Докія Гуменна. Жадоба-3

В а х, в а х…

— Ну як, Галю? Чи ти надумалася зостатися в Туркменістані? — питався Сагат, коли вони за два дні поверталися до полустанку Узун-Су з підгір’я Кюрен-Даґу.

Сагат уже зробив свою справу в тутешніх місцях, зібрав навіть збори кочовиків і, очевидно, говорив їм те саме, що й на кошмі в Овеза.

Галина мов не чула запитання. Вона була вся під вражінням баченого.

Так ось він, гордий чарва, давній кочовий завойовник, воїн-аламан, тисячолітній володар пісків, гроза караванів і сусідів-рільииків, персів та узбеків! Цей аламан ще до недавніх часів (може за молодости Хан-Кулі) був найпочеснішою справою туркменських кочових племен. Хто з юнаків не побував в аламані, того й поважати не було за що. Зате честь і слава молодцям-аламанам, що повертаються з захопленою здобиччю, хлібом, багатством на ясиром.

Тепер це звичайні пастухи у величезних баранячих шапках, виразно монгольського типу, з повільними рухами, з первісним кочовим патріярхальним укладом. Сагат щойно з обуренням їй розповідав, що йомуди в цих юртах помирають навіть з корости, бо лікуватися не вміють. Дуже популярне лікування, коли кий мулли пройдеться по спині хворого. А ще більше допомагають плювки мулли. Мулла читає над хворим молитву, а слину спльовує в чашку. Потім ту святу слину, наснажену молитвами, дають пити хворому… Це дуже певні ліки. Та й не диво захворіти, коли ой, — це не тільки житло, це й комора, де зберігається все, що має кочовик. Тут і сплять, тут і вовна, й борошно, і відра, й мотузки, бурдюки, кумгани (глеки), шкури свіжі та давні, — ну, чисто все… І ще й з презирством ставляться до осілих хліборобів, вважають себе зверхниками, а їх своїми слугами! Але справді, яка непочата етнічна сила!

Так думала Галина й не чула Сагатового запитання. Треба буде запитати ще в нього про басмачів…

А Сагат каже:

— Хочеш, їдь на район! Я тебе влаштую на роботу, де ти забажаєш, в мене скрізь є приятелі. Там будеш працювати, туди-сюди, а потім… А коли хочеш, то й я поїду на район. Хочеш, поїдемо в Каахка або в Керкі…

Оце добре! Туркменська гостинність поширюється до того, що не тільки влаштовують на працю, а ще й їдуть у те саме місце!?

— Чого ж це й ти туди поїдеш? — простодушно запитала вона.

— Я там буду працювати, — відповів Сагат.

— Мене скрізь візьмуть, бо в мене голова міцна. Ти побачиш, який я в усіх питаннях грамотний…

— Сагате, — перевела Галина на те, що її цікавило в цю хвилину. — Сагате, а тут басмачів нема?

— Нічого не бійся! — відповів Сагат. — Туркменська честь охороняє в нас гостя.

— То є?

Сагат заперечливо покрутив головою.

— Нічого не бійся, як ти зо мною! Я сам був червоноармійцем у тому туркменському полку, що зловив у пісках ватажка басмачів, Джунаїд-Хана, ще й був поранений я тоді… Ти знаєш, в Каахка живе моя мама, і не треба буде наймати мешкання. Ну, що, погоджуєшся?

Галина сторопіла. Що це він таке говорить?

Мама, мешкання? Якось трудно було звикнути до шляхів, якими йшла думка Сагатова.

— То погоджуєшся, Галю? — не терпів зволікання Сагат.

— Але скажи мені, Сагате, чому й ти поїдеш до Каахка і при чому тут мешкання? — тороплено запитала Галя.

— Не хочеш? — зовсім добродушно погодився Сагат. — То будем жити на різних мешканнях. В тебе буде своє, а в мене своє. Больєр-м і? (гаразд?).

Отакої!

Замість відповіді, Галина розреготалася, й Сагат раптом зів’яв, зажурився.

— Вах, вах, якби в мене було десять тисяч… — сумно промовив він.

