Джейн з Ліхтарного Пагорба-1

 

 

Джейн з Ліхтарного Пагорба

Л.М.Монтгомері

 

Пам’яті Щасливчика,

Чарівного і ласкавого приятеля 14-ти років[1]

1

 

Джейн завжди вважала, що вулиця Весела не заслуговує своєї назви. Навпаки, це, на її думку, була найсумніша вулиця Торонто, хоча в одинадцятилітньому житті Джейн було замало приїздів та від’їздів, щоб побачити багато вулиць.

Вулиця Весела повинна бути ВЕСЕЛОЮ вулицею, — думала Джейн, — з веселими приязними домами оброслими квітами, які б гукали тобі: «Привіт, як справи?», коли ти їх минаєш, із деревами, які б помахували тобі руками, і вікнами, які б підморгували тобі у сутінках. Натомість вулиця Весела була темною і похмурою, забудованою старомодними цегляними домами, що через свій вік були закопченими, а їх високі, сліпі, затулені віконницями вікна навіть не думали підморгувати хоч комусь. Дерева, які вишикувалися вздовж вулиці Веселої, були настільки старими, величезними і поважними, що про них не вдавалося думати як про дерева, так само як і про ті жалюгідні недоростки у зелених відрах біля дверей автозаправки на протилежному розі вулиці. Бабуся дуже лютувала, коли знесли старий будинок Адамса, що раніше стояв на цьому розі, і збудували на його місці нову біло-червону автозаправку. Вона ніколи не дозволяла Френку заправлятися там бензином. Попри це, Джейн вважала, що то єдине веселе місце на вулиці.

Джейн мешкала у домі на Веселій, 60. Це був величезний цегляний дім замкового типу, з колонами при вході, високими склепінчастими георгіанськими вікнами, а також баштами і башточками всюди, де можна було втулити башту чи башточку. Оточувала його висока огорожа із кованою брамою… ця брама була знаменитістю Торонто давніх днів… Френк завжди її закривав і замикав на ніч, тому Джейн мала дуже неприємне відчуття, наче вона — зачинений в’язень.

Довкола будинку на Веселій, 60 було більше вільного простору, аніж довкола інших будинків вулиці. Спереду він мав клаптик газону, хоча трава тут добре не росла, — через старі дерева всередині огорожі, а між бічною стіною і Блур-стріт була широка вільна смуга, хоч і не настільки широка, щоб поглинути безперервний гуркіт і брязкіт Блур, яка була особливо гамірною і жвавою там, де з’єднувалася з Веселою. Люди дивувалися, чому стара місіс Роберт Кеннеді далі мешкала тут, хоча мала купу грошей і могла купити один з прекрасних нових будинків у Форест-Хілл або в Кінгсуей. Адже податок за величезну ділянку на Веселій, 60 міг розорити, а будинок безнадійно застарів. Місіс Кеннеді лише зневажливо посміхалася, коли чула такі речі, навіть із уст свого сина Вільяма Андерсона, єдиного члена її першої сім’ї, якого вона шанувала, бо він був удатним бізнесменом і доробився чималого маєтку. Вона ніколи не любила сина, але він змусив її поважати себе.

Місіс Кеннеді була цілком задоволена будинком на Веселій, 60. Вона прийшла сюди як наречена Роберта Кеннеді, ще тоді, коли вулиця Весела вважалася останнім словом вуличної моди, а будинок на Веселій, 60, побудований батьком Роберта, — одним із найрозкішніших «палаццо» Торонто. В її очах він ніколи не переставав бути таким. Там вона прожила сорок п’ять років і там вона мешкатиме до кінця життя. Ті, кому він не подобається, не мусять там залишатися. При цьому на Джейн кидався весело-глузливий погляд, хоча Джейн ніколи не казала, що їй не подобається на Веселій, 60. Але бабуся, як давно виявила Джейн, мала надприродне вміння читати ваші думки.

В один похмурий тьмяний день у засніженому світі, коли Джейн сиділа в кадилаку, чекаючи, коли Френк відвезе її до Сент-Агата, як щодня, вона почула двох жінок, що стояли на розі вулиці та розмовляли про їхній дім.

— Ти коли-небудь бачила такий мертвий дім? — спитала молодша. — Він виглядає так, наче помер сторіччя тому.

— Цей будинок помер тридцять років тому, разом із Робертом Кеннеді, — відповіла старша жінка. — До того він був жвавим місцем. Ніде в Торонто більше не розважалися. Роберт Кеннеді любив товариське життя. Він був дуже милим, люб’язним паном. Люди не могли зрозуміти, чому він вирішив одружитися з місіс Джеймс Андерсон… вдовою з трьома дітьми. Вона уроджена Вікторія Мур, знаєш, донька старого полковника Мура… з дуже аристократичної сім’ї. Але гарна була, як намальована, і просто шаліла за ним. Люба моя, вона йому поклонялася. Казали, що ніколи очей з нього не зводила, ні на мить. А ще казали, що першим чоловіком вона ніскільки не переймалася. Роберт Кеннеді помер, коли вони вже були п’ятнадцять років одружені…, як я чула, помер саме тоді, коли народилася їхня перша дитина.

— І що, вона сама живе у цьому замку?

— Ні-ні. З нею живуть її дві доньки. Одна з них вдова чи щось схоже… а ще, здається, є якась внучка. Кажуть, що стара місіс Кеннеді страшенно деспотична, але молодша донька… вдова… доволі весела і багато виїжджає, — можеш побачити згадки про це у «Вечірньому Віснику». Дуже гарненька, а як одягається! Вона ж із Кеннеді, вдалася в батька. Як їй, мабуть, тяжко, коли її елегантні друзі відвідують її на Веселій. Ця вулиця гірше, ніж мертва, вона прогнила. Але я ще пам’ятаю часи, коли Весела була найфешенебельнішою вулицею міста. І глянь на неї зараз!

— Вицвіле панство.

— Ще гірше. На Веселій, 58 взагалі пансіон. Але стара місіс Кеннеді добре утримує дім 60, хоча придивися, — фарба на балконах починає лущитися.

