Докія Гуменна. Жадоба-9

РОМАНЦІ НА СХИЛАХ

Знайомство

Дніпро невпинно котить вниз свої тужаві води. Смерком вода здається олив’яною, а вночі пароплав ніби суне по чорній смолі.

На палубі мирно й затишно. Он компанія грає в доміно. Поруч примостилася група з патефоном, танцюють. Вечеряє сім’я — чоловік, жінка, дитина. Ніна читає роман-газету. На кормі співають гортанно, по-польовому, сільські дівчата.

Незабаром і та пристань, де Ніна має сходити. Котра ж година?

Вона доручає сім’ї поглядати на її речі, а сама йде подивитися на годинника. Одинадцята, — відповідає на запитання жінки.

— Невже одинадцята? А до якої пристані ми доїжджаємо? — жваво перепитав чоловік. — То мені треба готуватися до виходу.

Ніна має одну валізу, отже їй готуватися до виходу не треба. Вона з інтересом стежить за чоловіком, який за хвилину до цього так гармонійно складав частину сім’ї. Він метушливо витягає звідкілясь валізи, — їх аж три, — дістає пальто. Він зовсім забув за свою бесідницю та хлопчика. Як міняє людину обстанова!

— Ви теж маєте тут сходити? — запитав чоловік і подивився на Ніну густосірим, строгим поглядом. Коли б не срібна шевелюра, йому можна було б дати двадцять п’ять років. Але йому, мабуть, було не менш, як сорок.

— Еге, — зраділа Ніна. — А я думала, мені й попутників не буде.

— От і гаразд! — відповів сіроокий чоловік.

Коли пароплав причалив до пристані, чоловік узяв дві валізи в руку, а третю й пальто в другу. Він дивився на всі боки, щоб знайти носія, але це була зовсім незначна пристань. Ніні захотілося зарадити йому й вона сказала, що він може дати їй одну валізку, у неї зовсім легкі її власні речі. Повагавшись, супутник здався. Так вони, навантажені, йшли до виходу, — вона попереду, він позаду.

— А тепер куди? — запитав чоловік, коли вони поставили валізи на землю. — Це коли б по дню… Ви були тут колинебудь?

Ні, вона тут уперше. І вона думала, що вони прибудуть удень. Що ж робити? Десь треба шукати ночівлі.

— Мені писали, що тут десь є готель.

— Але ж я з речами, а на пристані нема камери схову.

— То я вам поможу нести, — просто сказала Ніна. — Не соромтеся. Що ж тут такого? А коли б ви мені допомагали?

Супутник промовчав. Він запитав у якоїсь молодиці, що вешталась з печеною рибою, де тут готель, і молодиця докладно почала описувати дорогу.

— Підете отак, а потім звернете й дійдете до кринички, потім навпростець…

Виходило, що все навпростець. А втім, вона підкликала якогось хлопчика й наказала йому завести подорожніх.

Ніна, проживши все життя в великому місті, в Ленінграді, була змалку навчена обережности. Не можна довіряти на залізницях та в інших проїжджих місцях. Вона подивилася на супутника й зловила його, теж насторожений, підозрілий погляд. Це її підбадьорило й вона всміхнулася йому, взяла одну з його важких валіз і сказала:

— Ех, вовків боятися — в ліс не ходити!

Супутник, мов чимось наляканий, вхопив і собі дві других валізи й намагався не відстати від Ніни. Він намагався весь час іти поруч неї, й нарешті Ніні стало смішно. Він боїться, що вона може втекти з його валізою в пітьму?

Та й їй теж було трохи страшно. Якийсь хлопчик веде їх темними вулицями, незнайомий чоловік іде поруч неї невідомо куди. А може це якийсь пройдисвіт, що змовився з молодицею й хлопчиком та інсценізував усе так, що вона йому ще й валізу тягне?

Ніна не знала, що її супутника гризли такі ж чорні думки. Валіза, що її несе супутниця, найменша, була, власне, найцінніше. Там документи, гроші, там рукопис. А чи не є це якась аферистка, що підчепила його, легковажного, й веде в якесь злодійське лігво?

Нарешті, вони вперлися в глуху стіну, хлопчик раптом розтав у пітьмі, сказавши, що вони вже прийшли.

Безпорадно й безнадійно постукавши у фіртку, він думав: «Я пропав!» Вона, побачивши, що фіртка відчиняється, подумала: «Я пропала!»

