Дім Лільєкруни-4

 

ДІМ ЛІЛЬЄКРУНИ

Дочка пастора сиділа в кімнаті поряд з кухнею, тримаючи біблію та псалтир в руках, і читала слово боже, щоб знайти втіху в своєму великому горі.

Було це рано вранці, коли минула рівно доба відтоді, як вона знайшла батька мертвим на підлозі. Цілий день було так багато роботи, що їй не було часу подумати про свою втрату. Але вночі горе оволоділо нею зі всією силою, і вона зовсім не могла заснути. Вона встала раніш від усіх і почала молитись.

Та незабаром Майя-Ліза відклала книги й подякувала богові за те, що не лишилась самотня й покинута в своєму горі, а знайшла вірного друга, який зможе допомогти й захистити її. Можливо, мачуха повернеться додому і візьме владу над садибою. Якби тепер у Майї-Лізи не було друга, вона була б цілком під владною волею мачухи. І тоді їй довелось би оплакувати не тільки батька, а й свою власну долю.

Тільки-но вона подумала про це, як почула з вікна, що виходило в сад, гарну і тиху гру на скрипці.

Вона знала, хто це грає. Ввечері вона послала по нього.

Спочатку вона подумала, що не добре грати перед домом, в якому жалоба, але потім відігнала цю думку, йому просто важко сказати словами їй те, що хотілось би, тим-то він і вийшов з скрипкою. Вона зрозуміла, що музикою йому легше, ніж словами, висловити їй, що він поділяє її горе.

Вона сиділа спиною до вікна так, що не бачила його, але поворухнутись не зважувалась. Його гру вона чула вперше. Те, як він грав у Сванскузі, не могло йти в рахунок. Незважаючи на велике горе, вона все ж почувала сердечну радість від того, що він узяв скрипку в руки. І вона відзначила сама собі, що тільки його велика любов до неї дала йому змогу знову водити смичком.

Ох, як можна грати на скрипці! Щоб смичок і струни та давали такі солодкі звуки!

Він грав щось сумне-сумне. Великі сльози потекли в неї по щоках.

Та ось він заграв зовсім по-іншому. Музика тепер була вже не тиха, не втішала. Майя-Ліза не знала, чи добре вона сприймає, але їй здалось, що музика стяла раптом нестримана, лякаюча, похмура.

Вона чимраз більше дивувалась. Музика була зовсім не відповідна, щоб виконувати її в пам’ять батька. Батько був завжди щасливий і намагався зробити щасливими й інших. Батько ніколи не хотів знати печалі або злоби. Коли він побачив, що життя стало тяжке й заплутане, він пішов з нього. По батькові треба тужити і ревно шанувати його пам’ять, а гра була занадто пристрасна.

Ні, тепер вона більше не думала, що він грає заради її втіхи. Він водив смичком в пам’ять когось іншого. Він грав про чийсь розпач.

Так, мали рацію ті, хто казали, що він майстер. Хоч вона й не дуже зналася на музиці, однак розуміла його, немовби він розмовляв з нею.

Граючи, він наче скаржився, його скрипка говорила про когось, хто поринав у темну глибінь, боровся, палав у вогні.

І не було кому підняти його до світла, подарувати волю, прохолодити той жар, що мордував його.

Їй стало дуже важко на серці. Воно так дуже стискалось, немов ладне було розірватись на частки. Якби великий грішник, що був у пеклі, тримав би в руках скрипку, він грав би так само, щоб висловити свою муку.

Але цей, що стоїть у дворі,— про чиє нещастя він грає? Про нещастя іншого, чи про своє власне?

Вона ждала, що він заграє по-іншому, але марні були її надії. Він грав з дедалі більшою душевною тугою. Їй було вже неприємно слухати його.

Це була не музика, а лемент і крик. Годі було спокійно слухати її. Мабуть, з ним сталось якесь велике нещастя. Вона відчинила вікно, щоб спитати його про це.

