Докія Гуменна. Жадоба-2

КАЙТАРМÁ

Казанджік

Ні, це не фантазія! Не хтось інший, а це вона, Галина Терпило, студентка харківської школи мов Близького Сходу, отут у Туркменістані, на студентській практиці, і оце своєю власною персоною проживає другий день у містечку Казанджік. Ціла група їх приїхала з Харкова, спочатку в столицю Ашхабад, а там кожне дістало призначення до району. Галині припало їхати на захід від Ашхабаду, в бік Каспійського моря, і навіть не в оазу, як іншим практикантам, а просто в піски. Це ж уся ця країна, вся вона — піски Кара-Кум! Тільки на півдні, з’єднані тонким ланцюжком залізниці, квітнуть оази: Мерв, Каахка, Чарджуй… Але Галина дуже рада, що вона опинилася в справжній пустелі, де нема вже ні іригації, ні бавовникових плянтацій, ні виноградників і морелевих садів, а самі кочовики з верблюдами. Це ж Кара-Кум! Пустеля, де колись процвітав могутній Хорезм, велика цивілізація минулих тисячоліть, тепер засипана пісками…

Так, дивуючись сама з себе й з своєї живої дійсности, ішла Галина веселого блакитного ранку пустелею. Як тільки вийшла з Казанджіка, так і сама розчинилась у густій синяві безоднього туркменського неба, згубилась у безмежжі пісків. Тільки могутній обис гірського хребта Кюрен-Даґ, до якого вона вирушила, переконував її, що вона ще існує і що вона йде шукати якогось тут озера. Кажуть, там можна скупатись.

Довго й не йшла, як несподівано очам її явився круглий басейн із прозорою синьою водою — маленький казаночок, вмурований у підгір’я. Цей казанок віддзеркалював небесну півкулю й частину Кюрен-Даґу.

Галина вражено спинилась. І в цім вмурованім у грандіозну пустелю та не менш маєстатичні гори казанку вона зараз купатиметься? В цій прозоро-блакитній воді? Чи це міраж?

Втім, усе було реальне. Діти пірнали та плавали якимсь особливим способом, як жабки, — туркмендже (по-туркменському). Вона сама не гаялась і відчула на тілі бадьорливий, цілющий плюскіт сірчаної води. Цікаво, де ж це тут у пісках набралося стільки води? І хто тут вимурував цей басейн? Так, практика її вже почалася, не з книжок вичитує вона, а на власному тілі зазнає лікувальних властивостей знаменитої сірчаної води, що вибігає з гір і безперестань поповнює цей казаночок.

Зробивши перше відкриття і чудесно відсвіжившись у ньому, Галина йде шукати нових. Мета її — вибратися хоч на оцю найближчу гору й подивитися з неї, як виглядає внизу Кара-Кум. Йде та й іде Галина, теребкається й теребкається на гору, а вона все ще десь далеко! Так можна й цілий день іти та не дійти! Вона лише на невеличкому підгір’ї, — голому, каменистому.

Оглянулася назад — і собі не повірила. Це вже так далеко вона відійшла й так високо вийшла? Містечко Казанджік лежало в ногах у неї сірою плямкою, ледве помітною в жовтих пісках пустелі. В мініятюрному скупченні будинків виділявся, хіба, сірий анґар залізничого депа, а тоненької ниточки залізниці, що вилася під гірським хребтом, і не було помітно.

Зате просто під ногами в неї лежало блакитне око. Воно дивилось на Галину та казало: «Це ж я й є той самий казанджік, у якому ти купалася та що ти до нього вчора ввечорі приїхала. Я — Казанджік!»

Це вже сьогодні друге відкриття.

З висоти Кюрен-Даґу видно, як сходяться білясті радіюси з пустелі до Казанджіка. Це — верблюжачі стежки, караванні дороги. Звідси ж видно, як із гір біжать струмочки, не зібрані в басейн. Біжать вони й не добігають до туркменських юрт — ой, що густою сторожею, інколи розбігаючись по пустелі, обступили містечко. Це тут живуть йомуди, кочове туркменське плем’я.

А далі пішли відкриття за відкриттями.

Надивившись і накупавшись, Галина повертається до містечка, до школи, де вона мешкає. Одночасно з нею в шкільне подвір’я входить караван. П’ять задавак-верблюдів гойдають на високих боках свою кладь. Багато караванів поять біля казанджікських водогонів своїх верблюдів, бо він стоїть якраз на караванному шляху. Але ці верблюди, видко, прийшли до кінця своєї подорожі.

Провідник каравану — караванбаші — поставив на коліна цих задавак магією слова «чок-чок». Вибіг завідувач школи, Овез, і почав допомагати прибульцям стягати ковдри, якісь палиці й іншу незрозумілу кладь.

