Дівчина на війні-1

І чи знайдеться в Європі дівчина, їй рівна

Героїня цього начерку – дуже відома особистість. Вона й зараз далеко не забута, а у свій час була зіркою першої величини: її обличчя і постать знали, без перебільшення, вся Європа, коли не весь світ. Ні-ні, мова не про театральну, кіно— чи оперну зірку, в той час вона носила не елегантний одяг, а військовий мундир.

Її тодішні і пізніші біографії писалися на всякий лад, представляючи героїню то як патріотку, то як вчену дослідницю або мудру і гаряче любиму вчительку. Не знаю, чи мали місце подібні спроби у «феміністичному», сказати б, жанрі, а жаль. Бо ми могли б переконатися, що на матеріалі нашої власної історії можна знімати бойовики в стилі відомого фільму «Солдат Джейн». З тим уточненням, що війна там буде не навчальна, а справжнісінька. В стилі заголовку цього фільму можна було б назвати нашу героїню «солдат Олена», вірніше  – «стрілець Олена». Правда, це буде не зовсім точно. У військових документах вона значилася як «кадет Олег». Ні-ні, це не пригода травесті, її справжнє ім’я і «жіноча приналежність» не були таємницею.

Згідно зі звичаями часу, її прізвище писалося як Степанівна, сьогодні б ми написали Степанів (що є, як на мене, певним відступом: невже ми, жінки, втратили право на власну форму прізвищ?). Можливо, нічого нового я про неї й не скажу, а, можливо, щось-не-щось і вийде. Починаємо.

До нас дійшли численні свідчення приниженого становища жінок у західноукраїнському суспільстві кінця 19-го століття, в тому числі і навіть особливо у тих його колах, що претендували на певну освіченість. Причому викликане це було навіть не юридичною нерівноправністю, а товариськими звичаями, які багатьом зовнішнім спостерігачам видавалися в кращому випадку допотопними. Дівчата навіть в інтелігентних родинах діставали освіту, що називається, в останню чергу – насамперед вчили синів, а доньці, навіть дуже талановитій,  мало б вистачити вміння читати-писати та домашніх робіт. Якщо ж якась уперта панночка таки добилася права відвідувати студії чи хоча б публічні лекції, її, за спогадами Дм. Дорошенка, мала супроводжувати служниця. Леся Українка, вельми критично настроєна по відношенню до галичан, називала таке становище «жіночою неволею», рівну якій вона бачила лише у постосманській Болгарії.

Однак час ішов, зусилля цілого покоління гарячих феміністок – зазначу хоча б ім’я Наталі Кобринської – не минули даремно. Дівчата, які подорослішали саме напередодні Першої світової, виросли вже за інших умов і мали інше уявлення про своє майбутнє, аніж тільки традиційна роль поважної матері і доброї господині. Водночас вони добре розуміли, що найсерйозніші зміни ще попереду і їх боротьба за власну свободу й самостійність буде тісно зв’язана з такою ж боротьбою за свободу власного народу. Можливо навіть збройною боротьбою. До цього треба було готуватися. І це виявилося навіть цікавішим, ніж звичайні для юних років розваги. Так воно, принаймні, виглядало в нашої героїні.

 

Мадонна в спортивних штанах

Як майже вся тодішня західноукраїнська інтелігенція, вона походила зі священничої родини (як підкреслював пізніше її син – з давнього шляхетського роду по лінії матері, з селянського – по батьківській). Ще дитиною мусила залишити родинне гніздо і не так легко звикла до ролі учениці – мешканки чималого міста. Але про ці труднощі мало хто знав, для своїх ровесниць і однокласниць вона швидко стала недосяжним ідеалом і зразком для наслідування.

Зі спогадів про Олену Степанів – вона тут названа своїм «домашнім» іменем Галя. Авторка спогадів вчилася разом з Оленою в учительському семінарі в 1908-1912 рр.

«Якось запитала я в товаришки, яка ближче жила з Степанівною, чому Галя нікуди не ходить – ні на забави, ні на танці. «Ти знаєш, — відповіла мені, — вона ще в 8-9 кл. була така гарна, висока, як тепер, хоч мала щойно 14-15 років. Тоді вона стала ходити на забави – бали, бавилася, танцювала як синій метелик, а хлопці шаліли, голови потратили, а навіть двоє поважних студентів побилися на дуелі через неї, на щастя, нешкідливо. Так вона протанцювала у вирі двох м’ясниць і каже, що забавилася на ціле життя і більше їй не треба».

Осінню 1910 р., повернувшись з вакацій, зійшлися ми до нової залі, на ІІІ курсі. Тут побачили ми Степанівну у зміненому вигляді. Підстригла свої пухнасті темно-золотисті коси по-хлоп’ячому. Це було на той час щось незвичайне. Одяг її був сіро-чорний, черевики – чорні на низьких закаблуках, капелюшок – малий, чорний. Що сталося? Ніхто з нас з цим питанням до неї не підходив, бо й вираз обличчя серйозний, і в очах синіх була якась повага чи серйозність не по літах.

Нам жаль стало колишньої нашої Галі, та й не дуже розуміли цю переміну в неї. Пізніше ми зрозуміли, що в неї просто не ставало часу на щоденну гарну зачіску та прибирання.

(...)

Неабиякий сильний характер проявила Галя, зважившись на зміну свого зовнішнього вигляду. Така редукція одягу, волосся штампувала молоду дівчину в ті часи в ряди старих дівиць, «суфражисток», та наражувала на іронічні дотинки з боку різних людців.

Але Галю такі низькі поняття не торкали, невидимий щит її душевної вищості був її охороною».

