Дівчата з Новолипок 15

ЗНОВУ СУХИЙ ХЛІБ

На Кармелітській відкрили ілюзіон, це були такі собі картинки, рухомі людські фотографії. А перед цим по Лешно рушили трамваї без коней, великі червоні вагони, а крім того — автомобілі, так само без коней, які можна було наймати, мов дрожки. Олек, купивши квитки, вирішив спробувати цей транспорт. Це було в суботу, а в неділю вранці Олек сидів у сінях на підлозі й вигукував:

— Відчини будку! Зачини будку! Зачини будку! Рушай!

Мати прокинулась перша і з допомогою столярчуків та підмайстрів внесла Олека на кухню, щоб батько нічого не побачив. На жаль, Олек проїздив усі гроші, і треба було його годувати задурно, аж до наступної платні. А потім він знову їздив на автомобілі, ніби аж до Променади, і знову повернувся без грошей. Коли це сталося кілька разів, мати відмовила йому в житлі, сказавши:

— На жаль, Олеку, я змушена відмовити тобі у житлі: в мене немає грошей на прожиток.

— Я, тьотю, не буду з цього приводу плакати,— сказав Олек. І довго розводився про те, що таке життя, коли щодня тільки нарікають, годують самим хлібом зі смальцем, — то вже не для нього. Одержавши наступну платню, він, замість заплатити матері, залишив квартиру, бо йому потрібні були гроші, щоб найняти нове помешкання й перебратись туди. Але мати навіть не засмутилася тим, у неї була гірша журба.

Батько запив.

Жити ставало дедалі важче, чимраз нестерпніше, траплялися дні, коли підмайстри взагалі не приходили, а столярчуків мати попередила, щоб шукали собі іншого майстра. Якогось дня вона подалася до міста із дзьобатим Янком і повернулась підводою, навантаженою цілою горою неоковирних дірявих стільців і очеретом. Мати заходилась виплітати стільці. Сиділа тепер, зігнувшись, у майстерні і все плела й плела. Дзьобатий Янек щось іще там майстрував, він один не хотів переходити до іншого майстра. Шелак і клей вона брала у борг. Дерево — також.

Метек відірвався від своєї мандоліни, ввійшов до майстерні й побачив: мати плете з очерету стільці. Його мати, не стара ще, але така зморена, сидить і плете з очерету стільці, щоб заробити «на хліб»! Метек, стиснувши руки, заплакав:

— Мамо, що ти робиш?

Мати навіть в його бік не глянула. Метек не міг вернутись у жиле крило будинку, бо там сидів Ігнась Пендзіцький. Пішов на кухню, сів на материному ліжку; йому треба було заспокоїтись, подумати, що далі робити. Сидів на материному ліжку. Мати спала ось тут, на кухні! Все своє життя провела на кухні, а вони сміялися, коли отак потішно нарікала: весь час оці горшки та горшки! Пломінь, що раз у раз виривався з плити, смалив їй обличчя; стогнучи, знімала вона з плити казани з виварюваною білизною. Пальці в неї від чищення картоплі були чорні, бо ж їх не відмиєш. Яке вдоволене було в неї обличчя, коли вона могла переодягнутися в чисту одежу й сісти на лавці у дворику з корзиною чистої білизни, щоб латати її! Це була її розвага. Метек, замість заспокоїтися, впав у розпач. Такого й застав його Ігнась.

— Слухай, Ігнасю, я мушу щось зробити, мушу!

Він не хотів прикидатися перед другом.

— Удома що далі, то гірше. А з Пенсійної комісії і досі немає ніякої відповіді. Я все оббиваю пороги і оббиваю, вже, певно, набрид їм.

Ігнась обурився:

— Звідки ти знаєш? А ти сказав там комусь, у якому ти становищі?

Метек зізнався, що йому соромно говорити про це чужим людям. Ігнась ураз вирішив:

— Ну, тоді я сам піду й скажу. Мені легше це зробити. Можна ж якось підійти до людей.

Ігнась утішив Метека, сказавши, що він має великі шанси, завдяки своєму каліграфічному почерку.

— Пам’ятаєш, як усі в прогімназії підлещувались до тебе через твій гарний почерк? Е-е, брате, в конторі то річ вирішальна — вміти каліграфічно писати. — І вони обидва засміялися. Ігнась обернув усе в жарт, але насправді не жартував. Він пішов на Римарську.

Ігнась надів свою найкращу цивільну одежу, замість блакитної шапки взяв цупкий солом’яний капелюх з чорною стрічкою, ціпок, рукавички, на вигляд — справжній чепурун. Завдяки цьому зміг пробитися через усіх швейцарів і дрібних чинів аж до самого «вівтаря». Начальник відділу був у відпустці, та його заступник зате мав польське прізвище.

Ігнась виклав своє прохання ясно, палко, дивлячись тому заступникові начальника просто у вічі.

— Йдеться про утримання всієї родини,— сказав він. весь час повторював: мати, малолітні сестри, дім. — А чи ви, пане начальнику, бачили його почерк?

Той засміявся:

— Але ж, пане, справу вашого друга вже вирішено завдяки рекомендаційному листу, якого він подав сюди. А от тільки як складеться в канцелярії!..

Ігнась кинувся на Новолипки, перелетів через подвір’я і, тільки-но ступив у сіни, одразу ж гукнув:

— Метеку, одягайся й біжи на Римарську! Я нічого не робив, богом клянуся, твою справу вже вирішено! Ти, роззяво, ходив не туди, куди треба!

З кухні прибігла мати:

— У мене завжди було передчуття, що цей Ігнась — сама доброта.

Метекові треба було справити темно-синій костюм. Одержав двадцять п’ять карбованців платні у місяць; в Пенсійній комісії працювало багато поляків. Мати полегшено зітхнула.

— Не доведеться замикати від вас хліб у буфеті, як це робить Рачинська.

Пані Рачинська замикала хліб і черстві булки в буфеті. Літо — найважча пора: діти вдихають стільки свіжого повітря, що хоч скільки купуй, а їжі не настачиш. Амельця перестала ходити на Северинів, отже додався ще один рот на столування. Панії з Северинова попросили, щоб Рачинська прийшла, і сказали їй, що Амельця нездатна робити мережки.

— Але ж вона так гарно це робить! Вона так любить рукоділля!

Тоді вони сказали, що це справді так, але Амельця не для Северинова. Якщо виправиться, якщо зрозуміє, що зійшла на манівці, і збагне, який дух тут панує, то зможе вернутися. А тепер!.. Рачинська зашарілася… Амельця накручує собі волосся, розстібає блузку на шиї під час роботи, знизує плечима, коли старша у швальні показує їй крій суконь.

— Амельцю, оце, Амельцю, оте…

Аж у голові паморочиться від переліку Амельчиних провин.

— Я в тобі страшенно помилилася, — сказала мати Амельці, коли та повернулась додому. — Людина повинна ж пристосовуватись до оточення.

Але Амельця засміялася:

— Дай мені, мамо, спокій з тими недоумками. Хто тепер носить такі сукні й таку білизну? Нащо вона мені?

— А їсти ж то хотітимеш?

— Хай у тебе голова про це не болить!

Необачна молодість! Говорить, не задумуючись, бо, виявляється, не тільки в матері голова про це болить. Мати йде до міста, знову в Северинів, і вертається повеселіла. Літо, — хліба ж мало,— важко перебути, але зате це чудова пора для костьольних урочистостей! Травень — з відправами на вулиці Новий Свят! Бабусі з Опікунського закладу почастували її кавою і не захотіли відпустити від себе. Оці співи, це світло, вівтар, весь у бузку!

— Мусите йти якось, діти мої, зі мною, хоч це й далеко.

А червень з процесіями?! Дві найменші дівчини сипатимуть квіти.

— Амельцю, слухай-но, чи не заприязнилася б ти з однією старенькою жінкою?

— Що ти, мамо! — вигукнула Амельця. — Знову Северинів якийсь вигадуєш?

— Боронь боже! — відповідає мати. — Це не старенька з закладу, а багата особа, впливова, але самотня. Має власну квартиру. Хто знає, що з цього може виникнути… — В думках вона вже бачить стареньку — після найдовшого, дай їй боже здоров’я, життя — на смертній постелі з заповітом у руці на користь Амельці, за чесне серце й опіку.

