Джейн з Ліхтарного Пагорба-6

23

Невдовзі Джейн виявила — для того, щоб полюбити Біблію, не треба чуда. Щонеділі після обіду вони з татом йшли на берег і він їй читав. Джейн подобалися ті недільні пообіддя. Вони брали з собою вечерю і споживали її, сидячи на піску. Джейн мала вроджену любов до моря і всього, з ним пов’язаного. Любила дюни…, любила музику вітрів, що зі свистом проносилися вздовж срібної самотності піщаного узбережжя…, любила далекі присмеркові береги, розсвічені коштовним камінням домашніх вогнів у розкішних синіх вечорах. А ще любила татів голос, коли він читав їй Біблію. Його голос кожен звук чинив прегарним. Джейн думала, що якби він не мав більше жодної доброї риси, вона б його полюбила за сам тільки голос. А ще любила маленькі коментарі, що їх він робив, читаючи…, завдяки ним біблійні строфи для неї оживали.  Ніколи вона не думала, що у Біблії щось таке є. Але, зрештою, тато не читав про гачки і ґудзі.

— «Коли разом співали всі зорі поранні[1]»…, вся суть радості творіння у цьому, Джейн. Чи ж ти не чуєш безсмертної музики сфер? «Стань, сонце, в Ґів'оні, а ти, місяцю, ув айялонській долині[2]!» Яка висока гординя, Джейн… сам Муссоліні їй не дорівняється. «Аж досі ти дійдеш, не далі, і тут ось межа твоїх хвиль гордовитих[3]»… глянь, Джейн, як вони котяться, аж досі, але не далі, величний закон, якому вони беззастережно підпорядковуються. «Убозтва й багатства мені не давай[4]!» — молитва Агура, Якеєвого сина. Цей Агур був розумною людиною, моя Джейн. Хіба я тобі не казав, що Біблія сповнена здорового глузду? «Глупак увесь свій гнів увиявляє[5]». Приповісті найбільш неприхильні до дурнів, Джейн,… і це справедливо. Дурні вносять більше замішання у світ, аніж злі люди. «Куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій мій Бог. Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою[6]». Найвищий рівень експресії та емоцій будь-якою мовою, який я знаю, моя Джейн… Рут до Ноомі… такі прості слова. Такі короткі… автор цих строф умів поєднувати слова, як ніхто інший. І знав достатньо, щоб не потребувати зайвих. Джейн, і найжахливіші, і найпрекрасніші речі можна виразити трьома словами, чи й менше…»я тебе кохаю»… «він пішов»… «він прийшов»… «вона померла»… «запізно»…  і життя сповнюється світла або руйнується. «І затихнуть всі дочки співучі[7]»… чи ж не жаль їх хоч трохи, Джейн, тих немудрих вітроногих дочок співучих? Думаєш, що вони уповні заслужили на таке приниження? «Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали[8]»… крик найвищого розпачу! «Спитайте про давні стежки, де то добра дорога, то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі![9]» Ах, Джейн, ноги багатьох з нас давно уже зійшли з давніх стежок…, не можемо знайти дороги, щоб до них повернутися, хоч би скільки шукали. «Добра звістка з далекого краю це холодна водиця на спрагнену душу[10]». Чи ти колись чула спрагу, Джейн…, справжню спрагу…, палаючи від лихоманки…, щоб навіть Раю бажала не більше, ніж холодної води? Я відчував, і не раз. «Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна[11]». Подумай про таке Буття, Джейн, коли маленька хвилинка мучитиме тебе. «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить![12]» Найстрашніші і найвеличніші слова світу, Джейн, бо всі ми боїмося правди і боїмося свободи…, ось чому ми вбили Ісуса.

Не все з того, про що казав тато, Джейн розуміла, але зберігала усе в пам’яті, щоб до нього дорости. Впродовж цілого життя траплялися їй спалахи прозріння, коли вона згадувала татові слова. Не лише з Біблії, а з усіх рядків, які він читав їй того літа. Навчив її розуміти красу слів… тато промовляв слова, наче смакуючи їх.

— «У сяйві місяця непевнім[13]»… одна з безсмертних літературних фраз, Джейн. Бувають такі фрази, — як справжні чари.

— Я знаю, — відповіла Джейн. — «По дорозі в Мандалай[14]»… Я це читала у книзі міс Колвін… і «негучний ельфійський ріг[15]». Це так гарно, що аж болить.

— Ти зрозуміла суть, Джейн. Але, моя Джейн, чому… чому Шекспір залишив своїй дружині друге гірше ліжко[16]?

— Може, воно їй більше подобалося? — практично припустила Джейн.

— «Із уст немовлят, і тих, що ссуть[17]»… напевно. Дивуюся, чому таке найбільш розсудливе пояснення не спало на думку коментаторам, що мучилися з цією фразою. Чи можеш здогадатися, ким була смаглява леді сонетів, Джейн? Ти знаєш, що, як поет оспівує жінку, вона здобуває безсмертя… прикладом є Беатріче…, Лаура…, Лукаста[18]…, Марія Верховинка[19]. Про них оповідали через сотні років після їхньої смерті, бо великі поети їх кохали. Руїни Трої заросли бур’янами, але ми пам’ятаємо Єлену.

— Сподіваюся, вона не мала великого рота, — тужно зауважила Джейн.

Тато зберіг незворушне обличчя.

— Але й не замаленький, Джейн. Ти можеш уявити собі божественну Єлену з таким ротиком, як пуп’янок троянди?

— А МІЙ рот надто великий, тату? — благально спитала Джейн. — Дівчатка у Сент-Агата казали, що так.

— Не надто великий, Джейн. Благородний… рот, який більше дарує, аніж бере… щирий і дружелюбний… з гарно зазначеними кутиками, Джейн. У них не ховається слабкість…, ти не втекла б із Парисом, Джейн, і не наробила усього того блюзнірського безладу. Ти була б вірною своїм обітницям, Джейн… їх духу і букві, — навіть у цьому перевернутому світі.

Джейн мала дивне відчуття, що тато думає про маму, а не про аргів’янку Єлену[20]. Однак те, що він сказав про її рот, її втішило.

Тато не завжди читав їй класику. Якось взяв на узбережжя тонкий томик віршів Бернарда Фрімена Троттера[21].

— Я знав його за океаном…, він загинув…, послухай його пісню про тополі, Джейн.

— «І тому про тополі співаю, і коли доведеться померти, не шукатиму яшмових стін, а тополь і англійського неба». Що б ти хотіла побачити, потрапивши на небеса, Джейн?

— Ліхтарний Пагорб, — відповіла Джейн.

Тато сміявся. Так добре було, коли він сміявся,…так легко. Хоча дуже часто Джейн не зовсім розуміла, з чого він сміється. Це, однак, зовсім її не дратувало…, але інколи вона задумувалася, чи мама завжди його розуміла.

Якось увечері тато вилив такий струмінь поезії, що аж утомився. Тоді Джейн боязко спитала:

— А ти хотів би почути, як я декламую, тату?

Вона продекламувала «Малятко Метью». Це було легко… тато умів слухати, як найкраща аудиторія.

— Ти це можеш, Джейн. Вийшло добре. Мушу тебе трішки в цьому потренувати, колись я непогано інтерпретував говірку.

«Хтось, кого вона не любила, дуже добре читав вірші говіркою»… Джейн згадала, хто це сказав. Тепер вона дещо зрозуміла.

Тато перекотився так, що міг бачити їхній дім у просвіті між темніючими дюнами.

