Докія Гуменна. Жадоба-6

НІЯЗ І ҐЮЛЛЕР

І.

Вже добре смеркло.

Маринка дивилася на густочорне зірчасте небо й ще ніколи не доводилося їй відчувати таку інтимну близькість неба й землі, як тепер. Мабуть тому, що ця оселя — без будинків. Це лише кошма, широка повсть біля туркменської ой. На ній можна сидіти, лежати, спати й дивитися на найбільшу в світі стелю — небо.

Де це вона? Хто це так ридає й плаче? Чого? Та ні ж бо, кругом Кара-Кумські піски, і з нею трапилось нещастя. А туркмени, коли слухають свого кобзаря — бахші, то зідханнями й вигуками виявляють своє співчуття, а в найпатетичніших місцях всі хором із надпоривом стогнуть. Це не ридання, це десь із темряви доноситься пристрасна туркменська пісня. То вона в Ашхабаді? Там на вулицях, як у нас колись було, сидять ці бахші й співають, а навколо них стовпився гурт людей… Чи може це в Палестині? Ось навіть і барани з такими закручени-ними спірально рогами, якими їх малюють на образах. І ще щось таке невловне тут біблійне, на кожному кроці… Та ні ж, хіба Маринка не в Мервській оазі?

Все плуталося й мішалося в Маринчиній голові й вона не могла розплутати клубок неясних марень. То ввижалися їй трояндові пелюстки й водограйні сльози, крізь які вигравали яскраві кольори мозаїки на східньому палаці, то починалися слова казки — «за горами, за долами, за широкими морями…»

Потім біль у коліні вщух і спокій огорнув усю її істоту. Вона могла навіть міркувати. Як воно сталося все це? Виїздила з цього селища сьогодні здорова й весела, а тепер може на все життя залишиться калікою. Ще може відріжуть їй ногу? Коли б не Ніяз Довлет, то може вона й взагалі загинула б десь там у пісках.

І дедалі обдумує Маринка сьогоднішній день, то певніша стає, що нещастя скоїлось не випадково. Недаром: їй не раз уже говорили, що туркмени не люблять зайд-европейців і, де можуть, там їм шкодять. Може й це… Верхи вона вже більш-менш навчилась їздити. А для певности завжди бере об’їждженого коня. Голова тутешнього селища (це якби в нас, то звався б голова сільради) запевнив її, що сьогодні вона має шовкового, об’їждженого коня. Не треба було вірити тим хитрим глузливим очам. Щотільки виїхала вона за оба (селище), як кінь навскач поніс її, ледве Маринка встигла вхопитися за гриву руками. Вона хотіла тільки одного: не впасти, поки доїде до якогось селища. Але норовистий кінь, відчувши недосвідченого їздця, завзявся, очевидно, скинути її. Тут по дорозі трапився іригаційний канал, — яб по-тутешньому. Кінь так перестрибнув через нього, що Маринка підлетіла й заплуталася одною ногою в стремено. Тут вона знепритомніла.

Ніяз розповідає, що він ще здалека завважив коня без їздця. Коли ж побачив, що обіч коня щось тягнеться, — він чвалом подався навперейми. І який жах! Дівчина, практикантка-студентка Маринка, може її труп, волочеться за конем.

Маринка опритомніла якраз біля кладовища, біля могили, що вже раз промиготіла була своїм деревцем з кольористими клаптиками матерії, коли дівчина виїздила з оба. З-за гільця їй виплила хитра й глузлива пика… Це ж вирячкуваті очі того, хто дав їй коня.

— Куди ми їдемо? — вималювався на її обличчі страх. — Я не хочу туди! Я хочу до Мерва… Я не хочу в оба назад!

— Сиди, сиди! — умовляв її Довлет. — Швидко доїдемо!

— Спини коня, я піду пішки назад, я не хочу до оба! Там злі люди…

— Як хочеш, Маринко, а я…

Але Маринка борсалася, Маринка не давала йому говорити.

— Хто ти такий? Чому везеш мене назад в оба? Як ти знаєш, що мене звуть Маринкою?

— Ти не впізнала Ніяза, страхового агента? Пам’ятаєш, як ми в Семенджіку з тобою стрічалися? Як хочеш, — але я даю слово, що ти будеш у хороших людей. Коли бажаєш, я тебе можу повезти назад. Але вже близько вечір, дорога небезпечна. Тут в одному місці раз убили одну дівчину…

— Нічого, я піду. Я не можу бачити цих людей…

— Маринко, сором тобі! Повір — не всі люди в оба однакові. Будь спокійна, зо мною нічого лихого тобі не станеться. Ну, не будь дитиною! Що хочеш кажи мені, — я тебе зараз не послухаю! — відрубав він.

В селищі Ніяз поїхав просто до медичного пункту, там Маринці зробили перев’язку. Виявилося, в неї серйозно пошкоджене коліно. Потім Ніяз улаштував її тут у цих людей, сказавши нічого не боятися. Він на короткий час поїде й швидко повернеться.

