Дівчина на війні-4

Дівчина на війні – Софія

В цей момент в нас з’являється чергова героїня. На відміну від інших стрілкинь, вона не була львівською студенткою. Навіть не народилася в Східній Галичині, а в Новому Санчі. Як ми далі побачимо, була доволі стриманою, навіть замкнутою особою, тому про неї писали куди менше, ніж про яскраву екстравертну Олену. А жаль.

Ось так вона виглядала в описі Олени (нарис «Перша зустріч»):

 

«Рік 1914. Початок вересня. Закарпаття – Мезетеребеш (він же Мезевтеребеш, Страбичів, Страбичево).

Осінній вечір. Накрапав дощ.

Ми саме приїхали до стрілецької кадри.

— Хто?

Мала горстка стрільців, які з різних причин спізнилися і тільки, після майже місячного перебування в Самборі, завдяки старанням д-ра Володимира Стросольського, дістали дозвіл зголоситися в команді коша.

Нас утомила довгоденна дорога з Самбора на Турку через Карпати і перші враження наскрізь воєнної обстановки. Годинні очікування на від’їзд на залізничних станціях бічних ліній, невигоди подорожі у товарних вагонах, ще й до того з хворими на холеру жовнірами, втомили дуже, тому ми скоро полягали спати на сіні в стодолі якогось господаря.

Я лежала, але заснути не могла. Пересувалися образи: несподівана стріча з батьками, які утекли від російської армії і переїжджали через Самбір до Ракова, прегарні краєвиди Карпат і сильний контраст між південними і північними схилами гір, непевність найближчих днів...

Крізь діри стодоли проходив холод. Було непривітно  і дуже сумно.

 

Сильний стук у браму – мене покликали вийти.

Сутеніло.

На розмоклій землі стояло двоє людей: Софія Галечко й Антін Жила.

— Я почула про Ваш приїзд і забажала познайомитись з Вами, — почула я ніжний жіночий голосок.

Стать дрібна. Одяг темний. На рамені пов’язка Червоного Хреста. Прикрита широкою пелериною. Грубі русяві коси оплітають голову, вже на перший погляд завелику для маленької постаті. На голові мала військова шапка ледве прикриває чубок голови. Лице нерухоме, спокійне, безбарвне. Мова швидка, непереконлива. Досить грубі уста, долішня губа під час розмови легко опадає. З-під темних, сильно і чітко зарисованих брів виглядають сині мрійливі оченята, прикриті важкими повіками. Малі ноженята неспокійно переступають з місця на місце... (Портрет, висловлюючись тодішньою мовою, не надто похлібний. Але можемо порівняти з фотографією, як на мене, Софія була або дуже вродливою, або дуже фотогенічною).

Хто вона?

Я ніколи про неї не чула.

— За два дні перед вами приїхала я з Граца і зголосилася сестрою до стрільців. Я сама студентка філософії, голова товариства «Січ» у Граці. Не можу тепер ні студіювати, ні сидіти з заложеними руками. Пірвав мене стрілецький рух, я забажала стати в ряди стрільців. Я чула, що Вас до війська не прийняли, але з Вашого приїзду бачу, що не уступаєте від своїх домагань. Якщо вас приймуть, то і я стану стрільцем. Нам треба діяти спільно! Зайдіть до мене, в лікарню. Стрільці вкажуть.

— Справа мого прийняття до стрільців ще не вирішена. Д-р Старосольський має поладнати її через Бойову управу. Думаю, що скоро вирішиться. зайду до Вас.

Відповідаю та одночасно вдивляюся в її лице. Мені хочеться пронизати цю людину наскрізь. Не вдається...

Відчуваю, що це натура стримана, задумлива, вперта і самовпевнена. Важкі повіки не дають приступу до глибин душі, а тьмяні очі не відразу розкривають свої таємниці першому стрічному.

З того часу багато облич промайнуло перед моїми очима, але, далебі, такого лиця, як у Галечко, я не зустрічала вдруге.

В той самий день вийшли ми в поле.

Я зі сотнею Барана, вона – в сотні Носковського.  Приділювані сотнями до різних австрійських військових частин, ми нечасто стрічалися на війні і говорили зі собою. І тоді не було між нами звірювань, ні розмов на особисті теми. У виконанні службових обов’язків вона була незмірно амбітна й дуже серйозна.

Ми не стали близькими приятельками, ні сердечними друзями. Вона залишилася мені нерозгаданою, як загадкою було її непорушне обличчя і сині, замрячені, закриті важкими повіками очі.

