ДОРА ГАБЕ 

КОСМОНАВТ 

Ти мрії, прагнення

всіх поколінь

в своїм зібрав польоті,

ти в молодості взяв

горіння і відвагу,

ти до зірок поніс

слова людські звичайні

і звідтіля звернувсь до нас,

ти світло вкрав у неба

і освітив людські обличчя

в усіх краях землі,

ти нашу думку привернув

до просторів надземних

і погляди усі

підніс угору,

ти пробудив любов

в серцях

і сином став всіх матерів.

Ти попередив те ім’я,

яким тебе ми нарекли б,

яке б само ввібрало в себе

минувшини зусилля марні,

сьогоднішнього дня

натхненну працю

і обриси ясні

прийдешніх літ!

 

Юначе ясночолий,

ти в руки взяв свої

вузду пізнання,

перед яким в очах у нас

земна брехня

розтане,

а істина

ввійде, як промінь,

до наших серць...

 

 

ПОЧУТТЯ

Я кожною із пор сприймаю трепет

усіх речей, що бачу навкруги,

і хвилювання потайне повітря,

яке насичують магнітні сили.

Живлющою своєю плоттю

я відчуваю пульс, що час переганяє,

бруньок, розквітнути готових,

зародження я бачу плоду

в закоханих птахів.

коли пробудить заклик солов’я

млость молодості.

І очі мої щупальців мільйоном

торкаються цього живого світу

і поглинають спрагло все на ньому,

а неспокійна моя думка

у душі продирається людські

і в них заносить світ,

що сам народжується й родить...

 

 

 

 

ПОВЕРНЕННЯ

 

 

Це був мій любий, рідний дім,

високий, ввігнаний ув обрій.

Його димар сягав хмарин.

Раптово вирости я не могла,

щоб наздогнать його,

питала лиш: Чому?

Коли? Навіщо?

Втекла в великий я, в безмежний світ,

щоб наздогнати обрії й висоти.

Та обрій — недосяжний,

височина народжує висоти...

Я повернулась з тим же запитанням.

А рідна моя хата,

стара, низенька і похила,

раптово увійшла до мене в серце

й зі мною разом

ввігналася ув обрій.

 

 

 

СУМНІВ 

На карнизі мого вікна

сіла пташка, процвірінькала

і полетіла. Та спів її почули

прохожі люди,

і він збудив у пам’яті людей

щось із минувшини,

чи то з сьогоднішнього дня,

чи то передчуття прийдешнього...

 

Щоб пробудніи, як вона!

в комусь бажання, навіть недосяжне,

чи, може, мрію

або передчуття можливості якоїсь,

забитої, мов цвях,

у дні майбутні,

щоб задзвеніти міг мій голос,

розлитися по світу, 

вчинити ладна я й неждане чудо,

гніздечко навіть звити

для пташки, що полинула кудись!

 

 

 

НЕСПОКІЙ

 

Тріпоче в тиші пісня цвіркунів

танцюють молоді деревця,

розгойдані вітрами.

 

Ніч диха неспокоєм.

 

Відчинені віконниці гуркочуть,

мене лякають...

Я відчуваю і землі вертіння,

і безупинний рух мурашки.

Коли вони спочинуть, дух зведуть?

Коли?

«Ти не хвилюйся!» — серцеві кажу я.

«Нема спочинку!» — серце відмовляє.

 

Чому зірки не спиняться в путі?

Хіба світити і вони не можуть

спокійно і щасливо,

а все мигтять, мигтять, мигтять?

 

ДВА СВІТИ

Ми одне одного обняли,

свою кров одне в одного перелили

через погляди,

через злучені руки,

щасливі, земні, видимі...

А ти у моєму сні

і ніколи не був поза ним,

і ніколи ти не дивився

зблизька ув очі мої,

не торкався своєю рукою моєї,

а переносився просто в мій сон...

 

Пролинули роки, ти ж завжди мій,

і ніколи ніхто не спромігся б

вирвати з нього тебе,

і ніколи збагнути б не зміг,

наскільки вві сні все можливе,

і який ти хороший,

і як ти кохаєш мене,

щасливий, неземний, невидимий…

 

 

ВІДСТАНІ

 

Коли вони вперше побачились,

він сказав: «Я люблю тебе дуже!»

(Перед тим іще, як покохав).

Вона ж відмовила: «Ах, яка я щаслива!»

(Перед тим ще, як щастя відчути).

За обрії, наче на крилах,

квапливі слова полетіли,

перетворилися в далі, в простори, у неосяжність...

 

Даремно шукали обидва

точки підпори,

змоги шукали,

шукали ілюзій,

щоб жити почати,—

в них падали руки.

 

Якось, щоб до неї наблизитись,

сказав він: «А ти не пригадуєш»...

Вона ж, не діждавшись закінчення,

відмовила: «Так, я пригадую»...

(Не пригадавши нічого).

І так ізнову, мов колесо,

слова закрутились порожні,

безсилі, нездатні зігріти

ліжко вузьке...

З болгарської переклав Марко ЗІСМАН