— Я бачу вогні у Джиммі Джонів… і вогні Сновбімів у Голодній Бухті…, але наш будинок не світиться. Ходімо додому і розсвітимо його, Джейн. А ще залишилося трохи того яблучного соусу, що ти його зробила на вечерю?

Отож вони пішли додому і тато запалив гасову лампу та сів за свій стіл, щоб писати епос про Мафусаїла… чи щось інше…, а Джейн взяла свічку, щоб засвітити її біля ліжка. Любила свічки більше, ніж лампи. Вони так граціозно згасали…, легенький слід диму…, тліючий гніт, що свавільно підморгував на прощання.

Коли вже тато навернув Джейн до Біблії, то постарався, щоб історія з географією теж для неї ожили. Вона зізналася йому, що ці предмети важко їй даються. Але незабаром історія перестала видаватися безладним скупченням дат та імен із туманної холодної давнини, а стала легендарною дорогою часу: це тато розповідав їй старі легенди про чудеса і гордих королів. Коли він розповідав про найпростіші речі зі звуком моря у голосі, то все довкола забарвлювалося такою таємничою романтикою, що Джейн не могла нічого забути. Фіви…, Вавілон…, Тір…, Афіни…, Галілея… — то були місця, де жили справжні люди, люди, яких вона знала. А, раз знала, то легко було зацікавитися всім, із ними пов’язаним.

Географія, що колись означала лише карту світу, теж стала захоплюючою.

— Рушаймо до Індії, — казав тато і вони вирушали, хоча Джейн впродовж усієї дороги пришивала татові ґудзики до сорочки. Матінка Мін круто обходилася з ґудзиками. Невдовзі Джейн знала усі прекрасні далекі краї так само добре, як Ліхтарний Пагорб. Принаймні, так їй видавалося після їхніх з татом мандрів.

— Одного дня, Джейн, я справді вирушу і їх усіх огляну. Країну за Полярним Колом… чи ж ця фраза не чарує тебе, Джейн?... далекий Катай[22]…, Дамаск…, Самарканд…, Японію вишневого цвітіння…, Євфрат між загиблих імперій…, схід Місяця над Карнаком…, долини лотоса в Кашмірі…, замки на березі Рейну. Є така вілла на Аппенінах… «хмарних Аппенінах»… я хотів би, щоб ти її побачила, Джейн. А тепер намалюймо карту загубленої Атлантиди.

— Наступного року я почну вивчати французьку, — сказала Джейн. — Думаю, мені сподобається.

— Я теж так думаю. Прокинеться в тобі захоплення мовами. Думай про них як про двері, що відкриють тобі вхід до величного палацу. Полюбиш навіть латину, хоча вона вже мертва. Чи ж не сумно, що мова помирає, Джанет? По тому, як вона жила, горіла й сяяла. Люди казали нею слова кохання… гіркі слова… мудрі й дурні слова. Цікаво, хто був останньою людиною, що сказала фразу живою латиною? Джейн, скільки черевиків потребувала б сороконіжка, якби сороконіжка потребувала черевиків?

Оце весь тато. Ніжний… серйозний… мрійливий…, а потім раптом каже якісь чудові дурниці. Джейн розуміла, як до цього ставилася бабуся.

Неділі на Ліхтарному Пагорбі були цікавими не лише завдяки біблійним читанням, але й тому, що вона зранку йшла разом з Джиммі Джонами до церкви на Березі Королеви. Джейн дуже це подобалося. Вона одягала маленький зелений джемпер, куплений бабусею, і гордо несла книжечку з гімнами. Вони йшли через поля, стежкою, що звивалася краєм гаю Великого Доналда, потім через прохолодне пасовище для овець, потім повз будиночок матусі Мін, де до них приєднувалася Мін, і, нарешті, по зарослій травою доріжці до того, що звалося «маленькою південною церквою»…, маленької білої споруди у гайку з буків та ялин, де завжди муркотіли приязні вітри.

Важко було уявити щось ще менше і ще відмінніше від Сент-Барнаба, однак Джейн тут подобалося. Вікна були зі звичайного скла і з них можна було дивитися просто на ліс і на дикі вишні, що росли біля церкви. Джейн хотілося побачити, як вони цвітуть. Всі присутні прибирали міни, які Метровий Крок називав недільними обличчями, а церковний староста Томмі Перкінс виглядав так поважно і потойбічно, аж Джейн тяжко було повірити, що це той сам веселий Томмі Перкінс буднього дня. Місіс Малий Доналд зі сусідньої лави завжди давала їй м’ятну цукерку і, хоча зазвичай Джейн м’ятних цукерок не любила, тут їй здавалося, що вона хоче ще одну. У її смакові було щось приємне та релігійне.

Вперше Джейн могла приєднатися до співання гімнів, — і зробила це із запалом. Ніхто на Веселій, 60 не здогадувався, що Джейн може співати, але виявилося, що може, принаймні, правильно підтримувати мелодію. Це дуже її потішило, бо інакше не могла б приєднатися до «співів» Джиммі Джонів у їхньому саду в недільні вечори. Ці «співи» видавалися їй кращою частиною неділі. Усі Джиммі Джони співали як коноплянки і кожен мав свій улюблений гімн. Співали також те, що Метровий Крок, наділений гучним оглушливим басом, називав «нестаточними» гімнами, не такими, як у церкві, у книжечці гімнів з м’якою палітуркою. Інколи до них намагався приєднатися собака-що-сидів-удома. А позаду розкинулося прекрасне море, освітлене місячним сяйвом.

На завершення вони завжди співали «Боже, бережи короля», і Джейн йшла додому, аж до дверей Ліхтарного Пагорба, супроводжувана усіма Джиммі Джонами та собаками-що-не-сиділи-удома. Якось вона застала тата, коли той сидів у саду на кам’яній лаві, збудованій для Джейн Тімоті Салтом, смоктав свою Стару Неприятельку і «насолоджувався красою темряви», як він це називав. Джейн сіла біля нього і він її пригорнув, посадивши на коліна. Перший Пітер ображено крутився біля них. Було так тихо, що вони чули, як на полі Джиммі Джона пасуться корови, і так прохолодно, що Джейн приємно було відчувати тепло одягнутої у твід батькової руки на плечі. Тихо, прохолодно, лагідно…, а в Торонто усі задихалися від задушливої спеки, — так учора написала шарлоттаунська газета. Але мама з друзями була в Маскока. Це бідна Джоді душилася на своєму маленькому гарячому горищі. Якби ж то Джоді була тут!

— Джейн, — сказав тато, — чи я мав посилати по тебе цієї весни?

— Звичайно, — відповіла Джейн.

— Але чи правильно я вчинив? Чи це не вразило… когось?

Серце Джейн забилося сильніше. Оце вперше тато майже-майже підійшов до того, щоб згадати маму.

— Не надто…, я ж повернуся у вересні.

— Так, справді. Ти повернешся у вересні.

Джейн очікувала чогось більшого, але воно не настало.

 

24

— «Чи ти коли-небудь бачишся з Джоді? — писала Джейн мамі. — Я хвилююся, чи має вона досить їжі. Ніколи мені про це не пише у своїх листах…, я вже одержала три, але вони мені здаються голодними. Вона далі моя найулюбленіша подруга, але Дранка Сновбім, Поллі Гарланд і Мін дуже милі. Дранка дуже змінилася на краще. Тепер вона завжди миє за вухами, тримає нігті в чистоті. А ще ніколи не плюється кульками на відстань, хоча й каже, що це дуже весело. Малий Джон плюється. Малий Джон збирає корки від пляшок і чіпляє їх до сорочки. Ми всі віддаємо йому корки.