Амельця пропонує:

— А чи не краще буде, мамо, якщо я піду на Длугу, в капелюшкову майстерню?

Мати скипіла:

— Якби небіжчик чув, він так мріяв про ваше майбутнє! Ти не вмієш, Амельцю, передчувати своєї долі! Ходімо зі мною, побачиш, що й до чого, і спробуй. Я ж тебе не силую…

На перший раз вони йдуть удвох. Старенька живе на Костьольній, у гарнім будинку. Двері замкнені й глухі. Доводиться довго й терпляче стукати. Мати шепче:

— Вона так поволі ходить, бідолашна, ледве ноги переставляє.

Чути чиєсь чалапання і стукіт ціпка; але ніхто не відмикає дверей, ніхто ні про що не питає. В темних дверях раптом блиснуло світло: хтось відтяг малу латунну заслінку. Багата бабця впізнала матір. Мовчки відсовує засув. Це триває довго, скрипить ланцюг, із скреготом обертається в замковій щілині ключ. Нарешті риплять двері.

Ця багата бабця й справді безпорадна. Обважніло спирається на кийок. З носа в неї весь час тече, з очей — так само. Весела Амельця відчуває до неї співчуття. Як страшенно дзвінко котиться луна цим помешканням! Покої гарні, можна поприбирати, стерти порох, посадити квітню В кухні є газ.

— Тільки на годинку вранці, моя дитино,— каже багата бабця, трясучи головою.

Мати заспокійливо сміється:

— У неї цілий день вільний, вона може зостатись у вас до пізнього вечора!

Але безпорадна бабця рішуче наголошує:

— Тільки на одну годинку рано-вранці.

На годинку вранці, і відповідна до цього — нікчемна платня. Мати маніриться, їй, мовляв, взагалі не йдеться про гроші, Амельці нічого робити вдома. Багата бабця трясе головою і сухо кидає:

— Як ви собі це уявляєте? Я не хочу задарма. Годинка праці вранці — і платня.

Амельця не відразу второпала, яка буде її роль. На другий день вона швидко взялася до прибирання, але пані буркнула:

— Ні, ні, облиш! — І послала її до міста з запискою. Купити рогаликів, сметани, масла, фруктів. — Ось тут маєш проставити, що скільки коштує. Коли Амелька повернулася й заходилась пряжити молоко, старенька сиділа в кухонному кріслі з годинником у руці.

— Поквапся! -— вона хотіла залишитися сама. Не дозволила ані прибирати, ані навіть входити до покоїв. — Прибирається приміщення раз у два тижні,— сказала вона.

Поки дійде з Новолипок на Костьольну, після домашньої бурди на снідання, Амелька вже голодна. Одначе ніколи не наважувалася взяти собі частку з провізії, що її приносила сюди: очі старенької важко втуплювалися в її пальці. Навіть на вулиці не можна було позбутися відчуття погляду тих розчервонілих, сльозавих, упертих очей. Мати помилилася. Амелька не харчувалась у старої. Додому поверталась голодна. Коли полуднували, мати мусила попереджати обох малих дівчаток і Цехну:

— Досить, уже досить, не забувайте про Амельцю. Зоставте щось і для неї.

Якось Амельці було дозволено зайти до покоїв. Грубий шар пороху лежав на темних меблях, від ліжка тхнуло смородом, все помешкання смерділо, не знати чим. В опуклих коробках лежали сукні — їх треба було провітрити. Амелька відчинила одне з вікон. Витягувала з коробок вбрання й розкладала по кріслах. Були то сукні з давніх часів. Таких суконь не видно вже навіть у найстаріших паній у Северинові. Важкі, вони виблискували оздобами, а деякі були легенькі, як хмаринка, але всі вже ветхі, пожовклі, з вигаптуваними квітами і мереживами. Вони безладно лежали на кріслах, а в Амельки паморочилося в голові. Відчувався трупний дух,— таким запахом віяло з каплиці на цвинтарі біля костьолу.

Інколи вранці їй доводилось викидати у відро рештки зіпсованої їжі. Згіркле масло, погнилі, ослизлі фрукти, сухі й тверді, як камінь, булки. Може, мати зуміла б це якось використати. Пересмажити, заправити цибулею, розмочити у воді. Адже не раз бувало, що домашня їжа мала якийсь дивний присмак і запах, а вони, сміючись, запитували:

— Мамо, що воно таке — оце, що ми зараз їмо?

Амелька раптом з огидою стрепенулася, нудотна слина підступила до вуст. Стара в кріслі важко дихала. Її очі втупилися в Амельчині пальці. Дівчина відчула ненависть, нічого доброго їй у цю хвилину не бажала, зовсім не співчувала їй. «І навіщо воно живе на світі? Таке смердюче»,— подумала з ненавистю. І стрепенулася: «Гріх зичити комусь смерті. Про що це я думаю! Хай собі живе, що мені до того!» — Але в ній водночас прокинулось відчуття сили. Вона повернулася, глянула старій просто в обличчя і прочитала на ньому неспокій — страх, переляк. Руки, що тримали кийок і годинник, тремтіли. «Якби я тільки доторкнулась до неї зараз пальцем… Боже милий, про що я думаю?.. Авжеж, досить було б просто крикнути в неї над вухом!»

Стара раптом прохарчала:

Іди вже, йди! Саме час!..

Амелька вийшла, опустивши очі.

Увечері, в ліжку, вона ревно молилася: «… і не вводь нас у спокусу». — Але весь час бачила тремтячі руки вже спокійними і схований під повіками застиглий погляд. «На віки віків». Скинула черевики — ходила в них з Новолипок на Костьольну, і не було за що полагодити їх. Вона сказала про це матері, може, це остудить її безглузді надії. Мати відповіла:

— Не бійся, я вже розмовляла з Фішелем. У суботу, після роботи, він полагодить тобі черевики в борг.

І все ж вона пішла. Латунна заслінка посеред дверей беззвучно піднялася, і Амелька побачила в отворі нерухоме око. Заслінка опустилася. Ніхто не поворухнувся, двері залишились на засуві. Дівчина постукала. Чула важкий подих за дверима. Стара не впустила її. Вгадала її грішні думки, і Амелька відчула, як густий рум’янець залив їй обличчя. Швидко зійшла сходами вниз. На вулиці їй здавалось, що всі дивляться на неї. Злочинниця. І пальцем не зачепила стару, і не крикнула їй над вухом, але подумала про це, побажала їй смерті.

 

 

ПОРАЗКИ В КНИЖКАХ, ФРАНИНІ ПОРАЗКИ

Бібліотекарка раптом зникла, а та, що прийшла на її місце, завжди запитувала:

— Для кого береш книжку?

Франка змушена була зробити те ж саме, що робила на сповіді: збрехати.

— Для тітки, — відповіла вона. На читацькій карточці записана була тітка. Перешкод більше не чинили — книжки видавали. Для дорослої ж людини.

Отже, бібліотекарка зникла, а колишня вчителька виїхала до провінції, — сталося так, як вона й казала: в неї новий клас, інші дівчатка — вона виправляє їм помилки у зошитах і читає вголос стилістичні вправи. Те, що в пам’яті не на довго залишалися добрі почуття і приязнь, що забувалися улюблені обличчя, сприймалось, як коливання землі під ногами. Це теж було однією з властивостей того вищого світу: так зникнути, так обминути хвилину прощання, ніби позаду нічого не залишалося. Чи не так зник Маріїн коханий, чи не так зникли бібліотекарка і вчителька?

Гіркота. Життя повинно було бути заповнене чимось по самі вінця — людьми і подіями, а вона, Франка, нічого в ньому не означала, про неї забуто. А вона не могла забути. Щоразу, йдучи вулицями, шукала капелюшок бібліотекарки, все ще вистоювала під брамою, а серце калатало у грудях. Франка і досі снила нею. Адже може так статися, що вона зустріне її несподівано, що та вийде з-за рогу вулиці, сяде за бар’єрчиком у читальні… Але нічого такого не сталося, все оте справді минулося. Франка втисячне вже перечитувала зошит зі стилістичною вправою номер один, з п’ятіркою, поставленою червоним олівцем. Потім вона написала друге, а далі — ще одне, і під кожним із них була червона п’ятірка. Та Франя не мала охоти й далі писати для самої себе.