З передостаннього верблюда зійшла стара номадка, кольором і сухістю схожа на стручок перцю, що висів ціле літо на сонці. Номадка була висока й струнка, бурунджок її був чорний у крапочку, маяв він довгим шалем на вітрі, а звідти визирало, дві дівочі коси з карбованцями й брязкотельцями. А ще на ній був чорний жупан — чабит — з повідгинюваними вишитими полами, прип’ятими срібними ґудзями. Рукаві були довгі з рядками срібних монет і дармовисиків. Зверху весь цей стрій вінчала червона хустка, пов’язана високим вузлом на голові — тапи. На ногах у неї були яскраво-візерунчасті вовняні панчохи, достоту чобітки.

— Що це за ханша? — запитала Галина в Овеза. — Боже, яка велична!

— Це не ханша, це моя мати приїхала з пісків, — відповів Овез.

Галина дивилася, як вона велично сидить на скирті привезеного добра й дає синові авдієнцію. Справжня володарка пісків!

І ще приїхав із цим караваном якийсь стрункий юнак, зовсім іншої, не Овезової, породи, не йомуд, а мабуть текінець. Він жваво допомагав розвантажувати.

Втім, на ньому не було нічого туркменського з одежі. Парусинові дженджуристі чобітки, бавовняний білий бриль, що підкреслено відтінював красу смуглявого обличчя та палючих величезних очей. Ще через плече була перечеплена шкіряна військова пляншета для мап та олівців. Нічого туркменського.

Красень допомагав розвантажувати незрозумілу кладь і жваво перемовлявся з Овезовою дружиною, також учителькою.

Ґюль-Овадан була сьогодні в дивній для Галини маскараді. Вчора Галина бачила її, звичайненьку кругленьку вчительку з вилицюватими щоками, у простенькому темному платтячку з білим комірчиком. Довгі коси спускалися по її плечах та на голові була туркменська тюбетейка — тах’я, оздоблена сріблом.

А сьогодні її ледве впізнаєш у цій огрядній йомудянці, ніби вона щойно прийшла он із тієї юрти, що при дорозі. Шовковий по кісточки койнек (сукня), а з-під нього визирає балак (шаравари). Величезна ґюльяка (шпилька) застібає комір, високим вузлом тапи. Тільки яшмака не вистачає, а замість нього — легенький зелений шаль.

Жінки взялися ставити юрту, Овез і той стрункий сіли біля Галини й між собою щось по-туркменському говорили. Хай собі жінки працюють, це не чоловіча робота.

Дерев’яні палиці були розтягнені в ґратовану сітку, стара номадка встановила поріг. Потім з’явилися вовняні мотузки, ними позв’язували все, що треба, — і вийшов круглостінний кістяк майбутньої юрти. Довга доріжка-килим оперезала житло всередині. Дрючки, що досі лежали без діла, стали за стелю. А тоді все це вкрили товстою чорною повстю.

Ой була готова.

Елегантний юнак, що його звали Сагатом, сидів біля Галини, дивився на це напівпрезирливо, напівглузливо й казав до неї:

— Ти думаєш, що це дешева річ? За десять років така ой з’їдає п’ятсот кілограмів вовни, а від дощу чи від морозу однаково не рятує. Дешевше було б раз на ціле життя збудувати дім.

Але як тільки ой була готова, коли стара номадка та її невістка скінчили роботу, — Сагат зірвався на рівні ноги, десь узялося ще двоє юнаків, і вони налетіли на ой. Почепили до стелі якнийвище чеовону хустку й почалося змагання. З розгону вбігали в юрту — хто дістане. Після кількох невдалих наскоків хустину досяг Сагат.

От і входини справили.

От і в цьому подвір’ї є ой, як і в кожному казанджікському… Бо справжній туркмен спати в будинку не може, його щось давить.

 

 

Сагат

— Хто такий Сагат? Інструктор фізкультури? — питалася Галина в єдиного тут європейця, що його звали Петром Петровичем. Вони обідали разом у райвиконкомівській їдальні. — Ви — агроном? Що робити агрономові в Кара-Кумських пісках?

— Ви ставите найрізноманітніші питання, — з легким гумором відказав Петро Петрович. — Я навіть не знаю, на яке перше відповісти. Обидва — це велика тема, обидва — хвилюючо-цікаві. Про що вам перше розповісти?

— Розкажіть про Сагата. Він такий фантастично гарний! — також у доброму гуморі сказала Галина. — Я не уявляла, що може існувати в житті така запаморочлива краса, — додала останнє серйозно.

— Ви теж звернули увагу? — скинув на неї поглядом Петро Петрович. — Признаюсь, я думав, що то тільки мене одного вражає ця іранська, з стародавніх фресок узята краса, ці очі, як стиглі сливи… Стривайте, мені здається, що я зможу поєднати відповіді на ваші запитання. Якщо бажаєте, зайдімо до Овіеза в ой, там напевно й Сагата знайдемо.

