Джейн з Ліхтарного Пагорба-3

9

Лист був блискавицею з ясного неба. Прийшов одного похмурого ранку на початку квітня… той квітень видався таким капризним, неприємним і холодним, що більше скидався на березень, аніж на квітень. Була субота, не треба йти до Сант-Агата, отож, прокинувшись у своєму великому ліжку з чорного горіха, Джейн задумалася, чим сьогодні зайнятися. Бо мама збиралася на бридж, а Джоді застудилася.

Якийсь час Джейн лежала, дивлячись у вікно, де можна було побачити лише похмуре сіре небо і вершини старих дерев, які боролися з вітром. Знала, що у дворі, під північним вікном, ще лежала купа брудно-сірого снігу. Джейн подумала, що брудний сніг — це найпонуріша річ на світі. Ненавиділа цей зношений кінець зими. А ще ненавиділа спальню, де мусила спати на самоті. Хотіла, щоб вони з мамою могли спати разом. Вони б так чудово проводили разом час, — перед сном чи прокинувшись могли б собі розмовляти досхочу і не боятися, що хтось їх почує. А як приємно було, прокинувшись уночі, почути тихе дихання мами і пригорнутися до неї — трішки, обережно, щоб не розбудити.

Але бабуся не дозволила мамі спати з Джейн.

— Спати двом в одній постелі негігієнічно, — сказала бабуся зі своєю холодною неусміхнутою усмішкою. — Я впевнена, що у такому великому будинку кожна з вас може мати власну кімнату. Багато хто був би дуже вдячний за такий привілей.

Джейн думала, що, можливо, кімната більше подобалася б їй, якби була меншою. Завжди відчувала, що вона тут заблукала. Здавалося, ніщо її з тієї кімнатою не пов’язує. Все тут видавалося ворожим, пильним, мстивим. А все ж Джейн думала — коли б їй дозволили щось зробити для кімнати… замести, витерти пил, поставити квіти… вона почала б її любити, хоч яку величезну. Все в ній було величезним…, величезна чорна горіхова шафа, схожа на в’язницю, величезний комод, величезне горіхове ліжко, величезне дзеркало над масивною чорною камінною полицею… все, крім маленької колиски в ніші каміна, — колись у ній гойдали бабусю. Уявити собі бабусю немовлям! Це було понад сили Джейн.

Джейн встала і вдяглася під поглядом кількох старих мертвих дідів та прадідів, що висіли на стінах. Внизу на газоні стрибали дрозди. Дрозди завжди смішили Джейн… такі вони були зухвалі, гладкі, поважні й пихаті та почувалися на травнику Веселої, 60 як на якомусь спільному подвір’ї. Дуже вони переймаються бабусею!

Джейн тихенько пробралася через коридор до кімнати матері у дальньому кінці будинку. Не повинна була так робити. Зрозуміло, що на Веселій, 60 не слід турбувати маму вранці. Але, як не дивно, минулого вечора мама нікуди не виходила, то Джейн знала, що вона вже прокинулася. Не тільки прокинулася, але Мері саме принесла їй тацю зі сніданком. Джейн хотілося б самій це зробити для мами, але їй ніколи не дозволяли.

Мама сиділа в ліжку. Була одягнена у вишукану піжаму з крепдешину кольору чайної троянди, обшиту павутинкою бежевого мережива. Щоки мали колір піжами, а очі були свіжими й вологими. Джейн гордо подумала, що мама так само гарно виглядає вранці, як і тоді, коли лягає спати.

Замість вівсянки, мама їла заморожені динні кульки в апельсиновому соку та поділилася ними з Джейн. Запропонувала їй також половину тоста, але Джейн знала, що не можна перебивати апетит до сніданку, отож відмовилася. Вони дуже гарно проводили час, сміючись і розмовляючи про милі дрібниці, дуже тихо, щоб ніхто не почув. Не те, щоб вони якось це висловлювали, але обидві знали.

— Хотіла б я, щоб так було щоранку, — думала Джейн. Але не сказала цього. Знала, що досить їй щось таке сказати, як мамині очі потемніють від болю, а вона нізащо у світі не хотіла завдавати мамі болю. Ніколи не могла забути, як колись уночі почула мамин плач.

Вона тоді саме прокинулася через хворий зуб і закралася до маминої кімнати подивитися, чи немає там якихсь зубних крапель. Відкривши двері так тихо, як лишень могла, почула, що мама плаче, жалісно схлипуючи. Але раптом у передпокої з’явилася бабуся зі свічкою в руках.

— Вікторіє, що ти тут робиш?

— Зуб мені болить, — відповіла Джейн.

— Ходи зі мною, я дам тобі крапель, — холодно сказала бабуся.

Джейн пішла… але перестала звертати увагу на зубний біль. Чому мама плаче? Неможливо, щоб вона була нещасливою, — гарна усміхнута мама. Вранці мама виглядала так, наче ніколи в житті і сльозинки не пролила. Інколи Джейн питала себе, чи їй це не приснилося.

Джейн насипала вербенової солі у воду маминої ванни і вийняла з шухляди пару її панчішок, тоненьких, як павутинка в росі. Вона любила робити щось для мами, але так мало могла.

Сніданок їла наодинці з бабусею, тітка Гертруда вже поснідала. Неприємно їсти з кимось таким, хто вам несимпатичний. Мері забула посолити вівсянку.

— Вікторіє, в тебе розв’язалися шнурівки.

Оце й усе, що їй сказала бабуся під час їжі.