 

 

Від вересня до грудня

Із записок старшого десятника Олени Степанівної (хроніка сотні Барана Михайла від виїзду з Горонди дня 29 вересня 1914 року)

 

29.ІХ Виїзд з Горонди о 5 год. пополудню враз з сотнею Коника, Букшованого, Дудинського і Коссака в напрямі Вольоча. Всі решта висіли в Kishidweg. Наша сотня і сотня Коника, влучена під команду Барана, перейшли до села Banyafalu. Нашою задачею було виставляти польові варти і тримати получення з сотнею Дудинського при помочі патрулі. Зараз по приході о 10 год. вночі виставлено на північ і північний схід дві польові варти.

1.Х, 2.Х, 3.Х – Kékeśfűred (Синяк). Наша робота опиралася на виставлюванню польових варт на вершках 981 і 983 м. Служба була тяжка. Треба було драпатися високо  на гору, робити 24, а навіть 36 годин службу при сильнім морозі і снігом покритих вершках. Рівночасно висилано патрулі до Polen-и, щоби знайти получення з Дудинським. Лиш одна патруля, під проводом четаря Чмоли, дійшла на згадане місце.

4.Х Kékeśfűred. Товариш Катамай привіз розказ іти до Miklos, де збираються інші сотні. Ми вийшли коло 5 год. вечором при сильнім дощі. Вода лилася за карк, убрання перемокло. Вислані «кватирмахи» не знайшли кватир і довший час ніччю стояли ми на середині дороги, аж доки самі не знайшли хат.

9.Х Izka. Паде мокрий сніг. Затримуємося в Ізці. Майже половина сотні йде голодна, обмокла на гори, на польову варту.

12.Х Майданка. Ми в Майданці. Село знищене зовсім. Сліди недавньої боротьби. Много війська. Вночі приказ від обершта Бергера іти до Тархамо як оборона лівого крила.

19.Х Вигода – Болехів. Рано сотня дійшла до села. По дорозі поживили нас жінки молоком, бульбою і хлібом. Через Кічерку пішли ми до Вигоди. По 3-х годинах відпочинку розпочався безпереривний марш аж до Болехова. Ми раділи – відай, дійсно йдемо вперед.

22.Х Дашава-Олексичі-Баня. Пів сотні пішла як прикриття на гору, а решта, як резерва, лежала в рові. День похмурий, голосив невдачу. Наші гармати боронили відворот зі Стрия. Скінчився похід вперед. Російські шрапнелі запалили Комарів і Гельсендорф. Прийшлося цілу ніч пхати гармати під гору в страшнім болоті.

30.Х Камінка – Ключ. Рано відійшла сотня (...). По дорозі стрінули ми побоєвище з битви з попереднього дня. Вид був страшний. Непозбирані трупи з порозчереплюваними головами, а круг них розсипані листи, книжки до моління (...)

6.ХІ Корчин. О 10 год. рано прийшли ми до Корчина. Нашою задачею було тримати варту на початку села і виставити одну польову варту під Стриєм. Вечором прийшов приказ іти на другий день до Сколього о год.5 вечором, а в разі нападу – стріляти і цофатися лісом. Се говорило про загальний відворот. Один зі стрільців умер на холеричні об’яви.

9.ХІ Тухолька. Вже четвертий день патрулюємо. Люди зовсім вичерпані. Зміна не приходить. Одна патруля розбита під Сморжем, стрілець Паклюх убитий, решта утекла. Страшна заметіль, кватир нема, стрільці сплять у зимній стодолі.

30.ХІ Ми знову на Бескиді від 7 год. рано. Трохи вправляємо, а решта гріємося при огню.

1.ХІІ О 3 ½ год. відійшла сотня до Жупана на патрулі. Має висилатися патрулі – по троє стрільців у різні місця. Як поведеться, покаже завтрішня днина.

На цьому публікація уривається. Воістину, війна – то тяжка й виснажлива робота...

 

Уривки з інтерв’ю,

яке Олена дала співробітнику часопису «Ноєс Вінер Тагблятт» (у січні 1915 року, у Відні, де вона опинилася під час різдвяної відпустки, сподіваючись розшукати батьків).

«29-го вересня в поле проти ворога відійшла остання сотня Українських Січових Стрільців. Я ще раз просила, щоб мені дозволено піти в поле, як чинний січовик, і цим разом сповнено моє прохання.