Коли він побачив її, то одразу ж урвав гру звуком ще дикішим, як раніш. Під час гри капелюх злетів йому з голови, і волосся впало на чоло.

Він був блідий, як хвора людина, всі риси обличчя були спотворені болем.

— Ти казала, що хочеш послухати, як я граю, — він. — Я вволив твоє бажання, тепер ти знаєш.

Голос його був різкий, а в словах почувалась жорстокість. Вона подумала, що він сердиться на неї. Її охопив такий страх, що вона не наважилась розкрити рота й спитати його, що з ним сталось.

Він сказав з тою ж самою жорстокістю:

— Ти ніколи раніш не чула моєї гри. Ти, може, й не знала, що це я грав?

Їй довелось відповісти:

— Я гадала, що це був водяник, той, що греблі рве»

— А ти чула його коли-небудь?

— Кажуть, він грає так само, як людина, що прагне блаженства і знає, що ніколи не досягне його.

Після цих слів він підійшов до неї ближче. Він стояв тепер на такій відстані, що вона могла відкинути йому волосся з чола, але не наважилась.

— Це правда,— сказав він,— це так. І для мене також блаженство — недосяжне.

Він затулив обличчя руками й почав хлипати.

Це мордувало її серце. Вона віддала б своє життя, щоб угамувати його страждання.

— Що сталось? Що сталось?—питала вона.— Чи вчинив ти що-небудь недобре? Вбив кого-небудь ненавмисне?

Вона рвучко спинила себе, бо збагнула, що гіршого сказати вже не могла.

Вій відняв руки від обличчя і кулаком ударив в повітрі.

— Я знаю, що я вбивця. Один час я думав про це щоночі. Я грав танок смерті для неї, і вона танцювала доти, доки не вмерла. Ось хто я такий!

Їй не було чого відповісти. Хай краще виговорить усе, поки він в такому настрої.

— Я надумав освідчитись тоді, бо гадав, що вона хоче цього. Але я збагнув, що хочу цього сам.

Говорити вола все ще не зважувалась, але висунула через вікно руку, щоб покласти її йому на чоло й заспокоїти. Він відійшов назад, і вона вже не могла дотягтись до нього.

— Ти не повинна була просити мене грати. Не повинна була! Тобі слід було розірвати струни, коли почула мою гру. Гра на скрипці знову все збудила в мені.

Він засміявся невимовно дико і страшно.

— Я поїхав сюди, скоро одержав від тебе звістку, і взяв з собою скрипку, гадаючи, що вона втішить тебе краще, ніж я сам. Але вона збудила в мені все давнє. Я знову побачив велику кімнату, де тупцювали, важко дихаючи, пари, і серед них я побачив ту, що ширяла гарно й легко, немов не належала до всіх інших. І я грав для неї, тільки для неї. І я довів її до смерті.

Він стискав руки, аж хряскали пальці.

— А я ж бо думав, що зможу забути це! Хотів звільнитися від обітниці, даної на могилі! Я забув про все, поки скрипка не збудила мене.

Майї-Лізі здавалось, що вона більше для нього не існує. Та вона все ж хотіла спробувати відстояти себе.

— Ти більше не думаєш про мене? Таж я також одержала від тебе обіцянку.

— Ти одержала її, бо я гадав, що вона хоче цього. Тепер я знаю, вона хоче, щоб я був один, розумієш? Ти повинна дати мені волю!

— Любий мій,— сказала вона,— як я можу дати тобі її? У мене немає нікого, крім тебе. Якби жива була та, що мала на тебе право, я б зробила це. Але я не розумію, чому я повинна віддати тебе мертвій?

Щось в її голосі зворушило його. Він подивився на неї, і з обличчя його зник жахливий вираз. Він усе ще стояв з скрипкою і смичком у руках. Почував, що вони йому заважають, і, не бажаючи класти їх на землю, він простягнув їх Майї-Лізі. Вона мовчки взяла й поклала на стіл.