У будинку було темно. Це був похмурий день, коли час від часу трохи вияснювалося, а потім ставало ще похмуріше. О десятій прийшла пошта. Джейн нею не цікавилася, — там ніколи не було нічого для неї. Інколи їй здавалося, як би це було гарно і хвилююче — одержати листа від когось. Мама завжди одержувала безліч листів — запрошень і оголошень. Цього ранку Джейн занесла пошту до бібліотеки, де сиділи бабуся, тітка Гертруда і мама. Серед листів, адресованих мамі, Джейн помітила один, надписаний чорними гострокутними буквами. Була певна, що раніше цього почерку не бачила. Зовсім не здогадувалася, що той лист мав змінити все її життя.

Бабуся взяла листи, глянула на них і запитала.

— Ти зачинила вхідні двері, Вікторіє?

— Так.

— Так і що?

— Так, бабусю.

— Вчора ти їх залишила відчиненими. Робін, от лист до тебе від місіс Кірбі. Напевне, про добродійний базар. Пам’ятай, я не хочу, щоб ти мала з цим щось спільне. Не схвалюю цю Сару Кірбі. Гертрудо, це до тебе від кузини Марії з Вінніпегу. Якщо це про срібний сервіз, який начебто моя мати їй заповіла, то напиши їй, що я вважаю цю тему закритою. Робін, а це…

Бабуся раптом зупинилася. Взяла чорно підписаний лист — виглядала так, наче тримала в руках змію. Тоді глянула на доньку.

— Це від… нього, — сказала вона.

Мама випустила листа від місіс Кірбі і так зблідла, що Джейн кинулася до неї, але простягнена рука бабусі її зупинила.

— Хочеш, щоб я тобі його прочитала, Робін?

Мама жалісно здригнулася, але сказала:

— Ні, ні…, дозволь мені…

Бабуся з ображеним виглядом передала листа і мама тремтячими руками його розкрила. Здавалося неможливим, щоб її обличчя зблідло ще сильніше, але так і сталося, коли вона прочитала листа.

— Ну і? — спитала бабуся.

— Він пише, — видихнула мама, — що я мушу прислати Джейн Вікторію до нього на літо, що він має право час від часу зустрічатися з нею…

— Хто пише? — скрикнула Джейн.

— Не перебивай, Вікторіє, — сказала бабуся. — Робін, дозволь мені подивитися на цей лист.

Вони чекали, доки бабуся прочитає. Тітка Гертруда дивилася перед себе, навіть не кліпнувши холодними сірими очима на довгастому білому обличчі. Мама опустила голову на руки. Минуло всього три хвилини, відколи Джейн принесла листи, і за ці три хвилини весь світ перевернувся. Відчула, що між нею і рештою людства пролягла прірва. Без пояснень знала, хто написав листа.

— Так! — сказала бабуся. Згорнула лист, сховала його в конверт, поклала на стіл і ретельно витерла руки тонкою мереживною хустинкою.

— Ти, звичайно, не дозволиш їй їхати, Робін.

Вперше у житті Джейн відчула солідарність із бабусею. Благально глянула на маму з дивним відчуттям, наче побачила її вперше… не як люблячу маму чи ніжну доньку, але як жінку… жінку, затиснуту в лещатах страждання. Серце Джейн, вже й так зболіле, перейнялося ще й маминим терпінням.

— Якщо я цього не зроблю, — відповіла мама, — він може взагалі її у мене відібрати. Ти ж знаєш, він це може. Він пише…

— Я читала, що він написав, — сказала бабуся, — і пораджу тобі — не зважай на цей лист. Він це робить просто щоб тобі дошкулити. Вона його не обходить, він ніколи не дбав ні про що, окрім своєї писанини.

— Боюся, — знову почала мама.

— Краще проконсультуймося з Вільямом, — раптом озвалася тітка Гертруда. — Тут потрібна чоловіча порада.

— Чоловіча! — відрізала бабуся. Тоді, схоже, стрималася. — Гертрудо, можливо, ти маєш рацію. Я викладу всю справу Вільяму, коли він завтра у нас вечерятиме. А поки що не будемо про це розмовляти. Не дозвольмо, щоб це нас хоч трохи непокоїло.

Решту дня Джейн почувалася як у нічному кошмарі. Безперечно, це їй наснилося…, безперечно, батько не міг написати мамі, що вона повинна провести літо разом з ним, за тисячу миль, на тому жахливому Острові Принца Едварда, що на карті виглядає як малесенька крупинка у пащі Кансо та Кейп-Бретон[1]… з батьком, який її не любить і якого вона не любить.

Не мала жодної можливості сказати це мамі… бабуся пильнувала. Всі пішли на обід до тітки Сильвії, не видавалося, щоб мама хотіла кудись іти…, то Джейн пообідала наодинці. Не могла нічого їсти.

— Болить вам голова, міс Вікторія? — співчутливо спитала Мері.

Щось і справді дуже боліло, але не голова. Воно боліло весь день і вечір, і довго вночі. Боліло, як і раніше, коли Джейн прокинулася, все ще з хворобливим карбом у пам’яті. Джейн відчувала, що могла б дещо втамувати біль, якби порозмовляла з мамою, але, коли спробувала мамині двері, то виявила, що вони зачинені. Джейн відчула, що мама не бажає з нею порозмовляти, і це було ще болючішим, аніж усе інше.

Всі разом пішли до церкви… старої, великої, суворої церкви у діловій частині міста, яку завжди відвідували Кеннеді. Джейн доволі подобалося у церкві з тієї не дуже похвальної причини, що там вона мала хоч трохи спокою. Могла собі мовчати, скільки її воля, і ніхто її осудливим тоном не питав, про що це вона думає. У церкві бабуся її не чіпала. А якщо вже неможливо, щоб тебе любили, то найкраще після цього — щоб тебе не чіпали.

