Дике зілля-7

ОКТАВІЯ

Десь близько четвертої години стугоніння потягу стало сильнішати, воно відлунювало, з одного боку, від горбів, що пасмами підступали до самої залізниці, а з другого — від будівель Старого Порту, що юрмилися за парканом з великих поперечних дощок. Щогли, димарі, реї байдуже підпирали низьке похмуре небо. Могутні рамена кранів синіли в тумані непогоди. Раз по раз у паркані виникали просвітлини. і в них, наче прямо на суходолі, похитувався чорний корпус пароплава. Моря ніде не було видно. Дарма що збиралося на дощ, на верхній палубі одного з пароплавів сушилася розвішана на мотузці чоловіча білизна. Вітер надимав смугасті й білі холоші і підіймав їх над землею майже в горизонтальне положення.

Краєвид цей нагадав Октавії її справжнє страждання, коли після п’яти років подружнього життя вона раптом закохалась у свого власного ж таки чоловіка, з яким одружилась була, аби тільки вийти заміж. Зигмунд Пшемиський так налякався цього нападу несподіваного кохання, що ладен був зараз же розірвати святі для нього пута умовностей і розлучитися з дружиною. Перебували вони тоді, коли сталося це лихо, на узбережжі Адріатики. Ішли одного разу берегом, от наче так, як тут. І так само на палубі якогось пароплава сохла білизна.

— Глянь, як он спідні смішно надимаються, — сказав Зигмунд.

То були його єдині за всю подорож не ворожі й не похмурі слова. Тоді доля забрала її найбільшу й найпалкішу мрію. Октавія гадала, що забрано в неї вже все. Вона вірила, що давно вже вільна від ілюзій, але насправді мала їх у собі невичерпний запас і ще не раз доводилось їй у житті їх втрачати. Останньою, недавно втраченою, була ілюзія, що діти її, Антось і Зофія, не зможуть без неї обійтися. Стільки років по всьому дому лунали їхні вигуки: «Мамо! Мамо!» Ці вигуки вимагали материнської допомоги спершу дитячим дзвінким щебетом, потім хрипким баритоном і жвавим альтом підлітків. І ось ця єдина для Октавії любовна пісня замовкла, діти стали в домі гостями. Тепер хтось інший допомагав їм чи, може, вони допомагали комусь.

Але порожнеча, що розкривалася перед нею після відходу дітей, викликала в неї тільки необхідність робити нові зусилля.

«Навіщо засмучуватись?— думала вона. — Адже цілком природно, що я їм уже не потрібна. Але мої зв’язки в Зеленій Пристані можуть стати для них рятівними. Море — це майбутнє моїх дітей. Як добре, що я знайшла це, що не злякалася».

Те, що Октавія знайшла і чого не злякалась, були клопоти з будинком, яким вони вже рік володіли й побудову якого вона вважала справою своїх рук.

Коли внаслідок післявоєнних розрахунків між державами Пшемиські отримали певну суму грошей як часткове відшкодування збитків, яких зазнали під час світової завірюхи, Зигмунд Пшемиський не виявив такої заповзятості, до якої спонукала одержана сума грошей. Втомлений своїм успіхом у жінок, та вже не дуже і впевнений у ньому, Зигмунд став байдужим і до того, що робити з грішми. Йдучи уторованим шляхом, він мав намір вигідно вкласти їх у надійні папери такого підприємства, де після втрати своєї матеріальної незалежності міг би залишитись шанованим за ретельність і елегантність службовцем з добрим заробітком. Діти теж були байдужі до грошових справ.

Отож ніби настав час для Октавії. Вона відчула, що це саме той час, коли треба розважливо подумати про майбутнє. Найрозважливіше, вважала вона, побудувати будинок. Але про якусь віллу заради приємних хвилин, ясна річ, не могло бути й мови. Ті часи для них уже минули. Октавії припала до душі невеличка ділянка землі над морем, де серед недавніх пустирів виріс Новий Порт, а неподалік від нього, на горбах, розкинулось дачне селище. Обставини так сприятливо збігалися, що організаторами дачних закладів виявились давні Зигмундові знайомі, і вони охоче допомогли Пшемиським купити ділянку на вигідних умовах. Зигмунд на купівлю землі зрештою погодився, але, коли Октавія виявила намір побудувати там будинок для дачників, а може, й для постійних мешканців порту, відчув себе ображеним. Одначе Октавія не поступилася. Вона сама почала клопотати про позичку, замовила проект, склала попередній договір з підрядчиками і, заскочивши чоловіка доконаним фактом, дістала його згоду, а за весну й будинок спорудила. Торішнього літа жили вже в ньому дачники, а прибуток із сезону покрив відсотки і дав усій родині змогу безкоштовно відпочити над морем. Пшемиський, прогулюючись пляжем у білому костюмі, повернув собі давню прихильність жінок, які вважали погляд його блакитних очей ще досить привабливим. А Октавія нарешті мала власні гроші на особисті видатки, сказати б, «на дріб’язок», через що відпала одна з причин їхніх щоденних сутичок, які збільшували й без того постійне роздратування в їхній родині. Свою нову діяльність вона вважала розумною і корисною, і коли ранньої весни конче потрібним виявився її нагляд за впорядкуванням будинку над морем, вона охоче вибралася в дорогу і тепер нетерпляче чекала кінця подорожі.

Після короткої зупинки в Старому Порту поїзд рушив берегом затоки, проте не понад самою водою, а через пасмо пагорбів. Зібравши валізи, Октавія стояла напоготові біля вікна. За шибкою на пагорбах їй привидівся відблиск сонця, хоч насправді поміж вершинами нависли важкі хмари. Це просто світився буковий і дубовий ліс, ще з осені встелений сухим листям. Узбіччя пагорбів були зарослі чорними кучерями дроку чи соснами.

Октавія пам’ятала, що десь тут із поїзда вже видно море, і нетерпеливилася його побачити, а потім їй здалося, що вона, як завжди, прогавила те місце. Проте пагорби незабаром розійшлися, і на дні видолинка між ними, ніби в мисці, каламутним, білуватим півколом показалося море. Воно було ще блідіше, ніж хмари. Краєвид цей виник раптово і зник. До того ж пішов колючий косий сніг.

Октавія витягнула свої валізи в коридор, де вже стояли в чеканні двоє гарно вбраних невисоких, кремезних чоловіків із вилицюватими, старанно виголеними обличчями. Коли Октавія почала вовтузитись зі своїми валізами, чоловіки глянули на неї, але відразу ж і відвернулися.

Поїзд наближався до Зеленої Пристані. Хмари несподівано розступились, а в яскравому сонці заясніло мокре, наче щойно з купелі, барвисте безладдя молодого міста, що розбудовувалось. Місто лежало в широкій пласкій долині, в яку півколом врізалася затока. Долину оточували пагорби, що з обох боків прямовисно спадали до вузького піщаного пляжу.

Коли Октавія вийшла з вагона, погода знову зіпсувалась: холодний вітер дмухнув різко з-за рогу, і знову замрячило щось, чи то сніг, чи то дощ.

Кондуктор повільно ступав уздовж перону й знехотя якось вигукував:

— Зелена Пристань! Зелена Пристань!

Далеко в морі лунало судомне, уривчасте виття басовитої сирени. Октавія бігла за носієм, який надто поспішав, і раптом втратила його з очей. Догукався він її вже тоді, як увіпхнув валізи в одне з останніх таксі. Октавія дуже розгнівалась, що треба ще підбігати, і, даючи носієві гроші, дорікала:

— Не розумію, як можна так летіти! Я ж хвора на серце.

Шоферові вона наказала зупинитись біля міського банку.

Банк давно вже був зачинений, але вона відчула, що не заспокоїться і не засне, поки не впевниться, чи дістане позичку, про яку просила в листі. Від тієї позички залежало, чи зможе вона докінчити внутрішнє обладнання будинку, а також оплатити векселі.

Директор жив при банку, і Октавія була з ним знайома. Може, він і не образиться, якщо вона зайде до нього додому і запитає про позичку. А втім, Октавія надавала своїм справам такого великого значення, що й думати не хотіла, чи образиться хто на неї.

