Таланом, що біг за ним по п’ятах; коли сиділа самотньо у величезному понурому домі, Пітери складали їй компанію…, хто б міг подумати, що пара котів за тисячу миль звідси може так прикрасити життя? Лежачи без сну вночі, вона вслухалася у звуки свого дому на Острові. А коли читала бабусі й тітці Гертруді главу з Біблії у тій жахливій вітальні, що нітрішки не змінилася, то насправді вона читала їх татові на старій Сторожовій Вежі.

— Я попросила б про трохи більшу ПОВАГУ при читанні Біблії, Вікторіє, — казала бабуся. Джейн читала оповідь про старі гебрейські війни так, як читав її батько, зі звучанням переможних труб у голосі. Бабуся глянула на неї з лютим виразом. Стало зрозумілим, що читання Біблії не можна далі використовувати для покарання Джейн. Вона виразно ним утішалася. І як бабуся могла цьому зарадити?

На останній сторінці свого зошита з арифметики Джейн склала список місяців, що мали проминути, перш ніж вона повернеться на Острів, і посміхнулася, відмітивши вересень.

Їй дуже не хотілося повертатися до Сент-Агата. Але пройшло не так багато часу і якось вона здивовано сказала: «Я люблю ходити до школи».

Досі вона почувалася там відсунутою на обочину…, виключеною зі шкільного життя. А тепер, через якусь невідому їй причину, перестала так почуватися. Виглядало, що вона стала усім товаришкою і одночасно ватажком. Дівчатка з класу дуже її шанували. Вчителі почали дивуватися, чому вони раніше не підозрювали, якою незвичайною дитиною є Вікторія Стюарт. Адже ж вона була просто природженим лідером.

Навчання теж перестало бути мукою. Зробилося задоволенням. Вона хотіла вчитися з усіх сил, щоб наздогнати тата. Туманні примари історії, — вишукані нещасливі королеви, понурі старі тирани, — зробилися реальними. Джейн відмітила у читанці ті вірші, які вони з татом читали разом і які були для неї повні прихованого значення…, древні землі, де вони з татом у своїх фантазіях колись блукали, стали для неї місцями, які вона знала й любила. Тепер було так легко вивчати їх. Більше Джейн не приносила додому поганих табелів. Мама була захоплена, але видавалося, що бабуся не дуже тішиться. Якось вона взяла лист, що його Джейн писала Поллі Джиммі Джон, глянула на нього і зневажливо відкинула:

— Флокси не пишуться ф-л-ь-о-к-с-и. Але, думаю, твоїм принагідним друзям байдуже, як вони пишуться.

Джейн почервоніла. Вона чудово знала, як пишуться флокси, але ж так багато треба було сказати Поллі…, запитати у Поллі…, так багато звісток слід було відправити різним людям на її далекому любому Острові посеред моря…, тож вона писала захоплено, не задумуючись над окремими словами.

— Поллі Гарланд — найграмотніша у всій школі Ліхтарного Кута, — сказала вона.

— О, я не сумніваюся…, не маю найменшого сумніву, що їй притаманні всі цноти глушини, — відповіла бабуся.

Бабусині глузування не могли отруїти Джейн насолоди від листів, які вона отримувала з Острова. Вони приходили товстими, як осіннє листя у Валламброза[2]. Щоденно хтось із Ліхтарного Пагорба, Голодної Бухти або Кута писав Джейн. Сновбіми надсилали збірні листи, — їх почерк та орфографія були жахливими у кожному написаному абзаці. Натомість вони вміли писати дуже кумедні речі та ще й несподівано вдало ілюстровані мініатюрами Дранки. Джейн хотілося голосно реготати над цими листами.