Поза тим, Джейн не переймалася Сент-Барнаба. До проповіді не прислухалася. Любила музику та деякі гімни. Деякі рядки викликали у неї трепет. Було щось захоплююче в коралових атолах та крижаних горах, сонному колисанні припливів, островах, що здіймали вгору пальмове гілля, женцях, які несли додому багатий урожай, і роках, що падали як тіні на сонячні пагорби.

Але того дня Джейн ніщо не тішило. Ненавиділа бліде сонячне проміння, яке неохоче просявало крізь холодні хмари. Чого те сонце намагається світити, якщо її доля висить на волосині? Проповідь здавалася нескінченною, молитви нудними, навіть у гімнах не було рядків, які б їй сподобалися. Спробувала висловити власну розпачливу молитву.

— Будь ласка, добрий Боже, — шепотіла, — нехай дядько Вільям скаже, що не треба мене відсилати до нього. Зроби так, Боже!

Джейн так і мусила жити у напруженому чеканні, що ж скаже дядько Вільям, — аж до кінця недільної вечері. Майже нічого не їла. Сиділа, зі страхом у очах дивлячись на дядька Вільяма, і думала, чи Бог має на нього якийсь вплив. Були всі — дядько Вільям і тітка Мінні, дядько Девід і тітка Сильвія з Філіс. Після вечері пішли до бібліотеки і сіли тісним колом, чекаючи, доки дядько Вільям вдягне окуляри і прочитає листа. Джейн здавалося, що всі чують, як б’ється її серце.

Дядько Вільям прочитав листа…, тоді знову перечитав окремі абзаци…, згорнув листа і сховав його до конверта…, зняв окуляри…, поклав їх до футляру, який опустив на стіл…, відкашлявся і замислився. Джейн здавалося, що вона зараз закричить.

— Гадаю, — врешті сказав дядько Вільям, — що краще її відпустити.

Потім було ще багато чого сказано, лише Джейн мовчала. Бабуся лютувала.

Але дядько Вільям наполягав:

— Ендрю Стюарт міг би зовсім її забрати, якби йому таке спало на думку. Наскільки я його знаю, він так і вчинить, якщо ви його дратуватимете. Я згоден, мамо, що він це зробив, щоб нам дошкулити, а як побачить, що нам це не дошкуляє і ми цілком спокійні, то, напевно, ніколи більше нею нас не турбуватиме.

Джейн пішла до своєї кімнати і стояла там сама. В розпачі дивилася на це велике недружнє приміщення. У великому дзеркалі побачила своє відображення посеред темної неприязної кімнати.

— Бог недобрий, — чітко й впевнено сказала Джейн.

10

— Я думаю, твої батьки могли б поладнати, якби не ти, — сказала Філіс.

Джейн здригнулася. Не знала, що Філіс відомо про її батька. Але, здається, всім усе відомо, крім неї. Їй не хотілося розмовляти про нього, але Філіс була у балакучому настрої.

— Не знаю, — жалібно сказала Джейн, — чим це я їх порізнила.

— Мама казала, твій батько ревнував, бо тітка Робін більше тебе любила.

— Ого, — подумала Джейн, — коли порівняти з тим, що казала Агнес Ріплей, то це щось інше. Агнес казала, що мама її не хотіла. А де правда? Може, ні Філіс, ні Агнес її не знали. У всякому разі, варіант Філіс подобався Джейн більше, ніж Агнес. Жахливо думати, що ти ніколи не мала народитися, що власна мама не була тобі рада.

— Мама говорила, — тягла далі Філіс, вважаючи, що Джейн нíчого сказати, — що, коли б ви жили у Штатах, то тітка Робін могла б дістати розлучення, як оком змигнути, але в Канаді це складніше.

— Що таке розлучення?— спитала Джейн, згадавши, що Агнес Ріплей вжила те саме слово.

Філіс поблажливо засміялася.

— Вікторіє, чи ти нічого не знаєш? Розлучення — це коли двоє людей перестають бути подружжям.

— Люди можуть перестати бути подружжям? — видихнула Джейн, для якої це було цілковитою новиною.

— Та звісно, дурненька. Мама казала, що твоя мати повинна б з’їздити у Штати і там розлучитися, але тато казав, що у Канаді це було б незаконно і все одно Кеннеді такого не визнають. Тато казав, що бабуся такого не дозволить, бо вона боїться, щоб тітка Робін ще раз не вийшла заміж.

— Якщо… якщо мама дістане розлучення, то він уже не буде моїм батьком? — з надією спитала Джейн.

Філіс, здається, засумнівалася.

— Думаю, що це б нічого не змінило. Але той, за кого вона б вийшла заміж, був би твоїм вітчимом.

Джейн не хотіла вітчима ще більше, ніж батька. Але нічого не відповіла і Філіс це не сподобалося.

— Як тобі подобається думка поїхати на Острів П.Е.?

Джейн не збиралася відкривати душу тій протекційній Філіс.

— Я нічого про нього не знаю, — коротко відповіла вона.

— А Я знаю, — поважно сказала Філіс. — Два роки тому ми там провели літо. Жили у великому готелі на північному березі. Там доволі гарно. Могло б тобі сподобатися, для різноманітності.

Джейн знала, що вона те місце зненавидить. Спробувала перевести розмову на щось інше, але Філіс не давала збити себе з теми.

— Як думаєш, тобі сподобається з батьком?

— Не знаю.

— Він любить розумних людей. А ти, Вікторіє, не така дуже розумна, знаєш.