— Ну, я рада, що тут не живу, — засміялася друга, коли вони побігли ловити машину.

— Добре тобі, — подумала Джейн. Хоча, якби її спитали, вона не змогла б відповісти, де хотіла б жити, якщо не на Веселій, 60. Більшість вулиць, по яких вона їхала до Сент-Агата, були звичайними і непривабливими. Бо Сент-Агата, дуже дорога ексклюзивна приватна школа, куди бабуся послала Джейн, теж містилася у районі міста, що вийшов з моди та застарів. Але Сент-Агата це не заважало… самі розумієте, що вона залишилася б Сент-Агата навіть у пустині Сахарі.

Будинок дядька Вільяма Андерсона на Форест-Хілл був дуже гарним, з ландшафтними газонами й альпінаріями, але вона не хотіла б там жити. Страшно було ступити на газон, щоб не пошкодити його оксамит, заповітний скарб дядька Вільяма. Доводилося триматися мощеної камінням доріжки. А Джейн хотілося побігати. У Сент-Агата не можна було бігати, хіба що в іграх, але Джейн ці ігри не подобалися і вона в них доброю не була. Завжди розгублювалася та ніяковіла. В одинадцять років була вищою, ніж більшість дівчаток у тринадцять. Височіла над усіма дівчатками класу. А їм це не подобалося, і вони давали відчути Джейн, що вона нікуди не годиться.

А побігати на Веселій, 60… чи ж хтось міг побігати на Веселій, 60? Джейн здавалося, що, її мама могла… Ходила так легко і весело, наче мала крила при ногах. Але якось, коли Джейн зважилася пробігти від передніх до задніх дверей, просто через довгий будинок, завбільшки майже як половина міського кварталу, співаючи на весь голос, бабуся, що її, на думку Джейн, не було вдома, з’явилася у кімнаті для сніданків і глянула на неї з нестерпною для Джейн посмішкою на мертвотно-білому обличчі.

— Вікторіє, — сказала вона ще нестерпнішим шовковим голосом, — що спонукало тебе до цієї вихватки?

— Я просто хотіла побігати, — пояснила Джейн. Здається, вкрай просто! Але бабуся ще раз усміхнулася і сказала так, як тільки могла сказати бабуся.

— На твоєму місці, Вікторіє, я б удруге цього не робила.

І Джейн ніколи вдруге цього не робила. Отак бабуся впливає на вас…, хоч яка вона мала і поморщена, така мала, що довгов’яза і довгонога Джейн була майже її зросту.

Джейн не терпіла, коли її називали Вікторією. Однак всі її так називали, окрім матері, що називала доньку Джейн Вікторією. Джейн знала, що це чомусь дратує бабусю, знала, що з якихось невідомих їй причин бабуся ненавиділа ім’я Джейн. А от Джейн воно подобалося, вона його любила і завжди думала про себе як про Джейн. Розуміла, що Вікторією її назвали на честь бабусі, але не знала, звідки взялася Джейн. Ні у Кеннеді, ні в Андерсонів Джейн не було. Як виповнилося їй одинадцять, почала підозрювати, що, можливо, це від Стюартів. Джейн жалкувала, їй не хотілося думати, що своїм улюбленим іменем вона зобов’язана батькові. А його Джейн ненавиділа настільки, наскільки було місця для ненависті у її маленькому серці, що не було створене для ненависті хоч когось, навіть бабусі. Були часи, коли Джейн боялася, що ненавидить бабусю, а це було жахливо, — адже бабуся її годувала, одягала і платила за навчання. Джейн знала, що мусить любити бабусю, але це видавалося дуже трудною річчю. Можливо, мамі таке легко виходило, але ж маму бабуся любила, а це величезна різниця! Любила, як більше нікого в світі. А от Джейн бабуся не любила. Джейн завжди це знала. А ще Джейн відчувала, якщо не просто знала, — бабусі не подобається, що мама так дуже її любить.

— Ти занадто метушишся біля неї, — якось зневажливо сказала бабуся, коли мати переймалася болем горла Джейн.

— Вона все, що в мене є, — відповіла мама.

І тоді старе бабусине обличчя спалахнуло.

— Я так припускаю, що я ніщо, — сказала вона.

— Ой, мамо, ти ж знаєш, ЩО я мала на увазі, — жалібно відповіла мама, змахуючи руками в такому жесті, що завжди змушував Джейн думати про двох маленьких білих метеликів. — Я мала на увазі… мала на увазі… вона ж моя єдина дитина.

— І ти любиш цю дитину… його дитину… більше, аніж мене!

— Не більше… просто інакше, — благально промовила мама.

— Невдячна! — сказала бабуся. Лише одне слово, але скільки отрути вона в нього вклала. Потім вийшла з кімнати, все ще з палаючим обличчям, а її блідо-блакитні очі жевріли під морозяним волоссям.

 

 

2

— Мамцю, — сказала Джейн, наскільки їй це дозволили опухлі мигдалини, — чому бабуся не хоче, щоб ти мене любила?

— Але ж, серденько, це не так, — відповіла мама, схилившись над Джейн. У світлі рожевого абажура її обличчя було наче троянда.

Та Джейн знала, що це так. Вона знала, чому мама рідко цілувала чи пестила її при бабусі. Це викликало у бабусі холодну страшну лють, що, здавалося, заморожувала довкола неї повітря. Джейн навіть тішилася, що мама не часто так робила. Лише тоді, коли вони були наодинці… але ж вони дуже рідко бували наодинці. Навіть і зараз вони недовго пробудуть разом, бо мама запрошена на гостину. Мама майже щовечора кудись була запрошена, а переважно і щодня після обіду. Джейн дуже любила глянути на маму, перш ніж вона виходила з дому. Мама про це знала і завжди ухитрялася дати Джейн таку можливість. Вона завжди вдягала такі гарні сукні і так мило виглядала. Джейн була певна, що її мама найгарніша в світі. Починала вже замислюватися, чому така красуня має таку недоладну і незграбну доньку, як вона.

