Докія Гуменна. Жадоба-4

Галинині важкі переживання

Всі мешканці полустанку спали на пласкому даху.

Всі спали, одна тільки Галина цілу ніч не могла заснути від хвилювання.

Чи могла вона, гуляючи у неділю вранці по Казанджіку, купаючись у блакитному басейні, де віддзеркалюються гори, — чи-могла вона здумати, що з нею таке трапиться у четвер? Щоб хтось їй міг сказати такі слова ятручі!?

Два вороги билися в ній. Один обурений, гнівний, казав: «Ха-ха, дорожня пригода! Пекуча образа, яку треба випалити з серця сміхом і зневагою. Ні, Галино, узавтра — обгородися високим і колючим муром. Ти йому скажеш, еге, ти його висмієш, щоб йому не кортіло більш нікого так ображати!»

А в ушах дзвеніло:

— Ах, у мене половина крови пересохла! Це я вже цілу ніч не буду спати…

Авжеж, він цілу ніч не буде спати! Сагат хропе!

Галина прислухалась. Ну, певно! Яке йому діло, що вона плаче від образи, що вона про нього цілу ніч думає, що вона?., чому чарівна п’янка імла заступила їй тверезу, спокійну думку?

Не спить Галина. Перевертається, а в голові невідступні, настирливі думки, — що взавтра буде? А Сагат спить! Хто ж це з таким присвистом хропе? І це після того, як Сагат держав її руку в своїй, як цілував її коси? Це після того, як вони, врешті, урочисто, серйозно дали одне одному слово?

А так, вони дали слово! Як вона, розгнівана, встала, він ухопив її за руку і з силою посадив. Не можна ж так гарячитися! Він же сам сказав, що цей шлях негарний, і сам він такого не хоче.

— Краще зробімо так, щоб нам у яку яму не впасти. Коли будемо хапатися, то десь по дорозі невідмінно яма буде. А нам треба міцно все уладнати, щоб наш союз нічого не боявся. Їдь ти, голубко, до себе, — я тут буду своє діло робити. Влаштовуй усе так, щоб ти могла на весні сюди приїхати.

І оце він із таким присвистом хропе?

Заснути. Узавтра будь-що — тікати. Чарівна імла розвіється.

І так, крізь безсонну ніч, Галина не могла розв’язати своїх пекучих гіркот.

А Сагат гірко попрікнув її вранці. Як вона могла спати в таку ніч?

Та неправда! Вона не спала. Вона ані хвилини не спала! Навпаки, вона чула — Сагат хропів!

— Вчора в мене половина крови висохла, — похмуро казав Сагат, — а ти могла спати. Я підходив удосвіта й дивився. Ти спала! Як ти могла спати в таку ніч? А я все думав, усе передумав уже, я вже уявив собі, як то ми збудуємо вдвох спільне життя…

 

Сагатові важкі переживання

Сину племени аліелі! Для чого тобі чужинка з золотими косами? У всіх чужинок глузливі очі. Вони зрадливі, вередливі, вибагливі, їх треба дуже просити. Хіба ти не знайдеш собі жадної з туркменських племен?

Ні, не може туркмен, що виліз із бруду, знов лізти в нього. Всі мої товариші поженилися з чужинками, а мама знайшла мені туркменку під яшмаком. І вона й двох слів не вміє зв’язати. І я сказав: «Мамо, відішли її назад!»

Ах, якби ми приїхали з Галею в Каахка! Всі люди збіглися б на неї дивитися. Я навчив би її добре по-туркменському розмовляти, вона вдягла б койнек і тапи — всі подумали б, що вона туркменка. А потім ми поїдемо до Харкова. Уберемося дуже гарно й вийдем на вулицю гуляти. Ми вберемось найкраще за всіх, і вся вулиця на нас оглядатиметься. Хто це йде, такий пишний? А, це Галя із своїм чоловіком!

Ех, біда мені, горе мені! Вах, вах! Хочу я дружину вірну знайти, не знайду. Гризуть мене ці думки день і ніч…

Дівчино з золотими косами! Чи ти не одуриш мене? Чи ти не дуриш мене тепер? Сьогодні ти всміхаєшся туркменові, а вчора я сам бачив, як ти до агронома всміхалася. П-с-с! Так ідуть удвох та сміються! Вах, вах, поїде вона й не вернеться!