Джейн не подобалося, коли її змушували почуватися черв’яком. А Філіс завжди змушувала її так почуватися… черв’яком або тінню. Даремно було сердитися, — Філіс не сердилася ніколи. Всі казали, що вона напрочуд лагідна дитина… з чудовою вдачею. Далі залишалася поблажливою. Інколи Джейн думала, що коли б вони добре висварилися, то Філіс більше б їй подобалася. Джейн знала, — мама трохи непокоїться, що в неї мало друзів серед дівчаток-ровесниць.

— Знаєш, — вела далі Філіс, — це одна з причин… Тітка Робін думала, що її розмови були для нього не досить розумними.

Тут черв’як скрутився.

— Я не збираюся більше говорити про мою маму… або про нього, — недвозначно сказала Джейн.

Філіс трохи набурмосилася, — і друга половина дня не вдалася. Джейн відчула ще більше полегшення, ніж зазвичай, коли Френк приїхав за нею.

На Веселій, 60 небагато говорилося про від’їзд Джейн на Острів. Як швидко злітали дні! Якби Джейн могла їх утримати… Якось, коли вона була маленькою, спитала маму:

— Мамусю, чи можна зупинити час?

Джейн згадала, що мама зітхнула і відповіла:

— Ми не можемо зупинити час, кохана.

А тепер час невблаганно проминав, тік-так, тік-так… смеркання-світання і все ближче той день, коли вона буде відірвана від мами. Це буде на початку червня… Сент-Агата закривалася раніше, ніж інші школи. Наприкінці травня бабуся взяла Джейн до Мальборо і придбала для неї дуже гарний одяг… куди гарніший, ніж коли-небудь раніше. За звичайних обставин Джейн дуже сподобався б синій плащик, ошатний синій капелюшок з крихітним червоним бантиком… і напрочуд мила біла сукня з червоним гаптуванням та червоним шкіряним пояском. Навіть Філіс не мала нічого гарнішого. Але тепер Джейн все це не цікавило.

— Я не думаю, що там вона часто зможе носити такі гарні речі, — сказала мама.

— Мусить поїхати як належить, — відповіла бабуся. — Я повинна мати певність, що йому не доведеться нічого їй купувати. І що Айрін Фрезер не матиме приводів для коментарів. Думаю, що він має якусь хатчину, а то б не посилав за нею. Вікторіє, чи тобі ніхто не казав, що не треба відразу намащувати все масло на скибочку хліба? Не думаєш, що можна, для переміни, відбути трапезу, не даючи серветці постійно зіслизати з колін?

Джейн боялася тих трапез більше, ніж будь-коли раніше. Через переживання була невправною, а бабуся одразу ж на неї накидалася. Воліла б зовсім не сідати за стіл, та, на жаль, не можна довго жити без їжі. Джейн дуже мало їла. Зовсім не мала апетиту і помітно схудла. Не мала настрою до навчання і ледве перейшла до старшого класу, тоді як Філіс закінчила рік із відзнакою.

— Як і слід було очікувати, — прокоментувала бабуся.

Джоді спробувала її заспокоїти.

— Адже це не так довго. Тільки три місяці, Джейн.

Три місяці без коханої мами і три місяці з ненависним батьком здавалися Джейн вічністю.

— Писатимеш мені, Джейн? Я тобі напишу, як тільки роздобуду поштову марку. Я тепер дістала десять центів… містер Рансем мені дав. Вистачить на три марки.

Тоді Джейн розповіла Джоді щось таке страшне, аж серце розривалося.

— Я тобі часто писатиму, Джоді. Але до мами зможу писати тільки раз на місяць. І ніколи нічого про нього.

— Це таке твоя мама казала?

— Ні, ні! Бабуся. Наче я б хотіла щось писати про нього.

— Я шукала Острів П.Е. на карті, — сказала Джоді, чиї оксамитно-карі очі були повні співчуття. — Довкола нього так багато води. Ти не боїшся зірватися з берега?

— Я б не проти, — понуро відповіла Джейн.

 

11

Джейн мала їхати на Острів із містером та місіс Стенлі, які вибралися туди, щоб відвідати заміжню доньку. Дівчинка насилу пережила ті останні дні. Вирішила поводитися якомога тихіше, щоб не засмучувати маму. Не було більше довірчих розмов перед сном та пестощів… ніжних люблячих словечок, придуманих для спеціальних нагод. Джейн розуміла, що це з двох причин. По-перше, мама не могла, по-друге, бабуся вирішила цьому запобігти. І лише в останню ніч Джейн на Веселій, 60 мама непомітно прослизнула в її кімнату, доки бабуся на нижньому поверсі приймала гостей.

— Мамусю… мамусю!

— Пташечко, будь відважною. Це ж тільки три місяці, а Острів дуже гарний. Ти можеш… якби ж я знала… колись я…, ой, зараз це все вже неістотно. Зовсім неістотно. Серденько, я тебе попрошу щось пообіцяти. Не будеш нічого казати про мене твоєму батькові.

— Не буду, — схлипнула Джейн. Це була легка обіцянка. Вона не могла собі уявити, як би розмовляла з ним про маму.

— Ти йому більше сподобаєшся, якщо…. якщо він не думатиме, що ти занадто мене любиш, — прошепотіла мама. Білі повіки опустилися на її блакитні очі. Але Джейн встигла побачити її погляд. Здавалося, її серце розривається.

На світанку небо було криваво-червоним, але пізніше потьмяніло до понурої сірості. Опівдні почалася мжичка.

— Здається, погода сумує, бо ти від’їжджаєш, — сказала Джоді. — Ой Джейн, я так без тебе скучатиму. І… Я не знаю, чи ще буду тут, як ти вернешся. Міс Вест каже, що збирається віддати мене до сиротинця, а я не хочу до сиротинця, Джейн. От гарна мушелька, міс Еймс привезла її з Вест-Індії і дала мені. Це моя єдина гарна річ. Я хочу, щоб ти її взяла, бо однаково як піду до сиротинця, то її в мене відберуть.