Під час усіх важких маршів я жила з моїми товаришами в якнайкращій злагоді. Я не мала найменших полегш, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жадної варти і якраз цього я бажала. Але ні разу я не завважила якихось натяків чи нетакту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю і недолю. Через місяць командант нашої сотні іменував мене десятником ("цугсфюрером") і мене призначено як інструктора для українців-добровольців, які прийшли до нас. Під час п'ятиденного відпочинку в Сант Мікльош я своєю особистою витривалістю довела довірених моїй опіці до такого запалу, що капітан Б... (Бергер) почав уважати мене за рівноварту з іншими моїми товаришами-мужчинами.

Як старшина я стала командантом патрулей і під час боїв у Карпатах швидко здобула нагоду в дечому прислужитися. У міжгір’ї Вишкова ми перший раз попали в ворожий огонь. І в глибині свого серця я надзвичайно радувалася тією небезпекою, яку ми перебули дуже щасливо. Ніхто з нашого малого відділу не був поранений, а для команди 131-ої бригади, до якої ми були приділені, я могла принести дуже важливі відомості про силу й рухи ворога. І з того часу командант бригади став дуже часто вживати нас до найтяжчих і найнебезпечніших завдань. Одного разу ми були охороною для гармат, іншого — передньою або задньою сторожею, а час-від-часу нас висилано як патрулю на стежу. 10-го листопада наш відділ виконав оточуючий наступ на москалів, що були на горбках біля Комарника. Москалів побито, а до цього дуже причинилися Січові Стрільці. Після цієї битви мене подано до відзначення і генерал Фляйшман в місцевості Аннаберг вручив мені після промови медалю за хоробрість, а присутні відділи вояків віддали мені почесть дефілядою. Зі зворушення я мало не розплакалася, але власне тому, що я жінка, я силою стримувала сльози й подякувала за почесть лиш військовим полковникам.

Незабаром після того мене іменовано фельдфебелем, а заразом із тим я одержала відзнаку кадета. Під моєю безпосередньою командою були переважно самі гуцули, які вмить виконували кожний мій наказ і тим надзвичайно полегшували мені ведення команди. Я ніколи не була змушена сварити їх або карати, хоч безперечно я була б це зробила, якщо б виявилася до того потреба. А втім, поминаючи небезпеки, ми взяли на себе величезні труди. Ми відбували надзвичайно важкі марші. Наприклад, одного дня ми пройшли 56 кілометрів. Я була дуже втомлена й обезсилена, цілком так само, як мої товариші, але якраз тому, що я жінка, я не хотіла до цього признатися і це так підбадьорююче вплинуло на всіх, що вони забули про втому й труди. В окопах я стріляла разом з іншими, і, здається мені, досить, влучно. Та завжди найнеприємнішим для мене було те, що всі витріщували на мене очі, заєдно мене подивляли...

Не знаю чому, але тут поміж вами у Відні, де я бачу стільки чужих та стільки незнайомих жінок, я почуваюся якась не своя і непорадна, неначе дитина. В полі та поміж своїми товаришами немає часу про це думати. І ніхто там не вважає, що я жінка, а тому і я про це забуваю. 16-го я відходжу назад до мого відділу в поле й там знову стану справжнім вояком».

Як вояк, панна Степанівна не носить свого властивого хресного імени "Олена", лише у військових списках ведуть її під прізвищем "кадет Олег Степанів". Друзі й підлеглі їй не говорять до неї "пані", а "товаришу кадете" або "пане кадете". Свою уніформу вона носить як щось цілком природне. Це шорсткий, казенний мундир, який наслідком безупинних маршів серед порохів та болота, і через службу в окопах мусів багато витерпіти. Широкі штани стягнені долом у камаші, на ногах казенні черевики, які одначе зраджують маленьку ногу; на комірі відзнака її військового ступеня, при боці довга шабля з підстаршинською портупеєю доповняє стисло приписане умундирування...

 

 

Осип Назарук про дівчат на війні

Оскільки я складаю не хроніку Першої світової війни, хоча б у розрізі долі окремих осіб, то кілька подальших епізодів збуду якомога коротше. Повернувшись з відпустки, Олена здобула ранг хорунжого, згідно з тодішніми військовими порядками це зробило її фактичним командиром сотні. В цій ролі вона справилася якнайкраще, будучи одночасно і дуже вимогливою до підвладних і дуже дбаючою за них (Взагалі, як відмічала й сама Олена і її сестри по зброї, в них далеко краще укладалися стосунки з рядовими вояками, аніж з офіцерами. «Відношення сільських хлопців, тобто звичайних рядовиків було куди краще, як товаришів-інтелігентів. Селянські хлопці були перш за все справедливі. Вони знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили, й вони не робили різниці в своїм відношенні до нас чи старшин-мужчин. Тоді коли в інтелігентів відігравали вже ролю амбіції і ми, жінки, зустрічалися у відношенні до себе навіть з об’явом браку карності»). Відзначилася в боях за Маківку і була нагороджена військовою відзнакою – одночасно з Софією Галечко. А невдовзі, в ході битв за Болехів, потрапила в російський полон.