— Щоб ти з ними зробив? — бездумно запитала Галина, бо й сама вона розгубилася. Забувшись, вона навіть зупинилася серед пісків і пильно подивилася на Сагата. Неясні переддумки клубочилися в ній, а викликав їх цей красень.

— Е, що б я зробив! Я об’їхав би багато-багато світу, заїхав би в якийсь глухий куток на Кавказі. Кавказька людина не хитра, не глузлива. Руська глузлива, а кавказька ні…

— А потім?

— А потім я знайшов би там дівчину, яка ніде не була, нічого не бачила, нічого не знає, — ну, зовсім темна! Привіз би її в Ашхабад, перевиховав, навчив би грамоти й оженився б.

Галина вже знов сміється від щирого серця.

Перевиховав би! А де ж Сагат — найде на Кавказі такий глухий закуток? Та ще щоб дівчина була темна й неписьменна. А що, як на Кавказі всі дівчата вчаться? Але, власне, якщо він шукає конче неписьменної, то він же може туркменку найти собі.

— Е, — презирливо поморщився Сагат, — туркменки всі брудні, хіба ти сьогодні не бачила?

Галина аж розсердилась на це.

— Он як!

Їй було образливо чомусь за туркменських жінок, що дістали таку презирливу оцінку з уст цього Сагата.

— Он мені мама знайшла була одну туркменку. «Сагате, — каже, — тобі вже час женитись.» Десь вона знайшла дівчину й підговорила її приїхати. А ту дівчину видали малою за старого й той помер. Побула вона два тижні, подивився я на неї-.. «Одвези її назад, мамо!» — кажу… Вах, вах, нещасливий я!..

Хоч Галині й образливо було, що цей денді пісків так менджує жінкою, як товаром, але одночасно несподівано для себе вона відкрила, що навіть його вади їй подобаються. -»Вах, вах, нещасливий Сагат!»

Еге, Галина вже тепер дещо розуміє. А тому вона прикинулася зовсім наївною.

— От, біда! І як же б мені тобі допомогти?

Сагат у знемозі крутив свого сніжнобілого капелюха.

— От, яка ти недогадлива! Ми, туркмени, ніколи не говоримо просто. Все кажемо, тільки одного слова не доказуємо. Ти сама повинна здогадатися, яке останнє слово.

 

Два шляхи й третій

Звичайно, що при такій розмові вони й не помітили, як дійшли до полустанку Узун-Су. Вони зайшли в гості до сім’ї залізничників, бо на поїзд треба було ще довгенько почекати.

Протилежно до стриманої й поважної гостинносте в господі Хан-Кулі, гостинність залізничників була інтимна й весела. Не було того гнітючого родового рангу ані сліду. Жінки й не думали закривати свого обличчя. Вони без тіні покори розмовляють, розпитують, трошки іронічно посміхаються на адресу хлопчаків, що повилазили на насип у своїх волохатих тельпеках (шапках) і тягнуть старовинної туркменської пісні, неначе старі. Ці залізничниці — господиня хати й її сусідка, молода дівчина — так само обвішані сріблом, як і жіноцтво в пісках, але які вони незалежні!

У господині є двоє дівчаток, старшій дванадцять років-Одна зветься «Сорок сувоїв шовку», а друга — «Сорок верблюдів». Це мати, жартуючи, так називає своїх дівчат. Такий калим вони їй принесуть. Дівчатка весело ображаються. Ви бачили таку маму-жартівницю? Хіба тепер калим дозволений?

«Сорок сувоїв шовку» і «Сорок верблюдів» виносять на подвір’я палас, але господиня думає, що в кімнаті буде таки краще.

І справді, в кімнаті далеко краще, ніж в ой. Це кажуть гості, каже господиня, що вже ніколи не вернеться в ой, каже «Сорок сувоїв шовку». «Сорок верблюдів» зовсім не знає ой, вона тут і народилась.

За «Сорока верблюдами» й «Сорока сувоями шовку» демонструють свою безтурботність і хлопчаки. Йомудські тельпеки розплескані й безформні, — а з-під них визирають блискучі перла-зуби, сяють веселі очі на прегарних обличчях.

— Отаким підпасичем-чолук і я колись був, — каже Сагат.

