Дівчина на війні-3

Від серпня по вересень

Літо того року Олена проводила у батьківському домі. Про оголошення війни Сербії і загальну мобілізацію вона довідалася з газет і короткої записки Романа Дашкевича. Улюбленого брата Ананію призвали до війська, Олена вирішила їхати разом з ним. З властивою молодості безоглядністю вона не звернула уваги на заборони і благання батьків.

Насилу умістившись у переповнений поїзд, дівчина добралася до Львова, а там – до своїх приятелів з «Повітової Січі». Роботи було чимало, хоч і не такої, на яку розраховувала Степанівна чи її подруги. Замість військових вправ довелося зайнятися «поборовою комісією» — чимось типу реєстрації добровольців, з яких тільки і складалися формування Січових стрільців.

«До сотні, яка відійшла з початком серпня, здається, 5-го, була приділена і Ґандзя Дмитерко, що вела нагляд над кухнею в Гаях». Насправді ж Ґандзя, про яку ще йтиметься, не була такою вже войовницею баняка і варехи, опіку над кухнею вона розглядала як справу тимчасову, що дала б їй змогу якось зачепитися при війську.

Всім, хто хоч поверхово знайомий з історією УСС (українських січових стрільців), відомо, скільки зусиль довелося прикласти добровольцям, щоб вступити туди. Дівчата, в тому числі й Олена, мали тих труднощів на порядок більше, тому весь перший військовий місяць був повний неприємних пригод, інколи навіть трагікомічних.

Сяк-так упоравшись з усіма дотеперішніми обов’язками і маючи твердий намір не дати відправити себе додому (зрештою, Золочівщина, де мешкали батьки, і так вже була зайнята російськими військами) чи ще як-небудь відсторонити, Олена вирішила задбати про себе сама: у службовому приміщенні, де досі працювала, розшукала забутий кимось військовий мундир, підігнала його під свій зріст і роздобула високі непромокальні черевики. В такому вигляді вона й подалася до фотографа, де мала зробити необхідну для документів світлину. Фотограф, однак, розпізнав у ній жінку і негайно ж доніс поліції. Коли Олена прийшла за фотографією, її арештували, прийнявши за шпигунку. Негайно ж збігся натовп вуличних роззяв, що жадали сенсації, і ледь не побили «kobietę-szpiega». Тільки втручання впливових приятелів врятувало Олену від Талергофа (не раз мені доводилося пояснювати, що жертвами і цього моторошного місця ув’язнення, і фактично безсудних розправ начебто з шпигунами поблизу лінії фронту переважно ставали зовсім не москвофіли, яких і залишилося в той час небагато, а люди зовсім випадкові. Не стану також пояснювати, чому українська молодь так рвалася воювати за Австро-Угорську державу, в якій їх народ мав права щонайбільше пасинків – сподіваюся, мої читачі і так це знають).

Оскільки залишатися у Львові гадана «шпигунка» не могла, її відправили до тієї ж сотні, де вже приткнулася Оленина подруга, Ґандзя. Олена з неабияким гумором описала, як обидві дівчини марширували посеред інших вояків по Личаківській вулиці, з буханцями хліба на наїжених багнетах (іншої тари попросту не мали).

Подруги Олени й Ґандзі, співучасниці жіночої чоти, були неабияк ображені, що їх «комендантка» відходить до війська сама, без них. Але жіноча образа була дрібницею, порівняно з чоловічими інтригами. 30 серпня, коли сотня виїжджала зі Львова, Олені наказали покинути поїзд (Ґандзі, нерозпізнаній, вдалося проскочити). В якості свого роду компенсації, військове командування запропонувало Степанівні шпигунську місію в Болгарії. Але кар’єра Мата Хари ніскільки її не приваблювала, отож вона мобілізувала всіх своїх знайомих та численних приятелів і твердо настояла на своєму. І трапилося чудо.

«Бойова управа здобулася на рішучий крок. Вона дозволила мені від’їхати із зоставшими стрільцями під командою д-ра Старосольського до місця постою легіону. 2 вересня опустили ми Львів і виїхали на Самбір».

Вже наступного дня, 3-го вересня, Львів зайняли російські війська, але тим часом Олена і її супутники добралися до Самбора, а ще кількома тижнями пізніше переїхали через карпатські перевали і опинилися в Мезевтеребеші, теперішньому Страбичеві.

Як співалося в стрілецькій пісні:

«Марширують добровольці

Через Мезевтеребеш,

Чи то військо, чи то банда –

Ти ніяк не розбереш»

 

 

Інтриган

От як виглядала зблизька та чоловіча інтрига, про яку з таким обуренням згадувала Олена.

