Докія Гуменна. Жадоба-5

Брати

Вони зайшли в один із біленьких будиночків, що приліпилися ластівками до схилу гори. Ніхто тут Сагата не чекав, то й не диво, що такий переполох зчинила його поява, та ще й у такому вигляді, та ще й з білявою дівчиною.

Братів не було вдома, але прибігли, де й узялися. Джома наробив стільки галасу, — але його зацитькали. Почекай, хай помиються, почистяться! Прибіг і Аман.

За якийсь час вони сиділи вже в кімнаті, яка не мала зовсім меблів, але зате була прикрашена килимами на підлозі й на стінах, тканими чудовим взором вовняними торбами та чувалами, — а тому й була затишна. З’явилися піяли, чайники з ґеок-чаєм. На килимах, на долівці сиділи вони, опираючись на подушки килимні, — Галина з трьома братами, — сиділи й розмовляли. Галина не запідозрювала своєї нетактовности.

Вона тільки дивувалась, — чому нема жінок? Чому жінки Джоми й Амана позакривалися яшмаками? Адже вона сама бачила, що жінки — Ак-Ґюль і Нур-Джамаль — раділи й термосили Сагата, коли він з’явився так несподівано. Це її бентежило. І те, що вона сама тут, а жінки десь поховалися.

Бо вони дотримувались форми, туркменської пристойности. А Галина її щохвилини порушувала. Що вони подумають про неї? Як їй поводитися? Треба було б спитати в Сагата.

Та Сагат, Аман і Джома були чимось заклопотані. Аман увесь час кудись бігав і щось приносив у пакунках.

У своїй нерішучості Галина вийшла на веранду, де Ак-Ґюль щось шила на кравецькій машині. Краще спитати в неї. Жінка з цікавістю дивилася на Галину, Галина на жінку, і не знали, що казати. Якби більш роззнайомитися, то Галина б заходилася мити волосся. Воно в цій туркменській сухій спеці за п’ять хвилин висохло б на повітрі, так вона вже робила в Ашхабаді. Та тут вийшла з хати Нур-Джамаль, постелила на веранді паласа й посадила Галину біля себе. Знайомство почалося.

— Ханум! — виглянув у вікно Сагат. — Ти вже можеш іти до нас.

Чому — «вже можеш»?

І Галина на таке запрошення не пішла. Їй тут приємніше.. І чому тільки вона одна? А жінки?

Бідна Галина, вона не розуміла, що потрапила в туркменську сім’ю, де жінці не личить бути серед чоловічого товариства! Вона не знала, що це тільки для неї робиться виняток. Аж коли Джома й Аман вийшли та попросили її до кімнати, вона пішла, все ж сподіваючись, що, само собою, жінки також зараз прийдуть.

На килимах посеред кімнати були розставлені виноград, дині, кавуни, помідори, вино й цукати, та й ще багато різних ласощів і страв. Та це справжній той! Де ж це воно росте?

— У нас усе росте, де є вода.

— Я ж казав тобі, — переможно говорив Са-гат, — Джома й Аман не випустять нас скоро. Джома хоче купити барана й зарізати.

— Так, але чому жінки сюди не йдуть? — запитливо дивилася Галйна в вічі Сагатові.

— Ай, жінки там собі пообідають… Але ти не хвилюйся. У нас так заведено, і жінки зовсім не будуть ображатися. Навпаки, вони б дуже соромились тут.

У Галини зовсім зіпсувався настрій, але вона сказала собі до кінця вже триматися спокійно. Спокійно сприйняла вона й дальші Сагатові слова. А він показав на брудний платок, в якому був свіжий білий хліб, і не то зневажливо, не то підкреслюючи гостинність братів, сказав:

— Бачиш, який? У туркменів є ознака: що брудніший платок, то гостинніший господар. Загорнути хліб у чистий платок — непристойно…

Під трьома інквізиторськими поглядами Галина пригубила наперсточок з вином, і Сагат почав її хвалити. Він знає, що вона багато не п’є.