Коли вона повернулась до вікна, він схопив обидві її руки, приклав їх до свого чола й тримав так деякий час немовби для того, щоб вона почула, які гарячі й плутані думки рояться йому в голові. Потім він почав говорити безмірно сумним голосом, з багатьма паузами, але вже так, що вона знову пізнала в ньому знайому людину.

— Ні, Майо-Лізо, ти не повинна думати, ніби я вірив у те, що допіру казав! Не тільки заради себе просив я дати мені волю. Я не можу бути таким безсовісним, щоб і тебе зробити нещасливою. Тепер ти бачила, яким я буваю, коли меланхолія охоплює мене. Адже ти не захочеш з’єднати своє життя з моїм?

Він замовк, наче дожидаючи відповіді, але вона була так засмучена й налякана, що не знала, як відповісти, і він сказав далі:

— Я добре знаю, що ти переживаєш, і я хотів би над усе в світі бути коло тебе, коли ти втратила батька. Але ти повинна розуміти: все те, що тобі випаде пережити від мачухи, не може зрівнятися з тим лихом, яке чекає на тебе, якщо ти будеш зв’язана зі мною. Я мушу признатися тобі в цьому. На мене наводить часом така хандра, що я не можу лишатись дома, я йду тоді на довгі тижні в пустелю і блукаю там, не бачачи людей. Іноді я починаю вести щонайбурхливіше життя, аби лиш знайти в цьому забуття. Ох, Майо-Лізо, чи розумієш ти, — я люблю тебе так дуже, що не можу втягнути тебе в таке життя! Мені не слід зближатися з тобою, я ніколи б цього не зробив, якби не думав, що вже видужав.

Він знову зробив паузу, але через те, що вона не була ще готова відповісти йому, він казав далі:

— Тепер я почуваю, що серджусь на тебе, бо через тебе я прийшов грати, а коли почав грати, я збагнув, що в мені все ще сидить оте тяжке й трудне. Я хотів не знати, що є якась небезпека, й хотів одружитись з тобою, думаючи, що все гаразд. Але ти повинна зрозуміти, що я так думав тільки одну мить. Я занадто тебе люблю, Майо-Лізо, так, занадто люблю, щоб бажати тобі стати моєю дружиною.

Поки він казав, Майя-Ліза стояла коло вікна й дивилась на нього. Вона добре розуміла, що він каже правду, що він страждає на цю тяжку хворобу — іпохондрію і що, може, вийшовши за нього заміж, вона буде нещаснішою, ніж опинившись знову під владою мачухи. Але вона не могла не думати про те, що хоче завжди бути поруч нього й помагати йому.

— Ах, — сказала вона, — ти знаєш, я волію пройти через печаль і нещастя з тобою разом, ніж прожити чисті, світлі дні з ким-небудь іншим. Ти не повинен іти від мене, якщо це правда, що ти мене кохаєш. Як я зможу...

Вона урвала саму себе, бо бачила, що її слова зовсім не впливають на цього. «Ох,— подумала вона,— як мені вдіяти, щоб він зрозумів — найгіршим нещастям для мене буде, якщо я не зможу піти за ним і помагати йому в нужді? Весь цей рік,— думала вона, — я жила в постійних турботах і у великій душевній тривозі. Я, мабуть, дечого навчилась після цього всього. Тепер я більше вже не дитина, якою була, коли втратила батька. Я не буду скаржитись на те, що випаде мені пережити, якщо тільки це дасть мені вміння й снагу вдержати того, кого я люблю».

Вона підвела очі й подивилась на сад, мовби шукаючи там чиєїсь допомоги. Те, що вона побачила, вразило її. Можливо, вчора вона не звернула уваги — або це сталось лише вночі — але вона тільки зараз побачила, що яблуні, які посадив батько, стояли всі в цвіту. Все вигляділо так, немовби велика білорожева покрівля простяглась від самого дому до березового гаю, захищаючи сад від північного вітру. Квіти були на всіх гілках. Їй здавалося, що вони розпускались у неї перед очима. В повітрі дзижчало від безлічі бджіл та джмелів, усе видихало приємні пахощі й сяяло. Сонце піднялось з-за гори і проміння його освітлювало лісові верхівки, танцювало на засіяних полях, немов квапилось дотягтись до чистого цвіту яблунь, щоб надати йому ще більшого блиску.

