Дора Габе. Поезії-1

 

ІВАН САРАНДЕВ

 

Відколи я живу,

для поколінь усіх

ровесницею чуюсь.

Ці слова — не просто поетична метафора чи гіпербола, бо за ними стоять шість десятиліть творчості й понад шістдесят книг. Коли нікому невідоме дівча з Добруджі на початку століття надрукувало перші свої вірші в журналі «Мисль», вони дістали благословення Пейо Яворова.. А пізніше, після одруження з Бояном Пеневим і переїзду до Софії, вона потрапила в коло кращих представників болгарської літератури — Пенчо Славейкова і Мари Белчевої, Петко Тодорова і д-ра Кристева, Івана Шимшанова й Івана Вазова. З Єлиним-Пелиним та Йорданом Йовковим вона була майже ровесницею, сучасницею Христо Смирненського й Николи Вапцарова.

А ми так звикли до її присутності в нашій національній літературі й літературному житті, що постійно сприймаємо її в рамках сучасного. Ось чому мала вона рацію, коли в поезії «Замріяність» назвала себе ровесницею всіх поколінь.

Ця думка має, одначе, й додатковий аспект: своєю творчістю для дітей і дорослих Дора Габе є ровесницею всіх поколінь, які вже прийшли і ще прийдуть; бо від далеких споминів дитинства, від шкільних ранків і торжеств пам’ять зберегла на все життя її вірші; в них закладено нетлінність, що передається з покоління до покоління, неначе дорогоцінний духовний капітал.

Був час, коли про творчість Дори Габе говорили з шанобливістю, в якій відчувалася думка, що її покоління вже вичерпало свої можливості, що все велике й значуще вже написано і залишаються тільки... мемуари. Але прийшли «Нові вірші» (1963). «Лірика» (1966)  і «Зажди, сонце!» (1967), і навіть найупертішим скептикам довелося переглянути упередження багаторічної давності.

Неможливо, гадаю, пояснити причини, які покликали до життя феномен Дори Габе, коли останні її твори розглядати без зв’язку із створеним у минулому.

Справді, сьогодні вірші з першої її книжки — «Фіалки» (1908), — написаної школяркою, звучать наївно. Любовні хвилювання замкнені у вузькому колі: коханий і вона. Образ коханого заполонив усе її існування, через нього вона зв’язана з життям, сприймає світ його очима. Кохання надто ідеальне і тому таке нестійке й тендітне, кохання, позбавлене земного й неначе звірене з літературними зразками часу. Розбіжність між уявленням про коханого і справжнім його образом — замість бога побачила перед собою сумного раба — стає початком любовної катастрофи. В поезіях з’являються самотність і скорбота, мотиви безрадісного прийдешнього, звучать ридання розбитого серця. Збірка завершується віршем, в якому героїня сповідається: «Тепер стою самотня, безнадійна на роздоріжжі...»

Два десятиліття відділяють «Фіалки» від «Земної путі» — другої ліричної збірки Дори Габе. Створено немало — окреслено й основні напрямки, якими надалі здійснюватиметься її розвиток. Виник інтерес до польської літератури, з’явилися переклади з польської. Внаслідок війни Добруджу відторгнуто від Болгарії: народжується тема «Добруджа». І нарешті приходить поезія і проза для дітей.

1933 року виходить збірка «Лунатичка» з кількома поемами. В «Лунатичці» авторка відкрито проголошує свої симпатії до соціально знедолених — борців за свободу, гірників Перніка, робітників і робітниць з околичних кварталів. Соціальне співчуття в поемі поєднується, однак, з безпорадністю в плані практичного діяння — «Безпомічність моя гнітить мене, немов провина!» — сповідається в одному місці героїня. її бунт є, власне, закликом до більшої гуманності, опосередкованою критикою суспільства соціальної нерівності. Це бунт стихійний, без напрямку і мети.