— Ти ніколи не будеш гарненькою, — в тебе надто великий рот, — сказала їй одна з дівчаток із Сент-Агата.

Мамин ротик був як трояндовий пуп’янок, — маленьким і рожевим, із ямочками, захованими в кутиках. Очі — сині, але не такі крижано-сині, як у бабусі. Сині очі насправді такі різні! Мамині мали колір літнього ранкового неба, що проглядає між пухнастими білими хмарами. Волосся — як теплі золоті хвилі, цього вечора вона відкинула їх з чола, зробивши маленькі пучки кучерів за вушками і ще ряд на потилиці над білою шийкою. Була вдягнена у сукню з палевої тафти, а на гарному плечі прикріпила велику оксамитну троянду глибокої жовтої барви. Джейн подумала, що з витончено-блискучим діамантовим браслетом на кремово-атласній руці мама виглядає, наче прекрасна золота принцеса. Цей браслет минулого тижня подарувала їй бабуся, на день народження. Бабуся завжди дарувала мамі прегарні речі. І ще вибирала їй весь одяг… прекрасні сукні, капелюшки, накидки. Джейн не знала, що багато хто вважає мамині туалети занадто розкішними, але здогадувалася, що насправді мама любить простіший одяг і тільки прикидається, наче захоплена пишними бабусиними подарунками, щоб не образити бабусю.

Джейн була дуже горда з маминої вроди і не тямилася від захвату, почувши шепіт: «Яка красуня!». А зараз вона майже забула про ниюче горло, милуючись тим, як мама одягає розкішну брокатову накидку такого ж кольору, як її очі, з великим коміром із сріблястої лисиці.

— Ой, яка ж ти солоденька, мамусю, — сказала вона, піднявши руку і торкнувшись маминої щоки, а мама схилилася і поцілувала її. Це було як дотик трояндової пелюстки. А мамині вії опускалися на щоки, як шовкові віяла. Джейн знала, що з відстані деякі люди здаються кращими, але чим ближче була мама, тим гарнішою вона видавалася.

— Серденько, чи ти дуже зле почуваєшся? Як мені не хочеться розлучатися з тобою, але..

Мама не закінчила речення, та Джейн зрозуміла, що вона має на увазі. «Бабуся була б незадоволена, якби я зосталася».

— Я зовсім не почуваюся зле, — чемно запевнила Джейн. — Мері мене догляне.

Але, коли мама пішла, шелестячи тафтою, Джейн відчула жахливий клубок у горлі, який не мав нічого спільного з її мигдалинами. Так легко було б заплакати… та Джейн не дозволяла собі плакати. Давно-давно, коли їй було не більше п’яти років, вона почула, як мама з гордістю сказала: «Джейн ніколи не плаче. Вона ніколи не плакала, навіть коли вона була зовсім крихітною». З того дня Джейн була обережною, ніколи не дозволяючи собі плакати, навіть сама-одна у ліжку вночі. Адже так небагато було в неї тих рис, якими могла б пишатися мама; вона не могла її підвести, не справдивши одну з цих рис.

Але їй було страшенно самотньо. Надворі завивав вітер. Шибки у високих вікнах погрозливо брязкали, а величезний дім, здавалося, повен був зловорожих шумів та шепотінь. Якби ж то Джоді могла прийти і посидіти з нею! Але Джейн знала, що цього й бажати даремно. Вона ніколи не могла забути, як Джоді колись прийшла на Веселу, 60.

— Ну що ж, — сказала собі Джейн, намагаючись знайти світлу сторону речей, попри біль горла та голови, — принаймні я не читатиму ввечері з ними Біблію.

«Вони» — це бабуся і тітка Гертруда. Мати рідко до них приєднувалася, бо переважно вечорами її вдома не було. Але Джейн щовечора, перед тим, як лягти в ліжко, мусила читати бабусі та тітці Гертруді розділ із Біблії. У всіх двадцяти чотирьох годинах доби не було такої, яку Джейн ненавиділа б сильніше. І вона знала, що саме тому бабуся змушувала її до цього читання.

Зазвичай вони йшли до читального салону, і Джейн неодмінно здригалася, зайшовши туди. Величезна, багато обставлена кімната настільки була переповнена меблями, аж складно пройти нею, нічого не зачепивши, і здавалося, що завжди там холодно, — навіть у найгарячіший літній вечір. А зимового вечора там і справді було холодно. Тітка Гертруда знімала з мармурового столу посеред кімнати величезну сімейну Біблію, застебнуту тяжкою срібною пряжкою, і клала її на столик між вікнами. Тоді тітка з бабусею сідали, кожна за свій кінець столу, а Джейн — між ними, навпроти прадіда Кеннеді, що суворо споглядав на неї зі старого потьмянілого портрету у важкій позолоченій рамі, між темно-синіми оксамитовими завісами. Та жінка на вулиці сказала, що дідусь Кеннеді був милим і люб’язним, але його батько запевно таким не був. Відверто кажучи, Джейн вважала, що в нього така міна, наче він любив згризти собі парочку цвяхів.

— Відкрий чотирнадцятий розділ Виходу, — промовить бабуся. Розділ, звичайно, щовечора змінювався, але тон — ніколи. Цей тон завжди так приголомшував Джейн, що вона плуталася і не могла знайти правильне місце. Тоді бабуся, з огидним півусміхом, що, здається, казав: «Ти навіть цього не можеш зробити!», простягне худу поморщену руку, внизану дорогими перснями, і з надприродною точністю відкриє Біблію саме на правильному місці. Джейн продиратиметься крізь розділ, від хвилювання плутаючись у словах, які вона прекрасно знала. Інколи бабуся скаже: «Вікторіє, трохи голосніше, будь така ласкава. Посилаючи тебе до Сент-Агата, я думала, що тебе там принаймні навчать відкривати рота при читанні, раз уже не змогли навчити географії та історії». Тоді Джейн так різко підвищить голос, що тітка Гертруда аж підстрибне. Але наступного вечора це може виглядати так: «Не так гучно, Вікторіє, будь така ласкава. Ми не глухі». І голос бідолашної Джейн завмре майже до шепоту.