Церковний староста Томмі захворів на свинку…, лише уявити собі церковного старосту зі свинкою… Дранка зобразила його кількома кумедними кривими... Задній бортик візка Великого Доналда поламався саме як він підіймався на пагорб Малого Доналда, і вся ріпа зсипалася вниз із пагорба, і він просто казився зі злості. Свині забралися на цвинтар у Куті; матуся Мін робитиме нову шовкову ковдру, — Джейн одразу ж почала збирати клаптики для ковдри матусі Мін… Дін-донів пес порвав усе сидіння на других за якістю штанях Енді Пірсона, мороз знищив усі жоржини, Метровий Крок дістав чиряки, цієї осені було багато чудових похоронів, стара місіс Догелд Маккей померла і ті, що були на похороні, казали, що вона чудово виглядала, маля Джиммі Джонів урешті засміялося, високе дерево на пагорбі Великого Доналда зламав вітер, — Джейн було шкода, вона дуже любила те дерево. «Ми просто страх як скучили за тобою, Джейн… Ой, Джейн, ми б так хотіли, щоб ти була з нами на Гелловін».

Джейн теж цього хотіла. Якби ж вона могла перелетіти у темряві через ріки, гори та ліси на Острів, — лише на цю одну ніч! Як весело вони бігали б, розвішуючи Джекові ліхтарі[3] з ріпи і гарбузів на воротях, а, можливо, і допомагаючи зняти чиїсь ворота.

— Що там такого смішного, люба? — спитала мама.

— Лист із дому, — необдумано відповіла Джейн.

— Ой, Джейн Вікторіє, хіба ж твій дім не тут? — жалібно мовила мама зі сльозами в голосі.

Джейн пожаліла, що так сказала. Але ж мусила бути чесною. Дім! Будиночок, повернутий до моря.., білі чайки, кораблі, що пропливали вгору та вниз…, ялинові ліси…, туманні пустків’я…, свіжий солений вітер затоки, мир…, тиша. ТЕ місце було домом…, єдиним домом, який вона знала. Але вона не могла завдати болю мамі. Джейн почала відчувати дивну потребу захищати маму…, так, наче вона потребувала захисту й оборони. Ах, якби вона могла більше порозмовляти з мамою, розповісти їй про тата, довідатися про все. З якою радістю вона прочитала б мамі ті листи! Натомість вона читала їх Джоді. Джоді так само цікавилася мешканцями Ліхтарного Пагорба, як і Джейн. Вона почала відправляти звісточки Поллі, Дранці та Мін.

В’язи довкола Веселої, 60 стали жовто-рудими. А десь далеко з кленів спадатиме червоне листя…, з моря повзтимуть осінні тумани. Джейн відкрила свій записник і відмітила жовтень.

Листопад був темним, сухим і вітряним місяцем. Одного листопадового тижня Джейн здобула таємну перемогу над бабусею.

— Дозвольте мені зробити крокети на полудень, Мері, — попросила вона якось. Мері недовірливо згодилася, — в холодильнику було багато салату з курчат на випадок, якби крокети не вдалися. Але крокети вдалися. Вийшли такими, якими повинні бути крокети. Ніхто не знав, хто їх приготував, але Джейн дуже тішилася, дивлячись, як їх їдять. Бабуся взяла собі другу порцію.

— Здається, Мері нарешті навчилася готувати крокети, — сказала вона.

Джейн пришпилила мак на День Перемир’я[4], бо її тато був нагороджений медаллю «За видатні заслуги». Вона прагнула почути про нього, але не могла звернутися до своїх кореспондентів з острова. Ніхто не повинен знати, що вони з татом не листуються. Але інколи у листах було дещо про нього…, — одна-дві фрази. Вона жила цими фразами. Вставала вночі, щоб перечитати листи з ними. А щосуботи, після обіду, зачинялася у своїй кімнаті та писала йому листа, який потім запечатувала і з дозволу Мері ховала в її речах. Привезе їх усі татові наступного літа, і нехай він їх читає, доки вона читатиме його щоденник. Вона навіть спеціально одягалася, пишучи ті листи, — це був її маленький ритуал. Так було чудово писати йому, коли надворі завивав вітер, писати батькові такому далекому і такому близькому, розповідаючи йому про все, що трапилося цього тижня, про всі інтимні любі дрібниці.