Наскільки відрізняється від ліричної героїні цієї збірки Вела з однойменної поеми Дори Габе, виданої 1946 року! Вела по-новому дивиться на світ: вона сполучає воєдино думку, дію, переконання і рішучість здійснити їх на практиці. Замість абстрактного бунтування Вела обирає боротьбу з ясною політичною програмою й метою. Активність творить з неї цілісну людину і підносить її до рівня героя епохи.

Вела — герой, до якого авторка, свідомо чи ні, йшла з початку своєї творчості; це вихід з ідейної неорієнтованості, вихід, який грунтується на відданості партії й силі інтелекту. «Вела» — це, фактично, початок переосмислення творчого досвіду. Хіба тільки тепер ми можемо судити про справжні масштаби і глибину тих змін, що відбулися в творчій лабораторії письменниці. Написаним в останній період Дора Габе довела плодотворність цього розвитку. І ще те, що потенціальні можливості її покоління далеко не вичерпані.

Власне, в цій статті я хочу зупинитися докладніше на останніх збірках поетеси, спробувати проникнути в оту складність, яка виникає із взаємопроникнення філософсько -громадянських й інтимних мотивів.

В Дорі Габе живуть дві сутності. Якій варто було б віддати перевагу? Чи тій, яка говорить німою мовою люстра й малює себе із зморшками, наче кору старого дуба? Чи другій, яка походить з далеких спогадів дитинства? Не випадково Екзюпері казав: «Я родом з дитинства так само, як з якоїсь країни». З цією другою сутністю пов’язані оптимізм і віра, що життя створене тільки для радості, що щастя є його сенсом і змістом.

Думка про «Початок» і «Кінець» у поезії Дори Габе перевтілюється в складну багатоманітність життєвих і суб’єктивних ситуацій. Інтерес до проблеми вже сам по собі характерний: погляд шукає в мінливості матеріального світу хвилювання, роздуми й вистраждані істини, захищені од ерозії часу й примх моди.

Дора Габе, одначе, не пише філософських віршів. її натура і поетичний темперамент чужі рефлексіям і кабінетній мудрості. Не філософська поезія, а вірші про філософію життя! Звідси випливає і найістотніша особливість її поетичного стилю. У збірці «Зажди, сонце!», наприклад, відчутно підкреслено прихильність її до понять, які означають первісність — сонце, земля, вечір, буря, безмежність, усмішка; і до понять, що означають філософські категорії — свобода, суперечності і т. п. З одного боку, авторка глибоко пов’язана з матеріальністю світу, з безмежністю його форм, а з другого — свідомість скидає ланцюги земного, аби осягти філософські дилеми буття.

Коли в людини за плечима шість десятиліть творчості, можна сподіватись, що вона обернеться назад, аби підбити підсумки й оцінити здійснене й пропущене. Але цього не скажеш про автора «Нових віршів» і «Зажди, сонце!» Це не книжки поетичних і життєвих підсумків, перегляду активів і пасивів шістдесятирічної діяльності. Ні! Підбивають підсумки ті, хто готується поставити крапку. Що ж до Дори Габе, то її творчість перебуває зараз у стадії нового розквіту.

«Коли людині вже сімдесят п’ять,— казав Гете в розмові з Еккерманом, — вона не може інколи не думати про смерть. Мене ця думка аж ніяк не турбує, бо я твердо переконаний, що наш дух незруйновний; він існує од вічності до вічності. Він скидається на сонце, яке, власне, ніколи не заходить, безперервно продовжує світити». Цю ж думку висловлює поетеса в своїй творчості.

Кожен із нас носить у душі колумбівську жагу пізнання, цікавість до кардинальних питань буття. У зіткненні з ними безмежні можливості свідомості й мислі стикаються з обмеженістю людського життя. Як розв’язати це трагічне протиріччя?

Ще Спіноза казав, що справді вільна людина найменше думає про смерть, її мудрість виявляється в її міркуваннях про життя. У вірші «Непримиренна» поетеса висловлює своє прагнення осягти велич Всесвіту, жагу до його пізнання, до проникнення в його таємниці, жадобу можливостей, розширених до масштабів незмірного. І як змиритися з думкою, що певного дня доведеться зникнути, не здійснивши всього, чого прагнула? В чому тоді сенс нашого існування: в екзистенціалістському примиренні, у пасивному прийнятті абсурдного чи в сізіфових зусиллях розв’язати нерозв’язне? Чи, може, нема виходу? Вона каже: — Ні, вихід є!