В директора пробула вона недовго. Вийшла від нього з постарілим, змученим обличчям. На позичку не було жодної надії. Принаймні на ближчий час.

— На Букову, — сумно сказала вона шоферові. — Вілла «Зофія».

Шофер з місця увімкнув другу швидкість, і авто, заревівши, погналося на гору Бонгарта, де було дачне селище.

Будинок Пшемиських стояв недалеко від чистої, заасфальтованої, але ще мало забудованої вулиці. Щоб під’їхати до нього, треба було звернути на розкопану, підготовану до забудови ділянку. Погецавши на вибоях, машина врешті накренилася на один бік і зупинилась біля огорожі вілли «Зофія». Цієї миті між хмарами утворився отвір, крізь який прорвалася кров’яниста заграва заходу: в цьому зловісному сяйві Октавія побачила стіни свого будинку. Проте вона дуже зраділа, бо, втративши надію на позичку, гадала вже, що й стіни її будинку розвіялись і зникли.

Ніхто не вибіг їй назустріч, пекучий холод проймав до кісток. Зійшовши на сходи, Октавія відхилила двері й гукнула в коридор:

— Є там хто? Вийдіть, будь ласка!

Долинули хуткі кроки з підвалу, і незабаром перед нею стояв адміністратор її будинку, а заодно й наглядач за роботами в порту, Євстафій Кропковський. У нього була енергійна лінія голови, низько підстрижене волосся, обличчя, як гарний буханець чорного хліба, невеликий хлопчачий ніс і світлі розумні очі.

— Я чекав на вас, — мовив він, цілуючи Октавії руку, — чекав, виходив на вулицю, але не дочекався. Я вже, фактично, гадав, що скоїлося щось і ви не приїдете.

— Я до міста заїздила, — пояснила Октавія, йдучи за Кропковським, який рушив до машини по валізи.

— А що, хіба я не казала? — вела далі Октавія. — Позички ми не одержимо. Як вам це подобається?

Кропковський вислухав новину сумно, але спокійно.

— А я вже домовився з робітниками, щоб прибирали й білили, — розповідав він, несучи валізи сходами. — Вчора почали каналізацію чистити. Парубків найняв, щоб сад скопали. Має прийти завтра вранці столяр, за вапно я теж дав завдаток, стільки, як ви, фактично, дозволили.

Такі відомості не налякали Октавію, навпаки, додали їй бадьорості.

Залишившись одна, в тісній кімнатчині, де на стільці й долі, коло печі, стояли дві її валізи, Октавія забігала туди й сюди серед банально елегантних пансіонатських меблів.

Вона розмірковувала, як би його обійтися без позички й зробити в будинку все, що потрібно.

«На те, щоб викінчити сіни, на бильця, на деякі меблі, на пружину до вхідних дверей, певне, вистачить квартирних грошей, — втішала вона себе. — Хай Кропковський хоч що хоче, а плату за квартиру мусить з усіх виправити. А з садом, — прикидала вона далі, — нічого не вдієш, не можна так, як хочеться, то посію траву».

Та від думки, що в її саду ростиме тільки трава, всі роботи біля будинку видались Октавії зовсім не потрібні, і вона пішла іншим шляхом.

«Якщо я частину векселів продовжу, — міркувала вона, — то мені, може вистачити на троянду й тую, а то ще й на кілька кущів дикого винограду. Ну і там на якісь флокси, оксамитки, дельфінії — платити ж за них дріб’язок. А цікаво, чи дорого коштують таволга й жовта акація?»

Коли Кропковський знову прийшов, несучи чайник з окропом, Октавія заходилася клопотати біля столика, на якому вже були приготовлені тарілочки й склянки. Вона вийняла з дорожньої сумки хліб, масло, цукор і сказала не без задоволення:

— Це ще, скажу я вам, щастя, що нема тут мого чоловіка й що він не знає, що нам відмовили в позичці. Він у мене страх який нервовий. Ще захворів би. А ми вже з вами тим часом дамо тут усьому раду. Правда?

— Сподіваюся, що дамо, — флегматично відповів Кропковський і відразу ж додав: — зробимо все, що можна.

Говорив він трохи приглушено, наче був хворий на нежить, але голос його справляв приємне враження і викликав довіру. «Як він за все вболіває, — думала Октавія. — Мені пощастило, що я натрапила на нього».

Після чаю, спланувавши, що мала робити завтра, Октавія, закуталася шаллю і, сівши на канапі, чекала на Кропковського, який мав принести квартирні гроші.

Будинок був сповнений якимось особливим своїм гармидером. Звідусіль долітала кухонна метушня, трахкали дверцятами грубок, чимось кидали, щось рубали, дзюрчала вода з крана. По другий бік коридора навпроти дверей кімнати Октавії хтось співав фальшивим дискантом, а десь із верхнього поверху линув жіночий спів — зовсім інакший, глибокий, мелодійний і сумний. Раз по раз хляпали вхідні двері, аж будинок здригався, сходами, мов табун лошат, ганяли чиїсь діти, сміх і верещання їхні іноді затихали на мить, як гороб’ячий щебет, а тоді вибухали з подвоєною силою.

Терпіти цей безладний гармидер було куди важче, ніж ритмічний гул найлюднішої вулиці великого міста.

— Як він, цей Рончка, побудував мені дім? — обурювалась Октавія, маючи претензію до свого архітектора. — Тут же можна збожеволіти.

— Що це за галас? — запитала вона Кропковського, що саме ввійшов до кімнати.

Той подивився на неї з таким почуттям, наче йому наказували почути якісь зовсім невловимі для вуха звуки. Тиша, либонь, була йому байдужа в житті, і тому Октавія, зробивши йому полегкість, запитала по-іншому:

— Що це за діти там бігають?

— То переважно штурмана, вони, фактично, завжди найбільше галасують.

— Але ж почекайте, штурманова жінка казала, що в неї двоє дітей, та й ті ще не ходять.

— Виявилося — ті діти вже ходять. До того ж у їхню кімнату поселився ще й брат штурмана з жінкою та двома дітьми, ніби тимчасово.

Октавія зірвалася з канапи і забігала по кімнаті.

— Тобто замість чотирьох — восьмеро! Замість чотирьох — восьмеро! — повторювала вона, аж задихалась.

— Скоріше, не восьмеро, а шестеро, — поправив її Кропковський, — бо штурман і його брат весь час у морі.

— Все одно. Цих дітей вистачить за восьмеро дорослих, — гарячкувала Октавія. — Ще й найкращу кімнату займають. Ту, з вікнами на море. Принаймні вони хоч обіцяють звільнити її до початку сезону?

— Гадаю, в цьому можна не сумніватись, — відповів управитель будинку і перейшов до грошових справ.

— Квартирні, — звітував він, — зібрав загалом, скільки вдалось, але, фактично, при цьому набігався добряче. То сьогодні, а то завтра, а то свято, а то після свята, словом, хазяйко, у мене вже в голові почало паморочитись. Оце вам список, а оце, будь ласка, гроші.

— Зараз… перевірю. Кринські з п’ятого дали, ясна річ, усі. Хлопці з кухні внизу — тільки за лютий. А штурманова — нічого? Ох, боже, що робити, щоб вони платили! — вигукнула Октавія, відчуваючи, що потреба в грошах підступила до неї так гостро, як, бува, підступає голод.

— Штурманова, фактично, пояснює тим, що не прийшов ще пароплав. Але як я їй пригрозив, обіцяла, що наступного тижня заплатить.

— І не платить, ще й до сезону не вибереться, — забідкалась Октавія.

Восени всі її зусилля йшли на те, щоб знайти таких квартирантів, які мешкали б у неї лише взимку. Потім ці зимові птахи мали поступитися місцем для багатих гостей літнього сезону. Найліпше було б мати постійних мешканців або, навпаки, розраховувати тільки на прибуток з літа. Менше було б клопоту. Але в житті не завжди натрапиш на таку рівну дорогу. І взимку теж мусиш платити — по векселях, податки, відсотки… А не брати квартирантів на літо, які дають добрий прибуток, навіть нерозумно. І врешті, ніколи не знаєш, чи вистачить тобі тих квартирних грошей, бо завжди боїшся, що хтось може не заплатити вчасно або обдурити. Власне, щось подібне Октавія побачила й зараз, тільки-но зазирнула в список.