Ми з Мірандою щосуботи прикрашаємо церкву квітами. Маємо багато своїх, а ще нам дають квіти леді Тайтус. Ми приїжджаємо вантажівкою брата Дін-дона, щоб забрати квіти. Леді Тайтус живуть у Потічковій Долині. Правда, що це гарна назва? Міс Джастіна старша, а міс Вайолет молодша. Вони обидві високі, тоненькі і дуже аристократичні. Мають прекрасний сад, і Міранда каже, якщо хочете бути з ними добрі, мусите хвалити їхній сад. Тоді вони все для вас зроблять. Мають вишневу алею, і Міранда казала, що вона навесні чудова. Вони обидві є підпорою церкви і всі їх дуже поважають, але міс Джастіна ніколи не вибачила містеру Сновбіму того, що він колись через розсіяність назвав її місіс. Він казав, що думав, що їй буде приємно.

Міс Вайолет збирається вчити мене робити мережку. Вона каже, що всі леді мусять уміти займатися рукоділлям. У неї старе обличчя, але молоді очі. Я їх обох дуже люблю.

Іноді вони сваряться. Цього року їм не повелося через фікус, він належав їхній матері, яка торік померла. Вони обидві вважають, що він потворний, але священний, і навіть не думають його викинути, але міс Вайолет думає, що, як матір відійшла, то можна його переставити до задньої кімнати, а міс Джастіна каже ні, мусить залишитися у вітальні. І тому буває так, що одна з одною не розмовляють. Я їм сказала, що я думаю, вони могли б один тиждень тримати його у вітальні, а на другий тиждень переставити до задньої кімнати. Їх ця ідея дуже захопила і відтепер все спокійно у Потічковій Долині.

Минулої неділі ввечері Міранда співала у церкві «Зостанься зі мною» (у церкві раз на місяць влаштовують вечірню відправу). Вона каже, що любить співати, бо завжди, коли співає, їй здається, що вона худенька. Вона така гладка, аж боїться, що ніколи не буде гарною, але Метровий Крок каже, що нема страху, чоловіки люблять, як є що взяти в руки. Чи це не грубий вислів, мамусю? Місіс Сновбім каже, що так.

Кожного недільного вечора ми співаємо в саду Джиммі Джонів, звичайно, побожні пісні. Мені дуже подобається сад Джиммі Джонів. Там така гарна і висока трава, а дерева ростуть, як їм подобається. Джиммі Джони дуже гарно разом розважаються. Я думаю, що велика родина — це чудово.

Панч Джиммі Джон учив мене, як перебігти стерню босоніж і не поколотися. Я тут інколи ходжу босоніж. А Джиммі Джони і Сновбіми завжди. Так приємно бігати по холодній вологій траві, заривати пальці у пісок або відчувати між ними болото. Мамусю, ти не маєш нічого проти цього?

Матуся Мін робить для нас прання. Я впевнена, що і сама б зуміла, але мені не дозволяють. Матуся Мін пере для всіх курортників із Горішньої Гавані. Свиня матусі Мін була дуже хвора, але дядько Гробовик її лікував і вона видужала. Я дуже з цього рада, бо, коли б свиня здохла, то невідомо, за що Мін з матусею житимуть взимку. Матуся Мін знаменита своєю юшкою з молюсків. Вона вчить мене її готувати. Ми з Дранкою копаємо молюски.

Вчора я пекла торт, а у глазур потрапили мурашки. Я дуже засмутилася, би ми мали гостей на вечерю. Якби ж я знала, як тримати мурах там, де їхнє місце. Але дядько Гробовик каже, що суп, який я готую, це СПРАВЖНІЙ суп. Завтра на вечерю у нас буде курка. Я обіцяла відкласти шийку для Малого Джона і ніжку для Дранки. А ще, мамусю, у ставку повно форелі. Ми її зловили і з’їли. Дуже весело ловити форель у власному ставку і смажити її на вечерю.

Метровий Крок має вставні зуби. Завжди їх носить, а коли їсть, то виймає і кладе до кишені. Коли ввечері йде і йому дають з собою другий сніданок, то каже: «Дякую, завтра знову прийду», а як ні, то не вертається. Каже, що мусить себе шанувати.

Тімоті Салт дозволяє мені дивитися через його підзорну трубу. Дуже кумедно дивитися через другий кінець. Все здається таким маленьким і далеким, як з іншого світу.

Ми з Поллі знайшли вчора на дюнах зарослі чаполочі[23]. Я нарвала оберемок для тебе, мамцю. Міс Вайолет Тайтус каже, що її добре тримати між носовичками.

Сьогодні ми давали імена телятам Джиммі Джона. Гарних назвали іменами тих людей, яких ми любимо, а негарних іменами тих, кого не любимо.

У наступному тижні ми з Дранкою і Поллі будемо продавати поливку до морозива в Куті, у Народному Домі.

Минулої ночі ми розпалили на березі вогнище з хмизу і танцювали довкола нього.

Пенні Сновбім і Панч Джиммі Джон дуже зайняті картопляними жуками. Мені картопляні жуки не подобаються. Коли Панч Джиммі Джон сказав, що я відважна дівчина, бо не боюся мишей, то Пенні сказав: «Ох-хо, посади на неї жука і подивися, яка вона хоробра». Тішуся, що Панч не почав мене випробовувати, боюся, що я б не витримала.

Передні двері затиналися, то я позичила у Метрового Крока рубанок і їх підправила. А ще я залатала штани Малого Джона. Місіс Сновбім каже, що вона вже не дає ради їх латати і його малий зад зовсім голий.

Місіс Малий Доналд збирається показати мені, як робити мармелад. Вона його зберігає у малесеньких кам’яних горщиках, але я зберігатиму в звичайних банках.

Дядько Гробовик попросив мене написати лист до його дружина, яка поїхала в гості до Галіфаксу. Я почала писати: «Моя дорога дружино!», але він сказав, що ніколи так її не називав, то вона ще перевернеться, як таке побачить, тому ліпше написати: «Люба Ма!». Він каже, що міг би й сам написати, але він в орфографії нуль без палички.

Мамусю, я тебе люблю, люблю, люблю.»

Джейн схилила голову на лист і проковтнула клубок у горлі. Якби ж мама була тут… з нею і з татом…, вибиралася купатися з ними…, лежати на піску з ними…, їсти свіжу форель зі ставка з ними…, сміятися з ними з маленьких домашніх жартів, які вони постійно вигадували…, бігати з ними під місяцем… як би це гарно було!

 

25

Тітуся Ем прислала на Ліхтарний Пагорб запрошення для Джейн Стюарт прийти до неї в гості.

— Мусиш піти, — сказав тато. — У наших палестинах запрошення тітусі Ем — це як наказ королівської особи.

— А хто така тітуся Ем?

— Благослови мене Боже, щоб я точно знав. Або місіс Боб Баркер, або місіс Джим Грегорі. Я ніколи не міг запам’ятати, хто був її останнім чоловіком. Ну, але це й неістотно… Всі називають її тітусею Ем. Вона заввишки мені по коліна і така легенька, що раз її перенесло вітром на другий берег затоки і назад. Але з неї мудрий старий гоблін. Мешкає при маленькій бічній дорозі, ти ще колись про ту дорогу питала, — пряде, тче і фарбує шмаття на хідники. Фарбує добрими старосвітськими барвниками з трав, кори та лишайників. А чого вона не знає про фарби, того й знати не варто. Її фарба ніколи не вицвітає. Найкраще піди цього вечора, Джейн. А я займуся третьою піснею епосу про Мафусаїла. Він ще зовсім молодий парубок, йому ледве триста років.

