Діти Чумацького шляху - 34

4. КОМУНА «ВПЕРЕД»

І

Тарас часто тепер заходив до Кіндрата Моголівця. Чогось тягло його, — чи по дорозі до комуни, чи як додому вертається, — зайти, хоч і зробити невеликого гака.

Тут не було нових вражень, але тут він відпочивав всією своєю істотою, мов при матері. Так, наче він пробивається через Дике поле, через хащі й зарослі незачепленого лісу, змагається із буйними височенними травами і будяками вище голови, щохвилини ризикує й остерігається не опинитися на іклах дикого вепра, не наступити на змія-полоза, не вступити у трясовину.

І раптом опиняється в прихованому серед лісу затишному хуторі-займанці, де все дише спокоєм, певністю, споконвічним звичаєм. Всьому є місце: стіл, поставлений віками й традиціями ще, може, трипільців-вогнепоклонників під образами на покуті, піч — ліворуч на приході, мисник — праворуч, рожі — перед призьбою, глечики — на кілках лозової ліси, льох — там, де йому віками годиться стояти.

Тарас хотів би жити в такій хатині, бути пасічником. Це, може, найбільш відповідало його, натурі. Споглядати, про все це, думати і не прискати галасивими словами людям увічі. Дивитися на людсько-бджолину метушню, і самому стояти осторонь, і бачити те, чого не бачать інші. І чому він не має права бути тим, що він є?

А їх усіх, хто так чи інакше вибивався понад рівень селянської маси, силують бути агітаторами, запрягатися в політику партійного комітету. Пасивність, відраза до «громадської роботи» таврувалася майже як опір заходам радянської влади.

Ну, а як він пасивний! Як це — його природа! То не жить? Нема йому місця в житті?

Він переживав трагедію неспівзвучності епосі. Адже ж тільки в ці часи, що він живе, в часи ламання старого й творення чогось нового, всі конче повинні бути на один кшталт — громадсько активними, говорунами-організаторами. У природі й у її різновиді, суспільному житті, завжди знаходили своє місце всі витвори невичерпного й вибагливо-різноманітного творчого буття. Хіба конче повинна людина витрачати себе на цю порожню, галасливу тріскотню, що зветься громадською роботою, зборами, виступами, організаторством? А як робота творча та проходить десь у глибині, забирає всі сили і робить людину зовні бездіяльною?

Так, порожня зовнішня діяльність. Кому і нащо вона потрібна?

Для Тяраса це була трагедія. Він твердо в глибині душі вважав, що все, оголошене надзвичайно важливим, непотрібне. І його змушують віддавати свій час, всього себе цьому непотрібному, міняти, силувати свою вдачу. Не знаходив він ззовні підпори своєму переконанню і мусив виробляти сам у собі ґрунт, боронити свою пасивність хоч сам перед собою, бо разом з нею губив себе.

Ні, Тарасові треба було народитися п’ять чи десять століть тому, коли не було громадської роботи, не було літературних дискусій …

Бо так і в улюбленій сфері він нічого не розумів. Тарас читав оці журнали й літературні газети — і не хотів читати, вже більш нічого не тямив. Що додавала до вічного джерела втіхи — письменства — оця балаканина про якесь переверзіанство, воронщину, форроцівство, раппівщину, механістичність, призов робітників-ударників у літературу і сонми іншої кошмарної словесної сарани?

Він не розумів і не хотів розуміти, що провадяться ці чорнильні бої. Хіба замінять несмачні оці накопичення слів: «моністичний стиль як єдність художньої творчої методи та оформлення специфіки класової боротьби на літературному фронті» хоч одну «Думу про трьох братів»? Або навчить, як її створити? Цікаво, чи Боккаччо також вивчав техніку новели, як писав свій «Декамерон»?

Тому він тепер не хотів читати цієї беліберди, байдужо минав оком кошмарні накопичення слів і почував себе чужим усьому світові. Він цього світу не розуміє, не сприймає.

Тому добре було йому в Моголівця, бо тут він почував: Кіндрат і обстоює нерушені основи так само, як обстоювала його душа для себе у інший сфері. Світу навиворіт тут не було, розумне було розумним, нісенітниця — нісенітницею.

Особливо ж охоплений він був цим почуттям затишності й відвідрадності після того, як вертався з комуни. Там усе було в процесі шукання, будівництва, непевності.

Комунари ставили новий дім і почали були будувати в стилі готельному — щоб кожен мав свій вихід і щоб усі були вкупі. Це була довга будова з коридором посередині. Але хтось сказав, що це подібно на Мошків заїзд у Дрижиполі, а більше всього иа касарню. Тоді цю будову розібрали й розігналися збудувати дім у вигляді п’ятикутної зірки.

І не зважаючи на це ультрасимволічне значення комунарської архітектури, Тарасові ставало важко на душі, коли він проходив близько нової будівлі. Може, воно й гарно дивитися з літака, але бути поруч цієї неоковирної райшури, жити в ній, дивитися щораз на неї…

Почуття було таке, наче тебе хтось придавлює, затискає… І не допомагав квітник на фасаді та пам’ятник Ленінові з простягнутою рукою.

Втім, комунари пишалися своїм одороблом.

