Діамантовий перстень-9

IX

Гончаренко збудив мене рано; одежа, чоботи мої вже виблискували. Два відра холодної води вернули мені свідомість.

Коли в людини ще є якась можливість можливостей, — ранок приносить завжди енергію і надію.

На столі шипіла смаженя (і за це подбав вірний Гончаренко). З яким апетитом накинувся я на сніданок. Я ж вчора цілий день не їв нічого і навіть забув за те!

Якийсь спокій після вчорашньої бурі настав в моїй душі. Тепер переді мною стояли два завдання: врятувати їх і виправдати себе, і думки слалися рівно й спокійно, мов хвилі по буйних житах в тихий сонячний день.

Я підвівся.

— А коні наші де?

— В стайні.

— Ну, то чекай же мене тут. На гроші.— Я добув з гамана червінця й віддав його Гончаренкові та вийшов з хати.

Палац панував над містечком, я одразу втрапив на шлях до нього. Перше з моїх завдань, від якого залежало й друге, видавалось мені тепер зовсім простим, але як врятувати їх? одбити, коли везтимуть до штабу дивізії? Ми вдвох з Гончаренком? То була б дитяча гра. Але в мене в кишені було п’ять тисяч злотих, а червінці мали і мають чарівну силу. Завжди і скрізь.

Я підійшов до палацу; при брамі стояли вартові, дворище було повне солдат і офіцерів.

Знайомі офіцери, — звістка облетіла вже всіх, — вітали мене, — я дякував спокійно. Я пройшов до командира. Ад’ютант доповів. Командир зустрів мене надзвичайно ласкаво.

— Вітаю, вітаю, — виголосив він радісно, роблячи назустріч мені кілька кроків, і простягнув руку, — чув, чув все, але розкажіть мені ще самі і розкажіть детально всю цю дивовижну історію. Сідайте!

Спокійно і детально оповів я тепер командирові всю історію, що я вже обміркував і склав в голові. Командир наш, веселий «пан», завзятий рубака, танцюриста і прихильник хороших дам, слухав з захватом моє романтичне оповідання.

— Надзвичайно жалко, надзвичайно! — скрикнув він з захватом, ляскаючи себе рукою по коліні.— тільки ось одно: скажіть, нащо вам надалася ця комедія? Чи не могли ви одразу, скоро довідалися про все, арештувати їх і просто привезти сюди!

Я всміхнувся.

— Звичайно, пане полковнику, то було б найпростіше, але я маю підставу думати більше, я навіть цілком певний, що там, в лісі, в околицях, переховується ще сила інсургентів, але переховується так, що ми їх ніколи не спіймаємо. Чи ж можна перекопати всю землю, оглянути всі дупла дерев в лісі? Та й взагалі, ми можемо битися в полі, але розплутувати їхні хитрощі, вишукувати їх, викурювати їх з нір, — даруйте мені, це не наша справа.

— О, так, так! — погодився командир.

— І ось я надумався взяти їх ласкою, — стара байка про вітер і сонце. Мій план був такий: я приводжу їх сюди, їду до магістрату, складаю купчу кріпость, на їхніх очах віддаю її Гончаренкові і наказую йому вранці вирушати з ними таким, а таким шляхом. Вони розчулені, дякують мені, доручають моїй опіці родичів, друзів, за яких я не знав нічого, я прощаюсь з ними, сповіщаю про все штаб, і коли голуб’ята од’їдуть від Шаровки верст на тридцять, їх наганяють, арештують тихо і одвозять до штабу дивізії. Все шито-крито, галасу нема, я — найсприятливіша ляхам особа, — і покотилась чутка… Пане полковнику, ви ж знаєте, що й саме небо дихає тут зрадою! Чи ви певні, що в цій юрбі, що ось совається по вулицях, немає переодягнених князів і графинь? Вони нишпорять скрізь, довідуються про все і сповіщають других. З цією поштою боротись неможливо!

— О, так, так! — згодився командир, він був у захваті.

Білими нитками було сточене моє оповідання, але воно цікавило його, як надзвичайно романтична пригода.

