Дівчина на війні-5

Олена Степанів про Гандзю Дмитерко

(Спогад записаний 10 жовтня 1932 року, отож перепрошую за те, що доведеться забігти наперед)

Дитина свідомого села Підберізців – чорнява, темноволоса, темноока, щира, прямолінійна, без застережень віддана справі, розуміла життя інстинктивно і не манила себе рожевими забаганками; любила свій народ і бажала своїми руками піднести камінь під фундаменти власної держави.

Ми зналися товаришками. Молодша від мене на рік, мала своїх ближчих товаришок і свій круг знайомих. Поза школою стрічалися ми на спільних пластових прогульках і на вправах Січових стрільців. Лучила нас спільна ідея. Вдачею різні, ми розуміли себе в змаганні до одного.

1914 рік – війна. Вона – від мобілізації при гаївській сотні. Скромна, невибаглива, точна, обов’язкова. У Стрию стрінуло її те, що й інших неприйнятих стрільців. Пішла в Гуцульщину, в невідоме.

1915 рік – травень. Коротка стріча у Варпаланці. Між нами щира сердечність. Вернула з кількома прогнанцями до стрільців, її приділено до іншої сотні, як моя.

1917 рік – вересень. Кіш – Пісочна. Чому ти вертала? тут пекло безділля. А старшинська харчівня – гніздо ос. Софія перестала ходити туди... І дійсно, яка різниця – 1914 і 1917 рік. Над числами порцій харчового відділу старалася в темній селянській хаті забути те, що насідало на душу. В комірчині за провіянтовою канцелярією пересувалися перед нами тихими вечорами спомини минулого, творилися нові образи досі незнаного.

Галицька війна. В часі боїв під Львовом вінчалися Гандзя і Василь, двоє товаришів. Хвиля відвороту покотила їх обох на Україну. Кам’янець-Подільський, той самий харчовий відділ – непевна доля. У Балті вродився перший син. Вічний неспокій. Большевицьке правління. Поворот.

Я відвідала Гандзю у Підберізцях. Двоє малих синків. Вона мати – та сама роботяща, печалива людина.

Рогатин. Бурса. Бурсацька харчівня. Придалося знання військового харчового діла. Робота йде справно, скоро і добре. Ніякий труд не страшний. Кожний удар треба перенести: розв’язання гімназії, недугу найближчих... Чотирьох дрібних синів виховати треба, а життя не знає ласки.

Ми бачилися недавно. В нашім волоссю – сиві нитки. осінь. Чи жаль того, що проминуло? Ні! Жаль, що не все брали життя таким, як воно є.

По давньому звичаю розуміємо себе не в одному без слів.

Львів, 10 жовтня 1932 року.

 

 

 

Дівчина на війні – Софія

Продовження спогадів Олени Степанів.

«Рік 1917. Знову осінь, але золота, тепла.

Знову стрілецька кадра, тільки в Галичині – Пісочна.

Тут зустріла я хорунжу (Софію Галечко), з якою майже три роки не бачилася. Наслідок мого полону.

Мені цікаво і мило було побачити жінок-стрілкинь: Ґандзю Дмитерко, Галечко, поговорити з ними. Кожна ж них ішла іншим шляхом і інакше реагувала на зовнішні події.

Галечко здалась мені ще дрібнішою, лице ніби присіріло, тонкі довгі пальці були в безнастанному русі, курила надміру. Ціла поява говорила про сильне перевразливлення. Вона переживала щось дуже глибоко – може, що давнє, може, щось прикре нове. Жила самітно, окремо, навіть не харчувалася спільно з товаришами у старшинській їдальні. Відносини в коші не вдовольняли її. Її квартира – маленька хатина – стояла далеко від центру села. У вільних хвилинах я заходила до неї. Вона радо розказувала про своє життя на фронті в часі моєї неприсутності, і тоді її очі оживали. Любила рух, вічну переміну, вояцьке життя і  дуже поважно ставилася до своїх старшинських завдань.

В її квартирі бачила я передусім військові підручники. Вона залюбки студіювала їх і розв’язувала різні тактичні завдання.

З часом її відносини до мене стали сердечніші. Я почала розуміти її. Самотність і одностайність кадрового життя були їй так осоружні, що вона усіма способами хотіла вирватись на фронт.

Навесні 1918 року відійшла з стрільцями на Україну.

Тим часом я подалася у Львів, щоб використати мою 3-місячну відпустку на продовження університетських студій.

Зайнята наукою, я відбилася від воєнних подій.

Несподівано дійшла до мене звістка, що жінок без подання причин звільнено з війська.

Причина була відома тільки мистцям інтриг, які уміло поробили заходи в тім напрямі.

Відчувалось, що війна зближається до кінця.

На мій протест я вже не дістала відповіді.

Одного дня несподівано з’явилась на моїй квартирі хорунжа.

Мене перестрашив її вигляд. Була хвора, бліда, вимізерована, з червоними повіками – мала дуже сильне запалення очей. Безпідставне звільнення жінок з війська було для неї незносним ударом.

— Що буду робити?! Не маю сил починати життя наново. Маю половину професорського іспиту. Треба знову братися до студій – але як? Очі страшенно болять, треба лікувати – за що? Батько допомогти не може... Для мене немає рятунку...

В часі розмови бігала по кімнаті, на мене не звертала уваги і раптом, поки я вспіла відповісти, тріснула дверми і вибігла на вулицю.

Більше я вже її не зустріла.

За тиждень прийшла вістка про її смерть».