Люди у книжках почали говорити інакше, в книжках теж було повно поразок і втрат. Прусова Анелька не знайшла вже свого тата й багатства так, як знайшла Маріорія в «Провідній зірці». Анелька вмирала у бідняцькій халупі. Треба було разом з нею вмирати з туги й кохання, треба було невтішно плакати над її долею. Коли страждання ставало нестерпним. Франка сердито й перелякано кидала книжку для того, щоб одразу ж знову схопити її, знову читати, зіп’явшись під самісіньке вікно у підвалі.

Виявляється, що дівчатка з бантами в розпущених косах так само можуть бути нещасливими, покинутими!

Остання сторінка в книжці вже не втішала: щасливого кінця не було. Загадковість долі Вокульського зависла, мов кошмар, дражливим питанням над багатьма днями й ночами. Що сталося з Вокульським? Чи він і справді загинув біля криниці, підірвався на динаміті, чи виїхав? Вона шукала місць, у яких ішлося про це, шукала слідів, упевнювалась, що він живий, і втрачала цю певність. Раптом, коли вона зовсім втрачала надію, всі оці герої з «Ляльки» ставали перед нею, наче живі; в описах цієї книжки, у Франиному сприйнятті зник водорозділ між світом вигаданим і світом дійсним. Всі герої існували насправді. Йдучи до матері на обід, Франя звернула з дороги, щоб пройти Краківським передмістям. Заглядала в крамниці, але жодна не здалася їй крамницею Вокульського. Лише на розі Підвалля серце в неї тьохнуло. Це вже, напевне, та крамниця, крамниця Мінцелів. Навіть іграшковий блазень висить у вітрині. Вона зазирнула крізь шиби, то була крамниця іграшок. Один з оцих хлопців за прилавком, то, може, і е пан Жецький? Двері в глибині приміщення можуть в будь-яку мить відчинитися, і ввійде старенька з тацею і чашечками кави... А оця вродлива блакитноока пані, чудово вбрана, в колясці;  може, це панна Ізабелла Ленцька?

Франка подалася аж до костьолу Візиток. Вже цвіли липи, безліч дрібних, золотисто-зелених квіточок насипалось на брук. Дівчинка стала коло садових грат, отам, за тими загратованими вікнами перебувала, певно, Мадзя з «Емансипанток» ? Чи, може, на Тамці? Ні, тут було гарніше, Франя чула приглушений спів, і, здавалося, що вона бачить білий головний убір черниці й миле Мадзине обличчя.

Вокульський не міг загинути, напевно ж, він був і є — ходить цими вулицями, сховався зі своїм смутком в одному з гарних будинків Краківського передмістя. Може, вона його колись зустріне… А може, —  і Франка заклякала на саму думку про це,— може ж, отой пан під театром у Саксонському саду теж був Вокульський? Вокульський любив ощасливлювати людей, з якими йому випадало стрітися,— але ж той теж хотів дати їй квиток у театр. Чого вона злякалась? Доторкнувся до її щоки долонею,— може ж, хотів просто погладити по обличчю? При згадці про цю незнану ласку її пройняло дрожем. Він хотів погладити її по обличчю, хотів дати їй квиток у театр… Ні, не може бути, щоб люди були лихі.

Весь час її не залишала думка піти туди ще раз. Таємно від подружок, нічого нікому не кажучи. Всі зникли, ніхто не пам’ятав про неї; зостався лише цей пан під театром, який може також бути й Вокульським. Вона думала про нього так довго, так уперто, що кінець кінцем він став зовсім добрим, — він був щедрий на всілякі ласки, квитки до театру, від обдаровував голубливими доторками, погладжував її по обличчю і казав лагідні слова. Зрештою квитки вже відпали: піти в театр стало неможливим, тож він зостався сам, чоловік з того світу — Вокульський. Він.

Вона піде, щоб здалеку побачити його.

Увечері тут було зовсім інакше, ніж уранці. Вранці було безлюдно, а тепер за зробленою з сітки огорожею сиділи жінки у великих, чорних капелюшках. Углибині, в дерев’яному будинку, щось діялося, час від часу долинав різкий, довгий дзвінок. Пройшов жандарм у золотистому шоломі. Надворі ще видно, а вже засвітили ліхтарі. Кущі й дерева тільки-но стояли в сірому світлі, а тепер світло ліхтарів вихоплювало якусь іншу зелень. Світ ставав таємничим, гарним; жінки в садочку розмовляли лагідними голосами. Франка очікувала коло вузенького хідничка.

Вона все ще відчувала ніби якийсь острах — ляк,— надію. Але чим довше вона марно чекала, тим більше прагнула, щоб він прийшов. Її огорнув смуток, адже все скінчилося поразкою, люди, які повинні зустрітися, зійтись, ішли різними дорогами. Чому Вокульський не міг дійти згоди з пані Вонсовською або покохати пані Ставську, чому Мадзя не вийшла заміж за Сокольського, а пішла в черниці?

І от Франя побачила, здалеку впізнала його: він ішов у бік театру, щось тихенько наспівуючи, а його кийок ритмічно балансував у такт співу. Ясніла біла квітка на вилозі піджака. Вона знову відчула страх і відступила якомога далі, углиб, під кущі, що росли за стежкою. Але було ще не зовсім темно, він помітив її й зупинився. Так само, як тоді, він став перед нею, високий, і нахилився. Взяв у пальці її підборіддя і підняв обличчя угору.

— Впізнаю тебе,— сказав він. — Ти вже раз була тут, правда ж? — Він засміявся і далі жваво допитувався:

— У тебе є тато й мама? Он як, ти живеш із тіткою? Де? А мама? Служить? — він кивав при кожній відповіді головою: — Так, так, так. — І зітхнув.

— Що, невесело? Але в тебе гарні, чорні очі.

У неї гарні, чорні очі, привабливе личко, — чи хто казав їй про це? Ні? Навіщо вона сюди знову прийшла? Не знає? Чи любить читати книжки? Та-ак, а таки любить! О, книжки то добра річ, у книжках багато цікавого.

— Б’юсь об заклад, що ти любиш вірші, правда ж? А коли любиш вірші, то, маючи такі трагічні, чорні очі, можна стати артисткою. Скажи, може, того й прийшла сюди, що мрієш про театр? Хіба ні?

Франчине серце гучно закалатало у грудях. То був Вокульський.

— Підеш зі мною, правда?

Вона пішла за ним аж до дверей, щодо яких застерігала її Квірина. Ступала тремтячими ногами, з запамороченою головою, із серцем, переповненим розкошів. Вони зайшли до якогось порожнього передсінку; двері відчинилися й зачинилися. Тепер вони стояли одне проти одного, він із пальцем на вустах.

— Тсс! — сказав їй.

Рантом схопив її за плечі і притиснув до стіни, руками сягнув по блузці туди, де перса. Вона затулилася долонями, передчуваючи щось страшне. Хтозна-звідки взялися в неї жалібні слова, вона благала:

— Ні, ні, пустіть мене, пане!

Він белькотав:

— Тихо, нічого не буде, нічого, це я тільки так, не бійся.

То не був Вокульський, то не був Він. Захеканий, величезний чоловік притискав її до стіни, шарпав.

Сльози бризнули у неї з очей, вона розпачливо заплакала, заридала.

Він відпустив її. Стояв під стіною і важко дихав. Тоді страх штовхнув її до дверей, на стежку, на вулицю. На Новолипки.

 

 

З ЧЕРВОНИМИ ШТЕМПЕЛЯМИ

Рачинська вихилилась у вікно й побачила Амельцю, що розмовляла під ворітьми з якимсь хлопцем. Вона страшенно цього не любила, не раз із небіжчиком чоловіком вони говорили про це, і як тільки якась парочка шепталася під вікном, він відчиняв його й говорив чемно:

— Прошу не стояти під чужим вікном.

Не забував щоразу звернутись до дружини:

— Нацю, пам’ятай, коли наші дівчата підростуть, не дозволяй їм такого.

Бідолага, він ніколи не плекав надій довго жити, такий був хирлявий.

Що він хотів цим сказати: «Не дозволяй такого»? В цьому ніби нічого поганого не було. Стоять собі й гомонять, кожен хлопець, який проводив сюди свою дівчину, мусив ще трохи постояти коло воріт, перш ніж попрощатися.