Така незвична полонена вельми здивувала і російських військовиків, і, ще більше, — журналістів, які поспішили розтрубити сенсацію ледь не на всю Росію. Звичайно, насамперед їх цікавили причини, що змусили молоду і вродливу дівчину до такого незвичного заняття. Не забракло й «шпигунської» версії (такої ідіотської, що кожен міг би впевнитися: розвідка країн-учасниць війни даремно їла хліб, займаючись переважно окозамилюванням і переповіданням пліток). Але основним поясненням, як легко здогадатися, стало таке: не обійшлося тут без любовної історії! Вже щасливої чи нещасливої – інша річ.

В свою чергу, земляків Олени, особливо тих, хто знав її особисто, така версія могла хіба що насмішити. Але чи були розумнішими їхні власні «психологічні реконструкції»? А взявся тут за справу, можна сказати, професіонал: майбутній відомий журналіст, майбутній автор знаного й нам хоч би завдяки однойменному фільму роману «Роксоляна», себто Осип Назарук. Правда, на той час він ще не знав Олени особисто, однак часто зустрічався з її товаришами по службі і розпитував про те, якою вони її запам’ятали та що саме, на їх думку, штовхнуло цю «подільську квітку в кров, грязь і болото війни» . І, зрештою, вирішив таке.

На формування Олениної вдачі дуже сильно вплинула російська революційна література. Якби вона вродилася не в Галичині, а дещо східніше – стала б чимось в типі Софії Перовської, а так її, замість революції, притягнула війна. І такий варіант виявився доволі успішним, Олена була першорядним військовиком (тут важко заперечити, смерть на шибениці а-ля народовольці, та ще й з досить сумнівною користю для справи, видається мені малоприйнятним завершенням життя). Натомість про жодні любовні історії не йшлося. Раз тому, що фронтова атмосфера («чиста і одверта») сама по собі не сприяла подібним «романсам». По-друге і ще важливіше: жінки Олениного типу, себто дуже вродливі і звиклі до успіху в чоловіків, і неспроможні на сильні почуття, і ніколи не допустять до того, щоб подібні емоції якось впливали на їх життєвий вибір.

Ярослав Дашкевич (син Олени), який і опублікував цей психологічний етюд («Характеристика старшини УСС, Олена Степанівна, хорунжий УСС»), оцінив міркування Назарука з чималою дозою іронії, назвавши їх «фантазійними». Попри це, однак, не завадило б нам приглянутися до іншої частини Назарукової «анатомії характеру», правда, вже по відношенні до іншої дівчини на війні, себто Софії Галечко. Тут наш реконструктор мав ту перевагу, що стикався зі своєю «піддослідною» особисто.

«Особисто знаю Софію Галечко, також хорунжого УСС. Се тип, очевидно, інакший, внаслідок чого інакші відношення окруження до неї. Одначе тут розходиться не о відношення окруження до даного типу, тільки о щось противного, а саме о вияснення відношення даного типу до подій, обставин і людей. Є всілякі погляди примінювання аналогії. Одначе навіть найбільш негативні не перечать одному: що висновки з аналогії тим менше хибні, чим більше означений і вищий круг невідомого, котрий хочемо пояснити на основі відомого. Отож Галечківну бачив я в службі. Була дуже темна ніч і сильний осінній дощ бив у дрожачі шиби сільської хатини, в котрій містилася полкова команда Українських січових стрільців. В темній кімнаті лежала на соломі щойно змінена сторожа, а в сусідуючім з нею маленьким алькері, освітленім одною свічкою, вечеряв полковий отаман Коссак. До хатини вступила тихо, як тінь, змарніла дівчина в жовнірськім мундирі з відзнакою хорунжого і з крісом на рамені, перейшла рівно ж тихо темну кімнату, в якій шипів телефон, і увійшла до алькера. Прибрала військову поставу перед начальником і повідомила, що переймає нічну службу та йде контролювати полеві сторожі. Я мимохідь оглянув її від голови до стіп і запримітив в неї цілком подерті черевики, і не міг здержатися, щоби не замітити: «Але ж, товаришко, сеї ночі хай виручить вас хтось, що має більше сили, а бодай – ліпші черевики!»