Поїзд вирушав із Монреалю об одинадцятій ночі. Френк забрав Джейн і маму на станцію. На прощання вона слухняно поцілувала бабусю й тітку Гертруду.

— Як зустрінеш на Острові твою тітку Айрін Фрезер, то нагадай їй про мене, — сказала бабуся. У її голосі була дивна нотка тріумфу. Джейн відчула, що колись бабуся у чомусь перевершила тітку Айрін, а тепер хотіла це закарбувати. Її «нагадай про мене» прозвучало як «вона добре мене пам’ятає!» А хто така тітка Айрін?

Здавалося, Весела, 60 похмуро спостерігала, як вона від’їжджає. Ніколи вона цього будинку не любила і він її не любив, але, коли зачинялася брама, з сумом відчула, що то закриваються ворота життя. Вони з мамою не розмовляли, проїжджаючи над зачарованим підземним містом, яке можна побачити під чорною вулицею у дощову ніч. Джейн вирішила не плакати, — і не заплакала. Коли прощалися, її очі були широко й тривожно розплющеними, але голос — холодним і спокійним. Останнім, що побачила Робін Стюарт, була чемно випростувана фігурка доньки, якій місіс Стенлі саме допомагала увійти у двері пульманівського вагону, а Джейн махала мамі на прощання.

Вони приїхали до Монреалю вранці, а опівдні виїхали з нього «Морським Експресом». Колись сама назва «Морський Експрес» викликала у Джейн екстатичний трепет, але тепер вона означала вигнання. Весь день дощило. Місіс Стенлі показувала Джейн гори, та їй було не до гір. Місіс Стенлі вирішила, що Джейн дуже замкнена та грубошкіра, отож врешті зоставила її в спокої, за що Джейн могла б возносити подяку Богу, звісно, якби чула той вираз. Гори! Коли кожен оберт коліс віддаляв її від мами.

Наступного дня вони проїхали через Нью-Брансвік, занурений у сіре світло сумного дощу. Дощ далі падав, коли вони дісталися Саквіллу і перейшли на маленьку бічну лінію, що вела до Кейп Торментайн.

— Ми сядемо на пором до Острова, — пояснила місіс Стенлі. Місіс Стенлі відмовилася від спроб якось її розговорити. Думала, що Джейн — найнудніша дитина, яку вона коли-небудь зустрічала. Не знала, що мовчання Джейн було її єдиним захистом, здатним втамувати неслухняні, нестримні сльози. Але Джейн НІКОЛИ НЕ ЗАПЛАЧЕ.

Коли вони добралися до Кейп Торментайн, дощ перестав. А як вийшли на борт порому, то у розломі хмар на заході червоною пласкою кулею висіло сонце. Та невдовзі знову потемніло. Протока була сірою і бурхливою, небо — тьмяним, хмари по краях виглядали як брудне ганчір’я. Коли вони знову пересіли на поїзд, дощ лив сильніше, ніж досі. На поромі Джейн загойдало, вона страшенно втомилася.

От він який, Острів Принца Едварда… залита дощем земля зі скуленими від вітру деревами і важкими хмарами, що, здавалося, торкалися полів. Очі Джейн не помічали ні квітучих садів, ні зелених лугів, ні м’якогрудих пагорбів з накинутими на плечі хустками темних ялин. Через годинку-другу вони приїдуть до Шарлоттауну, — сказала місіс Стенлі. Там її зустріне батько. Батько, який її не любить. Так казала мама. І який живе у хатчині. Так казала бабуся.

Більше вона нічого про нього не знала. Хотіла б знати… хоч що-небудь. Як він виглядає? Має мішки під очима, як дядько Девід? Тонкогубий «шнурований» рот, як у дядька Вільяма? Чи буде підморгувати в кінці кожного речення, як старий містер Доран, що приходив до бабусі в гості?

Тисяча миль відділяла її від мами, а почувалася вона так, наче їх було мільйон. Над нею прокотилася жахлива хвиля самотності. Поїзд в’їжджав на станцію.

— Вікторіє, ми приїхали, — полегшено сказала місіс Стенлі.

12

Коли Джейн зійшла з поїзда на платформу, до неї кинулася якась леді, вигукуючи:

— Джейн Вікторія! Чи це моя ЛЮБЕСЕНЬКА Джейн Вікторія?

 Джейн не подобалося, коли до неї кидалися…, і вона не почувалася як чиясь Джейн Вікторія.

Випросталася і подивилася на леді одним зі своїх прямих відвертих поглядів. Леді була дуже вродливою, на вигляд мала сорок п’ять-п’ятдесят років, блідо-блакитні очі та буклі мідяного волосся довкола спокійного вершково-білого обличчя. Це тітка Айрін?

— Будь ласка, Джейн, — чемно і виразно сказала вона.

— Точнісінько як її бабка Кеннеді, Ендрю, — розповідала наступного ранку тітка Айрін братові.

Тітка Айрін засміялася, кумедно побулькуючи.

— Ти любе смішне дитя! Звичайно, Джейн. Хай буде так, як тобі подобається. А я твоя тітка Айрін. Можливо, ти ніколи про мене не чула?

— Чула. — Джейн слухняно поцілувала тітку Айрін у щоку. — Бабуся наказувала мені нагадати вам про неї.