 

 

ІІ

Сама особа Кіндратова якнайвлучніше сприяла ілюзії, що ти перенісся в ХІV-ХV століття. Перед тобою козак Мамай з довгими зміястими вусами, навскіс розрізаними сливами карих очей. Якщо очі ці красномовно розповідали про якісь далекі таємниці історії українського народу, про таємні процеси сполуки слов’янського смерда з монголом-печенігом чи торком, то думки Кіндратові були захоплені процесами сучасної історії України. Вони так близько стосувалися його.

— Оце присоглашають у комуну, — каже він до Тараса, — так не до душі. Там у них машини цінні під дощем недоглянені мокнуть…

Тарас трохи був у курсі справ. В комуні було дві течії.

Одні, з Дуб’ягою на чолі, хотіли підсилити комуну коштом хазяїв, середняків. Бо бідняк-люмпен, робити не вміє.

Другі ж казали:

— Нащо нам хазяїв брати в комуну? Покранімірі, візьмемо десять бідняків, то хоч наробимося ними!

В усякім разі в комуні добре розуміли, що треба їм розширюватися. Райпартком ставив так питання, що комуна повинна охопити все село.

Тим-то цікавився Тарас, чи скоро й Кіндрат до комуни пристане?

— Може, коли б ви там бучи, то й не мокло б… — засміявся Тарас.

Але на це запитання відповіла вже Мар’яна.

— А он, як буряки пололи, то так чисто все й покидали, сапи так і валяються на межах.

Вона теж!

— Тепер уже трохи прийшли до пам'яті, — провадив далі Кіндрат, та от ще недавно… Той струже тік, а той газету читає. «Ти доки тн будеш стукати? — сердиться один на другого, -заважаєш газету читати!» А то, як молотять, то покинуть — там овес, там ячмінь… Свиня прийде, виваляється в калюжі та й попереду в вівсі викачається, а тоді в ячмінь піде…

Еге-ге! Та тут жоден крок комуни не сховається від ока людського.

— Отак усе: що роблять — так усе й покинуть! Ніхто нічого не прибере. Там і машини, там і мішки, там і хліб…

— А вони пішли «на оддих», — кепкувала Мар’яна.

— Ні, мене хіба зв’яжуть та понесуть, а сам я не піду, — весело блиснув своїми сливами-очима Кіндрат, ще й головою замотав.

— Ой, не зарікайся так! Ти й про хліб казав, що не даси, але як прийшли… -зітхнула Мар’яна. -Он дейкають, що гарнізується якась артіль у Дрижиполі й по інших селах. Не мине й нас воно… Кажуть, хто не піде в неї, з села виженуть…

— То баби з дзвона вилляли, — спокійно відповів Кіндрат. — Як це так, щоб менее з села вигнали1? То кого ж тоді зоставити, як мене вигнати?!

— Є такі, що вже рота роздзявляють: «А, ми бідняки, а в нас нема, а в них є!..

— Хай роблять, то й у них буде!

А їй-бо, в нас такі бідняки, комнезаможні, що скільки ти йому не дай, то все, як у прірву. Оце дадуть йому допомогу, то він собі справив штани, проїв, пропив і знову кричить: «А ми бідні! А в нас нема! А в вас є!» То чого ж ти корову на налигача та й на ярмарок?

— Не знаю, для кого воно, ті колективи… Хіба для куркулів? -замислився Кіндрат.

— Та де вже вони, ті куркулі?

— Еге! — підхопила Мар’яна. — Бідняки ще більш не хотять іти, як куркулі. Бо там треба робити! А бідняк перший одказує на совєцьку власть, не любить її. Он узяти Андрія Рачка. Він нап’ється та й кричить: «Що, я повинен на чужі діти робити?» А в самого аж дев’ятеро й дві десятини поля. Другий, Степан Олійник, такий самий і таке саме каже: «Це я на Андрієві діти буду робити?»

«То що це воно таке? — думав Тарас. — Чому не хотять? Комуна забрала найкращі землі, всі ревуть на неї, а йти не хотять…»

А, може, Кіндрат «куркульським духом напитаний»? Консервативний мужик.

Кожному своє! Чому Тарас обстоює свою духову індивідуальність? А Кіндрат своєї господарчої не може?

 

 

ІІІ

Хоч Кіндрат із Мар’яною й казали, що до комуни не хотять іти ні хазяї, ні бідняки, — це була правда лише до останніх днів. У ці дні до ради комуни «Вперед» посипалися заяви, як із мішка. Рада мусила цілими днями засідати, щоб їх розглянути.

Тарас тепер із комуни й не виходив. Якраз починалися вакації в школі, а оцей прийом до комуни відкрив йому широту відчуття сільського життя, таке не подібне до того, що він звик уважати за сільське. По морі ходили валуни, щоглибше схвильовуючи морські, може, ніколи не зворушені досі, глибини. Цікаво!

Він навіть, подумавши, подав клопотання, щоб його перевели ближче до марієцької семилітки.

Перед очима проходили сім’я за сім’єю. Були заяви, що їх вдоводьняли за дві хвилини, відкладали вбік. Секретар читав.