Коли вона врешті закінчить, бабуся та тітка Гертруда схилять голови і повторять «Отче наш». Джейн пробуватиме молитися разом з ними, але це було нелегко, — бабуся завжди випереджала тітку Гертруду на два слова. Зате Джейн із непідробним полегшенням промовить «Амінь». Прегарна молитва, оточена ореолом багатосотлітнього поклоніння, стала для Джейн жахіттям.

Тоді тітка Гертруда замкне Біблію і покладе її на центральний стіл, точнісінько туди ж, де вона й раніше лежала. Врешті Джейн доведеться поцілувати її та бабусю надобраніч. Бабуся, як завжди, сидітиме у своєму кріслі, отож Джейн схилиться та поцілує її в чоло.

— Добраніч, бабусю.

— Добраніч, Вікторіє.

Але тітка Гертруда стоятиме при центрі стола і Джейн до неї не дотягнеться, бо вона надто висока. Тітка Гертруда трохи нахилиться і Джейн поцілує її вузьке сіре обличчя.

— Добраніч, тітко Гертрудо.

— Добраніч, Вікторіє, — тонким холодним голосом відповість тітка Гертруда.

І Джейн піде собі з кімнати, як пощастить, ні об що не перечепившись.

— Як виросту, ніколи не читатиму Біблії і не промовлятиму молитви, — шепотітиме вона про себе, піднімаючись довгими сходами, що про них колись багато говорилося у Торонто.

Якось увечері бабуся посміхнулася і спитала:

— Вікторіє, що ти думаєш про Біблію?

— Я думаю, що вона дуже нудна, — чесно відповіла Джейн. У сьогоднішньому читанні повно було якихсь «гачків» і «ґудзів[2]», а Джейн поняття не мала, що це таке і нащо вони тут.

— Ах! І що, вважаєш, твоя думка така дуже важлива? — сказала бабуся, склавши свої паперово-тонкі губи в усмішку.

— То чого ви мене питаєте? — мовила Джейн і відразу ж була крижаним тоном звинувачена в зухвалості, хоча не мала найменшого наміру бути зухвалою. Чи дивно, що, піднімаючись того вечора сходами, вона щиро ненавиділа дім на Веселій, 60? Хоча й не хотіла ненавидіти. Хотіла його любити… приятелювати з ним… щось для нього робити. Але любити не могла, не могла приятелювати і не було нічого, що вона могла б зробити. Все, що потрібно, робили тітка Гертруда, Мері Прайс і Френк Девіс, який поєднував функції слуги та шофера. Тітка Гертруда не дозволяла бабусі тримати покоївку, бо воліла сама займатися домом. Висока, похмура, замкнена тітка Гертруда, така несхожа на маму, аж Джейн насилу вірила, що вони зведені сестри, була фанатиком порядку і системи. Усе на Веселій, 60 виконувалося певним чином у певний день. Дім справді був чистим, аж страшно. Холодні сірі очі тітки Гертруди ніде не терпіли найменшої порошинки. Вона постійно ходила по дому, кладучи всі речі на місце, і за всім пильнувала.

Навіть мама ніколи нічого не робила, лише прикрашала стіл квітами, якщо вони мали гостей, а також запалювала свічки при обіді. Джейн сама охоче робила б це. А ще Джейн хотілося полірувати срібло та куховарити. Джейн понад усе любила куховарити. Лиш тільки бабуся йшла з дому, вона пробиралася на кухню і спостерігала, як добродушна Мері Прайс готує їжу. Здавалося, що це так легко… Джейн була певна, що вона б чудово впоралася, якби їй дозволили. Куховарити, — це, мабуть, так весело. Вдихати аромати страв майже так само приємно, як споживати їх.

Але Мері Прайс ніколи їй цього не дозволяла. Знала, що стара леді не дозволяє міс Вікторії розмовляти зі слугами.

— Вікторія уявляє себе домашньою господинею, — сказала якось бабуся посеред недільного обіду, де, як звичайно, присутні були дядько Вільям Андерсон із тіткою Мінні, дядько Девід Колмен, тітка Сильвія Колмен та їхня донька Філіс. Бабуся майстерно уміла змусити вас почуватися в товаристві смішними недотепами. Разом з тим, Джейн подумала, що сказала б бабуся, якби довідалася, що Мері Прайс, сьогодні вельми загнана, дозволила Джейн помити і наготувати латук для салату. Джейн знала, що зробила б бабуся. Вона б не торкнулася і листочка з того салату.

— Ну а хіба дівчата не повинні господарювати? — сказав дядько Вільям, не тому, що був на боці Джейн, але тому, що він ніколи не минав нагоди виголосити своє переконання, що місце жінки вдома. — Кожна дівчина повинна вміти куховарити.

— Не думаю, що Вікторія дуже хоче навчитися куховарити, — відповіла бабуся. — Просто їй подобається перебувати в кухні та подібних місцях.

Бабусин тон натякав на те, що Вікторія має низькі смаки і що кухні — не надто пристойні місця. Джейн помітила, як обличчя матері раптом спалахнуло і дивний бунтівний блиск на мить сяйнув у її очах. Але тільки на мить.

— Як тобі ведеться у Сент-Агата, Вікторіє? — спитав дядько Вільям. — Перейдеш до наступного класу?

Джейн не знала, чи перейде вона до наступного класу. Страх переслідував її вдень і вночі. Знала, що помісячні оцінки були не надто добрими… бабусю це дуже лютило і навіть мама благально спитала її, чи не може вона трішки їх поправити. Джейн старалася, як могла, але історія та географія були такими нудними й безбарвними. Легше йшло з арифметикою та правописом, з арифметикою Джейн справлялася просто блискуче.

— Як я чула, Вікторія пише чудові твори, — саркастично промовила бабуся. З якоїсь незрозумілої для Джейн причини її вміння писати чудові твори дуже не подобалося бабусі.