— Ох! — у солодкому голосі тітки Айрін з’явилося щось жорстке. — Дуже мило з її боку… ДУЖЕ мило. Думаю, тобі цікаво, чому немає твого батька. Вибирався… Знаєш, він живе у Бруквеї. Але те його жахливе старе авто зламалося на півдорозі. Він зателефонував мені, сказав, що цього вечора не добереться, приїде завтра рано-вранці, то щоб я тебе зустріла і забрала до себе на ніч. О, місіс Стенлі, ви ж не підете, перш ніж я вам подякую за те, що ви благополучно доставили до нас нашу любесеньку дівчинку. Ми дуже вам вдячні.

— Нема за що. Мені було дуже приємно, — чемно і не зовсім щиро відповіла місіс Стенлі. Вона поспішила піти, вдячна, що позбулася клопоту з тією некомпанійською мовчазною дитиною, яка впродовж усієї мандрівки виглядала наче християнський мученик, тягнений до левів.

Джейн видавалося, що вона сама-одна у всьому всесвіті. Присутність тітки Айрін нічого не міняла. Тітка Айрін Джейн не подобалася. Сама собі вона подобалася ще менше. Що з нею не так? Чому їй ніхто не подобається? Іншим дівчаткам подобаються хоч деякі їхні тітки та дядьки.

Пішла з тіткою Айрін до таксі, яке їх чекало.

— Жахлива ніч, коханесенька… Та земля прагне дощу… ми так його прагнули всі ці тижні… це ти нам його привезла. Але ми незабаром будемо вдома. Я така рада, що ти мене відвідаєш! Я пропонувала твоєму батькові, щоб він зоставив тебе у мене. Дуже нерозумно з його боку везти тебе до Бруквею. Він там лише винаймає житло, знаєш… дві кімнатки над крамницею Джима Міда… Звичайно, взимку повертається до міста. Але… можливо, ти не знаєш, Джейн, яким упертим може бути твій батько, коли щось йому спаде на думку.

— Я взагалі нічого про нього не знаю, — з розпачем відповіла Джейн.

— Я так і думала. Мабуть, мати ніколи тобі про нього не розповідала?

— Ні, — неохоче сказала Джейн. Схоже, питання тітки Айрін містило якийсь прихований зміст. Джейн мала довідатися, що це дуже характерно для питань тітки Айрін. Тітка Айрін співчутливо потиснула долоню Джейн, — взяла її за руку ще як вона сідали в таксі, наче допомагаючи їй зайти.

— Моє бідолашне дитя! Я добре знаю, як ти почуваєшся. Не здається мені, що твій батько добре придумав, коли послав за тобою. Я певна, що не знаю, нащо він це зробив. Не розумію його спонук…, хоча ми з твоїм батьком завжди були дуже близькими…, дуже близькими, любесенька. Я від нього на десять років старша і завжди була йому більше матір’ю, ніж сестрою. От ми і вдома, любесенька.

Вдома! Дім, куди тітка завела Джейн, був затишним і вилизаним, як сама тітка Айрін, але Джейн почувалася тут так само вдома, як пташка на чужій покрівлі. У вітальні тітка Айрін зняла з неї капелюшок і плащ, пригладила їй волосся і обняла.

— А тепер дозволь мені роздивитися тебе. На станції не було змоги, а я востаннє тебе бачила, коли тобі було три роки.

Джейн не хотіла, щоб її роздивлялися, і знову трохи знітилася. Відчувала, що її оцінили, і, попри доброзичливі голос та поведінку тітки Айрін, ця оцінка була не надто приязною.

— Ти зовсім не схожа на свою матір. Вона була найгарнішою дівчиною, яку я будь-коли бачила. Ти схожа на батька, коханесенька. А тепер трішки повечеряємо.

— О ні, будь ласка, ні, — імпульсивно скрикнула Джейн. Знала, що не проковтне ані шматочка… шкода навіть пробувати.

— Тільки трішки, тільки трішки перекусити, — переконувала її тітка Айрін, наче умовляючи малу дитину. — Я спекла такий смачний торт, шоколадний з м’ятою. Насправді це для твого батька. Він у деяких справах наче хлопчик, знаєш… такий солодкоїжка. Завжди вважав мій шоколадний торт неперевершеним. Твоя мати так тяжко старалася, щоб довідатися, як я його роблю, ну але… це такий дар. Або хтось його має, або ні. Не можна очікувати, що гарненька лялечка виявиться ще й куховаркою… або ж господарюватиме, і я часто так казала твоєму батькові. Чоловіки багато чого не розуміють, правда? Вимагають від жінки всього. Сідай отут, Джені.

Мабуть, ця «Джені» була останньою краплею. Джейн ніколи не буде «Джені».

— Дякую, тітко Айрін, — дуже чемно і дуже рішуче сказала вона, — але я нічого не зможу з’їсти і немає сенсу намагатися. Прошу, дозвольте мені піти спати.

Тітка Айрін поплескала її по плечі.

— Звичайно, моя бідолашненька. Ти втомилася, а все довкола таке незвичне. Я знаю, як це тяжко. Зараз відведу тебе просто до твоєї кімнати.

Кімната була дуже гарною, кретонові шпалери розмальовані вазонами троянд, а ліжко з шовковим покривалом було таким рівним і гладеньким, наче на ньому ніхто ніколи не спав. Але тітка Айрін спритно зняла шовкове покривало і відкинула простирадла.