У нас, у туркменів, знаєш, що є якась гарантія. Молоду привозять до молодого, той (бенкет) справляють. А тоді молода побуде в молодого тижнів зо два, після того їде на рік додому. Тоді вже є Гарантія. А так — де доказ?

Я ходив по твоєму саду,

Квіти розпускаються,

Вах, вах!

Ти, кохана, моєму серцю

Горя завдаєш,

Вах, вах!

Тепер світ мені важкий,

Як човен із камінням,

Вах, вах!

Так сумно співав Сагат, коли вони поверталися поїздом до Казанджіка.

 

 

Веранда

Вони вже обходили весь Казанджік. Побували біля басейна, в саду, перебрели рейками вздовж Казанджіка, — і ні до чого не могли договоритися. Та й до чого було договорюватися, коли Галина вже вибрала собі шлях? Верталися потомлені, мовчазні.

Вже смеркало, синє шатро над пустелею спустило свої прозорі серпанки на землю, а само потемнішало.

Відколи з’явилася юрта в шкільному дворі, то Овез і Ґюль-Овадан не ночують у хаті. Ґюль-Овадан сказала, що як Галина хоче, то вона може розташуватися в їх кімнаті, бо перші ночі Галина спала в клюбній залі. Кімната Ґюль-Овадан була майже без меблів, але зате всю стіну обвивав килим, на стінах висіли візерунчасті вовняні курджуми, торби, чували. На підлозі теж був розісланий суцільний килим.

Приємно й затишно було в такій кімнаті. А ще коли тримати в думці, що все це дорогоцінне, бо туркменські килими вважаються за найкращі в світі. Туркменки знають секрет рослинних барв, які ніколи не блякнуть і не линяють. Що старіший килим, то він дорожчий, тому ті нові килими, що призначені на продаж, спочатку виваляють добре в порохах, а тоді вже везуть продавати.

Але Галині було не до цього. Вона стала така розгублена, що навіть не пам’ятала, де поділа свою торбинку. Довго шукали її удвох із Сагатом, навіть стару матір розбудили — торбинка лежала собі нишком у кімнаті. Потім Сагатові захотілося води й почали шукати чашку. Знайшли піялу, потім ходили до водогону пити. Галина дбайливо поставила піялу на вікні, тут не розіб’ється.

Вони сиділи на веранді, яка виходила на вулицю. Не до спання було й не до кінця розмові.

Галина думала, що Сагат на неї сердиться.

— Галю, ти на мене не гніваєшся за те, що я тебе вчора поцілував? Ой, ти не знаєш, як я себе лаяв за те, що взяв тебе за руку. От, нахаба! — лаю себе. Треба було попоросити дозволу. Наш туркменський звичай забороняє до дівчини й доторкнутися, бо цим ти її вводиш у неславу. Тоді таку дівчину вважають за легковажну.

— То я, по-твойому, легковажна?

— Хто тебе знає? Ти — чудна. В нас коли слово даєш — все можна. А в вас як — не знаю, не збагну. Ти сьогодні сміялася до агронома за обідом. Ти теж хитра!

— Сагате, невже це щось значить, на твій погляд?

Галина так розреготалася, що Сагат від сорому захотів, щоб ті його слова ніколи й не вилітали.

Загублений контакт знову вступив у силу. Такий контакт, який краде хвилини й години, як найпевніший злодій — непомітно. Галину знову поняла чарівна імла, крізь яку все здається надзвичайно гарним, а Сагат забув, що треба просити дозволу поцілувати.

— Твої уста солодкі, як мед!

Через яку хвилину Сагат каже:

— Мені шкода, що в мене нема такої пружинки.

— Якої?

— Такої пружинки, що схотів, натиснув — і ти малесенька. Така малесенька, що тебе можна в коробочку від сірників сховати. Я тоді коробочку поклав би в кишеню й пішов би далеко-далеко в піски. Знов натиснув пружинку — і знов ти така, як тепер. І так було б, як я захочу. Схотів — велика, схотів — маленька, знов можна тебе сховати в коробочку.

Жива й велика Галина, якої ніяк у коробочку не вкладеш, аж усміхнулась. Заклятий ворог яшмака мріє про необмежену владу над річчю-жінкою.

— Ах! — стиснув Сагат руку Галині, аж хруснула. — Вчора ти мені половину крови висушила, а сьогодні всю. Ти чого знущаєшся з мене? Як любиш — не їдь! Коли любиш мене, — я тобі дам отруту пити, і ти повинна випити. Ти знаєш, що я тобі нічого лихого не заподію, бо люблю. Що ж ти робиш зі мною?

