Дівчина на війні-5

Сепаратистка і мазепинка, або Олена в Російській імперії

Як уже згадувалося, Олена в ролі військовополоненої неабияк заінтригувала російських журналістів. Кореспондент газети «Русское слово» Сергій Мамонтов помістив її фото з групою інших бранців, додавши супровідну статтю:

«Барышня-офицер

На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделившая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем» (перепрошую за те, що я дозволила собі перейти на сучасну граматику, текст, звичайно, був з «ятями» і твердими знаками).

Репутація такої «ненависниці Росії» неабияк далася Олені взнаки під час двох років полону. Разом з іншими військовополоненими, її повезли на схід, до Києва, потім до Оренбургу, звідти – до Туркестану. В інших обставинах така мандрівка і пізніше перебування в «пустелях та оазах» могли б бути навіть цікавими для майбутнього географа, однак в Олениних спогадах з цього періоду лунає не одна гірка нотка. (Самі ці спогади містять чимало «етнографічно-географічних» подробиць і яскравих описів місцевої природи, клімату, мешканців. Але, щоб не відбиватися від основної теми, я відповідні уривки спробую викласти якось іншим разом). По-перше, вимушена бездіяльність була вельми нелегкою для енергійної натури, а про пом’якшення режиму для «сепаратистки і мазепинки» запопадливі охоронці не хотіли й слухати. По-друге і найгірше, ставлення інших полонених до Олени було далеко не взірцевим. І не дивуватися, наприклад, чехам, які вбачали в ній зрадницю загальнослов’янської справи (треба було аж 1968 року, щоб вивітрилися подібні ілюзії). Але й земляки-галичани велися не дуже краще, уникаючи спілкування з Оленою. Хто з них пояснював, що сама присутність жінки їх в’яже, не дає почуватися невимушено, хто зізнавався відверто, що вся справа у її безкомпромісній позиції по відношенню до адміністрації: вона й сама не йшла на жодне угодовство і іншим не радила. (Є ще й пояснення Я.Дашкевича: «Найнеприємніша риса цього галицького середовища – почуття якоїсь меншовартості офіцерів, яким явно нелегко вдавалося визначити свої стосунки з дуже вже славною серед українського суспільства людиною. Мимоволі виникає думка, що непересічних людей у рідному оточенні не любили особливо ті особи, що самі мали претензії стати непересічними, але такими стати не могли»)

А траплялися такі епізоди в цьому сенсі, що аж переходили в бурлеск. раптом серед частини полонених з’явилася мода носити кольорові шапочки на знак своєї приязні до Росії, причому ступінь приязності визначав колір: білий, жовтий чи червоний. Жовтий колір цінувався в цьому сенсі найнижче і зазначав хіба якусь обережну лояльність. Аж складно уявити, скільки списів ламалося з цього приводу: як має Австрія з нами рахуватися. якщо ми не зважуємося навіть на жовту шапочку (саме так, я не поплутала :-) )

 

З Азії

(Уривки спогадів Ол.Степанів про її перебування в російському полоні. Їх записав у вересні 1917 року О.Назарук. Я відібрала тільки ті фрагменти, які стосувалися власне Азії – як не в географічному, то бодай в етнографічному сенсі. Рубежем між Європою та Азією мала б бути подорож по Волзі).

«Коло години 2 пополудні приплили ми до великого торговельного города Самари, де я вперше побачила чорних персів і сартів (останні – семіти) в східних халатах ярких красок і з вишиваними ярмурками. Тут побачила я також вперше сумний похід галицьких і російських «бєженців», окружених жовнірами з шаблями на остро – солдати били їх, а нам не вільно було промовити до них ні слова. Вони йшли в страшній нужді, з малими дітьми, були між ними й гімназисти в уніформах та молоді дівчата.

В Оренбурзі примістили нас у брудних пивницях із залізними дверми, призначених до складання шкіри, де було дуже непривітно і тісно. Їсти давали якусь брудну зупу, варену з верблюжими копитами і шерстю, чого я не могла їсти. Застали ми там більшу кількість українців, офіцерів полонених, але тільки професори Гаванський і Бойко призналися до мене й зайнялися мною. Через їх знайомства почала я виходити в місто, була в кіні, ходила шукати кріпості, в якій сидів Шевченко. Читання його поезій у тих сторонах зворушує до сліз – чути велику правду в кождій стрічці. Там були ми понад тиждень.

Відтам виїхали ми в товарних возах і їхали страшною шевченківською пустинею 8 днів до Ташкента (Туркестан). Я думала, що вже ніколи не верну, бо в дорозі оповідали нам полонені, що там від горяча дістається ударів на мозок і що урагани поривають там людей.