І справді, там біля юрти на кошмах і паласах (килимах) обідала Овезова сім’я, а з ними й Сагат.

Привіталися. Агроном запитав Сагата, коли вони поїдуть у піски. Сагат здивувався, повів своїми стиглими сливами. Хіба вони мають їхати разом і в одне місце?

— Я думаю, що ти сам не впораєшся, — закидав свою вудку агроном. — Це ж справа нова й для мене, не тільки для тебе.

Стрункий Сагат з природньою грацією в руках, махнувши волохатими віями, подивився на агронома своїми величезними з трохи скісним прорізом очима, підкинув свого дженджуристого капелюха й відповів:

— Чого ти так думаєш? То може для тебе нова, а я вчора з пісків приїхав. Був і без тебе!

— Ти сам не впораєшся! Цікаво було б знати, як? — допитувався агроном.

Сагат знову підкинув капелюха й, ловлячи його, почав:

— Ось так: я зайду до чарводара (скотаря) в ой, і мене будуть частувати чаєм. Я почну розмовляти про те, про се… Чи вистачає для отари води, чи добрі пасовиська цього року?..

«Ай! — скаже чарводар. — Колодязі попсовані, треба ремонту. Весною мало не вся худоба виздихала, ожеледиця всі пасовиська вкрила. Це життя?»

— Розговорюся я, між іншим спитаю, чи думає він осідати. Не все ж покладатися на милість Аллаха. Розплодиться отар повні піски, — та й за один посушливий рік гине половина худоби. Це життя?

— А чарводар скаже мені:

«Хіба ти не знаєш, що чарва не може сидіти на одному місці? Весною ми гонимо свої отари туди, де зацвітають весняні трави, де є озера, дощові ями, калюжі. Там два з половиною місяці пробудемо. Висихають весняні трави, — ми стягаємо отари ближче до колодязів, там ще можна чотири місяці побути. На час окоту та стрижіння треба йти до пристановища. Восени знову йдеш на хороші пасовиська, щоб набралися на зиму ситі наші вівці…»

Сагат говорив, ліниво похитуючись, заплющивши очі, поважно, — немов це сам він — той чарва-cкoтap.

«Ну, а тоді, сам знаєш, наступають люті вітри, морози, ожеледиця. Якщо зостанешся на місці, — всі отари погинуть. Треба йти в гори. Таке наше життя! І там довго не пробудеш… Щотільки припече, — вівці гинуть від пошестей, треба йти на весняні пасовиська в піски.»

Сагат раптом відмінився, махнув віями:

— А я йому тоді скажу:

— Це все я дуже добре знаю. Але ж хіба неправда, що худоба гине й виснажується від самих переходів? А що, коли б ви для себе й для своїх отар побудували хороші й теплі постійні житла?

— Я знаю, що на це скаже чарва.

Знову Сагат зробився чарвою.

— А де ж ми візьмемо харчів для отар, коли кругом піски? Біда нас гонить. Хіба того року не вигинуло більше половини худоби? Врятувався тільки той, хто раніш вирушив у гори, на південь, у Персію.

— Тут я його й ошелешу.

«Наші піски можуть прогодувати п’ятнадцять мільйонів худоби, треба тільки вміло взятися до цього. Зимою, коли ніде й стеблини вхопити, можна так само легко прогодувати отари, як і літом…»

«Яку ти казку розповідаєш!» — розсміється неймовірний чарва.

«Не казка! Треба тільки, щоб ви самі цього захотіли: нема нічого простішого, як забезпечити себе на чотири місяці харчами, щоб не йти на південь.»

— За кордон? — ненароком вирвалось у Галини.

— Хіба йомуд знає, що то закордон? Кочує собі та й годі, — відповів Сагат і, очевидно, вважаючи, що його розповідь цікавіша, провадив далі:

«А це зробити можна так: треба, щоб кожне селище — оба — мало свою харчову базу й сіяло пшеницю, ячмінь, овес… Егеж, егеж, тут у вас у пісках!»

Аґітатор-активіст! — мигнуло, нарешті в голові Галині. — Він уже й термінологію засвоїв таку саму, як у нас по селах на куткових зборах. Втім, уранці Галина бачила, як він із школярами робив вправи з фізичної культури.

І як це — в пісках пшениця? Щоправда, в Кара-Кумських пісках засипано немало стародавніх міст із досконалою іригаційною системою, але ж коли то було, тисячі років тому. Тепер усі ті плодючі землі засипані пісками, пустеля наступає…

Галина, зайнята своїми думками, бачить тільки, як Сагат вимахує руками, розохочений, що його уважно слухають.

…. — Також треба сіяти кормові трави, силосувати зілля на зиму Вже знаю, знаю що ви хочете сказати, — вода. Але ж весною ми маємо багато води, яка марно пропадає. Треба будувати підземні колодязі, збирати в підземні водозбори ту воду, що марно втікає десь через піски. І тоді не будуть приходити голодні місяці!