Перший сніг випав по обіді, саме як вона писала, сніжинки були великими як метелики. Чи падав сніг на Острові? Джейн роздобула ранкову газету і подивилася, чи є там прогноз погоди для Мерітайму? Є…, — холодно, невеликі снігопади, вночі прояснення і мороз. Джейн заплющила очі й побачила це. Великі м’які пластівці снігу спадають на сірий ландшафт на тлі темних ялин…, її садочок став казково гарним…, яйце у порожньому дроздовому гнізді, яке вони знайшли з Дранкою…, темне море довкола білої землі. «Вночі прояснення і мороз». Морозні зірки виблискують у ще морознішій вечірній синяві над тихими полями під тонкою білою сніжною габою. Чи не забуде тато впустити Пітерів додому?

Джейн відмітила листопад.

30

Різдво ніколи не було для Джейн чимось надзвичайним. Вони завжди робили те саме і так само. На Веселій, 60 не було ні ялинки, ні панчохи з подарунками, ні ранкового святкування, — так вирішила бабуся. Казала, що воліє спокійний ранок, і завжди йшла на святкову відправу до Сент-Барнаба, притому, з якихсь дивних власних причин, ходила туди сама. Потім вони йшли на гостину до дядька Вільяма чи дядька Девіда, а потім ще влаштовували на Веселій, 60 велику сімейну вечерю, після якої публічно вручалися подарунки. Джейн завжди діставала багато хороших речей, яких не надто хотіла, і одну-дві, які хотіла. На Різдво мама здавалася трішки веселішою, ніж у інші дні…, надто веселою, як це відчувала Джейн з її новоздобутою мудрістю, так, наче вона боялася щось згадати, якби на мить перестала веселитися.

Але цього року різдвяні свята здобули для Джейн особливий сенс, якого не мали раніше. У Сент-Агата відбулася вистава, в якій Джейн була однією з зірок. Крім того, декламувала вірш говіркою і зробила це пречудово…, бо ж декламувала для аудиторії з одної людини за тисячу миль звідси, зовсім не переймаючись презирливим обличчя бабусі та її затиснутими губами. Останнім номером програми була жива картина, в якій чотири дівчинки представляли духів чотирьох пір року навколішках довкола духу Різдва. Джейн була духом осені з кленовим листям у каштановому волоссі.

— Ваша внучка стає дуже гарною дівчиною, — сказала бабусі певна леді. — Звичайно, вона не схожа на свою красуню матір, але в її обличчі є щось дуже прикметне.

— Гарний той, хто гарно чинить[5], — відповіла бабуся тоном, у якому виразно відчувалося, що, згідно з цією максимою, Джейн не має найменшого шансу на гарну зовнішність. Але Джейн того не чула, а, якби й чула, то не брала б до серця. Вона знала, що тато думає про її кістки.

Джейн не могла відправити подарунки на Острів…, не мала за що їх купити. Ніколи не діставала кишенькових грошей. Натомість написала всім своїм друзям спеціального листа. А вони прислали їй свої маленькі подарунки, які подобалися їй куди більше, ніж розкішні речі, одержані в Торонто.

Матуся Мін прислала їй пакетик чебрецю.

— Ніхто з нас не любить чебрецю, — сказала бабуся, маючи на увазі саму себе. — Віддаємо перевагу шавлії.

— Місіс Джиммі Джон завжди додає чебрець до фаршу, а матуся Мін і місіс Великий Доналд теж, — відповіла Джейн.

— О, безсумнівно, ми відстали від часу, — сказала бабуся, а коли Джейн відкрила пакет із жувальною гумкою, посланий їй Малим Джоном, промовила: — Ну, ну, отже, сучасні ЛЕДІ жують гумку. Інші часи, інші звичаї.

Вона взяла листівку, яку Джейн надіслав Дін-дон. На ній був зображений блакитно-золотий ангел, а внизу Дін-дон підписав: «Він схожий на тебе».

— Я часто чула, — сказала бабуся, — що любов сліпа.

Бабуся, як завжди, вміла кого завгодно змусити почуватися безглуздо.