— І ось я вертаюсь до Ружмайлова, а справа вже біжить поперед мене: герой, друг поляків, йому можна довіритись, — нитки зради і змови вже в лівій руці, тиждень-два — і я приведу до штабу ще низки дві графів і князів. Якщо я в цій справі й припустився деяких хитрощів, може, не гідних офіцера, винні тому самі ляхи, що протягом всієї війни…

— Чудово! — скрикнув командир, зриваючись з місця.— Щодо хитрощів — дарма, вони самі нас хитрощів навчили! Пане ротмістре, заговорив він вже офіційним тоном, — я знав вас як хороброго офіцера на полі, тепер бачу, що ви з’єднали з завзяттям і гострий розум і можете командувати більшою частиною. Вважаю своїм приємним обов’язком докласти про все це начальникові дивізії.

Я дзенькнув острогами і вклонився.

— Маю одне прохання, — звернувся я до командира, вживаючи надлюдської сили, щоб погамувати своє хвилювання і видатись зовсім спокійним.

— Будь ласка.

— Я хочу зробити кілька запитань арештованим, в мене є певні підозріння.

— О, прошу, прошу, — перебив мене командир, — маєте час, завтра рано сам одводжу їх до штабу дивізії, тільки навряд чи вони вам скажуть що, але тим часом… Пане ад’ютанте! — покликав він.

Ад’ютант увійшов до хати.

— Дайте, будь ласка, записку ротмістрові Лисенку до чергового по полку, щоб пропустили до арештованих.

Я вклонився ще раз і вийшов за ад’ютантом в сусідню кімнату. Ролю було відіграно добре. Ад’ютант присів до столу.

— Хто сьогодні черговий? — спитав я.

— Кудрін, — одказав ад’ютант.

Це був єдиний з офіцерів нашого полку, що приятелював з Шлітером. Досада стисла серце. Я взяв записку з рук ад’ютанта і вийшов, знайшов Кудріна і подав йому записку.

— Вас, до арештованих? — Кудрін здивовано глянув на мене.

— Маю ще зробити їм кілька запитань.

— Охота! — він знизав плечима.— Ну, ходім.

«Ходім — отже, й він піде зі мною? Щось підозрює?

Знає?» — стримав себе, а в серці мов урвалось щось…

Черговий прикликав розводящого, і ми втрьох почали спускатися крутими сходами в підвали палацу. Я не лічив сходів, але їх було немало, вони йшли кружалом, були вогкі, камінні, по стінах виступала холодна роса. Нарешті ми спинилися на дні якогось підземелля, воно тяглось коридором, десь в кінці того коридора мигтіла зірка. Розводящий підняв високо ліхтаря і освітив нам шлях: ми йшли вузьким хідником, викопаним в землі, він нагадав мені київські печери. Що воно було: чи льохи, де переховували свої скарби і вина магнати, чи потаємні хідники і місце схованки на випадок нападу татар?

Черговий був у песимістичному настрої, — він програвсь вчора в карти, сердито мовчав, мовчав і я. В тиші чулися тільки важкі кроки та шуршання зброї: то ходив вартовий.

Ми підійшли до нього, зірка — то був ліхтар, прибитий над. дверима. Я побачив двері, низькі, чорні, оббиті залізними штабами з важким замком. Безнадійні двері… смерть замикає і одмикає їх… Задзвенів двічі ключ, забриніло заіржавлене залізо, двері важко повернулися і ми увійшли до темної ями… Серце впало, мов підбитий птах… Розводящий підняв ліхтаря і освітив нам її. Це була не кімната, а, власне, здорова груба, викопана в землі, кругла, з низьким склепінням; по стінах до самої гори покопані були маленькі грубки, мабуть, тут переховували останніми часами дороге вино, в одному місці, просто проти мене тих грубок не було. В цьому льосі не було ні віконечка, ні люфти, двері, що ними ввійшли, теж не мали вікна, — засуджені сиділи в безпросвітній темряві.