Спершу Джейн наївно вірила у цей Мафусаїлів епос. Але тепер це вже стало звичним жартом Ліхтарного Пагорба. Коли тато казав, що мусить скласти ще одну пісню, Джейн знала, — насправді йому треба написати якийсь глибокодумний трактат для «Вечірнього Вісника» і не треба йому заважати. Він не заперечував проти компанії, коли писав поезію — любовну лірику, ідилії, сонети, — але за поезію погано платили, а «Вечірній Вісник» добре платив

Після вечері Джейн вибралася до тітусі Ем. Сновбіми, які вже з обіду не тямилися від хвилювання, хотіли у повному складі її супроводжувати, але Джейн відмовилася від ескорту. Тоді вони всі ошаліли з люті і — окрім Дранки, яка вирішила, що леді не повинна нікому накидатися, та пішла додому, до Голодної Бухти, — уперто йшли слідом за Джейн, тримаючись огорож, вдаючи переляк і викрикуючи глузливі фрази, у той час, як Джейн гордовито простувала серединою дороги.

— Диви, як у неї смішно стирчать вуха! — кричав Пенні.

Джейн знала, що вуха у неї не стирчать, то й не переймалася Але вже наступним реченням перейнялася.

— Ти там точно зустрінеш крокодила при дорозі, — загукала Карвей. — Він страшніший за корову!

Джейн здригнулася. Звідки Сновбіми знали, що вона боїться корів? Вона думала, що дуже мудро це приховує.

Язики Сновбімів розв’язалися і вони засипали Джейн шквалом образ.

— Чи ви коли бачили таке гонористе дівчисько?

— Приндиться, як кицька у бричці, правда?

— Вона для нас завелика пані!

— Я завжди казав, що вона задирає кирпу!

— А думаєш, що тітуся Ем дасть тобі якусь перекуску?

— А як дасть, то я знаю, що то буде! — репетував Пенні. — Малиновий оцет, два тісточка і кусник сиру. Хо! Хто б то їв? Хо!

— Закладуся, що вона боїться темряви.

Джейн, яка зовсім не боялася темряви, холоднокровно мовчала.

— Ти тут чужа, — сказав Пенні.

Все, що вони казали досі, нічого не важило, — Джейн знала своїх Сновбімів. Але це її розлютило. Вона — чужа! На її любому острові, де вона народилася! Джейн різко зупинилася перед Пенні.

— Ну, постривайте, — сказала вона з концентрованою їддю, — хай ще хтось з вас прийде вилизати горщик.

Усі Сновбіми відразу зупинилися. Вони про це не подумали. Краще було не дратувати більше Джейн Стюарт.

— Та, ми не хотіли ранити твої почуття… чесно, — запевнила Карвей. Вони гуртом пішли додому, але невгамовний Малий Джон ще обертався і кричав:

— Бувай здорова, костомахо!

Позбувшись Сновбімів, Джейн із великим задоволенням ішла собі далі. Найприємнішою рисою життя у Ліхтарному Пагорбі було те, що вона могла йти, куди її воля, — і ніхто її не критикував і нічого їй не забороняв. Джейн тішила можливість познайомитися з бічною дорогою, біля якої мешкала тітуся Ем. Її часто цікавило, куди веде та дорога, — та скромна маленька дорога, що звивалася між ялинами і смереками, які намагалися сховатися за її поворотами. Повітря було сповнене аромату нагрітих сонцем трав і їх насіння, дерева розмовляли з нею якоюсь забутою чудовою мовою давніх днів, кролики стрибали між папороттю, інколи вискакуючи з неї. У долинці при узбіччі дороги вона побачила вицвілий напис…, криві чорні літери на білій дошці, яку багато років тому приткнув тут якийсь старець, що досі давно помер: «Гей, хто спраглий, прийди до води».

Джейн пішла туди, куди показувала стрілка, — по чарівній стежці між деревами, — і знайшла глибоке чисте джерело, обкладене замшілими валунами. Схилилася і пила, зачерпнувши воду смаглими долонями. Нахабна білка на старому буку зачепила її, а Джейн їй відповіла. Хотіла б побути там трішки довше, але західне небо над верхівками дерев уже золотилося і їй слід було поспішити. Вийшовши із долини зі струмочком, побачила будиночок тітусі Ем, що, наче котик, згорнувся калачиком на схилі пагорба. До нього вела довга стежка, обросла білими та золотими безсмертниками.

Діставшись будинку, Джейн застала тітусю Ем за прядінням на маленькій самопрядці з колесом, що стояла перед кухонними дверима. На лавці біля неї лежали чудові клубки сріблястої вовни. Коли Джейн відкривала хвіртку, тітуся встала, — насправді вона була трохи вища за татові коліна, але нижча, ніж Джейн. Мала розкуйовджене кучеряве сиве волосся, прикрите старим фетровим капелюхом, успадкованим від котрогось з її чоловіків, а її маленькі чорні очі дружелюбно блищали. Хоча питання, яке задала, було грубуватим.

— Ти хто така?

— Я Джейн Стюарт.

— Я знала, — сказала тітуся Ем з ноткою тріумфу. — Я це знала вже тоді, коли побачила, як ти йдеш вгору стежкою. Кожного Стюарта, де його не побачиш, можна розпізнати з ходи.

Джейн дійсно мала особливу ходу… швидку, але плавну, легку, але впевнену. Сновбіми казали, що то вона виступає, однак Джейн не виступала. Дуже втішилася з того, що тітуся Ем розпізнала у її ході рису Стюартів. Тітуся Ем сподобалася їй з першого погляду.

— Можеш тут сісти і перепочити, якщо хочеш, — сказала тітуся Ем, простягаючи поморщену коричневу руку. — Я вже скінчила ту дрібку, що мала зробити для місіс Великий Доналд. Ах, тепер я небагато варта, але колись щось та значила, Джейн Стюарт.

Жодна дошка підлоги в домі тітусі Ем не була рівною. Кожна мала інший напрям. В домі було не надто прибрано, але якось по-особливому затишно. Джейн це сподобалося. Старе крісло, на яке вона сіла, було приязним.

— Тепер можемо побалакати, — сказала тітуся Ем. — Я нині в доброму гуморі. Бо як нє, то ніхто з мене слова не витягне. Хіба своє плетиво візьму. Не гаптую, не шию, не вишиваю і не гачкую, але ніхто з Марітайму не поб’є мене у плетінні. Я вже давно хотіла тебе побачити. Всі про тебе говорять. Я чула, що ти дуже бистра. Місіс Великий Доналд каже, що ти куховариш, як метеор. Де ти цього навчилася?

— О, думаю, я завжди це вміла, — невимушено відповіла Джейн. Навіть під тортурами не зізналася б тітусі Ем, що до приїзду на Острів ніколи не куховарила. Це могло б зіпсувати мамину репутацію.

— Я не знала, що ти зі своїм татом на Ліхтарному Пагорбі, аж доки місіс Великий Доналд не сказала мені на похороні Мері Гоу. Мало де тепер буваю, хіба на похоронах, тих не пропускаю. Всіх там побачиш, про всі новини почуєш. От як місіс Великий Доналд мені сказала, то я вже й постаралася, щоб тебе побачити. Маєш дуже густе волосся! Що за милі вушка! І перчик на шиї — то на гроші. Ти не подібна на свою ма, Джейн Стюарт. Я добре її знала.