— Що? — вигукнула вона. — Той з третього втік? Втік і не заплатив?

— Фактично, вибрався нишком, — зітхнувши, визнав Кропковський. — Але то, може, й на краще, бо він наймав кімнату на одинака, а щоночі в нього ночувала якась особа, і, як я примітив зі сходів, щоразу якась нова. Я так боявся, щоб ті особи пожильців не обікрали. Бо пожильці наші, — вів він далі, розбалакуючись, — і так мають досить претензій… Скільки оце я наслухався про ті бильця на сходах. Кажуть, що це тут за порядки, коли й билець поставити не можуть. А найбільше від Кринських із п’ятого. То бильця, а то вікно не зачиняється, то дитина не може гратись на підлозі, бо з дверей дме, а то знову печі димлять…

— Як то, — перервала Октавія, — у Кринських печі димлять, а ви нічого мені не писали?

Кринські найкращі пожильці, єдині, котрим Октавія наймала помешкання на цілий рік, бо заплатили вони за шість місяців наперед.

— Щодо печей, — заспокоїв Кропковський, — то виявилося, фактично, що димить лише одна, бо цеглина в ній випала. Ми зі швагром самі полагодили. Коли що можу, то роблю своїми силами.

— Що вікна й двері не пристають, це я знаю. Столяр гроша ламаного в мене не побачить, доки їх не полагодить, — обіцяла розгнівана Октавія.

Вона хотіла ще щось сказати, але в цю неприємну розмову зненацька вплелися ніжні тремтячі звуки мандоліни й молодий, чистий чоловічий голос. Слова було чути дуже виразно:

До мене пригорнись, я так люблю тебе…

Крім мандоліни, співу цьому акомпанував ще стукіт чи не кочерги об коробку з-під вугілля і ритмічний тупіт ніг.

— Що це? І де це? На кухні?

— Так, — сумовито підтвердив Кропковський, — це фактично, парубки в кухні.

— Оце добре! — обурилась Октавія. — То вони ж навмисне відлякують від мого дому пожильців! Вже обидва горлають! Ось, будь ласка, втішайся! Ні, з ними треба поговорити відверто! Влаштували мені тут якийсь дансинг.

— Так завжди буває, коли нема дома господині, — нарікала вона, ні до кого зокрема не звертаючись. — Мало що квартиранти не платять, що втікають, не заплативши, що ніхто про печі не дбає, то ще й з цих нещасних будинків влаштовують танцювальні зали.

— А це що таке? — вигукнула вона раптом. — Вітер? Мати божа, який вітрюга зірвався. І тут холодно, наче в псарні. Цього року весни, певне, зовсім не буде.

Кропковський спохмурнів, слухаючи цю промову, але вислухав мовчки. І визнав за потрібне відповісти лише на останні слова Октавії:

— Після такої важкої зими, — обізвався він, — фактично, не можна зігрітись. Я, коли ваша ласка, піду до парубків на кухню і скажу, щоб не грали, а принесли сюди вугілля. Зранку тут топили, та, певне, вивіяло вже. Але то нічого, вони зараз напалять.

Залишившись сама, Октавія сіла і, прислухаючись до бренькання мандоліни, замислилась. А коли музика стихла, їй стало чомусь сумно.

Хлопці ті були протеже управителя, працювали вони канцеляристами в магістраті, а мешкали на нижньому поверсі в кухні, що входила до літнього помешкання Пше-миських. Незабаром один із них постукав до Октавії і ввійшов, тримаючи перед собою залізного кошика з вугіллям. Тримав він його незграбно, здалеку від себе, бо одягнутий був хоч і бідно, але з претензійною елегантністю вісімнадцятилітньої особи, що має вже певну посаду.

— Добрий вечір, — мовив хлопець привітно й тихо і, поставивши кошика біля грубки, почав відчиняти дверцята.

Хоч цей юнак був зовсім не схожий на молодого Пшемиського, але віяло від нього тією ж ранньою порою життя, і Октавія розчулилася.

— Ви так завжди у вільний час граєте на мандоліні? — запитала вона доброзичливо.

— О, так, — відповів юнак і засміявся.

— Мандоліна гарний інструмент, правда? Його легко з собою всюди брати. Мій син грає на роялі, але я бозна-що дала б, щоб він навчився грати на мандоліні. На прогулянці якій або ще де, то велика насолода, правда?

— О, так, — запально підтвердив хлопець із кухні.

— А хто це з вас так гарно співає? Це ви? І ви любите співати?

— О, так, — таким самим тоном відповів юнак.

Він взявся розпалювати в грубці, але якось невміло. Тричі виймав і знову вкладав тріски, а вони все гасли.

— Ви ніяк не впораєтеся з тими дровами. Дозвольте, може, я розпалю.

Октавія стала на коліна і якось гак розгорнула трісочки, що вони відразу ж зайнялися. Молодий канцелярист, послужливо схилившись, стояв біля неї і щоразу подавав їй якісь непотрібні речі.

— Як ви гадаєте, — запитала Октавія, вкладаючи до грубки грудки вугілля, — чи можна буде тут влітку дістати піаніно?

— О, звичайно! — вигукнув юнак так жваво, наче можливість дати їй цю відповідь — хтозна-яка для нього приємність.

— Син мій торік улітку був такий виснажений наукою. Мені здається, якби пощастило дістати піаніно, йому було б тут веселіше. Правда?

— О, звичайно! — палко запевнив юнак.

Коли він пішов, Октавія якийсь час прислухалась, але мандоліни вже не було чути. Штурманова теж замовкла, діти вже не бігали, двері не грюкали. Настала бажана тиша, але Октавії вона видалася цвинтарною тишею. За вікном пронизливо свистів вітер, а в грубці гуготів, пломеніючи язиками, вогонь.

— Всі мене обкрадають, — сонно жалілась Октавія. — Власне, Кропковський мав би заплатити за того пожильця…

Прокинувшись уранці, Октавія перерахувала всі свої прибутки і, переконавшись, що їх не вистачить, твердо вирішила: «Продовжу термін векселів».

І на серці в неї стало так ясно, наче в кімнаті, коли там розчинять віконниці. Вона зірвалася з ліжка… але відразу ж сіла, бо зашуміло в голові й закалатало серце. Ноги теж за-терпли. Щоразу частіше тепер вставала вона вранці з затерплими ногами або руками, з важкою головою. Зараз вона заходилася розтирати руки й литки і, добре вмившись, знову відчула себе молодою і бадьорою, попри свої п’ятдесят літ.

Погода, очевидно, була гарна, бо рожева оксамитова штора на вікні вся ніби палахкотіла вогнем. Октавія розсунула її і від різкого блиску зарошених шибок примружилася. Сонце освітило кімнату, тремтячі тіні від крапель, що стікали по вікні, рухалися на стінах і на підлозі.

Протерши рукою шибку, Октавія побачила біля будинку сніг, а далеко на обрії, між дахом сусідньої вілли й похилим обрисом пагорбів, — синю хистку хвилю з білою гривою. «Яка краса! Але, мабуть, пекельний холод», — подумала вона.

Октавія швидко одяглась і якусь мить дивилася на себе в дзеркало. Плечі в неї були трохи зависокі, і це надавало їй вигляду людини, яка зібралась, чи то скочити високо, чи то бігти кудись. Багато хиб було в її зовнішності, але все ж вона ще мала вигляд міцної жінки, яку не зігнуло ніяке лихо. Гумовий пасок розправляв її не зовсім гармонійну постать, пальто й капелюшок свідчили про витончений смак, маленькі ноги й руки приховували брак стрункої постави. Вигляд у неї був ще молодий, обличчя мала свіже, готове щомиті залитись рум’янцем, губи — соковиті, а очі — розумні й бистрі. Десь у дорозі, серед чужих людей, їй часто не вірили, що в неї дорослі діти.