Але навіть бабуся не погордувала в’язкою виловлених із моря цурпалків дерева від старого Тімоті Салта. Дозволила Джейн спалити їх у каміні напередодні Різдва, а мама милувалися синім, зеленим та пурпуровим полум’ям. Джейн сиділа перед каміном і мріяла. Ніч була холодною, — морозною і зоряною. Чи на Острові теж холодно і чи не замерзне її герань? Чи на вікнах у Ліхтарному Пагорбі з’явиться щільна біла паморозь? Яким буде татове Різдво? Вона знала, що він вибирається на обід до тітки Айрін. Тітка Айрін прислала їй у подарунок гарний плетений светр та супровідну записку, в якій повідомила про це. «З кількома давніми друзями», — написала тітка Айрін.

Чи серед тих давніх друзів буде також Ліліан Морроу? Джейн сподівалася, що ні. У її серці будився дивний, дещо неокреслений безіменний страх, коли вона думала про Ліліан Морроу та її пестливе ’Дрю.

На Різдво Ліхтарний Пагорб спустіє. Джейн це обурювало. Тато забере з собою Талана, а бідні Пітери зостануться самі.

Під час Різдва трапилося щось таке, що дуже зворушило Джейн і про що ніхто не знав. Вони пішли на гостину до дядька Девіда, а в його бібліотеці був примірник «Вечірнього Вісника». Джейн накинулася на нього. Чи була там якась татова стаття? Була. На першій шпальті, — «наслідки конференції стосовно провінцій Мерітайму». Джейн не була спроможна збагнути її глибину, але прочитала кожне слово з гордістю та захопленням.

Потім з’явився кіт.

 

31

Вони саме обідали на Веселій, 60. Всі зібралися у великій вітальні, яка навіть із палаючим у каміні вогнем видавалася холодною та похмурою. Френк приніс корзину.

— Ось він, місіс Кеннеді, — сказав.

Бабуся взяла у Френка корзину і відкрила її. Там виявився чудовий білий персидський кіт, що зверхньо і недовірливо мружив на всіх свої блідо-зелені очі. Мері та Френк розмовляли про кота на кухні.

— І чого старій леді зайшло таке в голову? — дивувався Френк. — Я думав, що вона котів не терпить, бо тоді не дозволила міс Вікторії лишити котеня, хоч дитина просила й молила. А тепер, диви, сама їй дає…, і той кіт коштує сімдесят п’ять доларів. Сімдесят п’ять доларів за кота!

— Для неї гроші ніколи нічого не значили, — сказала Мері. — Я тобі розтлумачу, що їй зайшло. Я б у неї двадцять років не куховарила, якби не навчилася її думки читати. Міс Вікторія має кота на тім своїм Острові. А бабка хоче того кота скреслити. Не хоче, щоб було так, що Ендрю Стюарт позволяє міс Вікторії тримати котів, а тут їй кота мати не можна. Стара леді задумалася, як відохотити міс Вікторію від Острова і додумалася до цього кота. Вона собі надумала, — правдивий перс за сімдесят п’ять доларів, виглядає, як Король Усіх Котів, то й виб’є дитині з голови тих нещасних звичайних котят. Подивися, що вона того Різдва надарувала міс Вікторії, тільки що наголос не сказала: «Від свого батька ти такого не дістанеш!» О, я її знаю. Але цього разу трафила коса на камінь, як я не помиляюся. Вона ніколи більше не зможе нагнути міс Вікторію і вже починає це розуміти.

— Це різдвяний подарунок для тебе, Вікторіє, — сказала бабуся. — Він мав бути тут вчора ввечері, але дещо затримався…, дехто занедужав.

Всі дивилися на Джейн, наче очікуючи від неї криків задоволення.

— Дякую, бабусю, — невиразно відповіла Джейн.

Вона не любила персидських котів. Тітка Мінні мала такого… породистого димчасто-блакитного…, Джейн він не подобався. Персидські коти мали оманливу зовнішність. Виглядали такими гладкими й пухнастими, але, як візьмеш їх на руки, щоб гарненько обійняти, то немає в них нічого, окрім кісток. Як для Джейн, то могло тих персидських котів взагалі не існувати.