Рачинська пригадала, що небіжчик додавав:

— Про це одразу ж весь дім знатиме.

Справді-бо, кому це потрібно? Навіщо щоб дівчину обмовляли? Рачинська прочинила кватирку й тихо мовила:

— Амельцю, запроси хлопця до кімнати, якщо хочеш порозмовляти з ним!

Адже ж у неї була гарна кімната з м’якими меблями.

Амельця не повірила своїм вухам, але відразу ж послухалася, а хлопець теж був не від того, щоб скористатися з запросин.

— Хто він? — запитала мати в кухні, а Амельця відповіла, що це брат її подружки з Северинова.

— Ну, якщо так, то все гаразд. — Рачинська приготувала чай. Внесла його сама на таці й попросила пробачення, що до чаю нічого немає.

— Усе саме скінчилося!

Хлопець подякував і повівся так гречно, що на другий день приніс із собою тістечок. На кухні страшенно зраділи цьому: вистачило навіть для найменших — їм дісталося по тістечку, а Цехна, велика ласуха, з’їла аж два. Але через кілька днів, коли хлопець знову прийшов з тістечками, Рачинська зауважила:

— А вас не нудить від тих солодощів? Тістечка з кремом такі солодкі!

Амельця тільки глянула на матір і здивувалася, яка ж вона розумна. Бо наступного дня хлопець приніс цілий фунт уже різних ласощів. Хтозна-відколи не бенкетували так у їхньому домі; Рачинська приготувала бутерброди, багато бутербродів. І знов Амельця дивувалася материному розуму, бо на сніданок, замість сухих булок, були вже булки з ковбасою.

— О ковбаса! — вигукнула Цехна, а Амельця запитала:

—  Мамо, хіба не все подала вчора до столу?

Мати неуважно відповіла:

— Що?.. Ага! Таж було так багато.

Щодо одного погодилась Рачинська з Моссаковською: якщо вже дівчата мають хлопців, то краще, щоб вони стрічалися й розважалися вдома, ніж на вулиці. Це ж завжди відбуватиметься в матері на очах, а Цехна сиділа в цей час у великій кімнаті з лялькою на колінах і прислухалась до розмови. Ні, нічого не можна було б закинути, навіть перехожі могли б увечері заглянути у вікно й побачити зібране у світлиці товариство. Не раз навіть грали тут у лото — ставка була один гріш.

Якоїсь неділі запросили гостей. Амельця була така жвава, їй не сиділося самій з хлопцем. Запросили Моссаковських, молодших і старших.

— Зрештою, буде тільки молодь,— сказала Рачинська.

Прийшов Метек з Ігнасем Пендзіцьким, з мандоліною, Бронка і Янка. Марія відмовилася прийти. Цехна запросила Квірину і Франю. Квірина поводилася чудово, бо вміла лому давати лад, накривати стіл, розсаджувати й порядкувати. Допомагала Рачинській. Але Франя сиділа тихо, мов мишка, й почувала себе ніяково. Розваги здавалися їй страшенно безглуздими, то були справді розваги, все удаване. Франя знала вже, передчувала, що за видимими справами, за словами й жестами криється щось зовсім інше. Вона недовіряла і водночас страждала, що не може так розважатися, як присутні отут, сміятися, стрибати, базікати. Під час гри в «секретаря» вона написала Броні: «Моя люба, тільки ж не йди, адже ми всі свої». Вони не ділились на старших і молодших, розважалися гуртом. Тільки в Янки були якісь таємниці: вона весь час із кимось шепталася, а Амельчин хлопець допомагав Квірині.

Спочатку «секретар»; листки з любовними освідченнями і злостивими словами переходили з рук у руки. Потім гра в «цензора». «Я була на одному балу, мені сказали, що ви — баламутка!» Якщо Броня була гостем, тоді вісті, що їх вона приносила, були добрими вістями, а думки улесливими. Часом хтось протестував:

— Зовсім не так було!

Вибухав сміх:

— Виказав себе! Отже, це ти мовив!

Гра в «талер» була невинною розвагою — шукали талер, а він мандрував з рук до рук, руки були в постійному русі, весь час браталися, торкалися одна одної, обмінювалися потисками. У певну мить Квірииа, що сиділа біля Амельчиного хлопця, вигукнула:

— Метеку, поміняйся зі мною місцем! — Амельчин хлопець занадто пустував, Квірина не могла йому цього дозволити.

Гра в «побудуй міст» була гірша, Рачинська сумнівалася, може, то гріх, що дівчата сиділи на колінах у хлопців.

— Я будую міст,— сказав Метек,— мені потрібна маленька цеглинка. Цією цеглинкою буде Амельця. — Метек стояв посеред кімнати на одному коліні. Амельця, сміючись, сіла йому на друге. Ну, але ж то був Метек Моссаковський, вони з Амельцею знайомі змалечку, як брат і сестра. Тож сідали одне одному на коліна, обіймалися, щоб міст був міцніший, аж поки він кінець кінцем розвалився — всі опинилися на підлозі під крики переляканих найменших дітей.

«Поштаря» Рачинська, мабуть-таки, осудила б, але під час цієї розваги вона саме робила бутерброди на кухні. «Поштар» відразу почався якось незвично. За великою кімнатою була темна комірчина, в якій небіжчик оббивник зберігав волосінь і пружини. Амельчин хлопець перший став «поштарем», а Броня одержувала пошту. Хлопець за йшов до темної комірчини й постукав. Броня запитала:

— Хто там?

— Поштар.

— А з чим?

— З листом.

— Для кого?

Всі з цікавістю очікували на відповідь, хоча й були певні, що це буде лист до Амельці. А тим часом я темної комірчини грубим голосом прозвучала відповідь:

— Для панни Квірини.

— З якими штемпелями?

Затамувавши дух, Броня чекала на відповідь. Штемпелі на листі були червоні.

— А скільки їх?

— Тисяча сто! — вигукнув хлопець.

Під вибухи сміху та оплески Квірина мусила вийти за двері, до темної комірчини.

Червоні штемпелі означали палке кохання або поцілунки; Амельця могла дуже образитись на свого хлопця — він з нею ходив, до неї прийшов у гостину, а тепер скаче коло Квірини. Але Амельця перешіптувалася з Янкою й весь час дивилась на Ігнася Пендзіцького. Ігнась вирізнявся не тільки вбранням, а ще й був дуже чемний. Жоден з хлопців не ввертав уваги на те, чи є дівчаткам на чому сидіти, а він зараз же підсовував стілець. Рачинська привітала його з такою радістю і так частувала, що це привернуло Амельчину увагу до Ігнася. Мріяла про те, щоб він її вибрав, коли буде «поштарем», щоб від нього надійшов лист з червоними штемпелями. А тим часом Ігнась, певно, тому що зблизився з родиною Моссаковських, обрав Броню.

— З якими штемпелями? — запитала засоромлена Броня.

А Ігнась відповів:

— З рожевими, з безліччю їх.

Це була дружба. Броня ввійшла до комірчини, а Франя повинна була її заступити — мала тепер одержувати листа. Отож стояла коло дверей, впускала дівчат у темряву другої кімнати.

Надходили листи з червоними штемпелями — з любов’ю, рожевими — з дружніми почуттями, з зеленими — зі сподіваннями. з жовтими — із ревнощами. Франка правильно повторювала слова поштаря, серйозно відчиняла двері. Вона думала про інші двері в Саксонському саду, в будинку театру. Вона вже знала, що можна робити за зачиненими дверима, у темряві. Уявляла собі «різні забавки», голос став хрипким, нетерплячим, лютим. А ті, за дверима, у темряві, стояли збентежені одне біля одного. Було темно й душно, хтось удавав, що когось цілує… Засміялися, потім запала тиша. Бронка загубила червоний бант із коси, святкову стрічку, спеціально підібрану до бордової сукенки. Ігнась заспокоїв її: знайшов бант біля її ніг, у темряві. Вона простягла руку, доторкнулася до Ігнасевої руки і по ній дотяглася до його долоні й до банта. Але не могла його забрати з його стиснутих пальців.

— Чого ти, Ігнасю, не хочеш віддати мені бант?

— Якщо ти мене гарно попросиш… — Отак вони по дружньому перемовлялися словами! Раптом озвався ображений голос Квірини:

— Ну, ну, вельми прошу, не дозволяйте собі!