Я побачив їх… Білий павільйон… золота арфа… І темна груба в землі… Вони сиділи на купі соломи в кутку, тісно притулилися одне до одного, і Стефан тримав руку Броніслави в своїй руці… Мабуть, вони були певні, що то прийшли по них, щоб вести на розстріл. Були бліді, мов мертвяки. Очі, звиклі до темряви, не могли витримати світла, але, коли засуджені глянули, — вони побачили мене. Мої очі зустрілися з їхніми очима.

Князь глянув на мене з невимовним презирством і ненавистю, здавалось, самим поглядом своїм він хтів пройняти мене. Але Броніслава?! Її очі, обведені чорним колом, здалися мені чорними бездонними криницями. Що одбилося в її очах? Здивування, смертельний жах… І радість? Так, радість, я бачив, як спалахнула юна золотою цяточкою на дні цих чорних криниць.

Вона вірила мені! Хтіла вірити! Не хтіла одійти на той світ з такою тяжкою розрадою в душі.

Розводящий поставив ліхтаря в одну з грубок і став при дверях, черговий почав оглядати покопані грубки, — мабуть, в нього з’явилася думка знайти хоч одну пляшку старого меду (їх, як казали, було тут повно, але всі вони були «реквізовані»). Я наблизивсь до засуджених.

— Маю вам зробити кілька запитань, — вимовив я по-російськи і сам не пізнав свого голосу: страшне стримане хвилювання зробило його глухим, а низьке склепіння приглушило його ще більше.

— Жодних запитань; ви вже зробили вашу справу, дайте нам спокійно вмерти, — одказав по-польськи Стефан і так холодно, так ненависно, що здавалось, самі слова його краяли ножем.

— Ні, я ще не закінчив справи, але маю певну надію закінчити її, — я зробив притиск на слово надія.

Нащо я зробив це? Нащо кинув їм, що вже поринали думкою і чуттям в океані смерті, ту золоту нитку надії, що вела до сонця, до життя, щоб потім знову увірвати її і штовхнути приречених в безодню небуття. Я сказав і побачив, як це слово оживило їх. радість, щастя, надія спалахнули в очах Броніслави, вона глянула на мене запитуючи, несміло… Я витримав маленьку паузу, поглянув у бік чергового, він уважно засилав руку в кожну грубку, видно, ще не втратив надії знайти хоч одну пляшку, щоб поласкувати нею досаду і жаль.

— Для того я й прийшов сюди, — провадив я далі і додав нарочито офіційним тоном: — Ви знаєте, що вас чекає, кажіть же: хто ще переховується в вашому лісі?

Не знаю, чи Стефан зрозумів мої хитрощі, чи ні, але він відповів мені холодно і твердо:

— Лишіть мене: я не скажу вам ні слова.

Броніслава глянула злякано на мене й на нього.

— Ваша упертість ні до чого, — провадив я далі, — щирою сповіддю ви б полегшили вашу долю.

— Здається, немає вже способу погіршити її, тому дозвольте нам мовчати.

Ще два запити і така ж відповідь. Чи він розумів гру, чи він не давався на мову.

Броніслава мовчала, спалахувала і гасла і билась у розраді, мов підбита пташка.

— Чи ви вже там скінчили? — озвався до мене черговий.

— Закляті люди, — одмовив я, — ідуть «в безсрочний отпуск» — і ні слова…

Я оглянувсь на нього. Ого! Він тримав в руці пляшку і старанно і закохано розглядав її перед ліхтарем.

— Я іду, — звернувся я знову до приречених, — кажіть, може, хочете переказати що графині чи кому там. Я виконаю вашу останню волю.

— Єдине, що ви можете нам зробити, — одповів повільно, притискуючи кожне слово, Стефан, — підіть до пріора тутешнього домініканського кляштору і попрохайте його відправити месу по наших душах. Ми не маємо чим заплатити йому, єдине, що в мене залишилось, — цей перстень.— Він зняв персня з пальця і передав його мені — я надів персня.— І скажіть пріорові, що ми вмремо як християни. «Еммануель» — кажемо ми і з цим словом підемо на Голгофу.

Вимовляючи ці слова, він взяв себе правою рукою за горло, немов хтів задушити себе.

