Дім Лільєкруни-3

 

ТАЛЕР

У дочки пастора, здавалось, не було причин журитися. Але насправді вона десь уже зо два тижні почувала себе пригніченою, бо не знала, як їй дістати талера.

Ну чому б їй було не попросити талера у батька другого ж ранку після весілля Брітти, як збиралась вона тоді це зробити? Але мачуха так її вилаяла за розмову з ковалем біля лисячої ями! І не тільки за її слова, але й за те, ідо вона перша підбігла до нього. Немовби хотіла кинутись йому на шию. Коли ж, нарешті, навчиться вона поводити себе чемно, а не як дванадцятилітнє дівча?

Після цього вона вже не зважувалась просити гроші. Батька не можна було застати одного, а говорити при мачусі — означало б знову викликати лайку. Мачуха дізналась би про те, що молодий з молодою і всі гості з весілля були в них у садибі. Це їй, звісно, не подобалось би. Та ще більше розсердилась би вона, дізнавшись, що Майя-Ліза набралась зухвалості витратити аж цілий талер.

Та чим далі Майя-Ліза відкладала розмову про борг, тим ніяковіше було їй признатися перед батьком і мачухою. Нарешті вона побачила, що їй ніколи не стане мужності попросити грошей. Треба спробувати дістати їх іншим способом.

Вона думала про це цілий день, сидячи над простиралом, яке зашивала, і всю ніч, лежачи в ліжку. Розуміється, ковалеві треба повернути гроші. Вона не пережила б ганьби, якби не повернула грошей людині, що так довірливо прийшла їй на допомогу.

Ех, якби вона змогла поїхати до Анни Бругрен! Але про це те варто було й думати. Ніколи мачуха не дозволить їй поїхати до зведеної сестри, яка її любить.

А до кого ж іще вдатись? Бабуся така ж бідна, як і вона сама, і немає нічого, окрім того, що дає їй батько. А Улла Муреус, мабуть, ніколи в житті не тримала талера в руках.

Майя-Ліза і справді почувала себе у великій скруті. Лишалось тільки піти до когось із знайомих і розповісти, що вона не зважується просити батька й мачухи про гроші.

Коли вона зовсім розгубилась, їй раптом згадалось, що в неї є тітка, яка може їй допомогти. Вона пригадала її, і ледве стрималась від сміху, уявивши собі, який вираз обличчя буде в тітки, якщо в неї попросити грошей.

Тітка буде, звісно, дуже здивована: адже племінниця для неї далеко чужіша, ніж будь-хто з людей, що її оточують. Між нею і племінницею лежала широка неперейдена прірва. Вони не ворогували. між собою, але тітка ще замолоду вийшла заміж за досить заможного селянина, що освідчився їй, і переїхала до нього. Як чула Майя-Ліза, в їхніх відносинах не було кохання. Він був дуже зарозумілий і мріяв узяти собі за дружину дочку пастора, тітка ж сказала йому просто, що краще бути господинею в багатій селянській хаті, ніж сидіти й ждати за старим звичаєм якого-небудь бідняка з помічників пастора.

Відтоді, як тітка переїхала в дім чоловіка, вона з власного бажання відмежувалась від усієї своєї рідні. Їй не хотілося згадувати про своє колишнє життя; особливо вона була задоволена, що ніхто з мешканців Льовдаля не намагався зблизитися з нею.

Вона жила від них зовсім недалеко, в парафії Бру, але ніколи не приїздила в пасторську садибу. Щоправда, батько або бабуся, а то й сама Майя-Ліза звичайно раз на рік їздили до Сванскуга провідати її.

Та Майя-Ліза ніколи не тішилась з цих поїздок. Воїна почувала себе якось незатишно, і не тому, що тітка за ці роки зовсім змінилась, а тому, що поводила себе вона досить чудно, коли до неї приїздили гості з Льовдаля. Тітка не виходила на сходи, щоб зустріти їх, а коли вони заходили до покоїв, вона завжди казала, що вони надто турбують себе, навідуючи її. Після цього вона починала рахувати, скільки часу минуло з тої пори, як її відвідували останній раз, і все це говорилося таким неприязним тоном, що гості почували себе як непрохані бідні родичі й не знали, чи добре вони зробили, що взагалі приїхали, і чи не краще одразу ж повернути голоблі додому.

Та вийшло все це досить смішно. Сидячи ранком з батьком і мачухою за сніданком, Майя-Ліза раптом згадала про тітку з Сванскуга й сказала, що не гаразд зовсім забувати про неї. Тільки-но вона сказала це, як одразу ж розкаялась. А що їй робити в Сванскузі? Зовсім нема потреби їхати туди. Тітка ставилась до неї не тепліш за мачухи. Навіть якщо вона й поїде туди, то навряд чи буде просити допомогти їй.