— Тоді чарводар мені скаже, що все це дуже добре, але кочовики не можуть цього зробити, вони дуже бідні. Кяризи, артезіянські колодязі, п-с-с…

— От я й кажу, що сам чарводар не може цього зробити. Ось узавтра будуть збори, там обміркуємо, як це зробити…

Сагат так майстерно передавав увесь цей діялог, витягаючи його із своєї уяви, що Галина забула, де вона. Їй здавалося хвилинами, що вона присутня при цій розмові чарводара із Сагатом.

Але Сагат на цьому не закінчив. Він підвівся й почав мітингувати.

— Товариші! йолдашлар! Тисячі років кочують наші діди й прадіди по цих степах та пісках, а й сьогодні нічим не змінився їх лад у господарюванні. В дайханів (селян) уже трактори завелися, а у нас у пісках що? Тридцять років отари розмножуються й плодяться вп’ятеро, а приходить один важкий рік і наших отар стає стільки, як було тридцять років тому. Так буде без кінця й краю! Треба осідати, мати запаси. Організуйте фуражні бази, сійте трави, заготовляйте на лихий час харчі… Гроші? Держава дає великі позики на колодязне та кяризне будівництво, а тим, хто буде сіяти, поможе…

Сагат мітингував із таким патосом, наче перед ним справді було велике зборище чарводарів. Він навіть устав із кошми.

Овез, агроном і Ґюль-Овадан почали сміятися й плескати в долоні. Не сміялася тільки Овезова мати, яка нічого не тямила по-московському, та Галина. Галина пильно дивилася на цього стрункого туркмена, який щойно здавався гарним малюнком, немов би ілюстрацією до казок Шахразади.

Вранці він видавався їй таким, а тепер зовсім інакшим. Якось не в’язалася екзотична його зовнішність із цими словами, такими переговореними й утертими, сказала б Галина, хоч і в чужому їй, туркменському перелицюванні.

У Галини мимоволі вирвалося:

— Так ти — агітатор! А я думала, що фізкультурник!

Овез і Ґюль-Овадан перезирнулися між собою й знов усміхнулись.

— Ай, це в нього добровільне громадське навантаження, — відповіла за Сагата Ґюль-Овадан. — Він був сам чабаном. Розкажи, Сагате, як ти заробляв собі жінку в бая.

Сагат зробив такий рух, неначе хотів перешкодити Ґюль-Овадан вимовити ці слова. Але вже було пізно. Ґюль-Овадан, хоч і знала, що Сагат не любить згадувати про цю сторінку в його житті, вже почала розказувати. Сагат, недбало граючи своєю ляйтенантською жовтою шкіряною пляншетою, не-вдоволено теж слухав, інколи вставляючи слова.

Слухала й Галина, інколи поглядаючи на того, про кого розказувано.

Чи знає Галина, — говорила Ґюль-Овадан, — в Туркменістані, щоб мати право на випас та воду, треба було мати жінку? А щоб оженитися, треба було дати калим за жінку, викупити її. А хто не може викупити, той мусить відробити у батька нареченої десять років. І от наш Сагат дев’ятьох років пішов парубкувати до багатого чарводара-бая. Відслужить десять років, а бай тоді віддасть йому дочку.

Це ж дійсно, як тисячі років тому, — думала Галина. — Це як біблійний Яків заробляв у Лабана Рахелю! — І знову іншими очима подивилася на Сагата.

— Сагат старався, — оповідала Ґюль-Овадан, — годив господареві, а не раз і покривав свого майбутнього тестя перед владою. Звичайно, він не розумів, нащо було йому казати владі, що він пасе свою власну отару разом із тестевою. Нащо було казати, що господар його — не бай. Та він говорив те, що йому було наказано. Але якось приїхав хазяїн на пасовисько до Сагата й сказав: «Батрачком узяв за тебе сто карбованців. Ти повинен їх відробити.»

— Сагатові було п’ятнадцять років, він усе життя прожив у пісках, міняючи тільки пасовиська, за літо чотири-п’ять. Нема затурканіших у світі, як чабан, чолук (підпасич), та сучі (подавач води з колодязя). Отож Сагат відробляє й те, що батрачком стягнув за нього з господаря.

— Еге! Сагат пас далеко в пісках байські отари, а того й не знав, що господар уже взяв добрий калим за дочку й віддав її другому. І довідався Сагат про це аж через місяць. Пропало марно шість років тяжкої праці в пісках!

— І пішов скаржитися Сагат до радянської влади на батрачком, який тягне з бідного чабана гроші й не дає йому оженитися та стати чарводаром.