Що сталось з ним? Я не розумів… спазм чи… але в ту хвилину почув голос Броніслави, вона озвалась вперше:

— Так, з цим словом ми підемо на Голгофу… — Вона глянула на мене — все: радість, надія, благання.

Сердешна, безталанна, замучена, кохана…

Я стояв перед нею холодний, спокійний, а серце…

— Скінчено вже? — озвавсь черговий.

— Так, — озвавсь я, глянув на них востаннє і вийшов за черговим.

Загарчали заіржавілі завіси, зарипіли двері…

Ми пішли, а їх окрила знову безпросвітна мла, тільки тепер в ній блимала маленька золота цяточка — надія.

— М-да, — виговорив черговий, підіймаючись по сходах, — бестії, це вірно, одначе і те… так мовлячи… князь, графиня… треба ж було їм… гм… та взагалі, що таке наше життя?! Банк. Дама — бита, дама — бита, а зрештою «va banc»[1] — і кінець.

Глибоко філософські міркування чергового на цьому урвалися. Ми вийшли нагору, попрощалися, я пішов і тільки тоді, коли я опинився далеко за палацом, я глянув на перстень.

Це був зовсім простий залізний перстень, я поклав його на долоню і почав розглядати. Нічого особливого на нім не було, тільки там, де мала бути печатка, було вигравірувано дві перехрещені латинські літери Р і А. Якийсь знак, якісь умовні літери. Перстень сам по собі не мав жодної вартості: кавалочок заліза, отже…

Я поспішив до домініканського кляштору. Пріор може допомогти?

Я не йшов, я летів.

Знайти його було легко. Це була імпозантна стара будівля п’ятнадцятого-шістнадцятого віку, старовинний мур

Оточував кляштор, над брамами був напис: «Resto ratum Anno aerae Christianae 1773»[2].

Я подзвонив, мені здалось, що я довго чекав, нарешті хвіртку одчинив воротар, він був в чернечому убранні ордену, біла сутана і чорний плащ з відлогою поверху, тільки довгі чотки біля пояса та й капюшон прикривав його. Мені впала в око темна шкіра — обличчя його я й не розгледів, — не в голові воно мені було, а й сам він, зігнутий, немощний, зі згорненими на грудях руками тримався так, що його й не видно було. Звичайно, моя поява налякала воротаря. Москаль? Чого йому треба? Трус? Реквізиція?!

Я кілька разів настирливо проказав воротареві, що мені треба зараз в пильній справі побачити пріора, поки він зрушив з місця. Він пішов… Земля в мене горіла під ногами… А що, як не прийме, скаже: хворий, виїхав… Воротар не вертався… Тільки двадцять чотири години, тільки двадцять чотири години, а там кінець. Кожна хвилина важить життя! А хвилини летіли! Воротар не вертався… Я кружляв біля брами, мов хижий звір в клітці… Комір душив мене, мундир спирав груди… тому чеканню, здавалось, не буде кінця…

Нарешті я побачив крізь грати хвіртки в кінці стежки, вимощеної камінням, постать воротаря. Така смиренна в своїй сутані, підперезаній вірьовкою, з похиленою головою… хіба по ньому пізнаєш, яку відповідь він несе?

Воротар наблизивсь й одімкнув хвіртку.

— Отець пріор прохає пана ротмістра до себе.

Я зітхнув всіма грудьми, мені здалося, що десятипудова вага впала мені з плечей, — світ піднявся.

Воротар пішов, я за ним. Ми повернули до мурованого будинку, зійшли по сходах, увійшли до покоїв отця пріора.

Старовинне склепіння, білі стіни, ґратчасті високі й вузькі вікна в глибоких нішах, чорне розп’яття на білій стіні, аналой і коло лампади темні різьблені стільці, — все це майнуло переді мною: я шукав очима тільки його і побачив. В кріселку, високому й важкому, мов трон, сидів пріор кляштору домініканців, на ньому було те ж саме вбрання, що й на воротареві, тільки без плаща, біла сутана і чорні чотки при поясі, але статура в нього була зовсім інша, незважаючи на смиренне вбрання, він тримався рівно і гордо, — голова не хилилась додолу. Волосся на голові було сріблясто-біле, але під чорними бровами горіли чорні очі, гарячі, мов жар. Таким очам було що спокутувати під грубою сутаною ченця.