— Ну, ну, — сказав дядько Вільям. — Якщо Вікторія захоче, то матиме добрий табель. Основне — це старанно вчитися. Вона вже велика і мусить це розуміти. Вікторіє, яке місто є столицею Канади?

Джейн чудово знала, яке місто є столицею Канади, але дядько Вільям випалив своє запитання так несподівано, і всі перестали їсти, прислухаючись… якусь мить вона навіть для порятунку свого життя не згадала б власного імені. Покрилася шкарлатом… запнулася… не могла спокійно всидіти. Якби глянула на маму, то прочитала б ту назву з її губ, — мама беззвучно промовляла потрібне слово, намагаючись їй підказати, — але вона не глянула. Ладна була померти від сорому та приниження.

— Філіс, — мовив дядько Вільям, — скажи Вікторії, як зветься столиця Канади.

— Оттава, — негайно відповіла Філіс.

— О-т-т-а-в-а, — сказав дядько Вільям Джейн. Джейн відчула, що тепер вони всі, окрім мами, приглядаються до неї, шукаючи, до чого б причепитися, а тітка Сильвія Колмен насадила на ніс лорнет із довгою чорною стрічкою та глипнула на Джейн, наче бажаючи довідатися, як виглядає дівчинка, що не знає столиці власної країни. Під паралізуючим впливом її погляду Джейн випустила вилку і скорчилася, побачивши очі бабусі. Бабуся торкнулася маленького срібного дзвоника.

— Принесете міс Вікторії іншу вилку, Девісе? — сказала вона таким тоном, наче Джейн вже зужила кілька вилок.

Дядько Вільям поклав шматок білого курячого м’яса, яке він саме нарізав, на краю полумиска. Джейн сподівалася, що він дасть їй цей шматок. Вона не часто діставала біле м’ясо. Коли дядько Вільям не займався нарізанням, то Мері розрізала птицю на кухні, а Френк обходив усіх із полумиском. Джейн рідко насмілювалася покласти собі грудинки, бо знала, що бабуся за нею пильнує. Якось, коли вона поклала собі два крихітних шматочки грудинки, бабуся сказала:

— Не забувай, моя люба Вікторіє, що й інші теж хотіли б дістати шматок грудинки.

А зараз Вікторія втішилася, що їй пощастило дістати ніжку. Викривши, що вона не знає столиці Канади, дядько Вільямс взагалі міг дати їй шию. Натомість тітка Сильвія дуже люб’язно наклала їй подвійну порцію ріпи. Джейн терпіти не могла ріпи.

— Схоже, що ти не маєш апетиту, Вікторіє, — докірливо сказала тітка Сильвія, коли гора ріпи майже не зменшилася.

— О, думаю, що у Вікторії все гаразд з апетитом, — сказала бабуся так, наче апетит був єдиною річчю, з якою в неї було все гаразд. Джейн завжди відчувала, що у бабусиних словах крилося набагато більше, аніж самі слова. У цю мить могло б не встояти те досягнення Джейн, що вона ніколи не плакала, так украй жахливо вона почувалася. Але глянула на маму. Мама дивилася так чуйно, ніжно, з таким розумінням, що Джейн підбадьорилася і просто не силувала себе їсти ту ріпу.

Донька тітки Сильвії, Філіс, яка ходила не до Сент-Агата, а до Хілвуд Холл, новішої і ще дорожчої школи, могла назвати не лише столицю Канади, але й столиці всіх провінцій Домініону. Джейн не мала симпатії до Філіс. Інколи Джейн похмуро думала, що з нею щось не так, раз стільки людей їй несимпатичні. Але ж Філіс була такою поблажливою… і Джейн ненавиділа цю поблажливість.

— Чому ти не любиш Філіс? — спитала раз бабуся, дивлячись на Джейн такими очима, що, як здавалося Джейн, могли бачити крізь стіни, двері та все інше, заглядаючи у найпотаємніші закутки душі. — Вона гарна, справжня леді, добре поводиться і розумна … а тобі цього всього бракує, — Джейн відчула, що бабуся хотіла додати саме це.

— Вона ставиться до мене протекційно, — відповіла Джейн.

— А ти дійсно розумієш значення всіх гучних слів, які вживаєш, моя люба Вікторіє? — сказала бабуся. — А не думаєш, що… Можливо, ти трохи заздриш Філіс?

— Ні, я так не думаю, — впевнено відказала Джейн. Вона знала, що не заздрить Філіс.

— Звісно, мушу визнати, що вона дуже відрізняється від твоєї Джоді, — мовила бабуся. Її глузлива інтонація викликала сердитий блиск в очах Джейн. Вона не могла стерпіти, щоб хтось глузував із Джоді. Але що ж могла вдіяти?

 

3

Вони з Джоді вже рік як приятелювали. Джоді була ровесницею Джейн, теж мала одинадцять років і теж була як на свій вік височенька, — хоч і не така, як Джейн. Була вона худенькою, замореною, виглядала так, наче ніколи в житті не наїдалася досита, — схоже, так воно і було, хоча Джоді мешкала у домі на Веселій, 58, який був колись фешенебельним, а тепер перетворився на брудний триповерховий пансіон.

Торік, одного весняного вечора, Джейн сиділа на грубій лаві у старій занедбаній альтанці на дворі позаду Веселої, 60. Ні мами, ні бабусі не було вдома, тітка Гертруда, застудившись, лежала в ліжку, а інакше Джейн і не могла б собі посидіти на задньому дворі. Вона прокралася туди, щоб помилуватися повним місяцем…, з певних особистих причин Джейн любила місяць, — і білою квітучою вишнею на подвір’ї будинку 58.

Вишня, над якою великою перлиною висів місяць, була такою прегарною, аж Джейн відчула дивний клубок у роті, глянувши на неї, — неначе їй збиралося на плач. Та раптом — і справді хтось заплакав у дворі будинку 58. Приглушене жалісне ридання було виразно чутним у кришталево-чистому повітрі весняного вечора.

