Джейн з Ліхтарного Пагорба-5

18

На свій жах, Джейн наступного ранку проспала, а, коли збігла вниз, то побачила незвичайне видовище… тато йшов від Джиммі Джонів, несучи на голові крісло-гойдалку. В руках тримав гриль.

— Я мав тільки позичити гриль, щоб засмажити тріску, Джейн. А місіс Джиммі Джон змусила мене взяти оте крісло. Сказала, що то крісло тітоньки Матильди Джолі, а в них більше крісел-гойдалок, ніж часу, щоб у тих кріслах сидіти. Я зварив вівсянку, тобі залишається засмажити тріску.

Джейн засмажила тріску, заодно і своє обличчя теж, і все у неї вдалося чудово. А каша вийшла грудкуватою.

— Схоже, з тата не надто добрий кухар, — ласкаво подумала Джейн. Але вона так не сказала і героїчно проковтнула всі грудочки. Тато цього не зумів; виклав їх на краю тарілки і захоплено глянув на Джейн.

— Писати я вмію, моя Джейн, але не вмію приготувати вівсеподібну вівсянку.

— Тепер тобі й не доведеться її готувати. Я вдруге не просплю, — відповіла Джейн.

Немає у житті більшого задоволення, ніж радість досягнень. За наступні тижні Джейн це зрозуміла, хоч, може, не вжила саме цих слів. Старий дядечко Гробовик, на всі руки майстер району Берегу Королеви, справжнє ім’я якого було Грабовик[1] і який не мав ні племінників, ні племінниць, обклеїв шпалерами кімнати, залатав дах і полагодив віконниці, розфарбував будинок на біло-зелено та навчив Джейн, як і де копати молюсків. У нього було приємне старе рум’яне обличчя з бахромою білої борідки.

Джейн, захлинаючись від енергії, працювала як бобер, прибираючи за дядьком Гробовиком, розставляючи меблі, які тато приносив додому, і розвішуючи усюди штори.

— Ця дівчина встигає у три місця одночасно, — казав тато. — Не знаю, як їй це вдається. Можливо, чаклунство насправді існує.

Джейн була дуже здібною, — і майже все, що намагалася зробити, у неї виходило. Дуже приємно жити, коли можеш показати, яка ти здібна. Це був її власний світ і вона була в ньому важливою особою. Серце її увесь день тішилося, а життя було безконечною пригодою.

Коли Джейн не прибирала, то займалася куховарством. Весь вільний час студіювала «Кулінарію для початківців» і ходила, бурмочучи про себе: «Шкала мірок… літр… кілограм… ложка» і подібні речі. Завдяки тому, що придивлялася до Мері, а також тому, що була природженою куховаркою, справлялася напрочуд добре. Почавши з першої ж спроби, її бісквіти ніколи не були сирими, а печеня — пригорілою. Але якось вона замахнулася надто високо і приготувала на десерт щось таке, що його лише дуже милосердна людина могла б назвати сливовим пудингом. Дядечко Гробовик з’їв трохи і мусив тієї ночі викликати лікаря, — так, принаймні, казав. Наступного дня приніс власний обід — холодний бекон і холодні млинці, зав’язані у червоний носовичок, — і пояснив Джейн, що він на дієті.

— Той учорашній пудинг, міс, то він був троха запоживний. Мій жолудок не привик до торонтської кухні. Теперка всюди вітаміни… Мус їх їсти від маленька, щоб до них привикнути.

Своїм друзям розповів, що тим пудингом хіба щурів труїти. Але Джейн любив.

— Ваша донька — суперська дівчина, — сказав він татові. — більшість теперішніх дівчат по вершках скачуть, а бульби не розуміють. Але вона суперська, — так, сер, суперська.

Як тато і Джейн із цього сміялися! Відтепер тато називав її «суперською Джейн» тоном трохи жартівливого благоговіння, аж доки цей жарт не приївся.

Джейн теж полюбила дядечка Гробовика. Насправді постійно у цьому новому житті дивувалася, як легко їй було любити людей. Здається, кожен, кого вона зустрічала, належав до її племені. Думала, що остров’яни миліші або принаймні більш добросусідські, ніж мешканці Торонто. Не розуміла, що насправді то вона змінилася. Не була більше скованою, наляканою, а через той переляк — незграбною. Ступила на рідну землю, а її ім’я було Джейн. Відчувала приязнь до всього світу і світ їй відповідав взаємністю. Могла любити, що їй подобається… все, що їй подобається, і ніхто не казав, що то в неї низькі й примітивні смаки. Напевно, бабуся не вважала б дядечка Гробовика людиною їхнього кола, але стандарти Веселої, 60 не були стандартами Ліхтарного Пагорба.

Що стосується Джиммі Джонів, то Джейн здавалося, наче вона їх знає усе життя. Довідалася, що їх називали так тому, що містер Джеймс Джон Гарланд з північного сходу мав за сусіда Джеймса Гарланда, а з південного заходу — Джона Гарланда, і це їх чинило по-своєму визначними. У перший пообід, який Джейн з татом провели на Ліхтарному Пагорбі, з’явилися всі Джиммі Джони повним складом. Спершу прибігла молода дрібота з трьома псами… лататим бультер’єром, золотавим коллі і довгим коричневим псом, що був просто псом. Місіс Джиммі Джон, настільки ж висока й худорлява, наскільки її Джиммі Джон був товстеньким і низьким, мала добрі сірі очі. Вона швидко йшла, тримаючи на руках маля, таке кругленьке, як пампушок. Шістнадцятилітня Міранда Джиммі Джон була такою ж високою, як мати, і товстенькою, як батько. Вже у десять років мала подвійне підборіддя — і ніхто б не повірив, що потайки була переповнена романтикою. Поллі Джиммі Джон мала стільки ж років, що й Джейн, але виглядала молодше, бо була низькою і худою. «Панчові» Джиммі Джону, який приніс ключ, було тринадцять років. Далі йшли восьмирічні близнята, Джордж близнюк і Елла близнючка, їхні голі пухкі ніжки були всіяні комариними укусами. І всі вони мило посміхалися.

— Джейн Вікторія Стюарт? — сказала місіс Джиммі Джон, запитально посміхнувшись.

— Джейн! — відповіла Джейн з такою тріумфальною інтонацією, що всі Джиммі Джони глянули на неї.

— Звичайно, Джейн! — усміхнулася місіс Джиммі Джон. Джейн відчула, що місіс Джиммі Джон їй сподобалася.

Всі, крім дитини, принесли Джейн подарунки. Місіс Джиммі Джон вручила їй пофарбовану на червоно ягнячу шкірку — на килимок біля ліжка. Міранда принесла маленький пузатий білий глечик, розмальований рожевими трояндами, Панч — ранню редиску, Поллі — паросток герані, а близнюки — по жабі, «для її саду».