— Заява товариша Гоца:

«Звертаюся до вас всіх членів своїм бажанням, аби зарахували мене дійсним членом своєї комуни. З боку моїх обставин рахую, аби не одказали.»

— Прийняти! Він уже місяць, як працює й земля вже прирізана, каже рільник.-Парень на всі сто!

Заява лягла вбік.

Заява Самсона Бедрика:

«Майже дуже маю охоту вступити в вашу органпацію».

— Це старий Самсон? — перепитуе Кармаліта. — Та в нього баба дуже сварлива, друга Бирочка. Буде нам тут каламутити завжди.

— Він пасічник хороший!

Задумались трохи. Баба Бирочка, що то виходить із комуни, то вертається, вже всім увірилася, а тут ще й Самсониха. Але пасічника треба.

— Ну, то як знаєте! — махнув рукою Дуб’яга.

— Прийняти! -пише секретар,

— Заява Катерини Скалозуб.

— А, це та, що на кухні допомагає? Хіба вона ще не член?

Стара бабуся вже давно жила в комуні. Ішла попри комуну, несла пуд жита, та й зайшла в комуну вода напитися, а потім попросила, щоб їй хто завдав. А в цей час на вулиці хтось те жито вкрав. «То зоставайтеся в нас», — сказали їй і вона вже з півроку живе в кошта.

З нею довго не барилися.

Але що тут робити? Василь Шевчук із сином подали заяву,

— Та там у них борба йде! — поінформував один член ради. — Жінка й другий син не хотять.

— То убідити їх, -не задумався довго Дуб’яга.

Сказати: «Ви ж хочете добиватися кращого життя! Адже мій батько мав вісім десятин, та й то пішов у ліс у землянку, а не вдалося йому, то й назад прийшов… Так і оце… Невгодно буде, то назад вернуться…»

— Може, ще почекаємо?

— Ну, гаразд! Хто там далі?

— Заява Галки Петрик.

— А, це тая… Активістка… Курсантка!

— Ха-ха-ха! П'ятиденні курси скінчила…

— Це, може, та, що про неї на вулиці співають?

Чоловіче, Грицю,

Помий мені ложки,

А я піду у сельбуд,

Погуляю трошки…

— Та сама! Там, кажуть, у них удома так, Грицько каже:

«Ну, ти, мабуть, попорай, а я піду на збори.»

«Ні, ти попорай, а я піду на збори.»

«Ну, то скоренько попораймо, та й обоє підемо…»

З того часу вони почали інакше говорити:

«Ти йдеш на збори?»

«Йду! А ти?»

«І я йду!»

«То давай скоренько попораємо…»

Забули всі, що ділова нарада, кожен хотів щось веселе пригадати про цю пару. Реготалися.

— І терпить? Я б нагнав таку!

— Він каже: «Жінка в кооперації, мати в КНС, а я тільки ходжу на збори та паї плачу.» Що має казати?

— А вона все це мотає собі двадцять п’ять метрів на вус…

— От тобі й совєцька власть. Жінка керує державою, а чоловік хату маже…

— Ну, як? — обвів очима всіх секретар, покликаний заощаджувати час і обривати балаканину.

— Але як же це? Чоловік не подає заяву, а вона!

— Та вона скрізь лізе! Вона на всіх операціях у дрижипільській лікарні була. Її гонять, а вона шмиг — та й там! То таке вже вродиться.

— Як не приймемо, то вона нам комуну розтрясе…

— Треба прийняти!

— Тільки хай і чоловіка з собою бере.

— Так і запишемо, — схилився над заявою секретар.

— Канаш Йосип. Він приїхав учора одним конем.

— 1 правильно зробив. Батько йому не дає коня, то він забрав сам. Батько собі лишав із сином пару коней. Який хитрий!

— Прийняти!

— Ну, хто там далі?

— А це ось подав заяву голова «Бурякосоюзу» Петренко.

— О, чого це він надумався?

— Жінка напоролася йти в комуну. Каже: «Не хочу бути інтелігенткою»…

Дуб’яга без надуми сказав:

— Утриматися на двадцять чотири місяці, пішли далі.

— Ну, а що робити з цією? Жінка комуніста Маціпури.

— Це того, що подав був заяву, його прийняли, а тоді знов вийшов? — перебив член ради Решетило.

— Ну да, він то вийшов, а от жінка з трьома дітьми…

Справа була заплутана. Маціпура перед чисткою партії подав заяву до комуни, прийняли його, жінку вагітну й двох дітей. А він після цього поїхав на хлібозаготівлю, побув у одному селі місяць і з учителькою виїхав із села. В комуні є його заява про вихід. А як тепер із жінкою з трьома дітьми? Так, де хоч з нею дінься! Він від поля відмовився, щоб можна було служити, а хату продав.

Справа була заплутана. Довго міркували.

— Вона каже: «Оце приїду з усім збіжжям і сяду посеред двору, хай де хочуть, там і дінуть. Пороли гарячку, щоб ми хату продавали, а тепер… Коли приїдемо, то знайдуть, де діти…»

— Прийняти! — гаряче сказав Кармаліта.

Не всім це подобалося. Жінка з трьома дітьми. А тут треба таких, щоб робили.