— Що ж я роблю? Ти ж сам бачиш, що я тобі нічого не роблю. Я лечу в сонячних просторах, сонце випромінює музику, — ти чуєш?

— Ти чуєш? Я тебе не пускаю нікуди!

— Ти чуєш? В мені все співає, і музика переливається через вінця, затоплює світ. Ти чуєш?

Але Сагат страждав. Сагат стогнав, Сагат скрипів зубами, він скаженів, що в нього саме тепер нема нагана.

Галина чемно відсунулась.

— То й що б ти з ним зробив? — з легким гумором запитала вона, бо не бачила причини, задля якої потрібен був би наган.

— Я пішов би під суд! Я б тебе вбив. Хай мене тоді судять. Ні, я вбив би тебе, а тоді себе.

Бідний Сагат! Він не знав, як у душі регочеться дівчина із цих страшних погроз. Чи вже ж таки Сагат стріляв би в неї, коли б у нього був наган? За що? За те, що він її любить? — І вона навіть не вдумувалася в ці слова. Сагат без сильного образу не може…

Щоб якось утихомирити його, Галина простягла руку й провела пальцями по голові. А що це за шрамчик тут? Давно хотіла спитати… — Це слід від кулі, — каже Сагат, — був поранений в бою з з Джунаїд-Ханом.

Галина дуже зацікавилась. Ні, Сагат повинен більше їй розповісти. Хто такий Джунаїд-Хан і чого туркмени з туркменами билися?

— Бо Джунаїд-Хан був володарем пісків до недавнього часу й не допускав радянській владі тут установитися. Він був такий сильний, що скільки не посилали червоноармійських полків на боротьбу з ним, то вони або гинули, або поверталися ні з чим. Бо не туркмен не може пробратися в пустелю. Аж тоді червона армія створила спеціяльний туркменський полк, що не побоявся пройти в серце Кара-Кумів, що знає всі таємниці пустелі, де знайти воду, де які криївки є. Туркмен не боїться денної спеки і нічного холоду, витримує спрагу. І аж наш туркменський полк зліквідував басмачів. А то ще й досі нічого не могли б зробити руські з Джунаїд-Ханом і не посміли б показати носа сюди.

— І ти також був у тому полку?

— Ясно!

— І тобі не шкода було вбивати своїх братів туркменів?

— Нас у червоній армії вчили, що ми повинні бити ворогів радянської влади.

Навіть у газетах писалося більше, ніж знає цей тульського хову активіст, — думає собі Галина. — Басмацький рух, що виник під час революції під проводом ватажка Джунаїд-Хана, хотів повернути Туркменістанові незалежність, зробити його таким, як був до царського завоювання років сімдесят тому. Хтозна, зрештою, — ще далі думає вона, — що краще, чи варварський патріярхат, чи радянський стандарт, що кладе свій остогидлий штамп на всі своєрідності різних народів… Але якби сюди не могла показати носа радянська влада, то й Галина ніколи б не могла мріяти, щоб побачити Середню Азію… та відпочити душею від остогидлого на Україні стандарту… Хто зна…

— А як же в пустелі жити? — допитується далі Галина. — Що ж там можна їсти?

Сагат не помічає, що може вона навмисне відводить його думки в інше річище, він дуже охоче їй розповідає.

— Ти, ханум, не знаєш ще нічого з нашого життя. Таж у пісках живе сто тридцять тисяч кумлі (людей пісків). Кумлі отаборюються в такирах — таких собі майданах на кілька кілометрів завдовжки й завширшки. Грунт там рівний, як дзеркало води, а твердий такий, що дзвенить під кінськими копитами. Коли натрапиш на такий такир, то бачиш довкола нього у бганках піщаних барханів, у піщаних косах такиру десятки кочових ой.

Правда, так зразу їх і не знайдеш серед різноманітних кучугур і звивів, пісків і барханів…

Галина відчуває, що й вона вже хоче там бути.

— Вах, шкода, що ти не бачила наших такирів на весні, — як завжди, ловить її думку Сагат. — Ти б ніколи не захотіла звідси поїхати. Весною під час злив у такирах збирається чимало води. І тоді вони подібні до озер. Вода згодом висихає, стікає по рівчаках у піски, і тоді такир заростає пишною травою. Ах, щоб ти побачила на весні каракумський степ, коли все сяє такими ніжними, яскравими барвами, коли всюди повно запашних квітів…

— У пустелі?