Виходом з цієї дилеми є наша свобода у нашому ставленні до смерті, осягнута з позиції непримиренності. Непримиренність є не тільки філософською позицією, не тільки суб’єктивним ставленням до трагічних дилем буття, але й рисою характеру і поетичного темпераменту.

Спостерігаю Схід

і Захід.

Поглинаю, Вічність, тебе

і жду кінця свого

непримиренна...

Інтерес до філософських проблем і сучасної людини не вичерпується тільки антитезою «життя — смерть». Оригінальною і неповторною є й розробка проблем часу: час як внутрішнє відчуття, як суб’єктивний ворог, що невпинно віддаляє нас од молодості і життя. Час і простір як частина нашого пізнання світу. Але щоразу, коли Габе торкається цих філософських категорій в їхніх різноманітних перевтіленнях, вона пов’язана з сучасністю. Щоразу вона прагне відкрити цілу вічність. З цієї філософської й естетичної точки зору вона підноситься до художніх узагальнень, що в них викристалізувалася мудрість багатьох поколінь.

В поезії «Зажди, сонце!» поетеса звертається до небесного законодавця часу із зворушливим благанням не про відпочинок, а про можливість зробити своїм надбанням мудрість, що її приніс день. О, цей день, виповнений стількома змістовними речами! Динаміка і напруження, така пекуча тривога про майбутнє світу. Зажди, сонце!

Зажди, дай мені час

зрозуміти, як можемо спати

в такім розбурханім світі,

коли безсоння — це совість,

а совість — це день!

Зажди, сонце!

Конкретний образ збагачується і підноситься до ступеня яскравого символу.

Час у світі поетеси вимірюється швидкістю. Кожна мить застою рівнозначна смерті. Бо рух, швидкість — це життя; спокій — смерть. Не випадково вона каже про себе: «вистрелена на орбіту без жодної миті застою». Та й який застій, коли ніде навколо вона не бачить «досконалих і застиглих форм»? У тиші сну час викрадає хвилини молодості, аби замінити її мудрістю.

Де той душевний спокій, коли тривога за долю Землі крає серце? Сьогодні людина мусить належати суспільству, бо йдеться вже про майбутнє не тільки окремого індивіда, а про майбутнє людства. Ця громадська відповідальність перетворює поезію Дори Габе на видатний документ усвідомленого громадянського обов’язку.

Однак бувають моменти, коли серце жадає ніжності, теплоти. Досить самої усмішки, і світ перетворюється... Однієї лише усмішки досить, щоб вселити в людину всесвіт доброти, гуманності й радості. Саме тоді народжується сподівання, чи не може голос, сповнений надій і мрій, звернутий до всіх людей, здійснити чудо? Чи не поверне їм рівновагу і гармонію?

Вірші Дори Габе — це поезія, що увібрала в себе духовні проблеми часу, вона належить до авангарду сучасного поетичного мислення.

Соціальні і громадянські мотиви завжди притаманні поезії Дори Габе. Досить пригадати «Земна путь», «Лунатичку», а пізніше — «Велу» і «Неспокійний час» — книги з соціальним і громадянським забарвленням.

Важко дати загальну характеристику згадуваним збіркам — хоча б через те, що вони писалися протягом тривалого періоду часу (близько трьох десятиліть). Але все-таки я гадаю, що існує загальна тенденція — Дора Габе поступово долає безкрилий опис життєвих подробиць і пафос, який не завжди далеко стоїть від декларативності. Поволі вона збагачує свою поезію не тільки в стильовому відношенні, але й проблемами іншого розряду.

«Я двох епох сприймаю подих», — пише вона, неначе пояснюючи самій собі своє внутрішнє роздвоєння. Але обравши сьогодення, вона віддала перевагу життю, не впадаючи в ілюзії, що їй буде легко; вабить її бурхливий вир століття, грандіозні плани, космічний розмах. І вона належить йому цілком:

Я, однак, жива...