— Ще подумаємо! Відклади що заяву до наступного засідання.

— Заява Андрія Рачка, — читав секретар.

«З огляду на те, що я призхожу із самого бідного населення і цілком комуністичного напрямку й співчуття, то прошу зарахувати мене дійсним членом вашої комуни.

Прошу вияснити і якомога скоріше повідомити про все.

— Не знаю, як ви, а я б його не прийняв, — скривився Кармаліта.

— Чому?

— Бо це, кажуть, такий ледар, що й удома не хоче нічого робити. Хоч би й тому. Крім того, п’яниця.

— Ну, то ледарів і п’яниць нам не треба, -сказав рільник.

— Ні, давайте хлопці, подумаємо, — застеріг Дуб’яга. — Це бідняк, а ми повинні воспитувати бідняцьку масу, а не відганяти…

— Прийняти! — писав секретер.

Далі йшла заява колишнього попа, а тепер бухгалтера у споживкооперації. Була це в же двадцять четверта його заява до комуни.

— Відмовити, — не думаючи, сказав Дуб’яга.

— Заява Хоми Вергуна.

— Ага, прийшла коза до воза сіно смикати! — зловтішно сказав Дуб’яга. — Як прикрутили… А ми скажемо: «А, кіз! А пам’ятаєш, куме, як проти нас село настановляв?»

— Е, ні, це так не годиться! — запротестував Кармаліта. — Не слід змішувати особисті рахунки й державні справи. Я настоюю, щоб його прийняли.

— Він же йде тому, що боїться за свій партквиток, при чому тут державні інтереси? А як проти комуни боровся, то теж за державні інтереси виступав?

— Але те треба забути! Я за те, щоб прийняти.

— А вони ж не забули! Колись мед до нас носили, були найкращі приятелі, а тепер про нас кажуть — такі не сякі, недобрі! А які ж ми? Отакі, як усі люди, та й усе! —розпалився Дуб’яга.

— Та й це думаєте так усе життя ворогувати? — насмішкувато запитав Кармаліта.

— Ще недавно жінка зустріла куму та й каже:

«Слава Богу!»

А та:

«Нас… ма, що побачились!..»

Жінка приходить додому і розказує. Що на те казати?

«То нащо ж ти обзивалася? Було б не обзиватися!»

«То я вже не буду».

Та й так і досі. Бачиш ти? Тепер проситься в комуну!

— А все ж я за те, щоб його прийняти.

Дуб’язі не хотілося. Але з Кармелітою мусив рахуватися.

— То відкладімо й цю заяву. Побачимо, — знайшов він тимчасовий вихід із становища.

— Поїхали далі!

— О, це щось довге, — сказав секретар. — Заява Василя Лисенка. «Товариші комуна Вперед.

Я своїм хистом прочитавши вашу відповідь на мій запит і дуже цим задоволений…»

— А, це з чужого села, згадав секретар.

— Читай-но, що він хоче…

— Читай з середини, — додав Кармаліта.

«… стіки я не бився і не б’юсь об хвилі несознательної селянської маси, нічого в отраслі колективного об’єднання не виходить. І бачу я, що в тім селі, де я живу, нічого не вийде, аж поки не буде сознательної маси. А я цим хочу жить, бо я цим напитан і декілька разів читав із газет про вашу комуну, де мене трогало і трогає туди прийняли. Якщо можна, товариші, то будь ласка візьміть оцей лист у своїй сім’ї і нихай розглянуг, а ви потрудіться і надішлете відповідь на мою адресу.

На всі упом’януті на обороті мої походження маю соотвітствующі папери. Шануючий вашу ідею, бо вона мого хисту…»

— Яке там у нього походження?— поцікавився хтось.

— Та ось на початку пише: «Учасник революції в 1918 році, був два роки членом КП(б)У, з 1918 року. Член КНС, два з половиною роки був у червоній армії, був на курсах сельстроїтельства і інструктором..

— Досить, досить, можна більше не читати, — перебив Серафим Кармаліта. — Все!

— Ні, ще не все. Ось він що дописує: «Що я маю: одну борону, два пуди хліба, бо я й сам одинокий». Ну, тепер усе.

— То як? Приймаємо? — подивився на всіх Дуб’яга.

— Відмовити! — позіхаючи, сказав Кармаліта.

— Та наче свій хлопець, — почухав потилицю член ради Щапотайло.

— То це як наберемо таких дурнів, та й що будемо з ними робити?— запитав його Кармаліта.

— Як це та так висловлюєшся? — напався на Кармаліту Дуб’яга. — Де ж це ми наберемо людей з вищою освітою? Самсониха тобі не до смаку, члени комнезаму не до смаку…

Дуб’яга й Кармаліта дивилися один на одного й не впізнавали. Не так давно це було, як розбігалася комуна, як село чекало, що от-от комуна загине, як сиділи на ячному хлібові і робили надлюдські зусилля, щоб комуна не розпалася, а Кармаліта віддавав свою вчительську заробітну платню до комуни — тоді вони були однодумці.