Вийшла повна й огрядна жінка, анітрохи не подібна до хазяйки злодійського лігва, й, приємно розтягуючи слова, сказала:

— Де ж мені вас притаковити? Скрізь повно екскурсантів, просто такий наплив…

Виявляється, вони потрапили на екскурсійну базу.

Сміючись із своїх недавніх жахів, обоє прибульці почали прохати господиню, але вона, звична до цих скрутних становищ, відразу розв’язала справу:

— Покладу вас у канцелярії! Ви — чоловік і жінка, там є канапа, от і переночуєте!

Чоловік, усміхнувшись тільки очима, подивився на Ніну.

Важко, звичайно, було розтлумачити заспаній жінці, що вони знайомі якоїсь пів години, що вони навіть і прізвища одне одного не знають. Тут уже наступила черга господині підозріло глянути на дивну пару.

Вона знизала плечима й сказала:

— То вас замкну в канцелярії, а вас у їдальні. Спіть!

 

* * *

Сходило сонце.

Ніна, посміхаючись із учорашньої пригоди, збігала крутою стежкою Дніпра, щоб скупатися з усіх першою. Але спізнилась. Внизу стояв уже якийсь чоловік, робив ранкову наснагу. Побачивши Ніну, він швидко почав одягатися, а коли вона наблизилась так, що могла пізнати в ньому вчорашнього супутника, він уже виймав із внутрішньої кишені піджака пашпорта й простягав його Ніні.

— Може б ми познайомились? — сказав він з удаваною врочистістю.

Ніна взяла пашпорта, але перше, ніж розгорнути книжечку, вийняла з торбинки свого пашпорта й подала чоловікові.

— Борис Миронович Шепель — читала вона.

— Ніна Павлівна Морозова, — читав він.

Приголомшені, вони дивилися одне на одного, спочатку не розуміючи чогось. Потім від реготу мусіли посідати на пісок.

— Як же це я зразу не здогадався, що ви — ленінградська товаришка? Мені ж казала Ольга Михайлівна, що приблизно в таких самих числах приїде на розкопи аспірантка ленінградського університету Морозова!

— Ну, а я? Щоб відразу не стукнуло в голову, що передо мною — професор Шепель? А я ж іще й боялася вас!

— І я вас боявся. Хоч ви й не схожі на аферистку.

Отак вони познайомились — Ніна Павлівна Морозова й Борис Миронович Шепель. Обоє їхали на археологічні розкопи — в одне місце, але з різних міст. Ніна добре знала професора Шепеля з його наукових праць, Борис Михайлович чув тільки, що якась аспірантка Морозова теж має брати участь у цьогорічних розкопах.

 

 

Радість і неспокій

От уже три дні, як Ніна в селі. Оселилася вона в тітки Мокрини, ночує разом із її дочкою Онисею у клуні на запашному сіні, встає до схід сонця. Так, до схід сонця… В місті вона казала б: «О четвертій годині ранку», а тут кругом — природа. Природа так щільно спліталася з побутом, що Ніна й себе почувала частиною її невичерпної енергії.

І цей могутній повів природи вона відчула, як тільки увійшла разом з Ольгою Михайлівною, начальником археологічної експедиції, в подвір’я тітки Мокрини. Перше, що її зустріло, — жовтогарячі соняшники, які сторожею обступили хату. В густому зеленому спориші вилася вузесенька стежка до ґанку.

І так зразу повіяло на Ніну незнайомим досі почуттям безпричинної радости, безпечности невибагливого побуту. І високі могутні верби, і буйні соняшники, і стіна кукурудзи за хатою навівали думку про лісові субтропічні оселі, де все женеться з землі в гігантських розмірах. Мальовнича панорама пагорбів і схилів, що слалася десь у далечінь, довершувала глибоку поетичність цього куточка.

Це почуття затишности удесятерилося, як тільки з городу висунулася господиня, тітка Мокрина. Навіть на мить не було того короткого, але гострого періоду приглядання, обнюхування, складання оцінки новій людині, що завжди відчувала Ніна при першому знайомстві.

Ні, тітка Мокрина без жадних вступів душею прийняла нову людину, наче давно й звично знайому, наче кревну родичку. Вона хотіла б одразу все розказати й усе розпитати. І від цієї бабської розмови віяло запашною й затишною внутрішньою теплінню. Вона так підкреслювала цю своєрідну гармонійність сільського життя, яка відразу прийняла в свої обійми Ніну.