Вона, головою коливаючи, відповіла: «Я рішучо не пристала б на се: на мене припала тепер служба – і я піду».

Отаман замітив: «Не відтепер раджу товаришці: возьміть тримісячний урльоп – навіть зараз можу Вам дати «маршруту» — гроші маєте, їдьте, відпічніть, виеквіпуйтеся належно. Але нічого не помагає. Ні та й ні!»

Галечківна на те: «Ніколи не пристану на тримісячний урльоп, коли другі дістають тільки 14-дневний. Впрочім, невдовзі проситиму о відпустку. Але нинішня служба – моя», — додала по хвилі, немов боялася, щоби отаманові евентуально не заощадити предложення щодо зміни служби в сю прикру ніч.

Її рука, що придержувала розмірно тяжкий кріс, була цілком діточа. За хвилину зник сей оригінальний хорунжий УСС – пішов у темну ніч, биту студеним дощем, пішов напівбосими ногами, тяжким, по кістки сягаючим подільським болотом з чорнозему. Ще раз зайшовся кашлем, десь уже на середині широкої, як Дарданелі, подільської «дороги», котра чомусь не називається болотяним озером – і пропав.

Я скоро забув цілу ту сцену (хоч вона досить характеристична), бо кілько тут незвичайних річей не забувається! Пригадалася вона мені аж тепер (...) І мені здається, що я аж тепер зрозумів добре, чому Галечківна так відхрещувалася від полекші в службі. Сього «чому» не можна сказати одним словом, ні навіть одним реченням. Бо на нього складається забагато мотивів, спонук, відношень і впливів. Може, найліпше пояснимо собі те складне «чому» цілою картиною комбінацій. Прошу собі представити, наприклад, амбітного й інтелігентного мужицького сина, котрийсь якимось чином попав на довший час «між панів», але не таких «панів», що мимо дірявих осбставин уявляють себе чомусь панами, тільки між дійсних панів, визначних і багатством, і родом, і образованням. Не підлягає найменшому сумнівові, що чуткий і амбітний уважатиме аж до пересади, щоби його демократична гордість ні в чім не потерпіла. (...)

З чимось подібним маємо і тут до діла. (...) кілько ж то мужчин-добровольців не потрафило б дати ясної відповіді на те, чому саме зголосилися вони в ряди добровольців! Зложилася на се, очевидно, і певна доза ідейності і амбіцій, і заангажовання в національнім русі, і цікавість і т.д. Подібно річ мається і в женщин – з одним важним додатком: у них ділало ще й горяче бажання показатися рівним мужчинам – навіть у війні. Се бажання зродилося під впливом емансипаційної літератури, що повстала в останніх десятиліттях. Воно відограло важну ролю і в сповнюванню воєнної служби женщинами. Своє домагання рівноправности засвідчували вони поношуванням дрібних обов’язків і тягарів – навіть там і тоді, де і коли ті тягарі найтяжчі. І, на мою думку, засаднича різниця існує між женщинами, котрі брали участь у війні в давніших часах, і теперішніми учасницями війни. Ті давніші «амазонки» воювали, так сказати, «на власну руку»: піти на війну спонукували їх дійсно або любовний роман, або ексцентричність, або недостача жіночости, або вираховання.

Всі ці мотиви, розуміється, можуть і тепер відігравати свою роль. Але між ними виступає один, цілком новий, що надає справі участі женщин у війні засадничо інакшого значення: сей новий мотив – то репрезентовання новочасних домагань жіноцтва в сей спосіб».

Звичайно, в цих міркуваннях чимало наївного, а чимало і якогось вже малозрозумілого почуття власної «чоловічої» вищості, бо, як випливає з певних спостережень того ж Назарука, і Олена, і Софія не мали особливих причин вважати своїх товаришів по зброї якимись вищими істотами, котрим треба дорівнятися за всяку ціну. Тим не менше – запам’ятаймо.

 

 

Звіт воєнного кореспондента Франца Мольпара із Галицького фронту.