— Його звуть Сніжком, — сказала бабуся.

То вона не може навіть дати ім’я власному котові. Але бабуся очікувала, що Джейн полюбить кота, і Джейн впродовж наступних днів героїчно намагалася його полюбити. На нещастя, кіт сам не хотів, щоб вона його полюбила. У його блідо-зелених очах ніколи не з’являлася навіть іскра дружелюбності. Не хотів бути пестунчиком. Пітери любили сидіти на колінах, мали бурштинові очі і Джейн з першого ж дня могла розмовляти з ними їхньою мовою. А Сніжок відмовлявся розуміти хоч слово, сказане нею.

— Я думала…, поправ мене, якщо я помиляюся…, що ти сповідуєш котопоклонництво, — сказала бабуся.

— Сніжок мене не любить, — відповіла Джейн.

— О! — промовила бабуся. — Що ж, я вважаю, що твій смак щодо котів такий самий, як твій смак у доборі друзів. Не думаю, що цьому можна якось зарадити.

— Сонечко, МОЖЕШ ти трішки більше полюбити Сніжка? — благала мама, коли вони залишалися самі. — Просто щоб догодити бабусі. Вона думала, що ти тішитимешся. Може, хоча б прикинешся?

Джейн не дуже вміла прикидатися. Вона сумлінно дбала про Сніжка, щоденно вичісувала його щіткою, пильнувала, щоб він діставав удосталь поживної їжі, не виходив на холод і не застудився…, хоча не надто б цим перейнялася. Любила киць, які тікали, щоб зайнятися своїми таємничими справами, а потім розкаяно з’являлися на порозі, просячись туди, де були теплі подушки і трішки вершків. Сніжок сприймав її турботи як щось належне і дефілював по Веселій, 60, вимахуючи пишним хвостом, що викликало обожнююче захоплення гостей.

— Бідолашний Сніжок! — іронічно прокоментувала бабуся.

У цю невдалу мить Джейн порснула сміхом. Не могла нічого з собою вдіяти. Як виглядало, Сніжок не надто потребував, щоб його жаліли. Сидячи на бильці честерфілдівського крісла, він виглядав як цілковито з себе задоволений монарх.

— Я люблю котів, яких можна обійняти, — сказала Джейн. — — Котів, які люблять, щоб їх обіймали.

— Ти забула, що розмовляєш зі мною, а не з Джоді, — відповіла бабуся.

Через три тижні Сніжок зник. На щастя, Джейн була тоді в Сент-Агата, а то бабуся могла б і її запідозрити у причетності до цього зникнення. Саме всі вийшли, а Мері на кілька хвилин залишила вхідні двері прочиненими. Сніжок вийшов на подвір’я і, мабуть, провалився в четвертий вимір. Оголошення в довідковому бюро виявилися безрезультатними.

— Вкрали його, — казав Френк. — Таке-то з тими дорогими котами

— А мені й не жаль. Такий уже пещений був, більше, ніж дитина, — додала Мері. Думаю, що міс Вікторії це серця не розіб’є. Вона все ще пропадає за своїми Пітерами…, вона не так легко міняється і стара леді може собі взяти люльку та й закурити.

Джейн не вміла прикинутися, що дуже засмучена, і це розсердило бабусю. Її лють тліла кілька днів. Джейн почувалася незручно. Можливо, вона була невдячною…, не досить старалася полюбити Сніжка. В кожному разі, коли персидський кіт матеріалізувався посеред снігопаду, саме як увечері вони з мамою на розі вулиці чекали на трамвай, і кинувся їм до ніг, обтираючись та хрипко нявкаючи, Джейн скрикнула зі щирою радістю:

— Мамусю… мамусю…, Сніжок!