Коли Майя-Ліза побачила це, їй здалося, що її серце тане від співчуття. «Бідний він, бідний!— думала вона.— Хіба дивно, що він хворий? Адже з чотирнадцяти літ він не мав свого дому. Все буде по-іншому, коли він прийде сюди, в Льовдаль. Який хороший дім я влаштую тут для нього! Я знаю, які чудові дні провела я тут до останнього року. Він буде ходити тут під яблунями такий же щасливий, як ходив батько свого часу. Тільки б мені можна було піклуватись за нього!»

Вона навіть зашарілась від своїх думок, очі заблищали. Якби тільки вона змогла поговорити з ним про Льовдаль, щоб він зрозумів, як йому бракує саме дому!

Вона похопилась від своїх думок у ту мить, коли він відпустив її руки, які тримав увесь час.

— Дай мені скрипку, і я піду! — сказав він.— Я бачу, ти розумієш, що мені нема іншої ради.

Її не здивувало, коли він подумав, що вона дасть йому піти. Вона підшукувала слушні слова, якими могла б затримати його, і не знаходила.

— Любий мій,— сказала вона, нарешті, похапливо,— почекай ще трошки! Хочеш погуляти по Льовдалю й подивитись навколо? Хіба не гарні ці яблуні? Бачиш, як сонце золотить траву? Чи не хочеш ти...

Вона не могла казати далі. Їй бракувало слів. Вона хотіла говорити з ним про хороший дім, який вони разом створять тут, але вона бачила, що він не цінив цього. Хороший дім не означав для нього те ж саме, що для неї.

Він знову попросив у неї скрипку й сказав, що ніколи більше не стане на її життєвому шляху.

Вона приклала руку до серця й важко дихала. Ось зараз він піде і ніколи більше не стрінеться їй на путі! А вона не може знайти тих слів, що мали б силу над ним, не може його втримати!

Вона не знала, як їй чинити. Видимо, треба послухатись. Вона відійшла від вікна до столу, щоб узяти те, що він просив.

Але коли вона взяла скрипку в руки, то так і лишилась стояти з нею, вражена дивною думкою.

Вона тримала в руках те, що мало над ним найбільшу силу. Ця скрипка була його міць і втіха в минулі дні.

Вона, нарешті, зрозуміла, зрозуміла!!! Скрипка, музика, яку він видобув з неї,— ось що для Свена Лільєкруни було тим, чим для неї був Льовдаль! Музика — ось його дім. Музика зможе дати йому спокій і зміцнити його. Коли він грає, звуки немовби відмежовують його від зовнішнього світу і важать для нього більше, ніж яблуні в цвіту й сонячне світло. Граючи, він увіходить в свій справжній дім, той, що був для нього захистком протягом усієї його самотньої молодості.

Якщо перше йому випадали важкі дні, та життя не могло його зламати, то тільки завдяки скрипці. Варто було йому тільки взяти смичок, як він одчиняв двері в той світ, де почував себе щасливим. Але тепер хвороба взяла над ним гору, бо останніми роками він не міг грати. Він був вигнаний з свого дому.

Ах, якою нещасною почувала б вона себе, покинувши Льовдаль! Як би вона тужила на чужині! Отак само й він. Він не може знайти себе. Він не знає, де йому дістати спокій і втіху.

Майя-Ліза раптом почула в собі певність. Зараз, знаючи його хворобу, вона знайшла й ліки. Якщо тільки вона зможе відкрити для нього його справжній дім, він знову стане самим собою і зможе подолати те, що мордує його.