Звідки ж він знає, — п’є вона чи не п’є?

— А певно, коли жінка сама межи чоловіками, вона не повинна багато пити, — значущо додає Сагат.

То це вже вона не в сім’ї, а між чоловіками?

Галина почувала себе, як виведена на ярмарок на продаж, — вона бачила, що брати вже знають про їх намір побратися і розглядають та оцінюють її.

Одне слово, настрій у неї був геть зіпсований.

— Галю, вип’ємо за наш договір, --підняв келеха Сагат.

— За який договір?

— Не знаєш? Що це таке написано?

І він бере в руки газету, викладає з неї помідори і щось там у ній читає. Знаходить у ній одне слово й показує Галині. Прочитай!

— Йок, — читає Галина. (Ні)

— Йок? Ні, Галю? — чіпляється Сагат.

— Ай, Сагате! — скривилася Галина.

Її дратувало, що Сагат, під чаркою бувши, починає просторікувати про їх почування.

Сагат мало не кинув своєї чарки з вином. Але стримався. Джома, щоб затерти неприємність, почав згадувати, як то він колись із.Сагатом був у Самарканді.

— Вах, вах, — зажурився Сагат. — Нема мені щастя, нещасливий я. Їздив я вже скрізь, — і в Тбілісі був, і в Самарканді, і в Баку, — не знайшов собі друга. А пам’ятаєш, Джомо, як ми ходили в Самарканді по базарі. Джома все прицінювався до одної дамочки. Хотів шаль купити. Поторгувався, підморгнув та й каже: «Мілочка! Можна вас почюлювати?»

Сагат розвеселився знов. Всі троє тішаться вдалим дотепом Джоми. Галина жалібно каже:

— Навіщо було йому так казати? Він же її образив!

— Е. ти не розумієш, поки тобі останнього слова не скажеш. Тебе треба в ясла віддати, — вкрай розвеселився Сагат. — А давай но сюди дутар!

Дутар був тут. Джома взяв із стіни дутар, сів у колі знов і програв меланхолійний вступ. У такт мелодії він розгойдувався, спочатку помалу, а потім усе більше й більше, себто робив усім тулубом коло. Так розгойдавшись, він, нарешті, знайшов момент надхнення. Раптом скинув правою рукою до неба, жестом заклику й відчаю, і заспівав.

Де дівся звичайний, веселий і, як на одну мить їй здалося, хуліганистий Джома? Джома раптом відмінився, став, як безтямний. Відкинувся лицем до неба, очі викотив, — і ридає. Кочовик скаржиться до небес на свою долю. Чуєш у цьому безконечно довгому стогоні на одній ноті і неозору одноманітність барханів, і безпросвітню тугу кочовика, засудженого вічно бродити в пісках, шукати пасовиськ, не бачити дерева й води…

Цей спів-ридання… Де ж це вже чула його? У маленькому містечку в Україні, як була ще малою, таким наспівом читають свої старовинні книги старі жиди, вдягнувши талес і тору, у релігійній екстазі виводячи довгі стогони й плачі. При цьому так само хитаються, як ось Джома. Що ж це таке? Чи й ці винесли з Аравійської пустелі свою народню пісню, так само, як і в жидів, вона залишилася незміне-ною з трьох тисяч років, закріплена в релігійному ритуалі? Що ж це тоді таке? Чому в цій країні стільки біблійного кольориту? Чи це в усіх пустелях світу однакова музика?

Мурашки полізли по спині Галині, коли в самім напруженім моменті Джома на мить змовк, а тоді почав на одній ноті: и! и! и! и! — і так довго. Наче він давився цим звуком-риданням. Наче плаче людина, доросла людина, що довго стримувала плач і більше не може.

Джома збезсилів. Піт виступив йому на лобі, на губах була тоненька біла смужка. Очі були десь далеко, не тут у кімнаті…

Молодші брати кожен раз, коли кінчалася строфа, голосно зідхали й протяжно Кйдали слова подяки.