І дивно! Хоч третій день живе Ніна в селі, це відчуття не притуплюється, а щодня з більшою силою в ній наростає. Чого так накочує на неї бурхлива радість? Чого буря безпричинного щастя гойдає ЇЇ, як човника на морі? Особливо, коли Ніна зостається сама й віддається на волю свавільних марень, якихось уривків спогадів, почутих слів, мелодій…

Ця радість починається з самого ранку.

Коли, прорвавшись крізь полки соняшників на городі, вона виходить на берег, переходить річечку, а по ногах її пробігає протічна вода, — радість! Іде босоніж по ніжній траві, по вузьких доріжках — радість! Стежечка в’ється по схилах грандіозної балки — радість! І схили цієї балки, засіяні білими романцями на зеленому килимі — теж радість! І прозоро-синє небо, і умите сонце, і п’янке повітря — також радість!

Великі сили життя тремтіли в ній і тішилися багатством. Як історик, Ніна не обмежувала своєї свідомости відтинком тільки власного існування, а включила його в ланцюг безконечної, невичерпної, вічної енергії буття. Внутрішнє сонце думки яскраво освітлювало цю синтезу, в якій вона була одночасно і ланкою й космосом.

Ці думки й багато ще інших пливуть по поверхні Ніниної свідомости.

І коли вона виходить на високорівню та дивиться на лінії димчасто-синіх обріїв, і легіт дмухає її волоссям, — вона від радости буття хотіла б розтанути в цьому неозорому краєвиді.

А водночас якесь легке занепокоєння вкрадається в її пантеїстичну радість. Ніна відганяє цю настирливу муху неспокою, бо радість — особлива, незнана — щобільш накочує на неї. Вона обертається назад, щоб згори кинути оком на в’юнку стежину, щойно перейдену, і бачить: Борис Михайлович здоганяє її й махає рукою, щоб вона почекала.

— Вітаю вас! — ще здалека гукає він.

— З чим?

— Кажуть, ви — чарівниця?

— Хто каже? Тітка Мокрина?

— Чим ви її зчарували?

— Нічим, — знизала плечима Ніна. — Хіба-що приклала компреса до виразки на нозі.

І Ніна коротенько розповіла, як це було. Трошки бінта, трошки вати, трошки одеколону, трошки води… її ж мама — лікарка. І як рукою зняло!

— Та тітка Мокрина дуже забобонна.

— О, не гудьте нашої тітки Мокрини! Вона чудова! А як вам її Онися?

Ніна з Онисею майже всю ніч задушевно прогомоніли в клуні на запашному сіні. І не випадково Борис Миронович відразу за Онисю згадав. Такі вони неподібні зовні — мати й дочка! Така вона білява та русокоса, ця Онися.

— О, про це все вам розповість сама тітка Мокрина. Терпіння! От ми вже й дійшли.

Справді, вони були на шпилі, а навкруги манили око неозори.

 

 

Обід у курені

Тут у курені так багато брилів, що зразу й заблудишся. Чи не в якийсь стан живих грибів потрапив? Один бриль більший за другого.

Обід починається традиційним звертанням до сторожа розкопів:

— Діду Явтуше, а чи нема в вас трохи соли?

Дід Явтух поважно виймає з-під стріхи куреня велику синю хустку, повну соли. От і все гаразд! Тепер усі їдять мовчки і так проходить перших хвилин з п’ять.

Раптом по курені починають літати велетенські брилі. Практикантка Тася починає цю гру, щоб потішити свого бісика жартівливости й дати волю давнім спортовим навичкам. Бриль летить на студентку Галю, але його по дорозі перехоплює тендітний доцент Тароватий, Максиміліян Володимирович, який згубив тут на полі своє довге ім’я й зостався при хвостику — Макс. До нього приєднуються вже всі. Раптом усі брилі летять на Ніну.

Загальний сміх, регіт, бо Ніна — рожевощока, свіжа, з лиснючою чорнотою волосся, з очима широкорозкритими й повними нерозуміння, нарешті, у рожевій сукні — Ніна подібна до великої ляльки з магазину.

Обід — це своєрідна клюбна година. Смішне й веселе переплітається будь-як із теоретичними питаннями археологічного порядку, з читанням газет, обмірковуванням знахідок і знов із жартами. Обмірковуючи плястичність знайденої на днях жіночої статуетки в сидячій позі, Макс раптом завважує Тасі, що вона схожа на трипільську статуетку й йому подобається. А тому він пропонує:

— Давайте закрутимо роман!