— Мусите мати жаб у саду, — на щастя, — пояснив Панч.

Джейн відчула, що нізащо не відпустить своїх перших відвідувачів, не пригостивши їх, тим паче, що вони принесли подарунки.

— Пирога місіс Мід повинно вистачити, якщо сама я не візьму шматка, — думала вона. — Маля нічого не захоче.

Маля ЗАХОТІЛО, але місіс Джиммі Джон поділилася з ним. Вони сіли довкола кухні — на стільцях і на порозі-пісковику, та з’їли пиріг, а Джейн аж випромінювала гостинність.

— Приходь, коли зможеш, любонько, — сказала місіс Джиммі Джон. Місіс Джиммі Джон подумала, що Джейн надто юна, щоб вести господарство, хоч би для кого. — Будемо раді тобі допомогти, чим зуміємо.

— Навчите мене, як пекти хліб? — спокійно запитала Джейн. — Ми, звичайно, могли б його купити у Ліхтарному Куті, але тато любить домашній. А яке борошно для торта ви б порадили?

Того ж тижня Джейн познайомилася зі Сновбімами. Сімейство Соломона Сновбіма мало не найліпшу репутацію і мешкало у ветхому домі, там, де ялинова пустка збігала до дуги гавані у місці, званому Голодною Бухтою. Ніхто не знав, як Соломон Сновбім ухитрявся прогодувати свою родину…, трохи рибалив, трохи «підробляв», трохи полював. Місіс Сновбім була чималою рум’яною і огрядною жінкою, а Карвей Сновбім, «Дранка» Сновбім, Пенні Сновбім і «Малий Джон» Сновбім — розбишакуватими, хоч і дружелюбними маленькими істотами, які зовсім не виглядали на недогодованих.

Натомість шестилітня Мілісент Мері Сновбім не була ні розбишакуватою, ні дружелюбною. Як пояснила Джейн Поллі Гарланд, у Мілісент Мері «не всі дома». Вона мала позбавлені виразу оксамитно-горіхові очі…, всі Сновбіми мали напрочуд гарні очі…, червонясто-золотаве волосся і прекрасний колір обличчя. Могла сидіти годинами, не кажучи й слова, — може, тому балакучі Джиммі Джони вважали, що у неї не всі дома, — охопивши повні коліна повними руками. Здавалося, що вона поклонялася Джейн і все літо ходила на Ліхтарний Пагорб, щоб на неї видивлятися. Джейн не заперечувала.

Хоча Мілісент Мері не розмовляла, решта Сновбімів робила це замість неї. Спершу вони сприймали Джейн не надто приязно, думаючи, що вона геть-усе знає, бо приїхала з Торонто, і через це задиратиме носа. Але, коли виявили, що вона зовсім нічого не знає… тільки те, що дядечко Гробовик розповів їй про молюсків…, стали дуже дружелюбними. Себто, засипали її нескінченними питаннями. Ніхто зі Сновбімів не страждав від фальшивої делікатності.

— Чи твій та у своїх історіях пише про живих людей? — спитав Пенні.

— Ні, — відповіла Джейн.

— А всі довкола кажуть, що так. Всі бояться, що він і про них понаписує. НАС хай ліпше не описує, як не хоче, щоб йому розбили носа. Я найсильніший хлопець на Ліхтарному Пагорбі.

— А ти що, такий цікавий, щоб про тебе було що писати? — спитала Джейн.

Відтоді Пенні трохи її побоювався.

— Ми давно хотіли на тебе подивитися, — сказала Дранка, що носила комбінезон і поводилася як хлопець, хоч і не була ним, — бо твої та і ма розвелися, правда?

— Ні, — сказала Джейн.

— А твій та вдівець? — насідала Дранка.

— Ні.

— А твоя ма живе в Торонто?

— Так.

— То чого вона не живе тут, з твоїм та?

— Як будете в мене випитувати про моїх батьків, — сказала Джейн, — то попрошу тата, щоб він вас описав у своїх оповіданнях, — кожнісінького.

Дранка злякалася, але Карвей перебрала нитку розмови.

— А ти подібна на свою маму?

— Ні. Моя мама — найгарніша жінка Торонто, — гордо відповіла Джейн.

— А вдома мешкаєш у білому мармуровому палаці?

— Ні.

— А Дін-дон Белл[2] казав, що так, — обурено мовила Карвей. — І хіба він не брехло після цього? Певно, і атласних покривал не маєте?

— Маємо шовкові, — відповіла Джейн.

— А Дін-дон казав, що атласні.

— О, бачиш, по дорозі йде м’ясник, щось вам несе на обід. — А що то буде?

— Стейк.

— Ти диви! Ми ніколи не їмо стейка…, хіба хліб, мелясу і смажену солонину. Тато каже, що як гляне свині в очі, то ледве не рохкає. А мама каже, — то принеси щось інше, вона буде сильно рада його зварити. Ти що робиш, пляцок? А можна буде вишкребти форму?

— Так, але відсунься від стола. В тебе вся сорочка у крихтах, — наказала Джейн.

— А чого ти розкомандувалася? — сказав Малий Джон.

— Лисяча голова, — сказав Пенні.

І тоді вони, розлючені, пішли додому, бо Джейн образила Малого Джона. Але вже наступного дня повернулися і, забувши про всі кривди, допомагали їй полоти й чистити сад. Робота була тяжкою, день спекотним, то, доки все було зроблено так, щоб удовольнити Джейн, спітніли, аж брови мали мокрі,. Якби хто-небудь змусив їх так тяжко працювати, здійняли б несусвітній лемент, але ж це було для розваги, отож, БУЛО розвагою.

Джейн пригостила їх залишками тістечок місіс Мід. Назавтра хотіла спробувати сама такі спекти.

Джейн вже вирішила, що її сад має бути найкращим у світі. Так була ним захоплена, що не тямила себе. Старосвітський кущ ранніх жовтих троянд уже розцвів. Де-не-де танцювали тіні маків. Кам’яна стіна була обплетена пагонами дикої рожі з малиновими пуп’янками. В кутку цвіли блідо-лимонні лілії і кремові червневі лілії. А ще тут були очеретянка та м’ята, серцецвіт і амарант, нехворощ, півонії, меліса, веснівка, турецька гвоздика, а над ними задоволено гули оксамитові бджоли. Тітонька Матильда Джолі вдовольнялася старомодними багаторічними рослинами. Джейн теж їх любила, але відразу вирішила: наступного літа так чи сяк матиме однорічні квіти. Вже на початку цього літа Джейн планувала наступне.