— Почекай, дай я розкажу, — перебив тут Сагат. — Коли я прийшов із скаргою до радянської влади на батрачком, — мене вже назад не пустили. «Ти — молодий хлопець, тобі треба вчитися! — сказав мені вусатий дядько з батрачкому. — От у нас підібралася ціла група молодих туркменських хлопців, і ми їх посилаємо до Тули. Тульський комсомол узяв над вами шефство, і через два-три роки ви повернетеся до Туркменії зовсім іншими людьми.»

— Я, звичайно, не дуже розумів, нащо це мене посилають до Тули, в невідомий край, до руських. Але я звик мандрувати, подітися мені було нікуди, — я й згодився.

Сагат обвів усіх присутніх волохатими очима. І вперше засміявся-

— Приїжджаємо ми на тульський вокзал, — зустрічають нас тульські комсомольці з червоними прапорами, з музикою. Почали нас підкидати. Ай, ми подумали, що нас б’ють, і як почали з ними розправлятися! Ми потім згоріли з сорому, коли нам розтлумачили, що це — високий вияв чести й пошани по-їхньому.

Сагат реготався найбільше за всіх. Галина нетерпляче хотіла чути, що було далі. Невже цей туркменський денді з.елегантними рухами, цей просолілий активіст-агітатор, — і є справді той затурканий чабан?

— Насамперед почали нас учити, як по-культурному поводитись. Перший місяць для мене це була мука. Вмиватися щодня? Купатися в лазні? Зуби чистити? З видельця їсти? Я не знав, що робити з цими видельцями, і ніхто з нас не знав. Наш вихователь сідав перед нами й показував, як їсти з видельця, як користатися ножем. Так і хочеться покласти всі ці штуки, а м’ясо брати просто руками, пальцями, які для цього й існують у людини. А то — наче чужою рукою орудуєш… Але потім ми полюбили чистоту, воду, фізкультуру.

— Тепер Сагат, де з’явиться, зараз починає всіх муштрувати, — перебив Овез. — Адже його ніхто не примушував сьогодні ранком із школярами робити вправи.

Справді, це чи не найбільше відкриття за сьогоднішній день, оцей Сагат.

 

 

Казанджікський сад

Вони сиділи в міському казанджікському саду проти пишної клюмби з яскравими квітами, що ніби лежала в ногах фіялково-димчастих гір. Ще не смеркло, а горіла вже електрика й надавала цьому закинутому в Кара-Кумських пісках садові надзвичайної святковости. Галині не вірилось, що вона си-дить поруч із цим красним Сагатом на ослоні, що зовсім близько з одної руки гори, а з другої — неозоре море пісків. Якщо вона зараз прокинеться, то виявиться, що це — лише сон.

Та ні ж бо! Вона сидить поруч із волохатооким Сагатом і розповідає йому про себе. Власне, вона відповідає на Сагатові розпитування, — чи е в неї хто близький, що вона робить, де живе. Як, невже в неї, крім матері, нема нікого?

— А нема! — довірливо відповідала Галина, сама дивуючись із своєї довірливости.

Але ж світ такий гарний, цей Сагат такий дитинно-довірливий сам, що й собі хочеться бути такою ж, як і він, веселою, щирою, наївною.

— Ти приїжджай до нас у Туркменістан зовсім жити, — сказав на це Сагат.

Але, подумавши, додав:

— Тільки в нас жінці часто буває важко. От у нас в Каахка був недавно випадок, що задушили жінку.

— Ой! Як? Чому?

— Вона їхала на курси до Ашхабаду й по дорозі її хтось задушив. Родичі підкупили за п’ятдесят карбованців одного чабана, бо вони хотіли її продати. Вона вже раз була продана, але повдовіла й вони хотіли продати її вдруге. А вона втекла від них. От вони й помстилися за її свавільність. Та це було давніше, останнього часу такого вже не чути.

Сагата вона й не просила, він і сам ш розповідав про ці незрозумілі для неї туркменські жахи.

— А то був в Ашхабаді такий випадок: один хлопець познайомився з туркменською дівчиною, вона вчилась у педтехнікумі. Вони так любили одне одного, що поженилися. Одного разу він приходить додому й каже, що його переводять на працю в Чарджуй, а отже й вона має збиратися з ним їхати.

— Я поїду, — каже дівчина, — але мені ще два місяці зосталося до закінчення педтехнікуму.

— Не говори дурниць! — каже чоловік. — Я поїду, а ти тут будеш гуляти з іншими?

— Я ж тебе кохаю!

— Е, жінка ніколи не встоїть. Їй багато не треба. Раз поклич на вечірку, трохи дай вина — і вона вже твоя.

— Я тебе кохаю, я на жадну вечірку не піду.

— Ай, жінка без чоловіка — кінь без гнуздечки! Ти їдеш?

— Ні, не їду!

— Я ще раз питаю, — ти їдеш?

— Сказала тобі, — не поїду!

— Ти їдеш?

— Ні!