Старий карлюкуватий господар пробував кілька разів заговорити з Маринкою, але далі «ал, ал» (бери, бери) та «саґ бол» (дякую) розмова не клеїлась.

Молода туркменка років шістнадцятьох, мабуть дочка, часто підходила до Маринки, сідала біля неї напочіпки й швидко-швидко щось говорила. У підручнику туркменської мови, з якого Маринка вчилася в Харкові, не було ні одного такого слова, — з відчаєм думала Маринка, — може б вона трохи повільніше говорила? А потім махнула рукою, — хай уже говорить! А Маринка буде роздивлятись на оце живе чудо пісків перед нею.

І все ж Маринці здавалось, що вона знов марить, казка розгортається далі «...за широкими морями жила собі царівна»… Царівна — ось ця мальовнича постать у довгому до землі малиновому вбранні, у високім сріблом і самоцвітами гаптованім строї на голові. Від кожного її руху побрязкували нашиті на койнеку (так звалося шовкове малинове вбрання) срібні прикраси.

Справді, ця ще зовсім юна дівчина в своєму височенному тапи (так зветься убрання на голові, височенний циліндер, що про нього найкраще уявлення дасть перевернуте догори дном відро) видавалася гордовитою й вельможною принцесою пісків. А проте, хоч тапи й відтягувало її голову назад, дівчина була надзвичайно рухлива й жвава. З її швидкої говірки Маринка найчастіше чула слово «Ніяз». Ім’я це дівчина уперто раз-у-раз повторювала. А Маринці з цим іменем в’язалася чомусь мервська станція й висока струнка постать.

 

 

2.

На мервському пероні сиділи купками пасажири в чеканні поїзду. Хоч літо, старі туркмени сиділи в ватяних кольористих халатах і баранячих шапках. З ними вони ніколи не розлучалися, бо ця одежа вдень оберігає від спеки, а вночі потрібна від холоду. По цих шапках найшвидше впізнавала вже Маринка, що ті в розплесканих шапках-тельпеках — то кочовики-йомуди, а оці в високих — це, мабуть, місцеві текінці. Жінки-текінки також дуже вирізнялися. Навіть спокійно сидячи на землі й дожидаючи поїзду, кожна з них видавалася парфнською царицею у своєму убранні.

По пероні походжав з грубою течкою молодий туркмен у малиновому доні (сказати б жупані) із цупкого шовку, у високому білому тельпеку. Відразу впізнати струнку, зчеплену рухливими тугими м'язами, постать текінця.

Атмосфера тихої середньоазійської станції була надзвичайно лагідна, тиха, мирна, лінива, провінційна. Сонце щойно зайшло, але ще не стемніло, а на безхмарному синьому небі висів золотий серпик. Одні сиділи тут і там на землі гуртами, другі походжали, і тоді кидалися в вічі ці стрункі, чепурні постаті, у цих шовкових донах з попідкасуваними полами, наче там десь за причілком стоять ще ті жеребці, на яких вони поприїжджали сюди. Тихий вечір ще не огорнув мороками землю, й здалека видно було купи садів — це там проходила іригаційна система. Мервська оаза, що її живила своїми водами ріка Мурґаб, звідусіль була оточена пісками пустелі Кара-Кум. Де була вода, там дайхани (рільники) плекали бавовник, виноград, плодові сади, дині. Це — тільки жалюгідні рештки колись квітучої й могутньої цивілізації Хорезму, а Мерв був навіть один час столицею його. У 8-9 столітті Мерв мав 200 тисяч мешканців. Тепер Мерв — невеличке районове містечко і вважається центром туркменського племени теке.

З цим текінцем, що кілька разів привернув був її увагу, коли дожидали поїзду, Маринка зіткнулася й при виході на станції Семенджік, куди вона, власне, їхала. Всю дорогу у вагоні вона приглядалася, — чи не буде їй попутників, бо ж зійде вночі й не знатиме дороги. Ось двоє туркменів зосереджено дивляться в вікно й питають Маринку, чи чує вона шум? Це трактор гуде, помпами поливають бавовникові плянтації, — з гордістю кажуть вони. Якісь хороші люди, але вони їдуть далі. А до інших Маринка просто й не обзивалася з обережности. Не довго й на образу наскочити.

Перед очима поставали чувані історії про туркменок лікарок, вчительок, які пропадали без вісти, мов у воду падали. Їх убивали охоронці родового права, щоб не були прикладом жінкам і дочкам туркменських родів. А як із не туркменками поводяться, коли вони о дванадцятій годині ночі опиняться на безлюдному полустанку?

Маринка провела очима гурт, що поволі розтанув у пітьмі, пригадала собі, що текінці були колись надзвичайними майстрами збройного наскоку, грабунку, викрадання жінок — аламан у них вважався найпочеснішою, найпривабливішою прикметою молодця. Потім глянула на грубу теку, на обличчя молодого текінця, обрамлене білим тельпеком… Вагатися було ніколи. Вона відразу прийняла рішення: гідний довір’я. А тоді звернулася до текінця:

— Може ви скажете, в який бік іти, щоб потрапити до Семенджікської агрономічної дільниці?