— Ну й давайте, — зухвало-химеристо відповідає Тася.

Тільки без сентиментальних ускладнень, — попереджає Макс.

У відповідь на це Тася вхопила кухля з водою й почала наливати воду в кишені Максового комбінезону. Комбінезон, видко, був розчислений на такий початок роману, бо води не пропускав зовсім, а Тася лила та й лила.

Отже, роман почався.

Зовсім інший характер взаємин зайшов між Ніною та Борисом Мироновичем. На диво, хоч як смішно познайомилися, їх знайомство за ці дні не посунулося далі за ввічливі короткі розмови. Але в його присутності Ніна відчувала легке занепокоєння, — наче на неї хтось незримо дивився.

Доктор Шепель був беззмінно вишукано-ввічливий і коректний, завжди уважний, завжди любив чимось частувати. А Ніна ще й досі переживала той радісно-врочистий настрій, що з першого дня полонив її, немов закутав легким серпанком. І є вона тут, серед хорошого товариства, і нема її, вона вся в собі…

І правда, вона найбільш за всіх мовчала.

Борис Миронович, навпаки, був чоловік компанійський. Поруч із коректністю та лицарською ввічливістю, він завжди мав напоготові тонку іронію, що показувала блиск його розуму й нікого не ображала. Але завжди в його словах відчувався відтінок власної переваги.

Інколи, поглядаючи на його тонкий профіль, на його — то жваві, то строгі — сірі очі, Ніна ловила себе на незрозумілому легкому повіві суму. Але то була лише посковзна тінь у її потужному, густозабарвленому емоціями сили й радости, світовідчуванні.

Борис Миронович, навпаки, був завжди рівний, щохвилини виступав у ролі мирового, — бо ж тут зібралися такі забияки!

Ось, прикладом, фотограф експедиції, Прохір Степанович. Він любить подрочити Катрю. Експедиція розкопувала селище материнської родової громади «трипільців» і розмови на цю тему завжди можна було почути на розкопах. Так от Прохір Степанович, як тільки тут десь поблизу була Катря, сумнівався:

— Ніколи не повірю, щоб був колись такий час, коли жінка верховодила. Та я можу дати мільйон прикладів — чоловік господар життя!

— Ой, лишечко, який гонор! На якому троні вас посадити, господарю наці? — глузливо відповідає Катря.

Прохір Степанович насторожувався при цих словах, як бойовий кінь.

— А що варті жінки, коли війна? — кричав він.

—Як видумали війну, то й воюйте! — перекрикувала Катря.

Борис Миронович, бачивши, що йде не до замирення й що вже час кінчати дискусію, благодушно й лагідно обзивається:

— На місці жінок я б і не обстоював так рівноправности, бо перевага чоловіків тільки уявна. А фактично все, що робиться, робиться для жінки. Чоловік будує, творить, — а для кого це? Коли б не було в природі жінок, не було б ніякого стимулу до творення.

— І хто їх видумав? — недоречно перебиває Прохір Степанович, але цим він не збиває Бориса Мироновича.

— Скільки людство існує, — за чоловіковими вчинками стоїть незримо жінка, яка владає свідомими й несвідомими інтересами чоловіка. А жінка творить і виховує нове покоління… До цього, власне, й зводиться зміст життя. Невже вам, Катре, мало цієї чести?

— Як тобі всміхається така честь? — звернувся до Галі практикант Микола, любовно погладжуючи свої пишні бачки, що їх він нащось викохав на своєму двадцятилітньому юному обличчі.

Галя смішно скривилася й зморщила носа.

— Що й казати, честь достойна! — з викликом сказала Катря. — Тільки хочу я побачити тих громадян, яких виховає ваша, посаджена в хатню клітку жінка.

— Я вам ніяк не можу простити, Ольго Михайлівно, що ви, така вродлива жінка, присвятили себе науці! — жартівливо вдався Борис Миронович до начальника експедиції.

Всі погляди звернулись на Ольгу Михайлівну. Справді, вона була дуже вродлива. Польовий робочий костюм, торба з рисунками через плече — все це не затьмарювало її вроди, врода ця мимоволі виступала на передній плян і сяяла над усіма.

Тут уже обурилася Ніна.