Батько одразу перестав їсти свою кашу. Він завжди жалів тітку, що одружилась з селянином, і намагався зробити так, щоб вона знала, ніби про неї не забули в її старому домі. Тепер він почав пригадувати, коли вони були в неї останній раз. Може, це було давно і час знову з’їздити до Сванскуга?

Мачуха змовкла, бо їй не хотілося заходити в стосунки з мужицькою ріднею, і Майї-Лізі довелось відповісти, що ніхто не був у Сванскузі ще з минулого різдва. Вона навіть зважилась додати, що тітці було б найбільше до серця, якби сам батько з матір’ю поїхали б до неї.

Але тут Майя-Ліза збагнула, що розмова зайшла вже занадто далеко. Батько відхилився на спинку стільця і його вигляд був не дуже задоволений.— Має ж бути якась міра любові до родичів! — сказав він. Тітка наговорила йому такого, що тепер йому нема чого їздити в Сванскуг. Але дружина і Майя-Ліза можуть поїхати до неї сьогодні. Як на те і Довгий Бенгт і кінь вільні сьогодні від іншої роботи.

Отже, питання було розв’язане за сніданком. Майя-Ліза ладна була утяти собі язика. Навіщо тільки почала вона розмову про Сванскуг? Подумати тільки,— тепер їй доведеться їхати дві милі в одних санях з мачухою!

Але після сніданку мачуха пішла до батькової кімнати, а коли вона відтіля вийшла, все було передумано. Вона сповістила, що поїде тільки Майя-Ліза. Видно було, що самій пасторовій не дуже кортіло їхати, але молоді, сказала вона, корисно іноді робити дещо й проти свого бажання. Точніше, Майя-Ліза туди не поїде, а піде пішки, бо Довгий Бенгт повинен помагати на кухні рубати сало. Пізніш він заїде по неї.

Майя-Ліза нічим не виказала свого настрою: чи рада вона, чи зажурена. Але сама до себе вона подумала: якщо їй не пощастило уникнути поїздки до Сванскуга, то вже краще їхати самій, ніж разом з мачухою. Вона тільки попросила, щоб під час її відсутності за бабусею доглядала Нора й питала, чи не треба їй чого.

Одначе не така була мачуха, щоб погоджуватись з її проханням. Вона одразу ж вирішила, що Нора теж поїде до Сванскуга. Чи не подумала Майя-Ліза, що її пустять саму в таку далеку путь? А про бабусю їй нема чого турбуватися. В домі є багато жінок, які зможуть доглянути її.

Так, і в цьому мачуха дійшла свого. Через деякий час дочка пастора й Нора вже вирушили в путь.

По алеї садиби й по дорозі вони йшли ще повагом та обережно, але тільки доти, доки їх видно було з Льовдаля. А тільки-но вони опинились у суміжному ліску, де ніхто з пасторових людей не міг їх уже бачити...

Воно, звісно, дочці пастора було нудно та й не треба б іти до Сванскуга, але випала така чудова зимова погода,— перед нею лежав такий крутий і довгий узвіз, і, нарешті, вона була тепер після стількох місяців вільна,— тож вона почувала, ніби її випустили на волю з тісної клітки. І вона, якій було тільки сімнадцять років, простягнувши руку своїй тринадцятилітній подрузі, побігла щодуху, аж поки обидві вони не опинились у- кучугурі снігу під горою, лежачи й регочучи на все горло.

Коли вони прийшли до Сванскуга, годинник показував десь першу годину дня. Їм пощастило: вони йшли пішки тільки півдороги. З самого Бруб’ю їм випало підсісти до одного наймита з Сванскуга, який повертався додому на порожніх санях.

У Сванскузі був заїзд, хоч і не такий великий, як у Бруб’ю, де спинялось багато перехожих з кіньми. До Сванскуга ж, що був далеко на півночі парафії, заїжджало не більше одного чоловіка на день, а іноді минав цілий тиждень, поки хто-небудь зажадає тут перепряжних коней.

Дівчаток тут зустріли, як звичайно. Ні сама тітка, ні хто з служниць не вийшов допомогти дочці пастора й Норі вийти з саней. Ах, ах! У Майї-Лізи стиснуло немов обручем серце, і воно закалатало так, що йому стало тісно в грудях. Дорогою її все ж таки не покидала надія, але тепер, виходячи з саней, вона почувала, що тітка їй не допоможе.