То знову щось зробив Амельчин хлопець. Метек невдоволено крикнув:

— Доки ми тут будемо душитися?

Цехна, що ввійшла остання, хотіла була покликати Франю. Вона постукала. Ніхто не відповів. Франя, мабуть, утекла. Не дочекалася листа з червоними штемпелями.

 

 

АМАТОРСЬКИЙ АНСАМБЛЬ МЕТЕКА

Мати даремно розраховувала на Метекову платню. Насамперед йому треба було справити вбрання — темно-синій костюм, а потім в Метека були й інші потреби. Він, щоправда, віддав матері всю платню, але раз у раз просив:

— Мамо, дай трохи дрібних.

Він купував нотний папір, сталеві пера, струни. Мати нічого не могла йому закинути, він старався, як міг, узяв, наприклад, додому додаткову роботу по переписуванню. Сидів, схилившись над столом і гарним каліграфічним почерком виводив у відповідних рубриках ім’я, прізвище, суму. Часом вставав, хапав у руки мандоліну — як мало в нього тепер було часу на гру! Того дня, коли Метек забрав до канцелярії цілу кипу списків, він повернувся з лампою.

Збіглися всі на жиле крило будинку,— батька знову не було вдома у таку врочисту хвилину. Зате прийшов дзьобатий Янек з майстерні і мати — з кухні. Лампа стояла серед столу — жіноча постать на мармуровому цоколі, абажур мав вигляд великої квітки. Але коли дійшло до того, що треба було знімати стару висячу лампу, всі відчули, що робити це не конче потрібно. Нову лампу мали засвічувати у свята — її поставили на підставці в кутку кімнати. Метек був трохи засмучений.

— Хоч би як я старався, в цьому домі це нічого не важить.— Але Марія звернула увагу, що цей куток кімнати був порожній, і лампа гарно його прикрашала. Мати сказала:

— Скільки цей Дракон вип’є гасу!

У Метека виник новий план, тим більше, що додаткового переписування вже не було і в нього виявився вільний час.

— Мені потрібко витратитись на оголошення,— сказав він,— але побачиш, мамо, із цього щось буде.

Увечері він купіив «Кур’єра», і Янка прочитала: «Для аматорського ансамблю потрібні: музика, що грає на мандоліні, гітарист, флейтист і скрипаль».

Одразу ж, уже наступного дня, до дерев’яного будиночка почали приходити люди. Метек попросив, щоб ніхто не вештався по кімнаті, щоб він міг спокійно розмовляти з гістьми. Але в Бронки був свій затишний куточок між шафою й ліжком — зручний для того, щоб поринути в роздуми. Можна було сидіти й міркувати собі про сенс життя, і присутні в кімнаті взагалі про це нічого не знали.

Тож Бронка залишилася в кутку.

Чужі чоловіки заходили, чемно віталися й казали:

— Я з приводу оголошення в «Кур’єрі». Метек називав своє повне ім’я та прізвище й запрошував сісти. З цієї розмови Бронка довідалася, що Метек хоче організувати групу аматорів для спільного вдосконалення в царині музики та гри на інструментах.

— Ви розраховуєте на заробітки? — запитував гість. Метек червонів і відповідав:

— Ні.

Тоді гість або виходив, коли шукав заробітку, або ж залишався, коли йшлося йому про саму лише музику. Такому Метек несподівано пояснював, що в майбутньому, певне, передбачається і заробіток. Бронка вважала, що це крутійство.

— Який заробіток? — здивовано запитує гість.

Метек уже намітив у голові план цілої розмови, і все проходило гладко. Йшлося про те, що «Ксьондз із Носом» мав уже костьольний хор, отже, якби створити ансамбль їз співаків та музикантів, то й можна було б заробляти на урочистих відправах, великих весіллях та похоронах.

— Візьмімо «Ave Maria»,— казав Метек,—звучать віолончель, скрипка та гарні голоси.

Гість підтакував. Але в Метека були набагато ширші плани. А світські пісні? Тут уже йшлося про аматорський характер ансамблю, а плани так розгорталися, що дійшло й  до концертів.

Розмови тривали кілька днів, щоразу нові й нові люди снували по квазртирі. Марія з шитвом перебралась до Подгурської. Одного вечора замість чоловіка-музики з’явилася жінка. Метек був дуже збентежений.

— Я збираю тільки чоловіків,— сказав він.

— Пхе! А чому? — здивувалась вона. У жінки була з собою скрипка, і вона сказала, що давно вже шукає людей, які б насправді цікавилися музикою.

Вона виконала якийсь твір, грала так гарно, глибоко й витончено, що Бронка сплакнула в своєму кутку. Розгублений Метек вже не тільки не бачив нічого особливого в тому, що до ансамблю буде прийнято й жінку, а навіть став вважати, що це висока честь для його колективу. І він сказав їй про це.

Ті, хто залишився в ансамблі, збиралися тепер вечорами тричі на тиждень. Спочатку приходили так само, як і прийшли першого разу: у святкових костюмах, причесані й вичепурені, але потім уже пожалкували, що вдалися до переодягання; казали, що шкода часу, і стали приходити просто зі своїх майстерень. Мили руки над раковиною в кухні, віталися й просили в матері пробачення за те, що прийшли в такому вигляді, пояснюючи, що забігати додому — то лише марно витрачати час.

Приходив Кароль, гравер з великої фабрики. Він грав на віолончелі. З притиснутою до грудей скрипкою тихо заходив Міхал, механік. Вкочувався кругленький і рожевий Коцьо, кондитер, з пузатою мандоліною. Входив з гітарою, голосно вітаючись, елегантний Артур, телеграфіст. За ним — Віктор, слюсар, флейтист. Під кінець — жінки завжди спізнюються — пані Евгенія, дружина гастронома, скрипачка. Всі вони не лише грали, а ще й співали. Тут були бас, сопрано, альт, голоси другі й треті.

Спершу настроювали інструменти. Чути було бренькіт і короткий, частий звук камертону.

— Тара де бум, де бум, — промовляла гітара. Віолончель озивалася глибоким, людським голосом, ніби сходила до пекла. Зате скрипка поривалася вгору. Тільки раз іще, один-єдиний раз, востаннє вже, слухаючи пісні, Бронка мала своє «видіння». Це було тоді, коли не сам Метек, а цілий оркестр заграв Chant des Anges. Пропливли хмарини в блакитному небі, хмарини-пташки, хмарини-хвильки, хмаринн-зітхання. Душа снравді-бо по злинаючих звуках, мов по щаблях драбини, підносилась угору… Вже зосталися внизу будиночки Новолипок, великі торгові доми і крамнички гетто; вже досягнуто розлогих верхівок дерев і перистих хмарин… Архангел для того і став колись на вершині з блискучою сурмою, щоб зустріти цих музик. Небо розверзнеться, і по болісних і солодких звуках, що линуть угору, ввійдуть до благословенного неба всі оці, втомлені працею, люди разом зі своїми інструментами.

Це було останнє видіння пісні. Бо вже зір прикипів до людей, бо вона вже бачила грубі, тверді і шкарубкі руки музик, часто й брудні, бо приходили вони просто з роботи. Потерте вбрання, пропотілі сорочки, зморені обличчя. Але коли торкалися інструментів, руки робилися лагідні і обережні, а пальці витягувалися й ставали витонченими. Звук, який виникав між пальцями і струною, здавалося, змінював їхні похнюплені обличчя. А може, це був справжній їхній вираз?

Вона знала, скільки коштує і що означає купівля нотного паперу, струн з їхніх заробітків — із «чиновницької» платні Метека. Ціна їхня — завжди самообмеження. Від чого відмовлялися ці люди, купуючи свої музичні інструменти?

В худого Кароля руки були з’їдені кислотою, він кашляв. У блідого тихого Міхала і Віктора були згорблені снини від стояння біля лещат. Костянтинові рум’янці запалені були вогнем пекарської печі. Евгенія здавалася, зрештою, цілком здоровою, якби не легка задишка, що утруднювала їй дихання.

Світ став глухий і тихий. Люди рухалися в цій тиші, мов сліпі й німі, розкривали вуста для співу, жестикулювали, усміхалися. Хворі, втомлені, засмучені. Мати зачинялася в кухні, бо через ту музику не мала спокою. Обличчя її хмурніло і вмивалося слізьми. Руки, перед тим такі ласкаві до начиння, з гуркотом совали горшки на кухонній плиті.