— По-мойому, ви, Борисе Мироновичу, обстоюєте те саме, що й Прохір Степанович, тільки в трохи вишуканішій формі.

— Чому? — здивувався Борис Миронович. — Я тільки заздрю, що я не жінка…

Ольга Михайлівна, сміючись, подивилася на годинник. Дискусія дискусією, а діло ділом. Вона подумала про те, що її врода анітрохи не заважає зараз припинити за пізнім часом розмови й нагадати по-адміністраторському, що пора й до роботи. Але вона не сказала нічого. Вона тільки згадала:

— Ніно, чого це ви мовчите? Невже тітка Мокрина нічого вам не доручила?

— Ах, я й забула!

— Хіба можна про такі речі забувати? Та тітка Мокрина навік образиться! Вона запрошує всіх нас на весілля її дочки Онисі! Наказ такий, щоб усім бути неодмінно. Я дала слово за всіх, це вже як собі хочете… Тітку Мокрину треба вшанувати.

— Це так, — зніяковіла Ніна, — але тут справа ускладнюється. Онися вже мені все розповіла. Вона каже, що хоче культурно вийти заміж, без обрядів. А тітка Мокрина в одну душу, щоб весілля було, як весілля… Як тут бути?

— Я на таке весілля нізащо не піду! — відрубала Катря.

Тут голоси розділилися. Тася, Микола й Борис Миронович казали, що вирішувати, власне, має Онися, бо це її весілля. Макс, Ніна з Галею й Ольга Михайлівна не бачили нічого страшного в тому твердому намірі тітки Мокрини відсвяткувати весілля по-справжньому. Навпаки, це чудесно, що стародавні звичаї невмирущі. Слава тітці Мокрині!

— Для мене зокрема, — сказала Ольга Михайлівна, — для мене, признаюсь, весілля це цінне тим, що воно незаторкнуто дійшло до нас з тих самих часів, що й наше розкопуване селище. Шість-п’ять тисяч років лежать уламки трипільського побуту й зберігаються вони тільки тому, що прикриті землею. А от звичаю час не нищить. Він живий, стійкий — хоч би що… Хібащо, приросло трохи деталів від пізніших епох.

Макс навіть пропонував використати це весілля, як етнографічну ілюстрацію до їх археологічних матеріялів, і проаналізувати, як у народньому весіллі відбилися різні етапи нашої історії.

Профорг, а по-польовому староста, Кость Розум, мовчав. Коли вже всі висловили свою думку, він, як завжди, премудро й стовідсотково ідеологічно витримано сказав:

— А знаєте, що ми зробимо? А ми, давайте, влаштуємо показове весілля. В пляні нашої культурно-освітньої роботи є лекція в цьому дусі, а це буде краще, ніж лекція. Давайте, ми на живих прикладах розтлумачимо суть цих звичаїв усім, хто прийде на весілля. Я вам залічу це, як громадську роботу.

І тут же, не довго думаючи, розподілив ролі. Дівчата — дружки. Він сам — старший боярин. Микола — просто боярин. Макс — дуже ніжний і тендітний для боярина, ще подумають, що це переодягнена дівчина. Він буде за конферансьє. Прохір Степанович, як найлютіший ворог жіночого права, буде весільним батьком…

— Е, ні, а хто фотографувати буде? — заперечив Прохір Степанович.

— Який хитрий! — закричала Катря. — Знає, що батько жадної ролі в народньому весіллі не грає… А що, обійшлися й без «господаря життя?»

На цих словах Ольга Михайлівна вийшла з куреня з двома польовими торбами через плече стрункою й легкою ходою.

Починався робочий час. Виходили з куреня, примружувалися від яскравого блакитного дня. Чи варто сперечатися, коли й так ясно, — світ такий гарний… На всіх вистачить цього моря прозорого повітря, моря простору й літньої розкоші.

 

 

Вечір під хатою

Заходило сонце й рожевило обриси гори, що випиналася по той бік байраку. Довгі тіні лягли в подвір’ї від верб та соняшників. Скоро запанує вечірня синява.

Ніна зібралася зайти до Ольги Михайлівни по міліметровку й вийшла на ґанок. Вона глянула мимохідь на те рожеве взгір’я, мимохідь уявила собі, як колись там вирувало життя в цей надвечірній час, а от теперішні люди селяться вже в низинах, біля річок… Втім, на ґанку сиділа Онися з подругою, і Ніна підсіла до них.