Текінець спокійно відповів:

— Коли хочеш, підемо разом. Я йду туди.

В дорозі познайомились. Текінець назвався Ніязом Довлетом, страховим агентом, Маринка теж назвалась. От уже й вогні в далині. От і агрономічна станція вимальовується білими стінами серед пісків; як би тільки добратися до неї через ці канали? Та й це перемогли.

Вогник той виявився ліхтарем на подвір’ї. Але ніде нікого не було. Все спало. Поткнулися Ніяз із Маринкою до аґрономівських помешкань, — там замок. Тільки з плаского даху, нарешті, озвався голос:

— Хто там ходить?

Виявилося, що це зовсім не покинута оселя, на даху було повно сплячих. Але поговорити не було з ким. Тоді Ніяз згадав:

— Тут близько є агрошкола, підемо до неї.

— А в мене ж є й лист туди, — зраділа Маринка. — Тільки чула я, що це за три кілометри десь далі…

Вирішили йти далі. Та, пройшовши трохи, знов наткнулись на канал. Що робити? Вертатися назад у бік станції й звідти шукати дорогу? Так і зробили.

Звичайно, немало довелося ще поблудити, поки набрели на велике подвір’я, все заставлене ліжками із сплячими тілами. Про Маринчиного листа в такий час говорити не доводилось. Ніяз збудив першу замотану в ковдру постать.

Той, зрозумівши, чого від нього хочуть, показав на два порожні ліжка й відразу заснув.

Обмотуючися затишною, кремезною ковдрою, Маринка відчула те полегшення, той спокій, що бувають після напруження. Чи ж вона обдурювала себе, що не боялася анітрохи свого супутника? Звичайно, вона його не боялась. Хіба вона не прочитала при першому погляді цнотливість у його очах? Але на неї позасвідомо впливала почута недавно туркменська приказка: «Хлопець ходить сам — набреде на славу. Дівчина ходить сама — набреде на сором».

А Маринка ходить сама й набрела на товариську приязнь.

Рожеві промені сонця били просто в вічі й перетворювали пронизливо-холодну туркменську ніч на палючий день. Маринці здалося, що вона тільки-тільки заплющила очі. Вона схопилась.

Де це вона? Якесь подвір’я, кругом безліч ліжок…

— Спай, спай! — заспокоїв її Ніяз, сам теж на мить розплющивши очі, і, не гаючи часу на дальші розмови, заснув знову.

 

3.

Така була перша зустріч Маринчина з Ніязом Довлетом. А оце тепер вони так зустрілися вдруге.

— Гова, Ніяз, Ніяз! Гова! (Еге) — кивала Маринка головою й показувала молодесенькій туркменці своє розпухле коліно, свою ногу, якою не могла поворухнути. Еге, це Ніяз врятував її.

Ніяз десь пішов, а дівчина все хоче їй щось сказати. Показує на себе, і Маринка думає, що вона показує на свої срібні монети та інші прикраси, густо нашиті на койнеку. Всі ці прикраси були вшиті гарним взором на грудях і творили наче барму округ шиї. У довгих косах, що спускалися по обидва боки, також були вплетені штудерні прикраси.

— Ти сама це вишила? — запитала Маринка, а дівчина, зрадівши, що ця заговорила, закивала головою й почала показувати ще й на того килима, де вони сиділи. І це також вона зробила.

Така молода? Маринка широко розплющила очі. А втім вона вже дещо знала про це текінське килимарство. Дівчата з вісьмох років уже привчаються до килимарського діла й з малих літ уже всмоктують у себе тисячолітній досвід малюнків та барв. Перед Маринкою сиділа не просто собі в’юнка туркменочка, а дозріла майстерниця, яка в кожний килим вкладає своє, робить його неподібним до інших. Чого вартий, наприклад, оцей курджум, мішок, що його туркмени беруть із собою, коли їдуть на ішаку чи верблюді до міста? Тільки він один міг би принести цій дівчині славу, якби з’явився десь у міському сальоні…

А може воно так і було — з палаців, що засипані в цих пісках, килими опинилися на долівці кочових юрт, разом із ясирними жінками. Хоч ці текінці й туркмени, а тюркського в їх обличчях мало, вони довгоголові, з правильними гарними рисами — ось і Ніяз, ось ця дівчина… Це тут десь тисячоліттями зударялися й стикалися дві раси, дві цивілізації. Одна старовинна, що може започаткувала хліборобство, а друга — з безмежних степів азійської півночі скотарсько-кочова. Це ж недаром саме тут, за сім кілометрів від Ашхабаду, виявлене вченими селище Анау, може першої хліборобської культури взагалі на всім світі…

І Маринка почала дивитися на цю дівчину — Ґюллер її звали — не як на якусь дикунку, а як на спадкоємицю чогось такого старовинного, що Маринці з її слабкими ще знаннями Близького Сходу, навіть трудно було й уявити. А Ґюллер ще винесла й розкішне, надзвичайно складної роботи ювелірне диво, — це вона вдягає у свята, вішає на шию, і воно прикрашує всі груди.

