Дора Габе. Поезії-2
ДОРА ГАБЕ
КОСМОНАВТ
Ти мрії, прагнення
всіх поколінь
в своїм зібрав польоті,
ти в молодості взяв
горіння і відвагу,
ти до зірок поніс
слова людські звичайні
і звідтіля звернувсь до нас,
ти світло вкрав у неба
і освітив людські обличчя
в усіх краях землі,
ти нашу думку привернув
до просторів надземних
і погляди усі
підніс угору,
ти пробудив любов
в серцях
і сином став всіх матерів.
Ти попередив те ім’я,
яким тебе ми нарекли б,
яке б само ввібрало в себе
минувшини зусилля марні,
сьогоднішнього дня
натхненну працю
і обриси ясні
прийдешніх літ!
Юначе ясночолий,
ти в руки взяв свої
вузду пізнання,
перед яким в очах у нас
земна брехня
розтане,
а істина
ввійде, як промінь,
до наших серць...
ПОЧУТТЯ
Я кожною із пор сприймаю трепет
усіх речей, що бачу навкруги,
і хвилювання потайне повітря,
яке насичують магнітні сили.
Живлющою своєю плоттю
я відчуваю пульс, що час переганяє,
бруньок, розквітнути готових,
зародження я бачу плоду
в закоханих птахів.
коли пробудить заклик солов’я
млость молодості.
І очі мої щупальців мільйоном
торкаються цього живого світу
і поглинають спрагло все на ньому,
а неспокійна моя думка
у душі продирається людські
і в них заносить світ,
що сам народжується й родить...
ПОВЕРНЕННЯ
Це був мій любий, рідний дім,
високий, ввігнаний ув обрій.
Його димар сягав хмарин.
Раптово вирости я не могла,
щоб наздогнать його,
питала лиш: Чому?
Коли? Навіщо?
Втекла в великий я, в безмежний світ,
щоб наздогнати обрії й висоти.
Та обрій — недосяжний,
височина народжує висоти...
Я повернулась з тим же запитанням.
А рідна моя хата,
стара, низенька і похила,
раптово увійшла до мене в серце
й зі мною разом
ввігналася ув обрій.
СУМНІВ
На карнизі мого вікна
сіла пташка, процвірінькала
і полетіла. Та спів її почули
прохожі люди,
і він збудив у пам’яті людей
щось із минувшини,
чи то з сьогоднішнього дня,
чи то передчуття прийдешнього...
Щоб пробудніи, як вона!
в комусь бажання, навіть недосяжне,
чи, може, мрію
або передчуття можливості якоїсь,
забитої, мов цвях,
у дні майбутні,
щоб задзвеніти міг мій голос,
розлитися по світу,
вчинити ладна я й неждане чудо,
гніздечко навіть звити
для пташки, що полинула кудись!
НЕСПОКІЙ
Тріпоче в тиші пісня цвіркунів
танцюють молоді деревця,
розгойдані вітрами.
Ніч диха неспокоєм.
Відчинені віконниці гуркочуть,
мене лякають...
Я відчуваю і землі вертіння,
і безупинний рух мурашки.
Коли вони спочинуть, дух зведуть?
Коли?
«Ти не хвилюйся!» — серцеві кажу я.
«Нема спочинку!» — серце відмовляє.
Чому зірки не спиняться в путі?
Хіба світити і вони не можуть
спокійно і щасливо,
а все мигтять, мигтять, мигтять?
ДВА СВІТИ
Ми одне одного обняли,
свою кров одне в одного перелили
через погляди,
через злучені руки,
щасливі, земні, видимі...
А ти у моєму сні
і ніколи не був поза ним,
і ніколи ти не дивився
зблизька ув очі мої,
не торкався своєю рукою моєї,
а переносився просто в мій сон...
Пролинули роки, ти ж завжди мій,
і ніколи ніхто не спромігся б
вирвати з нього тебе,
і ніколи збагнути б не зміг,
наскільки вві сні все можливе,
і який ти хороший,
і як ти кохаєш мене,
щасливий, неземний, невидимий…
ВІДСТАНІ
Коли вони вперше побачились,
він сказав: «Я люблю тебе дуже!»
(Перед тим іще, як покохав).
Вона ж відмовила: «Ах, яка я щаслива!»
(Перед тим ще, як щастя відчути).
За обрії, наче на крилах,
квапливі слова полетіли,
перетворилися в далі, в простори, у неосяжність...
Даремно шукали обидва
точки підпори,
змоги шукали,
шукали ілюзій,
щоб жити почати,—
в них падали руки.
Якось, щоб до неї наблизитись,
сказав він: «А ти не пригадуєш»...
Вона ж, не діждавшись закінчення,
відмовила: «Так, я пригадую»...
(Не пригадавши нічого).
І так ізнову, мов колесо,
слова закрутились порожні,
безсилі, нездатні зігріти
ліжко вузьке...
З болгарської переклав Марко ЗІСМАН
- 230 переглядів
При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.