Дике зілля-5

НАЙДАЛЬША ДОРОГА

Дощ лив як з відра, тому Качмареки майже всю дорогу мовчали. Тільки під’їжджаючи до порослого терниною пагорка, де стояв хрест, виткнули обличчя й трохи оживилися.

— Русоцин, — промовив фурман, що мокнув на передку, і показав пужалном на хрест.

— Межа? — спитали вони і, витираючи з лиць струминки дощу, почали роздивлятися на лани.

— Гарно в них усе оброблено, — зраділи.

Побачили торішні скирти, зсірілі від негоди, а далі, трохи осторонь, бурі кудли заростів, а поміж ними дахи, і почали розпростуватися, струшувати з себе воду.

Юлька, підвівшись, зазирнула до кота, що лежав під балією в мішку.

— Анітрішечки не змок, — сказала з тріумфом і, піднявши балію, погладила ворушкий мішок у тому місці, де намацала теплу голову, що буцала грубу мішковину.

Невесело дивилися Качмареки на свою нову оселю. Перехняблена, підперта жердинами халупа стояла на белебні, віддалік від інших. Чому так далеко? Навколо розкидане якесь сміття, гній. Було холодно, гуляв рвучкий вітер, звідусіль стікали патьоки дощу, може, тому місце видавалося таким відлюдним і непривітним. Тільки Юлька начебто не бачила кругом себе нічого поганого.

— Ось ми й приїхали! — вигукнула бадьоро і перша зіскочила з воза. Потім, простягши руки, попросила, щоб їй подали кота, Юзя і все інше.

— Ця так уже тішиться цим переїздом. Хоч би що трапилося, вона рада, — засміялась мати, стягаючи з воза клунки.

Старі не були раді. Вони стільки попотулялися, знають, що на новому місці краще тільки спочатку, а потім всюди гірше. А тут навіть зразу їм не дуже сподобалось.

Перше ніж повносили пожитки, Качмарек обійшов халупу зокола.

— Та в нас у Ярантові житло було краще, — промовив з запізнілим розпачем, повернувшись у хату.

— Не схотів там бути, от тепер і маєш, — повернула його до дійсності мати. І злякано додала: — Іди по речі. Тра чим-хутчій познімати й повносити, то може ще щось зробиш до вечора.

Краще, щоб він завчасу не роззирався по хаті, а то занепаде духом.

Хатину сяк-так причепурили, і все ж вона була така, що страх дивитися.

Стіни мазальниця пересинила. Зложене з кривих скалок, залите струменями дощу віконце майже не пропускало світла всередину. Одначе все лихе зразу лізло в очі. Он на стелі поміж сволоками проступили якісь плями й патьоки. Може, не висохло вапно, але більше скидалося на те, що протікає стріха. Долівки не зарівняли — так погано по ній ходити. Засувка на дверях поламана. Коли все прибереться, порозставляється, не буде так знати, але якщо старий зараз побачить, то не вдержиться тут і кількох місяців.

Матері це вже остогидло.

Ніде вони не затримувалися довше, як рік. У багатьох місцях служили й по півроку. То він не хотів, то його не хотіли. Найкраще їм було два роки тому. Вже думали, що зостануться там надовго, але довелося забратися, бо прикинулася їй чорна неміч. Отаке-то. Через те їй ще більше хотілося найнятися десь так, щоб уже осісти назавше. Не приходити щоразу до нових хазяїв зі своїм нещастям. Причаїтися десь у кутку і якось догорювати гіркого свого віку. Тільки б дітей, цих, що не повмирали, поставити на ноги та в люди вивести, щоб не довелося їм плакати при мачусі. Урвавши її думки про дітей, ввійшла Юлька і жваво повідомила:

— Несуть ліжка і скриньку.

— Тобі тут подобається? — спитала в неї мати. Адже головне, що скажуть вона й батько. Юзьо ще дитина, а мати й Зузя недолугі.

— Е-е, люди й гірше живуть і нічого, — відповіла дівчина, пильно оглядаючи всі кутки.

— А де Юзьо?

— Крутиться там біля коней.

— Під такий дощ? Забери його, бога ради, в хату.

— Чого йому тут під ногами плутатись. Не зима ж надворі, вже квітень! — І Юлька кинулась до батька. — Стійте, тату. Як ви ставите ліжко? Так не можна, воно займеться від пічки.

— Чого йому займатись? Отут займеться, а тут ні.

— Таж бачите, тут зовсім близько вогонь. Отуди треба його посунути.

— Коли туди посунеш, де ж ти поставиш скриньку?

— Отутечки, ближче до вікна, коло самого столу.

— А чом тут?

— Бо тут вона буде замість другої лави — сядеш на неї, і можна дивитись у вікно.

— Гляньте, люди добрі. У вікно буде дивитись. Що ж ти там побачиш, за тим вікном? Гноїще якесь абощо.

Юлька вперто вдивлялася крізь надточену шибку в щось буре, поплутане, поламане.

— А от і неправда, — сказала вона. — Тут у вікно видко чийсь садок. Тільки через дощ усе розпливається.

— Де ти бачиш садок? Де той садок?

Проте всі підступили до віконця і, спершись руками на лутку вгорі (таке воно було низьке), стали дивитися. Так, садок справді було видно, але дуже, дуже далеко. Поміж хлівцем і купою хмизу, за довгим картоплищем, аж у старому селі, де жили хазяїни.

Зузя, стогнучи, перша відійшла од вікна.

Вона була найстарша, але відколи її затягло в січкарню, ребро застрягло їй у серці, і вона вічно мліла або плакала, що голова болить. Їм доводилося докладати багато старань, аби хоч як-небудь підтримувати її здоров’я. Вони розорялися, наймаючи замість неї робітницю, але цим разом Зузя вперлася, що сама ходитиме до маєтку.

І ось тепер усі дивилися з острахом, як вона знову мучиться, адже ж не можна починати службу із скарги, що робітниця хвора.

— Зузя, що тобі, голова болить? Тра щось їй дати від голови, бо плаче й плаче.

— Я зараз збігаю до когось, попрошу оцту. От тільки тут упораюсь, — пообіцяла Юлька.

Батько вийшов ще перетрусити солому на возі й привів Юзя, що ревів на все горло.

— Чого ти хочеш, дитино? Чого ти хочеш? — питалася Юлька, знімаючи з нього шапку й розчісуючи пальцями волоссячко.

Він хотів ходити по болоту і їхати далі кониками. Сміючись, Юлька вистромила голову в двері й покликала:

— Коні! Коники! Під’їжджайте сюди та заберіть нашого Юзя! Хай собі їде без тата, без мами, горами, лісами, далекими світами.

Налетів вітер, і щось запорощило по обсипаних зеленими бруньками кущиках, по стрісі хлівця, по хмизі.

— Град, — мовила Юлька і рішуче зачинила двері.

Юзьо, що досі мовчки водив за нею очима, знову розревівся.

— Дай його Зузі, хай побавить, — простогнала мати.

Все вже повносили. Тепер заходилися порядкувати. Мати обтирала речі ганчіркою, бідкаючись, що все так намокло. Вона була вимучена, і Юлька нишком стежила, чи не починається в неї небезпечне заціпеніння або корчі, й намагалася запобігти цьому, з грюком розставляючи начиння й звіряючи матері свої плани на майбутнє:

— Під стіною від дороги я посію соняшники. Добре, мамо?

Батько збентежив її, а ще більше матір, зауваживши:

— Диви, які вибоїни. Наче не в хаті, а десь у полі. Отут і сій, уже скопано.

— Ну то й що, — запально мовила Юлька, вилазячи на ослін з образом в руках. — Візьму глини, замішу, накладу, затру — і знаку не буде від цих ям.

А батько своє:

— Тече тут, мабуть. Стріха гнила.

— Чого б їй текти! — вигукнула Юлька, задираючи голову. — Може, то вапно не висохло. А якщо й тече, поліземо з вами, тату, на горище і теж глиною з хмизом позаліплюємо дірки в стрісі, та й уже. Краще б, тату, соломи принесли. Ліжка тра постелити, а підмостити нема чого.

Вона розвішувала один по одному образи, які їй подавала мати, і щоразу оглядалася на батька.

— Як не підете, самій доведеться йти по солому.

Врешті вони вийшли удвох. Походили по мокрому подвір’ячку, прогнали чиїхось курей і, вклонившись людям, які дивилися на них крізь віконце з сусідської половини, попрямували до великих двірських будівель.

Дорогою порозумілися й одне одного втішили. Все можна було б стерпіти, вирішили згідно, навіть таке погане житло, якби його поставив собі сам на своїй землі. Хай хоч у пустелі чи десь в Америці. Еге ж, тоді б і латані шибки не муляли очей.

— Шибки?! — палко підхопила Юлька. — Та навіщо ті шибки? Будь-чим позатуляли б вікна, аби лиш можна було робити та чогось доробитись.

Ясна річ, дірки в стрісі тим більше не мали б ніякого значення.

— Купили б губну гармонійку, і вже було б весело, — несподівано докинула Юлька.

Але коли наймаєшся до людей, щоб на них працювати, хочеться жити краще.

Недалечко від панського саду Качмарек спинився.

— Що це тут роблять?

Обіч дороги було розкопане місце, а поряд — яма з вапном і стоси цегли.

— Будуватимуть щось. Ходімо, тату. Дощ ніби перестав, тепер хоч солома не намокне.

Качмарек оглянув цеглу, навіть потримав одну цеглину в руках, і вони рушили далі.

Коли повернулись, хата сповнилася веселим золотистим шелестом. Солома лягла на ліжка, її накрили ряднами, і в оселі враз стало затишно, враз усі відчули, що мають домівку.

Юлька з батьком верталися в тривозі за матір, а застали її усміхнену, на щось лихе не показувало. Навпаки. Вона встигла розпалити плиту й поставила щось варити в горщиках. Вже і з сусідами познайомилась. Через сіни мешкає сім’я, що в Русоцині вже десять років. Миколайчики прозиваються. Дали їй оцту для Зузі і трісок на розпал. Допіру тут були їхні діти. Хотіли навіть усього понаносити, як то на входини.

— Ну й слава богу, — зрадів батько, — слава богу. А як там Зузя?

Їй теж трохи полегшало. Певно, з дороги було так недобре. Юзьо спав на клунках, будити його не стали й сіли перекусити, аж тут прибіг посланець і переказав, що Качмарека кличуть до писаря.

Довгенько він не вертався, нарешті прийшов — ніби його підмінили. Навіть їсти зразу не сів, такі приніс важливі новини. Через погане житло, яке їм приділили, вони журилися даремно. Він бачив самого пана, і той йому сказав: «Квартира тобі дісталася кепська, але там ви жити не будете. Я будую коло саду мурований дім і переселю вас туди. Там у нас буде квартира, якої ніхто не має. Кімната з коморою, по двоє вікон на завісах. І з горищем, з усім, що треба».

— Та ще й у цегляному будинку!

Тут батько напустився на Юльку, богом присягаючись, що коли йшли повз ту цеглу, в нього з’явилось якесь передчуття.

— Ти й трошки постояти не хотіла, а в мене ноги наче прикипіли до землі.

Знову посідали до столу і заходилися їсти разом з батьком. Ложки скребли об квітчасте дно миски, а він усе говорив:

— Але щоб отак з’явилось передчуття й одразу, того самісінького дня, усе справдилося, — то вже ніхто б не пойняв віри.

Зненацька він схопився з лави.

— А де кіт? — скрикнув занепокоєно.

Всі почали роздивлятися по хаті.

— Хто виймав його з мішка?

— Може, втік? На новому місці кота треба пильнувати.