Джейн встала, вийшла з альтанки, обійшла довкола гаража, порожньої собачої будки, де ніколи не було собаки…, принаймні, на пам’яті Джейн…, і так дійшла до огорожі, що перестала бути залізною, а зробилася дерев’яним парканом між будинками 60 і 58. За собачою будкою була прикрита виткими лозами діра в паркані, — утворилася ця діра тому, що одна з дощок зламалася, — отож Джейн зуміла протиснутися і опинилася на неохайному дворі будинку 58. Було ще зовсім видно і Джейн побачила дівчинку, що забилася між корінням вишні та гірко ридала, затуливши долонями обличчя.

— Я можу тобі допомогти? — спитала Джейн.

Хоча Джейн про це і не здогадувалася, ці слова були лейтмотивом її характеру. Хтось інший, напевно, запитав би: «Що трапилося?» Але Джейн завжди намагалася допомогти, хоча була ще надто юною, щоб це зробити. Трагедією її коротенького існування було те, що нікому не була потрібна її допомога, навіть мамі, яка мала все, чого лиш забажала.

Дівчинка під вишнею перестала хлипати і підвелася. Глянула на Джейн, а Джейн глянула на неї, — і щось трапилося з ними обома. Пізніше Джейн сказала: «Я зрозуміла, що ми одного роду». Джейн побачила дівчинку свого віку з дуже білим маленьким личком під густою чорнявою гривкою, втятою посередині чола.

Волосся виглядало так, наче його давно вже не мили, але очі під ним були гарними й карими, хоча не такими карими, як у Джейн. Очі Джейн були золотисто-карими, як нагідки, і у них чаїлися смішинки, а очі тої дівчинки були дуже темними і дуже сумними… такими сумними, аж серце Джейн відчуло дивну уразу. Вона добре знала, що не годиться комусь такому юному мати такі сумні очі.

Дівчинка мала на собі жахливу стару синю сукенку, безперечно, не на неї шиту. Сукенка була завеликою і явно не дитячою, — колись, може, елегантна, тепер покрилася брудними плямами. На худеньких плечиках висіла, як рам’я на опудалі. Але Джейн не звернула на це уваги, — бачила тільки ті благальні очі.

— Я можу допомогти? — спитала вона ще раз.

Дівчинка похитала головою і на її великі очі навернулися сльози.

— Диви, — показала вона.

Джейн подивилася і побачила між вишнею та парканом щось схоже на примітивну клумбу з трояндами, втоптаними в землю.

— Це Дік зробив, — сказала дівчинка. — Навмисне… бо це був мій сад. Міс Саммерс дістала ті рожі минулого тижня… дванадцять великих рож на свої уродини…, а нині рано сказала, що вони зів’яли і щоб я їх викинула на сміття. Але я не могла… вони ще такі гарні були. То я тут прийшла, зробила грядку і посадила їх. Я знала, що вони довго не будуть… але так гарно виглядали, то я могла вдавати, що то мій власний сад…, а тоді… Дік вийшов і потоптав їх… і СМІЯВСЯ.

Вона знову схлипнула. Джейн не знала, хто такий Дік, але в цю мить вона охоче задушила б його власними руками, хоч малими, та дужими. Обняла дівчинку.

— Нічого. Ти більше не плач. Дивися, наламаємо багато вишневих гілок і посадимо на твоїй грядці. Вони свіжіші, ніж ті троянди… і так гарно виглядатимуть при місячному світлі.

— Я боюся таке зробити, — відповіла дівчинка. — Міс Вест сказиться.

Джейн знову відчула розуміюче тремтіння. То ця дівчинка теж боїться людей.

— То ми просто виберемося на велику гілку, посидимо на ній і помилуємося, — запропонувала вона. — Думаю, через це міс Вест не сказиться?

— Думаю, ні. Звичайно, вона на мене зла цього вечора, бо я спотикнулася з підносом склянок, як подавала вечерю, і три склянки розбилися. Казала, як я ще таке зроблю…, вчора ввечір я хляпнула зупу на шовкову сукню міс Тетчер…, то вона мене відішле.

— Куди відішле?

— Не знаю. Не маю куди піти. Але вона каже, що я не варта своєї солі і що вона мене тільки з ласки тримає.

— А як тебе звати? — спитала Джейн. Вони моторно, немов кошенята, видряпалися на вишню — і її білизнá оповила дівчаток, сховавши у їхньому власному пахучому світі.

— Джозефіна Тернер. Але всі мене кличуть Джоді.

Джоді! Джейн це сподобалося.

— А я Джейн Стюарт.

— Я думала, що Вікторія, — мовила Джоді. — Так міс Вест говорила.

— Джейн, — твердо сказала Джейн. — Ну, повністю Джейн Вікторія, але Я — Джейн. А тепер, — весело додала, — будьмо знайомі.

І перш ніж Джейн повернулася додому через діру, вона вже знала про Джоді все, що тільки можна було знати. Батько і мати Джоді померли…, ще як вона була малою. Кузина матері Джоді, яка працювала кухаркою у будинку 58, взяла її, їй це дозволили з умовою, що дитину не випускатимуть із кухні. Два роки тому кузина Міллі померла, але Джоді ще «затрималася». Допомагала новій кухарці…, чистила картоплю, мила посуд, підмітала, витирала пил, бігала з дорученнями, гострила ножі, а останнім часом її залучили до подавання на стіл.

Спала у маленькій комірчині на горищі — влітку там було спекотно, а взимку — холодно. Щоб мала що вдягнути, їй віддавали зношені речі пожильців. Ходила до школи, якщо тільки не було багато пильної роботи. Ніхто їй ніколи доброго слова не сказав, взагалі ніхто не звертав на неї уваги…, окрім Діка, небожа й улюбленця міс Вест, який дражнив Джоді, мучив і називав «приймачкою». Джоді ненавиділа Діка. Якось, коли нікого не було вдома, вона прокралася до салону і спробувала зіграти на піаніно маленьку пісеньку, але Дік розказав усе міс Вест і Джоді суворо заборонили навіть доторкатися до піаніно.

— А я б хотіла вміти грати, — задумливо сказала вона. — Оце і сад — то єдине, чого я б хотіла. Я так хочу мати сад.