— Тоді нема пустелі, де такир. Птаство не знаходить собі кращого місця, як цей урочистий той пахощів, квітів, сонця, блакиті й озер. Аби вода, у нас би все росло й множилось. Але вода втікає в піски, все за день висихає, зникає, такир стає твердий, як паркет…

Галина заслухалася. Вона настільки замріялася, що знов прихилилася до грудей Саґатових і сидить у них, як у гніздечку. Вона не помічає; що Сагат тратить рівновагу й пам’ять, а очутилась лише тоді, як Сагат із залізною силою оповиває круг неї руки. Та щось вражає його в виразі її лиця. Він випускає її й деякий час мовчить, схиливши голову.

Раптом він каже:

— Я тебе буду зараз бити!

— Що за дурниці?

Галина не вірить своїм ушам. Що з ним сталося?

— Ти не уявляєш, що ти зо мною зробила… Нащо так мучиш?

Галина мовчки відсунулась.

— Я зроблю тобі так, що взавтра весь Казанджік буде з тебе сміятись!

Чи він збожеволів?

Галина зміряла його презирливим поглядом і холодно запитала:

— Що ж ти можеш мені зробити? І за що? З тебе будуть сміятися, а не з мене!

— Я зараз кину тебе на землю й буду бити, топтати ногами і бити, щоб ти кричала на весь Казанджік.

Галина поривчасто схоплюється і скутим гіркою образою голосом згорда кидає:

— Мене ніхто ніколи не бив, і якщо я дала тобі слово для того, щоб ти мене бив… то я його… забираю назад!

Вона, не глянувши більше на Сагата, іде через увесь двір до кімнати.

Гордо йде вона, а сама тремтить. Коли б не знала, що він дивиться їй услід, вона бігом побігла б. Але треба дотримати спокійного вигляду, а то він подумає, що вона його боїться. Чи не біжить за нею цей навіжений? Коли б тільки до кімнати дійти, а там уже не страшно. Чому двері з веранди замкнені?

Зуби в неї цокотіли від страху.

Обдурене почуття гіркою оскомою смоктало й бралося клубами їдкого диму. Цей дим її задушить! От і скінчилася ефемера, як щезають квіти в пустелі. Допуститися до того, щоб хтось тобі сказав: «Поб’ю»?! Боже мій, я ж сама винна! Хіба він першого дня не сказав, що він на все здатний? То він ніби про товаришів розповідав, а останнього слова не доказував.

Галина в пітьмі енергійно збиралася в дорогу. Запихала жужмом у валізку свої не які там речі, — рушника, мило, ковдру. Коли б не ніч, вона б зараз пішла на станцію, аби не бути в одному місці із цим страховищем. Поїде в Ашхабад, нехай її пошлють деінде.

Ах, не треба було з групою розлучатися, треба було їхати з ними в Мервський район. Нічого б тоді з нею не трапилось. Була певна себе! Так тобі й треба!

Поклала вона голову на валізку і, не роздягаючись, зіщулилася під вікном на тахті (помості для спання). Вирішила дожидати світанку. Єдиний вихід. Але вдосвіта ноги її тут не буде, в цьому проклятому Казанджіку.

Тут у кімнаті все таки вона в безпеці. Ха-ха! «Як я тобі дам отруту, — ти повинна випити! Коли я кохаю, — ти повинна мені вірити!»

А час спливав неймовірно довго, і вона ніяк не могла заснути.

 

 

Кімната

Коли Сагат заспокоївся, він відчув страшенну спрагу. Тихо підвівся й пішов до водогону в подвір’я. Ці чужинки такі глузливі! Вона — п-сс-с! — як цариця пішла, не оглянулася навіть. А він сидів тут і плакав! А він через неї поспішався, навіть зборів не провів, як слід, в околиці Узун-Су… Е, біляві жінки! Як вона не хоче підтвердити своєї обіцянки, то нема віри…

Аж коло самого водогону згадав він, що Галина на вікні поставила піялу. Сагат вернувся, підійшов до розчиненого вікна й заглянув. Невже вона може в таку ніч спати?

Місяць кидає проміння просто на Галину. Вона мирно спить, трохи розтуливши уста.