Він вийняв револьвера й тут таки застрелив її. На суді він сказав: «Хай мене краще засудять, а щоб моя жінка була моя жінка.»

Галина ахнула. Дівчину застрелено за те, що хотіла вчитися. Таке презирливе ставлення до жінки, таке недовір’я! А що вчинив би Сагат на місці того несамовитого? Хіба він вірно зробив?

— Буває так, що людина йде на все, — невиразно й ухильно відповів Сагат. — Людина тоді сама себе не пам’ятає.

Галині здалося, що сам Сагат не дуже засуджує того ревнивого чоловіка, і вона трохи боязко глянула на Сагата. Він сидів у невимушеній позі, граціозно звісивши руку на бильці ослона. «Ні!» — сама себе заспокоїла Галина, тим більше, що Сагат почав розповідати нову історію.

— Одного разу я з моїм приятелем підмовили дружину нашого спільного товарища, щоб ішла вчитися. Їй було лише сімнадцять років. Вона хоче, а чоловік її не пускає. Він боїться показати перед нами свою відсталість, — то що він робить? Ми виходимо з хати, а він щипає її, аж крутить. Ми й побачили. Взяли ми тоді його в роботу: в газету написали, товариський суд над ним учинили. А чи то зле, коли жінка вчиться? Хай вчиться, це дуже добре, я ще й сам послав би…

— Ой, я тобі розкажу, — згадав тут Сагат. — Мою одну родичку послали були на курси активісток. Так ти знаєш, Галю, ми її обдурили. Вона не хотіла їхати, а я кажу: «Поїдь на два дні, там більше не треба.» Вона й поїхала, а там треба три місяці бути. То вона зразу хотіла повернутися, а потім втяглася… Тепер на зборах виступає. Оце недавно організувала зліт делегаток Каахкінського району… Нам таких жінок треба, письменних і активних. Їх у нас мало й їх у нас цінять…

Він подивився щі Галину, щось собі подумав і додав:

— От якби й ти переїхала до Туркменістану, то й тобі знайшлося б зразу повно роботи.

Галина не активістка, на жаль, але в цю мить їй теж на хвилину здалося, що непогано було б тут жити. Де ж іще таке ультрамаринове, без жадної хмаринки, небо? Подобалась їй ця країна контрастів. Удень спека доходить до ста ступнів, а вночі без кожуха й ковдри не обійдешся. Навколо пустеля, а в ній оці плодючі оази з пишними та смачними своїми дарами: винограду ще ніколи такого ароматичного не їла, як тепер в Ашхабаді. Чарджуйські дині, пишуть історики, подавалися на золотих тацях до столу французьких королів. І дині варті того. Біблійний лад кочових пастуших племен — і оцей активіст Сагат, якому й досі не знаєш, яку ціну скласти. Все таке відмінне, своєрідне й заманливо цікаве.

А хіба тут, у Казанджіку, здавалося б, у закинутому містечку серед пустелі, хіба нема тут тієї своєрідної краси, що назавжди відкладається в пам’яті дорогоцінними самоцвітами? Он іде йомудян-ка в довгому одязі й несе на голові мису з чуреком (коржем). Хіба вона не виступає, як біблійна ізраїльтянка, маючи на вітрі своїм довгим синім бурунджоком (довге полотнище, яким задраповуються туркменки)?

Воно було б чудово тут жити і може таке й станеться, коли вона закінчить школу сходознавства. Це не буде раніш, як за рік, а може й два.

І Галина з чистим серцем обіцяє Сагатові, що приїде до Туркменістану через рік.

— Невідмінно! — палко додає вона, згадавши ще й той чудовий одяг туркменок, якого тут у Казанджіку нема, а в Ашхабаді надивилася досхочу. Кожна туркменка видавалася їй парфянською чи навіть хетською царицею, що зійшла із старовинних барельєфів і ходить по ашхабадських вулицях. Довгий койнек із самотканого цупкого малинового шовку, рясновито оздоблений вишивками та срібними прикрасами, а на голові — високий циліндричний стрій, що робить туркменку ще стрункішою.

Сагат пильно, немов перевіряючи її щирість, довго дивиться на неї.

А Галині от-от зривається з уст запитати дещо в Сагата, тільки не знає, з чого почати. Це ж, може справді, текінки зберегли, передаючи з покоління в покоління, той стиль одежі, що панував у цих краях за часів парфянського царства, що його столиця Неса лежить руїною біля Ашхабаду? Може ця Парфа дала назву Персія, так само, як друга, стародавнє царство Аріяна, дало назву Іран? Всі ці царства колись входили до складу могутнього Хорезму, що володів просторами, де тепер пустеля Кзил-Кум, пустеля Кара-Кум, Туркменістан, Таджикістан, Узбекістан, Афганістан, північна Персія… Основою Хорезму були різні масаґетські племена, а між ними дахи, даки… які тепер зберегли свою назву у вигляді текє. Але ж ґети й даки були також і біля Чорного моря, даки — предки сучасних румунів… От, якби щось довідатися в Сагата! Може збереглися які легенди?