Невдовзі вона була переповнена садовою премудрістю і намагалася вивідати все від усіх про добрива. Містер Джиммі Джон всерйоз порадив їй добре перепрілий коров’ячий гній, і Джейн притягнула додому кілька кошиків з його обори. Дуже любила поливати квіти…, особливо коли земля була сухою і вони жалібно поникали. Сад її винагороджував — була однією з тих, від чийого дотику усе росте. Не дозволено було показатися жодному бур’янцю, — Джейн раненько вставала і його виполювала. Як чудово було прокидатися тоді, коли сонце сходило над морем!

Ранки на Ліхтарному Пагорбі були не такими, як деінде, — були найранковішими. Серце Джейн співало, коли вона полола, згрібала, копала, обрізала і проривала.

— Хто тебе навчив цього, жінко? — питав тато.

— Думаю, я завжди це знала, — задумливо відповіла Джейн.

Сновбіми розказали Джейн, що їхня кішка має кошенят і вона може взяти одне. Джейн пішла вибирати. Було їх четверо і бідна худа стара кішка-мати не тямилася від гордощів і щастя. Джейн вибрала чорне з мордочкою як квітка братків — справжня квітка! — оксамитне, з круглими золотими очима. Вона одразу ж назвала його Пітером. Потім Джиммі Джони, щоб не відстати, теж принесли кошеня. Але воно теж звалося Пітером і Елла близнючка гірко плакала на саму думку якось його перейменувати. Тато запропонував називати кошенят Першим Пітером і Другим Пітером, що місіс Сновбім визнала святотатством. Другий Пітер був вишукано чорно-сріблястим, з м’якою білою грудкою. Обидва Пітери спали на підлозі біля ліжка Джейн і видряпувалися татові на коліна, досить йому було присісти на хвильку.

— Що за дім без собаки? — сказав тато і взяв одного у старого Тімоті Салта з гавані. Вони назвали його Таланом. То був витягнутий як струна білий пес із круглою коричневою плямою біля основи хвоста, коричневим ошийником і коричневими вухами. Поставив Пітерів на місце, а Джейн так дуже його любила, що аж боліло.

— Люблю мати довкола себе щось живе, тату.

Разом зі собакою тато приніс додому корабельний годинник. Джейн визнала, що корисно знати час їжі, але поза тим виглядало так, наче часу на Ліхтарному Пагорбі не існує.

До кінця тижня Джейн досконало знала географію та народонаселення Ліхтарного Пагорба і Ліхтарного Кута. Схоже, кожен пагорб комусь належав…, були тут Пагорб Великого Доналда…, Пагорб Малого Доналда…, Пагорб Старого Купера. Вона розрізняла Ферму Великого Доналда Мартіна і Малого Доналда Мартіна. Світло кожної садиби, яку вона бачила з вершини свого пагорбу, було чимось особливе. Знала, куди треба глянути, щоб побачити світло матусі Мін, яке уночі поблимувало у вікнах маленького білого дому в туманній складці між пагорбами. Сама Мін, совоока циганочка перченої вдачі, вже була найкращою приятелькою Джейн. Джейн знала, що безбарвна матуся Мін нічого не значить, хіба що як тло для самої Мін. Влітку Мін ніколи не вдягала ні черевиків, ні панчіх, і її босі ноги щодня лопотіли до Ліхтарного Пагорба по червоній дорозі.

Інколи з нею приходив Елмер Белл, більше відомий як Дін-дон. Дін-дон був веснянкуватим, мав настовбурчені вуха, а все ж тішився чималою популярністю, хоча йому постійно надокучали певною скандальною пригодою з тих часів, як він ще був немовлям, — він тоді сів у свою миску з кашею. Коли Малий Джон хотів особливо його роздратувати, то кричав: «Сядь у свою кашу, сядь у свою кашу!»

Елмер, Мін, Поллі Гарланд, Дранка і Джейн були ровесниками, вони всі і любилися, і сварилися, і на смерть стояли одне за одного, протиставляючись і старшим, і меншій дрібноті.. Джейн здавалося, що вони завжди-завжди були друзями. Згадала ту жінку, яка назвала вулицю Веселу мертвою. Ну що ж, будинок тітоньки Матильди Джолі мертвим не був. Він жив кожним своїм дюймом і там аж роїлося від друзів Джейн.

— Ти така славна, що мала народитися на Острові П.Е., — сказав їй Дін-дон.

— А я й народилася! — тріумфально відповіла Джейн.

 

19

Одного дня путівцем притрясся синій двоколісний візок і привіз велику скриню, яку звантажили на подвір’я.

— Там порцеляна і срібло моєї матері, Джейн, — сказав тато. — Думаю, ти б хотіла їх мати. Тебе назвали на її честь. Це все було спаковане, відколи…

Тато раптом замовк, а на чолі з’явилася зморшка, яку Джейн дуже прагла розгладити.

— Вже довгі роки лежало спаковане.

Джейн чудово зрозуміла, що він хотів сказати: «Відколи поїхала твоя мати», — чи щось схоже. Раптом усвідомила, що це не вперше тато обставляв будинок…, не вперше приємно хвилювався, вибираючи шпалери, штори і килими. Вони разом з мамою все це мусили робити раніше. Можливо, тішилися так само, як вона й тато зараз…, може, навіть сильніше. Мама, напевно, була наймилішою, коли порядкувала у власному домі. На Веселій, 60 не могла слова сказати. Джейн задумалася, де, в якому домі тато з мамою жили разом…, де вона народилася. Було так багато речей, про які їй хотілося б розпитати тата, якби лиш посміла. Але він такий добрий. Як мама могла його залишити?

Розбирання пакунків бабусі Стюарт було неабиякою розвагою. Було там прегарне скло та порцеляна…, біло-золотий обідній сервіз бабусі Стюарт…, скляні келихи на високих ніжках…, химерні красиві тарілки усіх видів. І срібло! І чайний сервіз, виделки, ложечки-«апостол»[3], сільнички.

— Це срібло слід почистити, — захоплено сказала Джейн. Як весело буде чистити й мити всі ці вишукані тонесенькі тарілки. Полірування Місяця нічого не значило проти цього. Та й взагалі місячне життя втратило свою привабу. Джейн достатньо було тримати свій будинок у бездоганній чистоті, не вибираючись на місячні мандри. У всякому разі, той Місяць, що його видно було з Острова, схоже, не потребував полірування.

У пакунках були й інші речі… картини і чудовий старий вишитий синьою і малиновою вовною девіз, взятий у рамку: «Хай Божий мир перебуває в цьому домі». Вони з татом без кінця радилися, як розвішати картини, але, зрештою, повісили усі, — і стало зовсім інакше.

— Як тільки на стіні повішена картина, — сказав тато, — стіна стає твоїм другом. Гола стіна неприязна.

Девіз вони повісили у кімнаті Джейн і вона щодня читала його замість молитви, — ввечері перед сном і зранку, прокинувшись.