Сагат простяг руку через вікно, доторкнувся до її голови, погладив волосся, це пишне золоте волосся, що так далеко завело Сагата.

— Ти спиш, Галю?

Галина розплющила очі. Хто це стоїть у вікні над нею? Сагат? Чого йому треба?

— Я там плакав, а ти спиш?

Та Галина мовчала. Вона поклала собі на все відповідати мовчанкою, а вранці зникнути. Так вона обміркувала.

— Галю, цього ніколи більш не буде. Забудь і прости! Це був перший і останній раз.

Мовчанка.

— Галю, чого ж ти спиш одягнена?

Павза.

— Не бійся нічого, роздягайся, вкривайся, — шепотів Сагат, не відходячи від вікна.

А що Галина уперто мовчала, то й він уперто стояв біля вікна.

І таки діждався, що Галина сказала:

— Іди собі звідси, Сагате! Гірко мені тебе бачити.

— Галю!

— Щоб ти мене намірявся бити?

Сагат стояв у позі розкаяного грішника, при-клякнувши до лутки чолом. Раптом, зіпершись обома руками об підвіконня, він спритним рухом опинився в кімнаті.

Галина зірвалася, як пружина.

— Я буду кричати!

— Що ж я тобі роблю? Не бійся мене, сядь! Ти можеш навіть роздягтися — я тебе й пальцем не зачеплю.

Ні, тепер Галина не ляже, вона сяде й буде сидіти, поки не розвидниться.

І Сагат теж буде сидіти, поки не доб’ється миру.

Сидять вони і мовчать. Вона щось сказала?'

— Хто тебе пустить? — відповів Сагат. — Ми разом поїдемо. Дурненька, чого ти злякалася? Я тільки посиджу. Запевняю тебе — вже більш такий не буду. Але так було б краще…

— Як?

Сагат мовчить.

— Та збагни ж ти, Сагате! — палко заговорила Галина. — Коли ти хочеш, щоб я була твоя дружина, отже, ти мене поважаєш. А з дівчиною так поводяться, коли її зовсім не поважають. Поважаєш мене?

— Поважаю. Ну? — вичікувально відповів Сагат.

— Віриш мені, що де я не буду — з тобою, чи без тебе — скрізь пам’ятатиму моє слово тобі? Віриш?

— Гаразд! — радісно всміхнувся Сагат. — Хай буде по-твойому! — Зідхнув. — Так ти на мене не сердишся?

— Іди спи…

Це «іди» було вже зовсім інше. На радощах Сагат схопився на рівні ноги й так само несподівано, як ускочив, вискочив через вікно.

— Лягай, укривайся, нічого не бійся!

Втім, він ще щось згадав і на якусь хвилинку затримався. А та хвилина була необмірена, чи довга, чи коротка, — невідомо. Розвіиднялось, як вона скінчилася.

Авжеж, вони помирилися! Дівчина пересердилася. А на ранок, уже готова в путь, Галина знайшла Сагата і розбудила його від солодкого сну.

— Сагате, так ми їдемо сьогодні, чи ні?

 

 

Г у р а ґ а н

Річ у тому, що Сагат і Галина умовилися поїхати в гості до Сагатових братів у гори. Там на тенардитових промислах працюють два брати Сагатових, Джома й Аман.

Вантажна машина, що приходила до Казанджіка з промислів щодня, мала вирушити о десятій годині. Сагат попередив Галину, щоб вона закутувалася добре, бо поки в гори в’їдуть, їхатимуть довгенько пісками.

— Пощо, це ж недалеко? — питала Галина.

— Слухай мене, — сказав тільки Сагат.

І Галина мусіла слухати.

В одноманітному степу де-не-де росли колючка та рогатий саксаул. Ні на чому оку спинитись.

— То — пожива для верблюдів, — зневажливо сказав Сагат. — Але тут має рости овес, пшениця, ячмінь…

Втім, щодалі відходила машина від Казанджіка, то величніша картина відкривалася Галининим очам. Вона ще такого в житті не бачила й не уявляла.

Довкола них зносилися піщані горби, бархани, побрижені химерними візерунками. Жадної спокійної лінії не здибало око, а втім — усе спокійне, тихе, мов кам’яне.

Здавалося, що то море розбушувалося, розвернуло безодні, піднесло вали, гребенясті гори вод спадають у ці безодні й зринають ще вище. Море бушує — і так застигло, закам’яніло.