Не раз і не два говорили вони про це саме, — хто міг би зміцнити комуну й зробити її осередком здорової новітньої селянської організації, підвалини радянської влади. Не раз сам Дуб’яга казав, що найцінніший соціально це середняцький елемент, який уміє господарювати. Воно й куркулів непогано було б утягнути, — часом говорив він, — бо в них є не той досвід, що у бідняка. В нього три десятини кращі, ніж у іншого п’ять, бо він знає, чого землі треба.

Адже й сам Дуб’яга казав ще недавно:

— Не треба закривати очей, що селянське господарство підупало, що ми хазяювати не вміємо, а що цих люмпенів беремо, то їх треба пасти, сам він ні бе, ні ме. Але й куркулів треба так розорить, щоб вони сказали: «Давайте, будемо самі організовувати комуну».

Ще не далі, як учора, сам Дуб’яга казав:

— Це як притиснули, то що не є люмпен-пролетаріат поліз у комуну такий, що нікому він не потрібний.

Та що це з Дуб’ягою за ніч сталося? Який це новий вітер повіяв?

— Ну, то про мене, — бовкнув Кармаліта, ще дужче позіхаючи, — я своє сказав.

— Заява Солов’я Стрижа, — вів далі секретар, щось собі записавши на свій розсуд про Лисенка.

— Це, може, той, що систематично насміхається з комуни? — запитав Серафим Кармаліта.

— Він наче чоловік нічого, — відказав на це Дуб’яга, дивлючись на всіх, тільки не на Кармаліту.

— Діло ваше! — бовкнув Кармаліта.

— Не ваше, а й ваше!

— Треба, щоб було й ваше! — підкинув другий член.

— Вважайте! — знов буркнув Кармаліта.

— Та не вважайте, а й ти вважай!

Кармаліта встав і вийшов.

Він, власне, вийшов тому, що мав у Дрижиполі одне ділове побачення. Він уже й так запізнювався.

 

 

IV

В ці останні дні й місяці в комуні безперестань товклися якісь люди. Одні вибували, другі прибували. Та все високі гості.

Слава про комуну, рознесена газетами у всі кутки й закутки, притягала не тільки із республіканської столиці усяких журналістів, представників, кінооператорів, а й із самої Москви. А то ще з району, з області щодня якісь агрономи, зоотехніки, фахівці| вештаються. Студентів прислали на все літо практикувати. Професор сільськогосподарської академії із жінкою приїхав. Думали, що він день-два побуде, а він уже ось місяць сидить і не думає виїжджати.

Та, крім того всього, щодня якісь екскурсії товчуться.

Членів щодня прибуває.

На кухні — стогін! Данилівна, куховарка, три рази на дань варить, ще й хліб пече. Вона часом стане, вхопиться за голову й так хвилин кілька стоїть, як статуя, серед кухонної метушні.

— Ану, так чогось голова замакітрилась, що хочеться хоч на мить про все забути, — каже вона до помічниці, старенької бабусі.

— А, Господи! І доки ті гості будуть? За три дні кабана з’їли!

— То й не диво! Своїх їдців зо сто та тридцять батраків, та гості, га так люди заходять. А старців так зучили, що вони щодня йдуть. Знає, що кусінь не дадуть, а цілу буханку.

— Бо то наш голова слабий. Зараз: «Як же не дати чоловікові пообідати?»

Якби екскурсія жінок-делеґаток із сусіднього району прибула на день раніше або на день пізніше, то все так би й обійшлося. Їм би показали всі досягнення комуни, будівництво, худобу, машини… Пообідали б делегатки в їдальні з паперовими серветками й квітами, подивилися б на дітей у яслах,— одно слово, вони б побачили усе те, про що не раз у газеті писалося, — і загорнувши в серці жарину бажання збудувати комуну і в своєму селі, поїхали б собі на вантажній автомашині додому, дуже задоволені.

Та трапилося так, що за кілька днів до цих одвідин захворіла в Ялини дитина на віспу і її віддали з ясел. Ялина — «будь, що буде!» — не вийшла в той день на роботу. Дивлючись на неї, ще дві комунарки не пішли. Рада всіх трьох поштрафувала по три карбованці та й найняла дев’ять дівок, заплатила їм по карбованцю.

Такі колотнечі нераз бували в комуні між жінками, що всі пересваряться. Кожній здається, що вона найбільш за всіх робить.

Бездітні певні були, що вони роблять на чужих дітей, матері також мали багато підстав вважати себе покривдженими.

— Ти робиш, робиш, а тобі й шматка мила не дадуть, ні фартушини не справлять. А другі, чортові душі, шиються поза кутками та й шовкові сукні з шевйотовими костюмами мають.

Тоді тільки й лунають по комуні летючі фрази.

— Бо як я не можу терпіти неправди! За те мене й не люблять.

— Я б із цим не щиталася… Ну, як робить, то всім робить!

— Як ледачком спить, то чого це я буду?.. З мене хватить!…

— Хіба мені найбільше треба?

Дуб’яга, звичайно, робив так, що найязикатіших, тих, що заїлися, розставляв у різні кінці, і сварка між ними дотлівала сама собою.

З недавнього часу почали вливатися нові члени, які ще не перекипіли в спільному казані, й колотнеча пішла, головним чином, між «старими» й «новими». «Нові» спочатку робили, але потім досить було котрій «старій» присісти на хвилину, як сідали й «нові».