Метек вже зробив перший крок до реалізації своїх планів. Бронка чула, як співають Verii Creator[1]. Далі: «Боже наш, двоє сердець віддається на ласку твою…» Потім: «Спиш ти у темній могилі, спочивши навіки». Але вона вже не бачила»ні молодих, ані того, хто був у темній могилі. З трепетом очікувала, чи не закашляє Кароль під час співу, чи вистачить Евгенії під час співу повітря у грудях?

Вона полегшено зітхала, коли все йшло добре. Покінчила із щоденником, із записуванням подій у зошиті в клітинку. Прочитала речення, яке захоплювало її колись: «Марія вмирає від кохання» і здвигнула плечима. Вже не ставила собі запитань: що таке кохання? Не думала про кохання як про пломінь. Любов — то був материн плач, якесь дивне її скавуління і знічення, коли тато йшов і не повертався на ніч. Кохання — то була спорожніла майстерня, розорення дому. Тато теж, мабуть, умирав від кохання, але не так, як то було в Марії — ніби в’янула миртова квітка. Це була горілка, що обпікала горло, це було безперервне цмулення цигарок. Щось страшенно грізне, що звалює людину, що віднімає в неї мову.

Тато онімів.

За темним крилом ліжка, якщо тільки трохи витягнути шию, видно тата,— він лежить хворий. Нікуди тепер не піде й не зоставить їх «на ласку долі». Нікуди не піде і не говоритиме чогось чудного своїм грубим і запальним голосом. Тепер він такий хворий, що не може говорити. Мати заварює калачики, ромашку, робить припарки. Але тато не подає голосу. Натомість від ліжка чути ніби безголосе волання. Тато лежить з потемнілими зіницями. Долоні й пальці перебрали на себе мову — тато висловлюється жестом, поглядом, усміхом і скривленими губами. Марія розуміла все.

Ох, вона багато чого зрозуміла, коли отак сиділа над татом. Може, вона найбільш за всіх страждала від отого його відлучення від дому, її найбільше вразила Гелена своїм страшним романом. Але тепер їй здавалося, що, крім бажання, щоб вона дала йому чаю чи поправила подушку, тато хоче від неї ще чогось. Незрозуміле прохання таїлося у звернутих до Марії зіницях. Вона не раз тривожилася, ловлячи цей його погляд. Коли вони були самі, вона клала голову коло його голови на подушку. Він робив заперечний рух, відсувався, побоювався, що його хвороба заразна. Жестом попросив олівця. Марія дала йому Метеків олівець, але він з усмішкою похитав головою. Він не міг користуватися таким тоненьким патичком. Показав рукою в бік майстерні. Марія принесла великий столярський олівець Фабера. Тоді він написав: «Будь обережна». Марія знизала плечима. Хотіла показати йому, як його любить. Обняла його за шию. Він більше не гнівався. Вони притулилися головами й диви лися одне на одного, невідомо чому, в глиб очей. У глибині їх Марія знову прочитала невисловлене, жалібне прохання. Вона прошепотіла:

— Тату! Що ти хочеш? Скажи, я все зроблю.

Ane батькові очі швидко ховались під повіки. Тоді Марія повернулася думками в болісний і розкішний край своїх спогадів. Чого б вона сама найбільше жадала? Побачити його, побачити чоловіка, який небагатьма словами, кількома прогулянками скорив її, затьмарив їй життя так, що не можливо було полюбити когось іншого: вона весь час думала про нього, думала, шиючи, під туркотіння машини, в гаморі дня, в глухій тиші ночі. З ним провадила нескінченні розмови. Якщо тато, якщо Гелена… Відганяла від себе цю думку, цей неясний намір, але її охопило співчуття до батька… Що він мав у житті, боже ти мій, крім повсякденної праці, постійних шукань — крім короткочасного шаленства останніх місяців?

Раптом, аж тепер, вона зрозуміла страшну фізичну тугу одного за одним — власне, оце й таїлося в потемнілих батькових зіницях. Наважилася. Що скаже мати? Чи Гелена матиме час? Хитро шпигувала за кожним материним кроком, розпитувала про її наміри. Нарешті випала хвилина, коли мати почала збиратися до костьолу.

Тоді вона — за капелюшок, за пальтечко, схопила дрібні на трамвай. Швидше б ускочити до вагона, і тоді вже все станеться скоро. Захекана вибігла на сходи пансіонату, подзвонила. І — позадкувала, так ніби її вдарили кулаком межи очі.

Власниця пансіонату, розхристана й люта, перехилилася через поруччя сходів і все кричала й кричала їй услід:

— Та мавпа виїхала, виїхала! Утекла з суддею з п’ятого!

 

 

АМЕЛЬЧИНІ «МОДИ» І ЦЕХНИНІ ТАЄМНІ ЗАНЯТТЯ

Амельчин хлопець запросив її до ілюзіону, показували саме «Княжну Тараканову». То було страшне видовисько. Княжну з’їли щури у в’язниці. Про те, що вони йдуть до ілюзіону, матері не можна було навіть сказати, бо вона одразу ж пожалкувала б, що витрачено гроші на квитки, хоч то були й хлопцеві гроші.

— Невже ви не могли б посидіти вдома й порозмовляти собі?

Сидіти весь час удома й розмовляти — це Амельцю не тішило. Вона постановила піти ще раз. Але хлопець більше не з’являвся. Просто щез, перестав приходити. Тоді мати почала знову шукати багатої пані для Амельці і раз за разом ходила на Северинів.

Щоправда, найменші дуже вередували й плакали, так звикли вже до тістечок і ковбаси. Цехна просто виманювала щось у Бронки і Франі, хоч би шматочок хліба. Але найменші були нещасні, Амельця жалкувала тепер, що ходила до ілюзіону: не зуміла затримати хлопця коло себе. Адже повинен бути на це якийсь спосіб. Хоча дедалі частіше можна було почути, що хтось там учащав до дівчини скількись там місяців, а тоді перестав учащати.

Повернутись на Северинів? Амельця стрепенулася. Там треба сидіти тихо, з опущеними очима, під час роботи не дозволялось розмовляти, про сміх нічого навіть згадувати!

Зі страху перед Севериновим Амельця подалась на Длугу і ходила від крамниці до крамниці. Не могла сказати, що вона підсобна робітниця або продавщиця капелюшків, тож запитала:

— Вам не потрібна учениця?

Учениця? А чи зможе вона щось заплатити за науку? Хай прийде з матір’ю — так їй відповідали. Однак то тут, то там потрібні були дівчатка-посильні.

Амельця натрапила на таку крамницю, де була симпатична, інтелігентна господиня і вміла поєднати одне з одним. Платні ніякої не платили, але за послуги дівчинка могла навчатися на модистку.

— Матимеш свою копійку,— сказала пані,— Коли віднесеш капелюшок, одержиш на пиво, власне, на цукерки.

А мати? Вона впала в розпач. Там, на Длугій, не було жодної, як бог велів, заміжньої жінки.

— У твоєї пані є чоловік?

— Я не знаю, але ж ти сама бачиш, що всі твої плани і проекти ні до чого. Я повинна мати якусь спеціальність у руках.

Рачинська застогнала:

— Хіба це спеціальність! Не про таке майбутнє для своєї дитини мріяв небіжчик!

Хтозна, чи не наполягла б мати на своєму, якби не лист, що надійшов до Броні Моссаковської. Лист від її колишньої вчительки.

Бронка вбігла така радісна до Рачинських:

— Скажіть, Цехна зможе навчатися?

— Чи матиме можливість ходити на уроки?

— Чи не дозволили б ви? Це ж буде ввечері.

Минуло чимало часу, перш ніж вона заспокоїлась і змогла про все розповісти. Вчителька написала листа, в тому листі був другий конверт, адресований дружині адвоката, аж на Вільчу. Броня мала йти туди сама і поговорити не тільки про свою науку, а й розповісти про Франю, Цехну, Янку і Квірину.