Бути кремезною, та ще й брюнеткою, і зберегти в її роки молодий вигляд — це теж прихильність долі. Це підтримує, дозволяє ще на щось сподіватись, додає сили…

Озброєна тією силою, вона до полудня закінчила майже всі задумані справи з продовженням векселів. Це підбадьорило її, і вона вирішила не зволікаючи замовити сітчасту хвіртку в садок і пружину до дверей. Іти треба було далеко, аж до Порту, але Октавія мчала, мов на крилах, гнана вже не тільки необхідністю зробити видатки, але й небезпечним, облудним сподіванням, що десь, колись, якось досягне вона великих зисків.

Проте майстра, який робив хвіртки, вона не застала, а його неповнолітній помічник не вмів приймати замовлень. Настрій її відразу ж пригас, прикро було, що даремно ходила, навіть обідати не захотіла, і вона вирішила ще раз піти до міського банку. Хто знає, може, директор просто був незадоволений вчора, що вона зайшла до нього на квартиру, і тому відмовив їй. Серце в неї схвильовано билось, коли вона входила до банку.

Директор був надзвичайно люб'язний, але щодо позички сьогодні теж не міг нічого обіцяти. Він показав їй крізь вікно на кілька недобудованих кам’яниць, червоні стіни яких щербатилися в мереживі риштувань.

— У вас принаймні будинок закінчений, — казав він, — а я не можу допомогти навіть тим, хто почав уже будівництво й змушений зупинити його. Тепер нікому не дають кредитів.

Октавія пробувала ще доводити щось своє, хоч насправді її давно вже переконали в протилежному.

«Це правда, — погоджувалась вона подумки з директором, — тепер загальна криза. Криза, що вдієш.»

Думка, що тепер усім нелегко, підбадьорила Октавію. Щоправда, їй частіше доводилося разом з іншими терпіти, аніж радіти, але, в усякому разі, не так самотньо почуваєшся в біді.

Проте цієї розважливої втіхи вистачило ненадовго. Хотілося чогось вагомішого. Вона зайшла до гарного ресторану пообідати, бо любила посидіти в ресторані. Вона була сумна й зла, як завжди, коли їй не вдавалося задумане. І щоразу в таких випадках їй здавалося, ніби життя зупинилось або повернеться назад, тому що була певна, ніби рухає його вперед лише успішно виконана справа.

Додому вона йшла не звичайною дорогою, а через пляж, наче сподіваючись там знайти собі якесь заспокоєння. Погода, як і вранці, була чудова, проте не потеплішало. Гострий, кусючий вітер змінив лише напрям, віяв тепер із суходолу, і здавалося, що тут унизу, за стрімкою стіною пагорба, тепліше, ніж у місті. Затока заспокоїлась, і на ній вже не грали хвилі; води її шелестіли тільки біля берега і, відхлинаючи назад, бралися зморшками, як замислене чоло. Море було голубе, наче вкрите мерехтливою скляною плівкою, а небо від цього — ще ясніше і глибше. Все довкола дихало піднесеною, яскравою чистотою.

Коли Октавія зійшла на гору Бонгарта, її очам відкрився краєвид, на тлі якого вирізнялася «Зофія».

Будинок стояв на вершині плоскогір’я, яке з одного боку зливалося з портом, а з другого — переходило в лісисті гори, дику, але найкрасивішу частину узбережжя. «А місця таки вибрала чудові», — подумала Октавія, ніби комусь заперечувала.

Про те, чи красивий її будинок, ніколи нікого вона не запитувала. Вона поводилась, як мати, що, слухаючи, як хвалять вроду її дитини, боїться вловити в очах співрозмовника бодай найменший сумнів.

Вона була певна, що будинок поставлено розумно, з належним використанням кожного дюйма площі. Тільки його сірі стіни, зведені, наче дві коробки, одна — вертикально, друга — горизонтально, видавались їй іноді надто похмурими й безбарвними, наче олив’яні мури в’язниці.

Цього разу, однак, замість прикрості вигляд будинку збудив у ній бажання дії.

«Треба б їх світлішими трохи зробити, — погодилась вона. — Рончка мав-таки рацію. Карнизи й поручні на балконах треба пофарбувати в червоне».

І, дарма що видатки ці були тепер їй не під силу, вона вирішила пофарбувати віллу «Зофія» в світлі, приємні кольори з теплими відтінками.

«Пурпурові смужки біля вікон ще більше оживлять ту блідість. Ну і обов’язково ж — сад!» Октавія вірила в зелень. Особливо в зелень дикого винограду, який надає стінам привабливості. Під покровом буйної виноградної зелені будинок і справді стане гарним, тихим місцем для відпочинку.

Але поки що він не приваблював тишею. На сходах гулко верещала пилка, бахкали майстри, прибиваючи бильця, а Кропковський, що вже повернувся з роботи, привітав Октавію такими словами:

— На горищі вкрали ліжко, призначене для гостей.

Не встигла вона здивуватись чи розгніватись, як він одразу ж подав їй пошту, і Октавія тут-таки, на сходах, заходилася її читати. Новини були неприємні. Прийшло повідомлення, що відсотки по головній державній позичці буде збільшено. Октавія ввійшла до себе в кімнату і, не скидаючи ні пальта, ні капелюшка, довго сиділа нерухома, наче паралізована. Мучило її питання, чи подужає вона це все. Непокоїло також, що скаже Зигмунд, коли довідається про її видатки на будинок, хоч вона не одержала позички, а до того ще змушена платити підвищені проценти за державну позичку. За цими важкими роздумами застав її Кропковський. Понуро насупившись, управитель сказав:

— За того пожильця, що прожив півмісяця і не заплатив, я, фактично, заплачу сам, щоб надалі мав науку за те, що не брав квартирних відразу. А взагалі, я хочу просити, щоб ви мене звільнили з цієї посади.

Октавія спалахнула:

— Звільнити? Чому? Про пожильця я ж нічого не казала.

— Вчора під вечір ви, фактично, нагадали про пожильців, які живуть, а потім нишком тікають, і що будинок перетворили на танцювальну залу. А я вже й так мало не збожеволів.

— Пане Кропковський! — вражено вигукнула Октавія. — Бійтеся бога! По-перше, я казала не про вас, а про будинки взагалі. А те, щоб ви платили за когось, мені й на думку не спадало. Хіба ж я порушую це питання? Чи, наприклад, про те ліжко хоч словом обізвалась? Ви б уже зовсім совісті не мали, якби пішли від мене тепер, перед літнім сезоном.

Вона замовкла, бо хтось постукав у двері. Кропковський вийшов подивитись і, повернувшись, урочисто промовив:

— Штурман повернувся.

Кров ударила Октавії в обличчя. Ще морока з цим штурманом. Певне, ні платити, ні виселятись не захоче. Але чого б то сам з’явився? В усякому разі, вона приготувалася до гострої розмови, може, навіть пригрозить йому примусовим виселенням.

Кропковський вийшов, а до кімнати ввійшов здоровань із темним обличчям і жовтими, мов жито, вусами.

Одягнений він був не в морську форму, а в дешевий цивільний костюм. Він подав Октавії величезну й тверду, ніби дерев’яну, руку. І зробив це так вишукано, що вітання на якусь мить наче завмерло в тиші. Потім він так само церемонно вручив їй пачку банкнотів. Заплатив усю заборгованість, заплатив навіть за поточний місяць, за квітень. Октавія мала таке відчуття, наче, спускаючись поночі сходами, шукала ногою сходинки, а потрапила на рівну підлогу. Було їй дуже соромно, й вона не знала, що й сказати.

— Ви штурман? — запитала вона, аби лише запитати щось.

Ні, виявилося, що чоловік з житніми вусами — кочегар. Працює він у трюмі пароплава товариства «Трансмор».

— Тоді це ваш брат штурман? — швиденько сказала Октавія.

— Ні, ні. Брат допомагає мені біля топок. Умови там, у трюмі, важкі, людина без повітря. Але тепер, — мовив він несміливо, — ми з дружиною і братовою сім’єю поїдемо, певне, до Голландії. Так що в травні ми, з вашого дозволу, виселимося. Бо ми, — додав він, засоромившись, — дістали спадщину.

— Що ви кажете?! Спадщину?

— Так, після мого діда, точніше, прадіда, що жив у Чікаго. Але в Голландії є ще спадкоємці, і через це ми всі туди поїдемо. І погладжуючи шапку, що тримав у руках, названий штурман додав ще перегодом: — А з паперів з’ясувалося, що той прадід до Америки виїхав з Костюшком. Може, він ще й шляхтич був?

