Дівчина на війні-2

Гетцендорф в Галичині або «зухвале дівчисько»

Взагалі молоденька студентка явно не тремтіла з поваги не тільки до чоловічого роду взагалі, але й до тих його представників, які претендували на титул державних діячів і навіть батьків нації. Той же Михайло Курих розповідає про її суперечку з Кирилом Трильовським (один із засновників січового руху, тобто організаційного попередництва січового стрілецтва).  Відбулося це в червні 1913 року, коли в повітрі пахло порохом, а на Балканах вже лунали постріли. Але старшому поколінню, звиклому до тривалого миру, важко було повірити, що їх світ опинився на краю прірви. Як ми добре знаємо, залишився всього рік, але це ми знаємо тепер.

«На сходинах львівської «Січі» Трильовський твердив, що Австрія у цю війну не вмішається, балканська завірюха скоро скінчиться і війни з Росією ще довго не буде.

Іншої думки була Степанівна, і в дискусії над доповіддю Трильовського сказала, що з кінцевими висновками прелегента вона зовсім не погоджується. Можливо, що Австрія не вмішається в Балканську війну, і ця війна скоро закінчиться, але тривалого замирення не буде. Всі познаки вказують на те, що західноєвропейські держави, а також Росія та Австрія інтенсивно готуються до війни. Про це свідчить, між іншим, приїзд до Галичини шефа австрійського генерального штабу, барона фон Гетцендорфа. Тому й ми, українці, мусимо бути в поготов’ї та, подібно як і поляки, творити свою військову силу.

У своїй відповіді Трильовський легкими словами збув завваги Степанівної, кажучи, що не можна надавати занадто великого значення поїздці шефа генерального штабу до Галичини. Можливо, що це є інспекційна поїздка, але може бути лише звичайна прогулянка, на яку такий пан може собі дозволити.

На такі слова Трильовського Степанівна іронічно завважила: «О, я вже знаю, чому Гетцендорф приїхав! Він приїхав до Львова, а відтак до Станиславова напевно тому, що хотів побачити красу і велич цих міст. А коли він вибрався аж до Бучача, то, мабуть, тому, щоб у Нагірянці, де багато є добрих шевців, замовити собі добрі чоботи, що то їх він не може дістати у Відні...»

Ця репліка Степанівної викликала вибух сміху, що дуже збентежило і поденервувало Трильовського. Він випрошує собі такі іронічні завваги! Мовляв, коли він виголошує свої посольські промови, то ввесь парлямент уважно до них прислуховується, ніхто не робить йому жодних завважень. А тут молода дівчина осмілюється робити свої завваги йому, досвідченому політику та парляментаристові».

Суперечку сяк-так залагодив Роман Дашкевич – пізніший чоловік Олени і батько її єдиного сина.

Якби ж тодішні досвідчені політики знали, як мало ця «молода дівчина» рахувалася зі звичними для них уявленнями про роль і місце жінок. І як різко вона вибивалася за усталені рамки! І не дивно: зразком для наслідування для неї є не «традиційні ідеальні жінки», а героїні російських революційних рухів, жінки французької революції, балканські войовниці. Натомість «старші студенти, для яких Україна була чудовою темою для розмов при каві» викликали в неї лише саркастичне почуття. А вже поява «у пластовому однострої з червоним хрестом на рамені»  на веселому балі, учасники якого переймалися лише фігурами тустепу, а тут мали вислуховувати про внески на організаційні потреби, — була порівняно дрібницею.

 

Перед бурею

Усталена думка приписує жінкам більш розвинуте почуття інтуїції, ніж сильній статі. Чи так це насправді – інша річ, але от як бачили майбутнє жінки, за тодішньою модою об’єднані в «гурток ім. Ганни Барвінок» (пізніше вони змінили назву на «Жіночий організаційний комітет»).

«Гроза війни. що недавно ще таким страшним маревом повисла над нашим краєм, на часок немов відсунулася від нас – чи надовго? Сього питання не беремося рішати, та яку відповідь не принесе нам будучність, ми мусимо бути готові на кожду, і найстрашнішу, евентуальність. Послідні дні тривоги і непевности навчили нас, як мало ми всі приготовані до рокової хвилі, як слабими, несвідомими, нерішучими застала би вона широкі маси нашого народу.

І тому, хоч на політичнім небосклоні європейські дипльомати вивісили білу хоругов миру, ми стоїмо дальше під знаком бойового клича. Нарід такий, як наш, що бореться на всіх полях о право життя, мусить все бути на чатах, бо не знає ні дня, ні години, коли столітній ворог зміриться завдати йому послідній удар. Але сей послідній змаг може вийти нам на користь. Не кожда хмара сипле град, не кожна лискавка вбиває – є хмари, що плодоносний дощ пускають на ялові поля, є лискавиці, що розсвічують темряву і прочищують атмосферу. Ми ждемо такої рокової лискавки, що вкаже нам наш власний шлях, до власної поведе цілі».