Я вклонився.

— Пан ротмістр має справу до мене? — запитав він мене.

— Так.

— Прошу сісти.

Я сів проти нього:

— Ми самі? Ніхто не почує?

Здивування блимнуло в його чорних очах.

— Я не маю таїн від братії, проте пан ротмістр може говорити спокійно, в сусідньому покої нема нікого.

Проте я все-таки нахилився до нього і сказав зовсім тихо:

— В льохах замку ув’язнені князь Порецький і графиня Ружмайло, завтра їх повезуть на розстріл.

Пріор здригнувся, щось блимнуло на мить в його очах, але то була тільки мить, він спустив вії і вимовив тихо, перебираючи чотки:

— Fiat voluntas tua[3].

— Князь Порецький, — провадив я далі, — прохає вас одправити месу за нього й за графиню Броніславу.

Серце моє стислося, коли я вимовляв ці слова. Вони були такі близькі до страшної дійсності!

— Але, не маючи, звичайно, при собі грошей, він прохав мене передати вашій еміненції цього персня.

Я зняв з пальця персня і подав його йому.

Пріор взяв персня, я спостеріг, як ледве помітно здригнулася його рука, затремтіли вії. З хвилину розглядав він пильно персня. Я не спускав з нього очей. Він володів собою на диво, та все-таки я спостеріг якусь боротьбу, якесь хвилювання — незважливість… але то була єдина мить, — знову маска насунулась на воскове обличчя.

Він глянув на мене пильним проймаючим поглядом і, мені здалося, що в глибині цих чорних очей блимнула навіть посмішка, і одповів спокійно, вертаючи мені персня:

— Перстень ціни не має, та й молимося не за гроші, молимося щодня за всіх, особливо за тих, що мають предстати перед найвищим судією.

Він не вірив мені! Він думав, що я хочу піймати його.

Він мовчав, — аудієнцію було скінчено, треба було йти.

І вся справа мала загинути? Надія, що я кинув засудженим, була ще останнім кепкуванням? Смерть, розстріл? А! Земля захиталась у мене під ногами. Я зірвавсь з місця, ледве не впав, — схопивсь рукою за спинку кріселка. Мабуть, моє шалене хвилювання одбилося в мене на обличчі, бо я бачив, як пильний погляд пріорів впився в мене. Чим упевнити його? Як? О, ні! Словам він не повірить.

І враз мов блискавка прорізала мої думки! Слова ті, що вони казали, і порух… так, так — коли розбите буде військо, таємні товариства оплутають всю Польщу, — згадав я слова Броніслави і гасло «Еммануель»… Я схопив себе рукою за горло, начебто хтів задушити себе, і вимовив тихо, нахиляючись до пріора:

— Еммануель.

Тепер він одкинувсь раптом від мене: темна фарба припливла йому до обличчя і знову відпливла, він глянув на мене і вимовив тихо:

— Голгофа.

— Голгофа! — скрикнув радісно я.

— Тепер вірю.— Він стиснув мені руки і заговорив тихо, нахиляючись до мене: — Де вони? Коли страта? Що можна зробити?

Я оповів йому всю історію і те, як безглуздо жінка зірвала всю справу.

— Допоможіть мені чим можете! Вони ж послали мене до вас! Я поклявсь сам собі вмерти або врятувати їх!

Пріор замисливсь. Я стежив за ним, не смів і дихнути.

— Вони сидять в льосі? — запитав він коротко.

— Так.

Пріор встав і підійшов до шафи; це була велика, старовинна шафа, прикрашена пишною горорізьбою з голівок херувимів, янголиких крил, чаш та хрестів. Він не одчинив шафи, а лише надушив одну з янголиких голівок — і горорізьба відсунулась, а з-за неї виявилась потаєнна шухляда. Пріор вийняв з неї якогось папера, розстелив його на столі і зробив мені знак рукою:

— Дивіться.