А над усім — аквамаринова небесна півкуля, без єдиної хмарини.

— Невже справді вліті тут не буває дощу? — питає Галина Сагата.

— Дуже рідко. Майже ніколи.

У цю хвилину шофер спинив машину. Стало так тихо, що — заговорила Галина й злякалася свого голосу. Шофер виліз із кабіни й почав про щось із Сагатом переговорюватись, здалося Галині, тривожно. Втім, авто зразу ж і поїхало, наддавши ходи.

— Ти, ханум, краще зав’яжись отак, — сказав Сагат, сам загортаючись у йомудський дон (халат). — Може бути буря.

— Та звідки?

На небі не було жадної хмарини, сонце світило, кругом дзвеніла пустельна тиша.

— Подивись!

Галина подивилася навкруги — й нічого не побачила.

— Глянь, як куряться піском верхівки барханів.

Але вони й досі куріли.

— А чуєш, як шелепотить пустеля?

Так, уже Галина чує. Бачить, як усе дужче куряться бархани, вітер десь узявся.

Сагат покрутив незадоволено головою й почав сам укутувати Галину. Закутав її так, що зосталися самі очі. Що то буде?

Вони дивилися, як пісок перекочується по прикрих схилах горбів і вибоїв. Довкола вже розлягався тонкий свист. Наближалася буря. Помалу почала губитися ясність контурів, окремі вершини почали перетворюватися на димлячі вулкани. Все кругом нуртувало, надималося, повітря чимраз дужче наснажувалося піском.

Ставало страшно, душно, темно.

— Чому шофер не спинить авта? — пробурмотіла Галина з глибини своїх завоїв.

— Не можна. Замотай очі… — продуднів Сагат із глибини своїх завоїв.

В лице їм била піщана буря, засліплювала очі, набивалася в рот. А проте, Галина не могла зовсім замотатися, вона, перемагаючи страх і пісок, раз-у-раз спозирала, що діється навкруги.

В нестерпучій хаотичній пітьмі бурхливі потоки піску летіли в повітря, одні горби розміталися, а другі виростали там, де лише міг пісок зачепитися. Із страхом дивилася Галина, як круг маленького кущика, камінчика кружляв піщаний вихор. Ще мить — і виростають заввишки з могилу. Нова мить — і бархан розмітається новим поривом невгамовного напористого вітру.

— Я вже не можу… — призналася Галина. — Цей пісок…

Сагат сам сидів, як піщана кучугура.

— Потерпи, вже недалеко…

А бархани родилися й умирали, мінялися в густому піщаному тумані контури найближчих гір. А далі — все зливалося в масу летючого піску. Тьма і хаос.

Маленьке вантажне авто вже ледве змагалося з цими диявольськими стихіями, воно ледве йшло. Проте, йшло.

На гудроновій трасі також раз-у-раз то нагромаджувалися піски, то розміталися. Досі щастило якось їх проскакувати. Аж ось, — машина забуксувала. Мить — і стала.

Тепер і вони потонуть. Їх засипле, якщо вони не вирвуться звідси, вони зостануться на дні піщаної гори поховані. Поки їх відгребуть — вони задушаться.

Вже замело колеса до половини, вже в тягаровому коробі тонни піску, вже Сагат і Галина сидять, як дві ляльки, наполовину засипані, неспроможні й поворухнутися, ані скинути з себе цей ненависний пісковий тягар.

А до гір так недалеко! Ще одне зусилля — і вони вже врятовані. Та машина не може рухатися, її вже засипало до половини.

І буря не вщухала.

Сагат перелякався. Не за себе, ні. Занапастив він дівчину — якби ж то вона була в чому винна. Коли б Аллах послав дощ! Галя ж у нього в гостях!

Якби це було весною, дощ відразу втихомирив би гураґан. Під вагою дощу безсиліє пісок. Вільга злютовує піщинки й стримує їх порив.

Сагатові навіть здалося, що на нього впала краплина. Марні надії! Якщо зараз не прийде якась сила на допомогу, — вони загинуть тут перше, ніж скінчиться буря.

І Сагат робить зусилля, витягає закляклі ноги з-під піскового тягару, вириває з кутка присипані залізні лопати. Перемагаючи хаос, не зважаючи на свист, хмари піску, що забивалися в рот, засліплювали очі, валили з ніг, — підкоряючись внутрішньому наказові шукати порятунку, Галю рятувати, — він зіскакує з машини, відгрібає засипані шини, розчищає гудронову дорогу. З ним і шофер, ба навіть і Галина. Краще загинути в русі, в змаганні, ніж у нерухомій покорі, під горою піску.