І Галина ще з більшою цікавістю почала роз-дивлятися на хлопчаків. Усе, що стосувалося Сагата, так її цікавило, що вона, здавалося, тільки цим і жила.

Надто був він екзотичний і надто…

Хлопчаки мали на головах довгі чуби, що спускалися льоконами аж на плечі.

— Моя мама, як я малим був, завивала мені цей чуб. У нас такий звичай: хлопець носить кіски, аж поки не ожениться. А потім я пішов у піски пасти отари. На цілі місяці йдеш… Давали нам верблюда, барило на воду, кожушину, чайника — і живеш так місяцями, роками серед моря піску. Людей не бачиш і не чуєш, хібащо хазяїн приїде вряди-годи. Так і кочуєш довкола колодязів та дощових ям…

Сьогоднішня розмова по дорозі до полустанку зовсім позбавила -Галину рівноваги. Сагат же безтурботно сидів, попивав геок-чай, розповідав про своє чабанське життя, потім щось швидко говорив по-туркменському з жінками, так швидко, що Галина не могла второпати. І жінки брали в обидві руки товсті русяві Галинині коси й прицмокували. П-сс-с…

Галина тривожно поглядала то на годинника, то на сонце. Здається, незабаром буде поїзд, еге, Сагате? Але туркменський звичай каже: ніде не поспішати. Перед ними два чайники, дві піяли (чашки без ручок) із сушеним урюком (морелями). Сагат і не думає кінчати чаєпиття. Ай!..

І Галина вчиться звичаю. Адже ж було їй від Сагата за те, що вона так необачно відмовилася їсти в Хан-Кулі!

Так вони просиділи годин зо дві за чаєм, досиділися, аж поки їх почастували бараниною, й почули, як плавко щось прогуркотіло насипом.

Галина вибігла надвір. Пасажирський поїзд, що спиняється тут на дві хвилини, плавко й гордо проплив у далечінь. Нічого не лишилося, як сидіти й чекати нового поїзду.

Ах, Сагат зробив це навмисне!

— А що, сподобалось тобі в туркменів? — запитав він, коли вони вийшли надвір. — Ти можеш жити тут не один день, а один і два роки, — і вони будуть тебе шанувати, бо ти — гість…

Ось воно що! Сагат продемонстрував туркменську гостинність. А як же вони доберуться сьогодні до Казанджіка? Може вантажним поїздом пощастить дістатися?

— Будете ночувати в нас, бо сьогодні вже ніякого поїзду не буде, — сказала господиня.

Галині й Сагатові нічого більш не лишалося, як піти вздовж залізниці й продовжити серед пісків пустелі ту розмову, що почалася в казанджідському саду. Власне, ця розмова й на людях не припинялася, провадилася вона очима, без слів. Адже погляди часом бувають красномовніші за слова.

Коли вони пройшли мовчки кроків з п’ятдесят, Галина порушила мовчанку:

— Про що задумався, Сагате?

— Про тебе. Ти, напевно, маєш чоловіка?

— Я? Ні, не маю.

— А чому ж ти не хочеш зоставатися в Туркменістані?

— Я приїду…

— А ти не їдь!

— Ну і чому?

— Яка ти недогадлива! — сказав знеможено Сагат. — Як так, то я вже скажу. Ми з тобою поженимось.

Галина аж спинилась. Ще ніколи вона не була в подібній ситуації. Пустеля, віч-на-віч із людиною, що про її існування кілька днів тому навіть не запідозрювала. Разюча невідповідність їх двох. І проте… мусить бути ця розмова.

Галина спробувала апелювати до Сагатового глузду.

— Чому ти так раптом зважився на такий відповідальний крок? Адже ж ти мене зовсім не знаєш. Ми пару днів тому познайомились. Я тебе також зовсім не знаю.

— Я тебе знаю! — вперто й рішуче сказав Сагат. — Я на тебе роздивлявся цілих три дні. Ти — не хитра. Ти вся, — як у мене на долоні. Я хоч і мало знаю грамоти, а от зразу бачу людину. Як вона буде поводитись, — наперед угадаю. Ну, Галю, вирішуй…

— Про це треба подумати…

Що могла інше сказати Галина, як вона й досі ще не знала, чи їй приймати в жарт цю розмову, чи й справді подумати.