Тітчин дім у Сванскузі був великий, з виходом посередині просто на шлях, а не в кутку, як-то звичайно в селянських хатах. Ганок був не такий великий, як у Льовдалі, але подібний до нього, з таким же дашком, з такими ж стовпами.

Ну, розуміється, це не своє! Хоч скільки разів бувала тут дочка пастора, та завжди вона про це думала. У дворі вона уповільнила кроки, щоб трошки подумати про все і отямитись.

Жилий дім був уже старий, але його ремонтували й переробляли вже за тітки, і багато чого тут було запозичено з батьківського дому. Як і в Льовдалі, тут було багато вікон, а напівкруглі слухові вікна ще більше надавали домам подібності.

Ну ось, серце трохи заспокоїлось. Може, не так уже й безглуздо було йти сюди? Тітка намагалась запевнити себе й інших, що вона зовсім зникла з сердець своїх родичів, але, може, це було й не так.

Сіни були також менші, ніж у Льовдалі. Тут так само по кутках стояли напівкруглі шафки, а стіни були пофарбовані в сірий колір з чорними й білими цятками. Вхідні сходи були з грубезних колод, точнісінько як і в неї вдома, а сходи на горище — круті, з маленькими частими східцями. Тут, як і в Льовдалі, можна було легко зіскочити з сходів долу, міцно тримаючись за поручні й не зачіпаючи східців ногами.

В сінях просто проти входу були двері до великої кімнати для приїжджих. Тут ніколи не зустрічались домашні. Але дочка пастора все ж таки повернула ключ і зазирнула в неї. Тут усе вигляділо так, як вона думала: жовті березові стільці та білий стіл, точнісінько як у Льовдалі, З усіх вікон було видно високу болотяну траву. Тільки голубі доріжки на підлозі не були схожі на льовдальські: вони мали інший візерунок. Та Майя-Ліза подумала, що це залежало не від тітки. Вона ж бо ткала за старими зразками, які пам’ятала з дитинства. Це в них, у Льовдалі, потім змінився візерунок. Дочка пастора знову замкнула двері й постояла в сінях. Сльози виступили в неї на очах. Але вона подумала, що тітці не сподобається така сентиментальність. Майя-Ліза хотіла виглядіти при зустрічі з тіткою спокійною і веселою, але їй, як і завжди, не поталанило.

Коли вона відчинила двері до жилих кімнат, вона побачила, що тітка пере білизну, над вогнем висів пральний казан, а балія, повнісінька білизни, стояла на лаві, і з неї поволі стікала лужна вода. Ну, тепер тітці ще більше зіпсується настрій, ніж звичайно, через прихід гості в такий час! На підлозі було пролито багато води, на довгій лаві лежала щойно випрана темна білизна. Звісна річ, усякому на місці тітки було б мало втіхи приймати гостей в такій неприбраній кімнаті.

Тут уже ніщо не нагадувало про Льовдаль. Звичайно Майя-Ліза вважала цю кімнату за гарну й показну — з її великими до стелі шафками, з величезним старовинним ліжком і довгими, приладнаними до стіни, лавами. Але тепер випрана білизна змінювала все враження.

Тітка стояла біля балії спиною до дверей і щосили терла руками. Майя-Ліза чула багато разів, що тітки з материної сторони були високі й крихкотілі, як і сама вона, але ця тітка, теж висока, зовсім не вигляділа кволою, — навпаки, вона справляла враження дуже міцної жінки. На ній була чорна, з грубого сукна спідниця, червоний ліф з білою блузою. Короткий, з білої овечої шкіри, киптарик вона зняла під час роботи.

Коли двері відчинились, тітка навіть не повернулась в її бік і не сказала ні слова. Майї-Лізі всім серцем хотілося в цю мить бути далеко відціля. Але їй не лишалось нічого іншого, як підійти до тітки й простягти руку, щоб привітатися.

Обидві тітчині руки були занурені в воду. Вона витягла одну руку і, не завдаючи собі клопоту витерти її, простягнула племінниці.

— Ах, це ти! Приїхала нарешті! — сказала вона, наголошуючи на слові «ти».— Нова дружина пастора занадто висока особа, щоб відвідувати нас, селян!

Більше вона не сказала нічого. Говорила вона, як звичайно, неприязно, але цього разу Майя-Ліза чомусь одразу розплакалась. Може, вона поводила себе так погано тому, що мала тут жебрати, але не зважувалась показати це.