Джейн відчула мурашки на спині.

— Справді? — спитала, затамувавши подих.

— Аякже. Мешкали в будинку коло Горішньої Гавані, а я також там, на малій фермі, зараз за луками. Я тоді другий раз вийшла заміж, за того нещасника. Закрутив мені голову! То я носила твоїй ма масло з яйцями і була в домі у ту ніч, як ти народилася… чудова ніч була. Як твоя ма? Гарна і дурненька, як перше?

Джейн спробувала обуритися з того, що її маму назвали дурненькою, але чомусь не зуміла. Що б тітуся Ем не сказала, не можна було з цього обуритися. Так вона гарно підморгувала. Джейн раптом відчула, що може розмовляти з тітусею Ем про маму…, задати ті питання, які ніколи не уміла поставити.

— З мамою все гаразд…, ох, тітусю Ем, чи могли б ви розказати…, я МУШУ знати…, чому батько з матір’ю не живуть разом?

— Питай мене, а я тебе, Джейн Стюарт! — тітуся Ем почухала голову спицею — Ніхто точно не знав. Кожен думав що іншого.

— А чи… чи вони… вони спершу дійсно любилися, тітусю Ем?

— Любилися. Не помилися щодо них, Джейн Стюарт. Ні одно не мало розуму на макове зерня, але любилися без пам’яті. Яблуко будеш?

— То чому розійшлися? Через мене? Вони мене не хотіли?

— Хто тобі таке сказав? Твоя ма аж дуріла від радості, як ти народилася. Я ж там була, нє? І я завжди думала, що твій та також страшне тебе любив, хоча мав свій спосіб то показати.

— Ну то чому…, чому…?

— Багато хто думав, що за тим стояла твоя бабка Кеннеді. Вона смерть як не хотіла, щоб вони побралися, — та ти знаєш. Вони тоді жили в готелі на південному березі, то було вліті, після війни. Твій тато якраз вернувся додому. То була любов з першого погляду. Та шо, трудно його винити. Твоя ма була найгарнішою зі всіх, кого я знала…, як маленький золотий метелик. Її голівка аж сяяла.

Ох, чи ж Джейн цього не знала! Вона бачила, як прекрасно сяяв блідо-золотий вузол на потилиці, над білою маминою шийкою.

— І її сміх… як дзвоник, іскристий молодий сміх. Вона далі так само сміється, Джейн Стюарт?

Джейн не знала, що сказати. Мама часто сміялася… дуже дзвінко.. дуже іскристо, але чи молодо?

— Мама багато сміється, — обережно сказала вона.

— Певно ж, вона була розпещена. Завжди діставала все, чого хотіла. Ну і захотіла твого та…, то і його дістала. Думаю, вона тоді перший раз у житті захотіла таке, чого їй не давала її мати. Стара мадам смерть як була проти цього. Твоя ма не могла їй протиставитися, але втекла з твоїм та. Стара місіс Кеннеді вернулася до Торонто, страшно зла. Але далі писала до твоєї ма і подарунки посилала, і в гості просила. А родичі твого та теж не конче жалували твою ма. Він міг вибрати собі на Острові кожну дівчину, яку б сподобав. От така… Ліліан Морроу. Тоді вона ще була цибатим дівчуром, але потім виросла на гарну жінку. Незаміжня. Твоя тітка Айрін дуже була за нею. Я завжди казала, що та дволична Айрін більше наробила замішання, аніж твоя бабка. То трутка, не жінка, солодка трутка. Ще як мала була, то вже вміла сказати найотруйніші речі найсолодшими словами. Але знала, як до твого та підійти і до себе прив’язати…, завжди його голубила і пестила…, а чоловіки таке люблять, Джейн Стюарт, однаково, мудрі чи дурні. Він вважав ту Айрін досконалістю і не міг повірити, що вона баламутка. У твоїх та з ма бувало розмаїто, певно, що так, але то Айрін вічно пхалася між ними і дзюгала своїм медовим язиком… «Вона ще дитина, ’Дрю,» — коли твій тато хотів вірити, що оженився з жінкою, не з дитиною, «Ти така юна, коханесенька», — коли твоя ма боялася, що ніколи не буде досить мудра й доросла для твого та. І дивилася на неї згори…, та вона б і на Бога дивилася згори…, господарила у її домі…, певно що твоя ма небагато того знала…, мала з тим клопоти, бо ніхто ніколи її не вчив купувати або догоджати…, але жодна жінка не любить, щоб інша жінка забирала собі її права. Я б її вигнала з блохою у вусі, але твоя ма мала дідьчо мало відваги і не могла стати проти Айрін.

Звісно, що мама не могла протиставитися тітці Айрін…, мама нікому не вміла протиставитися. Розлючена Джейн вгризлася у соковите яблуко.

— Цікаво мені, — сказала вона більше до себе, ніж до тітусі Ем, — чи були б вони щасливі, якби побралися з іншими людьми.

— Ніколи в світі, — різко відповіла тітуся Ем. — Вони були створені одне для одного, хоч як би все не попсулося. Ти інакше й не думай, Джейн Стюарт! Певно, що сварилися! А хто ні? Часами і я — з моїм першим і з другим. Якби їх зоставили в спокої, то вони вже б якось порозумілися, чи рано, чи пізно. Але врешті, як ти мала три роки, твоя ма поїхала до Торонто в гості до старої мадам і вже не повернулася. Ото і все, що відомо. Твій та продав будинок і вирушив у подорож довкола світу. Ну, так казали, але я не вірю, щоб світ був круглий. Коли б був, то, якби повернувся, вся вода витекла б зі ставка, но нє? А тепер я приготую тобі перекуску. Маю холодне м’ясо, мариновані бурячки, а в саду є порічки.

Вони їли м’ясо з бурячками, а потім вийшли у сад за порічками. Сад був малим і занедбаним, хилився на південь, а все ж примудрявся залишатися приємним. Біля огорожі росла жимолость, — як сказала тітуся Ем, «щоб приваблювати колібрі», білі та червоні мальви вирізнялися на тлі темної зелені ялинового гаю, обабіч стежки розпаношилися буйні смугасті лілії. А в одному з кутів було повно гвоздик.

— Добре тут, нє? — сказала тітуся Ем. — Що за гарний, дивний світ…, ох, що за прегарний дивний світ. Любиш життя, Джейн Стюарт?

— Так, — щиро згодилася Джейн.

— І я. Так би його й з’їла, аж плямкаю. Я б хотіла жити вічно і чути щось нове. Я завжди мала смак до нового. Колись мушу зібратися з відвагою і всісти до авта. Я ніколи ним не їздила, але поїду. Місіс Великий Доналд каже, що її найбільша мрія — політати на аероплані, але небесні гарцювання поза моєю лінією. А раптом двигун заглухне, коли ти летиш? Як тоді спуститися донизу? Ну, Джейн Стюарт, я рада, що ти прийшла. Ми зіткані з тієї ж пряжі.

Коли Джейн вже зібралася йти, тітуся Ем дала їй чималу китицю братків і жменьку саджанців герані.

— Місяць саме такий, що добре їх садити, — сказала вона. — Прощавай, Джейн Стюарт. Сподіваюся, ти ніколи не питимеш із порожнього горняти.

Джейн повільно йшла додому, обдумуючи певні речі. Любила бути сама уночі. Любила великі білі хмари, що час від часу пливли над зірками. Відчувала, як завжди, коли була наодинці з ніччю, що розділяє з темрявою якісь прекрасні таємниці.