Думка ця його, очевидно, хвилювала.

— Так, — повторив він, — може, він був, цей дід, ще й шляхтич?

Октавія хотіла сказати: «А що тепер шляхтич!» — але завагалась і лише мовила непевно:

— Можливо…

Новий клопіт опосів її. Хто хоч раз візьметься за яку справу, то, певне, вже ніколи не знатиме спокою. Ще недавно вона бідкалась, як виселити з будинку цього штурмана, а тепер, коли з ним так добре залагодилось, її гнітило якесь недоречне відчуття, що всі її пожильці подістають якусь спадщину й поїдуть до Голландії, а вона восени матиме на зиму порожній будинок, бо нових пожильців не знайде. Вона мало не спокусилася здати будинок у винайм на десять років, під санаторій, як це їй пропонували, і збутися всякої мороки. Зигмунд і діти однаково ніколи не оцінять належно її працю — ніколи вони не бувають вдоволені тим, що вона робить. Їм, очевидно, треба чогось іншого. Чогось такого, від чого вони з нею були б веселі й щасливі. Та, на жаль, Октавія не може їм дати того. Вона знає, що вони до неї прихильні, але зробити так, щоб задоволені були, їй, бідолашній, не пощастить. І Октавія відчула, що без біганини, без клопоту вона, як п’яниця без горілки, не може жити.

— А якщо ви повернетесь із Голландії, — гукнула вона вслід кочегарові, — то восени заходьте до нас. Якесь помешкання у нас завжди знайдеться.

Однак ця розмова її не заспокоїла. Їй хотілося бути впевненою, що будинок на зиму не залишиться порожнім. Вона побігла на нижній поверх, де жив управитель. Викликала Кропковського й сказала:

— Штурман заплатив усе. Але він скоро виселиться. Ви знаєте, що я надумала? Я здам на цілий рік те помешкання, що ми влітку займаємо. Ми чудово помістимось у тій кімнаті з терасою. Треба ж негайно дати оголошення. В наш час залишати собі трикімнатне помешкання — це великий збиток. Чи ж не так?

— Звичайно, збиток, — погодився Кропковський.

Його добродушне обличчя залишалося все ще похмурим.

Октавія це помітила й сказала:

— Принаймні хоч би ви не ускладнювали мені життя. Коли я що й кажу, то це тому, що сама ледве дихаю. І не через якогось там пожильця абощо. Ви краще подивіться, що я маю: процентну норму знову нам підвищили.

— Я, фактично, ніколи й нічого б не казав, — відповів управитель, — але мені неприємно, коли ви незадоволені.

— Та хто коли був задоволений? — нервувалась Октавія. Хіба хтось інший на моєму місці так би й попустив оту справу з украденим ліжком? Адже це, — не могла вона втриматись, — теж велика втрата.

— Я ліжко, фактично, теж відкуплю.

— Я ж від вас цього не вимагаю.

І вони якийсь час взаємно доводили, що прощають одне одному те вкрадене ліжко.

А під кінець Кропковський, наче йому тільки-но спало таке на думку, сказав:

— Я й про позичку для нашого будинку подумав. Мій швагер може вам її дати, — виголосив він урочисто.

Таким чином непорозуміння з Кропковським залагодилось. І Октавія дуже зраділа. Давно вже єдиною радістю в її житті була радість щасливо залагодженого клопоту. «А втім, — думала вона, — скільки людей на світі мають у своєму житті лише цю єдину радість».

Зрештою, на разі все закінчилось несподіваною вигодою. Зовсім непередбачено вона раптом одержить позичку.

— А кажуть, що немає хороших людей, — раділа Октавія. — Треба тільки вміти з людьми жити. А я ж це вмію, — вона аж тремтіла з радості.

Наступного дня Кропковський і справді привіз свого швагра, в якого було трохи заощаджених грошей, і він охоче погодився позичити їх Октавії під звичайні проценти.

Ощасливлена Октавія одразу ж поїхала на таксі до Старого Порту по дикий виноград, троянди та інші кущі. Повернувшися десь під полудень, вона склала все те під стіною будинку, владнала справи з кількома людьми, що чекали на неї, і побігла до садівника. Дорогою до міста її зненацька зупинило передчуття якоїсь небезпеки. Віддихавшись, вона збагнула, що ця небезпека, яка ставала все більшою, криється в ній самій. Це відчуття зникло так само раптово, як і з'явилось, і Октавія швидко пішла далі.

Садівник обіцяв прийти вранці наступного дня, але в домовлену годину не з’явився.

Октавія разом із найнятим хлопцем зробила все, що могла. Посіяла траву, обклала дерном навколо будинку й усі стежки, але планування квітників побоялась на себе брати. А садівника все не було.

— Отакі люди! А кажуть, що люди добрі, — повторювала вона.

І причиною всякого лиха в світі вона вважала тепер, як первородний гріх, оце вічне запізнення. Щоб скоротити собі чекання, вона подалася шукати безвідповідального садівника. Дома його не застала, а знайшла аж на міських посадках: він сказав їй, що зараз прийде. Заспокоєна Октавія, залагодивши дорогою ще деякі справи, не поспішаючи, рушила додому. А садівника так і не було. Октавія просто. не могла повірити, що він не приходив.

— Як це, — зверталась вона до хлопця, — він же пішов до мене! Я ж сама бачила, як пішов, — казала вона так, ніби хлопець завинив у тому, що садівник не прийшов.

Вона чекала й чекала. Щоразу, як хтось стукав, вона зривалася з місця, бігла, але чула зовсім не те, що хотіла: «Маляр прийшов!», «Скляр прийшов», «Питають про квартиру». Всі приходили, не було тільки терпляче очікуваного садівника.

З’явився він аж надвечір і дуже поспішав, бо мав ще садити квіти на якомусь прибережному бульварі. Він хотів тільки вказати хлопцеві, де й що робити. Але Октавія запротестувала, не відпустила його, розгнівалась і, мало не за поли тримаючи, сама з ним працювала й наполягала, щоб зробили-таки все як слід. І лише тоді вона з полегшенням зітхнула. Доведений до ладу садок, здавалося, мав у собі, щось рятівне, всьому дню надавав належної довершеності.

Вона покликала Кропковського, щоб показати свою роботу.

— Ні, — казала вона, — я нікому не здам нашого літнього помешкання. Не треба давати оголошення. Це було б справжнісіньке безглуздя — тіснитися в одній кімнаті. Мій чоловік після цілого року праці заслужив гарний відпочинок, та й мені теж дещо належить. Хіба можна позбавляти себе єдиної втіхи?

— Звісно, — переконано відповів Кропковський, — не можна позбавляти себе єдиної втіхи.

— Правда? А навіщо ж нам себе обкрадати?

В останній день свого перебування над морем Октавія встановлювала ящики для квітів на балконах і підвіконнях. Того дня несподівано потеплішало, навіть стало душно. Небо було похмуре, пагорби вкрились наче рудим туманом. Сонце світило тьмяно, з рожевим відблиском. Октавія тішилась, що теплий дощ піде на її садок.

Коли, так думаючи, підняла вона один із ящиків, щоб поставити на підвіконня, їй раптом зробилося недобре. Вона відчула гострий біль чи то в грудях, чи то в попереку. Ноги підкосилися, в очах потемніло.

Спираючись на хлопця, що з нею працював, Октавія насилу добрела до своєї кімнати.

Хлопець побіг до Кропковського. Того якраз на той час не було вдома, а його молода дружина ще лежала в ліжку. Підвівши голову з подушок, вона, вдаючи стривоженість, порадила хлопцеві піти на п’ятий поверх до Кринської.

— Господиня найближче з нею знайома, — додала вона.

Кринська й справді одразу ж прибігла. Це була струнка, трохи вже прив’яла, але ще приємна, з гарними манерами жінка. Вона знайшла потрібні ліки, наказала зігріти води для припарки. Після цих заходів Октавії полегшало.

— Може, я пошлю телеграму вашому чоловікові? — притишеним, наче звиклим до шепоту голосом запитала Кринська.