— Знаєш, у туркменів є приповідка: було два чоловіки, їм треба було перейти море. Один думав-думав, і не перейшов. А другий не думав — і перейшов!

Не бажаючи уподібнюватися до того, хто довго думав, Галина мало була не сказала: «Я подумала вже тоді, як уперше тебе побачила біля Овезової ой.» Але Сагат, із властивою йому інтуїцією, перехопив це признання. Він уже мрійно казав:

— Поїдемо в Каахка, там садів багато. Там розкіш жити — будемо їсти кури, яйця, масло, виноград і дині. А як захочемо повеселитися — накупимо вина, в мене є дутар (музичний інструмент), замкнемося в себе в хаті й будемо самі гуляти. О! Я знаю багато пісень — і перських, і азербайджанських, і туркменських…

Наче з надхмар’я впала в болото Галина. Ах, краще б Сагат не говорив так! Хіба він не бачить, як Галя зів’яла, посмутніла, аж сльози виступили з очей у неї? І вона взяла за щось серйозне оце смішне женихання нашвидкуручспеченого активіста, що вже гордує такими, як сам? І вона щойно мало не призналася цьому пустому красневі, що він їй так подобається? «Кури, яйця, масло»? Ах, Галино, сміхотворні ці розмови! Хіба ти не бачиш, що з ним треба говорити особливою мовою, бо твоєї він не розуміє?

Йому, звичайно, важко перескочити із своїх чабансько-родових, варварських понять у коло европейських ідей, але… але при чому ж тут Галина?

— От що, Сагате, — обережно сказала вона, боячись, щоб він інтуїтивно не перехопив знову її думок. Адже вона так образливо й презирливо про нього подумала. — Я… знаєш, чого я боюся? Я боюся…

—Ти нічого не бійся! — вставив урочисто Сагат.

— Я боюся, що не зможу жити так, як ти малюєш. «Кури, вино, замкнутися…» І більш нічого? Якщо я не буду рости й учитися, то мені життя таке немиле. Це мірка не для мене.

Думка її була значно повніша, але вона не сказала всього. Однаково, він не зрозуміє. По закінченні школи сходознавства вона мріє вступити до аспірантури. Хіба це супутник для неї?

— Галю, — каже Сагат, поки вона так думає. — Це дуже добре, що ти грамотна. Як ми будемо жити в Каахка, ти вчитимеш мене аритметики й російської мови, ти мене будеш підтягати, щоб я став добре грамотний. А через рік мене пошлють вчитися до Москви тому, що я добре справляюся з роботою, але мало вчений. Я вже про все подумав, ти не дивись, що я мало вчений. Ні? — подивився він на Галину. — Добре, я поїду вчитися до Харкова.

Та хто ж це йде поруч із Галиною? Якої треба сильної особистости, якої душевної сили, щоб із такою легкістю вгадувати думки співрозмовця. І поруч із цим орлиним ширянням…

Поки вона так думає, Сагат розповідає:

— У мене є товариш, який оженився з росіянкою, що мала вищу освіту. Вона його так підтягнула, що він із нічого став прокурором республіки. Тепер, коли вони сваряться, то вона каже: «Ах ти, чортів туркмен! Я з тебе людину зробила, я тебе з пороху витріпала. Мовчи мені!» Хочеш так?

Он куди він думкою залетів!

— А є ще один — він також одружився з росіянкою, з Нюскою. Він шофер. Раз недавно я йду в Ашхабаді, Нюска сидить на порозі коло дому. «Як справи, Нюско?» — «Та от обід готовий, чай готовий, Мереда дожидаю з роботи…» хочеш, Галю, я шофером стану?!

… а поруч із орлиним ширянням — дитячий розум, — думає Галина.

— Знаєш, у мене є така мрія: десь зникнути з Туркменістану на п’ять років, а потім приїхати — п-сс-с! — великою птицею! Всі будуть казати: «Хто це такий значний приїхав?» — «Це ж Сагат Анна!»

— «Невже це Сагат Анна? П-с-с, який же він став гарний і розумний!» І всі будуть приходити та дивитися на мене.