Ліжка прикрасили чудові клаптикові ковдри, теж привезені у пакунках. Бабуся Стюарт зробила три… Ірландський Ланцюг, Падаюча Зірка і Дикі Гуси. Джейн розстелила Диких Гусей на татовому ліжку, синій Ірландський Ланцюг — на власному, а шкарлатна Падаюча Зірка чекала на полиці, аж доки у кімнаті для гостей з’явиться ліжко.

Ще вони знайшли у коробках бронзового солдатика верхи на коні та блискучого латунного пса. Солдатик вирушив на годинникову полицю, а пса тато забрав на свій стіл, — щоб тримати у дисципліні порцелянового кота. Татів стіл привезли від містера Міда і поставили в «кабінеті»… старий блискучий стіл із червоного дерева, з розсувними полицями і таємними шухлядками та сховками. Кіт сидів на розі стола. То був білий у зелені плями кіт з довгою зміїною шиєю і блискучими як алмаз очима. З якоїсь незрозумілої для Джейн причини тато, здавалося, дуже ним дорожив. Всю дорогу від Бруквею до Ліхтарного Пагорба ніс його в руках, щоб не розбився.

Особистою знахідкою Джейн стала синя тарілка з намальованою на ній пташкою в польоті. Вона завжди з неї їла. А ще була чарівна стара скляна клепсидра з горіховою підставкою, у якій пересипався золотий пісок.

— Це початок 18-го століття, — сказав тато. — Мій пра-прадід був лоялістом[4] і ця клепсидра — єдине, що він привіз до Канади… і ще старий мідний чайник. Дивно… ось і він. Будеш мати що чистити, Джейн. А от та стара миска у синьо-білі смуги — китайська. Мати у ній перемішувала салати.

— Я теж у ній перемішуватиму свої салати, — сказала Джейн.

На самому дні великого пакунка був маленький пакуночок. Джейн кинулася до нього.

— Татуську, що там?

Тато забрав у неї пакуночок. На його обличчі з’явився дивний вираз.

— Це? Так, нічого.

— Татку, це ж медаль «За видатні заслуги[5]». Міс Колвін мала таку у своїй кімнаті в Сент-Агата... її брат дістав за Велику Війну[6]. Ой, татку, ти… ти…

Джейн аж дух перехопило від гордості.

Тато знизав плечима.

— Ніколи не обдуриш вірну Джейн, вона сказала. Я був нагороджений нею за Пасендале[7]. Тоді я нею пишався. Здавалося, вона тоді щось значить…, кинь її.

Голос тато був якось дивно збурений, але Джейн не злякалася… вона перестала лякатися коротких сплесків його темпераменту. Були то такі спалахи, як блискавиця з літньої хмари, після якої знову сяяло сонце. На неї він ніколи не сердився, але з дядечком Гробовиком раз чи два полаявся.

— Я її не викину. Я її зберігатиму, татку.

Тато знову знизав плечима.

— Гаразд, але хай би я її не бачив.

Джейн поклала медаль на свій столик і щодня захоплено на неї дивилася. Так перейнялася вмістом тої коробочки, що, готуючи на обід ірландське рагу, додала туди цукрової пудри замість солі. Цей провал тимчасово пригасив її захоплення життям. Зате Таланові рагу сподобалося.

20

— Джейн, давай поміркуймо. Мій дуже давній приятель, доктор Арнетт, приїхав до Шарлоттауну. Я хотів би його запросити на вечерю і на ніч. Ми зможемо це зробити?

— Звичайно. Але нам потрібне ліжко для гостьової кімнати. Є комод, дзеркало і умивальник, а ліжка нема. Знаєш, я чула, що Малий Доналд має ліжко на продаж.

— Подивимося. А як із вечерею, Джейн? Треба щось екстравагантне? Купити курча… двох курчат… у місіс Джиммі Джон? Ти зуміла б їх приготувати?

— Звичайно. Ах, тату, дозволь мені скласти меню! Холодне курча і картопляний салат. Я точно знаю, як Мері робила картопляний салат…, я часто допомагала їй чистити картоплю… і ще гарячі булочки… мусиш купити мені в Куті банку порошку до печива марки «Флеол». Але саме «Флеол», пам’ятай, це єдиний надійний порошок. — Джейн вже стала знавцем порошків до печива. — А ще суниці з вершками. Ми з Мін учора знайшли суничну галявину біля пагорба. З’їли цілу масу, але ще багато залишилося.

На нещастя, наступного пополудня, коли вони сподівалися доктора Арнетта, заявилася тітка Айрін. Приїхала своєю машиною саме тоді, як Джейн із батьком несли путівцем залізне ліжко. Тато купив його у Малого Доналда, а Малий Доналд довіз ліжко тільки до кінця путівця, бо надто поспішав, щоб доставити його на місце. День був вітряним, Джейн обв’язала голову старим шалем тітоньки Матильди Джолі, бо вночі її трішки боліли зуби. Тітка Айрін виглядала нажаханою, але поцілувала їх обох, коли вони дісталися подвір’я.

— То ви купили старий будинок Тиллі Джолі, ’Дрю? Та ж він до смішного малий! Ну, я думаю, ти міг би спершу поговорити зі мною.

— Джейн хотіла зберегти це в таємниці. Джейн любить таємниці, — просто пояснив тато.

— Ох, Джейн дуже потайна, — сказала тітка Айрін, ласкаво киваючи Джейн пальцем. — Сподіваюся, тільки «потайна». Але мені здається, що ти трішки схильна до хитрощів.

Тітка Айрін посміхалася, але її голос був гострим. Джейн подумала, що вона б уже воліла їдкі бабусині шпички. Тоді хоч не треба було вдавати, що тобі це подобається.

— Якби ж я знала, я б рішуче тобі це відрадила, Ендрю. Я чула, ти заплатив чотири сотні за цей дім. Джиммі Джон тебе ошукав. Чотири сотні за цю малу стару хатчину! Трьох було б достатньо.

— Але ж який звідси відкривається краєвид, Айрін! Додаткова сотня — це за той краєвид.

— Який же ти непрактичний, Ендрю, — тепер палець сміявся і кивав йому. Так, здавалося, що то палець сміється. — Джейн, ти мусиш слідкувати за бюджетом. Якщо цього не робитимеш, твій батько залишиться без жодного пенні.

— Думаю, ми зможемо звести кінці з кінцями, Айрін. А якщо й ні, то зблизимо їх настільки, наскільки це можливо. Джейн знаменита господинька. Доглядає вона ходи дому свого, і хліба з лінивства не їсть[8].