За пів години дівчата вже добре розуміли одна одну. Ґюллер намагалася, чим тільки могла, прислужитися Маринці. Адже ж Ніяз її привіз сюди! Ґюллер! Яке гарне ім’я. Це означає: Квіти.

 

4.

— Чому, Ніязе, я ніколи не бачу тебе у Мерві? — запитала Маринка.

— Не люблю я міста! — відповів Ніяз.

Він уже давно прийшов і сидів біля Маринки.

— Я все в оба (селищі) живу. Або роз’їжджаю, або сиджу вдома. От цієї ночі я ночував у Мерві, в старшого інспектора. Як можна так жити? Тісно, нема чим дихати, а в кімнаті він, його жінка й дитина. Хіба можна проміняти на міське життя наші піски?

Ніяз тут усміхнувся, пригадавши щось, і поділився своїм спогадом із Маринкою. Господи, яку кумедну маленьку дівчинку бачив він у інспектора! Років чотирьох, а таке самостійне. Вчора заявила: «Мамо, склади мені все моє, я покину тебе й тата, а буду жити сама». І за малим не покинула тата й маму, але: ляльок їй не давали, а без ляльок вона жити не зможе.

Ніязові лице світилося, як він розказував про цю дівчинку, і Маринка мимоволі запитала:

— Ніязе, а ти одружений?

— Еге…

— І діти є?

— Нема.

— І жінка твоя носить яшмак?

— Носить…

Ніяз відповідав страшенно неохоче. Маринка не наполягала. Можливо, в Ніяза є якісь таємниці. Можливо, ця Ґюллер — його кохана?

— Я казав їй, щоб вона скинула яшмак, а вона не хоче, — після короткої павзи сам додав Ніяз. — Ет, моя жінка така…

Звичайно… Як вона носить ту довгу тканину, яшмак, той символ покори й підлеглости, як вона закриває при старших і чоловіках пів лиця…

— Ти б її намовив до навчання, — обережно порадила Маринка.

Ніяз криво всміхнувся.

— Вона нікуди не годиться! — випалив він. — Хвора, старша за мене на цілих двадцять п’ять років. У неї все з рук валиться.

Він прорвався, нарешті, одвертістю.

— Я її не люблю! — гірко й запально кинув він. — Я ліпший за неї. Однаково, з нею жити не буду!

Маринка цим була неймовірно вражена. То нащо ж він одружився з нею?

— Я з нею одружувався? Силою мене оженили! Батько. Я не хотів одружуватися, я хотів учитися!

Як це батько може силою одружити? — все ще не розуміла Маринка.

— Коли б це було тепер, то ясно, що так не сталося б. Але це було багато років тому, я був ще зовсім хлоп’ям. А в туркменській родині — що батько сказав, те закон. Не послухаєш — батько прокляне, відлучить від сім’ї. А це для туркмена найстрашніше. Тоді ти безрідний, ніхто не прийме, кожен скривдить, як тільки захоче, і ніхто за тебе не заступиться. Та дарма! Батько казав: «Женись!» А я поїхав до Ашхабаду й учився собі.

— Важко мені зрозуміти тебе, Ніязе! Ти не хочеш, — яка рація батькові тебе примушувати? — У Маринки три знаки запитання на лиці. — Та ще й одружувати із старшою на двадцять п’ять років. Яка рація?

— Ой, Маринко! Видко зразу, що ти недавно в нашій країні. Ти не знаєш, що це таке — родове право. Ось слухай: крім мене, в батька був ще один син та одна дочка, оця Ґюллер, — несподівано показав Ніяз на молоду туркменку, з якою подружила Маринка.

«Виходить, що я в гостях у його батька?..» — не перебиваючи Ніяза, подумала Маринка. А вона вже бозна що уявила собі, якусь романтичну історію… Господи, та хіба ж тут щось розбереш?

Ніяз провадив далі:

— Це було до водозем,ельної реформи. У батька був пай санашіковий, була й мюлькова земля… Я бачу, ти знов не розумієш… Санашік — це родова, передільна земля, санашікові землі рід щороку переділює межи своїми членами. Мюльк — це праватна власність, її ніхто не переділює, вона лишається весь час, як наділ меншому синові. Але чоловік має право на землю тільки тоді, як він одружений. Варто було батькові одружити дванадцятилітнього сина, як він одержує на нього водоземельний пай. Батькові хотілося мати багато землі, от йому й треба було мене оженити. Та й то вигода — в домі є ще одні робочі руки. В нас часто буває так: батько женить сина із старшою віком жінкою, син виростає, перша жінка є в господі й працює, а він собі знов жениться. Так і мені казав батько.

Недарма Маринка не злюбила цього карлючкуватого діда, господаря. От, який користолюбець! Коштом синового щастя багатіти захотів!