Чи й справді до зайнятості все зводилося? Хтозна. Вісімнадцятилітня дівчина (вона народилася у 1892 році) і справді мала тоді огром занять: готувалася одночасно і до семінарійної, і до гімназійної, дуже складної, матури, а одночасно і до вступу до університету, пристрасно студіювала музику, була кращою спортсменкою серед своїх ровесниць, заодно ще й слухала виступи всіх тодішніх ораторів і була, як пізніше зізналася, членом кількох таємних товариств. Але якось підсвідомо відчувається, що йдеться не лише про це, а й про певну внутрішню зміну. Їй необхідно було візуально підкреслити різницю між вчорашньою милою панночкою і сьогоднішньою вже зрілою жінкою. Хоч як дивно звучить епітет «зріла», співставлений з її тодішніми 18-ма.

 

 

 

«Горда краса»

Вже в той час їй не бракувало залицяльників, а навіть «серйозних конкурентів», як тоді казали. З одним з них була зв’язана досить кумедна пригода, за участю відомого пізніше вченого Михайла Возняка.

Уривок зі спогадів Володимира Дорошенка про М.Возняка.

Передісторія – Михайло Возняк смертельно закохався у Степанівну, тому «переміг свою вроджену несміливість» і подався до Вишнівчика в Перемишлянщині, де Оленин батько був священником, просити її руки.

«Дуже колоритно оповідає про це в листі до мене племінниця Степанівни, пані Ірина з Гаврищуків Колтунякова. «В хаті, — пише пані Колтунякова про Вознякову візиту, — була напружена атмосфера, і поденервована Олена навіть не хотіла вийти і привітати гостя, не то щоб хоч оком кинути на гору всяких вишуканих солодощів, якими Возняк хотів висловити їй свою пошану і прихильність. Тямлю добре святочну вечерю, де нам, дітям, на «сірому кінці» стола дозволено тихенько також зайняти місце. Виразно врилася мені в пам’ять постать «тети Гальки», як ми, діти, її звали, з русявою, по-хлоп’ячому обстриженою голівкою та гарним ніжним личком, як сиділа штивна, зимно-чемна і дуже поважна коло не дуже-то гарного, насупленого і трохи товарисько незручного пана. Настрій був тяжкий, його латали своєю веселістю мої ще молоді батьки і брат Олени Ананій та її добросердечні батьки. Я, що була зроду дуже цікава, питала по вечері мою маму про гостя. І хоч за надмірну цікавість довелося вислухати кілька терпких слів, то все-таки дізналась, що «може, він буде твоїм вуйком».

Та Возняк не став вуйком п.Колтунякової.

Дуже він був за Степанівну заздрісний. Оповідали знайомі хлопці, що раз мала вона з кимсь із своїх залицяльників побачення в Стрийському парку, коли це раптом із кущів вийшов Возняк і зробив їм страшну авантюру.

Дувся він і на мене через Степанівну Було це в 1910-му чи що році. Ішовши одного гарного дня Академічною вулицею, я зустрів був Степанівну й пройшовся з нею, зовсім не підозріваючи, що це може викликати гнів мого приятеля. І ніяк не міг догадатися, чого це раптом перестав Возняк зі мною вітатися і взагалі бокував від мене. Аж згодом вияснилося, що це через те, що я важився перейтися з його Дульцінеєю».

Між тим, саме цей Возняк був одним з небагатьох, хто матеріально допоміг Олені у скрутний період – посилав їй гроші, коли вона була в російському полоні. Але відносини між ними так і залишилися на рівні взаємної приязні – принаймні, з її боку.

З іншим залицяльником вийшло інакше.

Зі спогадів Михайла Куриха.

«Був такий випадок. Жив у Львові студент філософії Юліян Мерунович, розпещений одинак багатих батьків, які мали в околиці Львова свій фільварок, а в самому Львові – дві гарні кам’яниці. Мерунович, поставний і пристойний мужчина, був зарозумілим та самовпевненим, любив чванитися своїми успіхами у жінок. Він цікавився січовим рухом і деякий час був навіть кошовим львівської «Січі». Тут він і познайомився зі Степанівною, яка йому відразу впала в око. Мерунович почав залицятися до Степанівни, але вона не звертала на нього жодної уваги. Це денервувало зарозумілого Меруновича, доводило його до пасії, і він ще більше посилив свої залицяння. Він такий певний був свого успіху, що в присутності студентів Ярослава Кирчіва і Степана Індишевського зневажливо висловився про Олену Степанівну. Це обурило Кирчіва та Індишевського і вони викликали нахабу Меруновича на двобій за зневагу товаришки, яка сама не може оборонитися перед цією напастю. Справа відразу стала голосною, про це довідалася і Степанівна. Вона постановила розв’язати цю справу на свій лад: сама викличе Меруновича на двобій. Я, мовляв, заступаю погляд про рівноправність жінок і мужчин і свою честь обороню сама, а Кирчіва та Індишевського прошу на секундантів.

Мерунович злегковажив визов Степанівної, збувши його такою насмішливою заввагою: «Австрійський канцлер Меттерніх сказав, що гарні жінки є на те, щоб з ними цілуватися, а не робити якусь політику».

Закінчилася ця немила історія тим, що Меруновича виключили з усіх студентських організацій і оголосили йому товариський бойкот. Так що він і зовсім загубився.

Загальне враження про Олену цього періоду.

«Це була горда краса, яка знала собі ціну, вміла панувати над собою і над оточенням. Вона дуже подобалася мужчинам, але не була кокетливою, вміла тримати мужчин на належній відстані. Була добрим товаришем, уміла відразу поставити на властиве місце кожного, хто виривався поза означені норми та порушував лінію товариського такту».

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.