— Чого це ви посідали?

— А ви чого?

— Ми старецькі!

І вже починалося.

— А день однаково нам пишуть? А ви по дві години висиджуєтеся на курорті!

— А ви вчора прийшли на готовеньке та й хочете правувати? Тут ми робили!

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів? — на голос заводила Самсониха. — Коли б до кінця року, та й вийду. Буду на рушничку, а знатиму, що своє.

— О, це друга Бирочка! Та вже разів з п’ять то виходила, то входила! — починали сміятися «старецькі».

— Тепер своїтися нема чого! Нам уже ось три роки кажуть, що свого нема.

— А чого ж ви своїтесь?

В Самсонихи було сім п’ятниць на тиждень. За яку годину вона вже пританцьовувала та приспівувала до жита.

— Будемо тебе жати, щоб ти тут не стояло, та щоб люди з комуни не смілися…

— Хіба таки вже й сміються? — заводив хтось із Самсонихою розмову.

— Атож! Кажуть: «З комуни ніхто дівки заміж не візьме…»

— То ви ще й заміж збираєтеся?

Самсониха цього запитання не чує.

— А ще кажуть: «В комуні дивляться, чи жінка хреститься…»

— То хіба ви ще хреститеся? В вас же в хаті й образа вже нема!

— Е, для мене там в кутку за шафою є один… А ще кажуть: «В неділю робити треба…»

— Бо таки треба!

— Ну, коли б до кінця року, вийду з комуни! — вирішує Самсониха. — Оце приїде кущовий агроном, то я йому скажу: «Виділіть назад мою пайку, піду з колективу, тут ще гірше, ніж удома».

— А діда свого заберете з собою?

— Дід хай як знає…

В цей час підходить Кольобашка-«Совєцька власть» з обрізом. Він тепер, відколи тут оперує Дука, все ходить з обрізом.

— Боже поможи! — каже Кольобашка.

Комунарки обзиваються:

— Казали боги, щоб і ви помогли!

— Боїшся Дуки? — питаються в Кольобашки.

— Хіба комсомолець може боятися»?

— А чого ж ти з обрізом? Ми ж без зброї…

— Але гарне жито! — переводить Кольобашка на інше.

— Я бачу, в колективі таки краще родить!

— Бо то чорт завідує, а не Бог, — відказує Самсониха.

— Еге?

— То ходив чоловік до проса. Раз і другий — погано росте! Махнув рукою чоловік і каже: «Хай тобі чорт!». Коли прийшов третій раз, — по груди просо! Ото ж і тут так: чорт комунарським владає, бо комуна в Бога не вірує…

— Та й нащо такому Богові вірити, як він не помагає? — спитався Кольобашка.

Самсониха сплюнула.

Коли б швидше до кінця року. Піду від вас!

— Не хапайтеся так, бабо, буде вам добре! — каже Кольобашка.

— Еге, добре! Таких старих робити посилають.

— Бо робите, то й посилають. А ви одговоріться.

— Чиста панщина! Як не заробиш, то не буде! Он бач, яке в бур’яні просо. Як же його, так і покинуть?

— А певно, треба виполоти!

— твоя правда, зятю! (в неї всі молоді — зяті). На всю імперію нема такого бур’яну. Геть до шпенту його!

І Самсониха вже знову пританцьовує, зо всіма співає.

— Зараз продаю хату на селі. Буду на сіні спати, надворі, а на село не хочу вже.

— Однаково через три роки всі в колективі будуть.

Все ясно.

Через хвилину Самсониха обдумується.

— Але корову я їм не віддам!

— Чом? Треба все усуспільнити!

— Я не впротів комуни, — нерішуче каже Самсониха. — Але… ще покалічать тут мою корову.

— Цього вам ніхто не дозволить, — завважує Кольобашка. Корову…

— О! Та й це я тут у вас уже заробила, що й корову віддай? Оце, що за цілий день хліба посолю та кварту води вип’ю… То за своє добро та й отаке-о терпіти?

І Самсониха завела.

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ж ти мене завів? Буду на рушничку, — й краще мені буде, ніж тут. Нам же наче ще й добренько було: дев’ять кіп жита, дві копи вівса, — й для нас хватило б!

Дивлючись на неї, друга й собі:

— Позабираю дітей та й піду десь попід тинами. Як тут так в’їдають…

— То чого на зборах мовчите? — питає Кольобашка. — Тут у полі, десь по закутках говорите, а на зборах сидите, як у рот води понабирали.

— Та там як почнеш говорити, то тебе вкриють з усіх боків, що й не писнеш!

Ще добре, що Самсониха всіх розважала, а то як заколотиться сварка, то й не розбереш, хто винен.

 

V

І от така колотнеча, що нікого не помилувала, учинилася й тепер. Не встигла вона розрядитися, як лихий екскурсію підніс, як комусь стукнуло в голову урядити урочисте прийняття дорогим гостям, щоб вони довго пам’ятали та розповсюджували ідею комуну.