— Сподіваюся, ти добре спатимеш, коханесенька. Ти не знаєш, що це значить для мене, — те, що ти спиш під моїм дахом… дівчинка Ендрю… моя єдина племінниця. І твою матір я завжди так любила… хоча… не думаю, що вона справді любила мене. Я завжди це відчувала, але ніколи не дозволила, щоб це нас порізнило. Їй не подобалося, що ми з твоїм батьком так багато спілкувалися…Я це розуміла. Вона була далеко молодша від твого батька… справжня дитина… природно, що за порадами він, як завжди, звертався до мене. Завжди все насамперед обговорював зі мною. Вона трішки ревнувала…, а ще, я думаю, навряд чи допомагало те, що вона була донькою місіс Роберт Кеннеді. Ніколи не дозволяй собі ревнувати, Джені. Це руйнує більше життів, ніж усе інше. От перинка, коханесенька, якщо змерзнеш уночі. При дощовій погоді ночі на Острові П.Е. бувають прохолодними. Добраніч, коханесенька.

Джейн залишилася сама в кімнаті і оглянула її. Лампа при ліжку мала абажур, розмальований трояндами і оторочений бахромою з бісером. Чогось Джейн роздратував цей абажур. Він був надто прилизаним і вичепуреним, зовсім як тітка Айрін. Підійшла до нього і загасила світло. Потім підійшла до вікна. Крап, крап, — ударяв дощ по шибках. Плюсь, плюсь, — спадав дощ на дах веранди. За ним Джейн нічого не було видно. Її серце переповнилося. Ця чорна, чужа, беззоряна земля ніколи не зможе стати її домом.

— Якби ж я тільки маму мала, — прошепотіла вона. Але, хоча відчувала, що хтось узяв її життя та розірвав на частини, — не плакала.

 

13

Попередні безсонні ночі в поїзді так утомили Джейн, що вона майже відразу заснула. Але, коли прокинулася, все ще була ніч. Дощ перестав. Смуга світла лежала впоперек ліжка. Вона вислизнула з-поміж напахчених простирадл тітки Айрін і підійшла до вікна. Світ перемінився. Небо було безхмарним і кілька яскравих далеких зірок дивилися вниз, на спляче місто. Дерево неподалік повністю покривав сріблястий цвіт. Все довкола заливало місячне сяйво повні, яка, наче величезна бульбашка, висіла над чимось, що повинне бути бухтою чи гаванню, а на воді був чудовий блискучий слід.  Отож, на Острові Принца Едварда теж є Місяць. Досі Джейн по-справжньому в це не вірила. Та ще й відполірований із королівським смаком. Це було так, наче побачитися з давнім другом. Той сам Місяць споглядав і на Торонто, і на Острів Принца Едварда. Можливо, він світить на Джоді, яка спить у своїй маленькій кімнатці на горищі, чи на маму, яка саме повертається після якоїсь веселої розваги. Можливо, вона саме на нього дивиться. Торонто вже не здавалося віддаленим на тисячу миль.

Двері розчинилися і увійшла тітка Айрін у нічній сорочці.

— Коханесенька, що трапилося? Я почула рух у твоїй кімнаті та злякалася, що ти захворіла.

— Я просто встала, щоб подивитися на Місяць, — пояснила Джейн.

— Ти кумедне дитя! Хіба ж ти раніше місяця не бачила? Я аж перелякалася. Повертайся до ліжка, як слухнянесенька дівчинка. Ти ж хочеш, щоб батько, приїхавши завтра, побачив тебе гарненькою і свіжою.

Джейн зовсім не хотіла, щоб хтось бачив її гарненькою і свіжою. Чи за нею постійно шпигуватимуть? Мовчки лягла у ліжко і знову тітка Айрін її закутала. Але заснути не могла.

Врешті після довжелезної ночі настав ранок. День, що мав стати найдивовижнішим у житті Джейн, розпочався як і кожен інший. Макрелеві хмари…, але Джейн ще тоді не знала, що ті хмари звуться макрелевими…, у східній частині неба запалали. Сонце зійшло без надмірної метушні. Джейн боялася надто рано встати, щоб знову не потривожити тітку Айрін, але врешті піднялася і розчинила вікно. Джейн не знала, що бачить найпрекрасніше у світі видовище, — червневий ранок на Острові Принца Едварда, але знала, що за минулу ніч увесь світ перемінився.

В обличчя їй ударила хвиля пахощів бузку, який ліловим живоплотом відгороджував будинок тітки Айрін від сусіднього. Тополя у кутку травника дрижала від веселого сміху. Яблуня простягла приязні руки. Вдалині виднілися всіяні ромашками луги по той бік затоки, над якою ширяли і стрімко падали вниз білі чайки. Повітря після дощу було солодким і вологим. Дім тітки Айрін був на околиці міста і позад нього бігла сільська дорога…, дорога майже криваво-червона і блискуча від вологи. Джейн навіть не здогадувалася, що бувають настільки кольорові дороги.

— Ну… ну, Острів П.Е — гарне місце, — не зовсім охоче подумала Джейн.

Сніданок був першим випробуванням. Джейн хотілося снідати не більше, ніж раніше вечеряти.

— Тітко Айрін, думаю, я не зможу щось з’їсти.

— Але ти повинна, коханесенька. Я тебе любитиму, але не збираюся тебе псувати. Видно, досі тобі занадто потурали, то ти й робила, що заманеться. З хвилини на хвилину приїде твій батько. Сядь як годиться, і з’їж свою вівсянку.

Джейн старалася, як могла. Без сумніву, тітка Айрін приготувала для неї чудовий сніданок. Помаранчевий сік…, вівсянка з густими золотистими вершками…, делікатні трикутники тостів…, досконале яйце пашот…, яблучне желе у бурштиново-малинові смужки. Безперечно, тітка Айрін добре куховарила. Але ніколи ще Джейн не було так складно щось проковтнути.

— Не переживай так, коханесенька, — сказала тітка Айрін, посміхаючись, наче до дуже малої дитини, яку необхідно заспокоїти.