Диявольський гураґан біснувався кругом них із невгасною силою. Говорити не було коли.

— Галю, ти тримайся. Ще трохи — і ми врятовані! — радісно скрикнув Сагат, вперше заговоривши в цій бурі.

На нього впала велика крапля дощу. Одна, друга, третя!

І хоч не було надії змагатися з розбушованою стихією, хоч Галина ще не бачила, звідки йде порятунок, — вона наосліп вірила Сататові. Знав, що починається гураґан, — знає тепер, що скінчиться.

Тільки б витримати!

Упала перша крапля дощу й на неї. Дощ невеликий, але все ж дощ, уже йшов, уже він заспокоював і вітер, і бурю.

Раптом наступила казкова тиша. Дощ дуже швидко перестав, але своє діло зробив. Вже не треба було боротися з клятими пісками, і Сагат, шофер та Галина, змучені, але щасливі, з усієї сили працювала лопатами.

Галина на мить спинилася, обернулась. Що таке?

До бурі все було якесь м’яко-округле. Тепер кругом громадилися обривчасті провалля, стрімкі сторчові гори, ями-безодні падали вниз. Чи вони заблудилися? Ні, з гудрону не збилися. Вони, як тільки визволять машину з піску, зразу на добру дорогу виходять.

— Сагате, чого пустеля стала інша?

— А ти подивися вперед!

Попереду них… така сама, як була. Та це вона тільки назад поглянула. Пустеля має два обличчя: одне «завітряне», а друге «противітряне». Ті страшні стрімчаки й сторчаки — лише другий бік круглястих барханів.

Галина вже знемоглася. Вона вже не вдержить важкої лопати, вона спрагла, хоче води.

— Он там напевно е вода, ходімо туди, нап’ємось, — просить Сагата.

Сагат також змучений, засипаний піском, почорнів, — тільки очі ще більші, ще блискучіші стали, тільки зуби сяють перлами. Він сміється, озирнувшись у той бік, де показує Галина.

На небосхилі, чи може й ближче, ростуть дерева.

— Там напевно є вода, он і караван верблюдів туди йде.

— Це — мариво. Ні дерев, ні води нема там, то тобі ввижається. То таке повітря в нас. Скільки б ми не йшли, не здогнали б цього марива…

— Я хочу пити!

— Потерпи ще трохи…

А сонце знову палить, наче не було ні бурі, ні дощу.

Галина нетерпеливиться. Який жорстокий цей Сагат! Та ось же близько є вода, не треба за маривом гнатися. Поки вони доїдуть, вона помре від спраги.

— Ходімо он до того озера, — показує вона в другий бік. — В тім озері скупаємось… Як же ми покажемось твоїм братам, такі чорти закурені?

Сагат і шофер регочуться. Сагат таких гураґанів зазнав немало, він уже забув за недавню скруту. А ця тендітна білявка вже й розкисла.

— Та он же вода!

Справді, Галина бачить в далині прозоре, аквамаринове озеро. Невже й це — мариво?

— То — звичайний солончак — шор. Ти його перейдеш, не замочивши підошов. То сіль так блищить, відбиває небо, а тобі здається, що то спокійна вода.

Галина не вірить.

— А ходім, подивимось!

Ні, Сагат невблаганний! Не можуть вони гаятись. Ось ще трохи — й поїдуть. Вимиються вже в Джоми.

Що це за край? Що це за люди? Все жорстоке, мінливе, непевне, фантастичне. Такий і Сагат? Недавно він плакав від кохання, мріяв про едем, де Галина була б гурією, по-дитячому тішився, як у Харкові на нього люди заглядатимуться, так він гарно вбереться, — часом аж дурний із своїм наганом та пружинкою. А тепер такий тверезий, спокійний, певний себе, невблаганний. День палючий, ніч морозяна. Такий і Сагат цей суперечливий.

Знесилена, майже без пам’яті, Галина скорилася. Хай уже роблять із нею, що хочуть. Аби води ковтнути!

Сіла покірно в машину й забилася в куток. Не чула й не бачила, як поїхали, очутилася тільки тоді, як авто спинилось.

Могутні гори зносилися над ними..

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.