— Але де взяти гроші на калим? — розповідає далі Ніяз. — Батько довго не задумується, продає Ґюллер оцьому дідові, Куллук-Огли… Чого ти?

Маринка від несподіванки скрикнула. Ґюллер продано оцьому старому кощеєві? Невже Ґюллер жінка йому? Не дочка?

— І не перша жінка, а третя, — сумно відповів Ніяз. — Третя жінка. А я сидів в Ашхабаді й у думці не покладав собі, що діється вдома. За калим, одержаний від Куллук-Огли, він купив мені сорокалітню сухотну вдову…

— І ти згодився? — після павзи тихо спитала Маринка.

— Кажу ж тобі: мене обдурили. Приїжджає раз дядько до мене в гості. Мені було тоді п’ятнадцять років. Побув дядько днів кілька, все розповідає, тільки за Ґюллер і за мене нічого не каже. От уже прийшов час йому їхати. Він просить мене провести його. Я зайшов із ним у вагон, розмовляємо. Хочу я вже йти, він просить: «Побудь, ще не скоро поїзд відходить…» Другий дзвінок, — я хочу вискочити з вагона, а він мене цупко тримає за полу й не пускає. Поїзд рушив, і я — хотів-не-хотів — їду додому. Ну, а вдома батько мені каже: «Оце твоя жінка!» — Яка жінка? Я нікого не знаю! Я ні з ким не вінчався! — «Твоя шапка вінчалася!» — Я так і похолов. Моя шапка вінчалася?

— Твоя шапка? — нічого не розуміла Маринка.

— У нас є звичай: вінчати молоду з шапкою, коли молодого нема приявно, а весілля доконче треба справити.

Ніяз дивився на Маринку заглибленим у себе поглядом.

— Що робити? я не знав, що робити. Побув трохи вдома, подивився на цю жінку… Про-о-опало моє життя! І так воно досі тягнеться… Кривди цієї я ніколи батькові не забуду, — додав він, помовчавши, і твердо стиснув уста.

— А Ґюллер?

— Ґюллер? Бачиш, сумна наша Ґюллер… Але я її колись визволю з цього пекла!

І правда. Ґюллер ніколи не сміялася, а коли наближалися старші жінки або Куллук-Огли, вона закривала нижню частину лиця яшмаком і втуплювала очі в землю.

 

 

5.

Ніяз казав правду. Він рідко буває в Мерві. От уже місяць минув, як він відвіз Маринку до Мерва, а оце лише вперше після того приїхав до міста знов. Нагадав: треба довідатися, може Маринка ще й досі не видужала. А може вже давно виїхала! Закінчився термін її практики й виїхала. А він хотів би з нею дещо порадитись.

Маринка жила в гуртожитку з двома студентками-практикантками, також харків’янками.

Входячи до подвір’я гуртожитку, себто до просторого саду, в якому в тіні дерев стояли полчища ліжок для курсанток якихось мервських курсів, Ніяз побачив, що він прийшов дуже недоречно. Крик, галас, юрба… Серед юрби стоїть його приятель Клич, завідувач гуртожитку. На кого де він кричить: «Геть! Геть!» і додає огидні слова?

Але при чому тут Маринка? Ось вона стоїть, спирається на паличку в самому центрі натовпу. І що це за скандал? Чого це дівчата-практикантки плачуть?

Ніяз вслухався. На те схоже, що це до студенток кричить Клич. Ніхто Ніяза не помічає. Він силкується добрати, в чому суть скандалу, але в галасі нічого не може второпати. Хтось у когось щось украв, чи що?

Він протиснувся аж у центр юрби.

— В чім річ, Маринко? В чім річ, Кличе?

Маринка побачила Ніяза й кинулась до нього, вхопила за руку.

— Ніязе, голубчику, за що вони нас так ображають, що жити на світі не хочеться? За що?

І хоч Маринка не з тих, що легко сльозу пускають, але в цю мить вона похапцем ухопила хустинку й одвернулась.

— Я хочу знати, чого їм треба, а вони навіть не слухають нас, виганяють. Я не піду, поки цей йолоп не скаже, що ми тут зробили! Скажи йому це, Ніязе! — ковтаючи непрохані спазми, говорила Маринка.

Ніяз відразу все зрозумів. Бідні дівчата! Але по-свойому наївні. Туркменських жінок ще й убивають, коли вони переступають закон адату, родового права. Цих жінок, чужих, хочуть тільки залякати, заплямити.

Але Клич! його товариш, що разом із ним учився й перший назвав родове право февдально-родовими забобонами! Клич повірив, що ці дівчата щось зле зробили?

Ніяз рішуче потягнув розлюченого Клича за рукав і запитав, у чім же річ. Червоний від люті, розмахуючи руками й тикаючи пальцями на дівчат, Клич довго й плутано розповідав, наче прикликаючи Ніяза за свідка своєї розправи з винуватцями.