Коли вона заплакала, то почула себе зовсім нещасною. Ах, хіба можна поводити себе так погано в тітки, яка зовсім її не пожаліє? І покотились у неї не які-там дві сльозинки, що їх легко можна було б витерти, а цілі струмки, які текли по щоках, а горло так стиснуло, що вона не могла промовити й слова.

Їй стало страшенно жаль себе. Вона плакала вже від того, що — плакала, а всім відомо, що варто тільки почати плакати, як потім спинитись буває дуже важко.

Найбільше від усього їй захотілось одразу ж повернутись додому. Вона пішла навіть до дверей, але почула таку кволість, що в неї підігнулись коліна. Вона опустилась на новенький ослончик, що стояв коло самих дверей, і так і лишилась на ньому сидіти.

Весь цей час вона уявляла собі, що подумає тітка про неї, яка приїхала сюди плакати й заважати прати. Але тітка вигляділа не дуже стурбованою. Вона перестала терти білизну, не кваплячись вилила ще ківш гарячої води в балію, підклала пару полін в огонь, і тільки після цього підійшла до Майї-Лізи.

— Ти не повинна ображатись,— сказала вона.— Може, я не така вже й страшна, як вигляджу.

Але вона помилилась, якщо думала цими словами спинити сльози у Майї-Лізи. Для сліз була така глибока причина, що їх одразу важко було спинити.

Дочка пастора не могла відповісти ні слова, хоч і розуміла, що тітці може урватись терпець, бо їй же треба доглядати білизну. Але тітка тоді звернулась до Нори, що стояла ввесь час коло Майї-Лізи. Нора була зовсім перелякана і тільки гладила руку Майї-Лізи.

— Може, хоч ти знаєш, чого вона плаче? Не могла ж вона так образитись за те, що в мене не було часу привітатись з нею як слід.

В її голосі чулося глузування, і Нора, здається, зрозуміла це, бо одразу ж наче сказилась.

— А хіба можна не плакати, коли ви її так зустріли? Вона приїхала до рідної тітки по допомогу, а тітка не сказала навіть жодного ласкавого слова!

Дочка пастора затулила їй рота своєю рукою, але це не помогло, бо Нора, що не терпіла сліз Майї-Лізи, тепер уже не могла вгамуватись; у неї з’явився такий настрій, як був у ту пам’ятну вітряну погоду на другий день різдва.

Годі було добрати з вигляду тітки, чи гнівається вона на Нору. Вона тепер зовсім перейшла на селянську говірку й сказала верескливо й повільно: чим же це вона може зарадити Майї-Лізі? Таж їй так добре живеться в Льовдалі, що навряд чи їй треба ще якої підмоги від бідної тітки-мужички.

Вона не змогла б знайти нічого гіршого за ці слова, щоб знову розпалити Нору.

— Ви не кращі від її мачухи,— сказала та.— Інакше я розповіла б вам, що вона приїхала сюди просити вас... .

Майя-Ліза так міцно стиснула їй руку, що Нора замовкла. Але тітка не звернула уваги на перервану фразу.

— Хіба Майї-Лізі так погано, що в неї об’явилась мачуха? Воно, правда, кажуть, що той, хто дістає мачуху, дістає й вітчима, та це — не про Майю-Лізу, бо батько її так любить. Надісь, усі її примхи враз виконують удома.

Майя-Ліза всіляко давала Норі знак, та чи могло це завадити, коли тітка тільки підбурювала її?

— Та ви самі бачите, як їй живеться, якщо тільки вам не повилазило. І вбрана вона не краще за мене, і худа, як тріска. Кажуть, що кров густіша від води, але що вам до того, що мачуха мучить її до смерті?

Для Майї-Лізи було так боляче перенести все це. Важко було тому, що вона не змогла стримати сліз, а ще гірше було те, що тітка змусила Нору розповісти про все. Хто знає, як поставилась тітка до цього? Може, вона мала злобу на племінницю і тільки раділа з того, що почула?

Майя-Ліза не могла більше цього стерпіти. Вона підвелась і помацки рушила просто до дверей. Але коли вона хотіла відчинити дверну клямку, та ніяк не піддавалась. Майя-Ліза не могла одчинити її, вона смикала й смикала, а потім раптом знепритомніла і впала на підлогу...

Очутившись, вона опинилась у постелі в кімнаті з картатими голубими доріжками. Вона лежала на таких м’яких подушках і добрих простиралах, що навряд чи знайшлись би такі в Льовдалі. Коло ліжка стояв стіл, на столі — таця, а на ній таріль, накрита серветкою.