— Боже борони вас! — злякалась Октавія, зовсім уже приходячи до тями. — Його нерви не витримали б! Він так багато працює, йому потрібний спокій. Зрештою, все це дурниці, зі мною таке часто трапляється. Ви гадаєте, — додала вона, ніби трохи пригнічена, — що мій чоловік сидітиме біля мене, коли я хвора? Діти — це так, а чоловік… він завжди тоді тікає з дому. Я й не дивуюся. Він дуже мене любить і таке інше, але кому приємно, коли в домі хвороба.

На це Кринська співчутливо й мимоволі похваляючись прошепотіла:

— А я не можу собі й уявити, щоб не було Янка біля мене, коли я хвора.

— Я знаю, — сказала Октавія, поблажливо всміхаючись, мов до дитини, — я бачу, що чоловік вас на руках носить. Але це, коли хочете, виняток. Таке далеко не кожному трапляється, — сумно додала вона із зверхністю непривілейованої людини. — В мене чоловік найкращий у світі, а проте… — Голос її затремтів, а обличчя скривилося. Вона дивилась так, наче побачила перед собою щось страшне, і заговорила голосно, як завжди роблять, коли хочуть розмовою заглушити в собі плач: — Різні, знаєте, жінки на світі. Не одну з них можна запитати, чому вона зберігає ту вірність. Але що вдієш? У кожної можуть бути свої причини, — у мене, наприклад, така вдача. Таку маю вдачу. — І вона раптом заплакала.

Кринська вражено подивилась на неї і почала збиратися йти.

— Заспокойтеся, — сказала вона стурбовано. — Я зараз піду, а ви трохи поспіть. Я зайду пізніше.

І вона хутко пішла до дверей. Октавія витерла сльози. Плакати добре тоді, коли тебе хтось обіймає і притискає до грудей.

Октавії в цьому не щастило. Діти й Зигмунд теж завжди кудись поспішали, як тільки бачили, що вона плаче. А щоб плакати на самоті — вона на це не мала часу.

Так було й цього разу. Коли Кринська незабаром повернулася, то застала Октавію посеред кімнати: готуючись іти кудись, вона застібала рукавички.

— У мене вже все минуло, — всміхнулась Октавія. — На щастя, все вже минуло.

— Як це так? Куди ви? — обурилася Кринська.

— Ох, моя голубко, хіба я можу дозволити собі полежати! Ви гадаєте, що мені тут дали поспати? Як тільки ви пішли, до мене прийшли в одній справі, і я мушу зараз же бігти до порту. Сьогодні ввечері я від’їжджаю, отож треба все зробити до від’їзду.

Справа полягала в тому, щоб одну з короткотермінових позичок перевести в довготермінову. Для цього потрібно було довідку від управи портом, що помешкання в її будинку не підлягають реквізиції.

Трохи не так швидко, як завжди, але з притаманною їй рішучістю подалась Октавія до міста.

Щоб скоротити шлях, вона пішла навпростець через пагорби. В ліску над схилом, де брали щебінь, розлягався підбадьорливий свист чорного дрозда. Здавалось, у цьому свисті виразно було чути звук «р». Серед рудої трави лисих пагорбів вже видніли благенькі пасемка зелені.

— Теплішає, — вголос подумала Октавія, — весна, травень.

Замислившись, вона підійшла до самого краю кручі. Стіна урвища була тут настільки стрімка, що її не було навіть видно. Виступ кручі, здавалося, висів над світлою гомінкою прірвою, нічим не підтримуваний. В одному місці шмат глини вивалився з краю урвища, і крізь виїмку згори видно було весь пляж. Вітер знову змінив напрямок, і море котило на виступ не швидку, але потужну зелену хвилю. Було в цій картині щось від хаосу першого дня творіння. Октавія відсахнулася й хутко пішла кам’яними сходами в протилежний бік, до міста. І тільки як опинилася серед людей, метушні й гамору, відчула полегкість.

Вона йшла, минаючи високі кам’яниці й низькі, мов собачі буди, робітничі бараки, шикарні ресторани, біля яких виблискували лімузини, й дерев’яні шинки, за фіранками яких дівиці та моряки частувалися чим могли.

В управі порту її ввічливо попросили почекати. Вона сіла в просторому, світлому холі, вікна якого виходили на порт.

Затока, ще недавно така дика й широчезна, тепер зовсім зміліла, майже зовсім зникла за високими хвилерізами та піщаною косою, насипаною далеко в глиб моря.

Погода була похмура. Теплий, червонуватий відтінок, який у світлі сонця мали небо й земля, тепер перетворився на тьмяну сірість. Шпичасті щогли, обвислі линви, широкі димарі — все обсноване було пасмами бурого диму. З одного басейну, немов мелодійний гомін натовпу, долинав гул землечерпалки. Велике рамено підіймального крана гойдало в повітрі вагон з вугіллям. На видноколі, віддаляючись, невиразно маячіли судна. А поблизу берега стояв на хвилі невеликий катер — він весь час то підіймався, то залягав, наче спочивав собі в когось на грудях.

З протилежного боку холу двері, що вели до внутрішнього коридора, були прочинені, і Октавія бачила, як ходили там відвідувачі й службовці, чула уривки фраз, шелест паперів, бачила, як спалахує піднесення, коли було залагоджено якусь справу.

Прислухаючись до цієї приглушеної метушні, в якій особисте щастя і нещастя, здавалося, не мали ні ваги, ані вартості, Октавія раптом знайшла відповідь, чому вона тоді заплакала перед Кринською.

«А чи котра з них, — промайнула в неї думка, — з отих, яких палко люблять чоловіки і ще там хтось, чи хтось із них, доживши до мого віку, матиме щось більше, ніж я? Час усіх нас робить рівними. Життя всюди, в усьому, — безладно снувалася думка далі, — всюди є люди. Варто тільки знайти своє місце між ними…»

А вона завжди мала справу з людьми. Правда, зв'язана з ними вона не серцем, а ділом, але й це дорога, і на цім яловім, горбкуватім грунті квітне ще досить почуттів, якими можна жити.

Вона глянула у вікно й мало не затремтіла з радості. Великі, часті краплини вдарили, мов горох, об шибку і потекли по склі.

«Вже йде дощ, — подумала вона, — йде дощ на мій сад…»

І в пориві почуття, що розбурхала в ній ця картина, Октавія добула з безодні своє маленьке, гірке, тяжке щастя.

 

1929

 

 

 

ДРІБ’ЯЗОК

Старша Коцелівна, Октавія, була настільки обдарована невичерпною енергією і заповзятістю, неначе природа, створюючи цю міцну, рухливу істоту, мала намір призначити її керувати долею тисяч людей.

Тим часом цього надміру сил заледве вистачало, щоб їй самій утриматись на тій скромній поверхні життя, яку обставини, походження, традиція, репутація та інші подібні до цих божки світу зробили метою її прагнень і зусиль. Бо, власне, це виявилось так само важко, як і великі завдання людей високого льоту. Спадкові традиції середовища вимагали, щоб Октавія вийшла заміж, і вона бачила, що це легко їй зробити: адже її батько був заможним, і біля їхнього дому завжди крутилося чимало охочих до посагу. Та не хотілось їй у такий спосіб знайти собі чоловіка, це вона залишала на крайній випадок. Вона прагнула до заміжжя, як мільйони людей прагнуть до своєї високої чи звичайної мети: вона схильна була задовольнитись найменшим, тільки б не втратити перед собою ідеалу. І, залежно від обставин, вона часом ладна була прийняти найпринизливіші умови, а іншим разом, відкинувши думку про хоч би й дрібний розрахунок, знову сподівалася, що таки здобуде виплекане в дівочих мріях щастя кохання. І тут, власне, й спіткали її найважчі труднощі. На противагу багатьом жінкам, які не довіряють навіть очевидним своїм успіхам, Октавія ігнорувала прикрий факт, що її вважають дівчиною, котра не має успіху в чоловіків. У здоровому відчутті того, що сподіватись на гірше — це вже половина поразки, вона не дозволяла собі навіть думати таке. Однак гіркий досвід та якесь таємне почуття допомогли їй збагнути, що, як жінка, вона перебуває в досить-таки скрутному становищі. Та це не кинуло її в малодушний розпач, а, навпаки, привело в дію всю її невичерпну енергію. Одні обставини вона використовувала, до інших сама пристосовувалась, коли ніяк інакше не мала змоги прямувати до своєї мети. Не сподіваючись, що хтось зверне на неї увагу, коли вона житиме в звичайних умовах, Октавія вибрала інший шлях. Вона вирішила створити в своєму домі розкішний і принадний спосіб життя, осереддям якого стала б вона сама. Якщо можуть бути такі, що чарівністю своєю прикрашають усе довкола себе, то чому б їй не створити таке оточення, в умовах якого вона сама подобалася б іншим? Адже люди вділяють свого блиску речам, а речі — людям.