— А може, десь сховався.

Зузя, що дрімала біля теплої плити, перша його побачила і заспокоїла їх:

— Та он же він сидить коло діжки, зелені очиська світяться.

Мати почала втирати сльози, здумавши, що кіт тепер єдина їхня животина.

— Коли ми на якусь худобину стягнемося? На похорони та на хвороби все чисто попродали. Кажуть: двір, двір, та хоч у дворі й дають, в своє теж іде, та й що в тому дворі дають? Боже мій, боже, нема в нас тепер ані корови, ані поросяти чи бодай курки.

— Матимемо таку квартиру, та щоб не стягтися? — обурився батько.

Авжеж. Чом би не стягтися? Квартира — велике діло. Натішилися ще нею, погомоніли собі трохи та й почали вкладатися спати. Солома була не м'ята, рівна, хрумка.

Сказати правду, тепер, коли вони мали певну надію на нову квартиру, їм уже здавалося, що можна навіть обійтися і без неї. Хоча й багато випало їм гризот, які затьмарюють день, але ж таки вони разом, у самих собі черпають силу, яка роз’яснює ніч і допомагає витерпіти всілякі злигодні.

Що та квартира. І дощ, який шумить за вікном, теж невелика біда. Важливо те, що й тут вони вкупі і разом дихають, засинаючи, а завтра встануть, і може, розгодиниться.

І справді, розгодинилось, але погода стояла недовго. В травні задощило і вже не переставало. Лило цілісіньке літо. Все блищало, мов обкуте бляхою, трави гнили, зерно проростало на пні. Люди, вічно напнуті ряднами, були понурі навіть ясного дня. Через дощі будівництво кам’янички за літо майже не посунулось. Заклали підвалини, а потім нікому вже не хотілося там бабратись.

Одначе Качмареки тепер нізащо не поїхали б звідси. Як тільки випадала вільна часинка і небо вияснювалось, вони всією родиною приходили на будову й оглядали місце, де будуть їхні вікна, їхня стеля, їхні двері, їхня комора. Ця порожня, розкопана місцина, завалена жовтою глиною та цеглою, здавалася їм тим, чого вони шукали по світу.

На будові раз знайшли цуценя, яке прибігло за ними до хати й лишилося. Хоч тут люди про кожну курку могли сказати, чия вона, але так і не вдалося з’ясувати, кому належав песик. Мабуть, він загубився дорогою, коли його хазяїн ішов сюдою в Покутиці. Качмареки вважали, що недобрий знак, ніби почин добробуту.

 

* * *

І справді, поводилось їм тут непогано. Чимало було приводів для радості, і то не пов’язаних з кам’яничкою, на яку покладалися всі надії, а зовсім несподіваних. У цій стороні збіжжя було дорожче, ніж там, звідки прибули Качмареки. Вони продали залишки зерна, заробленого в колишнього хазяїна, продали й трохи нового хліба і, не дуже й затягуючи паски, посплачували борги та справили дещо з одежі, бо, коли стали в цьому маєтку, були обдерті, як старці. Перед різдвом уже мали порося, одержане в дворі на виплат, і складали на корову. Та й на серці стало спокійніше, бо здоров’я начебто помаленьку верталося до болящих. Зузя, хоча й робила в коморі і в стодолі, піддужала й навіть трохи повеселіла, на блідому виду проступили рум’янці. Що додало їй сили, того батьки не відали. Непокоїло тільки, що ввечері її трусила пропасниця й обливало потом, але, може, то так виходила з неї хвороба.

Матері тут теж покращало. Раз вони з Юлькою пробували, але так і не змогли згадати день, коли її востаннє била падучка. Налічили, що це було з нею до святок не більш як тричі.

А на святки сталися події, які сповнили їх новими надіями.

Одного дня в село прийшов Юзеф Міхальський, на прізвисько Сатана, — розбишака, котрий лишив тут по собі лиху пам’ять. Усі полякались і тільки й чекали, що він комусь підкине вогонь або розчерепить голову. Одначе той подав на оклик у костьолі про шлюб з панською нянькою, немолодою — їй було вже під сорок, — але дуже вродливою вдовою Ельжбетою і зразу ж після весілля збирався їхати з нею до Америки. Всі ці дивовижні справи, про які Качмарек наслухався і на роботі, і в Хойнацького, несподівано вдерлися до їхньої оселі.

Передовсім, Міхальський довідався, що Качмареки хотіли виїхати в Америку. Вони справді думали про це до того, як найнялися сюди. Ще на початку своєї служби тут Качмарек говорив декому про свій намір. Тому люди знали.

Парубок, прозваний Сатаною, став гаряче їх намовляти їхати разом: чи то боявся удвох пускатися за море, чи то Качмареки йому чимось сподобалися, — хтозна.

Не можна сказати, що близькість такої важливої переміни не посіяла сум’яття в їхніх серцях. Ще й яке! Спочатку Качмареки злякалися, що раптом може здійснитися те, чого вони прагнули роками, потім засмутилися, що це сталося запізно. Якби ж тоді, коли вони стояли над могилою трьох своїх дітей, розорені й зубожілі вкрай! Але тепер усе зміни-лось, ішлося на краще. Отож це діло треба було добре розжувати. Вони ж іще не спали з розуму, щоб знічев’я покинути тутешні видимі вигоди заради невідомої долі. Їм уже було що втрачати.

Коли Сатана почув, що це, зокрема, ще не збудована кам’яниця, він узяв їх на сміх. Коли йому перелічували інші набутки, він доводив, що без них Качмареки взагалі не могли б поїхати, бо просто не мали б за що.

Отож важко було знайти переконливі докази проти цих планів. Треба було нарешті зважитися — туди чи сюди, а вони все вагалися. Несподівано за них вирішила Юлька.

Саме на святвечір з двору переказали, що через факторів няньки для панських дітей не знайшли, то чи не віддадуть Качмареки своєї меншої дочки в маєток.

В Юльки загорілись очі. Америка відразу здалася їй пустою і примарною затією, а ця переміна — реальною і важливою. Боячись, що батьки розсудять інакше, дівчина похопилася дати згоду:

— То я піду до дітей.

Батьки вбачили у цьому видиме веління долі, і про Америку більш не було мови. Не покинуть же вони тут Юльку саму.

Тепер їхнє життя стало поправлятися ще швидше. Якщо попервах вони гадали, що нічого їм не треба, перекалатають і так, аби лиш бути вкупі й мати здоров’я; якщо потім їм було доволі тільки очікувати на кам’яницю, то тепер вони побачили, як добре мати ще й се та те на додачу.

Юлька паненятам сподобалася й сама до них прихилилась; і за матір’ю наглядала, як тільки випадала нагода, прибігала додому, отримувала платню, харч, мала житло; така зробилася чепурушка, чисто тобі панночка, навіть погладшала, та й їм від того не убувало. Навпаки. Юльчину платню батьки складали в касу, не важачись іще сказати, на що призначені ці гроші, бо слово «земля» завчасу боялись навіть вимовити.

А було ще ой як завчасно. Качмарек знов і знов прикидав, як багато років доведеться їм працювати, щоб купити грунт.

Блукаючи в думці незнаними околицями ген поза обрієм, він питався сам себе, чи є де-небудь така земля, щоб була поцінна для бідних людей. Але всюди бачив одне: там, де кінчається панська земля, починається хазяйська. Хто ж віддасть її за ті гроші, які можна заробити, навіть коли є три пари рук?

Земля ця близенько, під людськими ногами лежить і піт людський спиває, та дорога до неї далека, інакше не дійдеш, як через моря-океани, через довгі мандри по світах. Тільки там можна добути такі гроші, щоб купити землю, — тут їх не заробиш.

Міркуючи про це, Качмарек жалкував у душі, що не поїхав в Америку. Та потім приходили дні надій, і їх було щораз більше, бо все й далі йшлося йому в руку.

Лановий, що прослужив тут багато років, з квітня попросив розрахунку. На його місце не можна було брати першого-ліпшого, і пан казав Качмарекові тимчасово бути за ланового, поки підшукає когось на постійну роботу. Пообіцяв за це доплатити щось натурою.

Пильнувати, хоч би й дочасно, щоб не тягли чужого добра, — не дуже приємна робота. Але корець пшениці — це корець пшениці, хто заради гроша мусить добре нагріти чуба, той нехтувати цим не може. До того ж у Русоцині Качмарекові пощастило більше, ніж деінде, тому задля цієї землі він би себе не пожалів. Хай хоч стократ правда, що гріх дивитися на чуже, мов на своє, та коли людина, як оце він, не подалася ні в Пруссію, ні в Америку, а робить тут, то на яку землю їй дивитись, як не на ту, котру порає й котру тепер стереже. Чи з селянської, чи з панської, а щось таки мусить йому припасти. І не тільки йому, а всім, хто тут робить, від зорі до зорі гне спину на ланах. Не віриться, що тільки в грошах діло, може, потрібна і якась згода між людьми чи ще щось, аби ця земля стала не чужа.

Ходячи з ціпком розкішними нивами, він потроху, жилка за жилкою, прив’язався до них усім серцем і з них висотував думки, настирні до гіркоти. Від тих думок, затяжких для його голови, Качмарека відірвали родинні справи.

Юлька, зіниця ока, улюблена донечка, закохалась, і в неї навзаєм закохався не абихто, а син першого десятника, Щепан Посілек.

Спочатку ніхто не знав, що Юлька з ним зазнайомилась, а вони гуляли понад ставом, тінистою алеєю за двором або йшли в сад на м’яку траву, у відлюдні місця.

Якось Щепан їй сказав:

— Я вже давно надумав тебе брати. Така ти вдатна, моторненька. Так усе ловко робиш, аж дивитись любо. — І ще додав: — Я б за твій вінок тисячі заплатив, моя маленька. В ноги впав би твоїй матусі, щоб віддала за мене, бо як тебе не бачу, світ мені немилий.

 

 

* * *

Тисяч за вінок Щепан не заплатив, але й не жартував, інакше Юлька мовчала б, а вона всім сказала, що Щепан з нею заручився і буде женитись. Їй, звісно, було байдуже, чий він син і які має статки, але в батьків заграли серця, старі нетерпляче ждали потвердження. Ждати довелося недовго. Парубок прийшов на освідчини й пообіцяв прислати сватів, але чомусь не присилав. Качмареки думали, що старі Посілеки противляться, та Юлька запевняла, що сама не хоче поспішати.

— Дайте мені ще з моєю матусею пожити, — казала вона, і батьки не втрачали надії, чекали.

Часто, сидячи проти вечірньої заграви коло своєї вбогої халупи, раділи, що настали кращі часи. А в неділю йшли іноді на травицю до кам’янички, яка тієї весни піднялася аж по крокви. Коли глянути знизу, червона стіна, здавалося, сягала аж до неба, і зсередини, де вони житимуть, крізь порожні вікна вгорі теж видно було небо. Дивлячись на будинок, Качмареки все більше впевнювалися, що тут усього допнуть.

За цих дуже добрих часів тільки Зузя завдавала їм клопоту й журби. В неї почали страшенно боліти крижі, так що вона мусила покинути роботу й ледве ходила — знати, доживала вже свого віку.

— Вже вона на останню пряде, — казали батьки й, шукаючи для дочки якоїсь утіхи, знаходили її в тому, за що годилося б гніватись і вболівати.