Ніяз, вислухавши й зрозумівши, що котрась із дівчат не соромилася мити волосся на подвір’ї біля ринви з нагрітою сонцем водою та сушила його на очах у всіх, хто проходив, — почав сміятись.

— Ну, Кличе, ти вже зовсім дурниці мелеш І від тебе горілкою несе! — твердо й рішуче сказав Ніяз. — Я цих людей знаю з найкращого боку, і ти покинь, будь ласка, бешкетувати, бо я сюди міліцію покличу!

Обличчя Кличеве раптом ще дужче налилося кров’ю. Він не сподівався, що Ніяз виявиться заступником, він гадав, що Ніяз прийшов його підтримувати. І гнів його миттю перекинувся на Ніяза.

— Тебе хто сюди просив? брутально закричав він. — Прийми вперед свою сестру, тоді буду з тобою говорити.

Як пополотнів Ніяз! Всі культурні навички, придбані довгими роками праці над собою, раптом злетіли з нього. Йому нестерпно захотілося повалити Клича на землю й бити його, лупити до нестями, до крові. Як, сестру його Ґюллер, безчестити? Таке слово кажуть тільки тоді, коли сестра зганьбила честь роду й утратила ім’я цнотливої жінки. Тоді таку сестру брат повинен убити. Яке ж право має усіх паплюжити цей Клич?

Хто дав йому право таке слово сказати на сестру його, на Ґюллер?

Ніяз з кулаками кинувся на Клича й, можливо, Клич дав би йому добрий раз каменюкою, коли б справа не йшла про честь Ґюллер, про честь роду. А девно, маючи сильніший аргумент за каменюку, він у цю мить відчув свою незмірну перевагу над. Ніязом. Він тільки згорда відвів руку Ніязову й кинув йому в обличчя:

— Твоя сестра запізналася з удівцем Оразом, — а ти й не знав? Змий раніш кров’ю свій сором, тоді матимеш право заступатися за інших.

Справді, це був більший удар, ніж каменюкою. Ніяз якось враз зів’яв, осунувся. Він оторопіло озирнувся навкруги й побачив круг себе глузливі очі, почув регіт в юрбі.

І нема йому тут друга!

Він удався до дівчат:

— Що це таке? Ґюллер? Маринко, Ґюллер?

І замість того, щоб обороняти невинних, Ніяз із соромом покинув подвір’я гуртожитку.

Він побіг просто вулицею, за місто, до оба, перевірити правду на місці. Побіг, як стояв, забувши за свої мервські справи.

Така була третя зустріч Маринки з Ніязом Довлетом.

 

 

6.

Мати нагнулася над піччю до чурека й не бачить, що син пройшов повз неї в ой. Ніяз, як голодний вовк, озирнув ой і вискочив назад.

Нема йому спокою. Туга гризе Ніяза.

Ґюллер треба вбити, вбити треба її! Тільки кров змиє ганьбу, що лягла на рід.

Ґюллер, квіточки ніжні! Ніяз любив тебе, як своє щастя, що завжди тікає в майбутнє. Квіточки ніжні!

Ніяз гострить ножа й сльози скапують йому на лезо. Так спливатиме кров Ґюллер, як спливають по лискучій сталі його сльози. Але честь роду над усе! Честь роду можна врятувати тільки кров’ю винуватця.

Смеркло. Тихо, щоб ніхто не чув і не бачив, підкрадається Ніяз до оселі Куллук-Огли. Він сховається тут за барханом і буде чекати всю ніч, багато ночей, поки не пересвідчиться, що Ґюллер справді знеславлює свій рід.

Він сидить довго, дуже довго.

Виходять-вештаються старші Куллукові жінки, виходить і Ґюллер. Ніяз стримує себе, щоб не спитати всієї правди. Аліе туркмен знає: жінка брехлива, жінці вірити не можна. І Ніяз чекає глупої ночі. Коли правда, — Ґюллер вийде.

Було близько півночі. З ой вийшла темна, щільно закутана жіноча постать і пройшла повз Ніяза. Вона. Крадькома, навшпиньки, намагаючись не зачепити піщинки, іде за Ґюллер тінь. Ґюллер, проклята сестро, вернись! Верніться, Ніжні Квіти, молода жінко Куллук-Огли! Не ганьби свого роду! Вернися, бо буде кров!

Нічого не озвалося в серці Ґюллер на ці благання Ніязові. Вона висковзнула з тіні юрти й легко, безшумно бігла туди, де її чекав Ораз.

— Я вже давно чекаю на тебе, Ґюллер! Я й до ранку міг би просидіти, щасливий, і думати про тебе. Чого ти так довго не приходила?

— Оразе, серце, я ждала, поки всі поснуть. Ніхто не повинен знати, ніхто не знає нічого. Мені допікають, що я лінива, що я сонна, що все в мене з рук випадає, — та дарма!