— Чи ти текінець? — хоче вона почати ось із чого, але в цю хвилину їй перешкоджено.

— Сагате! Шукаю тебе скрізь уже дві години! — згукнув ще здалека Петро Петрович, агроном.

— Завтра їдемо в піски. Ти їдеш до Узун-Су поїздом, а я в протилежний бік. Чи не хочете з нами проїхатись? — звернувся він і до Галини. — Це вам було б корисно.

— З охотою! — ентузіястично скрикнула Галина. — Чи мене відпустять тільки?

Вона ж прикріплена до статистичного відділу райвиконкому.

— Ну, ясно! — заспокоїв агроном. — Я вже переговорив. Можете їхати зо мною, чи з Сагатом.

— Безперечно, з Сагатом, — не роздумуючи, сказала Галина. — Він мені багато дечого роз’яснить.

 

 

Чарва

На маленькій станції Узун-Су, просто серед пустелі, вони зійшли з поїзду. По один бік розстелялися піски Кара-Кум, а по другий ніби зовсім близько здіймався суворий хребет Кюрен-Даґ.

До підніжжя Кюрен-Дагу купками поприпадали туркменські юрти. Дві, три… А там он трошки більше. А он там ген далі здіймається пил від отар. Верблюди ніби зовсім близько, а насправді дуже далеко, пасуться, байдужі до всього світу. Де їхні господарі? Чи вони — панівні істоти в цьому неозорому сіро-жовтому під синім круглим склом неба, байдужному пейзажі?

Сагат повів оком туди, де найбільше юрт, і сказав:

— Оце туди нам треба йти. Ти зійдеш зі мною? — дбайливо запитав він.

— О! — сказала тільки Галина, але з такою інтонацією, що Сагат відразу заспокоївся.

— Так тоді все гаразд! Зо мною не бійся. Ми, туркмени, не потерпимо, щоб приставали до жінок. У нас і пальцем доторкнутись до жінки не можна.

Галина хотіла образитись, мовляв, вона й сама себе може обстояти і ніколи в захисниках не мала потреби. Але у всій поведінці Сагатовій було стільки цнотливого, інтуїтивно-шляхетного, а заразом і наївного, що Галині здалося, — вона такими словами його самого образить. І вона промовчала.

Дивна річ, вона ввесь час думала про нього. Багато дечого в його манерах здавалося їй смішним і наївним, не по літах дитинячим, особливо запозичена з Тули культура. Але одночасно яка сила, — незаймана й непочата, — скільки відданости й пристрасти вкладає він у свою справу. Як палко повстає він проти дикости й варварства туркменського родового ладу!

Навіть їй він, розлючено хвилюючись, доводить, як це по-скотинячому — ніколи не вмивати, не купати своїх дітей, ніколи не передягати їх у чисту сорочку. Сліпих багато серед туркменів? А як же їм не бути сліпими, коли мати родить дитину просто в пісок, у ямку, а загортає в найгірші ганчірки, які знайдуться в ой, бо так велить звичай? Звісно, пісок і бруд потрапляють немовляті в очка і воно сліпне або стає трахомним. А що туркменка знає? Вона знає тільки ганчірку в зуби!

При цьому Сагат згрібає рукою свою сорочку на грудях і рве її до рота, несамовито скалячись, хапає зубами шовкове полотно, наче хоче роздерти. Це він перекривляє туркменку з яшмаком. Родове право — адат — забороняє туркменці Ходити з відкритим обличчям, уста вона повинна закривати шматком матерії, що зветься яшмак. Цей яшмак став символом поневолення жінки в туркменському побуті, і всякий, хто мислить себе передовою людиною, — ворог яшмака.

Потім тихо, сумно Сагат додає:

— Некультурний ще наш нарід! Зовсім дикун. Туркмен ще в колисці.

— То як, Галю, надумалася ти зостатися в Туркменістані? — перериває хід Галининих думок Сагат і дивиться на неї своїми волохатими очима.

Але запитання це було поставлене надто пізно. Вони підійшли вже до селища і через хвилину увійшли в крайню ой.

Там на чільному місці в ханській позі напівле-жав сам патріярх, — сивий огрядний йомуд, — і по-східньому спокійно та поважно запросив гостей сідати.

Ані чим не виказав він ні здивування, ні цікавости.

В кутку сиділа немічна, спаралізована стара, поколисуючи колиску шворочкою, прив’язаною до ноги. В другому кутку, наприході, сиділа напочіпки невістка, закрита яшмаком, очі додолу — як годиться туркменці перед старшими та чужими. Еге, Сагат вірно копіював, або краще сказати, шаржував…

Сагат і Галина не принесли в ой ніякого пожвавлення, а навпаки, самі зразу ж всмокталися в тягучо-монотонну атмосферу, що в ній проходить життя кочовиків. Люди вперше бачаться, знайомляться, знаходять спільних знайомих, спільну тему, — але говорять так: знехотя перекидаючись словами, наче все це вже переговорене тисячу разів.