Взимку, коли піддужала, Зузя почала ходити на музики, і подейкували, буцімто там не дуже шанувалася. Піотрекові Патерці дозволила робити з собою те, що не личить чесній дівчині. Таж їй, може, мало що й зосталося на цім світі, то хто б це журився, що вона трішки натішилася тим, чого їй не судилося. Тільки і її, що з хлопцем намилувалася раз чи два, звідала того, з чого зачинається наше життя. Батьки їй цього щастя нічим би не замінили, а так вона скуштувала, яке воно, те кохання, що завдяки йому ми маємо дім, хоч би й даху над головою не було. Кохання, що завдяки йому родина заново повстає до життя, як половина її вимре. Адже ж так було і з ними, коли, немолоді вже, вони народили сина Юзя, який з дня на день розумнішає і на очах так гарно росте. Хоч Зузин зв’язок і не освячений у костьолі, але господь милосердний, простить їй, що й вона до цього причастилася. Тому батьки ніколи не дорікнули їй ані словом, тим більше, що Піотрек скінчив погано — розпився вкрай, а це теж не додало Зузі здоров’я.

Старі тільки ревно ходили до костьолу, дякували за поправу життя і ставили свічки, благаючи бога послати зцілення болящій дочці й простити їй гріх.

А тим часом настало літо, сухе й дуже гаряче.

Юлька щонеділі з запалом танцювала зі своїм нареченим, не занедбуючи однак ані домівки, куди весь час навідувалась, ані панських дітей, яких повинна була глядіти. Раз їй схотілося показати паненятам, як на музиках у неділю з нею танцюватиме Щепан. Тільки з нею і більш ні з ким, так він завжди робить. Діти старанно вмилися і вичепурилися, зажадавши, щоб їх зодягли, як у гостину. З самого ранку вони аж горіли з нетерплячки й ладні були не обідати, аби лиш не спізнитися.

На танці збиралися в хаті строкарів. Винесені сінники стояли рядком надворі попід стіною, аж гарячі від спеки. Всередині начіпляли зелених гілок, від чого здавалося прохолодніше. Діти стояли знадвору під вікном і заглядали в хату. Людей було ще мало. Хтось розмовляв, хтось, недоладно цигикаючи, настроював скрипку. Та незабаром стало людно.

Юлька, весела й усміхнена, замішалася в юрбу. Діти бачили її ясне чоло з жовтими кучериками, променисті очі, червоні устонька з темними зіпсованими зубами, веснянкуватий носик і всю її невеличку постать, що мелькала в гурті.

Зараз до неї підбіжить Щепан, схопить і поведе в танок. Але він не підбіг і не повів, бо танцював з Андзею Собчаківною.

Діти гукали:

— Танцюй з Юлькою! Танцюй з нашою Юлькою!

Але його сині очі під чорними бровами, здавалося, не бачили нічого, крім білих кіс Андзі Собчак, що легесенькими пасмами вибивалися з гладенької зачіски.

Юлька терпляче стояла, усмішка немов приросла до її обличчя.

Хтось підійшов до неї і спитав:

— Чого ти так дивишся? На свого Щепана задивилася? А він уже подав на оклик з Андзею.

Юлька хихикнула раз, другий і почала обережно пробиратися між танцюристами, з несмілою надією, що, може, в тисняві її не помітили. Може, бачив її тільки той, хто переказав цю недобру новину, бо ж людям у танці голова йде обертом. Але й Юльці зараз паморочилося в голові. Вона безтямно дивилась на дітей, що підскочили до неї. Хотіла їм сказати: «Зиг-зиг-зиг, я навмисне збрехала, а ви й повірили», їй навіть здалося, що говорить, але ні, з уст не зірвалось ані слова, вона тільки кляснула пальцями й раптом кинулась бігти.

Юлька чула позад себе тупотіння дітей, та, на щастя, хтось їх покликав. Вона аж здивувалася, що так швидко, минувши двір, добігла до алеї понад ставом.

Уголос нетерпляче спитала:

— Як же це? Як же це так?

Але ніхто, ясна річ, не відповів.

Тоді вона так само голосно сказала:

— Тю, дурна, нащо я втекла звідти? Він би підійшов до мене, і зараз би виявилося, що це неправда.

Зітхання вітру сполохали тишу, яка панувала в густій сутіні алеї. Гойднувши зелене гілля, цей повів остудив Юльку.

Нічого б не виявилося. Він же бачив її, але удав, що не завважив. І враз пригадалися всякі подробиці, склалося докупи все, на що вона затуляла очі і що тепер знайшло потвердження в цих убивчих словах: «Він уже подав на оклик з Андзею».

З розпачу Юлька ладна була накласти на себе руки. Вона минула тінисті каштани, забрела в старий сад, але за щось перечепилася і впала, подумавши, що вже зостанеться тут лежати навіки.

Те місце, куди її кинув відчай, виявилося плоским дахом старої льодовні, вшитої сухим очеретом.

Качаючись на цій сірій постелі, Юлька жменями видирала тріскуче бадилля й розкидала навкруг. Але це не помагало. Думала, геть виплаче очі, але й цього не сталося, хоч від нестримних сліз довколишні кущі туманіли й розпливалися. Від ридань Юлька так знесиліла, ніби цілий день гарувала біля молотарки, тому часом вона переставала плакати і несвідомо дивилася навкруги. Жовтий птах безгучно линув у темній гущавині. Мабуть, це іволга. За ставом на дорозі щось куріло. Впадало в око то се, то те. Від очерету йшов якийсь запах. Кіт прошмигнув у заростях над самою водою, глянув на Юльку полохливо й хижо і роззявив рота. Може, нявкнув, але птахи тут так лящали, що вона не почула. Кіт пішов далі, ніби ліниво, але так обережно, що не схитнув жодного листочка.

Юлька оглянулась і кинула навздогін йому грудку землі — він же, певно, прийшов полювати на пташок. І знову заридала. Найгірше, що вона нікому не могла пожалітися на свою кривду. Ні мамі, нікому. В розпуці дівчина билася головою об землю, стогнучи крізь сльози: «Ой тату, тату…» — і нарешті заснула як убита.

Гарячий день, як і раніше, лив над нею своє сяйво. Надбережні кущі в цьому місці розступались, і посеред ставу видно було острівець, де галасували горобці. Вода з тихим плюскотом лизала берег, витягуючи з-під нього якісь буро-золотаві нитки, що колихалися в глибині. Тільки вітер порушував коли-не-коли спокій цієї місцини. Прошумить серед листя, дмухне на повну силу у верховітті дерев, пожене дрібні брижі по воді, прошелестить у травах. Але надвечір і вітер потроху став ущухати.

Тінь, де лежала Юлька, помалу зсувалася вбік, і нарешті сонячні промені крізь просвіт між деревами впали їй на лице. Дівчина прокинулась і всміхнулась. У першу хвилину вона не могла зрозуміти, чому спала тут, біля ставу. Потім згадала все, але вже не заплакала. Коли сонце сяє над світом, більш нічого не потрібно для щастя, самого цього досить, щоб людина благословляла навіть найтяжчі хвилини свого життя. Напоєна сонячним промінням, Юлька відчула велику полегкість. Вона розсудливо, хоч і з запізненням, зміркувала, що нема чого впадати в розпач, поки сама не побалакає зі Щепаном.

Дівчина підвелась, обтрусилася й попрямувала до двору. Адже якщо він її шукатиме, то не тут, а там. Дорогою їй здавалося, ніби звідкись здалеку долинає галас. Вона пригадала, що й крізь сон чула страшний крик. Спинилася, прислухаючись, але вуха ловили звуки з протилежного боку, звідки, може, надійде він, повний каяття. Вона розглянулась. Довкола клумби перед панським будинком кожен камінчик на розчищеній доріжці лежав неторканий. Сонце пронизало сад тонкими пурпуровими променями й почервонило густі тіні.

Юлька сіла на порозі літньої кухні. Там теж нікого не було. Мабуть, усі пішли на прохідку в поле, як звичайно робили у свято після підвечірку, коли вщухав вітер. В сінях на долівці, посипаній грубим піском, лише зрідка видніли сліди. У діжці відбивався клаптик неба. В бузку перед кухнею вуркотіла горлиця. Ластівки літали дуже високо — на погоду. Але ніхто не приходив. Юлька побачила, що дві курки лишилися на ніч у кущах, хитро зачаїлись і сплять на гілляці. Вона встала, щоб їх зігнати, і раптом спинилась як укопана. Той лемент, що причувався їй раніше, не був оманою — він зненацька розлігся поблизу. Вже можна було розрізнити голос пана, але, крім нього, галасували й інші, йдучи начебто з поля.

Юлька впізнала хрипкий голос стельмаха. Ластівки щебетали під надвечірнім небом, а він горлав:

— Мусить бути помпа! В путящому маєтку помпа мусить бути!

Голоси перестали наближатись, і вона кинулась їм назустріч, до в’їзних воріт.

Коло ставка, де звичайно купають вівці, зібралися всі: пан, пані, діти, челядь. І саме тут стояв крик, ніби щось скоїлося на ставку.

Раптом усі рушили вперед і знову спинились, цим разом на дорозі, і знову тупотіли ногами й репетували.

То один, то другий відділявся від гурту й відходив.

Юлька вибігла їм навперейми й стала розпитувати.

Розпалені, роз’ярілі від крику люди відповідали невлад, а потім оберталися й ще долаювалися з тими, що стояли на дорозі.

Одні кричали, що наймитських корів погано годують, то чому б людям не вигнати їх попастися понад ровом. Другі — що корови над ровом паслися, але конюшини ніхто не косив; пан сам казав стільки викосити. А ще інші волали, що люди не розбійники, щоб підпалити пшеницю.

Та Юлька дещо зрозуміла лише тоді, коли побачила батька. Він виступив з юрби разом з паном, і, йдучи поряд, вони кидали один одному страшні слова, горлаючи так, що аж луна гриміла між плугами під повіткою.

— Для того я тебе держу! За це ти їси мій хліб! — хрипів пан.

А батько на те відрубав:

— Я на вашому хлібі не розжився.

— Зате розжився на махру, щоб збіжжя підпалити.

— Де ті вражі душі, що набрехали, буцім я там курив? Хай стануть мені перед очі ті брехуни, що хочуть згубити чоловіка.

— Це ти мене губиш! З торбами, кат би тебе взяв, піду, якщо ви так порядкуватимете. Але ти підеш перший!

— Не бійтесь, я чекати не буду. Більш мене тут не побачите, хоч би мусив у полі ночувати.

— Іди ночуй на тому полі, що ви мені спалили! Іди ночуй.

— А хто те поле орав? Це ж як — той самий, що його орав, теперка б палив? Як вас палитимуть, то почнуть не з хліба.

— Іди ночуй! — кричав пан уже на подвір’ї маєтку. Раптом він поточився і, вхопившися за трояндовий кущ, вивернув його з корінням.

Тоді настала тиша. Одні кинулись на поміч, другі спокійно порозходились.

Юлька хотіла побігти за батьком, але її притьмом послали з двору — сказати, щоб запрягали і їхали по лікаря.

— Пан занедужав! — гукала вона, біжачи до стайні.

Біля криниці кілька наймитів напували коні. Поралися коло них у настороженому мовчанні, пильно поглядаючи на двір.

— Де це згоріла пшениця? — прошепотіла Юлька, і на очі їй набігли сльози.

Вони мовчки показали на відчинені ворота поміж стодолами. Юлька вийшла в поле й побачила.

Величезний пшеничний лан — найбільший у всьому маєтку — був знищений вогнем, розсипався чорним попелищем, над яким зараз заходило сонце.

Так ось що скоїлося, ось яке лихо спало на людей тоді, коли вона оплакувала себе, чуючи крізь сон якийсь крик.

Юлька не повернулась у двір, а пішла до своїх.

Батьки сиділи поночі, мов побиті. Спочатку навіть не хотіли говорити. Юзьо спокійно спав на маминій перині — єдиний з них, хто був щасливий.