Розмовляючи про всякі такі чудні речі, вони вже далеко зайшли в піски. Сонце світило своїми останніми променями просто ввічі. Галина, саме розігналась розповідати, що вона українка, а не росіянка, і що отой білий пухкий хліб, який їдять в Ашхабаді, то з України хліб, — як ненароком оступилася з вузької стежки й опинилася в кущах сак-саулу та колючки. Сагатові довелось подати їй руку, щоб вона якось звідти могла вибратися.

— А! — тільки сказала Галина.

Їй здалося, що земля розступилася під нею, і вона, запаморочена, полетіла в якісь чарівні безодні.

— Ах, у мене половина крови пересохло! — промовив Сагат, і вони всю дорогу назад ішли мовчки, мов перелякані, мов присоромлені.

Недалеко від насипу, коли вже зовсім смеркло, він узяв Галину за руку, але як тільки вони вийшли в зону електричного світла, Сагат, мов злодій, висмикнув свою руку.

І тому що Галина подивилась на нього, він, ви-правдуючись, пробурмотів:

— Мені так чогось соромно… Коли я бачу, що хтось торкається до жінки, то мені зразу хочеться того бити.

Це була та хвилина, коли Галина сама себе питала: «Що таке? Невже я закохалась у Сагата? Невже він найлюбіший мені за все на світі? Коли ж це сталось? Ні, ні, адже ж він хотів би, щоб я стала для нього «Нюскою»! Так, так, не зважаючи ні на що, — він мені наймиліший за все на світі. Все в в ньому любе, навіть оті дитячі розмови. Адже ж він уже пройшов величезний шлях від байського чабана до сьогоднішнього Сагата, невже ж я не допоможу йому рости далі, коли він — моє щастя? Все ж, — як це зо мною трапилось, що я закохалася?

Але все ж вона ще сама собі не вірила. Ні, він тільки частина всього цього туркменського антуражу, який вона завзялась зрозуміти, це її практика.

Як дійшли вони до полустанку й сіли на лавочці, Галина лукаво запитала:

— Слухай, Сагате, а хто буде на базар ходити, коли ми житимемо в Каахка? Я на це не матиму часу. Якщо ти думаєш, що я тебе дожидатиму з обідом, як Нюска, то щоб ти знав, — цього не буде.

— Хто? Якщо ти будеш служити, а я буду вільний, то я, а як ти будеш дома, то ти. Але ми обоє будемо працювати, і нам наварять… Ах, ти про ці дрібниці не думай! Ти кажи краще, чи згодна зостатися?

Ну, й Сагат! Він напрочуд легко все схоплює. Та він зовсім не нижче за неї стоїть, тільки що дуже своєрідний. І чого сердитися за «Нюску»?

— Хочеш, я тобі розповім про мою роботу, і ти побачиш, чи можна її проміняти на хатнє господарство. Я її люблю.

І Галина, намагаючись включитися в Сагатів своєрідний стиль, почала з давно вже наготовленого питання:

— Скажи м,ені, ти з племени теке?

— Ні, аліелі, — недбало відповів на таке малозначне для нього питання Сагат.

Галинин плян дальшої розповіді провалився. Аде нічого. Аліелінді також нащадки якоїсь надзвичайно гарної й витонченої галузі людства, що в довгих тисячоліттях удосконалення дійшла до сучасности з незмивною печаттю природньої грації. Сагат і сам не знає, що може він нащадок якоїсь занепалої шляхетної верстви.

— Так отже, слухай! Оці піски колись були всі такі, як твоя Каахка. Кругом зеленіли сади, росли хліба, цвів бавовник. Все це було зрошуване досконалою іригаційною системою. Було тут дуже багато міст і палаців, може навіть сотні. І все це було знищене, поруйноване, як прийшла навала Чінґіс-Хана: міста спалені, іригація засипана пісками. Ця навала потім і нас, Україну, зруйнувала, але ви були найперші. Десять років боровся Хорезм, — так звалася та держава, що тут існувала, — проти монгольських орд Чінґіс-Хана і кінчилося тим, що монголи наказали зрівняти з землею столицю Хорезму Ургенч та засіяти там ячмінь. Щоб і сліду не було.