Джома скінчив. Співали й Аман та Сагат — туркменських, перських та азербайджанських пісень.

За ці пісні, за надхнення, за мистецький запал — багато чого тоді простилося Сагатові й його братам.

Потім усі три брати із Галиною пішли на тенардитовий промисел, щоб показати його Галині, але. насправді для того, щоб показати Галину всьому робітничому селищу. Зустрічали Джоминих і Аманових товаришів, і всі знали:

— Ось яку гелін (наречену) має Сагат!

— Це Сагатова гелін!

— П-сс-с!

Потім зайшли до буфету й купили величезного кавуна. З поваги до Галини, їй дозволили відрізати скибку, а самі покришили на куснички нутрощі кавуна, як у мисці, й бралі звідти маленькі шматочки. І всі в буфеті знали.

— Ось яку жінку має собі Сагат!

Одно тільки журило Сагата. Чому він не взяв із собою хоч одного порядного вбрання? Він одягнений, як амбал, вантажник із порту. Хто ж знав, що вони потраплять у бурю, і так переведеться його одежа?

Та й знов здивувалась Галина, що ні Джома, ні Аман навіть не згадували про своїх жінок. Чому вони залишилися вдома, замість того, щоб бути оце разом?

Але рід анітрохи не помічав Галининого настрою. Перше-ліпше бажання Галинине виконується. Може піти в кіно? На стадіон? Добре!

Сагат тут, як удома. Він десь зник, а через п’ять хвилин Аман показав пальцем на двох вельосипедистів, що з різними віртуозними витівками випереджали один одного. На ходу ставали ногами на сідло, злітали в один бік, а потім, мить побувши на сідлі, опинялися з другого боку…

— Дивись!

Пробігаючи повз Галину, один вельосипедист кинув на землю білого бавовняного капелюха, нагнувся, підняв його й відразу ж підкинув угору, а а тоді на лету схопив.

Та це ж Сагат!

 

 

Кайтарма

Шофер майстерно й легко, мов бавлячись, вів машину фантастичними ущелинами похмурого та суворого Кюрен-Даґу. Змійкою тракту машина спритно збігала вниз, то шмигала ліворуч серед навислих гір, то праворуч, то впірнала в глибоку улоговину. Галині здавалося, що всі ці похмурі й страшні гори поваляться на неї й вона під ними задихнеться. Краще задихнутися, ніж їй тепер жити на світі!

В глибокому горі сиділа Галина на вантажній автомашині, що мчала її до Казанджіка, а цей похмурий Дантів пейзаж накладав ще гнітючіший, ще тяжчий прес на неї. Гори то нагромаджувалися душною сірою масою, то розступалися, то падали навколішки перед грандіозним краєвидом з ледве окресленим філково-попелястим мереживом далеких гір.

Але тепер Галині не до того, щоб сприймати красоти Кюрен-Даґу. Все їй здається огидним, осоружним. Якби тепер її заскочила знову в пісках буря, вона б і не поворухнулася, — хай би її засипало піском!

І серед цих дикунів ні одної рідної душі! Хоч би Петро Петрович був, та й той десь далеко в пісках.

В подвір’ї казанджікської школи побачила її Ґюль-Овадан, сьогодні вже знов у звичайному темному платті з білим комірчиком. Вона стривожено запитала:

— А де Сагат?

Галина вже не могла витерпіти, впала їй на груди й гірко розридалась.

— Та що з тобою трапилось? Де Сагат?

— Ах, він мене прогнав, як паршиве цуценя! — крізь сльози й ридання скрикнула Галина. — Будь проклятий той день, коли нога моя ступила в Казанджік, коли я його побачила!

— Та що таке трапилось? — затремтіла з переляку Ґюль-Овадан.

— Ми з Сагатом розійшлися!

Ґюль-Овадан нервово знизала плечима.

— Що за темпи? Тиждень тому ви познайомилися, позавчора він оголосив тебе своєю гелін, а сьогодні ви розійшлися вже? Та розкажи ж, нарешті, що між вами скоїлося?!

