ДВА СВІТИ

ДВА СВІТИ

О р е с т : Як ти можеш так себе розсівати! Присвяти свою увагу одному, другому, третьому — — але так: хапати у свої обійми світ — то таки трохи за багато.

Е л я: Я мушу так. Не можу інакше. Не можу зачиняти себе в ніякій красі. Не можу бути глухою, коли щось промовляє до мене.

О р е с т: Теоретично це звучить зовсім гарно. Практично — це в найвищій мірі сумне явище. Ти просто не в силі себе обмежити. Але так далі бути не може. Ти подобаєшся, — тебе люблять, ти відповідаєш на любов любов'ю, а коли тобі віддали найкращу частину свого “я” — одного дня виходить, що якийсь образ, якась мельодія, гра світла, вишивка чи дерево захоплюють тебе так само, як перші моменти нашої знайомости. Зовсім природно, що після цього людина стає розчарована. Образи можуть часто поривати нас, дерева можуть бути виїмково гарні. А проте я ніяким робом не можу погодитися з тим, щоби мене рівняли до образів або дерев. Взагалі це смішно. Це понад людські сили. Ніхто не хоче ділити своїх почувань на половину з деревами, образами та плодами уяви. Я також ні. Тому не дивуйся, що тратиш мою любов так само хутко, як ти здобула її.

Е л я (своєрідно всміхнена): Я не дивуюсь. Але не можу змінити себе. І не бачу в цьому нічого виїмкового, — навпаки: вважаю це зовсім природним. Невжеж ти гадаєш, що краса виявляється тільки в людській постаті? Чому ми мали би бути менше вражливі на красу, коли надибуємо її в іншій формі?

О р е с т: Будь ласка, залиши ці міркування! Я просто не можу спокійно їх слухати!

Е л я: Не розумію, чому ти тратиш свою рівновагу. З тебе відповідає вражене себелюбство, а більше нічого. Чому ти не можеш бачити себе таким, яким ти є справді — формою одного з явищ, через яку сили доходять до свого вислову? Ви завсіди перецінюєте вагу одних форм зі шкодою для інших. Ті самі сили висловлюються в найбільше ріжнородних формах. Подай мені бодай один арґумент, чому одні можна нехтувати для переваги інших? Один розумний, доцільний арґумент...

О р е с т: Усе це небилиці, базікання, гіпертрофія мізку.

Е л я: Отже не находиш ані одного. Ти попросту роздратований, а твоя лють іде не з розуму, а з глибини твоїх найбільшо первісних інстинктів. Глянь довкола себе, пірни в течію ріжноманітних явищ, а побачиш, що моя вражливість на всілякого роду прояви — це не провина, а благодать.

О р е с т: Нізащо. Я лишаюсь собою. Розумієш? — —

Е л я: Дуже добре. Я ніколи не сумнівалась у тотожності твого “я”. Але не піддавай тимсамим у сумнів усіх інших. Усі вони мають безмежно багаті скарби, які радо роздали б. А проте як мало з нас є таких, що готові їх прийняти! Я знала одно дерево, молодий клен, його листки світили проти блакитнього осіннього неба наче золоті щити. Молодий, наче готовий до бою, а проте повний туги... Я стояла годинами біля нього. А коли мусила відходити, розстання було для мене болюче, немовби я покидала когось коханого.

О р е с т: Ти — непоправна. Важко найти слова, як назвати той нахил до... до...

Е л я (з проясненим лицем): Слава Богу, що нарешті не можеш найти на щось готової назви! Це вже крок уперед. Хто не находить готових слів, той прочуває, що поза ними є щось глибшого.

О р е с т: Що глибшого?

Е л я: Дійсність.

О р е с т (глумливо): Дійсність? Непогане слово. Ти говориш про дійсність, ти, що живеш вічно абстракціями і плодами уяви?

Е л я (поважно): У світі істнує більш як одна дійсність. Одна духова — друга матеріяльна. Ті, що живуть духом, належать до дійсности духової. А вона єдина — вічна.

О р е с т: Тепер починаєш проповідувати. Маю цього доволі. Справді доволі... Еле! Вишукай собі когось іншого, кого можеш уважати за дурня...

Е л я: Я не вважала тебе дурнем ніколи.

О р е с т: Можливе. Але я сам не хочу робити дурня зі себе, розумієш? — Прощавай!

Е л я: Прощавай...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.