Ніяз націлився. Гарячий шепіт розтав у вибухові. Вибуху не було, був звичайний постріл, і куля продзижчала над вухом Оразові. Але це рівнозначно вибухові.. Куля вже вибухла й поламала все…

Першою думкою Ґюллер було: тікати! Але куди тікати? Тікати до матері — батько вб’є. Тікати до Куллук-Огли — ні, вже краще до матері. Вже їй смерти не минути. Передсмертна туга стиснула їй серце й вона відчула, як їй треба побачити хоч матір наостанку, передати останній привіт братові Ніязові.

Ось уже добігає Ґюллер до батькової ой, — за нею біжить невідомий. Хто? Куллук-Огли не може так бігти, він старий. Коли не Куллук-Огли, то хто? Хто наважиться бігти за нею в ой?

І Ґюллер увіскочила притьмом в ой, а за нею слідом і той… кого вона не сподівалася бачити. Ніяз!

А певно, він! Ось він витягає ще звечора нагостреного ножа, ось Ґюллер кров’ю змиє сором і ганьбу, що заподіяла родові.

Ґюллер була дужа. Ага, коли так, коли це Ніяз, що через нього її продали — вона не дасться! Вона виб’є йому з рук того ножа! І вони — кохані брат і сестра — глухо борюкаються в пітьмі. Нарешті, Ґюллер вислизає й тулиться до матері.

— Чому ти тут, Ґюллер? — перелякано скрикує мати, прокинувшись.

— Де ти взявся, Ніязе? Що ви тут робите? — занепокоєно скочив з постелі батько. — Нащо ти б’єш її?

Ніяз, намагаючись витягнути на середину ой прикляклу до матері Ґюллер, хрипко кричить, очі в нього світяться зеленим фосфором:

— Вона зганьбила наш рід! Вона — розпусниця! Я повине її вбити!

Мама зів’яла. Вона простягає руки над тілом зіщуленої Ґюллер, але вже не наважується захистити її своїм тілом. Вона тільки тужно заголосила, наче це вже не жива Ґюллер, а мрець. Але ж Ґюллер іще тремтить, ще серце в ній клекоче, ще надіється вона на помилування. Очі її з благанням і страхом дивляться на володаря — батька.

Та батько жадним м’язом не здригнувся. Гідно й байдужно, навіть не підвищуючи тону, він холодно наказує:

— Кінчай швидше!

І до матері суворо:

— Цить! Не заважай.

От і кінець тобі, Ґюллер!

Але Ґюллер просить сказати одне слово перед смертю. Ніязе, дозволь сказати тільки одне слово!

— Батьку! — скрикнула вона. — Ти мене занапастив! Нащо віддав дідові, старшому за тебе? Ніязе, і ти такий нещасний, як і я. На, вбивай!

Скрикнула, підбігла до Ніяза й підставила груди.

І Ніяз…

 

 

7.

Четвертий раз зустріла Маринка Ніяза в вагоні, як виїжджала з Мерву до Ашхабаду. Побачивши Ніяза, вона зраділа. От кого хотіла ще побачити перед від’їздом додому, до Харкова!

— Скінчилися вже два місяці моєї практики, — трясла вона з усієї сили Нязові руку. — Тепер може вже й не побачимось ніколи, але я про тебе берегтиму найкращі спогади…

І Маринка хотіла вже розказувати, чим скінчилась та дурна Кличева напасть, як він потім перепрошував, — та в цю мить вона помітила, що Ніяз не сам. Та хто ж це з ним? Невже Ґюллер?

Це була не Ґюллер, а тінь її, така вона була замучена, вся в синяках і ранах.

— Що сталося з Ґюллер? — вражено й зовсім іншим голосом запитала Маринка.

Ніяз ясно, з десь глибоко затамованим болем, всміхнувся Маринці. Потім він веселим голосом сказав:

— Тільки не дивись на неї, Маринко! Будь ласка! Вона зараз починає тремтіти, корчитися в судомах і плакати. Вона дуже багато страшного пережила в ці дні і їй треба тепер великого спокою. Я тобі все розповім, тільки ти не показуй, що ми про неї говоримо. Не звертай уваги.

— Але що було з нею? — вдавши веселе обличчя, байдужим голосом запитала ще раз Маринка. Як добре, що Ґюллер інакше, як по-туркменському не вміє!

— Гюллер стала жертвою… Мені важко навіть розказувати. Це щось таке дике, криваве, що я й досі не можу отямитись. Я її ледве врятував. Коли б днем пізніше прийшов до оба, — не знаю, що було б…

І знизивши голос, почав розказувати, скупо, уривчасто кидаючи слова:

— Тепер я вдячний Кличеві, що він мене попередив. Але тоді, — я не знаю, що зо мною сталося. Весь тисячолітній намул знявся в мені. Я біг до оба з однією метою — вбити її. Так, Маринко, вбити. Так робили наші батьки й діди, і в мені раптом прокинувся дикий кочовик, я забув за всі свої переконання. Я біг, як божевільний, через селища, через піски. І не знаю: чи я зморений упав, заснув, чи мені таке примарилося, — привидилося мені, що я всадив їй у груди ножа. Очутився я — холодний піт виступив на мені, тремчу. І я зрозумів, як я ще в полоні старого, який я безглуздий. Хіба вона не сама собі господиня? Яке я маю над нею право? Та я повинен ще й допомогти їй вибороти щастя!