— Вчителька пише, що ми зможемо вивчати мови, бухгалтерію і навіть, якщо захочемо, навчатися музики. — Бронка тремтіла від хвилювання. Мови! Якби вона знала німецьку мову, хто знає, чи батько кінець кінцем не подбав би про те, щоб вона навчалася в гімназії? Ой лишенько, як вона вчитиметься тепер, по стількох місяцях байдикування! Рачинська просто остовпіла, але не забарилася, одначе, подякувати богові за цей знак ласки. Переадресувала всю свою надію з Амельці на Цехну. Так. Цехна молодша, вчиться добре і до того ж така улеслива! Не може бути, щоб адвокатова дружина не полюбила її від усього серця. Цехна до кожного горнеться.

— Ти не знаєш, Броню, в тієї пані є діти?

Ні, цього Броня не знала. Вона страшенно квапилась, бо мала одягтися й піти сьогодні ще на Вільчу. Рачинська нагадувала їй:

— Не забудь, Броню, поцілувати ту пані в руку і думай, що говориш, щоб не зіпсувати всього!

Мати була так само перейнята цією історією, як і Рачинська.

— Хай тобі поможе всевишній! — вигукнула вона і сказала дістати з шафи святкову бордову сукню. Бо ж і Рачинська не хотіла випхати з хати Цехни, і матері теж такого не спадало на думку. Але в важкому житті кожна з них прагнула чогось іншого для своїх дітей. Легшого, ліпшого.

Франя провела Броню, бо знала дорогу до центру міста і щоб Броні було веселіше. Вони пройшли через Саксонський сад. Саксонський сад був порогом. Порогом в інший світ. Але за ним починається сонячна, широка Маршалковська вулиця. Люди тут були спокійні, розмовляли впівголоса і вбрані були краще, а щоб діти бавилися на вулиці, як це було заведено на їхній вулиці, такого взагалі не видно було.

Вони йшли Маршалковською, здавалося, без кінця. Зупинились перед ворітьми.

— Кудою підеш, парадним чи чорним ходом?

Бронка не могла відповісти. Франка, подумавши, вирішила:

— Іди чорним ходом! А я почекаю біля воріт.

Бронка піднялася чистими кухонними сходами. Це було на другому поверсі. Куховарка взяла листа й запросила сісти.

— Посидь, я зараз скажу господині.

В глибині квартири грюкнули двері, чийсь голос озвався:

— Де та дівчинка?

У відчинених дверях з’явилася господиня й вигукнула:

— Як ся маєш, моя дитино! Входь завжди через парадний вхід!

Не дала поцілувати себе в руку. Цмокнула Броню в голову. Екзамен відбувся в їдальні; господиня сиділа на канапі, Броня — коло неї. Рвучко відсунула серветку скраю столу і продиктувала кілька речень.

— Чудово! Зовсім не робиш помилок.

Вона задала кілька запитань з арифметики, географії, історії. Обличчя її проясніло.

— Здібна з тебе дитина!

А Броня ледве промовила:

— Франя ще краще вчиться.

Господиня відповіла, що знає про це з учительчиного листа.

— Всі дівчатка з вашого класу, які бажатимуть чогось навчитися зверх шкільної програми, можуть приходити до мене. Тільки пам’ятай: ви повинні дотримуватися таємниці, нікому не можна про це говорити. Зошити тримайте під пальтами, заходьте у Вільчу не всі разом, а по двоє. Приходьте післязавтра о шостій годині.

Запитала:

— Скільки йти до Новолипок?

Злякалася, що вони так далеко, Бронка палко запевняла, що це нічого.

— Ти так сильно хочеш учитися?

Так, вона дуже хоче. Господиня кашлянула:

— Я дам тобі на трамвай. Певно, ти не взяла грошей, щоб їхати трамваєм?

Бронка зробила кніксен і подякувала. Вона не любила їздити трамваєм: у неї паморочилося в голові.

— Байдуже, ти побачиш, що можна звикнути,— сказала господиня,— поїдемо колись разом!

І вона сама, власноручно, відчинила двері й випустила її через парадний вхід.

— У четвер о шостій!

Броня не звернула уваги, як була опоряджена кімната, в якій сиділа господиня, і який та кімната мала вигляд. В неї зостався лише спогад про щось надзвичайне. Лише на сходах вона отямилась, відчувши під грубою підошвою черевика незнану м’якість. Сходи були мармурові, як підставка під святковою лампою, купленою Метеком. На цьому мармурі лежав килим, червона доріжка збігала по сходах, підтримувана блискучими прутами. Гарна велика лампа з безліччю келихів прикрашала стіну другого поверху. Бронка швидко збігла, відчинила парадні двері і звела погляд на Франю:

— Чи бачила ти коли такі сходи?

Ні, таких сходів Франя не бачила. Вона здивовано запитала:

— Тебе випустили через парадний вхід?

Бронка, майже плачучи, крикнула:

— Господи, ця пані добра, мов ангел, от побачиш! Ми маємо прийти післязавтра о шостій годині.

Амельця могла тепер спокійно ходити на Длугу до крамниці з чорною вивіскою і золотим написом на ній: Modes Marie[2]. Рачинська їздила до стареньких жінок у Нове Място і в Северинів і розповідала їм, що Цехна вчащає на «таємні курси», вивчає «вищу науку».

 

 

БРАТЕРСТВО СВІТУ

— Овва, чого їй заманулося, дорогесенькі мої! — буркнула мати.

Квірина терпляче чекала на відповідь, але більше нічого це було сказано.

— Мені що, йти до чужих? — запитала Квірина. — Адже я вже хочу заробляти.

Мати глянула на неї спідлоба.

— Хіба нема чого їсти? Хіба не маєш у що вдягтися?

Мати не хотіла сидіти на кухні й куховарити. Коли згадано було про відпочинок, вона сказала, що відпочине в труні. Батько стояв коло полиці, зіпершись спиною на бляшанки з льодяниками, і ніби жартома щось бурмотів.

— Ти глянь, стара, як їй кортить допастися до каси!

Квірина теж не хотіла цілий день скніти в комірчині за крамницею і зголосилася ходити на курси.

Домовились зустрічатися на розі Кармелітської і Новолипок, коло кіоску, де Квірина купувала «Барбару Убрик». Квірина приходила перша й очікувала. Вони здійснювали мандрівку на Вільчу, зошити й книжки несли під фартушками, руки в них постійно були схрещені на грудях, — підтримували заборонений багаж. Вечори були чудові, запашні, в Саксонському саду розцвітали все нові й нові квіти.

Через кілька уроків їх, одначе, розлучили. Адвокатова дружина не могла всього викладати. Йшлося тільки про екзаменування дівчат. Квірина пішла з листом на Маршалковську, Цехна з Янкою на Гожу, Бронка — на Нововєйську, а Франя залишилася в адвокатової дружини.

Домовились вертатися додому разом, ділилися новинами. Квірина аж співала від захоплення, вона ніколи не припускала, що можна так учитися! Бухгалтерія, наука про торгівлю. Зиск, збитки, товарознавство; дві години лекцій збігали завжди, мов одна хвилина. Цехна і Янка вчилися всього потроху в лікаревої дружини на Гожій. Одержали вже використані зошити, списані попереднім учнем, що до них ходив на уроки.

Що з ним сталося? Чи вмер, чи так уже вивчився, що більше не було потреби сюди приходити? Може, відвідував університет? Янка не могла стриматись і насмілилася за питати:

— Скажіть, будьте ласкаві, що сталося з тим хлопцем?

Лікарева дружина, насупила брови й сухо відповіла:

— Він крав, і ми змушені були з ним розпрощатися.

Цехна і Янка витріщили очі.

— Крав?

— Цупив у мене дрібняки з гаманця.

Вона зітхнула і сказала засмучено:

— Всі мої вихованці крадуть.

Цехна схопилася зі стільця і, щоб заспокоїти, поцілувала її в руку. Але Янка, присоромлена, сиділа нерухомо. Лікарева дружина дуже любила Цехну, але і Янка приваблювала й цікавила її. Янка ніколи не схилялася до її рук, не хотіла брати мідяків на трамвай.

На зворотному шляху кожна з дівчат вихвалювала свою вчительку — мабуть, кращої на світі не було! Франка почала вивчати польську літературу, французьку мову: їй обіцяли домогтися безплатного місця в польському пансіоні. Броня ходила після уроків зі своєю вчителькою у Фраскаті, до чудового саду, куди впускають тільки із вхідним квитком. Побувала також на Крулевській і дивилась на демонстровані з магічного ліхтаря чудові краєвиди.