Майя-Ліза підійшла до вікна з скрипкою в руці.

— Любий,— сказала вона, — дозволь мені попросити тебе тільки одне, перше ніж ти підеш! Візьми скрипку й заграй ще раз! Я знаю, що зараз тобі це буде важко, бо ти будеш грати вперше після нещастя, що спіткало тебе. Але я не думаю, що так буде завжди. Спробуй, я хочу наостаннє почути твою справжню гру. Може, ти зумієш здолати себе й заграєш для мене? Ти допіру сказав, що не почував меланхолії всю зиму й думав, що видужав. Мабуть, це так. І не думай, ніби хвороба повернулась до тебе знову! Ось побачиш, лиш треба тобі заграти ще раз...

Він знизав плечима.

— Це неможливо,— сказав він.— Буде далеко гірше.

Але вона затялася й просила:

— Тобі ніколи більше не доведеться робити що-небудь для мене. Не можеш же ти відмовити мені в цьому на прощання! Якщо ти підеш від мене й не заграєш, тобі потім буде жаль, що ти відмовив мені в моєму останньому проханні.

Він вагався, але потім почав поступатись.

— Я знаю, чим це кінчиться,— сказав він,— і ти це знаєш. Але я все ж таки виконаю твоє бажання.

Майя-Ліза легенько погладила скрипку рукою, передаючи йому. «Ох, люба, допоможи мені! — шепотіла вона.— Мила, допоможи мені!»

Коли Лільєкруна брав інструмент, на чолі його вже лежала зловісна тінь. І коли він видобув із скрипки перші звуки, вони були такі ж плутані й негармонійні, як і раніше.

Він глянув на Майю-Лізу, наче дорікаючи їй за те, що вона навела на нього цю нову біду.

Серце Майї-Лізи стукало так, що вона ледве стримувалась, не бажаючи показати страху. Вона стояла коло вікна, змушуючи себе усміхатись, щоб збадьорити його.

І ось музика почала набирати іншого характеру: в ній уже менше вчувалося відчаю і тривоги. Музика розповідала про те, як сонце прорвалось крізь хмари, як падають тюремні мури, як рвуться кайдани, що тримають душу в полоні.

Звуки то злітали вгору, то падали вниз. Це була тяжка боротьба. Ось тепер звуки зовсім низькі. Здається, що вони більше не піднімуться. Та знову голоснішають. І так то вгору, то вниз, то вгору, то вниз. І раптом вони враз стали підійматися все вище, вище, як крила ангела. Вони полетіли до неба, тріумфуючи й радіючи, піднеслись вище ніж земні думки й голоси, досягли найчистішого простору.

Небо розкрилося, щоб сприйняти це блаженство.

Лільєкруна одразу опустив смичка. Він наче був негоден більше тримати його. Звуки піднеслись до неба так високо, що йому запаморочилась голова від ясного світла, пишноти й розношу неба.

Він глянув на Майю-Лізу. В її очах блищали великі, важкі сльози, лице світилося. Вона була не на землі. Вона поспішала за ним в його злеті до неба.

Він тяжко дихав. Ні, вона не тільки поспішала за ним, вона й вела його вгору! Ніколи ще гра не підносила його так високо! Це її любов вивела його з тьми.

Вона буде вести його через усі життєві незгоди. Він знає це. Вона зборить усі тривоги, всі сумніви. Він притягнув її руки до себе й почав їх цілувати.

— Чи був ти зараз у своєму справжньому домі?— прошепотіла вона.

— Майо-Лізо, мила, люба! Я ще ніколи так не грав. Це зробила ти, твоя любов. На щастя чи нещастя для тебе, але я лишаюсь з тобою. Ти повинна допомогти мені. Повинна вдержати мене.

В саду стало дуже тихо, цвіт яблунь утворював над головами молодих людей склепіння, подібне на весільний балдахин.

 

 

З шведської переклали Єлизавета ВОЙНА та Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.