І ще раз, як і завжди, Ніна просто задивилася на Онисю. Щоб в українському селі, із щедрими, повсякчасними й настирливими слідами глибокої давнини, із тисячолітніми, а може й десятки-тисячолітніми традиціями, — та виросла така типова красуня середньоруських рівнин? Блакитні очі «паволокою», дві русі коси, — так і проситься до неї сарафан, кокошник і плавкий лебединий танок. А заговорить Онися — звичайна дівчина, тутешня, з м’яким місцевим говором, із думками про сільські справи.

Довго розмовляючи щовечора в клуні перед сном, Онися й Ніна потоваришували. Були в них спільні інтереси, хоч Онися виросла в селі, а Ніна — типова городянка.

Ні, нічого не було в Онисі чужорідного, Онися виросла з місцевого грунту, навіть гумор у неї тутешній, легкий.

Ось що принесла Харитя, товаришка Онисина, — цілий оберемок черепків з поля.

— Дивуюся я з тебе, чого ти так мало принесла, — легенько дрочиться Онися. — Там же на тому урочищі можна назбирати цілий віз такого череп’я, а ти тільки десять черепків узяла.

— Та й що ти мені, Онисю, говориш? — боронилася Харитя. — А хто ж то мені казав: «І що воно за люди тут жили, що такі грубі макітриська виробляли?» — А я кажу: «Та їх тут можна по всіх усюдах назбирати…» А ти кажеш: «Ходім нашій Ніні покажемо!» А я кажу…

Сердито вона додала:

— А тепер ще й кепкує!

Ніна взяла в руку одного черепка, з палець завгрубшки. Ясно, трипільський посуд для зберігання зерна… Розглядаючи ці черепки, вона непомітно для себе захопилася й розгорнула цілу картину життя, що так давно тут буяло й квітло. Але то так давно, що від того часу земля вдяглася грубим шаром чорнозему на пів і більше метра.

Вона любила уявляти собі життя й побут цих перших осілих хліборобів та керамістів, їх своєрідні звичаї й вірування. Людей, що обожнювали матір і сонце, що так досконало будували свої селища, розмальовували хати, а ще краще розмальовували посуд.

Все те знаходимо ми тепер на цих взгір’ях, не знаходимо тільки жадної зброї. Кам’яними мотиками та зернотерками люди ж не воювали…

Найцікавішою слухачкою виявилася тітка Мокрина. Вона навіть простелила на спориші під хатою ряднину, і всі вони посідали на ній. Не помітили, як і смеркло, як блідавий місячний диск вималювався на чистому синьому небі.

В цей час хтось із вулиці гукнув:

— Є тут Харитя? Онисю, а йди ти також!

Ніна й тітка Мокрина зосталися сами.

Вітрець грав лагідно й таємничо по сріблястому листі тополь та верб. Місяць став яскраво-жовтим, і Ніні розхотілося кудись іти. Тітка Мокрина володіла якимось секретом, що так любо й затишно було слухати її немудру розмову, розповідати про все, про що вона розпитувала. Мабуть тому, що всім серцем щира була тітка Мокрина до людей.

А може так місяць впливав? Часом здавалося Ніні, що сидить вона поруч не біля тітки Мокрини, а отієї вічної матері-господині трипільських часів, яку зображували в незчисленних статуетках, яка увійшла головною дієвою особою в українському весільному обряді. Саме отакою, мабуть, була вона, — із всеосяжною любов’ю та приязню, із світлом великої доброти.

Сьогодні Ніна мабуть таки довідається, про те, що колись не договорив був Борис Миронович за Онисю.

А проте, Ніна нічого не розпитувала, більше сама розповідала.

Невелика була біографія Ніни, й розказувати нічого. Мала вона три роки, як померла її мама, а батька вона й зовсім не знає. Вбито його на німецькому фронті за війни. Справжньою матір’ю стала їй одна лікарка, що виховала, як рідну дочку, — освіту дала, виростила, — а потім також померла.

— В мене є її портрет, хочте, я вам покажу… — схопилася була Ніна бігти до хати, але тітка Мокрина в цей час сказала:

— То й ти сирітка, як моя Онися? Без матінки.

І Ніна насторожилась. Намагалася не проронити жодного слова. Онися таки нерідна тітці Мокрині?

— Отак на світі буває! Чи гадала я, що Онися доглядатиме мене на старість?

— Онися не ваша дочка?