— О, Джейн! — тітку Айрін дещо розважила згадка про Джейн. — Якщо ти вже хотів придбати будинок, ’Дрю, то чому не вибрав ближче до міста? Хоча б те миле бунгало у Кепеку…, ти міг би його винайняти на літо. Я була б поруч з тобою, могла б допомогти… чи порадити…

— Нам більше сподобалося північне узбережжя. Ми обоє з Джейн пелікани пустині та пугачі руїн[9]. Але обоє любимо цибулю, от і порозумілися. Повіриш, ми навіть картини розвішали, не посперечавшись. Це феноменально, я вважаю.

— Тут немає нічого смішного, Ендрю, — тітка Айрін виглядала майже засмученою. — А звідки берете харчі?

— Джейн викопує молюсків, — поважно сказав тато.

— Молюски! Ти сподіваєшся прохарчуватися молюсками?

— Але ж, тітко Айрін, щотижня приходить продавець риби, а м’ясник із Кута — двічі на тиждень, — обурено сказала Джейн.

— Любесенька! — Тітка Айрін водномить стала протекційною. Протекційно ставилася до всього… до кімнати для гостей, до гофрованих жовтих мереживних штор, якими Джейн так пишалася… «любий куточок», — сказала вона солодко… Протекційно потрактувала сад… «така люба старомодна місцина, правда, Джейн?». Протекційно відгукнулася про сховок для взуття… «Дійсно, у тітоньки Матильди Джолі були всі вигоди, правда, коханесенька?».

Єдина річ, з якою вона не була протекційною, це ложечки-«апостол». Коли вона про них заговорила, у її солодкості з’явилася кислинка,.

— Я завжди вважала, що мати призначила їх для мене. Вони повинні бути МОЇМИ, ’Дрю.

— Вона віддала їх Робін, — спокійно відповів ’Дрю.

Джейн відчула легке поколювання. оце вперше при ній тато назвав мамине ім’я.

— Але ж коли вона поїхала…

— Будь ласка, Айрін, не будемо це обговорювати.

— Звичайно, ні, дорогесенький. Я розумію. Вибач. А тепер Джейн, коханесенька, я позичу в тебе фартух і допоможу підготуватися до прийому доктора Арнетта. Благослови. Боже, її маленьке серце, — вона збиралася підготувати все для гостини сама.

Вона смішила тітку Айрін… Тітка Айрін з неї глузувала. Джейн відчувала лють і безпомічність. Тітка Айрін усміхнулася і зайняла керівний пост. Курчата вже були готові, салат зроблений, але вона наполягла, що спече булочки, наріже курчат і не хотіла й чути, щоб Джейн назбирала суниць.

— На щастя, я привезла пиріг. Я знаю, що Ендрю його любить. Чоловіки люблять щось поживніше, коханесенька.

Це до шаленства роздратувало Джейн. Подумки поклялася собі — протягом тижня навчиться пекти пиріг. Але поки що могла тільки слухатись.

Коли приїхав доктор Арнетт, тітка Айрін привітала його, як усміхнута й гостинна господиня. Потім ще більш усміхнута і ще більш гостинна тітка Айрін сиділа на чолі столу, розливала чай і була захоплена тим, що доктор Арнетт узяв другу порцію картопляного салату. Обидва чоловіки з насолодою їли пиріг. Тато сказав тітці Айрін, що вона найкраща пирожниця Канади.

— Поїсти — це, зрештою, не така погана штука, — сказав тато з легкою ноткою здивування, наче вперше про таке здогадався, — і то завдяки пирогу. Серце Джейн переповнилося гіркотою. У цю мить вона охоче порвала б усіх на шматки.

Перш, ніж поїхати, тітка Айрін допомогла Джейн вимити посуд. Джейн дякувала долі, що три дні тому вони з Мін сходили у Ліхтарний Кут і купили рушники. Що сказала б тітка Айрін, якби вона витирала посуд сорочкою?

— Мушу їхати, любесенька… Я б хотіла дістатися додому завидна…, ах, якби ж ви жили ближче. Постараюся відвідувати вас так часто, як зумію. Не знаю, що без мене робила б твоя мати, бідне дитя. ’Дрю і доктор Арнетт пішли на узбережжя. Думаю, будуть там до глупої ночі розмовляти і сперечатися. Ендрю не повинен був залишати тебе тут саму. Але ці чоловіки… вони такі… ні про що не думають.

Але Джейн любила залишатися сама. Так чудово мати можливість порозмовляти сама з собою.

— Я не заперечую, тітко Айрін. І я ЛЮБЛЮ Ліхтарний Пагорб.

— Тобі легко догодити.

…Так, наче вона була маленькою і дурненькою, щоб їй було легко догодити! Тітка Айрін мала видатний талант, якщо треба було змусити когось відчувати: те, що йому подобається і що він думає, нічого не варте. А як Джейн обурила її владна поведінка у татовому домі! Чи ж вона поводилася так само, коли мама була з татом? Якщо так…

— Я привезла тобі подушку для твоєї вітальні, коханесенька…

— Це кухня, — сказала Джейн.

— А як приїду наступного разу, то привезу свою стару кушетку, — для гостьової кімнати.

Джейн, яка затямила «любий куточок», дозволила собі відігратися.

— Думаю, там для неї затісно.

Неприязно глянула на подушку, коли тітка Айрін поїхала. Подушка була така нова і така чепурна, що все інше порівняно з нею виглядало облізлим і сільським.

— Покладу її у сховок для взуття, — задоволено сказала Джейн.

 

21

Вечір видався задушливим, тож Джейн вийшла надвір і сіла на пагорбі.., щоб «повернути собі себе», як вона це називала. Справді, з самого ранку вона була трохи не своєю, бо припалила сніданкові тости і весь день почувалася приниженою. Приготування курчат було дещо незвичним…, кухонна плита на дровах — зовсім не те саме, що електрична духовка Мері…, і стелення ліжка у гостьовій кімнаті, до якого здивовано приглядалася тітка Айрін, тільки що вголос не кажучи «дитинка бавиться, наче має кімнату», теж не належало до приємностей. Але, на щастя, тепер вона знову була сама і ніщо не заважало їй сидіти на пагорбі й тішитися прохолодним оксамитом ночі, скільки її воля. Вітер дув із південного заходу та приносив із собою запах конюшини з лугів Великого Доналда. Всі собаки Джиммі Джонів дружно гавкали. Велика дюна, звана Сторожовою Вежею, на тлі порожнього північного неба виглядала як зубчаста мушля. А за нею звучав протяжний низький гуркіт прибою. Срібний нічний метелик пролетів, майже мазнувши її крилом по обличчі. Талан пішов із татом і доктором Арнеттом, зате обидва Пітери примчали на пагорб, щоб з нею погратися. Вона тулила їх муркотливі шовковисті боки до обличчя і вони легенько покусували її щоки. Це було наче казка наяву.