Маєток Виджин, що його на той час купив Луціян Коцел, дуже допоміг їй у тих планах. Там був великий будинок з кільканадцятьма кімнатами, великий сад, парк із струмком, за парком сосновий гайок, де можна було влаштовувати пікніки та прогулянки. Тож і не дивно, що Виджин завжди роївся гостями. Найбільше приїздило їх на суботу й неділю, з’являвся тоді й батько Коцел, в інші дні заклопотаний своїми міськими інтересами. Але й серед тижня частина кімнат була зайнята, здебільшого панночками, які збавляли свій час прогулянками, сном, розмовами і ділом, як вони називали читання. А як тільки з’являлися чоловіки — всі танцювали, співали, пили, залицялися, сватали для жарту щораз нові пари, які часом і не на жарт парувалися нишком по різних кутках і затишних закапелках маєтку.

Октавія докладала всіх зусиль, щоб гості були вдячні їй за добре проведений час, і почувалася щасливою, коли ті казали, що ніде не можна так розважитись, як у неї, або хвалили її гостинні ліжка, обіди, торти, вершки, каву, меблі та вбрання. З’являлася вона до гостей завжди елегантно вбрана, свіжа, дотепна і готова заради них на все, що тільки міг дати Виджин. Коли веселій юрбі обридав салон і парк, то підводи, коні, скирти в полі, сіно, стодоли, пахучий лабіринт хмільника — все ставало місцем і тлом для товариських утіх, до яких серед гомону роботи придивлялися виджинські селяни.

Гостинна, віддана людям і світу Октавія в пориві того альтруїзму, що мимоволі є егоїзмом навиворіт, так само як зосередження в самому собі буває сповненою любові дорогою до світу й людей, вірила, що цим великим гарячковим напруженням таки досягне своєї скромної, але поки що невловимої мети, що в цьому шаленстві утіх, яке ні до чого не зобов’язувало, але навіть непривабливим жінкам дозволяло, не наражаючи себе на глузування, виявляти свої найпотаємніші почуття, і їй швидше щось перепаде, аніж коли б вона зустрічалася з молодими чоловіками в звичайних умовах. Тим більше, що, як господиня дому, вона відчувала себе привілейованою, бо завжди комусь була потрібна, завжди могла виявити дружню сердечність тим, кому хотіла її виявити. Це робило її симпатичною, додавало впевненості в собі, вільності, сповнювало передчуттям успіху. Гірше її становище було у батька, в Ченстохові, на банкетах, раутах і прийомах не в своєму домі. Там вона була тільки одна з багатьох. Але й у таких випадках вона намагалася бути ближче до господинь вечора, бо лише в такий спосіб могла вочевидь і виразно показати себе учасницею цих забав.

— Ах, люба пані, я навіть потанцювати не можу — стільки маю клопоту, — відповідала вона тій чи іншій дамі, хоч її ніхто й не запитував.

Зрештою потанцювати їй вдавалося лише вкінці, але вона не втрачала гарного настрою і розважалась, як могла. Найменший свій успіх вона вважала великим, а привітного погляду якогось чоловіка було їй досить, щоб тішитись оманою далекосяжних сподівань.

А після ночі танців і метушні вона прокидалась опівдні у своїй спальні, замкненій на ключ, щоб ніхто не міг її застати в невигідному негліже, і пригадувала все, що могла вважати за свій жіночий успіх. То були жести, слова, погляди дуже нечисленні, непевні, нетривкі та ще й до всього здобуті такою великою затратою зусиль і видатків! Не кажучи вже, що кожен із чоловіків, котрі нібито впадали коло неї, виявлявся не вільним — один шалено закоханий у заміжню, другий — заручений. Але це байдуже. Октавія не була ревнива, ні, такої розкоші вона не могла собі дозволити. Вона боялася, що цим нікого не дійме, а може тільки втратити й ті слабенькі прояви симпатії, що їй перепадали. Захистом її було схиляння перед красунями, якими всі захоплювалися. Вона охоче оточувала себе ними, а вони були такі легковажно жорстокі, так часто робили нещасливими інших, відштовхуючи їх від себе, нехтували вірністю, і хто знає, що з того могло вийти для неї, бідолашної. Але так воно чи не так, а хай би вже врешті знайшовся той, хто помітить у ній все, що вона в собі відшукала і вважала своєю жіночою чарівністю: приємний голос і красивий дзвінкий сміх, високий інтелект і веселу дотепність, не кажучи вже про елегантність і вміння вести дім. Вміння цього ніхто

Її не вчив — вона його набула сама. Як вона вже хотіла, щоб нарешті настав край цьому напруженню, щоб вона вже мала чоловіка, котрий взяв би її заради неї самої! Але тоді її охоплював страх: а що буде, коли цей обранець спізнає її в щоденному житті таку, яка вона ось зараз, у цю мить, — сіра, пригнічена, безсила вдавати з себе вродливу? Може, шлюб буде для неї новим напруженням? Під впливом цієї думки вона жадала вже краще вийти заміж з холодного розрахунку, без кохання, ціною посагу. Але — о боже! — і такі кандидати вже не дуже квапилися. Невже батькові справи настільки погіршали?

Іноді, найчастіше у себе у Виджині, Октавія, забувши всі свої болі, кидалась у вир забав. І досить їй було поснувати серед зальотних пар, — там посміятись, тут поговорити, — як чужа радість наповнювала її по вінця. Зникали кудись марнославство господині, навіть її шлюбний клопіт, і здавалося, що всі інші теж відкинули свої турботи й охоплені тільки одним: шаленою безкорисливою радістю молодого існування. О, якби ж то розваги могли завжди давати їй те, що давали тоді! Після такого дня чи ночі їй здавалося, ніби й справді цього разу розкошувала, як хотілось, і не було вже ані втоми, ані змученості, навпаки, була в ній жага життя. І наситившися врешті тим, до чого прагнула, вона звертала свої думки до чогось іншого, наприклад, до справ Виджина. Коли після гучних прогулянок чи полювання гості міцно спали, вона скидала з себе сукню й корсет і сідала за господарські розрахунки. І хоч не дуже розумілася на цьому ділі, знаходила тут, де прикласти свої вроджені здібності. Цифри не були для неї тільки абстрактними знаками, за ними вона легко бачила картину життя маєтку. І картина ця була нерадісна, бо промовисто говорила, що живуть вони понад свої достатки, як типові міщани, що дорвалися до землі й бачать у ній тільки джерело своїх розваг. Їй було ясно, що цього вистачить на якийсь рік чи два. Потім Виджин доведеться продати. І якщо на той час вони з сестрою не повиходять заміж, то витрати, спричинені життям, ще й зменшать їхні шанси.