Джейн здивувалася, чому все так переплутано. Їй не подобалося грати на піаніно, але бабуся наполягала, щоб вона брала уроки музики, отож вона сумлінно вправлялася, щоб потішити маму. А бідна Джоді мріє про музику, — і не має жодного шансу на неї.

— А не думаєш, що ти могла б мати свій садочок? — сказала Джейн. — Тут досить місця і нема такої тіні, як у нас. Я тобі допоможу зробити грядки, а мама, я певна, дасть нам трохи насіння.

— Нічого не вийде, — сумно сказала Джоді. — Дік те все затопче.

— То знаєш що, — рішуче промовила Джейн, — візьмемо каталог насіння… Френк мені дасть, і будемо мати УЯВНИЙ сад.

— Чи є щось таке, чого б ти не придумала? — захоплено сказала Джоді. Джейн відчула смак щастя. Це вперше вона викликала в когось захоплення.

4

Звичайно, бабуся миттю довідалася про існування Джоді. Вона зробила з цього приводу чимало вдавано солодких, а насправді саркастичних зауважень, але не заборонила Джейн гратися з нею на подвір’ї будинку 58. Джейн мусила бути багато старшою, щоб зрозуміти причину…, зрозуміти, — так бабуся хотіла показати кожному, хто мав би якісь застереження, схильність Джейн до нижчих верств та їхніх смаків.

— Сонечко, а чи ця Джоді хороша дівчинка? — спитала мама, вагаючись.

— Вона дуже хороша дівчинка, — впевнено відповіла Джейн.

— Але ж вона така нечепурна. Попросту брудна.

— Мамусю, обличчя в неї завжди чисте і вона ніколи не забуває помити за вухами. Я хочу показати їй, як мити волосся. Її волосся було б чудовим, якби було чистим…, воно таке густе, чорне, шовковисте. А можна, я дам їй баночку колд-крему… у мене аж дві, ти знаєш… для її рук? Вони такі червоні й потріскані, бо вона тяжко працює і миє багато посуду.

— Але ж її одяг…

— Тут Джоді нічим не може зарадити. Мусить носити те, що їй дали, і ніколи не мала більше двох сукенок зарáз… одна на будень, інша до недільної школи. Навіть і та недільна не дуже чиста… це стара рожева сукня місіс Белью Етел, вона на неї каву вилила. І Джоді мусить так тяжко працювати… Мері каже, що вона справжня маленька рабиня. Я дуже люблю Джоді, мамусю. Вона така хороша.

— Ну що ж… — зітхнула мама і поступилася. Мама завжди поступалася, якщо тільки бути достатньо твердою. Джейн давно це помітила. Вона обожнювала маму, але безпомильно намацала її слабку рису. Мама не могла комусь «протиставитися». Джейн колись почула, як Мері, не знаючи про її присутність, сказала це Френкові, і знала, що це й справді так.

— Хто останній з нею поговорив, той і правий, — сказала Мері. — І зазвичай це стара леді.

— Ну, стара леді до неї добра, — відповів Френк. — Вона така веселенька.

— Доволі весела. Але чи щаслива? — зауважила Мері.

— Щаслива? Звісно, мамуся щаслива, — обурено думала Джейн… тим більш обурено, що в глибині душі мала дивну підозру: попри всі ті танці, запрошення, хутра, сукні, коштовності та друзів, мама не є щасливою. Джейн уявлення не мала, звідки в неї взялася така думка. Можливо тому, що в мами інколи такий був погляд… наче в когось, замкненого у клітці.

Отож, у весняні та літні вечори вона могла переходити до подвір’я будинку 58 і гратися там, коли Джоді закінчувала мити гору посуду. Вони влаштували свій «уявний» сад, годували крихтами дроздів та чорних і сірих білочок, сиділи під вишневим деревом і разом споглядали на вечірні зорі. І розмовляли! Джейн, незугарна і слова сказати Філіс, мала так багато слів для Джоді.

Ніколи й мови не було про те, щоб Джоді прийшла погратися до будинку 60. Якось, ще на початку їхньої дружби, Джейн запросила Джоді прийти. Знову застала Джоді, як вона плакала під вишнею. Виявляється, тому, що міс Вест наказала їй викинути на сміття її старого плюшевого ведмедика. Міс Вест сказала, що він зовсім знищений. Ну так, там уже не було де поставити латку, а в зношені очниці не вдавалося пришити кнопки для взуття замість очей. Та й вона вже надто велика, щоб бавитися плюшевим ведмедиком.

— Але ж я нічого іншого не маю, — ридала Джоді. — Якби я мала ляльку, то нічого б не казала. Я завжди хотіла ляльку… а тепер буду спати одна… а це так самотньо.

— Приходь до нашого дому і я тобі дам ляльку, — сказала Джейн.

Джейн ніколи не дбала про ляльок, бо вони були неживі. Мала одну дуже гарну, подаровану на Різдво тіткою Сильвією, ще як Джейн було сім років, але та лялька така була бездоганна і так добре вдягнена, що для неї нічого не треба було робити і Джейн її не любила. Воліла б ведмедика Тедді, бо його щодня треба було латати.

Взяла з собою Джоді, яка широко розплющеними очима видивлялася на пишноту Веселої, 60, і дала їй ляльку, що давно вже спокійно спочивала у нижній шухляді величезного чорного гардеробу в кімнаті Джейн. А потім повела Джоді ще до маминої кімнати, щоб показати їй речі на маминому столі… посріблені щітки до волосся, пляшечки парфумів з кришталевими корками, які вміли робити веселку, прегарні персні на маленькій золотій таці. Там їх застала бабуся.

Вона стояла на порозі і дивилася на них. Можна було відчути, як тиша поширюється по кімнаті, наче холодна задушлива хвиля.

— Чи можна запитати, Вікторіє …, що це означає?

— Це… Джоді, — здригнулася Джейн. — Я… я її привела, щоб віддати їй свою ляльку. Бо вона жодної не має.

— Справді? І ти віддала їй подарунок тітки Сильвії?