— Ні… я не можу… Він такий безчесний! І добре, що я не потрапила в лабети цього східнього деспота… Від нього всього можна чекати — бійкк, ганьби, неволі, кулі, пекучої образи ні за що…

Ґюль-Овадан, почувши слово «безчесний», переполошилася зовсім. Вона подумала хтознащо, але від Галини нічого не можна було добитися, крім безтямних вигуків і незв’язаних, розпачливих слів.

Все ж Ґюль-Овадан примусила її розповісти з самого початку до кінця.

З особливою докладністю описувала Галина розташування мешкання Сагатових братів. У другу кімнату можна було зайти тільки через першу і з неї ніякого виходу нема. То така безвихідна кімната, що коли жінки посваряться з чоловіками — замикають Амана й Джому в ній, і чоловіки мусять лазити вікнами.

Поперше, це відкрило Галині очі, що така покора й приниження жінок, які так прикро вразили її й геть чисто зіпсували Галині настрій, — були показні, де була данина звичаєві. А насправді жінки ті жадної покори перед чоловіками не відчували. Показна покора — то «хороший тон», «пристойність», для людей.

По-друге ж, Галина ось чому зупинилася на цім деталі: Аман і Джома гостинно віддали Сагатові цю кімнату. Стелять у ній Сагатові, стелять Га лині — одну постіль.

— Я не буду тут спати, — каже Галина Сагатові тихенько.

— Це ви мені стелите? Я не буду тут спати, — сказала голосно.

— А де ж ти будеш спати? — запитав Сагат.

.— На веранді. Там спить Нур-Джамаль і Ак-Ґюль.

— На веранді непристойно, там чоловіки ходять, — похмуро відповів Сагат.

— На веранді межи жінок спати непристойно, а в одній кімнаті з чоловіком пристойно?

Сагат блиснув своїми величезними очима так, наче хотів сказати: «Шкода, що в мене нема нагана!» — й обернувся до братів.

— Я не буду спати в кімнаті, — сказав він.

Ґюль-Овадан починає вже щось розуміти.

— І я таки зробила так, як сказала, — розповідає Галина. — Правда, в кімнаті стелили пуховики, а на веранді так нічого й не простелили, крім тоненької кошми.

І прокинулась я в чужій сім’ї. Брати пішли на роботу, жінки їх скромно поспускали очі, мов мене не було, а Сагат навіть не злив води, коли я вмивалася. А був же близько! Я питаю в нього:

— Де ти спав, Сагате?

— А там у мене баба є!

Що таке? Підмінив хтось Сагата? Сьогодні в нього баба є, вчора він почав усім мене показувати, так наче на базарі коняку вивів. Що подумали про мене родичі, коли слали нам постіль в одній кімнаті? — Чи вони мене за вуличну дівку прийняли, чи що?

Сагат скипів:

— Це я на базарі, чи що? У нас, у туркменів, є закон, що треба порадитися з родом, коли береш жінку. Як рід скаже: ні! — я повинен слухати. І ти повинна в своєї мами спитати, чи дозволить вона тобі зо мною одружитись.

— Я нічого не думаю питати в мами. Я її повідомлю — і досить. Яке мамі діло? Це, виходить, як Джома скаже, щоб ти не одружувався зо мною, то ти й послухаєш його?

— Так знай же! Мені вчора ввечорі соромно було за тебе. І Джома й Аман сказали: «Вона не хоче бути кайтарма.» Якщо ти не хочеш стати кайтарма, — я знаю? Може ти з мене смієшся? Може в тебе чоловік є? Ти мені краще не пиши й не думай за мене, а я про тебе теж забуду. Якби знав, що ти така, то я й за руку б тебе не взяв. Іди, я тебе відсилаю!

Ось, що розказала Галина, обливаючись сльозами з тяжкої образи. Нарешті вона запитала, що ж це таке кайтарма? Чого, власне, Сагат від неї хотів?