Коли вони опинялись на своїй околиці, то сумно поглядали на восьмий трамвай, що йшов на Маршалковську. Вони не могли дочекатися наступного дня, години початку заняття. Домівки стали похмурими, сповненими страждань. Тут лежав хворий батько, там, у Франки, тітка знову пиячила й збиралася вирушити до Лодзі. «Тулуби» стали зовсім незрозумілими навіть для їхньої рідної дочки Квірини. Цехну на підвечірок почастували шоколадом. І вона вередувала, коли доводилося їсти дома бурду. Янка відчувала задоволення, коли торкалась до оббитих оксамитом меблів у салоні лікаревої дружини, уважно оглядала її сукні. Тиша в цих покоях, розкішна прохолода в жаркі літні дні, і тепло в дощові осінні дні!

Біля вікон почеплено термометри.

Дівчата вигадали для себе смішну розвагу — оглядати панські сходи, сходи парадні. В них — на півповерхах — стояли канапки, скульптурні фігури, на підвіконнях — квіти в вазонах. Коли входили, сідали на канапках, квапливо розгортали пакуночки з хлібом для підвечірку. Раптом десь нагорі стиха грюкали двері, і дівчата сполохано схоплювалися і бігли вниз. Серця їхні сильно калатали, стільки було різних переживань з приводу оцих походів на сходи. Натрапили нарешті на такі тихі сходи, що, здавалося, нікого й не було за лакованими дверима квартир. Але ці сходи, хоч так гарно опоряджені й такі у своєму спокої безпечні, набридли їм. Вони почали відвідувати інші. Іноді сторож зупиняв їх у під’їзді, запитуючи:

— Ви до кого?

Коли це сталося вперше, Квірина не втратила самовладання й назвала своє власне прізвище — прізвище своїх батьків. Сторож відповів:

— Тут такий не мешкає.

І вони дали драла. На вулиці Квірина сміялася, мов навіжена.

— Я знаю, що він тут не мешкає, бо мешкає на Мильній.

Потім вони завжди намагалися запам’ятати якесь прізвище з таблички перед брамою, зі списку пожильців. І коли їх запитали, вони сміло назвали якесь прізвище, що його хвилину тому прочитали на білій табличці. Сторож розкричався:

— Ти диви! Такі ще малі, а вже їм до акушерки треба! Я вам як дам!

Вони втекли, не розуміючи, про що він говорить. Входили вже в життя, а нічого ще не знали про ту, що асистує при народженні цього життя.

Щось було порушено: ходили тепер уже до багатих будинків, розмовляли з вродливими, освіченими паніями і не відчували себе нижчими за них, не звертали уваги на свої, грубого крою, сукенки, бо не раз дивували своїх учительок влучними, незвичними відповідями і успіхами в навчанні. Вони завважили, що це було належно оцінено, що це було чогось варте, багато чого варте, бо ж майже була забута різниця між Новолипками і Маршалковською. В той день, коли Франя вперше сяйнула вдалим виконанням стилістичної вправи на уроці в адвокатової дружини, вона обняла її, поцілувала й запросила до столу на обід. Служниця у білім фартушку приставила третій стілець і накрила з цього боку стіл так само, як і для господарів. Франя помила руки у ванній кімнаті. Коли стояла вона, зніяковіла і не впевнена в собі, у кутку їдальні, увійшла адвокатова дружина і сам адвокат.

— Ось моя вихованка,— сказала вона.

Адвокат простяг руку, а Франя зробила кніксен.

— Ну, то дай же свою лапку,— сказав адвокат і звернувся до дружини:

— Здається, цього разу ти зробила гарний вибір.

Франю посадовили за стіл. Коли вона брала тарілку супу з рук адвокатової дружини, в неї перед очима зринули бібліотекарчині руки, що подавали їй книжки, спрацьовані материні руки, що в прочинені двері простягали їжу, білі руки шкільної вчительки, простягнуті до неї з зошитом, із стилістичною вправою № 1.

Вона була страшенно зворушена.

Тепер відчували це ж саме усі й міркували собі: «Отже, існує якесь людське братерство, тож можна йти між люди, незнайомими вулицями і пізнавати тільки одне добро?»

У Пенсійній комісії, в конторі, де працював Метек Моссаковський, відбулися врочисті іменини начальника відділу. З цієї нагоди сфотографувалися всі службовці, поляки й росіяни. Отож довкола цієї фотографії в оздобних завитках біг напис:

Хоча життя й тяжке повсюди,

Проте є добрі люди.

«Є добрі люди!»

Коли дівчаткам набридло шукати гарні сходи, вони почали заглядати у вікна квартир. Скрізь були симпатичні люди з усміхненими обличчями, вони працювали або ж розважалися.

Одного вечора дівчата побачили у якійсь бічній вуличці ясно освітлене підвальне вікно. Квірина сказала:

— Дивись, Франю, яке гарне помешкання.

Вони схилилися над вікном і побачили велику кімнату. В кутку горів вогонь. Все тут було ясне, світле, сліпило своєю білістю. Молода жінка в білій декольтованій сукні саме підвелась від швацької машини, що стояла тут же, під вікном. Що то була за машина? Вони ніколи ще не бачили такої машини! Жінка натиснула рукою на пружину, і машина опустилася вниз — тепер їм видно було тільки гладенький, полірований столик. В колисці спало рум’яне, маленьке дитятко. Ліжко накрите було білим покривалом, стіл був покритий білою скатеркою, вглибині біла завіса заслоняла куток кімнати.

Франя перша простягла руку й легенько постукала в шибку. Жінка здригнулася й підвела голову. Усміхнулась, коли побачила стільки дівчачих облич, схилених над вікном. Вона стала на столик і відчинила кватирку.

— Дівчатка, ви щось шукаєте?

— Ні,— відповіла Квірина,— ми тільки так собі…

— У вас так гарно,— пояснила Цехна,— так чисто…

— Що то за машина? — спитала Янка.

Жінка весь час усміхалася.

— Може, зайдете до мене? Я сама, чоловік не скоро повернеться з роботи. Покажу вам дещо! — вона так палко запрошувала їх до себе, що вони аж здивувалися.

— А кудою до вас заходити?

— У кінці цього муру буде хвіртка. Ідіть, а я вийду вам назустріч!

Вони швидко побігли, зраділі. Навіть Квірина не мала жодних сумнівів. Вона пхнула хвіртку, і вони опинились на малому брукованому подвір’ячку. Тиша і темрява. Вони боялися рушити далі, очікували. Раптом почули здавлені голоси — у глибині подвір’я, в темній стіні будинку, відчинилися двері і сяйнуло світло. Видно було сходи, людей,— двоє чоловіків,— вони обережно сходили з вантажем. Третій ніс хитливий ліхтарик. Дівчатка затамували віддих і притислися до самого муру. Чоловік з ліхтариком ішов перший, світло ковзало, сяяло, повзло під їхніми ногами. Двоє чоловіків несли мари, покриті білим простирадлом. Знову відчинилися другі двері в бічному крилі будинку — то мав бути вхід у коридор, що вів до білої кімнати. З’явилася жінка в білій декольтованій сукні. Вона перелякано відсахнулася, коли побачила мари. Чоловіки минули її і попростували далі коридором, а вона вийшла на сходи і дивилася в темряву. Виглядала їх. Але дівчата не рушили з місця, ані поворухнулися, в глибині душі благали бога, щоб жінка пішла й зачинила двері в коридор, у якому ще видно було жалобну процесію. А коли це сталося, вони вибігли за хвіртку.

— Вона боялася сидіти сама,— сказала Квірина,— тому й запрошувала нас…

— Це затилля якоїсь лікарні! — вигукнула Янка.

Бронка пожаліла жінку. А чому б їм не піти й не посидіти, щоб зробити їй приємність? Але подруги перекричали її: страх перед трупами і смертю був більший, ніж співчуття до жінки.

— В неї дитина! — розпачливо пропищала Цехна.

Їм було шкода, що рум’яне немовля росте поруч зі смертю. Але вони не могли вже повернутися, хоча все ще бачили миле, усміхнене, зичливе обличчя жінки, що благально вдивлялася вгору, коли вони присіли навпочіпки коло вікна під валу. Страх перед смертю переважив.

Тут кінчалося всяке братерство між людьми.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.