Ташкент – се гарна велика оаза серед пустині, з великою скількістю тополь й овочевих дерев та виноградників, бавовняних піль і ярини та рож, що від горяча не пахнуть. Вулиці побудовані правильно й обсаджені тополями, в ровах («ариках») пливе вода, штучно спроваджена з гір. Мова на вулицях російська, але населення переважно сартійське, особливо в старім городі. Там бачила я вперше двоколісні гарби, запряжені в одного коня, що має на чолі сині й білі коралі. Візник сидить на коні, не на возі. Жінки заслонені чорними волосінницями, так що лиця їх не видно. Одначе у дантиста бачила я опісля їх лиця: старші женщини симпатичніші від молодих дівчат, бо мають якийсь вираз в очах і в лицях, а молоді дівчата виглядають як телятка і мають широко розплющені очі і велику тупість в лиці. Вони люблять, щоб їх погладити, що я і робила. Говорять тільки по-своєму. Раз була я у школі сартів. Се звичайна хата з глиняною долівкою, покритою солом’яними матами. На глинянім підвищенні сидить учитель. Всі мають ноги підібгані під себе. На вулицях життя східне (сарти – магометани). Скрізь разячі крикливі краски.

В Ташкенті було 6 великих таборів для полонених. Мене привели до табору, що був в касарнях 4-го полку піхоти.

Табір виглядав так: у середині – подвір’я й овочевий сад з шовківницями й персиками (великими, гарними, лохматими бресквами); кругом подвір’я – муровані будинки, сад, окружений глиняною стіною жовтої краски. З одної сторони – зелений луг, засаджений гуртками високих тополь, було там і кілька верб та зо дві берези; скісно, захоплюючи край лугу, йшла жовта польова доріжка, котрою йшли каравани верблюдів. По противній стороні був дімок, в якому мешкали дві російські панночки; з ними крізь дірку розмовляли полонені хлопці.

(...)зосталася я в тім таборі й почала вчитися на спільних курсах (15-20 осіб) – курси ті проводив один однорічняк, німець Путчі – французької й англійської мов, математики та німецької стенографії (читала я Уайльда, Метерлінка, Гамсуна, Зімля, Андреєва, Купріна й інших (...)

 

Повернення

Сяк-так становище устабілізувалося, Олені виділили невеличку окрему кімнату з дозволом виходити у маленький сад. Вільний час вона використовувала  на вивчення іноземних мов, математики та стенографії. З 1916 року вдалося встановити і зв’язки з батьківщиною. Але справжні зміни сталися щойно наступного року.

Після революції режим утримання полонених, пом’якшав і вони почали зустрічатися з місцевими українцями – і давнішими переселенцями, і військовими біженцями. Як виявилося, ті вже знали і про січових стрільців взагалі, і про Олену зокрема, якби вона була схильна до зіркової хвороби, то мала б усі шанси  її підчепити. Як згадує Н.Суровцева (пізніше вони з Оленою зустрінуться у Відні і стануть близькими подругами): «Незважаючи на війну, зв’язок з Галичиною тривав. (...) Звідти ми одержували фото січових стрільців, а між ними – Олени Степанівни. Чарівне дівоче личко дивилося на нас із забороненого фото. Ми добре здавали собі справу, чим загрожували ці фото у військовий час, але ми добували їх, берегли як святиню».

Літом 1917 року Олені за сприяння Червоного Хреста (вона особливо дякує графині Горн і полковнику Пішелі) вдалося повернутися додому.

 

Уривки зі спогадів Осипа Навроцького «Олена Степанівна і скандинавські жінки»

Осип Навроцький під час 1 світової війни потрапив у російський полон і щойно на початку 1918 року зумів вирватися з голодного і холодного Петрограду, збідований, зголодований і схорований. Повертався він додому через Фінляндію, у санітарному поїзді Червоного Хреста. Контраст між Петроградом і чистеньким теплим Фінляндським вокзалом був вражаючим, вагон – чудово обладнаним, а санітарна сестричка фінляндського Червоного Хреста – енергійною і чепурненькою.

 

«Ми розміщувались по вагоні, балакали і розпитували сестричку про всяку всячину. Забалакав і я з нею. В певнім менті вона спитала? «Ви, очевидно, німець?» -«Ні, кажу я, - я українець. «Що, українець, чи дійсно?» -«Ну так, - кажу, - що ж в цім дивного?» «Я не дивуюся, - відповідає, - але кажіть мені, чи знаєте Степанівну?» Тепер прийшла черга на мене таки сильно зчудуватися: «Степанівну? Де Ви про неї чули?» - «Не лише чула, але й знаю її». – «Звідки, як, де, коли?». Я не міг вийти з дива, хіба ж ніколи не сподівався, що тут, на далекій півночі, хтось буде інтересуватися Степанівною, і то серед таких обставин. Сестричка не відповіла нічого на мої запити, лише просто затягнула до свого переділу і казала там почекати на себе, аж поки всі не примістяться, а тоді поговоримо. За якийсь час приходить сестричка ще з двома, приносить російський чайник та гору всякої їди, якої я давно вже не те зо не їв, але й на очі не бачив. Чемні сестрички приборкали свою нетерплячу і, поки я з жагою насичував себе на всі заставки, розповіли мені, звідки знають Степанівну. Рік тому їхала вона тим самим поїздом через Фінляндію. Цілі два дні облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки,  фотографували Степанівну мільйони разів, кожна сестричка має цілий альбом з її фотографіями.