Я нахилився над папером, це був якийсь план.

— Пан ротмістр ішов сюдою, — показав він мені пальцем на план, — і спустився сходами в підземний хідник?

Я нахилив голову.

— І йшли так? — сухий палець пріорів повів по широкій лінії по плану і спинився біля зазначених на плані дверей, де намальовано було чорне кружальце.

— Так.

— Ось той льох, де сидять вони; по стінах грубки для пляшок вина?

— Так.

— В одному місці цих пляшок нема?

— Здається, так.

— Там потаємний вихід до цього хідника за льохом.

— Боже! — скрикнув я, серце спалахнуло.

— Ціхо! — спинив мене пріор і провадив далі, показуючи на грубу лінію, що йшла від чорного кружала геть за палац, за мури і кінчалася біля річки, показаної на плані синьою смугою.

Я схопив пріора за руку:

— Вихід?!

— Біля річки.

— Де саме?

— Напрямок зазначено…

— А там… як вивести їх?

— Там потаємні двері, не двері, власне, камінь в тім місці, де немає грубок для пляшок, за ним лаз.

— Як повернути?

— З лівого краю каменя три долі зверху, залізко надушити з усієї сили, — камінь повернеться…

— Виведемо на волю! А! — скрикнув я, від однієї думки про це в голові моїй зашуміло.— Але потім що? Той план, що я склав, тепер вже неможливий!

— Ціхо. Ціхо.— Пріор поклав свою руку на мою і заговорив тихо.— Є й другий план: коли поталанить вивести їх з льоху, можна переправити через кордон — є засоби, є люди — тільки потрібні гроші, монастир зруйновано і всі гроші…

— Скільки потрібно?!

— Тисяч п’ять.

— Ось вони, — я витяг з гамана виграні напередодні гроші.

— Тоді гаразд, це улегшує справу… гроші потрібні на купівлю коней, шарабана, одежі, на платню тим людям, що перевезуть. Є в пана ротмістра вірна людина?

— Є, мій денщик в вогонь і в воду за мене.

— Гаразд, ми наготуємо віз, коні, одежу князеві і тих… А пан ротмістр хай візьме з собою свого ординарця і перш за все одшукає вихід на березі річки; пам’ятайте, п’ятсот кроків від хідника замкового муру, три ясени біля нього… А тоді до мене — умовились. Пану ротмістрові не треба дзвонити біля хвіртки, ось ключ, — він передав мені довгого вузького ключа, — хвіртку пророблено в мурі… там, з тої сторони, виходить в глухий завулок… ніхто не побачить. Та ще одно — одежу князеві ми наготуємо, але жіночого убрання … нам неможливо. Хай пан ротмістр сам придбає… та ще додержуйтесь плану: вся Шаровка стоїть на хідниках і підкопах.

Я попрощавсь з пріором:

— Все пам’ятатиму.

Пріор подзвонив, увійшов воротар, пріор наказав йому провести мене до потаємної хвіртки.

Ми пішли садком, потім звернули в гущавину і пішли вузенькою стежкою, що ледве було видко між бур’янів та кущів, спинились біля рівного високого муру.

Я здивовано глянув на воротаря, — чи не загадає він мені лізти на мура?

— Прошу ключа, — одказав воротар.

Я віддав ключа, воротар заклав його в ледве помітну щілину між двох каменів в стіні, дзенькнув замок — і хвіртка відчинилася. Вона була маленька, і її було зроблено так штучно, що жодне око не могло б відрізнити її від сірого каміння муру. Я нахилив голову і вийшов у завулок. Воротар причинив за мною хвіртку, і я опинився за рівним сірим камінним муром. Я уважно придивився до місця, де зачинилася за мною хвіртка, межи двох каменів я побачив вузеньку щілинку, — заклав ключа, повернув, замок дзенькнув. Так. Позначив місце, запам’ятав його і кинувся кривими завулочками до головної вулиці містечка.

 

 


[1] Va banc — великий ризик (фр.).

[2] «Реставровано року від Різдва Христового 1773» (латин.).

[3] Хай буде воля твоя (латин.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.