Те, що вони з мамою самотньо стояли на розі вулиці у вітряний січневий вечір, чекаючи трамвай, уже було нечуваним. Були того вечора у Сент-Агата…, старші дівчатка виставляли спектакль і маму запросили. Френк саме зліг із грипом і вони мусили їхати з місіс Остін. Посеред спектаклю місіс Остін викликали додому через раптову хворобу в сім’ї і мама сказала: «Не переймайтеся нами. Ми з Джейн залюбки доїдемо трамваєм».

Джейн завжди любила їздити трамваєм, а з мамою це було вдвічі веселіше. Так рідко траплялося, щоб вони з мамою могли побути разом самі. Але, коли таке траплялося, мама була дуже доброю товаришкою. Вона у всьому бачила кумедну сторону, а очі її сміялися до Джейн, коли спадав їй на думку якийсь жарт. Джейн жаліла, що вони вийшли на Блур, бо це означало, що додому не дуже далеко.

— Люба, хіба це може бути Сніжок? — скрикнула мама. — Так, виглядає на Сніжка, правда…, але ж за милю від дому…

— Мамусю, Френк завжди казав, що його вкрали. Це мусить бути Сніжок…, чужий кіт так би до мене не ластився, як він…

— Я ніколи не думала, що Сніжок на таке здатний, — сміялася мама.

— Напевно, втішився, побачивши друзів, — сказала Джейн. — Ми не знаємо, що з ним трапилося. Виглядає страшенно худим. Мусимо забрати його додому.

— На трамваї…

— Не можна його тут покинути. Я його триматиму…, він сидітиме спокійно.

І дійсно, коли вони зайшли до трамваю, Сніжок кілька хвилин поводився спокійно. Людей у трамваї було небагато. Троє хлопців у далекому кінці вагона захихотіли, коли Джейн увійшла, тримаючи кота в обіймах. Товстенька дитина налякано від неї відсунулася. Прищавий чоловік насупився, наче його особисто вразив вигляд персидського кота.

Раптово Сніжок, як здавалося, зовсім ошалів. Довгим стрибком виплигнув з обіймів Джейн, яка саме необережно їх розслабила, і помчав по трамваю, перескакуючи через сидіння і кидаючись до вікон. Жінки закричали. Товстенька дитина схопилася й заверещала. Дикий стрибок Сніжка збив капелюх прищавого і той вилаявся. Кондуктор відчинив двері.

— Не випускайте кота! — скрикнула задихана Джейн, доганяючи тварину. — Зачиніть двері, швидко…, це мій кіт! Він загубився і я везу його додому.

— Треба було його краще тримати! — роздратовано сказав кондуктор.

«Досить того доброго», — подумав Сніжок…, напевно так подумав…, дозволивши Джейн себе піймати. Хлопці знущально сміялися, коли Джейн поверталася на своє місце, не дивлячись по боках. На її черевичку відірвався ґудзик, вона спіткнулася і подряпала ніс об ручку крісла. Але була переможною Джейн… і Вікторією теж.

— Ой, люба, люба! — сказала мама, заходячись сміхом, — справжнім сміхом. Коли мама востаннє по-справжньому сміялася? От якби бабуся це побачила!

— Це небезпечна тварина! — застережливо сказав прищавий.

Джейн глянула на хлопців. Вони скорчили їй смішні міни, а вона скорчила їм. Любила Сніжка більше, ніж коли-небудь раніше. Але не послаблювала хватки, аж доки не почула, як двері Веселої, 60 з брязкотом зачинилися за нею.

— Бабусю, ми знайшли Сніжка! — урочисто проголосила Джейн. — Ми привезли його додому!

Вона випустила кота, а він безтямно оглянувся довкола.

— Це не Сніжок, — сказала бабуся. — Це кішка.

Судячи з бабусиного тону, кішка — це щось ганебне.