Джейн одразу збагнула, що вчинила щось невибачальне. Досі їй і на думку не спадало, що вона не вправі віддати власну ляльку.

— Я тобі не забороняю, — сказала бабуся, — гратися з цією… цією ДЖОДІ на її подвір’ї. Що є в крові, те рано чи пізно озветься. Але, якщо твоя ласка…, не приводь сюди свого наброду, моя люба Вікторіє.

Її люба Вікторія разом із бідною враженою Джоді забралися так швидко, як тільки могли, залишивши ляльку. Але цього разу і бабусі не обійшлося насухо. Вперше дістала відсіч. Джейн зупинилася на порозі і кинула на бабусю осудливий погляд карих очей.

— Ви несправедливі, — сказала. Її голос ледь дрижав, але відчувала, що повинна це сказати, хоч як би потім бабуся не звинувачувала її в зухвальстві. Тоді спустилася разом із Джоді, а в душі мала дивне почуття задоволення.

— Я не набрід, — мовила Джоді. Її губи тремтіли. — Звичайно, я не така, як ви… Міс Вест каже, що ви З ВИЩИХ КЛАСІВ…, але мої родичі були порядні. Так казала кузина Міллі. Казала, що вони завжди за все платили, як були живі. А я досить важко працюю, щоб платити за себе міс Вест.

— Ти не набрід і я тебе люблю, — сказала Джейн. — Ти і мама — єдині люди на світі, яких я люблю.

Але, коли вона це казала, щось її кольнуло в серце. Раптом спало їй на думку, що таке двоє людей порівняно з усіма мільйонами на світі… Джейн не могла згадати, скільки точно тих мільйонів, але знала, що це недобре… дуже мало любові.

— А мені так подобається любити людей, — подумала Джейн. — Це так приємно.

— А я нікого, крім тебе, не люблю, — сказала Джоді. Вона вже забула свою образу, як Джейн зацікавила її спорудженням замку із старих бляшанок у кутку двору. Міс Вест збирала ті бляшанки для свого сільського родича, що у якийсь таємничий спосіб їх використовував. Оскільки він усю зиму не показувався, то набралося достатньо банок для будівлі з вежею. Зрозуміло, що наступного дня Дік усе те розвалив, але Джейн та Джоді мали чимало втіхи, зводячи замок. Ніколи не довідалися, що містер Торрі, один із мешканців будинку 58, багатообіцяючий архітектор, ставлячи автомобіль у гараж, побачив їхній замок, який блищав у місячному світлі, і присвиснув.

— Дивно, що це збудувало двоє дітлахів, — сказав він.

У ту мить Джейн, яка давно вже мала спати, зовсім не сонна лежала у своєму ліжку і складала історію про своє життя на Місяці, дивлячись на нього через вікно.

«Місячна таємниця» Джейн, як вона це називала, була єдиною річчю, що нею вона не поділилася ні з мамою, ні з Джоді. Чомусь не могла. То було її власним, якби розповіла, воно б розбилося. Вже три роки Джейн у мріях постійно вибиралася на Місяць. То був мерехтливий фантастичний світ, де вона жила так чудово і так насичено, що ті невідомі зачаровані джерела серед сріблястих пагорбів на якийсь час вдовольняли найглибші прагнення її душі. Перш ніж знайти дорогу на Місяць, Джейн мріяла потрапити у Задзеркалля, наче Аліса. Вона так довго стояла перед дзеркалом, сподіваючись дива, аж тітка Гертруда зауважила, що Вікторія — наймарнославніша дитина, яку вона бачила.

— Справді? — запитала бабуся, наче м’яко дивуючись, які б то Джейн мала приводи для марнославства.

Зрештою, Джейн сумно констатувала, що до Задзеркалля вона не потрапить. Але однієї ночі, коли вона лежала сама у своїй великій неприязній кімнаті, побачила, як крізь вікно до неї зазирає Місяць…, спокійний, гарний Місяць, що ніколи нікуди не квапився, — і почала творити власне місячне життя. Там вона їла чарівну їжу і в супроводі вимріяних друзів блукала по чарівних полях, повних дивовижних білих місячних квітів,

Але навіть на Місяці мрії Джейн не могли відбігти від її головної пристрасті. Раз Місяць зроблений зі срібла, то його щоночі треба було чистити й полірувати. Джейн та її друзі з безмежною радістю чистили Місяць. Виникла навіть розроблена система заохочення працьовитих полірувальників та покарання ледачих. Ледачих зазвичай засилали на зворотній бік Місяця, де, як прочитала Джейн, було дуже темно і дуже холодно. Коли їм, промерзлим до кісток, дозволяли повернутися, вони настільки раді були зігрітися, що протирали Місяць так старанно, як лише могли. У такі ночі Місяць, здавалося, був яскравішим, ніж завжди. Як це було весело! Джейн ніколи не було самотньо в ліжку, окрім тих ночей, коли місяця не було. Гострий зір Джейн помічав тонкий серпик у західній стороні неба, і це її сповіщало, що друг повернувся. Надія на веселі місячні ночі підтримувала її протягом багатьох тужливих днів.

 


[1] Щасливчик (Lucky) — улюблений кіт письменниці.

[2] Що саме доводилося читати Джейн? Може, отаке:          

І повісь ту завісу під гачками, і внесеш туди за завісу ковчега свідоцтва. І ця завіса буде відділяти вам між святинею й між Святеє Святих! (Вихід, 26:33)

Або ж таке:

Три келихи мигдалоподібні в однім рамені, ґудзь і квітка, і три мигдалоподібні келихи в рамені другім, ґудзь і квітка. Так на шости раменах, що виходять із свічника. А на стовпі свічника чотири келихи мигдалоподібні, ґудзі його та квітки його. І ґудзь під двома раменами з нього, і ґудзь під іншими двома раменами з нього, і ґудзь під третіми двома раменами з нього, у шости рамен, що виходять із свічника. (Вихід, 25:33-35)

Тут і далі Святе письмо приводиться в перекладі Ів.Огієнка.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.