Вона почувала, що голодна, й сквапно зняла з тарелі серветку. Але на тарелі не було нічого їстівного — там лежав великий, блискучий, гарний талер.

 Спочатку вона не могла зрозуміти, в чому річ, але потім довідалася. Тітка дізналась правду від Нори. Майя-Ліза була така рада й зворушена, що знову почала плакати, а, виплакавшись, заснула.

Спала вона без перерви аж доти, доки годинник на стіні в домі не пробив третю. Тут вона виявила, що талер зник, але замість нього коло ліжка стояло багато смачних наїдків. Її перелякало, що монета щезла, але потім вона заспокоїлась, подумавши, що гроші, мабуть, у певних руках.

Поївши, вона знову почала плакати від думки, що зустріли її тут так хороше. Плакала вона, аж поки знову не заснула.

В третій раз вона прокинулась пізно ввечері. В каміні горів вогонь, тітка сиділа біля ліжка й дивилась на неї. Передусім вона вибачилась одразу ж перед Майєю-Лізою, що взяла на себе сміливість одіслати талер парубкові, який позичив його. Гроші опівдні надіслано до Хенріксберга з наймитом, якому наказано дізнатись, хто саме з ковалів замовляв сіно в Луб’юн на різдво. Той коваль одержить назад монету разом з привітом від Майї-Лізи. Тітка вважала, що так буде найкраще: Майї-Лізі самій не так було б легко знайти кого-небудь, щоб послати до Хенріксберга.

Майя-Ліза знову була так зворушена цим, що не змогла промовити ні слова. Але тітка не дала їй заплакати, вона відвернула її увагу, розпитуючи про Льовдаль. Вони говорили не про мачуху чи про щось прикре, а про те, що не могло засмутити Майю-Лізу. Тітка спитала, як ведеться бабусі, чи добре, як то було колись, в її світлиці над броварнею, як живе стара Бенгта, чи так само брудно, як і перше, у неї в челядні; чи живе ще на горищі сова, чи сидить дрізд на верхівці ялини у Віларстена й чи грає він весняними вечорами; чи є вже в цей час конвалія в березняку за садом; чи стоїть ще старий дім на стовпах; чи схожий новий дім, якого збудував батько Майї-Лізи, на старий; чи живуть вівці, як і раніш, у старій, темній кошарі?

Майя-Ліза здивувалась, почувши всі ці питання. Тітка зовсім нічого не забула.

Наприкінці тітка трохи розповіла про себе.

— Скажу тобі, що попервах, після мого одруження, я ходила додому, в Льовдаль, так часто, як тільки могла, бо спочатку нудьгувала, та я помітила, що це не подобалось тутешнім, у Сванскузі.

Мені важко було звикнути. У мене була свекруха, яка ставилась до мене так, як до тебе мачуха. Був іншим і чоловік, що ставився досить строго й суворо. Ми тоді не були такими друзями, як стали потім. І це було тоді найгірше.

Я помітила, що кожного разу, коли я приїздила до Льовдаля, мені дедалі важче було повертатися відтіля в Сванскуг. Кінець кінцем, я надумала спитати себе одверто: що мені вибрати? І я вирішила: це місце я обрала своїм домом, і тут я повинна жити, безглуздо бо марнувати життя, нудьгуючи за тим, що лишилось позаду. Я поклала собі ніколи більше не їздити в Льовдаль і не мати нічого спільного з родичами, що живуть там. Я хотіла зовсім забути про давне. Це було найправильніше. З того часу я стала спокійнішою, і до мене почали інакше ставитись тутешні люди, коли вони зрозуміли, що я хочу належати до них цілком.

Ти можеш повірити, що за мною стежили і сьогодні, коли ти прийшла відвідати мене, але вони бачили, що я поставилась до тебе неприязно.

Так я збудувала між мною і вами такий мур, що вже ніщо на світі не зможе зруйнувати його. Але я ніколи не сподівалась, що дочка пастора прийде до мене маленька й квола, така, якою я сама була в її роки, і попросить мене допомогти їй. Це забрало мені сили опиратися далі.

Та ти не думай, що я матиму тут прикрості через тебе. Знаєш, що я зробила, поки ти спала? Я взяла свого чоловіка за рукав і повела його дверей, щоб він подивився на тебе. Потім я розповіла йому про те, що сталось, і спитала, чи не заперечить він, щоб я допомогла тобі. Ти знаєш, що він мені відповів?

«Дівчина, що лежить у кімнаті, так подібна на тебе, коли ти вперше прийшла сюди! Як хто не поможе їй, він буде мати діло зі мною!»

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.