Коли я вже втихомирив свій страшенний голод, мусів ще тієї ночі добру годину оповідати сестричкам, як-то Степанівна дісталася в ряди Українських січових стрільців, що була вона дійсно весь час на фронті, про щире відношення стрільців до неї, - одним словом, їх цікавість не мала кінця. На другий день вже з самого рана почала з’являтись у мойому вагоні одна сестричка за іншою, кожна з дарунком, якоюсь солодкою прикускою чи смаколиком. А вечором, коли покінчили свої заняття, зібрався їх цілий гурт в однім з їхніх переділів і я знову від початку оповідав про воєнні подвиги Степанівни».

Так пройшла подорож Фінляндією і поїзд доїхав до Швеції, зупинившись на прикордонній станції Гапаранду. Тимчасово подорожніх помістили у «провізоричні лікарні-бараки для інвалідів», вони мали тут повечеряти, переночувати і далі їхати в глибину Швеції. Однак довелося поділити прибульців на дві частини – всі просто не могли поміститися при столі. Наш герой втрапив до другої частини. Схоже, що після фінських гостинців він ще не встиг зголодніти, отож стояв і оглядав кімнату.»Аж тут одна з незайнятих сестричок, переходячи повз мене, щось мене спитала. Я відповів і ми стали розмовляти, очевидно, по-німецьки. Вже по кількох словах запитала мене, чи я німець. Коли я відповів їй, що я українець, то з нею сталося те саме, що з сестричкою з санітарного поїзда. Вона сплеснула руками і зразу: «Певно, знаєте Степанівну?!» Далі повторилося те самісіньке. Мене запросили до окремої кімнати, нанесли повний стіл харчів, мало не всі сестрички з бараків обсіли довкола і половину ночі мені довелося перебалакати з ними. Аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанівну. Пробула вона тут, мабуть, декілька днів, тому всі сестрички мали ще більшу нагоду пізнати її та зложити собі повні альбоми з її світлин.

Рано обдарували мене сестрички всякими лакітками на дорогу, передаючи при цьому поздоровлення для Степанівної».

Далі поїзд їхав вже через Швеція. Сувора зима, 40-градусний мороз надворі, але подорож у комфортабельному поїзді була напрочуд приємною. Тим більше, що пам’ять про легендарну Степанівну і далі «угладжувала дорогу» поворотцям.

«Кожен вагон мав свою опікунку-сестричку. З нашою я першого дня розбалакався і зараз на початку розмови почув знову питання, чи я німець. На мою відповідь, що українець, прийшло відоме питання – чи знаю Степанівну. Тим разом я вже менше дивувався. Призвичаївся вже до тих запитів. У дорозі через Швецію Степанівна їхала теж тим поїздом. Шведи в шведки приймали її ентузіастично. Кожна сестричка мала альбом з її світлинами». (Далі описувати не буду – героя довго годують і ще довше розпитують, а він до хрипоти розповідає про подвиги Степанівної).

Так минуло півтора дня дороги через Швецію, далі поїзд повернув на бічну лінію – до Норвегії. Колишніх полонених тимчасово примістили в одному з норвезьких санаторіїв. Чи можна було сподіватися, що і тут, так несамовито далеко, відоме ім’я Степанівни! Про це героя запитали при вже зрозумілих обставинах – щойно з’ясувавши, хто він і звідки.

«Знову запит, чи знаю Степанівну. Я з дива мало що не присів, але що рота роззявив, то певне. Ну і довелося перебалакати з панночкою весь вечір, а все про Степанівну. Цікава моя партнерка була студенткою медицини з Христіянії і секретаркою якоїсь жіночої організації. Про Степанівну почула перший раз у часі її переїзду через Швецію. Тоді у всіх жіночих часописах і журналах були поміщені статті і згадки про Степанівну, в ілюстрованих – її світлини. Із шведської преси перенеслася слава Степанівної до норвезької жіночої преси. І тут, в усіх жіночих часописах, було повно нотаток про Степанівну та її світлин.

Про велике захоплення норвезьких жінок Степанівною свідчить те, що моя співбесідниця по упливі більш року тямила не тільки ім’я Степанівної, але все, що про неї тоді писали. На мій прямий запит, чи до того часу вона знала що про Україну, щиро призналася, що ні».

 

Що чекало її на батьківщині? І радість, і смуток. Для нас були б цікавими описи її зустрічей з іншими «дівчатами на війні». 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.