Східна Галичина, 13 серпня 1915 року

(...)Одною з особливостей цих відділів (тобто січових стрільців) є те, що до складу їх входять одягнені в регулярні польові уніформи дівчата, які виконують польову службу під кожним оглядом нарівні з мужчинами. Вони носять кріси, вони склали вояцьку присягу, їх підносять у військових ступенях, вони одержують бойові відзначення. За міжнародним правом, вони є вояками так само, як і мужчини, ми також визнаємо за регулярних вояків тих російських жінок, що воюють у вояцьких уніформах.

Сьогодні мав я довшу розмову з одною з цих українських дівчат – панною Софією Галечко. 24-літня п.Галечко є студенткою університету, вона блондинка, незвичайно дівоча, з делікатно викроєними чертами лиця, дуже поважна і дуже гарна. Вона одіта в простий, дещо уже надшарпаний польовий стрій, з крісом на рамені, має на ковнірі відзнаки старшого десятника, а на грудях – медалю хоробрості. Від початку війни в полі, була на протязі року всього 9 днів хворою (...) Молода дівчина студіювала в Граці німецьку й слов’янську філологію, а з вибухом війни пішла, враз з іншими добровольцями, на війну. «бо не могла залишитися дома, чуючи, що усі тепер мусять виступити».

Її приятелька Олена Степанів, є в російському полоні. Вона була провідником стеж і незвичайно хороброю дівчиною, відзначеною за хоробрість медаллю. Під Болеховом прикривала вона з своїм невеликим відділом, аж до останнього моменту відворот інших частин; вкінці, оточена, попала в полон.

В рядах тих відділів боролася ще панна Ірина Кузь, що має військовий ступінь старшого десятника. Вигляд цієї дівчини більш мужеський: вона високого й сильного росту, гарна, з коротко обтятим волоссям і сміливим зором. Ірина Кузь була аж до кінця учасницею дуже тяжких боїв за гору Маківку і доконала, за словами коменданта її сотні, одної з найкращих бравур. У наступі вона прорвалася до російського скоростріла й одною-однісінькою ручною гранатою розбила цей скоростріл.

Анна Дмитерко, львівська студентка, Павлина Михайлишин, молода вдова, і 17-літня Ольга Підвисоцька, що просто з гімназійної лавки пішла в поле, — усі вони борються рам’я об рам’я з мужчинами.

Про цих хоробрих дівчат знає ворог і поважає їх. Російський часопис «Голос народу» розніс вістку про відзначення пань Галечко і Степанів. Вістка ця попала до російського часопису з обсадженого тоді російськими військами Львова. Наші дівчата інтересуються також російськими жінками, що воюють по тамтій стороні. З якогось російського журналу повитинали вони собі фотографії двох таких російських жінок-вояків; одна з них – це молода дружина російського офіцера, яка пішла на війну за своїм чоловіком і воює при його боці.

Українські студенти відносяться до цих своїх дівчат-борців із зворушливою ніжністю. Вони в розмові з ними поважні і приятельські і навіть на момент не дають їм відчути, що вони є дівчатами. Група, з якою ми зійшлися (...) оцінює ролю цих бойових дівчат з незвичайною увагою і повагою.

Далека-далека від якої-небудь неповажної думки, увихається між ними з крісом на рамені і з мрійним виглядом ця ясноволоса дівчина, немовби вона силою ідеї, за яку бореться, мала свого роду лагідну, але непоборну над ними владу.

Обрій, настрій, дух цього невеличкого відділу є того роду, що зрозуміти це може тільки той, хто стрінеться з тим віч-на-віч. Те, що комусь дома може видатись чимсь романтично-чудесним у війні, тут є зимною і кривавою дійсністю; питання, які могли би комусь насунутись дома, тут нікому не приходять на думку. Нестерпне і докучливе почуття огорнуло би кожного на думку, що в присутності цих дівчат могли бути порушені інші справи, а не чисто політичного чи мілітарного характеру. Один погляд очей панни Софії відсуває літами збирані міщанські жарти чи дотепи».

 

 

З народної пісні

«В дев‘ятсот штирнастім році, як жнива зачались»

 

(...)В Болехові товаришки тяжко воювали,

В товаришки Степанівни вже волю забрали.

Тоди стрільці-українці ревно заплакали,

Що вже в місті Болехові без мами зістали.

А Галєчко – товаришка сама ся зістала,

А на місце Степанівни Дмитерківна стала.

Десятниця Михайлишин і Ґандзя Дмитерко

Вже ходили на патролю, як ся тілько смеркло.

Ірина Кузь і Рисівна все службу робили,

Та щоднини дві години на поста ходили.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.