— А ні! Взяла я її на виховання, як їй було десять місяців. Відтоді вона в мене, як рідна дитина.

— А де ж ви її взяли?

— Та ось почекай, розкажу… Було це тоді, як народилася в мене шоста дитина, дівчинка. Й померла вона. Так мене за серце взяло, бо дуже хотіла я дівчинки, а все хлопці в мене були. Кажу своєму чоловікові: «Поїду до Києва, візьму собі дівчинку з притулку. Де п’ять, там і шосте буде…» Порадились ми, я й поїхала.

В дитячому притулку й кажу:

— Хочу вибрати собі дитя, а як не дасте того, що виберу, то не треба мені й ніякого.

Походила я, подивилася, і впало мені в око одне дитя з блакитними очима, рожеве, повненьке.

Кажу;

— Дайте мені оце дитя, а більш ніякого не хочу.

От приїжджаю вже з дитиною додому. Скільки радости для дітей! Доглядають її мої хлопці, бавлять наввипередки. А воно таке втішне, що й з рук би його не спускала. Весело так у нас у хаті!

Мати, що підкинула дитя до притулку, назвала його Ніною, як оце й ти звешся, а я, щоб мати не знала до неї ходу, перехристила Онисею.

Минає так рік-два. Наша Онися вже бігає і таке потішне, очей би з нього не зводила.

І от раз увіходить у двір якась пані. І говорить по-руському:

— Тут живе Мокрина Тупчій?

— Тут. А за яким ділом ви до нас?

— За таким: я прийшла забрати свою дочку!

Мене аж у жар кинуло. Хоч чоловік тоді й на війні був, ужитки не які там, але Онисі нізащо не хочу віддати. Пані та до нашої Онисі як не припаде, не почне обціловувати, виплакувати. А Онися злякалася та й собі в плач! За нею й усі мої хлопці заревли. А старшенький Юхимцьо — тоді йому було дванадцять років — ухопив Онисю на руки та й утік із нею в клуню.

— Не віддам, — кричить, — це наша Онися, не віддам!

Тут ми з нею й посперечалися. Вона каже:

— Не піду звідси інакше, як із своєю дочкою!

— А я їй: «Ідіть з Богом, звідки прийшли! Дитину ми нікому віддавати не будемо. Ми її вигляділи, вона наша.

Стала на своєму й край. Попоплакала вона, попоридала — та й пішла ні з чим.

Воно правда, тоді такий час був, що горе тій дівці, яка дитину приведе, але, як на мене, — краще землю гризти, ніж дитини відцуратися.

Минає ще деякий час. Коли гульк — знов у подвір’я входить пані. Накидка на ній шовкова, білі рукавички аж по лікті, брилик, як чубок у пташки. Видко, багата пані була.

Мій Юхимцьо, як побачив її, — та за Онисю, та поза городами… Не знаю, де й дівся. А ми завелися сваритися з панею за дитину. Пані спочатку погрожувала, потім благала, гроші виймала, потім ноги цілувала. А я затялась — не дам! Я не продажня душа, щоб дитиною торгувати. Знов поїхала пані ні з чим.

Минає цей день, уже й ніч заходить, — нема мого Юхимця, нема моєї Онисі. Я бігаю по всьому селі, серце в мене холоне, — чи не ушкодив він її де, та боїться навертатись на очі? Коли їдуть з Вербівців люди. Спинили біля хати коні та й кажуть:

— Бачили ми, Мокрино, вашого хлопця під Вербівцями. Біжить бігцем, а на плечах — Онися. «Куди біжиш?» — питаємо. — «До баби…»

Бісової віри хлопець! Утік за дванадцять верстов із дитиною. І аж потім признався, що весь час біг, щоб пані не догнала.

Ніна задивилася на місяць. Яка ясна й визначена ця проста жінка у всіх своїх вчинках! Як крізь простоту виступає чистий розум, тепла людяність і певність своєї правди! Яке ясне й зрозуміле для неї життя! Недарма так поважають її Борис Миронович і Ольга Михайлівна.

Як нестерпуче світить місяць! Очі хочуть відвернутися від золотого диску, що висить у синьому небі не падаючи, — і не можуть.

— І не приходила більше та пані? — запитала Ніна після довгої павзи. Тітка Мокрина, здавалося, вже й заснула.