Ця відозва з’явилася в кінці 1912 року (надрукована в газеті «Діло» від 28 грудня 1912 р.). Безпосереднім приводом до її прийняття стала Балканська криза і мирні переговори балканських союзників з турками, які були перервані 29 січня 1913 р. вибухом молодотурецької революції.

З перспективи років можемо по-різному оцінювати романтичну риторику, в стилі якої витриманий цей документ епохи. Буря виявилася жахливою, були і блискавки, і град. Вистачило й полум’я, яке знищило давній усталений світ, не позбавлений своїх добрих рис. Одне було правдою – час наближався і відлік йшов не на такі вже й тривалі його одиниці виміру.

Олена Степанів була учасницею – одною з наймолодших – організації, яка прийняла цитовану відозву, а безпосереднім редактором цїєї відозви – Костянтина Малицька. Як писала про неї Олена: «людина, все повна життя, запалу, краснорічивості і безмежної посвяти для кожного доброго діла; її думки були не тільки висловом потреб хвилі, але й виявом гарячих бажань народу, в які вложила вона невтомну, прямо без віддиху і спочинку працю цілого свого життя. Треба видіти працю тої незвичайно скромної жінки, що не бажала собі ніяких гідностей, щоби належно зрозуміти її вартість для українського народу».

 

«Чим має бути жінка в часі війни?»

Тимчасово військова гарячка притихла. На початку березня (1913 року) була оголошена демобілізація і видавалося, що життя повернулося до звичного ритму:  галицькі українці, як і раніше, добивалися відкриття власного університету, галицькі жінки – і польки, і українки – вимагали надання їм виборчого права. Тим не менше, напіввійськові організації формувалися далі, з точки зору Олени і її найближчих подруг дуже пекучим залишалося питання, чи зможуть жінки стати членами цих організацій.

Олена:

«На моє домагання прийняти до стрільців жінок, одержала я відповідь того роду, що коли я собі цього так дуже бажаю, то мене особисто прийняти можуть – засадничо, однак, жінок не приймають, бо уважають, що товариство має бути вишколом старшин (офіцерів)».

Однак дуже швидко виявилося, що «старшини без війська нічого не варті» — інакше кажучи, виникла нова організація, «яка вважала себе революційним військом, а в такім мусіли знайти місце і жінки. (...)

Жінки творили окрему чету. Їх було коло 33 – на загальне число стрільців 300. Чета гуртувала студенток, семінаристок і ремісничок» — Катря Пацулівна, Павлина Михайлишин, Марія Петруняк, Гандзя Дмитерко (запам’ятаймо її), три сестри Орисіківни. Командувала, розуміється, Олена.

Враховуючи успішну військову кар’єру принаймні двох дівчат – учасниць цього мініатюрного формування,— вишкіл воно дало непоганий. Куди важче йшла інша робота – зміна усталеної громадської думки щодо жінки на війні. Чи виправдає тогочасне суспільство та обставина, що це питання і досі видається вельми суперечливим, а самі тодішні амазонки у пізніші роки не раз пояснювали, що їхній тодішній вибір був винятково їх особистою справою і вони не зважилися б якось рекомендувати його як приклад для наслідування.

На початку 1914 року, коли вони були настроєні значно рішучіше, «громадська думка» не щадила їм критики і насмішок.

«Я нині здаю собі ясно справу з того – чому ми (тобто дівчата), які мали таку саму підготовку, як інші стрільці, не виступили одноцільно в часі великої світової війни. Тому, що під той час ми не були вповні свідомі цього, яку властиво роботу повинні робити жінки в часі війни, ми над тим не застановлялися, сього не обговорювали, ані не ставили собі ясного пляну – чим має бути жінка в часі війни? Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотчиком, гарматчиком, телефоністом, розвідчиком, сапером, піоніром, санітаром чи сестрою-жалібницею (хоч одна «жіноча» форма)? Чи, може, має зайняти місця в запіллі – в магазинах, інтендатурах, лічницях? А, може, має вона зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А, може, має бути всюди – відповідно до здібностей, доброї волі й охоти?

Так! Ми – не думаю тут лиш про жіночу чету, але про загал жіноцтва – не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі великої світової війни, ані в листопадових днях 1918 року. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни – відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил.

Цю справу вияснить і розв’яже з часом саме життя».

Не дуже багато це життя розв’язало, а от час, який мало для роздумів покоління дівчат початку 20-го століття, вже майже стік. Настав серпень 1914 року.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.