Зійшов місяць…, великий місяць медового кольору. Його світло залило поля. Гайок гостроверхих ялин на східному пагорбі був як чарівне місто зі стрункими дзвіницями. Джейн побігла навистриб, весело наспівуючи, а її чорна тінь бігла перед нею по місячній доріжці. А тоді, пробігши поворот, вона раптом побачила перед собою корів. Одна з них, велика чорна з дивною білою мордою, стояла саме посеред дороги.

Джейн мурашки пішли поза шкірою. Вона не могла пройти між цими коровами…, не могла. Все, що могла зробити, — повернути вбік, перелізти через паркан на пасовисько Великого Доналда і йти далі пасовиськом, аж доки не обійде корів. Негорда Джейн так і зробила. Але, пройшовши вже півдороги, раптом зупинилася.

— Як я можу звинувачувати маму за те, що вона не може протиставитися бабусі, якщо сама не можу протиставитися кільком коровам? — подумала вона.

Повернулася і пішла назад. Перелізла через паркан на дорогу. Корови все ще були там. Біломорда не рушила з місця. Джейн стисла зуби і йшла далі, зберігаючи вираз хороброї стійкості. Корови і не ворухнулися. Джейн йшла поміж ними, високо піднявши голову. Проминувши останню корову, обернулася і глянула назад. Жодна з корів не звернула на неї найменшої уваги.

— Подумати тільки, а я їх боялася, — погордливо сказала Джейн.

От і Ліхтарний Пагорб та срібний сміх затоки під місяцем. Мале червоне теля Джиммі Джона було надворі, і Джейн безстрашно пройшла повз нього.

Коли вона заглянула у кабінет, тато щось шалено строчив на папері. Зазвичай Джейн його не переривала, але згадала, — мала щось йому сказати.

— Татуську, я забула тобі сказати, що по обіді дім загорівся.

Тато випустив перо і втупився в неї.

— Загорівся?

— Так, від іскри, що впала на дах. Але я відразу вилізла туди з відром і погасила. Там є лише мала дірка. Дядько Гробовик легко все полагодить. Сновбіми аж казилися, що таке пропустили.

Тато безпомічно глянув на неї.

— Що то за Джейн! — сказав.

Джейн, очистивши сумління, знову відчула голод після прогулянки, перекусила холодною смаженою фореллю і пішла спати.

 

26

— Раз на тиждень я люблю робити рух, для переміни, — казав тато, а тоді вони залазили у старе авто, брали з собою Талана, залишивши Пітерам молоко, а тоді на схід, захід, або просто туди, куди вела їх дорога. Понеділок був призначений днем волочіння. На Ліхтарному Пагорбі кожен день мав своє призначення. У вівторок Джейн латала, в середу полірувала срібло, у четвер підмітала і витирала пил на нижньому поверсі, у п’ятницю — на верхньому, в суботу мила підлогу і пекла, щоб мати запас на неділю. В понеділок, за словами тата, вони робили всякі дурниці.

Вони дослідили більшу частину острова, куди тільки могли заїхати. Зголоднівши, їли на узбіччі дороги. «Їй-бо, як двійко циганів», — поблажливо усміхалася тітка Айрін. Джейн знала, що тітка Айрін покладає на неї відповідальність за те волочіння, якому тато тепер віддавався. Але Джейн уже почала відгороджуватися від тітки Айрін надійним парканом власної маленької філософії. Тітка Айрін це відчувала, але не могла висловити. Якби зуміла, то сказала б, що Джейн уміє на неї глянути, а потім чемно і ввічливо зачиняє двері своєї душі.

— Вона не підпускає мене до себе, Ендрю, — скаржилася тітка.

Тато сміявся.

— Джейн любить мати довкола себе вільний простір. Як і я.

Вони не часто включали Шарлоттаун у свої понеділки, але якось під кінець серпня вирішили умиротворити тітку Айрін та повечеряти з нею. Мала бути присутньою інша леді… міс Морроу, яка не справила на Джейн надто доброго враження. Може, тому, що, постійно усміхаючись, виглядала як реклама зубної пасти, а може тому, що татові вона виразно подобалася. Вони обоє багато сміялися та розважалися. Вона була високою, темноволосою красунею з трохи витрішкуватими карими очима. І так намагалася бути милою з Джейн, що це було аж неприємно.

— Ми з твоїм татом завжди були великими друзями. То й ми обидві теж мусимо заприятелювати.

— Це давня симпатія твого батька, коханесенька, — прошепотіла тітка Айрін Джейн, коли міс Морроу пішла, а тато її відпроваджував до хвіртки. — Якщо твоя мати не повернеться…, хто знає? Може навіть…, але я не знаю, чи розлучення у Штатах буде законним на Острові П.Е.

Вони залишилися, щоб подивитися кінокартину, і поїхали додому вже досить пізно. Не те, щоб це мало особливе значення. Пітери не хвилюватимуться.

— Поїдемо додому по Мерсер-рейд, — сказав тато. — Це магістральна дорога, будинків там небагато, а від лепреконів аж роїться. Може, зуміємо побачити хоч одного, коли він шалено тікатиме від світла фар. Дивися пильно, Джейн.

З лепреконами чи без, Мерсер-рейд не була надто добрим місцем для вимушеної зупинки. Коли вони, радісно погойдуючись, з’їжджали з темного пагорба, затіненого високими ялинами та смереками, машина стала як укопана і виглядало, що далі вже не поїде…, принаймні, доки поки хтось радикально не поправить її нутрощів. Так вирішив тато після довгих безплідних спроб ткнути чи стукнути.

— Ми за десять миль від майстерні та найближчого дому, де можна буде переночувати. Вже після півночі. Що будемо робити?

— Спатимемо в автомобілі, — холоднокровно сказала Джейн.

— Я маю кращий план. Бачиш, отам стара клуня? То стодола Джейка Меллорі, там повно сіна. Люблю я спати в сіні на горищі, Джейн.

— Думаю, що буде весело, — погодилася Джейн.

Стодола була посеред необробленого поля, «де росла смерека[24]». Не одна — маленькі деревця покрили все поле, як пір’їнки…, принаймні, у м’якій темряві ті постаті видавалися деревцями. Бо, може, то справді лепрекони стояли собі навпочіпки. Знайшлося горище, повне сіна з конюшини і вони вклалися на ньому під відчиненим вікном, через яке видно було, як зорі дивляться вниз. Талан притулився до Джейн і невдовзі бачив солодкі сни про кроликів.

Джейн думала, що батько теж уже заснув. Вона чомусь не могла спати, не надто хотіла. Одночасно була і дуже щасливою, і трохи нещасною. Щасливою, бо була разом із татом у чарах безмісячної ночі. Джейн любила ночі без місяця. Тоді людина ставала ближчою до таємних настроїв полів; а ще нічна темрява повна була прекрасних незбагненних звуків. Вони надто далеко від’їхали вглиб острова, щоб почути невідчепний ритм моря, але за стодолою шелестіли й шуміли тополі, «чари тополь, коли вітер їх обвіває», — згадала Джейн…, і це звучало, як кроки чарівниць. Хтозна, може, у папороті дійсно були ельфи? І кожен далекий зарослий лісом пагорб, друг якоїсь зірки, теж, здавалося, слухав…, слухав…, можливо, вдалося б також це почути, якщо добре прислухатися? До приїзду на Острів Джейн і не здогадувалася, якою гарною може бути ніч.