Пізно вночі, розуміючи, що треба лягати, вона відклала свої обрахунки, але замість того щоб спати, журилася тим, як зарадити цій біді. Чи усвідомлювала вона в такі хвилини, що йдеться не тільки про врятування їхнього матеріального становища? Що тут у гру входять мовби невиконані зобов’язання, які, хоч-не-хоч, береш на себе, взявшись за якусь справу? Що, використовуючи цей маєток згідно зі своїми примхами, вона діяла всупереч інтересам не так своїм, як іншим — вищим за своєю природою? Найвірогідніше — нічого такого вона не мала в думках, хоча і той каламутний неспокій, що не давав їй заснути, міг бути й наслідком поганих справ, і докором сумління більш високої натури. В усякому разі, це настільки гнітило Октавію, що їй почало деколи вчуватись тарахкотіння возів, дзенькання коси, шелест снопів, дзюркотіння молока в корівнику, туркання січкарні, — весь відгомін робіт, повз які вона не раз проходила байдуже, зі сміхом. Це гнало її з ліжка. Не зімкнувши очей, вона ще вдосвіта вставала і йшла по господарству. З папільйотками під хусткою, взимку — в кожушку, влітку — в перкалевій блузці, вона оглядала корівник, пташник, свинарник, сад і часто не тільки оглядала, а й сама бралася за найважчу роботу. І мала від тих занять велику насолоду. Бо тут вона була у своїй стихії, ніхто не давав їй відчути, що є кращі від неї, — тут вона могла зрештою бути найкращою, адже здоров’я їй не бракувало. Як же хотілось їй у такі хвилини геть розігнати гостей і цілком віддатися Виджину. І Октавію охоплювали незвичайні їй почуття і думки: «О, чи прийде такий час, — думала вона, — коли не кокетування, а те, що жінка робить, буде в ній не лише цінуватись, а й викликатиме любов до неї? І коли краса жінки полягатиме не в танцюванні, а в тяжкій праці. А може, взагалі настануть часи, коли праця, і тільки праця, цікавитиме людей, а всі оті пестунки долі, яким аби тільки кохання, залишаться десь на останньому місці? То було б добре для неї!» Бо ж, по суті, не таке вже й важливе було для неї кохання, просто одвічні звичаї вимагали, щоб вона розпалювала його в собі і марно — в інших до себе.

Утомлена, але осяйна, ставала вона десь біля плоту чи під деревом, щоб помріяти, але не про коханих або чоловіка, а про сина. Коли вже має бути мужчина, то хай буде син. Син — єдиний, хто міг би залишитися другом і товаришем її життя. Син — який нічого від неї не чекав би і завжди знаходив у ній все те, в чому мав потребу. І знову думала: «О, чи прийде такий час, коли люди перестануть соромитись того, що насправді-таки обожнюють. Коли красою і гордістю жінки буде тільки праця й дитина. І ніхто не запитає: звідки, чому? Ні про чоловіка, ні про становище, бенкети, успіхи, вбрання і стосунки…»

Проте цим мріям і роботі могла вона віддаватись тільки вранці, десь до дев’ятої чи десятої години. Бо пізніше вставали гості й вона, опам’ятавшись, кидала все і нишком, щоб ніхто її не перестрів, забувши про живлющі мрії та переживання, скрадалася назад, сердита, що після безсонної ночі матиме поганий вигляд. Якщо її молодша сестра, Сабіна, була у Виджині, Октавія, вертаючись отак у дім, завжди забігала до неї на хвилинку. І, відкривши без дозволу віконниці, починала бігати по кімнаті й розмовляти з напівсонною сестрою не про свої непристойні фантазії, а про погані справи з маєтком.

— Люба моя, ти безперестанку спиш, — бурчала вона, — а мені голова пухне від питань: як та що?

— О-о-а-а-ой, ти та-а-ка-а, як зви-и-ча-чайна собі пе-ре-е-купка, — потягувалася Сабіна і слова у неї виривалися з уст розбиті на склади. — На-ві-що се-бе му-чи-ти такими безглуздими дрібницями?

І несподівано ці слова повертали Октавії добрий настрій.

— Сабіна каже, що я дуже звичайна, — розповідала вона потім своїм приятелькам. — Але ж звичайні також мусять жити на світі. Що? Хіба ні? Але ж, люба моя!..

Бо хіба звичайність не означає бути таким, як усі? А отже, й вона нічим не скривджена, і зовнішнім виглядом також. Отже, й вона може мати все, що мають звичайні жінки. І кохання, звісно, теж.

Сабіна далеко не завжди спала, як твердила Октавія, але й участі в житті сестри майже не брала, навіть кімнату мала окрему. І могла з неї взагалі не виходити до гостей. Зате вона залюбки блукала самотня серед жнив, годинами лежала в траві або сиділа задумана біля річки. Краєвиди, що їх Октавія вміла використовувати для гостей і для того, щоб зосередити навколо себе товариство, на Сабіну впливали зовсім по-іншому — вона сама серед них танула. І не раз мала таке враження, наче сама ставала цими ланами, пронизливим цвірінчанням коника, шелестом дерев. І гарно їй було від того відчуття, вона тим легше йому піддавалася, що була досить обмежена, ані думати, ані читати не любила. Зате кохалась у співі. Хоч Виджин надавав життю родини особливої пишності, Сабіна бувала тут рідко. Вона постійно жила в Варшаві, де вчилася співу, бо любила артистичне життя. Говорили теж, що вона до смерті там у когось закохана. Все це, очевидно, вона вважала за свою незвичайність, хоч насправді особливе в ній було — це жіноча палка чарівність, що їй не могли зашкодити ні важкувате тіло, ані неправильні риси обличчя. Дуже привабливі були в неї карі очі й соковиті щирі уста.

Хоч Сабіни частіше не бувало в Виджині, але в той час, коли Зигмунд Пшемиський освідчився її сестрі, вона жила тут. Октавія після чотирьох років напруження досягла тільки того, що відкладала на крайній випадок. Наречений був приятелем її батька, з яким мав ділові зв’язки. Потрапивши в грошову скруту, він, певне, хотів закріпити ці зв’язки міцніше. З Октавією єднав його лише товариський обмін ввічливостями. Проте в усьому іншому він виявляв себе в найкращому світлі, мав, як усі визнавали, породисту зовнішність, походив, як і Коцели, із зубожілого поміщицького роду. В селі його нічого не приваблювало, хіба що подобалося там відпочивати. З містом же його зв’язувала необхідність заробітку, хворобливий потяг до розваг і помірне бажання грати роль, яка на новому грунті повернула б його імені блиск, втрачений на давньому. Але найважливішою рисою і перевагою пана Пшемиського було те, що він був. Що він наважився. Він не кохав, і його не кохали. Ах, любов, любов, роман шалений, поетичний, а тут — розрахунок, посаг, зв’язок двох холодних розумів. Гаразд, але скільки нещасливих, не спроможних розбудити або зазнати кохання тільки завдяки одруженню живуть так, наче й справді зазнали або розбудили те кохання? Так воно чи ні, але Октавія, врешті, могла вільно зітхнути й відпочити, особливо, коли помітила, що, крім розрахунку, нареченого приваблює до їхнього двору ще щось. Точніше не щось, а хтось — її сестра Сабіна. Зигмундові Пшемиському не загрожувала небезпека закохатись у Сабіну: всі знали, що він закоханий в одну вродливу, але бідну панночку. Просто мрійлива сестра Октавії дуже йому подобалась. Як тільки він з’являвся — відразу питав про неї, а його блакитні похмурі очі світлішали тільки в її мовчазному товаристві.

І коли якось Октавії захотілося поділитися щастям зі своєю родичкою, тіткою Барбарою Нєхцицовою, з-під її пера вибігли повні тріумфу слова: «Безмірно я рада ще й тому, що пан Зигмунд дуже любить Сабіну. Він годинами просиджує з нею, і вони добре одне одного розуміють. А вона ж, бідна, така самотня і потребує доброго серця. Дивуюсь, який він з нею делікатний і уважний, і тішуся, що й чоловік з нього теж буде хороший».

Поблизу столика, на якому Октавія пише свого листа, Сабіна бренькає на фортепіано. Наречений, приховуючи позіхи, гортає ноти. А зі стінки, з портрета в золотій оправі, дивиться на своїх дочок чарівними синіми очима покійна Тереза Коцел.

Октавія бідкається, метушиться і висмоктує з неприємних фактів приємні, хоч і фальшиві, висновки і збирає крихти, тулить їх, ліпить, щоб зробити з найгіршого щось добре. Непевне добро, яким тішиться, до якого прагне вона так само, як великі духом прагнуть до своєї вікопомної мети.

Що веде її, що надає снаги? І хто ми в цьому світі, зайві чи потрібні, ми, вічний дріб’язок людський, з нашим богом, затаєним у дрібницях? З нашою правдою, заснованою на тисячах неправд і оман?

 

1931

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.