Завдяки іншому оголошенню в довідковому бюро вони розшукали власника кішки і більше персидські коти на Веселій, 60 не з’являлися. Джейн відмітила грудень, майже проминув січень. Новини з Ліхтарного Пагорба далі були прецікавими. Всі їздили на ковзанах… на ставку або на маленькому круглому і оброслому деревами ставочку за Кутом…; Дранка Сновбім під час різдвяного концерту була королевою і носила зубчасту корону з бляшанки; дружина нового пастора вміє грати на органі; маля Джиммі Джона з’їло геть-усі квіти з різдвяника місіс Джиммі Джон, одну за одною; місіс Малий Доналд на різдвяну вечерю мала індика, — Джейн пам’ятала того величного білого індика з червоними коралями і удостоїла його жалісного прощання; дядько Гробовик зарізав свиню матусі Мін і матуся Мін послала татові печеню; матуся Мін почала вигодовувати нову свинку, — гарнісіньке рожеве поросятко точнісінько як церковний староста Томмі; собака містера Спрага з Кута покусав і видер око собаці містера Лоні і містер Лоні збирається подати на нього до суду; місіс Ангус Скатербей, чоловік якої помер у жовтні, розчарована результатом…, кажуть, що вона жалілася: «Бути вдовою не так весело, як я собі думала»; Шервуд Мортон пішов до хору і адміністрація мусила позабивати додаткові цвяхи, щоб укріпити дах…, Джейн підозрювала, що цей жартик вигадав Метровий Крок; з пагорбу Великого Доналда чудово з’їжджати на санках; її тато завів нового пса, білого товстуна на кличку Булька; її герань чудово цвіте… «а я не можу її бачити», — гірко думала Джейн; Вільям МакАлістер побився з Томасом Кравдером, бо Томас сказав, що йому не подобалися б Вільямові вуса, якби він запустив вуса; вони мали срібну відлигу… Джейн одразу ж її собі уявила… крижані коштовності…, кленові дерева такі гарні, аж неземні…, у саду стебла трави пробивають снігову кірку, наче кришталеві списи; Метровий Крок закольматажив… що це, з ласки Божої, означає? — вона мусить про це довідатися наступного літа; зі свинарника містера Сновбіма здуло дах… «якби він добре прибив гребеневий брус, як я йому казала, то цього б не сталося», — моралізаторським тоном відмітила Джейн; Боб Вудс впав на пса і пошкодив спину… собі чи псові?... Карвей Сновбім мають видалити мигдалини і вона через це зазналася; Джейбіз Гіббс наставив пастку на скунса, а впіймав свого кота; дядько Гробовик влаштував для приятелів устричну вечерю; дехто каже, що місіс Алек Карсон з Кута матиме нову дитину, а дехто каже, що ні.

Що Весела, 60 могла протиставити кольору і смаку таких новин? Джейн відмітила січень.

Лютий видався штормовим. Коли по Веселій із завиванням мчали вітри, Джейн проводила вечори, заглибившись у каталоги насіння і вибираючи, що тато мав посадити навесні. Любила читати описи рослин і уявляла собі рівні їх ряди на Ліхтарному Пагорбі. Переписала всі найкращі рецепти Мері, щоб приготувати їх влітку для тата…, для тата, що у цю мить, напевно, сидить у затишку біля каміна, двійко щасливих собак згорнулися калачиком біля його ніг, а надворі шалена біла ніч замітає все хуртовиною. Джейн відмітила лютий.

 


[1] «For she's (he's) a jolly good fellow» — традиційна американська заздоровна пісня.

[2] Цитата з поеми Дж. Мільтона «Втрачений рай».

Thick as Autumnal Leaves that strow the Brooks

In Vallombrosa, where th' Etrurian shades

Валламброза — курортна місцевість у Італії.

[3] Світильник Джека, Ліхтар Джека, Джек-Ліхтар (англ. Jack-o'-lantern) — символ і невід'ємний атрибут Гелловіну, вирізана з гарбуза людська голова, в середині якої знаходиться свічка.

[4] 11 листопада. 11 листопада 1918 року було підписане Комп’єнське перемир’я, яким завершилася Перша світова війна. Бутоньєрку у вигляді макової квітки прийнято носити на знак пам’яті про загиблих в ході військових дій. Останнім часом цей звичай прищепився і в нас.

[5] Handsome is as handsome does — англійська приказка

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.