Ґюль-Овадан слухала й думала. Ґюль-Овадан була туркменка і тому вона сказала:

— А Сагат думає, що ти безчесно вчинила, а не він!

Галина аж підскочила.

— Я? Я — безчесно? В чім?

— Ось послухай мене! Ти питаєш, що таке кайтарма. Коли туркмен, чи там батьки його, договоряться з батьками молодої, коли сплатять частину калиму, — тоді дівчину везуть до молодого. Справляють той, дівчина живе в молодого тижнів зо два, а потім вона їде знов до батька й живе вдома рік чи більше — поки молодий не сплатить усього калиму. Тоді така дівчина зветься кайтарма. І в цьому ми, туркмени, не бачимо нічого безчесного, бо кайтарма — споконвічний звичай. Нічого безчесного, на його думку, Сагат не вчинив, він тільки хотів, щоб ваше одруження було освячене законом. На його думку, вчинила безчесно ти. Як могла ти дозволити чоловікові тебе поцілувати, коли ти не вважаєш його за свого нареченого?

— О, я навіть сама його раз поцілувала, — вирвалося в Галини признання.

— Ага, ти навіть сама його цілувала! Маєш!

Галина вже й плакати перестала, але все ж таки вона Сагатові не могла простити. Хороше діло, як у нього на кожний випадок життя є забобон!

— А по-мойому, він із своїми забобонами, а ти із своїми, і держитесь ви за них так цупко, що вас і перевчити важко, — вже погодилась Ґюль-Овадан. — Що ж, мені тепер мирити вас, чи як?

 

Джома гнівається

Джома йшов від одного кар’єру до другого й помітив на вантажній автомашині, що вирушала до Казанджіка, жовту пляму. Придивившись, він упізнав Галинине волосся. Що? Вона поїхала? А де ж Сагат? Чому його нема з нею?

Весь час муляло його це питання. В обідню перерву він забіг додому. Сагат сидів на килимі, грав на дутар і був сумний, сумний!

— А де Галя?

— Ми з нею розійшлися. Я відіслав її!

— А то чому?

— Як вона не хотіла бути кайтарма…

Він не договорив, бо Джома раптом розлютився:

— Ах, ти дурню, дурню! Таку дівчину, таке щастя випустити з рук! Ти ж у Тулі жив, ти ж два роки в армії служив, — невже мені, малописьменному, тебе вчити? Що з того, що вона не хотіла бути кайтарма? І ти ще може думаєш за неї калим платити?

Сагат ще нижче схилив голову. І кругом він винен! Перед Галею він винен, — сказав, що «в нього баба є», коли він на даху із Джомою та Аманом ночував. І перед Джомою він винен. Хто каже — калим? То калим, а то кайтарма! Ах, Галю, я бачив, як капали сльози на твоє блакитне платтячко, коли ти сідала в машину… А й правда, і калим, і кайтарма — це все одно…

А Джома кричав на всю кімнату:

— Щоб я зараз духу твого тут не бачив! О першій годині їде автомашина до Казанджіка, біжи мерщій до контори. Щоб ти без Галі сюди не повертався!

І Сагат кинув дутар, вхопив свого капелюха, а шкіряну ляйтенантську пляншету забув і, наче рятуючись від Джоминого гніву, вибіг із хати. Коли б тільки машина взяла його! Коли б тільки ще застати її!

І дожидаючи біля контори, поки шофер прийде, Сагат сумно співав:

Я ходив по твоєму саду,

Квіти розпускаються,

Умираю, вах, вах!

Ти, кохана, моєму серцю

Горя завдаєш,

Умираю, вах, вах!

Тепер світ мені важкий,

Як човен із камінням,

Умираю, вах, вах!

Ти єдина, моя кохана,

І я тебе втрат,ив,

Умираю, вах, вах!

Коли ти ще віриш мені,

Вернися до мене,

Умираю, вах, вах!

 

Київ, 1932

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.