— От бач, Юлько, — обізвалась нарешті мати, — і не думали, й не гадали, аж знов мусимо шукати вітра в полі. Дорого, ой як дорого заплатимо ми за те, що тут трохи підхарчилися, — простогнала вона. — Бодай би зовсім сюди не тарабанились.

Юлька підійшла до батька і обережно спитала:

— Але чому це сталося? Від чого зайнялася пшениця?

— Якби ж то я знав, — відповів батько. — Люди лежали в холодку під грушею і пасли свої корови понад ровом. Хто заборонить людям коло своєї худоби ходити? Я приліг собі на траві з другого боку, лишень заснув, аж тут крик: горить! Я схопивсь, а вогонь тільки хур-хур-хур понад гонами, і зараз у тім вогні як загоготить, як затріщить, як почне ним хлюскати. Вмент усе чисто запалахкотіло.

— Тату… А ви… не курили?

По цих словах у хаті залягла мовчанка.

— Не знаю, — промовив нарешті Качмарек глухим голосом, неначе з могили.

Він устав і вдарив себе в груди.

— Я так стерявся, аж пам’ять одібрало. Хоч убий, не можу згадати, що робив перед тим, як це скоїлось. Та хіба ж я який послідній, щоб курити коло достиглого хліба? Чи я з розуму спав, щоб таке робити, та це ж все ’дно, що всім вам поперерізувати горлянки, бо мені те поле було так само рідне, як і ви. От що!

Жінки плакали й казали, що лихе щось шириться між людьми — ламає й нівечить їхнє життя. Зі сльозами на очах Юлька пішла у двір. Ніч була ясна. Підпадьомкали перепілки.

Не зразу, а десь за тиждень, коли панові покращало, Юлька спитала батька, куди вони тепер поїдуть. Може, настав час податися за море або до Пруссії. Батько відповів: ні.

— А ви ж колись хотіли?

— Я тепер іншу гадку маю, — відмовив твердо. — Багато чого я передумав, поки тутка ходив за ланового. І ось що вам скажу: не варто жити, коли не віриш, що прийдуть для людей ліпші часи. А як усі повиїздять, то хто ж за це подбає?

— Думаєш, по інших селах не розпустять про тебе слави? І що при тобі хліб згорів, і се, і те! Хіба ж пани не їздять по дворах у гостину? Де тебе тепер приймуть? — остерегла мати.

— Я вже не шукатиму місця на селі.

— То куди ж ти поткнешся? — скрикнула вона.

— А до міста. Ми там ще не були, то чом би не спробувати?

— Боже мій! У місті людям живеться добре, але там ще гірш між собою гризуться, одні одних заїдають, — ослаблим голосом мовила мати.

— До всього доброго дорога далека, то й до згоди між людьми теж неблизько. Та хоч би як далеко було, самі люди не погані, лишень порядки завели такі, що хай бог боронить. За всяку дурницю одне одному в горлянку вчепитися ладні, живцем ізжерти. Але завше гак бути не може. Не я, то ти, Юльцю, або наш Юзьо діждете, коли люди з людьми поладнають.

Ці слова влили розраду в змучені серця. Засвітили світло, втерли сльози. Юлька зачерпнула квартою води й полила квіти на вікні.

Батько ще докинув:

— Я на нього, на пана, значиться, серця не маю, хоч ми зі злості й лаялися. Я сам не знаю що б зробив, якби в мене згоріла така пшениця. Але що вдієш? Раз, що я ображати себе нікому не дам. А друге, коли спалив, то нічого кращого не заслужив, як піти звідси назавше. Нехай інші цієї землі діждуть. Кажуть, велика війна буде. То, може, вона все очистить.

Погомоніли ще трохи, а тоді похопилися, що вже пізно.

— Іди вже, Юльцю, іди, — квапили дочку.

Та коли вона підійшла до дверей, знов гукнули на неї:

— Юльцю!

Дівчина обернулася.

— Юльцю! Але ж ти мусиш зостатися тут? Місце гарне маєш…

Юлька поторгала засувку, а тоді повагом відказала:

— Я надумала покинути службу і їхати з вами.

— Та ти ж серце зв’язала, доню. Як же буде з твоїм Посілеком?

Чимало часу збігло, поки дівчина відповіла хрипким голосом, ніби їй здушило горло:

— Як він має мене на мислі, то прийде до мене і в місто, а як не має, то й тут не знайде.

Батьки зраділи й полегшено зітхнули.

— Оце ти розумно сказала, — похвалили її, а коли вона вийшла, заговорили про те, як любо їм буде, коли дочка ще хоч два-три роки зостанеться при них.

— Нам буде нелегко. Все треба починати спочатку. Вважай, друге життя… А вона така молода, здорова, веселенька, мов те світло в потемках. Встигне ще заміж.

У друге своє життя Качмареки вирушили не зразу. Незважаючи на погрози, добули квартал і виїхали восени.

Вони мусили визнати, що тепер віз був повніший, ніж тоді, коли стали тут на службу. І одежі везли чималенько,

і курей, і трохи грошенят — виручених за порося та зібраних на корову, а крім кота, був і собака. А проте їм здавалося, що вони знов мають тільки одне одного, — і вони мужньо чекали, що буде далі.

Батько, сірий на лиці, стояв біля воза й підгонив:

— Хутчій, хутчій, чого ви так гаєтесь.

Тож вони більш не гаялись і, кинувши між пожитки кота в мішку, вилізли на воза й галасливо повмощувалися на клунках з постіллю. Юлька сіла на передку.

— Зузю, тримай собаку! Кури там не вилетять? — гукнула обернувшись.

— Ну, вже? — спитав погонич.

— Рушай, — озвалися подорожани. — В ім’я отця, і сина…

Коли виїздили на шлях, усі поодверталися, щоб не бачити кам’янички. Вона була вже готова і просихала під промінням осіннього сонця.

Їхати було недалеко — до міста менше милі. Але ця коротка дорога вела в інший світ, до нових людей і чужих звичаїв. І вела вона вже не до землі, а до чогось незнаного, чого вони й передбачити не могли. Тому їм здавалося, що ця дорога дальша, аніж до будь-якого села, дальша, аніж у Пруссію, аніж за море. Найдальша.

 

1919

 

 

 

КСЬОНДЗ ФІЛІП

Отак тоді Філіп Яруга і став ксьондзом.

Спершу, поки ще не вступив до семінарії, не був певний, чи хоче ним стати, чи ні, але потім він цілком поклався на батьків, які твердили, що бути ксьондзом, то найкраще. Батьки його, власники чоловічої кравецької майстерні в невеликому містечку, прагнули, коли не власними силами, то хоч за допомогою сина досягти вищого становища. Найпевнішим шляхом до цього, на їх думку, було духівництво.

— Ніхто не додивляється, якого ксьондз стану, — пояснювали вони своєму одинакові, — бо він завжди святого стану.

І справді, всі тутешні люди знали, що їхній біскуп хлопчиком пас гуси у свого бідного батька, в селі неподалік. А хто про те пам'ятає? І чи не цілують йому руку найбільші пани? В його палаці, певне, пташиного молока тільки бракує. І поважають його так, наче він син аристократів, а батьки його не прості вже селяни, а батьки біскупа.

Філіп мусив визнати, що так воно й є, і таке життя було йому до душі. Не про біскупство, звичайно, він мріяв, — навіть проста парафія видавалась і йому, і батькам його досить пристойним майбутнім. Все, до чого кожен прагне, — добробут, становище серед людей, не дуже важка праця, — здавалося на цьому шляху особливо доступним. І без жодного конфлікту з богом, ба навпаки — з великою духовною користю, яку дає праведне пасторське життя і щоденне спілкування зі всевишнім.

Проте Філіп вагався, бо, маючи бажання бути священиком, він не відчував до цієї праці покликання. Боявся, що не зможе збудити в собі того піднесення, яке необхідне при виконанні пасторських обов'язків, що не вбереже своєї тілесної чистоти, пильнувати яку, либонь, ксьондзи мусять під присягою.

Та старі Яруги мали про це свою думку.

— Ніякої тут присяги, — казали вони, — не може бути. Як не можна заборонити людині їсти, так і з тієї шкури, чоловічої чи жіночої, годі вискочити. Коли й Ісус одягнув на тебе таку шкуру, то хай не забороняє відчувати на собі її наслідки. Забороняється тільки безстидство. А щодо покликання, — казали йому далі, — то воно з часом прийде. До кожної справи чоловік спершу має призвичаїтись, а поки чого не починав, то як же він знає, чи є в нього покликання до того?

Філіп слухав і далі покладався на батьків, бо, бувши одинаком, він мав з рідними тісніший духовний зв'язок, ніж мають в його віці інші сини.

Були, щоправда, в батьків певні сумніви. Матір жаль іноді брав, що не доглядатиме внуків од Філіпа. Хоч нишком тішила вона себе, що матері ксьондзів мають кого глядіти і на руках носити, але розуміла, що думки ті не чисті, що їх треба гнати від себе геть і що на такі втіхи розраховувати не вільно. Натомість приходили інші роздуми. Філіп був вродливий юнак, йому, певне, пощастило б на багатій оженитися, був він здібний до всяких наук, міг би, може, і на якій службі дійти високого становища. Але жодна з тих можливостей не мала стільки гарних сторін, як сан священика, жоден з тих варіантів не таїв у собі стільки легкодосяжних вигод, і скороминущих, і вічних, про які марила побожна мати, та й ніщо не могло зберегти батькам сина так, як позбавлення права на власну родину. Отож коли надійшла пора, всі сумніви колишні зблякли і Філіпа віддано до семінарії.

Одразу по його від’їзді батьки в смутку ради собі не могли дати. Філіп теж дуже тужив і нове життя було йому тяжке. Потім старі взяли до себе на виховання по смерті сухотної родички сироту, і їм з нею стало трохи веселіш, Філіп теж знайшов друзів серед семінаристів. Мав при тім він надію, що невдовзі прийде той час, коли ні він, ні його батьки не шукатимуть розради в комусь, бо житимуть разом у парафії, яку він, безумовно, отримає.

І от його висвятили, — був він спершу вікарієм, а невдовзі одержав і парафію в глухому селі, проте не таку вже й кепську.

Та довелося йому жити на тій парафії без батьків, вони скоро один за одним повмирали.

Невимовно важко стало на серці у Філіпа Яруги. Поки батьки жили, їхні бажання й надії виправдували те, що він без покликання пішов на ксьондза. Дивлячись на щасливих батьків, він забував, що вибрав сан священика головне заради легкого хліба, бо ж тут найменше треба піклуватись про хліб. Коли ж батьки померли, зникло й те єдине, що духовно підтримувало його в новім становищі. І лише тепер Філіп збагнув, що про хліб і професію ксьондза він думав більше заради старих, йому ж самому треба було починати з чогось іншого. І прийшла до нього страшна мить, коли він з відчаєм усвідомив жахливу безвихідь. Хоч і казав він собі, що краще порвати ці пута і вирватись із неволі, ніж в облуді жити, вдаючи ту щирість, якої нема, — він добре знав, що пут цих ніколи не розірве. Бо помазано його було в ім’я бога, з тією надією, що він до кінця йтиме в тому шерезі, до якого записався сам, з доброї волі й при повній пам’яті. У втечі від цього всього він вбачав те, що кожна людина має за найбільший гріх, — він вбачав зраду. Та спадало на думку й інше: а що, коли стаючи ксьондзом, він уже зрадив якесь боже повеління, яке покликало б його до чогось іншого? Але куди він не звертав свої змучені, розпачливі думки, завжди виходило на одне: до зради додалася б зрада, та й годі, а то вже був би справжній глум над богом. З богом-бо в нього було так: щоразу, як тільки Філіп Яруга вирішував заплющити на все очі й будь-що бути ксьондзом, — щоразу його брали релігійні сумніви і він не вірив у бога, а місія ксьондза видавалась йому чистим злом і облудою. Коли ж він думав, щоб скинути з себе сутану і стати світською людиною, відразу ж приходила впевненість, що бог є і що він буде переслідувати й карати його за цей вчинок.