Але глянувши на Сагата, Галина побачила, що в нього заплющені очі і сам він відхилився на спинку ослону, наче спить.

— Ти спиш? — розчаровано протягнула вона і потрясла його за рукав.

— Говори, говори, я слухаю! Що не треба, я минаю, а що треба, кладу собі в голову.

— Так от же слухай далі! Ця Чінґіс-Ханова навала була найбільшою з усіх, але перед нею цілими тисячоліттями хвиля за хвилею насувалися монгольські й тюркські племена з півночі. Проти них ото й побудовані були ті численні фортеці-міста, щоб оборонитись від тих навал. В боротьбі й схрещуванні з ними в степах Середньої Азії створювалися нові народи, які були предками туркменів та інших тепер відомих нам, як наприклад, узбеки… Але ця держава, Хорезм, то розростаючись у величезну імперію, то занепадаючи й розламуючись на кілька менших держав, проіснувала понад тисячу років і мала великі зв’язки з усім світом, мала високу цивілізацію, промисли, торгівлю, науку. Досить сказати, що це тут у твоїх краях народився основоположник одної великої релігії Заратустра. І знаєш, хто були засновники Хорезму? Скитські племена, які тут звалися масаґетами, саками, даками, тохарами… Теке — це і є колишні даки. І знаєш, — вони, ці скити, були численним народом не тільки в Середній Азії, айв Европі. Їх західня гілка, європейські скити, це мої прапредки, бо вони, як розповідають численні історичні джерела, жили над Чорним морем, на Дніпрі, між Карпатами й Кавказом. От бачиш, як переплітається наша історія! А треті наші родичі, це в Закавказзі, де тепер Туреччина, — там існувала колись імперія хеттів…

Галина, безсовісно втративши всяке почуття міри, забралася в такі абстракції, що Сагаг спокійно перебив її:

— Тепер, Галю, я тобі даю два шляхи. Вибирай, який хочеш. Перший шлях ти знаєш. Їдь ти в Каахка і там живи у моєї мами. Приїду я в Ашхабад, подам заяву, щоб мене звільнили, й приїду в Каахка. Другий шлях — ти собі кінчай свої справи в Харкові, а я тобі писатиму листи. І в листах я буду писати в кожному: «Приїжджай негайно! Приїжджай негайно!» Я ж — даю тобі слово — тут ні на кого й не гляну. Коли ти зберешся їхати, я тобі пришлю телеграму та гроші на дорогу й вийду на станцію тебе зустрічати.

Сагатові, видко, дуже подобалась оця процедура з листами, телеграмами й зустріччю, бо він ще й додав:

— Не приїдеш ти одного дня, — я вийду другого. Не приїдеш другого — вийду третього дня. І так буду виходити, поки ти приїдеш. Больєр-мі? Вибирай перший шлях.

— Ну, больєр, а що скаже твоя мама, коли я приїду до неї? Добридень, я ваша родичка! Це ж негарно! Ні, я хочу, Сагате, бути на своєму місці й мати свою путь. Мені здається, що краще вибирарати другий шлях. Я закінчу школу й тоді приїду.

— Я знаю, ти не приїдеш, — похмуро відповів Сагат.

— Коли я даю слово?

— Ти краще не їдь! Чого тобі треба в Харкові? Там у тебе муж є?

— Чудна ти людина! То гаразд, я зараз не поїду, а через два місяці все таки поїду, бо мені треба.

— А хочеш, ханум (жінко), я тобі дам ще й третій шлях, — говорить Сагат.

Який можна ще й третій шлях придумати в такій ситуації?

— Тільки цей шлях негарний.

— Ну, ну?

— Я покину все й ти кидай усе. Завтра їде поїзд на Ашхабад, ми сідаймо й їдьмо. В Ашхабаді я маю гарних знайомих, там є кімната й ліжко. Я скажу, що загубив гроші й вернувся…

О, Галино, отямся! Що ти робиш? З ким ти сидиш?

Вона — збентежена, ображена — рвучко встала. Сльози клубком підступили їй до горла.

— Як ти маєш таке мені казати, то прощай! Не треба жадних розмов.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.