Повернувшись додому, Джейн уже була своєю власною. Хто б там переймався тією прилизаною усміхнутою тіткою Айрін? Вона, Джейн Стюарт, — господиня Ліхтарного Пагорба, і вона навчиться робити пиріг зі шкоринкою, від «трьох мудрих мавпочок», як любив говорити тато.

Доки тата не було, Джейн сіла за його стіл і написала сторінку-другу для свого листа до мами. Спершу вона не знала, як зможе жити, пишучи мамі тільки раз на місяць. Потім їй спало на думку, що це відсилати лист потрібно раз на місяць, а от писати можна потроху щодня.

«Ми мали гостей на вечері», — писала Джейн. Оскільки їй заборонено було згадувати про тата, дотримувалася королівського стилю, вживаючи займенник «ми». — «Доктора Арнетта і тітку Айрін. Чи подобалася тобі тітка Айрін, мамочко? Чи вона не змушувала тебе почуватися немудрою? Я приготувала курчат, але тітка Айрін вирішила, що пиріг кращий, ніж суниці. Чи тобі не здається, мамусю, що суниці більш вишукані, аніж пиріг? Раніше я ніколи їх не куштувала. Вони дуже смачні. Ми з Мін знаємо, де є сунична галявина. Завтра я збираюся встати рано-вранці і набрати їх на сніданок. Матінка Мін каже, що як я назбираю їх досить, вона навчить мене робити з них варення. Я люблю матінку Мін. І Мін теж її любить. Коли Мін народилася, то важила три з половиною фунти. Ніхто не думав, що вона житиме. Матінка Мін має свиню і годує її на зиму. Вчора дозволила мені її погодувати. Мені подобається когось годувати, мамочко. Це робить людину страшенно важливою. Свині мають страшенний апеттит[10]. Я теж. Думаю, що це таке повітря на Острові.

Міранда Джиммі Джон не терпить, коли хтось сміється з її повноти. Міранда доїть чотирьох корів щовечора. Джиммі Джони мають п’ятнадцять корів. Я ще з ними не познайомилася. Не знаю, чи полюблю я корів. Здається, вони виглядають недружелюбно.

Джиммі Джони мають на кухонних кроквах великі гаки, щоб вішати шинку.

Малятко Джиммі Джон таке смішне і поважне. Воно ще не сміється, хоча має вже дев’ять місяців. Вони цим переймаються. Воно має довгі закручені вії. Я не знала, що малятка такі солодкі, мамочко.

Ми з Дранкою Сновбім знайшли гніздо дрозда на маленькій ялинці за домом. В ньому є чотири сині яйця. Дранка каже, що ми повинні це тримати в таємниці від Пенні й Малого Джона, а то вони видмухають яйця. Деякі таємниці є приємними.

Тепер я люблю Дранку. Її справжнє ім’я — Мерилін Флоренс Ізабель. Місіс Сновбім каже, єдине, що вона може дати дітям, — це справді вигадливі імена.

Волосся Дранки майже біле, а очі мають синій відтінок, трохи подібний на твої, мамочко. Але ніхто не має таких гарних очей, як у тебе.

Дранка амбіттна[11]. Вона одна-єдина зі Сновбімів має якісь амбітції. Каже, що хоче зробитися леді або померти, намагаючись. Я сказала їй, що як вона хоче бути леді, то ніколи не повинна задавати особистих питань, і вона вже більше ніколи їх не задаватиме. Але Карвей все одно, чи вона леді, чи ні, то вона їх задає, а Дранка слухає. Я не дуже люблю Малого Джона Сновбіма. Він кривляється. Але він може підняти палицю пальцями ноги.

Ще мені тут подобається звук вітру вночі, мамусю. Я люблю лежати без сну і слухати його.

Минулого тижня я робила сливовий пудинг. Він був би дуже добрим, якби вдався. Місіс Джиммі Джон каже, що я мала не варити його, а готувати на парі. Я не проти, що місіс Джиммі Джон знає про мої помилки. В неї такі лагідні очі.

А ще так весело варити картоплю у триногому залізному горщику, мамочко.

Джиммі Джони мають чотирьох собак. Три всюди з ними ходять, а один сидить вдома. В нас один собака. Мамочко, собаки дуже милі.

Наймит Джиммі Джонів називається «Метровий Крок[12]». Звісно, це не його справжнє ім’я. Міранда каже, що він все життя був закоханий у міс Джастіну Тайтус, і вважає, що це цілком безнадійно, бо міс Джастіна вірна пам’яті Алека Джека, який загинув на Великій Війні. Міранда каже, що вона досі укладає волосся в помпадур, бо так була причесана, коли прощалася з Алеком. Мамусю, я думаю, що це зворушливо.

Мамочко, любенька, я люблю думати, що ти будеш читати цей лист і тримати його в руках».

Куди менш приємно було уявляти собі, як цього листа читатиме бабуся. Джейн наче бачила, як бабуся тонкогубо усміхнеться при певних абзацах. «Ну, Робін, ти ж знаєш, що подібне притягується подібним. Твоя дочка завжди водилася з негідними людьми. Кривляється!»

— Як було б добре, — думала Джейн, для розваги плигаючи в ліжко, — якби то мамуся була з татом, а не доктор Арнетт, і вони разом повернулися до мене. Колись так і мусило бути.

Уже вдосвіта Ендрю Стюарт завів доктора Арнетта до чистенької гостьової кімнати, де на маленький столик Джейн поставила синьо-білу миску бабусі Стюарт, повну темно-червоних півоній. Потім він навшпиньках зайшов у кімнату Джейн. Джейн міцно спала. Він схилився над нею і променіла від нього така любов, що Джейн її відчула та посміхнулася уві сні. Торкнувся звисаючого пасомка рудувато-каштанового волосся.

— Як добре з дитиною, — сказав Ендрю Стюарт.

 

22

Завдяки «Кулінарії для початківців», порадам місіс Джиммі Джон та власній кмітливості, Джейн напрочуд швидко та напрочуд добре навчилася робити пиріг зі шкоринкою. Як легко було просити поради у місіс Джиммі Джон, хоча Джейн радше померла б, аніж звернулася до тітки Айрін. Місіс Джиммі Джон була мудрою спокійною істотою з обличчям, що аж дихало розумом і добрістю. У Ліхтарному Пагорбі вона мала репутацію особи, яка ніколи не панікує і не втрачає рівноваги, — навіть влаштовуючи церковну вечерю. Не сміялася, коли Джейн, бліда від розпачу, прибігала пожалітися, що її пиріг «сів» або ж лимонний крем, замість застигнути, розлився по тарілці, і тато жартома підняв брову, дивлячись на нього. Насправді Джейн, при всьому її кулінарному таланті, наробила б чимало помилок, якби не місіс Джиммі Джон.