І зійти з обраного шляху не було ніякої змоги. До того ж якщо раніше він бачив тільки те, що відкривала перед ним духовна кар’єра, то тепер він бачив тільки те, що вона закривала від нього.

1 коли він якось їхав сільською дорогою з невеличкої станції до своєї нової парафії, то в розпачі думав: а чи не зупинитись йому? Зійти й податися в поле і там вкоротити собі віку? Проте не зупинився, тільки, їдучи, з цікавістю роздивлявся місцевість, де йому визначила доля розпочинати святе й оплакане життя.

До його парафії належали чотири села: Малоцин, Паментів, Сербинів і Гавліце. Поки їхали, візник показував на них Філіпові батогом, і то з такою гордовитістю, як ото показують прибулим свою садибу й навколишні краєвиди. Костьол був у Малоцині. Коли під’їхали ближче, ксьондз Філіп побачив невеличку, потемнілу від часу дерев’яну будівлю, всю притрушену іржавим та жовтим листом високих каштанів. Поруч, теж уся у листі, теж потемніла зі старості і теж дерев’яна, обснована вже голим віттям ясенів та яворів, стояла плебанія. Все це ксьондзові Філіпові сподобалось. Це була його домівка, що чекала на нього, але куди приїздиться не просто восени, а в осінню пору життя, на довгу тиху зиму.

Не раз зітхнувши, поселився ксьондз Філіп у цій хаті разом із своєю тіткою, яку незабаром викликав до себе.

Обійнявши таку людну парафію і побачивши звернені до себе людські погляди, він відчув те, що відчуває кожен, хто стає до якоїсь праці.

І захотілось йому сповняти свою місію якомога краще, поривало його неясне почуття, яке примушує кожну людину робити добре те, що вона робить. Хоч спершу нема ні охоти, ані віри до того, що маєш робити, але вже від самого лиш процесу роботи виникає ніби й охота, і віра, а потім з’являється й радість, і, головне, надія, — ану ж кому це допоможе, призведе до чогось доброго. І дзвоники, якими видзвонювали хлопчики в червоних пелеринках, і біле покривало вівтаря, і блиск сонця на склі богослужебних келихів, і сила власного голосу, що сам собою лунав при відправі чистіше й дужче, ніж басові труби органа, — все це якийсь час приносило ксьондзові Філіпу радість, що допомагала йому жити. Додавало йому духу ще й те, що кожного заохочує до роботи, — людська похвала.

Колишній ксьондз, що помер перед Філіповим приїздом сюди, такий уже був старий, хворий і немічний, що, як розповідали, костьольний служник Антоній відправляв за нього всю службу, навіть вінчав. На останніх весіллях, то вже всі бачили, що ксьондз тільки стояв, спершись на костура, та стогнав, робив же все Антоній, геть і єпітрахіль сам клав молодим на руки. До одного тільки був старий ксьондз справний — збирати з людей за духовні послуги. Правда, знано в парафії, що цим фактично займалась його ключниця, прагнучи в такий спосіб стягнути собі на старість який маєток. Дійшло до того, що перед самою смертю ксьондзовою вона сама вже домовлялась про ціну за вінчання, хрестини та похорони і обдирала людей без сорому й совісті. Хто більше був тут винен, ксьондз чи його ключниця, а виходило на одне, і люди ремствували. Коли ж приїхав молодий ксьондз і привіз сиву смиренну тітку, яка пі до чого не втручалась, і коли платити за все почали так, як і давніш було — хто скільки міг, — люди були задоволені. Костьольний служник Антоній, хоч і не мав тієї ваги, як за старого ксьондза, прагнув наново вислужитись і раз по раз доносив Філіпові слова похвали, що про нього казали.

Зрештою, ксьондз Філіп і сам не раз помічав вияви тієї глибокої поваги, з якою ставились до нього парафіяни, і позбавлений інших людських радостей, він часто вечорами любив їх собі згадувати й тішитись ними.

Ось так одного разу прийшов підвечір до костьола бідний селянин з Паментова і через Антонія, як милостині, попросив ксьондза, щоб той висповідав його.

Філіп спершу завагався: правду кажучи, не хотілось іти. За вікном — сніг, вітер та й час був не для сповіді.

Однак він пішов-таки, і не пошкодував, бо випадок був серйозний. І Філіп ще раз пересвідчився, як багато він важить для своїх парафіян.

Тінь селянина рухливою цяткою маячіла в сутінках костьолу, тьмяно освітленого Антонієвим ліхтарем, вона двоїлася, троїлася, виростаючи до величезних розмірів. А селянин, вхопивши дорідного зростом Філіпа за ноги, мало не підніс його в цих обіймах. Вчинивши те, чоловік благав явити йому ласку, вибачити за настирливість. Тоді в сповідальні, яка, збуджуючи луну в порожньому костьолі, весь час хилиталася, скрипіла й стукотіла, селянин розповів про своє горе.

Мав він жінку, але жив з нею погано, так погано, що мусив урешті кинути її, бо трапилась йому дівчина. З тією дівчиною він спізнав, що є на світі таке щастя, яке йому ніколи й не снилося. Жив він з нею на віру, але щиро. Народились у них діти. Проте життя — це життя, а гріх лишається гріхом. Вже давно хотіли вони очиститись від тієї страшної провини, шукали спробу якось розірвати його перший шлюб, як це буває в людей — у містах, наприклад. І коли на той час приїхала до парафії, як то ксьондзові відомо, свята місія, вони обоє пішли до сповіді й просили, щоб їм допомогли в цій справі у консисторіях та у вельможних біскупів. Але отці-місіонери дуже розгнівались, гріха не відпустили, наклали тяжку покуту, зв’язок з Пелясею наказали розірвати й повернутись до законної жінки. Загрожували навіть, що за такий нечуваний гріх кара може впасти на все село. Проте він з Пелясею зволікав, бо розлучитись їм — то все одно, що ніж у серце.

— І від того часу, — мовив нещасний з Паментова, — не маємо собі життя. І од людей, — мовляв він далі, — скільки доводиться терпіти! Поки не було присуду, то ще сяк-так, але, коли почули присуд слуги божого, всі нас проклинають, чого ж ми того вироку не виконуємо. Тоді я й кажу: коли так, то піду я до ксьондза, і що він повелить, хай те й буде. Якщо звелить те саме, що й отці з святої місії, ми зараз же так і зробимо, тільки перше прошу — відпустіть нам гріх, що ми відразу не вчинили волю отців.

Все те грішник з Паментова безсило хрипів у вухо ксьондзові, диханням зігріваючи йому щоку, аж та зволожіла.

Ксьондз Філіп безсило затулив лице руками, не знаючи, що робити. Не часто сільські парафіяни приходили до нього з такими важкими справами. Жаль йому було цього впертого грішника, що оце стогнав з болю. Проте ксьондз опанував себе і, згадавши твердість законів божих у таких справах, а також братів своїх по Христу, з якими мав бути заодно, підтвердив вирок отців з місії.

Чоловік поцілував руку ксьондза з такою силою, наче хотів показати, що він усе розуміє і щиро дякує за цю виправдану суворість. Через місяць він прийшов сказати, що сповнив накладену покуту і, отримавши відпущення гріхів, дуже дякує богові і ксьондзові, що звільнили його від такого тяжкого ярма.

Інші, дрібні події життя заступили в пам’яті той випадок, але десь у серці залишився слід від нього і сповнював Філіпа почуттям того, що він справжній ксьондз, спроможний впливати на долю довірених йому душ.

Але що більше Філіп, виконуючи обов'язки душпастиря, відчував себе на своєму місці, то більше тягнуло його до іншого життя, до простих людей.

І після кожної відправи, після кожного обряду, під час яких здавалось, що він володіє серцями людей і що словами своїми він може кликати їх, куди захоче, після кожного такого, сказати б, професійного задоволення йому хотілося розваги, він відчував, що має право використовувати свій час так, як і всі смертні після роботи, відчував потребу в якійсь винагороді. Він почав бувати серед людей, спершу тільки на хрестинах, весіллях, на веселих родинних бенкетах, а потім ходив уже й без нагоди, аби запросили, а запрошували його часто, бо в парафії було багато господарів, які за честь мали, коли в них гостював ксьондз. Та й те, що Філіп був хлопець вродливий, веселої вдачі, із ним приємно було пожартувати, пробуючи довідатись, яка ж насправді натура криється в цього молодого, міцного парубка за сутаною священика.

Часом, коли ксьондз Філіп, готуючись до якої гостини, скидав з себе приношену вже буденну сутану і вбирався в іншу, святкову, з шовковими гудзиками, його раптом стримувала думка: ні, якщо ти відчув у собі покликання, то мусиш поглиблювати його молитвою, роздумами на самоті і якоюсь розумовою працею, пов'язаною з цією професією. Він навіть обдумав собі таку працю — почав писати про храм святого Петра, розіклав на письмовому столі чистий папір, підібрав потрібну літературу.

Але цих поривань його вистачило хіба лиш на те, щоб відмовитись від запрошення і потім чорно нудитись дома. Вечір минав у понурих роздумах і даремних жалях, а назавтра Філіп ішов на богослужіння, як на страту. Врешті він не став допускати себе до таких настроїв, і тільки мав бажання, то, навіть не запрошений, ішов до людей, туди, де знав, що можна випити, закусити, посміятися чи в карти пограти. На тій чи іншій садибі, в управителя маєтку або в директора школи завжди ввечері на таку нагоду був час, і господарі завжди виставляли перед гостем закусок, вина й домашніх наливок, аж стіл угинався.

Попервах ксьондз утримувався пити: знав, що голова в нього не дуже міцна.

— Ні, я вже не можу, — говорив він, перевертаючи чарку.

— Отакої! — вигукувало на це товариство. — Що ж то за священик, коли він не п’є? Сам Ісус Христос у Кані Галілейській воду у вино перетворив. І на вечорі з апостолами не воду ж, а вино пив.

— То, може, цигарку? — припрошували інші.

Ні, і палити він теж не хотів.

— Дайте спокій ксьондзові, — втручались ті, що сміливіші. — Він вибрав собі те третє, найприємніше з насолод.

І коли розмова, бувало, йшла після хрестин, жінки, лукаво поглядаючи йому в очі й на губи, казали:

— О, коли ксьондз усе робить так ревно, як він хрестив сьогодні того малюка, тоді дай боже!

— Дай боже, дай боже! — вигукували чоловіки, що не чули початку розмови. — За здоров’я ксьондза Філіпа! Це вже конче треба випити.

І він мусив випивати, а пізніше — то вже пив і курив, як і інші, а може, ще й краще за інших.

І до жінок залицявся, брав їх за оголені плечі і, вдаючи обурення, вигукував:

— Іди, жінко, додому! Іди вдягнися. Накинь що на ці плечі. Не спокушуй!

Непокоїло його, чи належно ведеться він на забавах, — так само, як і те, чи справно він службу справляє. А що на тих забавах не раз, бувало, він чув дотепи та жарти над релігійними обрядами, то гадав собі, що святість свята у певних межах, а далі вона вже стає чимось людським і навіть любішим серцеві від того, що над ним можна пожартувати. А врешті, і чого б це людям вважати його побожність за якусь крихку річ, що її легко розбити? Хай собі цього не думають!