і мушу крокувати

в ногу

із живими! —

Хоча й тяжко йти в ногу з ними, несучи на плечах тягар років і переживань. Хто знає Дору Габе близько, завжди дивується послідовності, з якою вона обстоює їію позицію в житті: справді видатне поєднання творчих маніфестів і громадянської поведінки. Я певен, що цій якості завдячує гідна поваги щирість її віршів на соціально-громадські мотиви.

Коли в «Сьогоденні» вона поривчасто проголошує: «Не хочу іншого часу...» — то має вельми обгрунтовані підстави бути категоричною — і особисті, і суспільні. Але чи не найголовнішим є факт, що цей вибір поставив її в течію історичного розвитку, на основний напрямок життя. Саме тут, на мою думку, й слід шукати одне з джерел її оптимізму.

Історичний оптимізм надає думці наполегливості, підносить її на таку височінь, з якої можна осягти явище в цілому і в його найвищих проявах; долає минущість дріб’язку і буденності. Найбільші надії свої поетеса пов’язує з батьківщиною, партією, сучасністю. На цьому триєдинстві грунтується її віра в прийдешнє і відчуття сьогоднішнього. Я не раз чув, як говорила вона про зміни, що сталися в мисленні письменників після Дев’ятого вересня: революція навчила їх мислити історично; зробила з них сучасних людей, нерозлучно зв’язавши їх із життям.

«Ти дала мені твердий грунт»,— починає Дора Габе свій вірш «Партія». Історичне мислення робить її сильною, вона більше не беззахисна гілочка, що її шарпає вітер випадковості.

Дора Габе безперечно має рацію, коли твердить, що мистецтво і література, які ігнорують проблеми майбутнього й історію суспільства, не спроможні створити справжніх мистецьких цінностей. Тільки справді громадянське хвилювання спроможне стимулювати творчу свідомість.

Дора Габе — спонтанний поет: твори в неї народжуються, а не створюються. В одній розмові про особливості творчого процесу вона сказала: «Я, наприклад, найкраще пишу, коли свій творчий стан можу порівняти з закоханістю... Ніколи не напишу вірша, якщо я байдужа». Пригадаймо, наприклад, такий твір, як «Батьківщина»: цілий вир людських почуттів вміщує він — од захоплення до вдячності.

Для Дори Габе батьківщина є символом вічності й краси. Все гарне, чим вона володіла й володіє, є, власне, продовженням батьківщини.

Зараз я в’яну

і розквітаю,

вмираю і народжуюсь,

адже ти,

відколи світ стоїть,

вмираєш

і відроджуєшся,

й квітнеш!

Іноді серце її пересичується високою напругою тривог за всю землю, і в тишу світання або ночі приходять спогади. В такі хвилини вона розмовляє з серцем, з минулим, з непережитою радістю, з мріями і образом коханого, з рідною хатою дитинства. І кожна зустріч з тими милими серцю друзями виповнює його великими й високими почуттями. Чудесні в своїй простоті, принадні щирістю, ті пісні про «втрачене щастя» є своєрідним ліричним щоденником інтимних хвилювань жінки.

Поетична стилістика Дори Габе дедалі рішучіше орієнтується на зображувальний лаконізм; якось у розмові вона заявила, що без конкретного приводу ніколи не могла б написати вірша. її прагнення додержуватися лінії емоційної логіки відкидає все побічне й випадкове. Цьому прагненню підпорядковані й образність та мова. Дора Габе майже цілком відмовилася від зовнішнього фіксування обстановки, щоб підкреслити істотніше — розвиток почуття, збагаченого мудрістю серця. Мова її розвантажена од штучних ускладнень; але саме лаконізм віддаляє і акцентує емоційно метафори й поетичні образи.

Все прекрасне виховує, якщо тільки ми підготовлені до його відкриття. І саме в цьому, як на мене, полягає естетичне значення лірики Дори Габе.

Скорочений переклад з болгарської

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.