Ця манера приймати гостей, правда, цілком відповідала температурі в ой. Бо, мабуть, жвавіше не можна було б говорити в цій задусі.

Нічого не залишалося, як пити ґеок-чай (зелений чай).

Але чого ця молода жінка так боязко поводиться? Безшумно навспинячки входить вона й виходить, сидить і боїться вимовити слово. Старий її не помічає. Стара до неї говорить, — а вона з винуватим виглядом їй щось відшепче. До своєї дитини вона також говорить пошепки, озираючись, чи ніхто на неї не звертає уваги за таку сміливість. Входить друга, молода дівчина, вони жваво, але також пошепки перемовляються й озираються на старого.

Щось завинила ця жінка, чи нелюба вона тут?

Галина не знала ще, що це — звичайний деталь патріярхального родового побуту. Невістка, взята в сім’ю — чи то куплена за калим, чи силою приведена, ясирна, вхоплена в грабіжному наскоку — невістка почуває себе найбезправнішим членом кочової сім’ї. Коли вона стане така стара, як її свекруха, — вона вже не затулятиме рота яшмаком, вона матиме право говорити з усіма. Тільки тоді. Але вона ніколи не стане така, як свекор — з владно насупленим поглядом, ліниво-гідними рухами, ханською позою.

Еге, багато дечого Галина не знала, й Сагатові довелось її вчити.

Ось на килимі з невмирущими барвами, але засипаному піском і пилом, невістка в яшмаку по-ставила велику миску чалу, або по-нашому верблюжого кислого молока. Спека вже спала, сплескується жвавіша розмова, Сагат уже зачепив за живе душу чарводара. Всі їли чал, чалу було дуже багато.

Але при мисці була тільки одна ложка. З ложки сьорбнув спочатку сам Хан-Кулі, потім ложка за рангом перейшла до сина, потім до Сагата, далі до Галини, а вже за нею й до малих. Жінки не їли в цьому гурті. Потім черга знову приходила до Хан-Кулі.

Галина казала, що вона зовсім-зовсім не хоче їсти.

— Їж! — штовхнув її легенько Сагат. — Їж, а то Хан-Кулі буде гніватись, подумає, що ти гребуєш. Попробуй ще раз і досить.

— Та я вже напилася чаю, я не хочу їсти, — жалібно просилася Галина.

Вона була дитиною зовсім іншого світу й це відразу вилазило наверх.

— Сьорбни! Він подумає, що ти — ворог, як не хочеш у нього їсти. Негарно…

Це була така прикра хвилина! Кажуть, що коли гість не хоче їсти разом із господарями, то тому гостеві нема місця в туркменській господі. Галина ладна вже краще піти геть.

Та Хан-Кулі з усією поважністю удав, що нічого не помічає. Він вшановує гостей, чим може.

Сагат шепоче:

— Зіпрись на подушку, а то ти наче чогось боїшся. Негарно так!

І сам Хан-Кулі просить почувати себе вільно, — бо ж вони у нього в гостях. Якби що, він трупом ляже, а не дасть скривдити тих, що в нього гостюють.

Все це переказує Сагат Галині, і вона не знає, чи то таке східне перебільшення для вияву гостинности, чи й справді існує якась реальна небезпека. Може басмачі — повстанці цих пустель? Так їх же вже нема, басмачі ліквідовані, як писали давно в газетах.

Надходить ніч. Хан-Кулі власноручно виносить із ой дві величезні ковдри і вмотує гостей від стихій. А стихії ці — малярійні комарі, що налітають із гірських ущелин, потім вітер із пилом, потім люта холоднеча, така сама нещадна, як і денна спека.

Вдячність до гостинного Хан-Кулі перемішувалась у Галининому самопочутті із соромом. Еге, невдячниця! Її треба лаяти, і зовсім не варта вона того, щоб із нею так панькались… Треба ж було хоч трошки сьорбнути, треба було…

Снився їй аламан. Учасники аламану, збройного нападу на осілих сусідів, молодці на конях, чвалом налітають на мирне село, палять і грабують, хапають збіжжя, одежу й головним чином людей. Жінок, які потім стають ясирними в кочових юртах. А потім аламани зробилися басмачами…

Але прокинулась уранці, від лоскоту сонячного променя, — нічого такого не діялося, тільки грубий шар пилу лежав на кошмі, на ковдрі, вкрив голову, забрався в ніс, хрустів на зубах. Холодна ніч переходила в пекельний день.

Величні й суворі, без сліду рослинности, гори зносилися над нею… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.