Проте була вона таки крихка, і розбити її не важко було.

Минав місяць за місяцем, і Антоній щораз менше приносив йому вдячних слів од парафіян, та й сам ксьондз Філіп, виходячи на амвон чи промовляючи казання, не відчував уже того прихильного зацікавлення, тої побожної шанобливості, з якими на його появу оживав весь костьол. Він уже не був тим новим, заради кого тиснуться, щоб хоч оком глянути. Його вже в усім знали. Знали, як він повертається при «Pax Vobiscum[1]» , як вклякав на коліна, як руки складає, як співає. Власне, парафіяни перестали його якось вирізняти від амвона, вівтаря чи сповідальні.

Ксьондз Філіп втрачав терпіння, мучився, щовідправи, щосповіді чекав на щось таке, що підтвердило б потребу цих обрядів. Він хотів пересвідчитись, що зможе навернути до бога цю громаду людських душ, що зможе її повести за собою, що цій громаді без нього не обійтись. Але парафіяни мурмотіли йому на вухо, як і годилося за катехізисом, про свої щоденні нудні гріхи; весільні гості штовхались і реготіли, заважаючи іншим бачити, що діється біля вівтаря; а ті, що слухали проповідь, лишень сповнювали собі обряд, та й байдуже.

Повага людей могла б бути для Філіпа винагородою за всі ті втрати, що спричинював для нього ксьондзів сан. Але, відчувши, що втрачає її, або хоч те, що вона не зростає, ксьондз Філіп став на відправах знову нудитись і знову шкодував, що став ксьондзом.

Скоро люди звикли й до того, що Філіп небагато брав за свої послуги, навіть почали вважати, що такий молодий ксьондз, на першій парафії, міг би й менше брати. Все частіш приходили до нього торгуватись. Він не раз поступався, а потім спокушало його надолужити своє на інших, на щедріших, але так чи так, завше його брав смуток по тому. Коли заробляв більше, здавалось йому, що він согрішив, коли ж не досить, то думав собі, пригнічений:

— Коли я не можу заробити собі навіть належного утримання, то навіщо так упиратися, мучитись, та ще й без покликання, без переконання?

А мучився він тим більше, що й зовсім перестав бувати серед людей. Весь час, окрім богослужіння і виїздів, сидів він дома на самоті біля письмового столу, де між стосів чистого паперу лежав аркуш з початком праці «Історія храму святого Петра в Римі». І, сидячи отак, він заздрив кожному, хто не був ксьондзом, хоч до того життя боявся бодай доторкнутись. Воно його, щоправда, як і раніше, вабило, проте, щоб мати втіху від розваги, бракувало йому того спокою, який дає сумлінне виконання своїх обов’язків. Нікудишнім був він ксьондзом, нікудишньою ставав він і людиною.

Якось довелося йому таки поїхати на відпуст. Був з’їзд людний, напівсвітський, напівдуховний, на великому обіді в каноніка досхочу пили вистояні меди та вино. Ксьондзові Філіпові на цьому бенкеті зробилось раптом дуже весело, і відтоді він уже не забороняв собі користуватися тим, що раніш вважав за винагороду й відпочинок по сумлінній праці, але що, як виявилось, могло давати й забуття^ — по несумлінній праці. Не тільки не забороняв собі, а навіть розгулявся не в жарт, так що тепер щодня, відправивши сяк-так службу, по обіді йшов куди випити, посміятись чи в карти пограти. Не раз траплялось, коли нагло треба було ксьондза до хворого, костьольний Антоній мусив витягувати п’яного Філіпа від управителя чи директора школи, або — куди вже далі — від Чубая, який тримав крамницю та шинок.

Костьольний Антоній робив те не без деякого прикрого задоволення. Дорогою він до кожного мовляв:

— От ви кажете — костьольний, костьольний… А без костьольного не дали б ради. З жодним ксьондзом не дали б ради.

Якось саме отаким чином витягнув Антоній добре підпилого ксьондза з кімнати, що за шинком, і сказав йому, що на нього чекають удома.

— Пані веліли повідомити, — додав він, — що приїхала ваша сестра.

— Що за сестра? — здивовано питав ксьондз, гикаючи, і ступав по снігу нерівною, п’яною ходою.

До своєї кімнати увійшов він не одразу, а через кухню і кімнату тітки, сподіваючись цією довгою дорогою трохи протверезіти. Тітка, як звичайно, в цю пору вже спала, роздягнувшись. Але спала, певне, чекаючи на нього, бо на відсунутому од ліжка кріслі горіла свічка.

Ксьондз Філіп доторкнувся до плеча сплячої:

— Тіточко, тіточко, хто це приїхав?

Тітка прокинулась і якусь хвильку дивилась на нього каламутним, неживим поглядом, який ото буває в несподівано розбуджених старих людей — наче з того світу. Далі, ворухнувшись, вона промовила:

— Верося приїхала.

— Що за Верося?

— Верося. Ти що, не пам’ятаєш? Та, що у вас виховувалась, коли ти був у семінарії. Приїхала тут з плачем. Скажи їй яке слово, хай так не вбивається.

Йдучи додому, ксьондз Філіп насилу долав у собі п’яну обважнілість голови й ніг та нестерпно болюче стискання в грудях.

Біля порога своєї кімнати він зупинився, взявшись про всяк випадок за одвірок.

На низенькому стільчику, між канапою та грубкою, сиділа мізерна дівчина в синьому старенькому капелюшкові й благенькому, як на зиму, плащику. Вона вже не плакала, а ритмічно похитувалася з боку на бік, наче прагнула тим рухом звільнитись від якогось болю.

Ксьондз Філіп майже ніяких не мав стосунків з тою Веросею, що батьки взяли до себе, коли він був виїхав з дому. Приїздивши на свята, він дуже мало бачився з нею, бо з ранку завжди йшов до костьолу, а по обіді вона ходила вчитись шити. Тепер, хоч вона вже й зовсім подорослішала, Філіп упізнав її: він і колись часом бачив, як вона, отак скрутившись, хиталась, ніби в болісній якійсь задумі. Впізнавши її, Філіп пригадав раптом, що мати, вмираючи, наказувала йому не забувати цієї Веросі. І він не забув її, ліквідуючи по смерті батьків підупалу майстерню, він виплатив записані на дівчину гроші. Верося мала з кимось там на ці гроші відкрити крамничку капелюхів. А втім, як іще міг він, людина зв’язана обітницею, пам’ятати світську, власне, зовсім чужу йому дівчину? Зараз, одначе, побачивши її, він подумав, що пам’ятав про неї таки погано.

— Добривечір, — промовив він густим, трохи хрипким голосом.

Вона підвела тільки голову, так наче в неї забракло сил встати. Не видалась вона йому ані вродливою, ані приємною, тільки змученою. А поглядом ніби благала рятунку.

— Веросю, що трапилось? Добрий вечір! — промовив він нетерпляче, але підійти до неї не наважувався, щоб не заточитися.

Дівчина якусь хвильку дивилась на Філіпа і раптом, наче не знайшовши в ньому того, на що очікувала, знову зайшлась плачем. Він одірвався від стіни, підійшов до неї і поклав руку їй на плече. І відразу ж відчув, як те плече — ще мить тому воно здригалося з плачу — завмерло, дівчина затихла, не плакала вже, здавалось і дихати перестала. Ксьондз Філіп прийняв руку, витер обличчя, відступив трохи, озирнувся, підтягнув до себе крісло і на деякій відстані всівся. А дівчина відразу ж ізнову заплакала.

Та ксьондз Філіп вже настільки прийшов до тями, що міг ставити запитання:

— Де це ви, Веросю, досі пропадали? Чому ви не сповістили, що вам так погано?

Але вона не хотіла відповідати. І довго так тривало. Він сидів, чекаючи, поки спирт з нього випарується, а вона плакала.

Нарешті Філіп підвівся, почав ходити по кімнаті, потім зупинився біля Веросі, але цього разу руки їй на плече вже не поклав.

— Не плач, дитино… Дитино, — попросив він якомога тихіше, хоч його низький голос забринів, як далеке приглушене зітхання грому..

Напомацки, бо очі її, засліплені сльозами, нічого не бачили, Верося припала йому до рук і стала їх несамовито цілувати. Він вирвався і відсахнувся так, наче це його вперше цілували в руку. Але відразу ж підійшов знов до неї, обійняв голову і разом з капелюшком притис до грудей.

— Капелюшок… — промовила дівчина й скинула його з голови.

Над її чолом звихрилась кучма білявого волосся, а в вільготних очах блиснуло щось, наче благальна усмішка.

— Пробачте, — шепотіла вона далі, — але я розповім усе потім.

Вона попросила дозволу залишитись біля тітки, бо тепер їй, Веросі, нема де й подітись у світі. Боячись, щоб вона знову не заплакала, Філіп більше ні про що не розпитував і погодився на все.

Спершу Верося допомагала тітці, яка насилу вже ходила, й тому дуже зраділа такій помічниці. Але тітка незабаром умерла, і Філіп запропонував Веросі, чи не погодилася б вона, як названа сестра, залишитися в нього на господарстві. Верося зашарілася і відповіла не відразу:

— Якщо ви цього бажаєте, то я можу залишитися. Поки хто знайдеться інший.

Ніхто інший так і не знайшовся, до того ж усі сумніви, всі муки, що раніш так мучили Філіпа, тепер хто зна, де й поділися.

Тепер він думав лиш про те, яка Верося, про її вроду. Власне, не так про вроду, як про те, що вона, Верося, існує на світі. Пригадував собі, як вона дивиться, як морщить чоло; заплющивши очі, уявляв її гнучкі виразисті руки, її пружну поривчасту ходу або як вона несміливо зупинялась, схиливши голову до плеча, ніби засоромлена власною жвавістю. Він розчулено пригадував усе, що вона розповідала, що робила, наче все те було щось надзвичайне, неповторне, назавжди втрачене, за чим ненаситно й тоскно нило його серце. Годинами міг він відновлювати в пам’яті той перший вечір, коли вона з’явилась до них, і так, з вузликом, присіла, — змучена, мізерна, пригнічена тягарем невідомої йому долі. Без краю розчулювався він, пригадуючи, як раз побачив її на подвір’ї, — розчервоніла з напруги, вона сама подужала укоськати натуристого коня. І чи бачив він її дужою, чи слабенькою і беззахисною — завжди бачив її такою, якою хотів, щоб вона була. І кожен прояв її характеру, хоч би й як суперечливий, знаходив відгомін у його серці, все, що вона робила, він схвалював. Вона могла вчинити над ним усе, одного лише не могла — викликати в нього якесь інше почуття, крім безмежної любові, що їй протидіяти він не мав сили. Але коли траплялися нагоди скуштувати любовної втіхи, він того свідомо уникав. Чоловіча амбіція, що в таких випадках вимагає задоволення, у нього, як у ксьондза, була відсутня. Іскри спалахували, але, навіть не розгорівшись, гасли, і за мить він забував, що вони й були. Проте втриматись, щоб знову не покласти руки на плече Веросі, Філіп не зміг. А зробивши те, як і при першій розмові, він запитав, чому вона тоді так плакала. Цього разу вона вже затримала його руку, притиснувши її щокою до плеча, і важко дихаючи, наче бігла навздогінці, квапливо розповіла, що її покинув той, кого вона кохала. Вона довірила йому свої справи, а він просто вкрав її заощадження, які вона зібрала, тримаючи з однією жінкою крамничку капелюхів. Ще й мусила вона тій жінці покрити збитки, через нього заподіяні. І отак, лишившись без шеляга за душею, посновигала вона світ за очі. І коли хотіла вкоротити собі віку, згадала про Малоїщн і подумала, що, може, ксьондз не поставиться до неї вороже.