Все було спочатку дуже гарно. Делегатки казали, що аж тепер вони з темних стали видющими, другі ж казали, що аж допіру їм розвиднілося. Але попросила слова Явдошка Дуб’яга, дружина голови комуни.

— Оце, жіночки, хто хоче швидше смерті, то йдіть у комуну. Як я вже тут набідувалася, як я вже тут нагорювалася, то й сказати не можна. А щодня чую, що я така та сяка, що нічого не роблю та насправляла собі шовків із шевйотами. Ще коли я справила собі той костюм за мамині гроші, вже й зносила, а й досі мені випоминають та очі колють… А що я ніколи ні свята, ні неділі не знаю, то ніхто цього не бачить…

— Замовч! — крикнув Яків Дуб’яга, що влетів у цю мить до зали, почувши вже нюхом щось небезпечне.

Явдошка через голови всіх, що були в залі, дала йому дулю.

— Не буду мовчати, хай люди знають! Ніколи не плакала, аж тут сльозами вмиєшся не раз… Я ж ні свята, ні неділі не знаю коло тих свиней, а мені очі випікають, що я в холодочку сиджу, нічого не роблю, що я в поле не ходжу…

— А певно, — озвалася збоку стара комунарка. — Хіба ж Явдошці не жаль? Ми будували, а тут поприходили на наше та й тобі вказують. Наробили!..

— Як так, то й я скажу! — встала й собі Ялина. — Тут як не вмішається власть, то нічого не вийде. То тільки здається, що тут усі рівні, а як придивитися, то кругом неправда. Старші, «фундатори», цуплять, де можна, живуть на широку ногу, а ми працюємо, як безправні батраки, за наші штрахи дівок наймають. Ось вони для блізіру прийдуть у їдальню, лизнуть щось, а вдома в них день і ніч примуси шумлять… І тільки пташиного молока немає. Та й дивуються, чого за три дні кабана з’їли…

Від несподіванки, що Ялина заговорила, Дуб’яга стерявся.

А вона рубала:

— Якби я була вдома, то й заміж би по-людському вийшла. А в комуні мені й весілля не справили. Голова каже:

«Не можна! Хто хоче, хай за свої гроші справляє!». То самі посудіть: це я рік проробила та й на те, щоб напоїти один день комуну? Пішла до загсу в сільраду, а сидів Захарко-секретар:

«Ти справді хоч за нього заміж? «

«Хочу! «

«А як там у вас у комуні свині, ще не виздихали? «

Цвиркнув убік, ми з Тимошем розписалися, — та й оце таке було весілля моє. А собі вони не…

— А, щоб ця комуна йому згоріла! Нема краще, як своя хата! — заломила руки Явдошка. — Та й це я перед кожним повинна виправдуватися за спідницю?

Ці слова здійняли цілий рій реплік.

— А чому в нас нема?

— Я ось третій рік у комуні та й досі нічогісінько не справила!

— А я хустиночку одну справила — за батькові гроші.

— То за харчі вивернуть, то за чоботи, то за дітей… Хто має діти, а хто й ні… То зимою нема чого робити…

— Після всіх розрахунків мені припало вісімдесят дев’ять карбованців, та й одержала я раптом шість. Що я за них куплю?

А як другий за шість років обдерся. Просила п’ятдесят карбованців, так Яків, голова: «Нащо тобі п’ятдесят карбованців? Хату ставити?» А як Федькові, то побіг у Дрижиполе, справив костюм сам, нікого не питався.

— А що ж, голого пошлють учитися, чи як? — ввернула Федькова мати.

— Тут так: хто менше совісті має, той пользується…

— Тут дітей погано мати. «А я на твої діти роблю?» — тільки й чуєш.

— Це коли б я не в комуні, то підступили б ви до мене, щоб я теля продала. А так, може, ще й доведеться корову за безцінок віддати.

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів? — заголосила на всю їдальню Самсониха. — Буду на рушничку, та краще мені буде, ніж тут. Я, як була молодою, то не слабувала так, як вони. А це сюд-туд та й на курон! Хіба ж мисленно? Я слаба!» Нездужає хліба їсти! «В мене нежить?» За паляницями хліб не влежить! Ого, щоб витягнути її ломакою!

Говорили вже всі, хто ще хотів, і ніхто вже нічого не чув.

— А їй-бо, зараз усіх порозганяю! — мінився й біснувався Дуб’яга.

Але його ніхто не чув.

— Ти вперед свою жінку виведи! — казали йому.

Ні голова, ні представник райпарткому, що приїхав із екскурсією, не були підготовані до такого випадку.

І хтозна, в що могло б вилитися це, коли б не прийшов Кармеліта. Він кілька хвилин стояв мовчки, орієнтуючись, що тут за ґвалт. Потім пройшов наперед і, не знаючи початку колотнечі, але вгадуючи мотиви, покрив своїм голосом цей галас.

— Тут ви всі кричите, дайте ще й я крикну!

Всі затихли, тільки в тиші ще пролунало запізніле Явдощине:

— Ніколи не плакала, аж тут! Чого нас назганяли сюда?

От, найнялися на цілий вік!