Джейн не здавалося, щоб вона переживала. Швидше була здивованою, наляканою, мала відчуття порожнечі, яку ніщо не могло заповнити, навіть те яйце. Після сніданку проминула ще година, — впродовж неї Джейн відкрила, що чекання є найтяжчою у світі роботою. Але все колись закінчується і, коли тітка Айрін сказала: «Твій батько приїхав», Джейн відчула, що все й справді закінчилося.

Її руки липко змокріли, а рот, навпаки, пересох. Цокання годинника здавалося неприродно гучним. Якісь кроки на доріжці… двері відчинилися… хтось став на порозі. Джейн підвелася, але не могла підняти очей… не могла.

— От твоя маленька, — сказала тітка Айрін. — Чи ж не варто пишатися такою дівчинкою, ’Дрю? Трішки зависока для свого віку, але…

— Нефрит із каштановим волоссям, — промовив голос.

Всього чотири слова…. але вони змінили життя Джейн. Можливо, більше голос, ніж слова…голос, який справляв враження, наче ви удвох з його власником знаєте якусь чудову таємницю, лише ви удвох. Джейн врешті ожила і глянула вгору.

Кутасті брови… густе рудувато-коричневе волосся, відкинуте з чола… складки у кутиках губ… квадратне розділене посередині підборіддя… суворі карі очі з веселими зморщечками довкола них. Це обличчя було їй так само знайоме, як власне.

— Кеннет Говард, — видихнула Джейн. Мимоволі зробила крок уперед.

У наступну мить схопили й підняли її сильні руки, батько її цілував. Вона цілувала його у відповідь. Не було й натяку на відчуженість. Джейн відразу ж відчула поклик тієї таємничої спорідненості душ, яка не має нічого спільного з узами плоті та крові. В цю мить Джейн забула, що колись ненавиділа свого батька. Любила його… все в ньому любила, — і той милий запах тютюнового диму від його піджака вересового кольору, коли його міцні руки її обійняли. Хотілося їй заплакати, але про це не було й мови, отож засміялася …, може, надто нестримно, аж тітка Айрін поблажливо сказала:

— Бідна дитина, нічого дивного, що вона трішки істерична.

Батько опустив Джейн на підлогу і глянув на неї. Вся суворість його очей сховалася у зморщечках від сміху.

— Чи ти істерична, моя Джейн? — серйозно запитав він.

Це «моя Джейн» їй надзвичайно сподобалося.

— Ні, батьку, — відповіла так само серйозно. Ніколи більше, ні в словах, ні в думках не назве батька «він».

— Залиш її в мене на місяць, я її відгодую, — посміхнулася тітка Айрін.

Джейн відчула дрож тривоги. Ану ж батько справді її залишить. Але, видно, він не мав наміру робити нічого подібного. Посадив її на канапі біля себе і стиснув її руку. Все одразу стало як належить.

— Мені не хотілося б, щоб її відгодовували. Мені подобаються її кості. — Він критично глянув на Джейн. Джейн знала, що він її оглядає, і не заперечувала. Тільки страшенно хотіла йому сподобатися. Чи почуватиметься він розчарованим тим, що вона негарна? Чи не вирішить, що в неї завеликий рот? — Ти знаєш, що у тебе гарні кісточки, Джейнкен?

— У неї ніс дідуся Стюарта, — сказала тітка Айрін. Мабуть, тітка Айрін хотіла похвалити ніс Джейн, але сама Джейн мала неприємне відчуття, що вона пограбувала дідуся Стюарта, відібравши в нього носа. Їй більше сподобалося, як сказав батько.

— Мені доволі подобаються ті вії, що ти їх сьогодні вдягла, Джейн. До слова, чи тобі подобається бути Джейн? Я завжди хотів тебе називати Джейн, але це, можливо, чиста упертість з мого боку. Але я хочу знати твоє СПРАВЖНЄ ім’я, туманний маленький привиде.

— О, я Джейн! — скрикнула Джейн. Яка ж вона рада бути Джейн!

— То це вирішено. І домовмося, щоб ти називала мене татом… татуськом. Боюся, що з мене вийшов би страшенно незугарний батько, але татусько — ще стерпний. Шкода, що я не встиг на вчорашній вечір, але це моє поштиве, непристойно старе авто померло прямо посеред дороги. Сьогодні вранці я зумів повернути його до життя… принаймні настільки, щоб дострибати до міста, як жаба, … наше з ним подорожування неабияк розвеселило Острів П.Е., ... але боюся, що доведеться йому якийсь час пробути у майстерні. Після обіду поїдемо через Острів, Джейн, і тоді краще познайомимось.

— Ми вже добре знайомі, — щиро сказала Джейн. І це правда. Вона відчувала, що знала тата вже багато років. Так, «тато» — це куди приємніше, ніж «батько». Слово «батько» викликало неприємні асоціації, … «батька» вона ненавиділа. А от тата легко було любити. Джейн розчинила найпотаємнішу схованку свого серця і сховала… ні, знайшла його там. Адже тато був Кеннетом Говардом, а вона довго-довго любила Кеннета Говарда.

— Ця високоповажна Джейн, — зазначив тато, вдивляючись у стелю, — знає, що книжка пише[2].

 


[1] Протока Кансо (англ. Canso Strait, фр. détroit de Canso) — протока, яка відділяє новошотландський півострів від острова Кейп-Бретон.

[2] В оригіналі «knows her onions». Англійська приказка, дослівно перекладається як «знає свою цибулю», але насправді під «цибулею» - onions (англ.) мається на увазі  Чарльз Талбут Оніонс (Charles Talbut Onions) — англійський граматик і редактор Оксфордського Англійського Словника.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.