Але і втішаючись красою ночі вона не переставала обдумувати те, що сказала тітка Айрін про міс Морроу і про розлучення у Штатах. Джейн відчувала, що ті таємничі розлучення у Штатах давно її переслідують. Чи це про них розповідала Філіс? Роздратована Джейн забажала, щоб Штати тримали свої розлучення для себе.

Тітуся Ем сказала їй, що батько міг вибирати з багатьох дівчат. Джейн навіть подобалося розмірковувати про тих дівчат, з яких міг вибирати тато, бо вона мала певність, що тепер нічого подібного бути не могло. Але здавалося, що міс Морроу зробила тих гіпотетичних дівчат неприємно реальними. Чи тато не надто довго тримав її за руку, прощаючись? Так чи інакше, нитка життя заплуталася.

Джейн стримала кілька зітхань, а одного не зуміла. Тато миттю обернувся і худа сильна рука торкнулася її.

— Хоч це здається неможливим, але мушу прийти до висновку, — щось турбує мою суперську Джейн. Розкажи Таланові, а я послухаю.

Джейн нерухомо лежала й мовчала. Ах, якби ж вона тільки могла все йому розповісти, — з’ясувати все, про що хотіла знати! Але не могла. Був між ними якийсь бар’єр.

— Чи твоя мати вчила тебе ненавидіти мене, Джейн?

Серце Джейн так підійшло до горла, що мало її не задушило. Обіцяла мамі, що ВОНА ніколи не згадає її імені татові і дотримувалася обітниці. Але це тато назвав ім’я. Чи правильним буде погодитися з ним? Джейн вирішила, що цього разу ризикне.

— Ні, ні, тату. Я ж навіть про те, що ти живий, довідалася рік чи півтора тому.

— Ти не знала? А, це, мабуть, заслуга бабусі. А хто тобі сказав, що я живий?

— Одна дівчинка в школі. І я думала. що ти був недобрим до мами…, раз вона тебе… залишила, і як я тебе ненавиділа, то лише тому. Але ніхто мені не казав, щоб тебе ненавидіти…, тільки бабуся казала, що ти послав по мене лише для того, щоб дошкулити мамі. Це ж не так…, тату?

— Ні. Можливо, я егоїст, Джейн…, без сумніву, егоїст…, я так уже казав…, але не настільки. Я думав, що тебе виховували у ненависті до мене, і вважав, що це несправедливо. Я думав, що ти повинна мати можливість полюбити мене, ­— якщо зможеш. Тому я й послав по тебе. Ми з твоєю матір’ю провалили наш шлюб, Джейн, як і багато інших молодих дурнів.  От і вся суть.

— Але ж чому… чому…, мама така хороша…

— Ти не мусиш казати мені, яка вона хороша, Джейн. Коли я вперше її побачив, то саме повернувся з бруду, смороду та паскудства окопів і подумав, що це істота з іншої планети. До того я ніколи не розумів причин Троянської війни. А тоді зрозумів, що за Єлену Троянську варто було боротися, якщо вона мала таке золоте волосся, як Робін. І її очі. Не всі блакитні очі прекрасні, але її були такими, що, здавалося, не варто були дивитися у інші очі, крім блакитних. Її вії робили усе довкола для мене таким, що аж складно повірити. Коли я вперше її побачив, вона була одягнена в зелену сукню…, так, на іншій дівчині це була б просто сукня, більш нічого. На Робін стала чарами, таємницею…, шатами Титанії[25]. Я готовий був цілувати її поділ.

— І вона теж у тебе закохалася, тату?

— Так, схоже на це. Якийсь час вона й справді мене любила. Ми втекли, ти ж знаєш. Її матір не хотіла мене за зятя. Я не думаю, що їй сподобався б який завгодно чоловік, що забрав би від неї Робін…, але ж я ще й нічого не мав і був ніким, то це було зовсім неможливо.

Одної місячної ночі я попросив Робін піти зі мною. Старі місячні чари не підвели. Ніколи не вір місячній ночі, суперська Джейн. Якби я міг, то й зовсім скасував би ті місячні ночі. Ми поселилися у Горішній Гавані і були щасливі…, тоді я щодня знаходив нові слова кохання…, відкрив у собі поета…, булькав у ставках та гротах, Джейн…, так, у той перший рік ми були дуже щасливі. Це завжди буде зі мною…, ЦЬОГО навіть боги не в силах відібрати.

Татів голос видався майже шаленим.

— А тоді, — гірко сказала Джейн, — з’явилася я…, і ніхто з вас мене не хотів… і ви вже ніколи не були щасливими.

— Нікому не дозволь таке казати, Джейн. Зізнаюся, я дуже тебе не хотів… я був таким щасливим, що не хотів нікого третього. Але пам’ятаю, як я побачив твої великі круглі очі, що вперше знайшли мене у кімнаті, повній інших чоловіків, — і засвітилися. Отоді я зрозумів, як я насправді тебе хотів. Може, твоя мати більше тебе хотіла…, у всякому разі, здавалося, вона не хоче, щоб хтось інший тебе любив. Ти не мала навіть здогадатися, що я маю на тебе якісь права. Вона так була поглинута тобою, що, здавалося, не мала для мене ні часу, ні любові. Як тільки ти чхнула, вона була певною, що це запалення легенів і вважала мене безсердечним, бо я не впадав через це у безодню розпачу. Здається, боялася навіть дати мені тебе потримати, щоб я часом тебе не випустив із рук. Ну, не лише про тебе йшлося. Думаю, доти вона вважала, що вийшла за якогось міфічного Джона Доу її уяви, а виявилося, що я не уявний герой, а звичайний собі Річард Роу[26]. Ще інші речі… Я був убогим, нам доводилося жити за мій заробіток…, я не вважав допустимим, щоб моя дружина жила за гроші, надіслані її матір’ю…, змусив її відіслати їх назад. Вона згодилася. Але ми почали сперечатися через дрібниці…, ой, Джейн, ти ж знаєш, який я запальний. Пам’ятаю, колись я крикнув їй: «Закрий рота!»…, але ж кожен нормальний чоловік принаймні раз у житті каже таке дружині. Не дивуюся, що це її боляче образило…, але її так багато речей ображало, що я не здогадувався про біль. Джейн, можливо, я не розумію жінок.

— Зовсім не розумієш, — погодилася Джейн.

— Е! Ну! — Виглядало, наче тато тільки наполовину задоволений з того, що Джейн виразно з ним згодна. — Ні, чесне слово…, добре, не будемо сперечатися. Але Робін теж мене не розуміла. Ревнувала мене до моєї роботи. Думала, що я волію роботу, а не її… Я знаю, — вона потайки тішилася, коли мою книгу відхилили.

Джейн згадала, як мама казала, що тато надто ревнивий.

— А не думаєш, що тітка Айрін мала з цим щось спільне?

— Айрін? Нісенітниця! Айрін була її кращим другом. Але твоя мати заздрила моїй любові до Айрін. Твоя мати не могла, щоб хоч трохи не ревнувати…, ЇЇ мати була найревнивішою істотою на світі. Просто хворобливо ревнивою. Зрештою, Робін поїхала до Торонто, наче в гості, а приїхавши туди, написала мені, що більше не повернеться.

— Ой, татку!

— Ну, я думаю, що це її мати на неї вплинула. Але вона мене розлюбила. Я це знав. Я не хотів дивитися, як здіймається ненависть в очах, у яких я бачив любов. Це страшна річ, Джейн. Тому я не відповів на її лист.