— Як із таким криком та сльозами, — сердито почав Кармаліта, — то краще було не йти до комуни зовсім. Здається, ніхто вас сюди силою не тягнув, хто хоче, може й узавтра піти. Але чого це з мухи слона робити? То ви не могли на раді сказати: «В мене нема вдяганки, взуття…»?

— Та кому ж ти будеш казати? Як уся рада така! Раді пишуть першу категорію, а Настя — член ради. Хіба однаково робить, що й ми? А запитай її, що вона знає? Вона оно знає на курорти та на екскурсії їздити… Катаються на наших трудах…

— Казали, казали свинарника відгородити від корівника — Настя й вухом не повела на раді. Ми казали, рада зосталася глуха…

— То ви тепер дуже розумні поприходили, — знову звереснула Явдошка. — А от комуна голодна сиділа, де ви тоді були? Як ми сиділи голі й босі — ви нам давали? Самі паляниці їли!

Колотнеча починалася знов.

Та Кармаліту важко було збити з пантелику. Він звернувся до чужих жінок-делегаток, які були німими свідками цієї несподіваної бурі.

— Я здивувався б, коли б вони не сварилися, а що оце чую, анітрохи мене не дивує. Ми ж усі прийшли сюди не тільки для того, щоб поліпшити господарство, але й самих себе. Комуна — це хазяйство, де ти хазяїн і не хазяїн, де й нема пана, й ти сам пан, де й твоє все і не твоє. В вас, — звернувся він до комунарок, — в вас, що покинули своє, я бачу великих революціонерок, що несуть тяжкий хрест перероблення самих, себе — для наших дітей для великого майбутнього.

Одним махом Кармаліта перетворив звичайнісіньку бабську сварку на величавий історичний процес, на месіанство, на хрест і Голгофу, на святе діло. Жінки дивилися одна на одну й не впізнавали, всміхалися одна до одної.

Кожна бачила за плечима в другої такий хрест, як був у Христа на великому образі колись у церкві.

Кармаліта говорив про революцію в душах, про великих революціонерів, що самі йшли на страту за нас, для нас…

Для того щоб ми могли влаштовувати наше життя, як захочемо…

Деякі вже плакали.

— Ми творимо нове, чого ніхто в світі не знає, й багато помиляємося, — провадив далі Кармаліта серед мертвої тиші, звертаючись то до комунарок, то до делегаток. — От ви, жінки, беріть приклад із чоловіків. Чом ніхто за кіньми не кричав, як ви за коровами? А я вам розкажу. І тоді так було: в того коні кращі, в другого гірші. Той боїться давати коня на руки другому. Сам не може вийти на роботу, гуляють коні… Були й сварки. Наш голова що тоді робить?

Купив двоє коней та висівок і сказав:

«Нікому більше висівок не даю, тільки цим двом, бо це — спільне добро.»

Потім привів свого коня, воза й упряж, поставив і оголосив, що продає. Купив би для комуни, бо хороший кінь.

«Я й без грошей продам, — каже, — он із мене паю ще належить, то беріть коня, а записуйте на паї.»

А за кілька днів знов і каже:

«От мені добре! Тепер нікого не думаю про свого коня».

Деякі чують та й кажуть:

«Треба б і собі так…

«То чого ж? «

— Підібрав голова матеріали, скільки з кого належить, як покрити кіньми, поставив на зборах. Усе виклав. Як розподілити, кого конюхом поставити, як бути, коли кому треба жінку до лікаря повезти, коли членові треба в своїй справі поїхати. Все це обміркували, одноголосно здали коні, а що непотрібне — продали…

Всі слухали зачаровані. Еге, можна і без сварок…

— А я, знаєте, радий із вас, товаришки делегатки, — невтомно говорив Кармаліта. Я радий, що не підете з комуни із облудними думками, ніби будувати нове, це наче насіння лузати. Бо ніщо не приходить само, його треба тягнути до себе за вуха й то з важкими зусиллями.

«Мабуть, правду кажуть про цього Серафима, — думає не одне. — Мабуть, правда, що був попом. Як же красно говорить, аж за душу хватає…»

Наче чарівна паличка майнула над головами, ушляхетнила пристрасті, надала їм високого пафосу. Явдошка мило всміхнулася, Ялина випросталася.

— Та, певно, не дивуйтеся, — каже вона, — ми у своїй сім’ї: і полаємося, і помиримося…

— Чи знаєте ви, що оця жінка… — Кармаліта інтуїтивно вигороджував перед гістьми не кого, як Явдошку. Чи знаєте, що вона в найтяжчі часи для комуни, коли зосталося чотири члени, коли село ждало, що комуна загине, коли сам організатор її, голова, вже зневірився був… От яка залізна людина, а вибився із сил… До жінки оцієї Явдошки, казав: «Тікаймо». Що було на серці в Явдошки, не знаю, але вона відповіла тоді йому: «Щоб засміяли? Вже помирати, то помирати з честю, як у бою. Як почали, то вже кінчаймо!

Отак ніхто ніколи цього не знав би, бо сама Явдошка ніколи ціни не надавала цьому. Це вона своєю вдачею не дала захиріти тоді пуп’янкові. І хоч сьогодні вона щось інше казала, — в сім’ї всяко буває:

— Перепросімося, тітко Явдошко! — каже Ялина.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.