Але він не лише поставився до цього вороже — він впав у чорний розпач, закрив лице руками й не хотів до неї обзиватись. Він весь здригався, наче ридав. А коли ж вона вблагала, щоб він обізвався, він сказав, що не сподівався, щоб вона спізнала вже таке. Вона просила в нього прощення, присягалась йому, що любов та була не справжня, що плакала вона того вечора більше з сорому. Але що він її і далі розпучливо відпихав од себе, вона, на хвильку завагавшись, впала на коліна, сховала голову в його чорній сутані і зізналась, що, як тільки побачила його того вечора, як тільки торкнувся він її плеча, — з тої миті лиш він один є і буде для неї на цьому світі, навіть хоч би за це й пекло її поглинуло. Вона неймовірно закохалася в нього з першого ж погляду.

Притискуючи її в захопленні до грудей, він зніяковіло прошепотів:

— Я був тоді п’яний.

— Ні, — заперечила вона.

— Так, — промовив він, не зовсім усвідомлюючи, що говорить. — Я тоді сп’янів тобою. І тепер теж… Тобою…

Потім вони ще довго були наче безтямні і ще довго повторювали розпашілими вустами:

— Якби могло так бути вічно…

Відтоді вони весь час горіли невгасимим, дедалі дужчим бажанням одне одного. Філіп Яруга не знав, на якому він тепер світі живе: відправляв у костьолі, як уже й звик відправляти, але сам наче був відсутній, думками й серцем весь час він повертався до останньої ночі, що минула в обіймах Веросі, дивуючись, що така проста й ніби одноманітна любовна втіха може так урізноманітнюватись, міцніти й змінюватись.

В потоці любовних слів він якось зізнавсь Веросі:

— Я й не знав, що в на світі таке щастя. Не знав… — повторював він, і йому здалося, що все це ніби вже було, ніби він уже колись говорив це або чув від когось.

Верося була не тільки гарна коханка для короткочасних утіх, але й приємна жінка в щоденному житті. Вона не належала до таких, за якими всі упадають. Проте існував певний різновид чоловіків, які, зустрівши її, закохувались у неї. Коли ж біля Веросі жодного такого не було, вона терпляче й покірно чекала на його появу. З усіма іншими вона трималася скромно й соромливо, як то кажуть, ні риба ні м’ясо. Нікого вона не приваблювала ані поглядом, ані сміхом, але як хто вподобався їй, уся вона займалась полум'ям. Власне, таким полум’ям горіла вона й тепер. Мала вона також іще одну особливість: як не була закохана — здебільшого сиділа, похитуючись, у задумі, робота їй тоді й рук не бралася. А коли ж задоволена була своїми ночами, — в руках у неї все аж горіло. Тепер вона теж була ними задоволена, тим-то всі дні звивалась і клопоталася в господі, запроваджуючи новий лад у хаті й господарстві.

Зате люди були незадоволені з неї. Раніше, коли Філіп мучився, що нездатний на ксьондза або що не хоче ним бути, коли він службу відправляв абияк, парафіяни того за ним не помічали, а як і помічали, то лиш іноді промовляли між собою:

— Вже він не той, що був колись.

Та проте, коли стали бачити його п’яним, та ще й у Чубая, — правда не в лавці, а в господі крамаревій, хоч це той самий шинок, — то це вже мали за провинність. Ну а справа з Веросею, на думку всіх, переповнила чашу ксьондзових провин. Те, що ксьондзи жили із своїми економками, було явищем звичайним і належало до тої мудрості, якої навчали Філіпа ще батьки: природа вимагав свого, і з цієї шкури не вискочиш. Від таких зв’язків, бува, й діти народжувались. Але щоб через свою економку світу не бачити, щоб заради неї все інше занехаяти і тільки, як мовлять чутки, в очі їй дивитись та в ногах валятися а чи прогулюватись під ручку по садку — такі пристрасті на очах усієї парафії, то вже й справді нечуваний гріх. Та ще й кажуть, нібито вони близькі собі родичі.

А тим часом любов Філіпа й Веросі перестала бути для них пишним бенкетом, а стала щоденною потребою, як, скажімо, їжа. Не меншою потребою, але й не більшою.

Опам'ятавшись трохи від цього шаленства, Філіп Яруга, як ніколи раніше, відчував себе зле в священицькій сутані. Йому здавалось, що й каміння на шляху легше було б бити, якби тільки хто його звільнив від професії ксьондза, де він ні божої ласки, ані шани людської не зажив. Тепер і любов до Веросі видавалась йому жахливим гріхом, якого ксьондзові ніколи не проститься.

Пригнічений, весь і без того, як він вважав, по шию в гріхах, Філіп знову почав шукати забуття в чарці, і, як то часто буває, коли повертаються до якоїсь недоброї пристрасті, пив він — як навіжений. Люди приїздять, як і домовились, дитину хрестити, а ксьондз лежить не при тямі, і Антонієві з Веросею ледве щастить привести його до пам’яті, але дитину хрестить, водячи правою рукою ксьондза, таки Антоній. Іншого разу треба було з костьолу виносити труну з небіжчиком, а ксьондза шукати не знають де.

А ще гірше — Філіп сп’яну верзе таке, що аж ніяк не личить духовній особі. На святі пожежника всі чули, як ксьондз плів, що коли б Ісус Христос об’явився оце тут на світі, то його відразу б запроторили в поліційну дільницю. А то якось, голосно вигукуючи, нарікав він на поганих ксьондзів: «Врятуй нас, боже, від огню, голоду, війни й від ксьондзів, котрі дурні й ошуканці». Говорив так, а сам же був один з найгірших ксьондзів! Він навіть про біскупів образливо раз мовив. Хто вони такі? Тільки й того, що великі шапки на головах носять.

Дійшло до того, що якогось дня, коли вже зовсім зійшло сонце, його в костьол для відправи служби божої мусили витягати з панського двору, де він цілу ніч пиячив та в карти грав. Йдучи до роботи, люди бачили, як Верося, слізьми заливаючись, волокла його, а він ледве на ногах тримавсь. І куди ж ото вона, безсоромна, вела його? Звісно, до ліжка! А ксьондзові годилося б, вставши пристойно, йти вранішню службу відправляти.

Знайшлись такі, які намовляли людей написати скаргу біскупові. Але не всі того хотіли, бо хоч і говорили різне про ксьондза, та коли доходило до скарги, відступали.

— Ну й що, — казали, — і ксьондз — людина, може помилятися. Живе, як і всі.

І відчуваючи, що й самі такі ж грішники, дарма що хотіли вони іншого ксьондза, скарги вони не писали.

Інші, проте, суворо дотримувались думки, що ксьондз не такий має бути, а значно вищий, кращий, праведніший. І скаргу таки послали.

Якось погожої літньої неділі, ще до того, як чутка про скаргу, написану в Гавліцах, дійшла до нього, стояв Філіп на амвоні і читав з євангелії про зруйнування Єрусалима. Повчання, яке він насилу вивів із своєї проповіді, було таке: костьол — свята святих, і його належить як слід шанувати. Чи була б це величава кам’яниця, а чи благенька дерев’яна споруда, хоч би й яка вутла, — в костьолі не можна вести порожні балачки, непристойно поводитись, штовхатися і сміятись.

— Якщо ти виструнчуєшся перед міністром, — промовляв Філіп, — перед воєводою, перед старостою, то тим паче мусиш перед господом твоїм, перед богом!

— Перед богом! — промовив Філіп удруге, намагаючись надати своєму голосові сили й врочистості.

Голос його не підводив, розлягався потужно, і Філіпові це дуже подобалось, але слова, які падали з уст ксьондза, нікого ніби й не хвилювали.

Люди були змучені жнивами, до того ж попередню ніч прогуляли на суботніх гульбищах.

Повільний спів хору, тягучий звук органа, дим кадильниці, лагідний дзенькіт дзвонів, дужий голос ксьондза і сонце, що розтинало костьол пасмами золотого пилу, — все це навівало на присутніх кволу дрімоту.

Чоловіки, тримаючи перед собою свічки, вогник яких тремтів од кожного подиху, насилу розплющували сонні очі. Дехто з жінок стояли навколішки, низько схилившись до підлоги, в якійсь покірній і разом з тим непристойній позі. Інші спали собі, але вже не стоячи, а сидячи на колінах, прихилившись головами до бічних стінок вівтаря. Якась мати посадила на східцях вівтаря дволітнього хлопчика й дала йому чотки бавитись, а дитина силкувалась їх зав'язати собі на тлусту голеньку ніжку. Одна маленька дівчинка бавилась по-своєму: задирала аж до шиї сукенку і ляскала себе по пузі.

Ксьондз Філій бачив усе те спершу з амвона і потім, коли повертався від вівтаря у бік костьолу.

Він бачив те, і його, як завжди, обурювало, що ці люди зовсім байдужі до служби. «Що за люди? Наче з дерева», — думав він, переходячи з одного боку вівтаря на інший.

А потім, підставляючи служникові пальці для омивання, шпетив самого себе: «Який з мене ксьондз, коли не можу володіти людськими душами. І чого я поліз не на своє місце?»

Але під час «Agnus Dei»[2] він трохи заспокоївся. Заколиханий простакуватим співом, ксьондз механічно дочитав молитви, проймаючись такою ж кволою сонливістю, в яку поринули тепло повдягані парафіяни. А коли, повернувшись до людей, він оголосив: «Ite, missa est» і люди під прикінцеві слова хору почали розходитись, у ньому раптом постало запитання: чого він, власне, хоче від них і від себе? Хіба ж не вони, хіба ж не ця юрба, не цей люд, що збирається в костьолах, створив і ці пісні, і ці слова, з яких складаються обряди, і ці звичаї, і всю цю побожність, і хіба ж не вони створюють усе це й тепер? І хіба він тут не для того тільки, щоб легше люди впадали в цей напівсонний побожний захват, який є для них і станом вдячності, благання — і єднання з богом.

І він не хотів уже бути поводирем своїх парафіян, не хотів ні володіти, ні керувати ними.

Зупинившись на хвилинку біля цвинтарної огорожі, він з болем дивився, як схилами костьольного пагорба по двоє, по троє чоловік ішли додому люди. Ішли й не мали в ньому ніякої потреби, залишали його самотнього, заплутаного, у безплідному розладі душі. Він чекав, що ось-ось назавжди звільниться від цього внутрішнього розладу, йому здавалось, що звільнення те десь зовсім близько, він відчував навіть, як воно торкалося рук чи серця, але відразу ж вислизало, мов неприручена ласочка.

Не встиг він того дня й пообідати, а з Паментова прибув до нього чоловік, щоб їхати до вмирущої.

Повертаючись потім десь близько четвертої додому, ксьондз дрімав собі, бо стояла духота, а їхати треба було піщаною дорогою і коні ступали, як назавтра. Із дрімоти його вирвав різкий вигук їздового:

— Стій! Тпр-ру!.. Ану геть з дороги!

Посеред дороги ксьондз побачив обідрану, розпатлану жінку, вона щось кричала й відступала від коней. Коні зупинились.

— Що трапилось? Хто це? — запитав неприємно вражений Філіп.

— А це ж та Фльоска, що рік тому збожеволіла. Як стане кому на дорозі, то й зрушити не дасть.

Незнайома жінка почала загрожувати кулаком.

— Бачите — зрушити не дасть! — вигукнула вона злісно. — Сам ти збожеволів.