— Ой, тату… якби ти… якби ти її спитав…

— Я згоден з Емерсоном[27], — найвища ціна, яку можна заплатити за якусь річ, — це попросити її. Інколи надто висока ціна. Через рік я ослаб…, написав і попросив її повернутися. Я знаю, що дуже завинив перед нею…, її роздратувало…, коли я сказав, що у тебе мавпяча мордочка…, тобто тоді, Джейн, клянуся, так і було. Я ніколи не отримав відповіді. Так що все було марно.

Джейн відразу ж запитала себе, чи мама побачила того листа.

— Так краще, Джейн. Ми ніколи не пасували одне одному…, я був на десять років старший, а війна накинула ще двадцять. Я не міг їй дати того люксусу і розваг, яких вона потребувала. Вона вчинила… мудро…, закресливши мене. Джейн, не будемо більше про це розмовляти. Я лише хотів, щоб ти знала правду. І ні слова з того, що я сказав, не передавай своїй матері. Пообіцяй мені це, Джейн.

Джейн неохоче пообіцяла. Так багато було слів, які вона хотіла сказати, — і не мала права це зробити. Бо це порушило б дану мамі обіцянку.

Але вона все ще вагалася.

— Тату, може…, ще не пізно...

— Викинь ці дурниці зі своєї каштанової голівки, Джейн. Вже запізно. Я ніколи не проситиму доньку місіс Роберт Кеннеді повернутися до мене. Ми з тобою можемо зробити найкращу можливу річ. Любимо одне одного — і привітаймо себе з цим.

Якусь мить Джейн була цілковито щасливою. Тато любив її, вона була цього певна, — нарешті!

— Ой, тату, чи можу я повернутися наступного літа…, приїжджати щоліта? — нетерпляче вибухнула вона.

— Ти справді цього хочеш, Джейн?

— Так! — промовисто відповіла Джейн.

— То хай так і буде. Зрештою, Робін має тебе взимку, то я матиму тебе літом. Вона не повинна мені цього шкодувати. А ти хороша пташинка, Джейн. Справді, я думаю, що ми обоє доволі славні.

— Татку, — Джейн мусила це запитати.., мусила дійти до суті справи, — ти ще… любиш… маму?

На якусь мить запало мовчання, Джейн тремтіла. Тоді почула, як тато знизав плечима в сіні.

— Троянда раз цвіте, назавжди помирає[28], — відповів він.

Джейн не вважала, що цього досить, але більше ніякої відповіді не отримала.

Подумки так і сяк повертала речі, перш ніж заснути. Ні, послав за нею не для того, щоб дошкулити мамі. Але він мами зовсім не розумів. Ця його звичка… піджартовувати…, їй, Джейн, вона подобалася, але, можливо, мама не сприймала його слів як жарт. А батькові, мабуть, не подобалося те, що, як він вважав, мама нехтувала ним через дитину. А ще він не бачив наскрізь тітки Айрін. Чи це не тому мама плакала вночі у темряві? Джейн просто не могла думати про той мамин плач.

Завдяки тітусі Ем і татові вона довідалася про багато такого, чого раніше не знала, але…

— Хотіла б я ще вислухати мамину сторону, — такою була її остання думка, перш ніж вона врешті заснула.

А, коли прокинулася, світанок перлисто сяяв над східними пагорбами…, прокинулася, знаючи те, чого не знала, засинаючи. Тато все ще кохав маму. Джейн нітрішки у цьому не сумнівалася.

Тато ще спав, коли вони з Таланом збігли по сходах і вийшли надвір. Справді, ще жоден день не розгорявся так гарно. Старе пасовище довкола стодоли було найтихішим місцем, яке Джейн коли-небудь бачила, а на траві між смерічками…, — вдень то справді були смерічки, хоч чим би вони були вночі…, — були павутинки, хтозна, чи не зіткані феями. Джейн умивала личко ранковою росою, коли з’явився тато.

— Суттю пригоди є дивитися, як починається новий день, Джейн. Що може трапитися за цей день? Може розпастися імперія, може народитися дитина, яка колись винайде ліки від раку…, може бути написаний чудовий вірш…

— Треба полагодити нашу машину, — нагадала Джейн.

Вони пройшли милю до найближчого будинку і потелефонували у майстерню. Через кілька годин, перед полуднем, автомобіль вже був на ходу.

— Ану додому, щоб аж курілося за нами! — сказав тато.

Дім… і Пітери їх вітають… співає затока… Мілісент Мері із захопленим виразом обличчя, тьопає через хвіртку. То був прекрасний серпневий день, але пшениця на полі Джиммі Джона вже стала темно-золотою, вересень чекав за пагорбами, а вересень означав повернення до Торонто, бабусі та Сент-Агата. Знову вона опиниться на обочині, а не ганятиме з компанією, як тут. Дев’яносто-п’ять-завтра зменшилося до кількох днів. Джейн зітхнула…, потім отямилася. Що з нею? Вона любила маму…,  прагнула її побачити.., але…

— Я хочу залишитися з татом, — сказала Джейн.

 


[1] Книга Йова 38:7.

[2] Ісус Навин 10:12.

[3] Книга Йова 38:11.

[4] Приповісті, 30:8

[5] Приповісті, 29:11

[6] Книга Рут, 1:16-1:17.

[7] Еклезіаст 12:4

[8] Євангеліє від Івана, 20:13

[9] Єремії, 6:16

[10] Приповісті, 25:25.

[11] Псалми 89:4.

[12] Євангеліє від Івана, 8:32

[13] «Glimpses of the moon» — фраза з п’єси В.Шекспіра «Гамлет, принц датський», дія 1, сцена 4 (переклад Л.Гребінки). Також назва повісті американської письменниці Едіт Вортон.

[14] «On the road to Mandalay» — фраза з вірша Р.Кіплінга «Мандалай».

[15] «Тне horns of elfland faintly blowing» — рядок з поеми А.Теніссона «Принцеса».

[16] У своєму заповіті. «Сим заповідаю своїй дружині друге за якістю ліжко, усі речі…»

[17] Євангеліє від Матвія, 21:16

[18] Героїня поезій англійського поета 17 ст., Ричарда Лавлейса.

[19] Highland Mary, вона ж Мері Кемпбел — кохана жінка і героїня поезій Роберта Бернса.

[20] Аргів’янка — так прекрасна Єлена зветься в «Іліаді» Гомера.

Тут аргів'янку Єлену, що стільки за неї ахеїв

В Трої загинуло цій, далеко від отчого краю?

[21] Бернард Фрімен Троттер (1890-1917) — канадський поет. Загинув під час І Світової війни.

[22] Одна з назв Китаю.

[23] Чаполоч — пахуча трава, використовується у харчовій промисловості.

[24] Судячи з лапок, це якась цитата, але знайти її за двома словами надто складно. Натомість «смереки» часто згадуються в наших піснях, як народних, так і стилізаціях під народні.  Тому я дозволила собі такий переклад.

[25] Королева ельфів.

[26] Джон Доу, Річард Роу — так у судовому процесі згідно з англійським правом називаються відповідно невідомий позивач та невідомий відповідач. Приблизно відповідає нашому «ім’ярек».

[27] Ральф Волдо Емерсон (англ. Ralph Waldo Emerson, 25 травня 1803, Бостон — 27 квітня 1882, Конкорд) — американський есеїст, поет і філософ.

[28] Приблизна цитата з Омара Хайяма у перекладі Едварда Фіцджеральда.

Oh, come with old Khayyam, and leave the Wise

To talk; one thing is certain, that Life flies;

One thing is certain, and the Rest is Lies;

The Flower that once has blown forever dies.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.