Згідно з офіційною версією, Софія втонула, купаючись у ріці. На думку Олени Степанів, це не було нещасливим випадком. Невідомо тільки, чи прийняла вона це трагічне рішення в момент розпачу, чи після довгих і болісних роздумів. На її тодішню тяжку депресію склалося багато чинників: загибель нареченого (Куровця), розрив з пропольськи настроєною ріднею (її як українку виховала батькова сестра), хвороба... Але рішення про видалення жінок з війська, що викинуло її зі справи, яку вона вважала сенсом життя, остаточно її добило.

 

І не найдеться в Європі дівчина, їй рівна

Зі смертю Софії мала б закінчитися ця розповідь. Так планувалося з самого початку. однак історія тривала, а дівчата війни були занадто яскравими особистостями, щоб не залишити в ній свого виразного сліду.

В першу чергу це стосується Олени. Написано про неї так багато, що треба мати неабияке зухвальство, доливаючи води до моря. І все ж...

Була однією з організаторок 1 листопада 1918 року і однією з провідних діячів короткотривалої Західноукраїнської Народної Республіки. В 1919 році ледь не померла від тифу в «чотирикутнику смерті». З падінням ЗУНР через Румунію й Угорщину переїхала до Відня. Там закінчила свої університетські студії (спеціалізувалася по історії й географії під керівництвом проф. С.Рудницького, її дипломна праця була присвячена вивченню давньоруського суспільства 13 ст.). Тут вийшла заміж за вже згадуваного Романа Дашкевича.

Хоча Роман Дашкевич був цілком достойною людиною і навіть генералом (генерал-хорунжим), цей шлюб неабияк розчарував її численних поклонниць і поклонників (можливо, правильніше б вжити сучасне слівце «фани», Олена була особистістю саме такого рівня): вони вважали, що не було на горизонті нікого, достойного такої жінки, вона могла кохати тільки геніїв. Частку правди вони вгадали: шлюб виявився не дуже тривким і через якийсь час подружжя за взаємною згодою роз’їхалося, хоч офіційно й не розлучалося, єдиний син Ярослав залишився з матір’ю. Але ще раніше Дашкевичі повернулися до Львова, Олена почала викладацьку працю в гімназії сестер василіанок.

Про цей, без перебільшення легендарний навчальний заклад, очолюваний письменником В.Щуратом, варто б колись написати окремо. Добре б, коли б він дочекався ґрунтовного дослідження – серед його вчителів були видатні люди, з його стін вийшло чимало визначних жінок – колишніх вихованок (досить згадати хоча б Катрусю Заріцьку чи Віру Свенціцьку). Олена, хоч сувора і вимоглива, дуже швидко стала кумиром учениць: вони копіювали її манеру одягатися, зачіску, яка, всупереч тодішній моді, відкривала високе чоло, навіть ходу, що зберігала невитравні сліди військової виправки.

Куди менш прихильно ставилася до Олениної педагогічної діяльності польська влада і незабаром їй довелося піти з гімназії. Вона зайнялася науковою працею, багато перекладала (досконало знала кілька європейських мов, вивчала також східні). Але основним її захопленням у 30-х роках став кооперативний рух. З притаманною їй сумлінністю й акуратністю вона дуже рішуче взялася за його організацію, навівши порядок у бухгалтерській звітності.

Про історію Ґандзі Дмитерко вже йшлося. В 1944 році вона, як багато-багато інших втікачів, покинула рідний край і спинилася аж за океаном. Виїхав і Роман Дашкевич, Олена, однак, не захотіла стати учасницею цього «великого ісходу» (так висловилася Оксана Забужко). На численні умовляння відповідала, що залишиться зі своїм народом. Вважала, що, оскільки в останні  роки вона не брала участі в політичному житті, то особливих претензій до неї не повинно бути.

Спершу так і виглядало: в 1944 році вона очолила відділ економічної географії Львівського університету. Однак, чи то небезпечним визнане було саме її ім’я, чи то, як вважав Ярослав Дашкевич, «у людей із шизофренічним способом мислення виникла фантастична ідея, що саме західноукраїнські вчені Львова – натхненники українського підпілля». З цієї причини академічні установи гуманітарного профілю ліквідували, а «вчених-погорільців», в тому числі й Олену, відправили у «почесне заслання» до Києва. Там, однак, роботи для неї не знайшлося, а через кілька років почалася нова хвиля репресій, зв’язана з загибеллю Яр.Галана, і Олену за день до нового 1950 року арештували й за вироком ОСО відправили до Мордовії. Тут вона провела 6 років, для вченої світового рівня і, зрештою, вже немолодої жінки, не знайшлося кращого заняття, аніж вантажити торф. Майже одночасно арештували і сина Ярослава, з якого вперто намагалися вибити зізнання проти рідної матері.

Визволення їм обом принесла хрущовська відлига і в 1956 році Олена повернулася до Львова – їй вдалося знайти притулок на окраїні міста, в убогому будиночку. Але вже й це було чудом, підозрюю, що не обійшлося без допомоги негласної покровительки всіх таких поворотців – Ірини Вільде.

Олена ще встигла зустрітися з вцілілими давніми друзями – Марусею Рудницькою, Надією Суровцевою, поклонитися могилам тих, хто вже відійшов. Однак свобода виявилася не тільки обмеженою, а й короткою. Чи то далася взнаки табірна дистрофія, чи то, як вважав син, довготривалий контакт з канцерогенним торфом. Вона почулася зле, а при лікарському огляді в неї знайшли запущену онкологічну недугу. Тодішня медицина не могла не те, що вилікувати її, а навіть зменшити її страждання.

«11 липня 1963 року її не стало. Похорон був, як на тамті нелегкі часи, величавий і нагадував маніфестацію» (Яр.Дашкевич)

Вона стала легендою ще за життя і залишила легенду на спомин про себе.

Там то приступом до бою

Ішла Степанівна

І не найдеться в Європі

Дівчина їй рівна.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.