Вона підійшла до ксьондза й заходилася розправляти широку, в складках, спідницю.

— Ось, — промовила вона, — нехай ксьондз подивляться. Собаки в Гавліцах мені плаття пошматували, як тепер мені додому показатися?

Коні рвонулись і пішли. Ксьондз озирнувся, хотів пошукати дрібних грошей, але божевільна показала йому язика і вій розгубився, а втім, вони були вже й далеко від неї.

Роздягаючись потім у ризниці й ховаючи посудину з причастям, Філіп запитав костьольного:

— Що це за Фльоска бродить по Паментові? Хто вона, ця божевільна?

Антоній повернув до ксьондза тьмяно-руду голову з довгою пласкою бородою, де, здавалося, стало б місця ще на одне обличчя.

— Воно правда, — почав обережно Антоній, наче грунт пробуючи, — що Фльоска та недавно збожеволіла, але вона завше була причинна. Та ще й з чоловіком дуже погано жила. А оце й зовсім збожеволіла, коли Фльос так відчухрав її, що вона з годину, певне, лежала без пам’яті. Либонь, у голові їй щось відбив.

Ксьондз невиразно пригадав, що в свій час він ніби чув у якійсь хаті, бувши на гостині, про той випадок. Кров ударила йому в обличчя.

— Бо він давно вже перестав любити свою жінку, — провадив далі Антоній, складаючи стихаря і поглядаючи на ксьондза пильними жовтавими очима. — Навіть зійшовся був з однією дівчиною, з Пелясею, і жив з нею, можна сказати, добре. Дітей з нею мав. І мешкали разом.

Ксьондзові ця розповідь раптом видалася зловісно подібною до чогось дуже знайомого. І наступної миті він виразно побачив перед собою зимовий вечір і того селянина, що його тінь маячіла на стінах костьолу.

У ксьондза мороз пішов поза шкірою, підкосилися ноги. І з нещирим грубуватим сміхом — наче його хтось виводив на чисту воду, а він хотів викрутитись, — він сказав:

— Я ж це знаю. Він був у мене на сповіді.

— Отож, — підхопив Антоній, — тому їх і спостигла кара божа, тих Фльосів. Ходили вони до святої місії, і мало їм того було, не виконали божого присуду. І вже нарешті як ви їм веліли, то послухали, тільки що, певне, малу дуже покуту наклали ви на того Фльоса, бо гнів божий давно вже на нього чатував. І хоч Фльос і вернувся до своєї жінки, але тепер нема вже в нього ні жінки, ні тої дівчини.

— А що з тією Павлисею сталося? — запитав Філіп голосно й підкреслено байдуже.

— З Пелясею, — поправив Антоній. — Та Пеляся хоч, перепрошую, отче, і така, але дівчина була добра й побожна. Вона сама його надоумила, щоб ішов до сповіді. «Іди — каже, — господь милосердний. Може, помилує нас. Може, дозволить нам наше щастя». Така дурна. Тоді ж бо ото він і пішов до святої місії. А коли вернув назад, головою об стіну бився, хортів і собі, і їй віку вкоротити. Але вона була така, що завше вміла втішити людину, і його тоді теж втішила, заспокоїла. Ті, хто знає їх, казали, як вона просила його: «Не роби того. Вчини так, як велять отці духовні». Вона гадала, що бог їм за це свою ласку пошле і Фльоска помре. І потім, коли Фльос повернувся до жінки, вона залишила дітей своїх у людей, а сама пішла наймитувати, не далеко тут, у Гавліци. А коли діти її в тих людей повмирали, вона все рвала на собі, і врешті, як брали на роботу до Франції, зібралася та й поїхала туди. Місяців зо три вже там. Отак їх усіх і розтрусило.

— Добре зробила, що поїхала, — не повертаючись до Антонія, сказав Філіп і вийшов з ризниці. А підходячи до своїх дверей, повторив голосніше: — Добре зробила.

Надворі стояла спека. Ще дорогою ксьондз кілька разів відчув, що йому важко дихати. Хотілося відпочити.

Він подивився на свої чотири кімнати, що тягнулись одна за одною і лисніли чистотою, наведеною Веросіними руками. Пахло травою та воском.

— Веросю! — покликав він.

Але йому відповіла легенька луна і тиша. Він згадав, що Верося мала по обіді йти до лісу по ягоди.

Здаючись на страшенну дрімотність, він сів у плетений стілець з бильцями й схилив голову на груди. І, певне, він таки заснув, бо опинився раптом в кімнаті батьківського будинку. Все там стояло, як і давно колись: ліжко, стіл, стільці, тільки в стінах не було вікон.

— Чого це ви замурували вікна? — запитав він у батьків. — Навіщо ви замурували вікна? — допитувався він мало не з плачем.

Вони ніби й хотіли відповісти, але так і не сказали нічого. Здавалось, наче вони тут, біля нього, але в кімнаті було порожньо.

Прокинувся від того сну Філін пригнічений і сумний. Він промовив голосно:

— Я не знаю, що маю робити. Я не знаю, — повторив чітко, — що маю робити.

Потім він сказав, обводячи пальцем сонячного зайчика на столі:

— Я дітей загнав у домовину. — За цим прошепотів: — Диявол. — І раптом, наче глумлячись над кимось найгіршим з найгірших, ще раз похвалився: — Я зробив більше. Я дітей загнав у домовину.

Він ніяк не міг заспокоїтись, не міг збагнути, як це трапилося, що він стільки лиха заподіяв отим людям з Паментова. Він стільки вистраждав від того, що не мав у собі покликання й щирості до професії ксьондза, від усвідомлення своїх гріхів, але найбільше горе він вчинив тоді, коли, як йому здавалося, найкраще зрозумів милосердну суворість божих законів і цілком діяв саме в згоді з ними.

Тепер він, як утопленик, чіплявся, за що міг. Він переконував себе, що як би він не повівся, однаково не врятував би цих людей від лиха, бо вони самі себе загубили, а закон тут лише відкрив невиліковну болячку. Чи можна було при такому збігові обставин уникнути нещастя, нікому не відомо. Та цей захист його вщент розлітався від усвідомлення, що не в тому ж річ, чи пощастило б уникнути нещастя, чи ні, — річ у тому, що він і не прагнув щось зробити, чимось допомогти цим трьом людям, аби відвернути від них біду. Він зовсім не те мав на мислі, коли сповідав Фльоса в темному костьолі. І так завжди й усюди: не те, не те було в нього на мислі. Про себе тільки він думав і за себе вболівав.

Ксьондз Філій так і сидів непорушно, і йому здавалось, що він ніколи не звільниться від тягаря цих майже незнайомих йому Фльосів, що їхнє прізвище час від часу він пошепки промовляв: «Фльос,.. Фльос…»

Та незабаром пригнічений, зневірений у порятунку Філіп відчув раптом у собі радість, і вона весь час розросталася. Ніби з тим злом, що він заподіяв родині Фльосів, вичерпалось разом усе зло його життя. Ніколи він не відчував ще стільки сили в собі, щоб розпочати нове життя, як у цю найтяжчу годину. Він уже не бідкався тим, бути йому ксьондзом, чи ні. Він тепер знав, що може ним бути і буде. І це переконання щораз більшало і вимагало, щоб його виявити, оголосити про нього людям. «Сьогодні неділя, — міркував Філіп. — Службу вже відправлено. Боже, чому я не збагнув цього вчора?»

Він гарячково став перебирати папери на столі. Розірвав аркуш, на якому була розпочата «Історія храму святого Петра в Римі». Взяв інший, чистий аркуш і хутко почав накидати нотатки до наступного казання. До свого першого справжнього казання.

«А якщо вам здається, — писав він, — що ви не ту обрали професію, що не маєте до неї покликання, — згадайте, що є на світі лиш одна професія, одне-єдине покликання — робити добро людям».

Перекреслив це й почав інакше:

«Підраховувати свої гріхи — це не життя, а животіння. Є лиш одне життя, одне покликання — допомагати людям. Світ рухається вперед не дотриманням законів, а добрими вчинками».

Це видалось йому замудрим для простолюду, навіть для нього самого не зовсім зрозумілим. Він знову перекреслив написане і взяв новий аркуш.

«Хто б ти не був: ксьондз, урядовець чи селянин, нічого ти доброго не зробиш і до бога не дійдеш, коли не матимеш любові до людей. Бо тільки одне є покликання… один шлях до спасіння…» — писав він щораз повільніше і нарешті відклав перо.

Думки його змішалися, і він не знав, що писати далі. Він вирішив відпочити трохи і заспокоїтися. Став біля вікна і відхилив його ширше, але наче не своєю рукою. Навіть здивувався, не розуміючи, чию це він бачить руку. Його вразив той безлад, в якому раптом опинилося все довкола. У нього щось почало невимовно боліти, але він не міг збагнути, що саме. У грудях щось билося і шарпалось, мов розлючений звір, щось його нестерпно мучило. Але він прагнув переконати себе, що все те дрібниці, що він на порозі великої радості, нового життя, яке має розпочати. Він хотів на хвилинку лягти, але до ліжка вже не дійшов.

Знайшли його на підлозі лицем долі, пробували врятувати, та нічого вже не допомогло.

А знайшов його костьольний, Антоній, що приніс із біскупської курії листа, яким викликали ксьондза Філіпа для пояснень з приводу всіх звинувачень від парафіян.

Незабаром будиночок ксьондза зароївся людьми. Надійшла з лісу Верося. Побачивши натовп біля ганку, випустила кошик з чорно-синіми ягодами і, розчавлюючи їх ногами, крізь неприязну мовчанку проштовхалась до хати з жахливим криком:

— Що таке?! Що таке?!

Коли її відтягли від покійника, вона кинулася на кухню, вхопила ножа й хотіла віку собі вкоротити.

— Вбили його, вбили! Вбили, розбійники! — А потім закричала в дикому розпачі: — Не було, не було мене біля нього!

І кричала так, поки не захрипла, а тоді знепритомніла, і обурені парафіяни винесли її на село.

— Не досить того, — казали селяни, несучи її, — що він помер у гріху, то ще ця Вероніка бога ображає.

Тим часом душна, спекотна погода відмінилась і надвечір зібралося на бурю. Зелень, перед полуднем жовто-золотиста, тепер поблідла, зблякло тріпочучи на вітрі. З-за обрію насунули темно-сині хмари, які незабаром теж почали бліднути, і геть усе небо заволокла сіра пелена, а на землю впали завчасні сутінки. Блиснуло і невдовзі по цьому повільно загуркотів хриплий, млявий грім. Наступної ж миті небо розколов різкий тріск блискавки. Люди порозходилися. Сповістили, кого слід. Два чоловіки з хору залишились чекати, поки прийдуть жінки, що обмиють і перевдягнуть ксьондза. Коли буря почала трохи вгамовуватись, вони підійшли до вікна, що аж дзвеніло від зливи, і зупинившись тут, побачили раптом крізь розвироване гілля дерев далеку заграву, схожу на димний вибух темної крові.

— Горить, — пробурмотіли вони в один голос.

Перед цим неосяжним стихійним лихом і з цією смертю поруч вони відчули жах. І мовчки з тривогою позирали на обличчя ксьондза Філіпа, яке щораз вихоплювалося з тіні, коли спалахувала блискавка.

Потім вони знову обернулися до вікна і завели розмову.

— Це в Гавліцах горить, — прошепотів один з них. — Певне, в хату влучило…

 

1929

 


[1] Господь з вами (Лат.) — звертання священника до парафіян у католицькому храмі.

[2] Агнець Божий (лат.) — назва католицького духовного співу.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.