— Я б всипала копачисту ложечку кукурудзяного борошна, Джейн. Ложку з гіркою.

— А написано звичайну ложку, — відповіла Джейн, вагаючись.

— Не все треба вірити книжкам, — сказав Метровий Крок, який, подібно до усіх інших, дуже переймався успіхами Джейн. — Кухарями народжуються, а не робляться. Ти якраз так і народилася, хіба що я нічого не розумію. Ті тефтелі з тріски, що ти недавно зготувала, — таж то смакота, сові по вусах текли б.

Наступний день, коли Джейн самостійно приготувала обід зі смаженої баранини під соусом, пюре з горошку і такого сливового пудингу, що його міг їсти навіть дядько Гробовик, став її днем слави. Яке то блаженство, коли тато підсуває свою тарілку, кажучи: «Додай ще трохи, Джейн. Що значить гіпотеза планетозималей[13] чи квантова теорія порівняно з таким обідом? Джейн, не кажи, що ти досі не знаєш квантової теорії. Без гіпотези планетозималей жінка може обійтися, але квантова теорія, Джейн, — необхідна складова кожного добре керованого господарства».

Джейн не протестувала, коли тато з неї підсміювався. Якщо вона і не знала, що таке квантова теорія, то зате знала, що пудинг удався. Рецепт вона дістала від місіс Великий Джон. Джейн постійно вишукувала нові рецепти і вважала день утраченим, якщо призахідне сонце не бачило її за переписуванням нових рецептів на кінцевих сторінках «Кулінарії для початківців». Навіть місіс Сновбім зробила свій внесок, поділившись рецептом рисового пудингу.

— Ми тільки такий дістаємо, — сказав Малий Джон. — Дешевий.

Малий Джон незмінно приходив «вишкребти». Мав якесь шосте чуття — завжди знав, коли Джейн збирається пекти. Сновбіми дуже тішилися, довідавшись, що Джейн придумала імена своєму кухонному приладдю. Чайник, який завжди пританцьовував на плиті, закипаючи, звався п’яним Тіпсі, сковорідка — містером Маффетом[14], велика тарілка — Поллі, каструля для тушкування — Тімоті, пароварка — Чобітком, а валок для розкачування тіста — Тіллі Тідом.

Але і Джейн зустріла своє Ватерлоо, намагаючись приготувати пампушки. Звучало так просто…, але того, що вийшло, не могли з’їсти навіть Сновбіми. Джейн, не змирившись із поразкою, пробувала знову і знову. Все оточення дуже клопоталося її пампушковими проблемами. Місіс Джиммі Джон радила, матінка Мін підказувала. Торговець із Кута прислав їй новий сорт смальцю для смаження. Спершу Джейн смажила у Тімоті, потім у містері Маффеті. І все даремно. Ті кляті пампушки кожного разу надміру просякали жиром[15]. Джейн прокидалася вночі, переймаючись пампушками.

— Перестань, моя обожнювана Джейн, — казав тато. — Чи ж ти не чула, що надмірні смутки вбили навіть удовиного кота? Крім того, люди кажуть, що ти надто стара для свого віку. Пробуди в собі пісню вітру, моя Джейн, і не клопочися пампушками.

І справді, Джейн так і не навчилася робити добрі пампушки…, але це вберегло її скромність і не дозволило хвалитися, коли приїжджала тітка Айрін. А тітка Айрін приїжджала доволі часто. Інколи залишалася ночувати. Джейн відводила її до своєї любої гостьової кімнати, хоча й неохоче. Тітка Айрін завжди делікатно підсміювалася з того, що Джейн має гостьову кімнату. І ще їй видалося дуже кумедним те, що Джейн колола дрова.

— Переважно це робить тато, але він сьогодні весь день зайнятий писанням, то я не хотіла його турбувати, — пояснила Джейн. — Ну й мені це подобається.

— Що ти за малий філософ! — сказала тітка Айрін, намагаючись її поцілувати.

Джейн побуряковіла аж по вуха.

— Будь ласка, тітко Айрін, я не люблю, як мене цілують.

— Чи ж добре казати таке власній тітці, коханесенька? — тітка Айрін промовисто підняла рівну брову. Вигладжена й усміхнута тітка Айрін ніколи не гнівалася. Інколи Джейн думала, що змогла б її полюбити більше після доброї сварки з нею. Знала, що татові прикро через те, що вони з тіткою Айрін «не ладнають», а ще він думає, наче в цьому є провина Джейн. Можливо, так воно й було. Можливо, те, що вона не любить тітку Айрін, — погано. «Вона намагається протегувати», — обурено думала Джейн. Не так істотно, що вона казала, але як вона це казала! Наче Джейн просто гралася у татову господиню.

Інколи вони вибиралися до міста і споживали обід з тіткою Айрін…, звичайно, то були дуже смачні обіди. Спершу Джейн аж звивалася від приниження. Але з бігом тижнів відчула, що може протистояти тітці Айрін, коли йдеться про їжу.

— Ти чудова, коханесенька, але надто вже відповідальна. Я постійно кажу це твоєму батькові.

— Я люблю відповідальність, — роздратовано відповідала Джейн.

— Не будь такою вразливою, коханесенька, — … наче це був злочин.

Хоча Джейн так і не навчилася смажити пампушки, то зате не мала жодних проблем із варенням.

— Я люблю варення, — сказала вона, коли тато запитав, чи їй це не набридає. Великим задоволення від добре виконаної роботи було для неї піти до комори і милуватися полицею, заставленою рубіновими й бурштиновими банками джему та желе. Вставала ранесенько, щоб піти на малину з Мін або Сновбімами. Пізніше Ліхтарний Пагорб пах пряними ароматами соління. Коли Дженні Лістер із Кута виходила заміж і всі її обдаровували джемами та консерваціями, Джейн гордо йшла разом з іншими, несучи кошик повний соління і варення. В глибині душі дуже втішалася, бо на той час усіх знала і всі її знали. Прогулянка до села була радістю…, вона могла будь-кого перепинити і з ним порозмовляти, а кожен пес радо коротав із нею час. Джейн думала, що кожен приязний по-своєму. Було багато різних видів приязності.

Тепер Джейн легко було розмовляти з будь-ким на будь-яку тему. Вона любила гратися з малюками, але любила також спілкуватися з літніми людьми. Вела захопливі дискусії з Метровим Кроком про зелений корм та ціни на свинину, а ще чому корови жують деревину. Разом із Джиммі Джоном обходила щонеділі вранці його поля, щоб оцінити, яким буде урожай. Дядько Гробовик учив її правити конем та бричкою.

— Я тільки раз їй показав, а вона вже навчилася повертати, — казав він Джиммі Джону.

Метровий Крок не відставав, дозволивши їй заповнювати сіном великий сарай Джиммі Джона.