— А їйбо, ще й суд у мене з нею був! — гаряче відповіла тітка Мокрина, аж прокинулася з дрімоти. — Я й на суді казала: «Не та мати, що породила, а та, що викохала». Все село стояло за мною, бо бачили, що Онися в нашій сім’ї росла, як квіточка. І суд став на мою сторону. Прийшла та пані востаннє після суду, гірко заплакала, поцілувала дитину, — та й більш уже ми її не бачили…

Тітка Мокрина зідхнула:

— Отаке то, моя дитино! І вчена була, а от не зуміла по правді жити…

Вона поклала кулака під голову й чи то задивилася на нестерпуче місячне сяйво, чи здрімалася.

Синя ніч розливала пахощі, які туманять і підіймають із дна душі солодку млість. В таку ніч хочеться чогось — і не знаєш, чого.. Жаль за чимось — і не знаєш, за чим. Радієш із чогось — і не знаєш, із чого.

В природі стояла павза. І соняшники запитливо, як і Ніна, дивилися на місяць, на верби, на скісний екран стіни від хати.

Синя ніч застигла під струменем рідкого золота.

Це, виходить, із Онисі могла б вийти якась, за висловом тітки Мокрини, «пані», а вийшла хороша селянська дівчина. Вона й інтелігентна, і цілком на своєму місці. Чи не схожа Онисина доля на її, Нінину? Де в цю мить була б і що робила б, коли б не померла її мати, куховарка? Вони з Онисею, як романці на схилах, де посіялися, там і прийнялись, там і розцвіли…

Тут Ніна тихенько розсміялася про себе. Їй згадалася сьогоднішня ранкова сценка в балці. Свідками були білі романці й величний схід сонця.

Що це сталося з Борисом Мироновичем? Ішов-ішов, говорили про те, про се… Сперечались. І здається, Ніна чимось дуже дошкулила Борисові Мироновичу, бо він з досадою вигукнув:

— Ви міркуєте за законами жіночої логіки!

— А ви висловлюєтеся за законами логіки вісімнадцятого століття. Яка це така жіноча логіка? — скипіла й собі Ніна.

— А така! Ось почекайте!

Ніна почекала.

Господи! Борис Миронович щільно підійшов до неї й, несподівано охопивши її голову руками, намірився поцілувати просто в. уста.

Від несподіванки й недоречности цього всього Ніна взяла та й розреготалася. І весь ефект від задуманого Борисом Мироновичем залицяння в поетичній балці, під рожевим вранішнім промінням, пропав.

— Ходімо, ходімо, — смішливо й по-козенячому крутнула вона головою та навально рушила вперед.

Борис Миронович теж не розгубився, а пішов за нею і знов, — як ніде нічого, — говорив про різні серйозні й несерйозні речі та в міру, проте досить гостро, кепкував. Звісно, з неї! Яка ж вона дика!

Чи не правда ж, кумедний епізод? А проте, Ніна намагається заглянути, — що за ним? Що хотів сказати цим Борис Миронович? Що хотів він виявити цим несподіваним рухом? Чи не помітив він, що як вона зустрічається з ним поглядом, її оповиває смуток, легкий і невиразний. І хоч смуток він, а щасливий. Ні, важко їй самій збагнути, що твориться з нею.

Ніна несподівано для себе усвідомила, що від цих сірих очей іде на неї п’янкий туман пахощів солодкої туги. Чи не за ними їй жаль, чи не вони розбурхують її жагучу радість? Чи ж правда це, що її до цього сіроокого чоловіка непереможно тягне? А поруч із тим, із самої глибини підіймається якась ворожнеча, якийсь протест.

Чим же заслужив він ворожнечі, — такий чемний і лицарсько-коректний?

Тим гірше, тим виразніший її смуток. Ах, і там у балці він був нещирий, як і завжди! Гра в коректність, гра в дотепність, гра в залицяння. А який же його справжній образ? Чи не був він сам собою лише раз, тоді, коли висловлював свою думку про жіноцтво?

Тітка Мокрина тихо спала, підклавши кулака під голову. В нічній імлі вимальовувалися невиразні контури взгір’їв.

Спати не хотілося. Якесь щасливе оніміння найшло на Ніну, і безпричинно вона всміхалася до когось невідомого, до своїх марень… Бажання любити мріло в ній, — але кого? Сіроокого, чи когось іншого, якого вона ще не зустріла?

Так вона, мріючи без думок і образів, сиділа, аж поки не прийшла Онися. Тоді вони пішли в клуню на сіно спати.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.