Михайло Галущинський – спомин з 1914 року

«Вчасним ранком виїхав я на Львівський двірець. Добровольці вже були зібрані. Стали всідати до двох наготовлених поїздів. Старшин розділив я на оба поїзди, сам їхав другим, доки не впевнився, що все забране й все від’їхало в порядку. Ще перед виїздом мав я одну немилу пригоду з панною О.Степанівною, яка виконувала службу в відділі десятника Чмоли. Гарний, симпатичний молоденький стрільчик. Але я не міг і не можу сьогодні погодитися з тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу. До цього може склонити якийсь хоробливий наклін, а щонайменше гістерія. Стільки є поля для діяльності жіноцтва, скільки можуть вони доброго зробити для злагодження болю, спричиненого війною! А вже в моїй голові не могло і не може поміститися, щоби жіноцтво само завдавало біль. Хто мене про це повідомив і досить рішуче, для добра справи, домагався конечного усунення панни Степанівної з вагона, — не тямлю (нам вільно йому вірити чи ні). З самою панною Степанівною я не говорив, лише з десятником Чмолою, який побивався дуже за тим, щоб вона таки залишилась. Коли я таки мого приказу не хотів відкликати, десятник Чмола заявив, що він також лишається. якщо я не дам дозволу їхати панні Степанівні. Дозволу я таки не дав і тоді вони обоє кинули вагон і пішли з поворотом до міста».

У викладі самої Олени цей епізод виглядав так:

«Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповнити мій обов’язок згинути за вибране діло?»

 

 

Літературна ілюстрація до попереднього – Емансипантка

Жартівливу пісеньку про добровольців у Мезевтеребеші (порівняння війська з бандою – чи то бандою в теперішньому значенні слова, чи то військовим оркестром – виникло тому, що стрільці «першого набору» не мали тоді ні уніформ, ні спорядження і виглядали, за власними словами, «як македонські повстанці») цитує Роман Купчинський в повісті «Заметіль».

Ми Романа Купчинського знаємо переважно як автора пісень, в меншій мірі – як поета. Але саме «Заметіль» я б рекомендувала як зразок доброї прози, яка поєднує силу-силенну точних історичних подробиць, легкий стиль і м’який гумор. Оскільки головний герой повісті, Зварич, alter ego автора багато бачив і багато запам’ятав, на сторінках книги раз-у-раз з’являються персонажі одночасно й реальні і легендарні, наприклад, герої незліченних анекдотів Новіна де Розлуцький та четар Цяпка чи прекрасна Шаріка. Натомість Олена і її подруги-воячки нібито у власній особі й не фігурують, хоча певні натяки на них є. От хоч би в такому епізоді, саме під час марширування гаївської сотні по чесних львівських бруках.

«Вернувся Василевич і приніс новину: прийшла сотня з Гаїв. Між ними три дівчини (насправді, як ми знаємо, тільки дві). Повбирані в однострої, навіть пізнати не можна. Хто хоче, варто подивитися.

Багато хлопців посхоплювались. Між ними й Зварич. Цікавий був і на сотню, і на дівчат. Ще не бачив їх, а вже чув певного роду нехіть до стрілкинь. Війна – не бабська річ. Йдуть просто для примхи і щоби люди за них говорили.

— А ви, вуйку, не йдете? – спитав Качур Леонтинського.

«Вуйко» покрутив головою.

— Не цікаво.

— Як не цікаво?! А дівчата?

— Бачив я їх досить.

— Але не в одностроях!

— І в одностроях, і без. Не цікаво.

— Старість не радість, — зітхнув жалібно Качур і сумно завернув очима.

Тим разом «вуйко» не відгризся. Мовчки набив люльку і, закуривши, обернувся плечима до Качура.

Сотня з Гаїв стояла коло моста, попід який іде дорога на передмістя Левандівку. Все було в одностроях з австрійського сукна синявої краски і в шоломах з такої самої матерії. Стояли в лаві, поскидавши наплечники і поставивши в кізли кріси. Шоломи на їх головах робили з них якесь англійське колоніальне військо або подорожніх, що мандрують по тропікальних країнах.

Зварич, хоч як пильно приглядався, не міг розпізнати між ними дівчат. Вже щодо одного стрільця мав деякі сумніви, але в тій хвилі стрілець заговорив таким басом, що ніяк не можна було його взяти за дівчину, хоч би й яку емансипантку.

— Бачу, не пізнаєш! – почув за собою голос Черника (Федь Черник, рудківчанин, теж особистість майже міфічна).

— Таки ні.

— А от там, друга з краю. Така білява, бачиш?! (очевидячки, Олена).

— Йди, то хлопець! – недовіряв Зварич.

— Дурний! Придивися ліпше. Де ж хлопець має такі ноги, а плечі, а бедра...

Справді, коли було придивитися, то пізнати було лагідніші форми будови, хоч на перший погляд був це молоденький, гарненький стрільчик – і більш нічого.

— Вже бачиш?

— Бачу.

— А тепер подивись на середину сотні. Той чорнявий, що рукою щось показує – це також дівчина.

Зварич знову довший час мусив придивлятися, заки признав, що це також стрілкиня.

Дівчата завважили, що на них дивляться, мов на чудо, і відвертались та хмурились, прибираючи рівночасно якнайбільш «мужеську» поставу.

Але й хлопцям з гаївської сотні вже було забагато тих оглядин, бо один визвірився на Качура:

— Чого так витріщаєте очі, товаришу (офіційне звертання січових стрільців)?! Згубили ви тут що?

Качур прижмурив одне око і їдко всміхнувся.

— Десь мені жінка втекла. Може, часом, є в вашій сотні?

Стрілець на ті слова зробив таку міну, що Качур уважав за відповідне вицофатися, що виконав хоч і швидко, але дуже дискретно».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.