— Я б ліпше не зробив. Маєш чуття до коней, Джейн.

Але улюбленим приятелем Джейн був старий Тімоті Салт, що жив недалеко від гавані у домі з низьким піддашком під темними смереками. Він мав веселе проникливе старече обличчя з такою поморщеною шкірою, що Джейн ніколи не бачила подібної, а глибоко посаджені очі — як криниці сміху. Джейн любила посидіти з ним, доки він годинами відкривав молюсків і розповідав їй про давні морські катастрофи, забуті легенди дюн і мисів та давні романи північного узбережжя, що були як туманні примари. Час від часу інші присутні рибалки та моряки підхоплювали нитку оповіді. Джейн сиділа й слухала, відганяючи ручну свинку Тімоті, якщо та надто близько підходила. Довкола неї віяли солоні вітри. Хвильки гавані швидкоплинно бігли туди, де сідало сонце, а потім на рибальських човнах погойдувався Місяць. Інколи з дюн до гавані підіймався, наче привид, білий туман, покриті ним пагорби виглядали як фантоми, а навіть найпотворніші доми ставали любими і таємничими.

— Як ся маєш? — поважно питав її Тімоті і Джейн так само поважно відповідала йому, що мається дуже добре.

Тімоті дав їй скляну коробку, повну коралів та морських мушельок із Заходу й Ост-Індії. Допоміг перетягнути догори пласкі камені з берега, щоб обкласти стежку в саду. Навчив її пиляти, забивати цвяхи і плавати. Навчаючись плавати, Джейн проковтнула більшу частину Атлантичного Океану, — так, принаймні, їй здавалося, але навчилася і, мокра й радісна, побігла похвалитися татові. А потім зробила гамак з бочкових клепок, про який розмовляли у всьому Ліхтарному Пагорбі.

— Ніщо не зупинить це дівча, — казала місіс Сновбім.

Тімоті пригнув їй верхівки двох ялин, щоб повісити гамак…, татові такі речі не надто вдавалися, хоча він пообіцяв їй спробувати, якщо вона підбере йому риму до слова «срібло».

Тімоті навчив її читати небесні знаки. Раніше Джейн не була так близько знайома з небом. Чудово було стояти на Ліхтарному Пагорбі та бачити небо довкола себе. Джейн могла годинами дивитися на небо і море, сидячи біля коріння ялин, або ж зачаївшись у щасливій золотій улоговині поміж дюн. Дізналася, що макрелеві хмари — на погоду, кобилячі хвости — на вітер, а червоне небо віщувало вранішній дощ, так само, як темні ялини на пагорбі Малого Доналда, коли видавалося, що вони підступали зовсім близько. Тут, у Ліхтарному  Пагорбі, Джейн радо вітала дощ. У місті він їй не подобався, але дощ на морі полюбила. Любила слухати, як він поливає уночі папороті за вікном, любила його звук, запах і свіжість.

Любила виходити під дощ…, любила промокати до останньої нитки. Любила дивитися, як на Затоку падають темно-лілові зливи, а на Ліхтарному Пагорбі ще світить сонце. Навіть грози любила, коли вони приходили до моря за бар’єром тінистих дюн і не надто наближалися. Але якось уночі трапилася одна страшна гроза. Сині мечі блискавок пронизували темряву..., грім гуркотав по всьому Ліхтарному Пагорбі. Джейн кулилася в ліжку, сховавши голову під подушку, коли відчула татові обійми. Він підхопив її на руки і притис до себе, відганяючи обох обурених Пітерів.

— Злякалася, моя Джейн?

— Ні-і-і, — відважно брехала Джейн. — Але… це непристойно.

Тато голосно засміявся.

— Ти знайшла відповідне слово. Грім — це справжня образа пристойності. Але він промине… вже проминає. «Стовпи неба тремтять та страшаться від гніву Його[16]». Ти знаєш, звідки це, Джейн?

— Звучить, як з Біблії, — відповіла Джейн, щойно перевівши подих після вибуху, який, здається, розколов пагорб надвоє. — Я Біблії не люблю.

— Не любиш Біблії? Джейн, Джейн, це неможливо. Якщо хтось не любить Біблії, то або з ним щось не так, або ж не так його до Біблії підвели. Мусимо щось з цим зробити. Біблія — чудова книга, моя Джейн. Повна пречудових історій і найвищої у світі поезії. Повна найдивнішої «людської природи». Повна неймовірної нестаріючої мудрості, істини, краси та здорового глузду. Так, так, побачимо, що з цим зробити. Думаю, що найгірша буря вже проминула. А завтра вранці ми почуємо, як шепочуться хвильки під сяйвом сонця, а ще там будуть чари срібних крил, коли над мілиною злітатимуть чайки. Я розпочну другу пісню свого епосу про життя Мафусаїла, а Джейн терзатимуть приємні сумніви, чи снідати удома, чи надворі. І все на пагорбах наповниться радістю… як у Біблії, Джейн. Ти її полюбиш.

Може й так… хоча Джейн вважала, що для цього потрібне чудо. У всякому разі, тата вона любила. Раніше мама осявала її життя, наче пам’ять про вечірню зорю. Але тато був… тато!

Джейн знову заснула і приснився їй страшний сон, що вона не може знайти цибулю і татові шкарпетки з блакитними носками, які конче треба було зашити.

 


[1] В оригіналі справжнє прізвище дядька Гробовика — Tunstone, а прізвисько — Tombstone (могильна плита)

[2] Bell (англ) — дзвоник.

[3] Ложечки із зображенням апостолів чи інших святих. Були дуже популярні в Англії та Німеччині.

[4] United Empire Loyalists — прибічники об’єднаної імперії. Американські колоністи, які були на боці Британії під час Американської революції (1775-1783р.)

[5] Distinguished Service Medal – медаль за відвагу у Першій світовій війні.

[6] Перша світова війна.

[7] Битва під Пасендале (Passchendaele, в англійській вимові Пашендейл) — одна з найбільших битв Першої Світової війни. Почалася в липні 1917 року і тривала до 6 листопада 1917 року, коли канадським військам вдалося захопити селище Пасендале.

[8] Приповісті, 31:27.

[9] Псалми, 102:6, «Уподобився я пеликанові пустині, я став, як той пугач руїн!»

[10] Джейн ще не всі слова пише правильно.

[11] Див. попередню примітку.

[12] Точніше, ярдовий крок. Ярд — трохи більше, ніж 91 сантиметр.

[13] Складова частина однієї з теорій виникнення планет.

[14] Можливо, якось зв’язаний з Маленькою Міс Маффет — героїнею дитячого віршика.

[15] З мого власного досвіду — щоб такого не траплялося, слід було до тіста додати кілька ложок спирту. Горілка теж годиться.

[16] Книга Йова 26:11.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.