І кінець дороги йду я такий просвітлений, такий радісний. Іду й не поспішаю. Думаю, — от я прийду, викличу її десь у затишний куток і скажу:

«Сестро! Ми обоє з тобою нещасливі, нумо всіх перехитруємо! Тікай звідси! А як правда, що ти когось любиш, то й його візьмемо з собою.»

— Ай, коли б я знав, що треба поспішати! На один день тільки раніш треба було прийти!

— Подумай! Помер старий карлючка Куллук-Огли, рід почав ділити між собою його майно й жінок. А Ґюллер взяла та й зникла. Молодець, Ґюллер! — кинув він у бік сестри.

Та байдужно дивилася в вікно. Її ще майже дитяче обличчя, спотворене від синяків та кривавих басаманів, було надто стражденне, щоб вона могла щось сприймати. На братів вигук вона мляво всміхнулася, ніби скривилась.

— Ніхто не знав, куди вона поділася, — провадив далі Ніяз. — Але ось родичам донесли, що сусідка впізнала по одежі сестру, як та виходила ввечорі з Оразової ой. На ранок біля тієї ой зібралася юрба. Всі родичі, мулла, ахун, всі старі, всі споборники старих звичаїв.

Спочатку кричав мулла, що Ораз повинен вигнати її, бо вона образила оба, образила священні закони, і Ораз не має права захищати розпусницю.

Родичі Куллук-Огли підняли галас, що вони заплатили гроші за неї й мають право повернути нею, як хочуть. А коли Ораз не віддасть її, то зараз рознесуть йому ой.

Пробували вислати когось, добром умовити Ораза. Йому нічого не буде, хай тільки віддасть те, що йому не належить.

Але Ораз забарикадувався в ой і — ані звука.

— Будемо ой ламати!

Ані звука.

Тоді пішли в роботу ножі й шаблі. Почали різати мотузки, повсть, рубати утлу ой. Що таке ой перед озвірілою юрбою? Одна мить — і з неї зосталася купа сміття. Ораза, мов злочинця, зв’язали, а юрба вхопила це дівча, і почалася дика розправа. Що було далі? Хто бачив — каже: тягли її за ноги через оба, по землі, топтали її тапи, шматували її одежу, били ногами в живіт, у груди, в лице… Приволокли й укинули в ой. Там у них горбань е, виродок. «Як не помре, то буде твоя…» — сказали.

Маринка вже не може витримати. Вона хутко встала, підійшла до протилежного вікна й стала спиною до Ніяза та Ґюллер. Повз вікно біг якийсь гарячий туман. Маринка розридалася й утекла до сусіднього купе, аж на край вагона.

Коли вона, зігнавши непрохані сльози, вернулася до свого купе, довго мовчали. Нарешті, Маринка насмілилася запитати:

— Як же ти вирвав її звідти?

— Я нічого не знав. Я йшов повз оба й весело насвистував, як мене покликала одна жінка.

«Іди рятуй сестру, — озираючись, зашепотіла вона. — Іди й скажи, що ти з нею по-свойому розправишся.»

Інакше вони б мені її не віддали. Як же ж! Як брат, я маю більше за них право її покарати. Але заступитися за неї — ні!

І я дістаю коня, підлітаю до ой, такий сердитий — ух! — всміхається Ніяз. — «Де вона, проклята? Ось я сам із нею розправлюся!» Беру її, отаку немічну, на коня, виявляю, яку тільки можу, жорстокість (таку, щоб їй не шкодити) і… і тепер ти бачиш нас, Маринко, що ми їдемо до Ашхабаду.

Ґюллер, мов скам’яніла, все дивилася в вікно. Раптом вона почала схлипувати, потім поклала голову на столик і почала битися в гістеричному нападі. Сусіди в купе сполошилися. Ніяз почав клопотатися біля сестри. Маринка побігла шукати води. Ґюллер поклали на лаві, Маринка сіла біля неї й гладила волосся, руки, поки Ґюллер не стихла.

Всі в вагоні почали говорити майже пошепки.

Маринці було шкода, що вона оце вже й від’їжджає, не буде знати дальшої долі Ґюллер. Чи вони коли ще зустрінуться? Ніяз тепер мовчки дивився у вікно й думав, чи показати Маринці того листа, над яким уже два тижні роздумує. Це було відрядження до харківської економічної школи, яке він міг би використати, якби захотів. Через свою вроджену делікатність він боявся наразитися на… ще Маринка подумає щось зле?

Але обернувшись, глянув на групу з двох дівчат і відчув, що його страхи безпідставні.

— Чи і в Харкові буває коли таке глибоко синє небо, як у нас? — запитався Ніяз у Маринки, не знаючи, з чого почати.

 

Київ, 1932

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.